«наукова думка»



Сторінка24/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41

Євдокія Корніївна (вдаривши об поли руками). От тобі й Гострохвостий! Та, мабуть, і не брешуть, бо аж втрьох одно говорили.

Сидір Свиридович. Авжеж утрьох трудно бре­хати, не те що одному. От тобі втеряли розумного чоло­віка! Де ж тепер достанеш такого розумного зятя?

Євдокія Корніївна (з плачем, взявшись за го­лову). Ой бідна моя голівонька! Що ж то станеться з на­шою Євфросинкою? Де ж тепер у світі знайти такого жениха для нашої Євфросини?

Сидір Свиридович хапається за голову. Обоє бігають по хаті.

ВИХІД 6

Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна і Євфросина.

Євфросина (виходить з кімнати). Що це з вами сталося? Чого це ви так бідкаєтесь?

Сидір Свиридович. Де ж пак не бідкатись?

Євдокія Корніївна. Де ж пак не бідкатись! Коли б ти знала... та не хочу казати... Кажи вже ти! (До Сидо­ра Свиридовича).

Сидір Свиридович. Кажи вже ти, бо в мене язик став, як колода: ніяк не повернеться.

Євфросина. Кажіть-бо, не мучте мене! Яке там не­щастя сталося? Певно, щось таке, що доброго слова не варто.

Сидір Свиридович. Де ж там не варто, коли варто. Ой боже мій!

Євдокія Корніївна. Тут забігали до нас аж три куми Горпини Корніївни та казали, що на іменинах у Горпини Корніївни був Гострохвостий... j

Євфросина. Був Гострохвостий! А як він смів там бути, не спитавшись мене? Потривай же, мосьє Гострохво­стий! Я ж тобі виварю воду!

Сидір Свиридович. Еге, вивариш воду, коли він уже посватав Оленку.

Єфросина. Оленку? Посватав Гострохвостий? Ха!

266

Ха! Ха! Оцьому диву я ніколи не пойму віри! Ха! Ха! Ха! Ха!

Сидір Свиридов ич. Добре ха-ха-ха, коли вже й могорич пили, а може, вже й заручини були. Тут аж три сороки прилітали та брехали... трохи не побились отам, на порозі.

Євфросина. Коли 6 сюди прилетіло сто сорок і сто ворон з ними, то я б не пойняла їм віри. Гострохво­стий і Оленка! Гострохвостий посватав Оленку! Ха! Ха! Ха! (Істерично регочеться).

Сидір Свиридович. Ха! Ха! Ха! А справді, трохи смішно!

Євдокія Корніївна. Євфросинко! Як ти страшно смієшся! Боже мій! Перестань! Не смійся! А ти, старий, чого скалиш зуби? На кутні засмієшся! Не смійся!

Сидір Свиридович. Не смійся, коли смішно. Ха-ха-ха! (Сміється).

Євфросина. Ха-ха-ха! От би послухати, як Гостро­хвостий говорив там з Оленкою! І об чім він говорив з нею? А вона, мабуть, тільки очима кліпала, слухаючи його. Ха-ха-ха! Неправда тому, неправда! (Падає на канапу й задумується). А що як правда! Оленка гарна... А що як правда! Не дурно він тоді так поглядав на Оленку, так чеплявся до неї. Вже він не дурно забрів до тітки в гості. Постій же, мосьє Гострохвостий! Попаду я тебе на свої зуби!

Сидір Свиридович. Не журися, серце Євфроси­но! Хоч Гострохвостий і гарний, і розумний, кат його не взяв, але не тільки світу, що в вікні.

Євфросина. Ой боже мій, ще й допікають.

ЄвдокіяКорніївна і СидірСвиридович. Оце, боже мій!

Євфросина (встає й ходить по хаті). Ой, не допі­кайте мені, дайте мені спокій, йдіть собі до кімнати.

Євдокія Корніївна виходить у пекарню, Сидір Свиридович виводить

до кімнати.

ВИХІД 7

Євфросина сама ходить по кімнаті й думає.

Євфросина. Чи вже оце Оленка причарувала його своїми чорними очима? Вже не розумом, не язиком вона приворожила його... Чи вже ж у неї очі темніші, брови

.267

чорніші, лице біліше, ніж у мене? (Дивиться в дзеркало). Оленка гарна, нігде правди діти: брови, як оксамит, як шовкові шнурочки, очі блискучі... Ой серце моє, серце моє! Нащо ж він приворожив моє серце своїми чорними куче­рями, тими карими очима, тими розумними солодкими сло­вами... (Падає на канапу й плаче. Схоплюється з канапи). Покинув мене для простої міщанки, для перекупки, для дочки Горпини Скавичихи. Постій же ти, Свириде Ива­новичу! Не подарую тобі цього! Вмру — не подарую! (Бігає по хаті). Я тобі оддячу, не тепер, то в четвер. Я то­

бі докажу, хто я і що я! Я тобі докажу, що я — Євфросина Рябкова, а не якась Оленка Скавичівна. (Бігає по хаті).

ВИХІД 8

Євфросина і Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (виглядає з пекарні). Євфро­сино! Євфросинко! Гострохвостий йде! їй-богу, йде! Химка прийшла з льоху та й бачила, що він ввійшов у нашу хвіртку. (Виходить).

ВИХІД 9 Євфросина сама.

Євфросина. Іде! (Тривожно). Що ж мені робити, як із ним говорити! Чи стоячи, чи сидячи, чи лежачи? Ага!! Прийму я його лежачи, як прийняла колись наша мадам у пансійоні свого вусатого копитана. Я, на моє щастя, все чисто бачила у дірочку. Він прийшов, а вона вхопила книжку, лягла собі на дивані та й читає, та й читає, і не дивиться на його. Потривай же, мосьє Гострохвостий! Виварю я тобі воду. (Хапає книжку й лягає на дивані).

ВИХІД 10 Євфросина й Гострохвостий.

Г острохвостий. Добривечір, Євфросино Сидо- ровно!

_ . Євфросина мовчить і читає.

Г о с т рохвостий. Добривечір вам! Низенько кла­няюсь вам, Євфросино Сидоровно, аж до сирої землі! Що

268

це ви читаєте? Певно, щось дуже, дуже цікаве, коли й не можете одірватись. (Сідає коло Євфросини й заглядає у книжку). Єруслан Лазаревич! Мабуть, дуже вчена, ду­же розумна книжка, коли ви не можете одірватись! (За­глядає в книжку). Дуже вчена, дуже ласа річ! (Встає й ходить по хаті). Як же ваше здоров’я, ваше драгоцінне здоров’я, Євфросино Сидоровно!

Євфросина мовчить і перегортує листки.

Г острохвостий (знов сідає й заглядає в книжку). «Прекрасный Еруслан Лазаревич»... Дуже вчена річ. (Встає й заглядає в кімнату, в пекарню й кашляє. Тихо). Е! Щось тут та є! Читає та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини та й дурив стару відьму, ніби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце приніс сюди звістку? Не сама ж Горпина або сорока на хвості! (Голосно). Євфросино Сидоровно! Чи не серди­тесь ви чого на мене? Чи не обідив я вас чим, бувши у вас в гостях?

Євфросина схоплюється й ходить по хаті. Гострохвостий встає, па­дає на канапу й затуляє очі руками.

Євфросина. Химко! Химко! Йди сюди та накури в хаті пахощами, бо так і тхне на всю хату гнилими кис­лицями, неначе тітка Горпина тільки що вийшла з хати. Пхе! Пхе!

Г острохвостий (встає й ходить слідком за Євфро- синою). Вам щось наговорили на мене, просто таки набре­хали на мене. Правда, Євфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вірте тому: все те брехня.

Євфросина. Рада б не вірити, та треба вірити.

Г острохвостий. Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срібний голосочок, Євфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяє­ться).

Євфросина. Не дякуйте, бо нема за віщо. Мені не дуже потрібно вашої дяки. Обійдемось.

Г острохвостий. Ой, Євфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого віку, щоб тільки знати, за що ви караєте мене так тяжко! (Сідає на стільці й затуляє очі долонями).

Євфросина. Отак. Виплачтесь на похмілля. В Олен­ки пили, а до мене прийшли похмелятись.

269

Г острохвостий. Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корніївни?

Євфросина. Мені ніхто не брехав, ми з таківських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсім так, як од моєї тітки Горпини. (Одмахується хусточкою). Химко! Химко! Давай сюди курева.

ВИХІД 11 Ті самі й Химка.

Химка (дме в покришку). Оце схотілося вам того курева! Кахи! Кахи! Таке добре, аж у горлі душить! (Ти­хо). Це все примхи! Хочеться їй цього курева, неначе ве­лика пані! (Голосно). Чи годі, чи ще?

Євфросина. Кури ще, поки не викуриш злого духа.

Химка. Та вже так накадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби тільки були, не проти ночі згадуючи.

Євфросина. Коли не всіх викурила, то викуриш, може, хоч одного. Пхе! Пхе! Насилу перемогло тітчин дух. (Химка виходить).

ВИХІД 12 Євфросина й Гострохвостий.

Євфросина. Чи добре ж вам там тулялось, Сви­риде Ивановичу? Мабуть, було що їсти, пити й по колінця в вівсі бродити.

Г острохвостий. Ат, мусив зайти, коли стара затягла. Посидів трохи, побалакав... Та хіба ж ви не знає­те, яке там балакання. Міщанки попились, почали співати, потім почали плакати, потім почали лаятись. Насилу-силу втік та оце прийшов до вас, щоб одвести трохи душу.

Євфросина. Сюди б то принесли свою душу... А може, ви покинули свою душу в тітки.

Гострохвостий. Ви жартуєте, Євфросино Сидо- ровно. їй-богу, жартуєте. Я своєї душі не покину будлі-де. Хіба покинув би її там, де буде ваша душа, Євфросино Сидоровно, там — і більше нігде.

Євфросина. Чи гарно прибралася Оленка на той бал? Мабуть, наділа шовкову сукню, убралася в золото та в срібло, натягла кринолін отакелецький (показує),

270

розпустила коафюру на голові, як гору. Ото шкода, що мені не довелось подивитись на Оленчин убір.

Г острохвостий. Що це ви, Євфросино Сидоров­но! Хіба ж ви не знаєте Оленки! їй-богу, жартуєте! Хе- хе-хе!

Євфросина (з злістю). Але правда, що вона гар­на? Яке в неї біле личко, неначе хто обсипав борошном. Які в неї блискучі великі очі. А брови! Чи правда моя, Свириде Ивановичу?

Гострохвостий (важко зітхає. Тихо). Ой прав­да, правда! Де вже не правда! Ой очі, очі! А щічки! (Го­лосно). Як ви гостро жартуєте, Євфросино Сидоровно. Але Оленка зовсім не така, як ви малюєте; то ваш язик такий гарний, що з-під нього виходить якось все гарно. Ой Євфросино Сидоровно! (Встає й наближається до неї). Як послухаю вашої розмови, то аж поздоровшаю.

Євфросина. Одначе слухали цілий день, аж сіртук і жилетку скинули з себе... Химко! Курева! Аж катерин­ку на радощах мусили найняти, аж піввідра сивухи мусили купити. Химко! Курева! Ха-ха-ха!

Г острохвостий (тихо). Чи не бісові п’яні міщан­ки! Певно, вже котрась забігала сюди і все дочиста роз­брехала. (Голосно). Цьому всьому неправда! Вам хтось набрехав, щоб нас посварити, щоб нас розвести. Я вам до­кажу, що я тут ні в чому не винен...

Євфросина. Куди ж пак! Докажу, що ні в чому не винен! Ха-ха-ха! Химко! Давай курева!

Г острохвостий. Не вірте!

Євфросина. Вірю!

Гострохвостий. Ба не вірте!

Євфросина. Ба вірю! Бо як ви були в нас, то говорили до мене облесливими словами, а очима поглядали скоса на Оленку. Я все постерегла. Я постерегла, що нема правди на вашому язиці. (Бігає по хаті).

Гострохвостий (слідком за нею). Ба не посте­регли, бо я на Оленку не дивився скоса. Я на вас дивився й хочу дивитись, і більш ні на кого.

Євфросина. Я серджусь на вас! Я палаю огнем! Ой гаряче мені, ой душно мені! Води! Води!

Г острохвостий. Боже мій! Бодай покорчило язи­ки тим проклятим брехухам, що набрехали на мене та розтривожили вас. (Бере пляшку з водою, наливає води).

Євфросина. Не дам над собою кепкувати. Ви ду­

271

маєте, що мені треба вас, що в мене в паничах недостача? Та я вийду на ганок та тільки свисну, то назбігається їх повнісінький двір. Євфросина Сидоровна не на те вчилась в пансійоні, щоб дати водити себе за ніс. Ой душно мені! Ой горю, ой палаю! (Бігає по хаті).

Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович вбігають в хату.

ВИХІД 13

Євфросина й Гострохвостий, Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович.

Євдокія Корніївна. Євфросино! Що це з то­бою? Чого тобі душно?

Сидір Свиридович. Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?

Євдокія Корніївна. Що тут таке діється, що аж до крику доходить? Що з тобою, Євфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорілася?

Сидір Свиридович. Така червона, як жар. Боро­ни боже, чого! Що це з вами, Євфросино Сидоровно?

Євфросина. Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонілась? Дайте мені покій!

Сидір Свиридович. Де вже, дайте покій. Люде молоді. Борони боже, чого: до напасті недалеко.

Євфросина. Ви, тату, йшли б собі в кімнату спо­чивати; нащо вам знати, чого я розгорілась? Ви нас не розумієте, то й не питайте.

Сидір Свиридович. То й не питатиму, а то швидко старий стану.

Євфросина. Йшли б, мамо, в пекарню!

Сидір Свиридович. Ходім, стара! Це, бач, у них не по-нашому: не так, як колись у нас було; пам’я­таєш? Це в них по-модному, по-теперішньому. (Позіхає). От як світ міняється, та й мода міняється. (Виходить до кімнати. Євдокія Корніївна виходить в пекарню).

ВИХІД 14 Євфросина й Гострохвостий.

Г острохвостий. Заспокойтесь, Євфросино Сидо­ровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (Тихо). Оце бі­да! Ще як розсердиться та прожене мене з хати, то проща­

272

вайте мої надії на Рябкове срібло-злото! Ох! А тут Вольно та Берко пристають з векселями за довги. (Голос­но). Сядьте та поговоримо тихенько та любенько.

Євфросина. Про мене... говоріть, що хочете, бо я втомилась. (Сідає на канапі).

Г острохвостий. Чи вже ж ви, Євфросино Сидо- ровно, думаєте, що я й справді люблю Оленку? Чи можна ж мені, Свиридові Ивановичу, любити міщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: «Сюди яблучок, сю­ди солодких». Пхе! Цього ніколи, ніколи не може бути.

Євфросина. Мені здається, що не може.

Г острохвостий. А чи правда ж тому, щоб я таку дівчину взяв собі за жінку? Чи такої мені треба жінки! Я знаюсь з неабиякими людьми. В мене бувають вчені лю­де, в мене бувають усі митрополичі баси.

Євфросина. І справді!

Г острохвостий. Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гості сам Тарас, семінарський соліст. Часом до півночі гуляємо та співаємо. Ну, скажіть же, чи можна ж мені мати таку жінку, як Оленка? Чи во­на ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Мені треба такої жінки, як ви, Євфросино Сидоровно!

З дверей кімнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарні ви­совується голова Євдокії Корніївни, а з-за неї виглядає Химка, сп’явшись навшпиньки. Рябк'о, вглядівши жінчину й Химчину голо­ви, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жінка свариться на його.

Євфросина. Тільки такої, як я? Спасибі вам за честь, коли ви так думаєте; ми не гонимось за такою че­стю.

Г острохвостий. Ви мене не розумієте, Євфросино Сидоровно! Я не хотів би іншої жінки, окрім вас. Ви — й більше ніхто! Або ви, або ніхто!

Євфросина (тихо). Чом же це він не стає передо мною навколішки, як той вусатий копитан перед мадамою?

Гострохвостий. Ви не вірите? (Приступає). Ви не вірите? Так знайте ж, що я більше нікого не любив, не люблю й не любитиму, окрім вас. Як побачив я вашу, таку заввишки, як дзвіниця, коафюру на голові, то трохи не вмер на місці. Як почув я вашу вчену розмову, то й по­клав, що для моєї компанії треба такої жінки, як ви.

Євфросина (тихо). Оце мені трохи подобається. (Голосно). Може... не знаю. (Кокетливо).

13 — І. Нечуй-Левицький, Т. 9г 273

З дверей знов виглядають голови Сидора Свиридовича й Євдокії Корніївни. Вони обоє сваряться одне на другого й кивають головами.

Г острохвостий (падає навколішки перед Євфро- синою). Євфросино Сидоровно! Без вас мені не жити на світі! Якби я так часто ходив до Братського монастиря, як часто ходжу попід вашими вікнами, я б давно уже при­святився. Вірте мені, що говорю правду!

Євфросина. Якби пак можна було заглянути в вашу душу та подивитись в ваше серце!

Гострохвостий. То там ви побачили б, що золо­тими слав’янськими буквами написано: Євфросина Сидо- ровна Рябкова. Ой, якби золотий ключ од вашого серця та лежав в моєї душі в кишені, який би я був щасливий! А! Я б щогодини одмикав би ваше серце та все дивився на його! Я б не їв, я б не пив, я б не курив три дні, тиж­день, та все заглядав би в ваше серце. Євфросино Сидо­ровно! Що ж ви скажете? (Бере її за руку).

З-за дверей Рябко і його жінка радісно кивають одно другому.

Євфросина. Я... я... дайте мені трохи подумати! (Затуляє очі й лоб долонею). Я так стривожена, так стри­вожена; так якось все сталось несподівано, негадано! Я... Я даю вам свою руку (подає руку), але треба попереду спитати батька-матері! Вибачайте мені, що я вас на часо­чок покину. (Виходить у кімнату. Мати йде з пекарні слід­ком за нею в кімнату).

ВИХІД 15 Гострохвостий сам.

Г острохвостий. Ну, випав деньок мені сьогодні! Якби два такі деньки, то хоч і на Щекавику. Так Євфро­сина моя! Яку ж жінку матиму тепер! Ффф! Висока, та широка, та на голові півпуда кіс! Кругом пані! А шлейф! А розуму, а розуму! От тепер, Свириде Ивановичу, гуляй на всі застави! Гроші є, лавка є, ще й до того жінка пані! А Оленка... Та що мені Оленка? Знайдемо десять таких Оленок, аби тільки охота. Не перший і не останній Свирид Иванович дурить жінок та дівчат.

274

ВИХІД 16

Гострохвостий, Євфросина, Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович.

Євфросина, Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович виходять. Сидір Свиридович все нюхає табаку й прикашлює.

Г острохвостий. Сидоре Свиридовичу і ви, Євдо- кіє Корніївно! Я переговорив з вашою розумною дочкою Євфросиною Сидоровною про одну дуже важну річ, про котру ви вже, певно, знаєте. Я хочу женитись з Євфроси­ною Сидоровною, і вона вже дала мені своє слово, а тепер прошу й вас, як батька й матір, чи згодитесь ви на те?

Сидір Свиридович. Як моя дочка Євфросина Сидоровна так хотять, то нам, старим, нічого перечити.

Євдокія Корніївна. Еге... нічого перечити. Я ж кажу, нічого перечити.

Сидір Свиридович. Тільки, тільки... мені казала звісна на ввесь Печерськ брехуха Меропія і цілосвітня брехуха башмачниця і підбрехачка бублейниця... ніби ви посватали Оленку: так нам якось ніяково одбивати жениха од Оленки.

Г острохвостий. Сидоре Свиридовичу і ви, Євдо- кіє Корніївно! Ви самі сказали, що то за люде Меропія, башмачниця й бублейниця. Може, я вам не до вподоби, а ви тільки Оленкою хочете мене одіпхнути?

СидірСвиридович і Євдокія Корніївна. Борони боже! Чи то можна? Чи то можна? Ми кращого жениха не хочемо для Євфросини, як ви, Свириде Ивано­вичу.

Г острохвостий. Коли так, то кланяюсь вам ни­зенько і дякую вам за ваше слово. (Цілується тричі з Си­дором Свиридовичем і Євдокією Корнйвною). Об інших річах я пришлю сватів поговорити хоч би й завтра.

Сидір Свиридович. Хоч і сьогодня! Я не ворог своїй дочці. Що в мене в скрині, то все Євфросинине.

Євдокія Корніївна. Все Євфросинине: аж чоти­ри шовкові сукні, та ще й дорогі: по три карбованці за ар­шин сама платила; п’ять пар черевиків на таких високих закаблучках...

Євфросина. Годі вам, мамо!

Євдокія Корніївна. Що правда, то не гріх.

Г острохвостий (тихо). Одначе з тих закаблуків та черевиків мало користі! (Голосно). Придбали ви своїй дочці, мабуть, дещо й лучче од черевичків.

18*

275

Євдокія Корніївна. Чого в моєї Євфросини тільки нема! Одного золота накупили...

Євфросина. Годі-бо, мамо! Є ж охота розказувати!

Сидір Свиридович. Про мене, хоч і до заручин. За мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Євфросини й золотого персня нема. Вона така молоденька! Об тім ще й не думала й не гадала.

Євдокія Корніївна. Де там нема! Ще позаторік купила.

Сидір Свиридович. Коли є персні, то й поміняй­тесь, діти, нехай ми, старі, на старості літ натішимось вами.

Євдокія Корніївна виносить з кімнати перстень і надіває Євфроси­ні на палець; Гострохвостий і Євфросина міняються перснями.

Сидір Свиридович. Коли так добре склалося діло, то й за могорич. Покликати б, стара, сестру Горпину.

Гострохвостий (як опечений). Ой, не треба! Вони з Оленкою тепер натомились: мабуть, вже сплять.

Євфросина. Неначе зроду не бачили тітки! Ска­зати правду всім у вічі, мені б не хотілось, щоб моя тітка була на моїм весіллі. Вона тут нашуробурить так, що мені буде сором перед моїми пансіонськими подругами.

Гострохвостий. Який у вас великий розум, Єв­фросино Сидоровно! Я тільки стою та дивуюсь, витріщив­ши очі. Отак і мені здається, як вам. Чи не можна б було нам повінчатись хоч би і сієї неділі, щоб Скавичиха і не прочула про те?

Сидір Свиридович. Трохи буде швидко. Та треба ж і дочці сукню білу пошити.

Євдокія Корніївна. Вже готова й сукня, й білі черевики купила я сама. Тільки взяти в лавці білі трясуч­ки на голову та дещо до сукні попришпилювати, та хоч і завтра до вінця.

Г острохвостий. Ото й добре! То й повінчаємось у неділю.

Всі. Хоч і в неділю. Нічого нам одкладати.

Завіса падає.

276

ДІЯ П’ЯТА

Двір Рябка; на дворі стоїть хата з ганком; направо — б&ркан з брамою і хвірткою, наліво, під гору — сад, обгороджений тином. Да­леко видно гори, на горах Андріївська церква, Десятинна, Софій­ський собор. Сонце на заході.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка