«наукова думка»



Сторінка19/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41

Із стріх вода капле.

Ой, весна красна! Що нам принесла?

Принесла тепло і добреє літечко...

Малим дітям — в ручечки бити,

А старим дідам — раду радити,

А старим бабам — посидіннячко,

А господарям — поле орати,

А господиням — на кроснах ткати,

А молодим дівочкам — погуляти,

А вам, бідним невольникам,

Та на Україну мерщій тікати!

Всі (забравши квітки й листя в руки).

А вже весна, а вже красна!

Із стріх вода капле.

А вже ж тобі, невольнику,

Мандрівочка пахне!

Завіса падає.

Друга картина

Видно Босфор, Цареград і бік Юсуфового саду з фонтаном. Велике каміння вганяється в море. В сад виступає один бік Юсуфового па­лацу і одна башта тюрми з дверима. Між палацом і тюрмою за­лізні гратки; через низькі гратки видно улицю. За палацом і садом

210

видно на горі верхи домів і мінарети мечетей, ілюмінованих в ніч рамзана. На самій горі, на двох дуже ілюмінованих високих міна­ретах стоять два муеддини й скликають турків на молитву. Надворі ніч, тільки од ілюмінації ллється тихий світ на сад, на море. Стріля­ють. Починається рамзан.

ВИХІД 1

Муеддини, Маруся й Настя.

Один муеддин. Ель садам, адек, адейкум ель садам, аллах гу акбар, я ле салаг! Ля иллага иль аллах, у Могамед рассуль аллах! Рамзан!

По ясно освіченій улиці ідуть турки до мечеті. З палацу крадькома виходять в сад Маруся й Настя з в’язками ключів в руках і, при­таївшись за стовпами й деревом, дивляться на улицю.

Маруся (тихо). Вже один муеддин раз заспівав на мінареті.

Обидва муеддини. Ля иллага иль аллах, у Могамед рассуль аллах!

Настя. Чи виїхав твій паша з своїми яничарами? Маруся. Вже виїжджає. Он уже він поїхав на коні по улиці, і за ним пішли всі прислужники й яничари. Настя. Ми тепер самі на всю оселю?

Маруся. Самі, мамо.

Настя. Чи забрала всі ключі? Чи не забула часом чого?

Маруся. Взяла, мамо, всі ключі од тюрми й од кай­данів. _

На улиці йдуть дервіші по два в ряд, потім їде Юсуф-паша на ко­ні. Прислужники вдвох ведуть коня за гнуздечку. За пашею йдуть

яничари.

Настя. Поїхали?

Маруся. Поїхали. Боже мій! Як б’ється моє серце! Настя. Не бійся, дочко! Радій! Великий час настає! Поставлю знак запорожцям, щоб знали, куди приставати човнами. Я так умовилась з ними.

Маруся й Настя йдуть крадькома через сад і на скелі ставлять ліх­тар з червоними хрестами на склі й втикають високу, білу з черво­ним хрестом корогву. Потім спускають човни й готують весла.

Маруся. Мамо моя, рідна моя! я вся дрижу! Вер­нуся я і хоч раз подивлюся на своїх дітей!

Настя. Борони боже! Ми опізнимося й згубимо ко­заків і себе. Не бійся, моє серце! Будь смілива!

14*

211

Маруся (сідає на камені). Я втомилась... Я ледве дишу. Сила моя десь дівається...

Настя. Йди сміливо за мною. Моя душа не знає страху. Поможи мені спустити човни.

Маруся. В мене руки трусяться... В мене ноги дри­жать. Ой, що ж то буде, що ж то буде!

Настя. Щастя нам буде; смерть нашим ворогам буде!

Муеддини (обидва співають втретє). Ель салам алек, алейкум ель салам, аллах гу акбар я ле салаг! Ля иллага иль аллах, у Могамед рассуль аллах! РамзанІ

Муеддини злізають з мінаретів.

Маруся. Вже всі турки пішли в мечеть.

Настя. А глянь на море, бо в мене старі очі! Я по­гано бачу! Чи не бачиш там чого?

Маруся (виходить на скелю й дивиться на море). Нічого не бачу, мамо!

Настя. Нема! Боже мій! А що, як не прибудуть, як їх однесла хвиля од берега. (Виходить на скелю). Нічого не чути?

Маруся. Он-он! Ген-ген І Забіліло на воді, неначе хмарка!

Настя (з криком). Боже мій! Летять мої соколи, пливуть мої лебеді! (Обнімає Марусю). Ми не загинемо! Вдармо тепер лихом об землю! Кінець нашому горю!

Маруся. Цсссс... мамо, тихіше! Бога ради, тихіше! Вже наближаються... Я бачу човни, я бачу білі сорочки, я бачу людей на човнах.

На морі чути пісню, дуже тиху, як шелест листу.

ВИХІД 2

Маруся Богуславка, Настя й запорожці. Запорожці (тихо).

Ой, по морю, по морю,

Та по тихому Дніпру,

Там плавало суденце,

Помальоване денце.

А у тому суденці Півтораста молодців,

212

А між ними отаман,

Запорожець Іван.

(Припливають до берега й співають трохи голосніше).

Ой, гук, мати, гук, де горілку п’ють.

Веселая тая доріженька, де козаки йдуть. Козаченьки йдуть, горілочку п’ють Та під білою березою отамана ждуть. Отамане, батьку наш, та порадь тепер нас! Чи ми сього кониченька вороного продамо, Кониченька продамо, а грошики проп'ємо,

Чи ми його додомоньку та й одведемо?

(Виходять крадькома на берег. Деякі плазують, як пластуни, по скелях. Настя й Маруся сходять з скелі.

Настя біжить назустріч запорожцям).

Настя.

Брати мої, соколи мої!

Ви гаразд дбали!

Добре вгадали,

Що до Юсуфа-паші,

До мого зятя,

В гості завітали.

Маруся. Серце моє б’ється од великої радості, а ду­ша моя чує велике горе. Я впустила ворогів свого Юсуфа, свого дорогого Юсуфа, своїх дітей. Боже мій! Чи поми­лують вони мого мужа, моїх дітей!

Настя (фанатично, піднявши руки вгору). Настав- таки мій час! Діждалась я таки хоч перед смертю свого великого дня! Тепер я оддячу своїм ворогам за все горе,' за всі сльози! Хоч на макове зерно оддячу за горе Ук­раїни! (Прожогом вириває ключі з Марусиних рук). Одчи­няйтесь, тюрми! Вилітайте, орли, на волю! Смерть бусур­манам! Смерть ворогам!

Настя й Маруся біжать до дверей тюрми, одмикають і випускають

козаків.

Козаки.

Ой світе, світе,

Який ти ясний!

Ой світе, світе,

Який ти прекрасний!

Ой, лучче б ми, запорожці,

213

Круту гору лупали,

Ніж у тюрмі, у кайданах,

Шість літ пропадали.

Круту гору лупаючи,

Сіли б, одпочили,

А у тюрмі конаючи,

Трохи не згинули.

Запорожці (весело).

Світіть, зорі, світіть, ясні,

В хмари не ховайтесь!

Ви, козаки, невольники,

Додому вертайтесь!

А вернувшись додому,

Знов будемо татар бити,

Мед-горілку пити,

Над турчином кпити.

Руйнуй! Пали!

Смерть ворогам!

Запорожці кидаються на палац, розводять огонь і підкидають під дом, Маруся стає на ганку й не пускає їх.

Маруся. Дом Юсуфа мій дом. Я не дам руйнувати й палити: тут мої діти. Юсуфові діти — мої діти!

Запорожці. От тобі дівка-бранка, Маруся Богу­славка! Мабуть, зовсім збожеволіла в Туреччині, коли бо­ронить ворога!

Один козак кидає огонь на ганок. Маруся гасить.

Маруся (з ганку). Руйнуйте все вороже царство! Я вам поможу своїми руками, та не займайте Юсуфового дому й моїх дітей! Боже мій! Вони хотять спалити моїх дітей! Мамо, мамо! Чом ти за мене не оступишся? Ти ж мала своїх дітей! Ти ж побивалась за мною, своєю доч­кою! Ти ж за мною пішла на край світу! Рятуй мене й моїх дітей! В палаці сплять мої діти!

Тим часом запорожці запалюють тюрму. Огонь освітив сад і море. Юсуф-паша прилітає на коні з двома прислужниками й вибігає з палацу на ганок.

214

ВИХІД з

Маруся Богуславка, Настя, Байда, Панас, запорожці, козаки й

Юсуф.

Юсуф (вихвачує з піхви шаблю). Що се за бунт? Козаки. От він, наш перший ворог, що запер нас в тюрму. Бий його, ріж його!

Запорожці кидаються на Юсуфа з шаблями. Маруся заступає Юсу­фа й боронить.

Маруся. Се мій муж! Не зачіпайте його! Не дам його вбити, хіба мене попереду вб’єте.

Запорожці. Ха-ха-ха! Ото варто боронить боро­даня!

Один запорожець одпихає Марусю; Маруся відбивається.

Юсуф. Яничари! Сюди, на поміч! Яничари! Військо! Бий тривогу!

Маруся. Не дам його, про мене, й вбийте мене!

Настя кидається до запорожців і махає руками. Її слова перемагає

пісня.

Запорожці й козаки.

Та йдуть коні, воза везуть,

Везуть бусурмана;

Та привезли бусурмана До нового знамена,

Та підняли бусурмана На три списи вгору!

Дивись, дивись, бусурмане,

На нашу свободу!

Ой, що наша свободонька,

Як мак, процвітає;

Бусурманська голівонька Кров’ю окипає!

Запорожці й козаки достають списами Юсуфа й прислужників і вбивають їх.

Маруся. Вбили мого дорогого Юсуфа, вбили! Боже мій! Десь я родилась на одно нещастя! Я втратила Тете­рю, й мого Юсуфа вбили! (Ламає руки й припадає до Юсуфа).

Байда. Пани-товариші! Сідаймо тепер на човни та вдармо веслами. Запалім увесь куток та й тікаймо на Ук­раїну. Видно буде дорогу!

215

Запорожці. Запалюйте та швидше на човни! (Ска­кають в човни й хапають весла). Насте! Марусю! Сідайте мерщій з нами!

Настя йде до човна й веде за руку Марусю. Маруся без пам’яті йде за нею й сідає в човен.

Маруся (в човні). Де я? Куди це я йду? Що ро­биться зо мною? Де ж мій Юсуф, де ж мої діти? Мої діти в хаті. Не покину дітей! Не поїду без дітей на Україну. Дітоньки мої, квітоньки мої! (Вискакує з човна й біжить через садок).

Настя (кличе з човна дуже ласкавим голосом). Ма­русю, дочко моя. Голубко моя, серце моє! Дитя моє ко­хане! Нас жде Україна! Ми ж незабаром вернемось додо­му, знов побачимо Україну, побачимо милий Богуслав. Дочко моя, щастя моє! Чи на те ж я блукала по світу, пе­ретерпіла стільки горя, щоб тебе знайти та й тут покинути на руїнах? Марусю! Пожалій моїх старих літ, моєї сивої голови! Пожалій мого розбитого серця! Я прошу, благаю тебе, як бога! Зжалься надо мною, сиротою! Я плачу, об­ливаюсь гіркими слізьми... Вернись до мене, пригорнись до мене!

Маруся (стає серед саду, оглядається, слихає и бі­жить назад до матері). Не покину тебе, мамо! Ти нізащо в світі не поїдеш без мене. Я вже не розлучусь з тобою до смерті. Умру, а тебе не покину! (Обертається до палацу). Але де ж мої діти? Діти мої, квітки мої. Де ж ви поділи­ся? (Хоче вернутись; Настя держить за руку й не пус­кає). Не покину дітей на смерть! Я приросла до сієї землі, до своїх дітей.

Запорожці й козаки (смутно).

Потуречилась, побусурманилась!

Для розкоші турецької,

Для лакомства поганого...

Маруся. Прощай знов навіки, моя мамо! Цілую твої рученьки, цілую твої ніженьки. Прости мені, що я наро­била тобі стільки горя! Що я полином та терном присипа­ла тобі доріженьку, отруїла твою старість гіркою отрутою. Поцілуй за мене рідну землю на Україні. Помолись за мене богу в Києві, бо я вірую в свого бога й люблю Україну. Я б рада ще хоч раз дихнути повітрям рідного краю... Про­щай, прощай, дорога мамо! Прощай навіки, рідний краю!

216

(Кидається на шию матері з плачем, потім виривається й біжить до палацу).

Настя (зскакує з човна й біжить за Марусею). Коли ти зостаєшся, то й я тут зостанусь! На смерть зостанусь. Не поїду й я! Або їдь з нами, або губи на смерть отут свою матір, що знайшла тебе й за морем!..

Декотрі човни одчалюють. В сад, через гратки, лізуть яничари.

ВИХІД 4

Ті самі й яничари.

Яничари (дико). Лови їх! Держи! Стріляй на них!

Один яничар. Тут жінка Юсуфа. Ось Юсуф уби­тий. Тут якась християнка! Тюрма горить... Козаки!

Яничари. На Цареград напали козаки!.. Аллах, ал­лах! В такий великий празник напали... Всі мусульмани в мечетях. Пожежа!..

Один яничар (до Насті). Хто ти? Що ти за лю­дина?

Настя. Я Настя Богуславка! Я українка! Дивіться, поганці! Оті руїни, ота пожежа, то діло моїх жіночих рук.

Я навела вам гостей з України за нещастя моїх дітей, за нещастя України! Я над вами помстилася! Ха-ха-ха! Як гарно горить Цареград! Далеко краще, ніж горів Богу- слав!

Яничари вбивають Настю. Настя падає й регочеться.

Маруся. Мати моя вбита! Знайшла собі смерть на подвір'ї дочки своєї. Мамо моя, щастя моє! (Обертається до палацу, палац горить. Маруся біжить в ганок і одчиняє двері, з дверей вилітає полум'я). Діти мої! Рятуйте моїх дітей!

Палац завалюється й горить. Маруся біжить на скелю й скакає в море. Запорожці й козаки од'їжджають і з останніх човнів стріляють

на яничар.

Запорожці й козаки (з човнів насмішкувато).

Та привели бусурмана До нового знамена,

Та підняли бусурмана На три списи вгору:

Дивись, дивись, бусурмане,

На нашу свободу!

217

(Потім, одїжджаючи, співають торжественно).

Ох, і ти, лимане, ти, лимане,

Ти запорозький отамане!

Гей, гей!

Ти запорозький отамане!

Ой, чого ж ти у чорному ходиш,

Та й у чорному оксамиті?

Гей, гей!

Та й у чорному оксамиті?

Ох, і як же мені не ходити,

Що до мене гості приїжджали?

Гей, гей!

Що до мене гості приїжджали.

А у мене гості не якії,

Та запорожці молодії,

Гей, гей!

Та запорожці молодії.

Займається цілий куток в Цареграді й освічує море. Ілюміновані мінарети горять і падають на землю. Палац Юсуфа, тюрма — все

завалюється.

Завіса падає.

Кінець.

НА КОЖУМ’ЯКАХ

Міщанська комедія на 5 дій

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Сидір Свиридович Р я б к о, київський міщанин, має крам­

ницю на Подолі.

Євдокія Корніївна, його жінка.

Євфросина, їх дочка.

Горпина Корніївна Скавчиха, сестра Євдокії Корніївни,

перекупка, вдова; перепродує яблука.

О л е н к а, її дочка.

Свирид Іванович Гострохвостий, цилюрник.

Настя J

Ольга /Євфросинині приятельки, панни.

Варвара '

X и м к а, Рябкова наймичка.

Педоря, Горпинина поденщиця.

Марта, бублейниця.

О р и н а, башмачниця.

М е р о п і я 'і

Магдалина І печеРські міщанки, були послушницями.

1-й митрополичий бас.

2-й митрополичий бас.

Берко й Волько, жиди, процентщики.

Міщанки, шафери, міщани та катеринщик.

Дія діється у Києві, на Кожум яках.

Гострохвостий та Євфросина трохи закидають по~руській.

219

ДІЯ ПЕРША

Світлиця Сидора Свиридовича Рябка з міщанською обставою. Одні двері — в кімнату, другі — в пекарню. Дія діється в неділю по обіді.

ВИХІД 1 Євдокія Корніївна сама.

Євдокія Корніївна (сидить коло стола і позі­хає). Сидоре Свиридовичу! Сидоре Свиридовичу! Чи ти оце й досі спиш? Вставай вже, бо швидко до церкви за­дзвонять на вечерню. Ходи сюди та посидь коло мене. Нудьга мене бере. Сидоре Свиридовичу! чи ти чуєш?

Сидір Свиридович (обзивається з кімнати). Чи то ти мене кличеш, Явдоню? Ось зараз вийду, моя голуб­ко, тільки трохи прочумаюсь та потягнуся разів зо два. Вже й скучила за мною! (Виходить з кімнати і сідає коло жінки).

ВИХІД 2

Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович.

Євдокія Корніївна. Авжеж скучила.

Сидір Свиридович. Бо давно пак бачились: як у горосі та й досі...

Євдокія Корніївна. Я тут сиділа, сиділа, вже все передумала, вже й богу молилась.

Сидір Свиридович. Скучила, старенька, за мною, як голубка за голубом? Га? А ми таки, Явдоню,

220

прожили вік, як ті голуб’ята в парці. Як я тебе не бачу, то й сум мене бере!

Євдокія Корніївна. Добрий сум! Пішов собі в кімнату та й хропе, аж кімната дрижить, а я тут сама си­джу. Нема до кого й слова промовити.

Сидір Свиридович. А чи пам'ятаєш, Явдоню, як я присватувався до тебе! Як я тоді вертівся коло тебе!

Євдокія Корніївна. Ще б пак не пам'ятала! На всі Кожум'яки не було тоді такого вертуна, як ти.

Сидір Свиридович. А чи пам’ятаєш, як я туп­цяв кругом тебе. Я до неї і звідтіль, і звідсіль, а вона тільки було спідню губу копилить.

Євдокія Корніївна. Що копилила, то копилила, бо знала навіщо. А правда, я тоді таки добре виварила тобі воду, аж чуб був мокрий.

С и д ір Свиридович. Ой ви, жіночки, ви капосні! До смерті згадуєте, як водили нас. Але таки довуркотався. Гулю, гулю, моя старесенька!

Євдокія Корніївна. Коли б ти тільки не був трохи вередливий... я б з тобою зовсім щасливо дожила віку.

Сидір Свиридович. Якби пак я взяв за тобою те придане, що обіцяв твій покійний батько, то, може б, і не був такий вередливий.

Євдокія Корніївна. І годі вже тобі згадувати.

Сидір Свиридович. А якби, стара, оце було твоє придане, то наша дочка мала б тепер зайву сотеньку карбованчиків собі на придане. А нашій Євфросині треба багато грошей: вони в нас не прості, вчені: не дурно ж вчились аж три місяці в пансіоні.

Євдокія Корніївна. Авжеж! Що вже викохали доню, то викохали на всі Кожум'яки. Та вже, сказати правду, час би їй і заміж іти.

Сидір Свиридович. Авжеж час. Але що ж то за доню ми викохали! На всі Кожум'яки!

Євдокія Корніївна. І на всю Глибочицю. Що сказати правду, коли нікого нема в хаті, то наша Євфро­сина така гарна, як я колись була: в неї якраз такі карі очі, такі чорні брови, як у мене. В неї ввесь хист мій!

Сидір Свиридович. Авжеж гарна: все гарне, тільки в неї ніс такий... трохи ніби довгий, чи гострий... трохи такий, як у чорногуза. Ой, коли б не почула! (Огля­дається).

221

Євдокія Корніївна. От і вигадуєш, старий, та­ке, що ні до бога, ні до людей. Який же в неї ніс?

Сидір Свиридович. Такий достоту, як і в тебе! Як ми бралися, то я тебе дуже кохав, дуже кохав, але через твій ніс, старенька, я загаявся з сватанням, мо­же, на місяців зо три або й чотири. Тепер можна все сказати.

Євдокія Корніївна (сердиться). Оцього я вже не люблю! Оце вже ти вередуєш. Який же в мене ніс? Здається, такий, як і в усіх людей. Коли вже на правду пішло, то й я признаюсь, що й твоя верхня губа тоді бу­ла не дуже тоненька: таки така, як німецька ковбаса. При­знатись, і я довгенько думала, поки тебе полюбила.

Сидір Свиридович. А все-таки полюбила! І я тебе полюбив, хоч твоїм носом хоч у дерево стукай.

Євдокія Корніївна. І що ти верзеш? От уже не люблю. (Одвертає лице).

Сидір Свиридович. Коли правду сказати, то наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена. Куди вже, ста­ра, нам з тобою рівнятись до неї. Вже й не знаю, в кого вона вдалась розумом: в мене неабиякий розум, і в тебе не гурт було розуму й ззамолоду, а на старість і той, що був, не знаю, де дівся.

Євдокія Корніївна. То це вже я й дурна ста­ла? Оцього я вже не знесу!

Сидір Свиридович. Цить, цить, старенька! Я тільки кажу, що Євфросина далеко розумніша од тебе.

Євдокія Корніївна. Авжеж розумнішої од неї нема на всі Кожум’яки і на всю Глибочицю; тільки вона якась гостра, палка, як огонь.

Сидір Свиридович. От уже твоя сестра Горпи- на, так так, що розум. Як пустить язика, то він у неї, як млинове колесо, тільки дрррр... Меле разом і шеретує. А ти мнеш, мнеш тим язиком... Так ним м’яла, і як ми бралися.

Євдокія Корніївна. Що це з тобою сьогодня сталося! Та нащо ж ти мене брав, коли в мене і ніс, як у чорногуза, і язик, як колода, і розум десь дівся?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка