«наукова думка»



Сторінка20/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41
Сидір Свиридович. На те брав, що було треба... бо полюбив тебе, моя старенька.

Євдокія Корніївна. Як же ти мене полюбив, коли я була погана? Оце справді штука!

222

Сидір Свиридович. Та бач, стара, молодий хло­пець часом неначе здуріє. І я, мабуть, тоді...

Євдокія Корніївна (встає). Оцього я вже не знесу! Це вже мене до сліз доводить! І така, і сяка, і но­сата, і мизата, і дурна, і без'язика. (Плаксиво). Ти забув, що я твоя жінка?

Сидір Свиридович. То я жартую! Та схаменись! Я вередую; ще не прочумався.

Євдокія Корніївна. Доки ти мене дражнити­меш, мов собаку!

Сидір Свиридович. Цить, цить, голубочко! їй- богу, я не хотів того сказати. Якось само на язик лізе. Що це таке зо мною? Пху на тебе, сатано!

Євдокія Корніївна. Постій! Прийде сестра, то я пожаліюсь.

Сидір Свиридович. Ой лишечко! що хоч роби мені, тільки не кажи Горпині.

ВИХІД З

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович і Г о р п и н а.

Горпина вбігає в хату з порожнім кошиком на руці.

Г о р п и н а. Добривечір вам у вашу хату! (Кидає до порога кошик і розлягається на стільці). Оце втомилась! Бігала, бігала, як той хорт за зайцями, доки не випродала усіх яблук; а це думаю: давай забіжу до Рябка та ковтну чарку горілки.

Сидір Свиридович. До якого Рябка? В мене був собака Рябко, та я давно прогнав його з двору, що так погано дражнили.

Г о р п и н а. Хіба ж вас не Рябком дражнили та й те­пер дражнять на Кожум'яках? Куди ж пак! запаніли наші!

Сидір Свиридович. А хоч би трохи й запаніли? Та й дочку ж маємо вчену: вчилась у пансіоні аж три мі­сяці. Треба вам якось краще нас величати.

Г о р п и н а. Чули ми вже цієї, чули. Давай лиш, сест­ро, чарку горілки, або чаю, або чого-небудь, бо в мене пелька засохла од біганини. Людям неділя, а мені все бу­день. Химко! Химко! роздимай там мерщій самограй, чи самовар!

223

ВИХІД 4

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович, Горпина й X и м к а.

Химка (виглядає з пекарні в двері). Зараз, зараз! Роздимала, роздимала хвартухом, так нічого не помагає.

Г о р п и н а. Дми, про мене, хоч халявою, та давай швидше самовар. Чи є в твоїх хазяїнів горілка?

Химка. А хіба ж я лазила по хазяйських шахвах? В шинку, знаю добре, що є.

Горпина. То ке сюди на стіл цілий шинк.

Сидір Свиридович. Ого-го! Ще й жида впрете сюди на стіл з шинком.

Химка. Цій тітці все жарти. (Виходить).

ВИХІД 5

Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович і Горпина.

Г о р п и н а. Потривай, Химко, побалакаємо!

Сидір Свиридович. Ой, не кричіть так здорово, Горпино Корніївно!

Горпина. А хіба в мене горло куповане? Ба буду оце вуркотати, так як ви удвох! Чого це ти, Явдохо, наду­лась, наче той індик перед смертю?

Сидір Свиридович. Явдохо... Знайшла Явдоху! Скажіть іще Вівде. Коли б іще дочка не навернулась.

Г о р п и н а. Євфросина таки мене не дуже любить, спасибі їй. Де ж пак: вона вчена, а Скавичиха яблука пе­репродує. Так що ж, що тітка перекупка! Свій хліб їм, не крадений.

Євдокія Корніївна. Воно, бач, сестро, не те.

Г о р п и н а. Не те; а чоловіка скубеш за чуприну, як

і я свого покійного Скавику скубла. Ви своїй Євфросині не дуже потурайте, бо вона з великого розуму та в голову заходить. Якби моя дочка Оленка так коверзувала, то я б їй, псяюсі, так наклепала потилицю отим кошиком, що вона пам'ятала б до нових віників.

Сидір Свиридович. Ви, Горпино Корніївно, що інше.

Горпина. А що інше? А що ж я таке? Га? Хіба не знаємо, які великі пани були Рябки? Ажеж старий Рябко, ваш батько, м'яв шкури і хліб з того їв. Я торгую яблука­ми і хліб з того їм, і нікого не боюсь, і докажу на всі

224

Кожум'яки, що нікого не боюсь, навіть вашої великорозум­ної Євфросини. (Присікується до Рябка і б'є кулак об кулак).

Сидір Свиридович. Свят, свят, свят! Братська чудовна богородице! заступи й помилуй. (Оступається й хреститься).

Г о р п и н а. Чого ви одхрещуєтесь од мене? В мене нема на голові чортячих рогів.

Сидір Свиридович. А хто ж заглядав під ваш очіпок? А може, й є?

Горпина. А як я скину хустку та покажу?

Євдокія Корніївна. І годі, сестро, годі. Хіба ж ти не знаєш, що мій старий вередує?

Г о р п и н а. Скубла вас жінка, та чорт зна по-колиш- ньому.

Сидір Свиридович. Меле, меле, шеретує. (При­співує).

Горпина (приспівує). Шеретує, обернеться й поці­лує. Та ке лиш по чарці! Чого це ти, Явдохо, напундючи- лась? Сидить, як та копиця в дощову годину на полі.

Євдокія Корніївна. Еге! тут як почав вигаду­вати на мене, що...

Сидір Свиридович. Цить, цить, цить! (Затуляє рота Євдокії Корніївні). Ніяк не вдержить свого язика! Ще й дочці розкаже. Ой, які ж слизькі язики у тих жі­нок: в однієї гострий, як бритва, у другої слизький: так і лізе сам з рота. (Показує).

Горпина. Та кажи-бо, що твій чоловік вигадував!

Сидір Свиридов ич. Ой, цить, не кажи!

Г о р п и н а. Та кажи-бо, коли нагадала; не дратуйся. Кажи, бо вилаю.

Сидір Свиридович. Не кажи, бо з хати втечу.

Євдокія Корніївна. Та то ми, сестро, оце ра­дились, за кого б нам свою дочку віддати заміж. Переби­рали усі Кожум’яки, та й не знайшли ні одного панича дочці до пари.

Горпина. Куди ж пак! Тисячі та сотні ніколи в дівках не посивіють. Не бійся! Повиходять швиденько. От уже нам, бідним, зовсім друге діло, хоч моя Оленка красуня не то що на всі Кожум’яки, а може, й на ввесь Київ.

Євдокія Корніївна. Тай наша Євфросина не то що на ввесь Київ, а може, й за Київ. А що вже розум-

15 — І. Нечуй-Левицький, т. 9.

225

на і вчена, як баришня, то нігде правди діти, хоч, може, матері не приходиться своєї дочки хвалити.

Г о р п и н а. Тільки дуже звикла верховодити, тим, бач, що великорозумна. Якби моя Оленка так верховодила в хаті, то я б їй патли обскубла.

Дзвонять до церкви.

Сидір Свиридович. Чи це вже й до вечерні дзвонять? Піду ж я поможу дякові співати. (Встає).

Г о р п и н а. Вже таки й поможете дякові. Сідайте та лучче побалакаємо. Нехай там сам дяк курникає.

Євдокія Корніївна. Я оце все про свою дочку. Вже б, здається, і час заміж, та все якісь недоладні люде трапляються: то негарні, то без грошей, хоч і гарні, то не дуже розумні. Зовсім не до пари моїй Євфросині.

Горпина. О, Євфросина таки вередлива. Недурно вона так дере носа передо мною, неначе я їй не тітка.

Євдокія Корніївна. Тут, сестро, почав до нас ходити один молодий панич, та не скажу, як звуть.

Г о р п и н а. Про мене, не кажи. Мені не йти за його заміж.

Євдокія Корніївна. Гарний, хоч з лиця води напийся, ще й до того розумний. Як почне говорити з Євфросиною, та так говорить розумно, що я слухаю, слу­хаю і нічогісінько не розберу. От уже вдався розумний, як наша Євфросина.

Сидір Свиридович. Що вже розумний, то ро­зумний, бо набрався розуму од розумних людей: він знає­ться не тільки з семінарськими басами, але навіть з митро­поличими.

Г орпина. Та хто ж це такий? Та скажи-бо, сестрої

Євдокія Корніївна. Не скажу, нехай кортить.

Знов дзвонять до церкви.

Сидір Свиридович. Ой, уже вдруге дзвонять! Ій-богу, втеряю вечерню. (Бере шапку і йде. Горпина його доганяє й тягне до стола).

Горпина. І годі вам, годі. От уже наспіваєте! Ши­пить, як старий гусак, а йому здається, що він співає.

Євдокія Корніївна. Та не слухай, сестро! Ото в дяка добра табака, якась не проста, заморська, то він біжить нюхнути з дякової табатирки.

Г орпина. Знайшов добро. Сідайте-бо, та побалакає­мо, та вип'ємо по чарці. (Тягне його й садовить).

226

Сидір Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж мої кістки тріщать.

Г о р п и н а. Химко!

Входить Химка.

ВИХІД 6 Ті самі й Химка.

Г о р п и н а. Побіжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїнові на один нюх табаки.

Химка. Чого? Табаки? Хіба ж я дурна, щоб за чорт зна чим бігала, та ще й до церкви! Вже ці тітка вигадають! (Виходить).

ВИХІД 7 Ті самі без Химки і Євфросина.

Євфросина (входить в світлицю. Побачивши Гор- пину, йде до неї і гордо вітається). Добривечір, тітко! Це ви до нас в гості?

Г о р п и н а. Ажеж бачите, небого! В гості прийшла.

Євфросина. Ходила оце гуляти та купила щось задля вас, мамо.

Євдокія Корніївна. Що ж ти купила? чи не черевики?

Го р п и н а. Певно, купила матері московську бурульку.

Євфросина (розвірчує папір й виймає чіпок з чер­воними стрічками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надіти матері на голову; мати одхиляється).

Євдокія Корніївна. Що се ти, дочко! Схамени­ся! Чи годиться ж мені на старість убиратися в чіпок, та ще з червоними стрічками?

Г о р п и н а. Авжеж! Воно якраз пристане до сивої коси.

Євфросина. Скиньте, мамо, оту міщанську хустку з ріжками та вберіться в чепчик.

ЄвдокіяКорніївна. Ходила з ріжками замолоду, ходитиму й на старості літ.

Євфросина. Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не прості люде. Ій-богу, візьму ножниці та пости­наю ті капосні ріжки вам і тітці.

15*

227

Г орпина. Отак пак! На здоров’ячко матері. Ріжте, небого, матері, а тітки не зачіпайте.

Євфросина. От уже кожум’яцька простота! Що ж то скажуть мої товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансіоні, як часом котра ненароком загляне до нас? (Тихо). Що ж то скаже він, як прийде та знов побачить на матері оті ріжки? Він же сміявся з тих ріжків мені в вічі!

Г орпина. А дайте, небого, я приберуся в той очіпок хоч на час. (Надіває чепчик перед дзеркалом, вертить го­ловою й пританцьовує). А що? Чи не пані ж з мене ви­йшла? Дивіться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оці червонясті стрічки мені до лиця?

Сидір Свиридович. Хоч сьогодня заміж, їй же богу, хоч сьогодня.

Горпина. А брови як чорніють при цих капосних стрічках. Бий тебе коцюба! На двадцять років помолодша­ла. Тепер я неначе і кругом пані. Загляну хоч у вікно, може, на мене задивиться який кожум’яцький прудивус. (Заглядає в вікно). Ото шкода! Нікогісінько нема на ули- ці, тільки дурна телиця витріщила на мене очі. Химко! Химко! (Входить Химка).

ВИХІД 8

Ті самі й Химка.

Горпина. Химко! Подивись хоч ти на мене, чи гарно мені в цих стрічках?

Химка. Авжеж гарно. (Тихо). Господи прости, як та потороча. (Голосно). Вже, господи, що не вигадають оця тітка, то все півтора людського. (Сміється). Нема ча­су дивитись.

Горпина. І цур йому! Нагрішила повнісіньку хату, хоч зараз іди до попа та й сповідайся.

Химка виходить.

ВИХІД 9

Ті самі без Химки.

Сидір Свиридович. Вам би, сестро, і справді треба щодня сповідатись.

Євфросина. Дайте лишень сюди чіпок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб часом не помазали.

228

Горпина. В гнилих яблуках... Цілували мої руки кращі уста, ніж ті, що ваші ручки будуть цілувати.

Сидір Свиридович. Меле, меле, шеретує! (При­співує).

Євфросина. Ой господи, яка кумпанія! (Тихо). Що, як він навернеться в хату та побачить оцю всю ку- медію?

Г о р п и н а. Вже яка є кумпанія, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Підіть лишень, небого, в пекарню та по­дивіться, чи не закипів самовар, та напійте тітку чаєм.

Євфросина. Авжеж, і з місця не рушу. Заходжусь оце бігати до пекарні!

Г орпина. А я, бувши вашою матір’ю, послала б вас до пекарні, щоб ви халявою самовар роздимали.

Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тітко, чорт зна що вер­зете. Вчіть уже свою Оленку, а я й без вас доволі вчилась.

Г орпина. Знаємо вашу науку! Вчились три неділі, а набрались у мадами хванаберії на тридцять добрих ро­ків. Прощайте! (Виходить).

Сидір Свиридович. Гур-гур-гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тікай до церкви. Ой, хочеться нюхнути тієї американської табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втік з церкви. (Виходить).

ВИХІД 10 Євдокія Корніївна і Євфросина.

Євдокія Корніївна. Одже ж ти, серце, розсер­дила тітку; ще й не прийде до нас в гості.

Євфросина. Коли ж тітка вже геть-то простий чо­ловік.

Євдокія Корніївна. Та годі, годі, не сердься! (Йде і сідає коло Євфросини).

Євфросина. Дайте, мамо, мені спокій! (Одхиляє голову). Ще попсуєте мені на голові коафюру. (Оступає­ться). Сьогодня забіжать до мене в гості мої приятельки. Ви б, мамо, побігли в пекарню та наготували, чого там треба.

Євдокія Корніївна. Та йду, йду! Чого ти сер­дишся! (Виходить до пекарні).

229

ВИХІД и

Євфросина, Настя, Ольга і Варвара.

Настя, Ольга і Варвара (входять в хату). Добривечір, Євфросино! Чи жива, чи здорова!

Євфросина (плеще в долоні). От і баришні йдуть! Доброго здоров’ячка! Насилу вас діждалась. (Цілується з усіма). Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тітку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмерділа гнилими яблуками світлицю, ще й вилаяла ме­не на всі боки.

Настя, Ольга і Варвара. Ха-ха-ха!

Настя. Слава тобі, господи, що в мене таких тіток нема.

Ольга. В мене таких тіток нема, але зате моя мати зовсім така, як твоя тітка Горпина.

Настя. Чого це ти, Євфросино, так убралась, як на великдень? Певно, когось ждеш у гості? Га? Скажи-бо, скажи! Признайся.

Євфросина. Може, жду, а може, й ні. Там-то мені великий клопіт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.

Ольга. Це в тебе, Євфросино, нове плаття, та ще й шовкове.

ВИХІД 12 Ті самі та Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (з порога). Авжеж шовкове, та ще й дороге: по три карбованці платила за аршин. (Входить). Здорові були! (Цілується зо всіма). А ваші матеоі живі, здорові?

Настя, Ольга, Варвара. Живі й здорові і вам кланяються. А вас як бог милує?

Євдокія Корніївна. Та волочуся до котрого ча­су. Це ми справили Євфросині одно шовкове плаття, а оце думаємо ще й друге справити, бо...

Євфросина. Годі вже, мамо, хвалитись. Вже й зна­йшли, чим хвалитись; неначе справді яке диво шовкове плаття.

Євдокія Корніївна. Та ще оце ми купили Євфросині нові золоті сережки та золоті... як-бо їх... каб-

230

лучки на руки... їй-богу, забула. Ось покажи-бо, Євфроси- но! Там такі, так і сяють на всю хату.

Євфросина (сердито). Ет вигадали! Знайшли, чим хвалитись.

Настя, Ольга, Варвара. Ой, покажи! покажи-бо, Євфросино, нехай ми подивимось. Покажи, серце!

Євфросина. Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того. Ідіть, мамо, в пекарню та зготуйте нам закуску.

Євдокія Корніївна. Піду, піду! За всі голови. (Виходить).

ВИХІД 13

Євфросина, Настя, Ольга і Варвара.

Настя (лапає пальцями Євфросинине плаття). Яке ж гарне твоє плаття! Ото якби собі таке справити. Та яке широке та добряще! А як шелестить! А перейди, Євфро­сино, через хату.

Євфросина гордо переходить через хату і зумисне шелестить хво­стом.

Варвара. Ой, як же шелестить! Шелесь-шелесь! Не­наче листя на вітрі. А який хвіст! Здається, увесь шелест на хвості.

ВИХІД 14

Ті самі й О л е н к а.

Оленка (входить). Добривечір! З неділею будьте здорові!

Всі. Доброго здоров’я! Спасибі, будь і ти здорова.

Оленка. Моя мати лягли спочивати та й кажуть: піди до Євфросини та погуляй трошки. А я оце — й при­йшла.

Євфросина. Сідай, Оленко!

Оленка. Це в тебе, Євфросино, нове плаття? Та яке гарне, як золото.

Євфросина. Мабуть; чи подобається тобі хоч трохи?

Оленка. Де вже пак не подобається! Мені такого й до смерті не носити. Ох! (Зітхає).

231

Євфросина. А може, посватає хтось багатий, то й носитимеш.

Настя, Ольга, Варвара. Покажи-бо, Євфро- синко, золоті сережки та браслети, покажи!

Євфросина. Та вже нігде дітись: треба показати. (Йде в кімнату й виносить сережки й браслет).

Всі. Ой, гарні ж! Аж блищать, аж горять! Так і сяють на всю хату.

ВИХІД 15 Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (вбігає з пекарні прожо­гом). Аж тридцять карбованців заплатила своїми руками! Надінь, Євфросинко, то й я подивлюсь.

Євфросина. Таки не втерпіли, прибігли: ще й Хим­ку сюди приведіть. Підіть-бо, мамо, в пекарню, а то Хим­ка там все перепалить та переварить.

Євдокія Корніївна. Піду, піду. (Виходить).

Євфросина надіває перед дзеркалом сережки й браслет.

Всі. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!

О л е н к а. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвоє по­кращала.

ВИХІД 16

Євфросина, Настя, Ольга, Варвара і Оленка.

О л е н к а. Дай мені, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.

Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тільки не впусти, бо ще й розіб’єш.

Оленка (бере браслет і приміряє на руку). Одже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. І моя рука не ду­же чорна для золота.

Варвара. Якби пак було, то й пристало б.

Оленка. Та горенько, що нема.

Євфросина. Та не держи-бо так близько коло ро­та: на золото не можна дихати, бо стемніє. Дай лишень сюди! (Бере й надіває на руку).

Оленка. Ой, як же на тобі блищить золото! Неначе на образі.

232

Варвара. Як ти, Євфросино, сьогодня розкішно вбрала голову!

Оленка. Які в тебе, Євфросино, стали тепер великі коси. Як ви були бідніші, то в мене були довші коси, ніж у тебе, а як ви розбагатіли, то в тебе аж утроє більші ко­си виросли.

Євфросина і всі три приятельки сміються.

Євфросина. От вже кожум’яцька простота! Чи вже ж ти думаєш,, що у всіх паннів на голові свої коси?

Оленка. Невже ж чужі?

Ольга. А чом же не вбратись і в чужі коси, аби бу­ло гарно?

Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих паннів такі здоровецькі косища, неначе в кожної куделя на голові або повісмо конопель.

Євфросина. Купи, Оленко, й собі таке повісмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.

Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня при­бралась. Еге? Когось ждеш?

Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.

Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Євфросина. Ба не вгадаєш!

Настя. Ба вгадаю.

Євфросина. Ба не вгадаєш.

Настя. Бодай я завтрішнього дня не діждала, коли не вгадаю.

Євфросина. Ану скажи, як починається його проз­вище.

Настя. Го...

Євфросина. А далі?

Настя. Г остро...

Євфросина. А далі?

Нас т я. Гострохво...

Євфросина. Попала пальцем в самісіньке небо.

Настя. Знаю я його! Бігає за баришнями, як неса­мовитий.

233

ВИХІД 17

Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.

Гострохвостий входить в шляпі, в рукавичках і з паличкою. Шляпа на голові набакир. Він усе тре руки, показує рукавички.

Євфросина (тихо). Як б'ється моє серце! Боже мій!

Гострохвостий (кланяється). Мій найнижчий поклін тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфро­сино Сидоровно. (Подає Євфросині руку). Хоч я не знаю, кого я тут бачу і з ким буду розмовляти, але в домі такої баришні, як Євфросина Сидоровна, я сподіваюсь, що по­знакомлюсь не аби з ким. Рікіміндуйте мене, прошу вас. (Здіймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка