«наукова думка»



Сторінка2/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

— Я й не думала, й не гадала, що ми врешті всього дійдемо до такого смутного кінця,— казала Катерина Мав­рикіївна до знайомих дам, котрі жалкували й втішали з великим спочуванням та споболіннйм до неї і молоденької Софії, її дочки, — все то накоїв лиха небіжчик Іван Мар­тинович, бо любив жити паном на всю губу. Все то були його примхи. А мені того всього й теперечки не треба, та й передніше ця вся розкіш була мені непотрібна. Нащо мені ті дорогі екіпажі та баскі коні? Ці всі збитки робив він, а через його й я була повинна підроблюваться під його звички та витребеньки й заводить багатющі бенкети та да­вати бали.

В найняте злиденне житло вже й не заглянув ні од­нісінький багатий гість. За зубожілу удову незабаром за­були всі багатіші знайомі. Тільки вряди-годи одвідували

17

її прихильні до неї давніші знайомі дами. Катерина Мав­рикіївна здіймала з етажерки альбоми та давні здоровець­кі фотографії, виймала з палятурок ті поховані фотографії, на котрих був знятий її екіпаж на «Баталії квіток» в Ніц­ці, ввесь суспіль в квітках, в котрому сиділа вона з доч­кою й небіжчик Гурковенко попліч з красунем генуез- цем, так само затикані квітками, оповиті через плече гір­ляндами з фіалок. І це для неї було єдиною дорогою згадкою, од котрої в удови котились сльози з очей і вири­валось важке зітхання по минувшому гойному та безжур­ному часі, що був, та минув і вже ніколи не вернеться, доки й її віку.

1906 року. Київ.

ВОЛЬНЕ КОХАННЯ

Оповідання

І

еланія Андріянівна Уласевичева пообі­дала в четвертій годині, як звичайно вона обідала, вийшла в залу, сіла на канапі й задумалась. Вона взяла но­

мер місцевої часописі, передивилась бігцем усякі новинки, кинула часопись на стіл і позіхнула на всю просторну залу. Її брала нудьга.

Уласевичева була переяславська дідичка, і поки були живі її батько та мати, вона жила в батьковому селі. Але мати й батько вмерли. З своїм чоловіком Уласевичем вона все гризлась і настирилась йому так, що він покинув її з дітьми і втік од неї на скарбову службу аж у Чигирин- щину. Видавши дочку заміж дуже рано, як тільки дочці минуло шістнадцять год, вона примостила синка в одній приватній гімназії в пансіоні.

Ця солом’яна удова, щоб збуться клопоту, спродала маєтність і переїхала на завсідне життя в Київ. Маючи в банку покладні гроші, більше сотеньки тисяч карбован­ців, Меланія Уласевичева найняла дуже гарне дороге

2*

19

житло й жила тепер на всій вольній волі. Грошей вона тратила чимало й не шкодувала їх анітрошечки.

Мелася, як звичайно звали її усі давні знайомі, встала з канапи, длявою ходою попростувала до скляних дверей на балкон третього етажа й задивилась на пишну пано­раму, котра розгорталась на Старий город, на Царський садок, що вкривав супротилежні гори й зеленів свіжим молоденьким листом. Внизу, на Софіївському плацу, бу­ло видно величну постать гетьмана Богдана Хмельниць­кого на баскому коні, на скелі, оповитій зеленим вино­градом. По один бік стовбичила Софіївська дзвіниця, ус:з поцяцькована, вся в блідих зелених взорцях, миготів бу­кет золотих бань на соборі; по другий бік блискали, нена­че пучок золотих квіток, бані й маківки Михайлівського монастиря, оповитого зеленими гніздами верховіття дерев по алеях і по садках на цвинтарі.

Сонце стояло сливе на вечірньому прузі й обливало мрійним тихим світом широку чудову, сливе мрійну кар­тину, мрійний далекий поетичний вигляд за Дніпром. Ме- ланія Андріянівна втирила очі в той поетичний простір в сяєві блакитного майського неба. Вона дивилась довго, втупивши очі в сизу та фіолетову далеч, задумалась і тро­хи згодом важко зітхнула.

Вона була ще молода, повненька з виду, з карими чималими очима. Свого Уласевича вона не любила щиро ніколи, а той, кого вона кохала гаряче, одхилився од неї й зумисне перевівся з Києва на друге місце, щоб одчепи­ться од її настирливого залицяння. А серце так жадало кохання! Її брала нудьга.

— А побіжу лиш я з візитом до удови Прохорової. Може, з ким там зострінусь і трохи забавлюся та поба­лакаю.

Мелася стала коло здорового дзеркала, похапцем при­чепурила свою голову й наділа капелюш з закарлюченим здоровецьким білим страусовим пером, котре вкривало усю її стовбовату голову, ще й коливалось над плечем закруче­ним кінцем. Тільки що вона обернулась і хотіла взяти зонтик, хтось раптом задзеленькав в дзвоник в прихожій. Взята з села дівчина, горнична, побігла одчинять двері.

— Слухай ти, дуриндо! Скільки раз я тобі казала, щоб ти не одчиняла дверей, не спитавши передніше, хто там дзеленькає; а ти все забуваєш та й пускаєш усяку на­волоч у покої. Не одщіпай і не скидай ланцюжка! Одхили

20

трошки двері й зирни в щілину через ланцюжок, хто там стоїть, бо теперечки часом впустиш такого дідька, що й ножа покаже з-під пахви!—гукнула вона до Зіньки лай­ливо й сердито.

— А хто там дзеленькає?— спитала Меланія Андрія- нівна, простуючи через залу до прихожої.

— Свої, свої! Не лякайтесь та мерщій пускайте! — гукав за дверими чудовий баритон.— Я ваш знайомий, Рев’якін.

Зінька одчинила двері. В прихожу ввійшов давній знайомий Меланії Андріянівни, Степан Степанович Рев’я­кін, а за ним слідком сунулись в двері ще два пани. Меланія Андріянівна несамохіть оступилася в залу, повер­нулась і насторочилась тікать.

— Та не лякайтесь-бо! хоч признаюсь, що веду з со­бою двох експропріаторів,— обізвавсь Рев’якін, скидаючи пальто.

Меланія Андріянівна заспокоїлась і стояла серед зали в капелюші з здоровецьким білим пером. Незабаром всту­пив в залу Рев’якін, вже літній чоловік, високий, плечи­стий та поставний красунь з високим чолом, з кудлатими здоровими вусами, з чорними великими блискучими очима. Слідком за ним увійшов ще молодий чоловік, теж висо­кий, чорнявий та рум’яний, з такими ж достоту кудлатими м’якими вусами, котрі стирчали по обидва боки, неначе два пучки; а за ним увійшов молодий високий панич, гарний, як Адоніс, довгобразий, з чорними закрученими вгору вусиками.

Меланія Андріянівна бистро окинула оком цих трьох красунів, і її мрії, що недавно були виникли, знов завору­шились в її душі й дихнули на неї чимсь приємним, пал­ким, наркотичним.

Рев’якін галантно підступив до Меланії Андріянівни, привітався й поцілував її в руку.

— А це мій небіж, син моєї сестри в первих і найближ­чий сусід по маєтності, Никандр Петрович Клапоухов,— заповістив Рев’якін,— а оце мій менший синок, котрого ви ще малим бачили,— Аристид.

Гості привітались до хазяйки. Вона попросила їх сісти.

— Чого це ви, Меланіє Андріянівно, з зонтиком та ще й в капелюші? Чи не думали ви часом йти кудись?—

21

спитав Рев’якін, вгніздившись в широкому м’якенькому кріслі.

— Та думала забігти з візитом до однієї знайомої; а тепер вже не піду до неї, бо мені з вами приємніше поба­лакать, ніж з нею,— обізвалась хазяйка, але не скидала капелюша, бо їй заманулося почваниться перед молоди­ми паничами страусовим пером, котре наддавало їй бага­то краси й коштувало таки не дешево, аж п’ятнадцять карбованців, окрім капелюша. Коло пера на капелюші на білій шовковій кокарді блищав, аж миготів іскорками бри­льянт. Меланія Андріянівна зумисне ворушилась, крути­ла головою, аж перо ворушилось, мов живе, щоб показа­ти багатющому Рев’якінові, що й вона тепер багатирка. Біле перо своїми делікатними сутінками дуже приставало до її повненького білого лиця, і її великі карі очі стали ще більше примітні.

— Одже ж я неначе десь бачила вас, хоч, може, я й по­миляюсь,— сказала Меланія Андріянівна до Клапоухова.

— Не тільки бачили мене, але й розмовляли зо мною в театрі, де я зострівся з вашими й моїми знайомими. Ми сиділи в однім рядку в партері в опері, і в нас, пам’ятаю добре, йшла розмова за ту оперу та за співи артистів. Але це було давненько, і я тоді був трохи молодший.

Меланія Андріянівна придивилась до його й пригадала. В його були довгенькі невеликі вуха, що зверху загинались уперед. По тих вухах вона одразу пригадала його.

— Тепер згадала вас. Пам’ятаю, що бачила вас. Але ви тепер поповнішали, повищали й покращали,— хвалила вона гостя, придивившись до його рум’яного виду та черво­них виразних уст.

— Як я був студентом, то був худий та миршавий. Це правда.

— Мій сусід і приятель тепер і повищав, і вилюднів, і покращав, але я от і досі ніяким способом не оженю його. Я сам удівець, і при мені тільки й живе оцей гінкий, як тополя, та високий виштруган. Мій сусід так само кава­лер. Ми часто бачимось з Никандром Петровичем, сливе щотижня забігаємо один до одного то по ділу, то на карти. Але в нас обох нема хазяйок, і наші доми й оселі все якось ніби тхнуть пустками, бо самі добре знаєте, що без дам кавалерські доми справдешні пустки.

— То ви оце заходіться, не гайте дурно часу, та й самі оженіться і оженіть вашого сусіда, а ми побачимо двоє

22

весіллів разом,— сказала весело й дрібно хазяйка й заре­готалась на всю залу голосно, весело, якось по-сільській, як регочуться дівчата й молодиці, ще й голову закинула назад, і по закарлюченому пері неначе дмухнув подих вітру.

— Та бачите, Никандр Петрович великий естет на вдачу, через те він і перебендює так довго. Там в його кабінеті почеплені на стінах усякі славні, відомі в історії красуні: і Клеопатра, і Марія Потоцька, і Менелаїха, ві­дома прегарна Єлена, і Помпадурша, і мадам Ментеном, і Дюбаррі Людовіка XV, й інші. Через те-то він і досі вередує та перебирає паннами,— сказав Рев’якін.

— Коли так, то вам доведеться ще довгенько держать свою хату пусткою,— сказала Меланія Андріянівна.

— Ну! я вже не такий вередливий в цій справі, як ви кажете, хоч, само по собі, по своїй природженій вдачі я естет, люблю все штучне, гарне, доладне в усьому, а в лю­дях найбільше, — обізвавсь Клапоухов, і в його ясні карі очі залисніли якось солоденько.— Та й ви ж такий самий естет на вдачу, як і я, то зрозумієте мене. Але, на ваше щастя, вам трапилась красуня зарані,— сказав Клапоухов, обертаючись до Рев’якіна.

— Як-то трапилась красуня зарані?— спитала Мела­нія Андріянівна.

— А так трапилась, що як я був ще в невеликому офіцерському чині, наш полк стояв на Бассарабії в Хотині. В сусіднього дідича-грека були напродиво гарні три дочки. Я вподобав собі найстаршу, найкращу. Але старий Вра- нос не хотів оддавать за мене, вважав на мене, як на бід­ненького легкодумного шалопута, бо мій панотець був то­ді ще небагатий. Але Враносова жінка прияла нашому залицянню й коханню. І одного дня вранці, змовившись з панною заздалегідь, я приїхав у село шарабаном, щоб викрасти свою милу, став коло царини за садком, а моя грекиня вийшла нібито на прогуляння, сіла зо мною в ша­рабан, і ми покатали в одно село над Дністром до мого приятеля-батюшки, щоб він нас повінчав. Але і я, і мо­лоденька грекиня в палу кохання й дні погубили, бо за­булись, що саме тоді була петрівка. Отець Прохір зарего­тавсь, як ми прикатали до його на подвір’я, нагадав нам, що до Петра ще зостався тиждень. Я тільки почухав поти­лицю, а стара матушка завела грекиню в свою кімнату й обіцяла й заприсяглась, що переховає її до Петра й не

23

видасть батькові. Я мусив вернуться додому, перенудивсь тиждень, а другого дня після Петра прикатав у село та й повінчався. Моя жінка була така гарна, що її всі любили, а старий Вранос був такий деспот, як турок, і держав свою жінку й дочок, неначе в гаремі, сливе взаперті. Не йняв нікому віри й сам вночі замикав дім і двір, ще й ключі ховав під свою подушку.

— Але ж ви овдовіли, і за вас кожна панна пішла б з вискоком та з вибриком. Питайте, то й десь напитаєте собі красуню,— радила Меланія Андріянівна.

— Моя небіжка була така красуня, що я вже вдруге такої, мабуть, і не побачу, і не знайду,—сказав Рев’якін.— От придивіться на оцього мого голоцванка! Він трошки скинувся з лиця на мою небіжку, але принаймні тільки так, як півень скинувся красою на райську птицю.

Меланія Андріянівна зирнула на Аристида й засмія­лась.

-Що це ви кажете! ваш Аристид скинувся не на півня, а більше на давнього Париса.

Аристид засміявсь веселенько й блиснув з-під мали­нових уст чудовими білими та рівними, неначе підрізани­ми зубами. Меланія Андріянівна тільки в цей час доди­вилась, що перед нею сидів молодий хлопець чудової кла­сичної краси, гарний, як Адоніс, довгобразий, чорнявий, з кучерявими васильками на висках, з пишними чорними подовжастими очима, котрі ще більше лисніли й видава­лись на матовому білому виду, неначе виточеному з сло­нової кості. Осміх його звивчастих червоних повненьких губів був надзвичайно милий і радісний.

— От я сиджу в капелюші та варнягаю, та й забула скинуть цей парад,— сказала хазяйка й знялась швидко з місця, неначе птиця.

— Та сидіть-бо так з тим чудовим пером! Ви прига­дуєте мені цим пером маркіз часів Людовіка XV. Як гар­но тоді вбирались! — сказав Рев’якін і вхопив її за руку, щоб посадить знов у кріслі.

— Ого! Я тому добре відома, що вам і давні, і сього­часні маркізи припали до вподоби. Але ви піднімаєте на сміх та жарти й мене, і вашого сусіда,— сказала хазяйка, вири­ваючи свою руку,— ож потривайте трошки й вибачте ме­ні. Я оце тільки що пообідала, та й ви, мабуть, так само тільки що по обіді. Побіжу та загадаю Зіньці подавать кофій.

?4

І вона швидко побігла, неначе клубком покотилась по паркеті до дверей, гукаючи на ході на Зіньку. Вона зняла з голови капелюш і поклала на косинчику в кутку під ви­соким дзеркалом, зараз вернулась, сіла на своєму місці й сказала з жартом:

— Отепер я вже не маркіза, а проста полтавка, «сер­цем проста, не красива, але й не спесива», як співає На­талка Полтавка,— тепер попоганшала без пера маркізи Помпадур?

Усі засміялись од того жарту.

Рев’якін в останні роки служив віце-губернатором на Підляссі і ще за живоття своєї, вже пристаркуватої, хоч і гарної жінки скрізь вславився тим, що любив залицять­ся до молодих та гарненьких дам. За кожною гарною мо­лоденькою панією він трохи не ходив слідком, напропали залицявся до всіх гарненьких жінок урядовців та офіцерів, робив їм візити, частенько бував у їх в гостях і тільки цих і запрошував до себе в гості. Але всім було відомо, що його залицяння було тільки платонічне. Це було залицян­ня природного естета, котрий любив красу в усьому — чи в житті, чи в природі, чи в людях; а найбільше припадала йому до вподоби краса молодих паній. За цю його слабку струну знали всі й нишком глузували над ним. Говорю­чий на вдачу та красномовний, він часом без міри і впину розпускав свого язика в розмові про любов при паничах і офіцерах занадто вольно, так що панни й панії не ви­держували й одна по другій втікали з гостинної в другу кімнату, і вже після всіх дам нарешті мусила вийти й його жінка, хоч вона й довго кріпилась, зціпивши зуби й сту­ливши губи.

— Але чом це Зінька й досі не подає нам кофію! Отак вона все дляється десь! Чи не побігла часом до сво­го кавалера! Вибачайте! я на часочок побіжу.

Меланія Андріянівна схопилась з місця й побігла. Во­на звеліла Зіньці подать кофій, а сама забігла в кабінет і на своїй візитній карточці написала запросини до своєї приятельки, Ірини Михайлівни Заболотньої: «Приходь до мене таки зараз. Оце тільки що до мене, певно, з самого Олімпу, прийшли з одвідинами три боги, цебто три кава­лери, всі три гарні, як олімпійські боги: один Юпітер,

другий Меркурій, а третій Адоніс, і всі три женихи. При­ходь до мене зараз! та не гайся, бо вони ще й утечуть на Олімп. Причепурись гарненько, зачешись добренько та на­

25

дінь капелюш з білим страусовим пером. Бо вони мене застали саме на од’їзді в гості в такому самому капелюші з пером, і Зевс причепився до мене, щоб я не здіймала з голови того пера, бо я була схожа в йому на маркізу. Йди швидше, хутчій, мерщій! Є на кого подивиться. Мо­же, вибереш котрогось за мужа. Подаю кофій. Хапайся!»

Вона дала карточку Зіньці й звеліла, щоб вона швид­ко покатала до сусіди й оддала карточку. А сама винес­ла кофій до гостей і почала наливати стакани.

— Отак як бачите! Ота сільська ледащиця десь тиня­ється, і в покоях не вдержу її ніяк.

— Зачула весну, бо молода, та, певно, десь забалака­лась з своїм кавалером,— сказав Рев’якін і взяв з хазяй­чиних рук стакан кофію,— та ви її не лайте, бо весна має своє право і над животинами, і над людьми.

Ірина Заболотня недавно розвелась з своїм чоловіком і, покинувши його в Петербурзі на службі, вернулась до Києва й жила солом’яною удовою в своєї матері-удови. Її чоловік був син чернігівського багатого дідича. Батько його ще за свого живоття виділив трьом своїм синам кож­ному частку поля, щоб вони хазяйнували й мали свої гроші. Ірина Михайлівна жила в Петербурзі по-великопанському, жила панією на всю губу, мала знайомих дуже значних, запрошувала до себе молодих кавалерів, а найбільше лю­била кавалергардів і марнувала гроші, ніби багатирка. Сво­го чоловіка вона не дуже-то кохала, а потім швидко по­лаялась з ним і покинула його. Він добре досвідчився, які в неї були норови, який був потяг до розкоші й залицян­ня, і згодився на розвід, щоб ця легковажна красуня не прогайнувала до решти його спадщини й батьківщини.

Ірина Михайлівна жила поблизу. Зараз прибралась, наділа капелюш з пером і пішла до своєї приятельки. Ме­ланія Андріянівна, прогнавши свого чоловіка, ганялась за кавалерами без сорому й приятелювала з такими панія- ми, котрі так само порозводились або просто покидали своїх чоловіків.

II

Гості пили кофій і саме розбалакались. Коли це неспо­дівано в прихожій задзеленькав дзвоник надто голосно. Хтось смикав за дверима ніби з нетерплячкою. Меланія Андріянівна жахнулась, аж кинулась і крикнула: «Ой бо­

26

же мій! я аж злякалась!»—Але це було зроблено зумис­не: вона знала, хто дзвонить в прихожій.

— Ну та й налякали ж вас оті київські експропріатори, душогуби та усякі розбишаки,— сказав Никандр Петро- вич до хазяйки.

Зінька побігла через залу так швидко, що тільки її вишивані рукави промайнули, і почала розпитувать, хто то дзвонить. За дверима почувся тоненький голосок. Двері одчинились, і в прихожу вступила Ірина Михайлівна, по­клала зонтик і ввійшла в залу. Гості встали. Через подов- жасту залу йшла дуже гарна й молоденька панія в чорно­му капелюші з здоровецьким страусовим пером, в ясно- сірій сукні. Коло плечей на ясній сукні були причеплені дві жовті кокарди, неначе пришпилені два соняшнички. Во­ни дуже приставали їй до лиця, до чорних тонких та висо­ких брів, до сливе чорних очей. По залі йшла неначе справдешня маркіза Помпадур, гарна й доладна з лиця, тонка станом, рівна, як струна, з білим матовим лицем, з темними карими, сливе чорними очима. Біле здоровецьке перо тряслось на голові, мов живе. Вона бистро зирнула на гостей, і їй передніше од усього кинулись в вічі три парі направлених на неї темних очей, неначе три парі яс­них мигаючих зірок. Потім вона вгляділа три рівні високі постаті.

«Одже ж Мелася на цей раз не збрехала. Які чудові постаті! Які лиснючі очі втирили вони в мене!» — подума­ла гостя й привіталась до хазяйки.

Меланія Андріянівна заповістила Ірині своїх гостей. Рев’якін трохи не цмокнув її в руку по своєму звичаю й ледве вдержав свої червоні уста.

— А це моя близька приятелька, Ірина Михайлівна Заболотня, але це її прізвище по батькові,— додала ха­зяйка.

— А хіба ж в їх є ще й інше назвище? — спитав Рев’я­кін.

— Було й інше назвище, та загуло. Бо Ірина Михай­лівна розвелася з своїм чоловіком,— додала хазяйка, по­просивши гостю сідати.

— Так зарані? А мені здалося, що ви ще й заміж не виходили,— обізвавсь Никандр Петрович,— ви такі ще молоді.

— Та мені було б лучче, гт^би я зовсім не виходила заміж,— сказала Ірина Михайлівна,

27

— Та то й не диво, бо Ірина Михайлівна вийшла за моржа, а я за тюленя; то й не диво, що ми обидві покидали своїх чоловіків,— сказала жартовлива та весела хазяйка.

— Де ж це ви видрали такого митця між попами, що повінчав вас з моржами?—спитав Рев’якін і зареготав­ся, аж голову закинув на плечі й затряс кудлатими вуса­ми. Вуси аж коливались.

Усі зареготались. Ірина Михайлівна теж реготалась, аж лице підняла вгору. Її сміх був такий чудовий, як сміх красуні маркізи Дюбаррі, од котрого мліло серце в Лю- довіка XV. В неї на щоках з’явились ямочки й набігли легенькі рум’янці, неначе пелюсточки найделікатнішої тро­янди. Червоні уста сміялись, а чудові очі ворушились з ярим іскряним блиском.

— Та то, бачте, як її чоловік був ще паничем, то ми його продражнили моржиком, бо він був гарненький, круг­ловидий та з довгими вусами, що стирчали по обидва бо­ки, як у моржа. Але як він оженивсь, то рано почав лисіть од лоба і став схожий на старого вусатого кота. Через те Ірина Михайлівна й покинула його, — жартувала весела хазяйка.

— Од чого ж то в його стала лисина? Чи само волос­ся облізло, чи, може, жінка вискубла? — спитав Рев’якін своїм ніби губернаторським, трохи вольним тоном.

— Цур йому, щоб я скубла його за чуприну? Та він сам такий, що був ладен усіх скубти за чуприну або й за коси. Через те-то я його й покинула,— сказала Ірина Ми­хайлівна й засміялась голосним альтовим сміхом.

— Я вам, Ірино Михайлівно, й не подаю кофію, бо знаю, що він вам вадить. От зараз подадуть самовар,— сказала хазяйка.

Ірина Михайлівна все оглядала гостей, зиркаючи на­перемінку то на одного, то на другого. Усі три дуже при­пали їй до вподоби, і вона розвеселилась так, що в неї очі неначе бігали й ворушились, кидаючи ніби проміння та іскорки.

Зінька подала самовар. Хазяйка попросила гостей в столову. Ірина Михайлівна встала й скинула капелюш. Без капелюша вона ніби стала ще молодша й краща. Го­лова в неї завсігди була чудово зачесана, неначе вона при­биралась на бал. Вона вийшла, ступаючи дрібненькими ступінями, ніби випливла в столову, а Меланія Андріянів­на побігла, неначе покотилась клубком. Гості рушили за



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка