«наукова думка»



Сторінка18/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   41

ВИХІД 4

Ті самі й туркеня-богомолка.

Богомолка.

Ой, був орел в твоїй стороні,

Та вже не тужить ненька по тобі.

Маруся. Боже мій милий! Який я голос чула!

Українки.

Ой, не жаль нам доріженьки, що закурилася; Ой, як жаль нам твоєї матусі, що зажурилася. Ой, не жаль нам доріженьки, що пилом

припала;

Ой, жаль нам України, що плакати стала

Маруся.

Ой, вирву я з рожі квітку, з винограду Та пущу я до матінки на пораду.

Якби в мене крилечка, солов'їні очі,

Полетіла б я в дорогу темненької ночі.

Українки й Маруся.

Ой, сіла б я, та впала б я в неньки на порозі, Обливають матусеньку дрібнесенькі сльози.

Богомолка.

Годі тобі, мати, сльози проливати,

Бо вже тобі своєї дочки та й не видати!

Маруся (тривожно). Боже мій, який голос я зачу-

199

да! Я неначе побачила Богуслав, побачила Рось. Неначе я почула голос матері. (Тривожно обертається до бого­молки. Показує українкам рукою на двері. Українки ви­ходять).

ВИХІД 5

Маруся й Настя.

Богомолка. Нехай великий пророк покриє тебе сво­єю ласкою! Нехай дарує тобі аллах довгий вік. Я була в Мецці й Медині, топтала своїми грішними ногами святу землю, де походив наш пророк, бачила гроб його. Велика княгине! Візьми оцю гілку пальми з святої Мекки з рук безродної старої богомолки. Нехай тобі дарує аллах ща­стя!

Маруся (тихо). Який знакомий голос чую... І де б він узявся той рідний, чудовний голос на такій далекій стороні. Що мені казати їй? (Голосно). Приймаю од вас святу гілку з великого міста і дякую вам!

Богомолка. Се гілка не проста! Вона дає тверду віру тим правовірним, хто її не має... хто її прийняв не­давно...

Маруся. Розумію, розумію... але один великий бог над усіма людьми, і над вашим плем’ям, ї над нашим.

Богомолка. Один великий бог, та не кожний одна­ково вірує в його великого пророка. Чи ти, велика пані, зовсім забула віру твоїх батьків? Чи забула ти свій край, свою родину?

Маруся (дуже тривожно). Боже мій! Об чім вона мене питає? (Бере богомолку за руку). Хто ти? Скажи мені, хто ти? Звідкіля ти йдеш і куди йдеш? Чого тобі треба од мене?

Богомолка. Глянь на мої ніженьки! Я попекла їх гарячим піском, гарячим камінням, поколола терном та будяками. А все-таки я прийшла до тебе. Я блукала по степах, по лісах, ночувала не раз серед степу, серед лісу, втікала од звіра, втікала од лихих людей, плила ріками й морями. А все-таки я прийшла до тебе, я знайшла тебе.

Маруся. Не муч мене! Скажи мені, хто ти і чого тобі од мене треба? Може, ти просиш милостині, я тобі дам срібла й золота, дам тобі їсти й пити. Може, ти тінь з того світу...

200

Богомолка. Я не тінь. Перехрестись, коли не за­була хреститись; я не щезну. Я не мара, хоч похожа тепер на мару. Мабуть, я стара стала, коли мене рідна дочка не впізнала. Я... я... твоя мати... (Скидає з себе турецьку оде­жу і зостається в чорній українській одежі, з золотим хре­стом на шиї). Марусе! коли не впізнала мене, то впізнай хоч мій голос... Я твоя мати.

Маруся. Моя мати! Тут, в Цареграді! Ні! Я доспі­валась... я з горя притужила тінь своєї матері... Мабуть, вмерла моя мати!.. Боже мій! Поможи мені! Я, здається, стратила розум.

Настя. Марусе, Марусе! Дочко моя!

Маруся (з криком кидається на шию матері). Ма­мо моя, рідна моя! ти не тінь; ти моя мати. (Плаче на плечі в Насті).

Настя. Плач, моя дочко! Виплачу й я своє гоое на твоїх грудях... Дай подивлюсь на тебе... (Одходить). Роз­питаю тебе. Чи не дурно я блукала по світу й шукала тебе? Коли ти ще українка й християнка під сим поганим бу­сурманським убором, то візьми сю святу пальмову гілку. Ся гілка не з поганої Мекки, а з святого Єрусалима. На Ордані я вирвала її, обмочила в святій річці, освятила на вербу на святому Христовому гробі. Глянь на неї! Я її всю облила гіркими слізьми, благаючи бога, щоб він поміг мені знайти тебе.

Маруся (пригортає гілку до серця й цілує). Мамо моя, щастя моє! Яка я тепео щаслива! Я наче вдруге на­родилась на світ божий. Мене татари погнали степами, завезли на чужину, продали на базарі. Скільки я сліз про­лила за тобою, за Україною! Скільки я витерпіла горя! Я поневірялась, доки не знайшла спочинку в домі доброго мого Юсуфа-пашї.

Настя. Знаю, знаю; все знаю. Я про все розпитала. Я вивчилась говорити по-бусурманській; я служила в ЇДа- реграді наймичкою: влізла в покої багатих туоків, розпи­тувала, підслухала їх розмову. Я все чула про ЮсуФа й про тебе, все розпитала і таки доступилась до тебе. Але кого я знайшла? Ти жінка нечистого турка, ворога нашої Ук­раїни, породила отих нечистих турченят, що, може, колись спалять не один раз наш Богуслав і продадуть на базарі наших онуків! Чи пам'ятаєш ти Україну? Чи віруєш ти в Христа? Марусе! Нащо ж я по світу блукала, тебе шу­кала?

201

Маруся (падає перед Настею навколішки і цілує її коліна). Мамо моя, серце моє! Прости мені або скарай мене! Я потуречилась, я побусурманилась в бусурманській стороні. Я мусила потуречитись, бо я ж невольниця, бо я ж куплена на базарі за гроші. Чи простиш ти мені, не­щасливій, серед оцієї розкоші, мені, великій пані, що, може, нещасніша од прохачки?..

Настя. Де ж пак не потуречитись серед такого пан­ства, серед такої розкоші? Чого тут нема! (Озирається навкруги). Хіба тільки птичого молока не стає. Де ж пак не забути Христа, не забути України для таких палат та таких садів, для золота й срібла. Чи вже ж ти, Марусе, не українка й не християнка? (Одвертається од Марусі).

Маруся. Мамо моя, рідна моя! Серце моє дорогеє! Не одвертайся од мене! Послухай, що я маю казати. (Лізе за матір'ю слідком на колінах).

Настя. Марусе! Я все знаю... Я не один рік живу в Цареграді. Я ледве осмілилась доступити до тебе, до своєї дорогої Марусі...

Настя.

Проклятий той час, та година,

Що я тебе на світ божий породила! .

Маруся. І

Проклятий той час, та година, І

Що ти мене на світ божий породила! )

Настя.

Лучче б було тебе, дочко, в купелі втопити,

Ніж такую, як ти тепер, на світ породити!

Маруся.

Лучче б було маленькою в купелі втопити,

Ніж такую безталанну на світ породити! І

Маруся. 1

Десь ти мене, моя мати, в церкву не носила,

Що такую безталанну на світ породила.

Настя.

Носила я тебе в церкву й богу молилася.

Така тобі, моя дочко, доля судилася, і

202

Настя. Будь проклята!.. (Одпихае Марусю).

Маруся. Змилуйся, мамо, не проклинай свого ди­тяти!

Настя. Будь проклята, коли забула Христа й Україну й породила оцих невір, оцих ворогів України. (Кидається на дітей з ножем).

Маруся. Мамо, не губи їх! Се мої діти, се моя кров! Розпанахай ножем моє серце, втопи мене, що хоч роби зо мною, тільки не губи дітей! (Кидається обороняти дітей).

Настя. Ти тепер не дочка моя! Нема тепер в мене дочки Марусі... (Одходить далеко од Марусі). Ой дочко моя! Марусе моя! Нащо я тебе двічі навіки втратила!.. Тепер я вже знаю, що втратила навіки свою Марусю. Тепер я вже без надії тужу за нею, як за мертвою. (Тихо голосить). Дочко моя, голубко моя! Чи ж я рано не вста­вала, чи ж я тебе не доглядала? Чи я ж тебе не любила, чи я тебе не жалувала, що ти мене навіки покидаєш! Я ж облила свою душу слізьми, облила серце кров’ю, тебе шу­каючи! Я ж виплакала очі, тебе виглядаючи!

Маруся. Мамо! (Біжить до Насті). Не розривайте мого серця! Я українка й християнка! Я вірую в Христа і люблю Україну, як і давно. Мамо! Скільки я сліз вилила отут, серед розкоші, за Україною, й за вами! Один бог про те знає! Я та сама Маруся Богуславка, що була колись давно в Богуславі!

Настя. Не вірю, не йму віри! Чи бачиш ти оцей твій розкішний палац? А чи бачиш ти, що коло твого палацу стоїть страшна тюрма? Чи знаєш ти, хто сидить в канда­лах в тій тюрмі?

Маруся. Не знаю, мамо! їй-богу, не знаю! Мій Юсуф не сказав мені, хоч я його й не раз просила.

Настя. Ага! Я знаю, що твій Юсуф тобі того не скаже. В тій тюрмі сидять наші козаки, наші оборонці, що за Україну, за її дітей, за тебе пішли битись з татарами. Тут сидить, прикований до стовпа, наш гетьман Байда, тут сидить твій брат Панас, твій брат, твоя родина!.. Тіль­ки Тетері нема, бо поклав свою голову на степу за Ук­раїну. А ти тут розкошуєш! Тобі й думки й гадки нема, що під боком розкішниці поневіряється твій рід, твоє плем’я!

Маруся. Боже мій милостивий, боже мій милосерд­ний! Отут, побіч мене! Боже мій, я страчу розум...

Настя. Коли ти не зовсім потуречилась, коли в тобі

203

ще живе українська душа, вкрадь ключі од тюрми у Юсу­фа, одімкни тюрму, випусти козаків на волю, а свого по­ганого турчина, нашого заклятого ворога, тричі проколи оцим ножем! На! (Дає ножа Марусі).

Маруся. Мамо моя! Все зроблю для вас! Оддам вам свою душу, піду для вас в огонь і воду. Украду ключі у Юсуфа, випущу невольників-козаків, випущу брата, та тільки... та тільки не вб’ю мого Юсуфа, бо я його жінка, мати його дітей!..

Настя. Ти не українка! Ти бусурманка! Зовсім по­туречилась для нещасної розкоші... Горе моє!

Маруся. Мамо! Пожалій мою душу, моє бідне сеоце! Я люблю Юсуфа. Все зроблю, тільки його та дітей не згублю з світу. Оцими слабими руками я перевернула б vce погане цаоство, що так наробило шкоди моїй дорогій Україні, зруйнувала б погані вооожі городи й села, якби моя сила, та тільки пожалію своїх дітей та lOcvcfta. Мамо моя! Як він мене любить, як він мені годить! Боже мій! Як-а я нещаслива! За що ти, боже, так караєш мене! (Плаче).

Настя. Марусю, і я людина! Нехай буде по-твоєму! Я була на Запорожжі, я жалувалась на ворогів запорож­цям; я змовилась з ними... Я винишпорила все в Царегра- ді: ходила прохачкою, підслухала на улицях, в панських домах, стрічалася оце недавно в Цареграді з перебраними знакомима запорожцями. Вони швидко будуть тут. Я обі­цяла їм викинути на березі знак, як вже буде все готово. Марусе! Швидко запалають оці погані палаци, оце зміїне гнізло! А тим часом ми випустимо на чюлю орлів.

Маруся. Мамо! Ти розпекла мою душу, запалила помстою моє серце. Я ненавиджу вооогів, що зруйнували наш рідний край, завдали мені й тобі стільки горя, стільки жалю, що продавали мене, як невольницю, на базарах! Нехай гинуть мої вороги й вороги України!

Настя. Так, дочко! Тепео ти знов моя дитина, моя дорога Маруся! Тепер я знайшла свою дочку, свою до­рогу Марусю. (Гаряче обнімає Марусю).

Маруся й Настя (весело).

Хто був причина нещастя мого.

Щоб мій ввесь смуток упав на його,

Шоб мої сльози впали на його,

Щоб він не бачив сонця ясного!

Я зсохла, зв’яла, виплакала очі,

204

Не збуду смутку ні вдень, ні вночі.

Де наші сльози впадуть на камінь який,

Хоч би найтвердіший, пороблять знаки.

Ой, не пропаду я, ой, не загину,

Бо солодко вмерти за Україну!

Пошли ж мені, боже, долю єдину,

Щоб побачити хоч раз Україну!

Маруся (обнімає й цілує матір). Мамо! Я скажу Юсуфові, що хочу вас зоставити нянькою коло своїх дітей.

Настя. Про мене, роби, як знаєш! (Одягається в ту­рецьку одежу й бере дітей за руки. Обидві йдуть до палацу).

Завіса падає.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА Перша картина

Тюрма в Цареграді. В тюрмі сидять козаки, приковані до стін, до стовпів. Серед тюрми сидить гетьман Байда, прикований до стовпа; на ногах у його залізні кайдани. Козаки худі, замлілі, ледве при­криті одежею. Серед тюрми кам'яний стіл.

ВИХІД 1

Байда, Панас, козаки.

Байда, Панас й козаки.

Ой, не сизі орли на широкому степу заклекотали —

То бідні невольники-козаки в тяжкій неволі заплакали, Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали!

Подай нам, господи, з неба, чого нам треба!

Подай нам, господи, з Низу буйний вітер!

Ой, чи не встане на Чорному морі бистра хвиля.

Ой, чи не принесе до нас по Чорному морю запорожців! Та вже ж нам ся турецька каторга надоїла, Кайдани-залізо ноги повривали,

Біле тіло козацьке коло жовтої кості пошмульгали.

Ти, земле турецька, віро бусурманська!

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір’ю,

205

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Байда й Панас.

Соколе ясний,

Брате наш рідний!

Ти на Вкраїні Часто буваєш:

Полинь ти, соколе ясний,

Брате наш рідний,

Та на Вкраїну;

Перед ворітьми в батька-матері Сядь, упади,

Жалібно проквили:

Та нехай батько добре дбає,

Грунти збуває, скарби збирає,

Та нехай синів своїх З неволі турецької Та й викупляє!

Козаки.

Та не треба нам поклон посилати, Батькові-матері жалю завдавати.

Хоч батько-мати будуть добре дбати,

Грунти збувати, скарби збирати,

Та не знатимуть, в якій неволі Синів своїх шукати;

Що сюди ніхто не заходжає,

І люд хрещений не заїжджає;

Тільки соколи ясні літають,

На високій тюрмі сідають,

Жалібно квилять-проквиляють.

Двері тюрми тихо одчиняються. В тюрму входять дві женщини в чорній одежі, з чорними чадрами на головах, з дірками на чадрах, прорізаними для очей. Вони обидві виймають з-під піл ліхтарі. В обох у руках великі пучки квіток і зеленого листя.

ВИХІД 2

Козаки, Байда, Панас, Маруся Богуславка й Настя.

Козаки. Хто ви такі? Що ви за люде?

Байда. Чи ви живі люде, чи, може, з того світу тіні нещасних невольників, що загинули в сій тюрмі? Чого вам

206

од нас треба? Ми вже шість літ у неволі пробуваємо, сві­ту божого, сонця праведного, людей хрещених не бачимо.

Маруся. Ми не тіні; ми живі люде.

Панас. Боже мій! Український язик! І який рідний, знакомий голос!

Козаки. Чи нам здалося, чи ми справді почули рід­ну мову і десь чуваний давно-давно дівочий голос? Хто ви? Як ви сюди прийшли?

Маруся (здіймає чадру і виймає ліхтар з-під поли). Я Маруся Богуславка. Не бійтесь, не лякайтесь!

Настя (здіймає чадру і виймає ліхтар). А я Настя, Марусина мати. Чи впізнали нас? Чи впізнали мене, ко­лись молоду, здорову, а тепер стару та сиву Настю?

Козаки.

Ой, як ми вас, бідні невольники, зачували,

Ми Марусю Богуславку і її матір По річах пізнали.

Настя. Чи всі ви ще живі, орли мої? Чи живий ще гетьман Байда? Чи живий ще тут мій милий син Панас? Чи, може, спочиває вже в сирій землі?

Маруся. Чи живий ще мій брат?

Панас. Мамо! Сестро! Чи вже ж оце я чую ваш го­лос, чи вже ж оце я бачу вас? Чи не сниться мені знов той чудовий сон, що я ніби все бачу матір і сестру, все говорю і не наговорюся з ними?

Настя. Сину мій, дитино моя! (Кидається на шию Панасові й, обіймаючи його, плаче).

Маруся. Братику мій, соколе мій! (Біжить до Пана­са і падає йому на груди).

Настя. Чи думала я, чи гадала знайти тебе, сину мій, на чужині, в неволі, в тюрмі, в тяжких кайданах, а твою сестру в гаремі поганого турка? Чи на те ж я тебе поро­дила на світ божий, щоб ти пропадав в сій поганій катор­зі! Вставай, сину мій! Скидай кайдани! Я швидко наведу туркам гостей з Запорожжя. Я своїми руками запалю оцю тюрму, де прийняли муки козаки, і буду милуватись по­жежею. Вставай, сину! Розбивай кайдани! Вилітайте, орли, на волю! Я хижою птицею слідкувала за вами на стенах, минала козацький труп, розкиданий по степу, помочила ноги козацькою кров’ю, а таки вислідила вас! Розбивайте кайдани!

Маруся й Настя виймають з-під одежі ключі, пилки; одмикають і перепилюють кайдани. Козаки визволяють один другого з кайданів.

207

Панас (встає і кидається до матері). Ой, обшмуль- гали кайдани до кості козацьке тіло! Я не встою на ногах!.. Я шість літ, мамо, не стояв на ногах!.. (Заточується. Ма­руся й Настя підхоплюють його під боки й садовлять).

Маруся.

Ой ви, козаки, бідні невольники!

Ви шість літ в тюрмі пробуваєте,

Світу божого, сонця праведного не видаєте; Угадайте, що в нашій землі християнській за

день тепера?

Козаки.

Гей, дівко-бранко!

Марусе Богуславко!

По чім ми можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера? Що вже шість літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного не видаєм.

Маруся.

Ой козаки,

Ви бідні невольники!

Сьогодня у нашій землі християнській Святий празник, роковий день великдень!

Байда.

Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю Богуславко,

Щастя-долі собі не мала,

Як ти нам святий празник,

Роковий день великдень сказала!

Настя накриває білою скатертею стіл, ставить на столі ліхтарі, за­свічує свічки, кладе паску, ставить букети квіток, обсипає стіл і тюрму зеленим листом, роздає квітки козакам.

Маруся.

Ой козаки, ви бідні невольники,

Та не лайте мене, не проклинайте:

Бо як буде мій Юсуф-паша на рамзан до мечеті

виїжджати,

То буде мені, бранці,

Марусі Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я з матір’ю до темниці приходжати,

208

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю

випускати.

Козаки.

Ой, добре ти вчиниш,

Як на волю нас випустиш!

Ой, добре ми вчинимо,

Як з неволі втечемо!

Маруся, Настя, Панас і Байда.

Ой, були в нас батько й рідная мати,

А тепер нікому порадоньки дати!

Та були в нас брати й рідні сестри,

А тепер нікому на розум нас звести!

Та були в нас луги, були й криниці,

А тепер нікому подати водиці.

Не дай, боже, смерті, на чужині вмерти,

Ой, нікому доглянути до самої смерті!

Ой добре ми вчинимо,

Як з неволі втечемо!

Через темний ліс ясним соколом перелинемо; Через довгий степ перепілочком перебіжимо; Через бистрі ріки білим лебедоньком

переплинемо;

j> ~ ^Через великі городи голубоньком перелинемо;

В Україні впадемо,

Над річкою Россю.

Крильця опустимо,

Веселенько загудемо;

Мир християнський,

Народ український Та й розвеселимо!

Козаки.

Ой, добре ми вчинимо,

Як з неволі втечемо!

В Україні впадемо,

Крильця опустимо.

На старій оселі Веселенько загудемо!

Маруся й Настя. Розговійтесь, бідні невольни­ки, після шести літ довгого посту!

14-і* Нечун-Левицький, т, 9, 209

Козаки приступають до стола, беруть по шматочку паски й квітки в руки. Чути великодні й весняні мотиви.

Маруся.

Ой, по чім ви, козаки,

Сидячи в тюрмі,

Літечко знали,

Що ніколи світу не видали?

Козаки.

Ой, по тім ми літечко знали:

Йшла туркеня улицею,

З холодною водицею,

Та вирвала цвіту-квіту,

Та вкинула у темницю.

Ой, по тім ми літечко пізнали!

Маруся. А надворі весна красна! соловейки щебе­чуть, зозулі кують, сади цвітуть. Десь далеко-далеко иа Україні дівчата веснянок співають:

А вже весна, а вже красна!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка