«наукова думка»



Сторінка17/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   41

Вити та тужити,

Бо молодцям-козакам З бабами не жити!

Козаки й діди (весело).

Перестаньте тужити,

Завдавати жалю!

Бо нам, козакам,

І так жалко краю;

Бо нам, козакам,

Із вами не жити;

Бо нам, козакам,

Не жінок любити,

Мед-горілку пити,

Воріженьків бити!

Молодиці й дівчата (разом з козаками).

Ой, покиньте золоті удила,

Щоб ми ваші коні до води водили.

Ой, покиньте золоті сідельця,

Щоб була неділя для нашого серця;

Ой, покиньте коней вороненьких,

Щоб ми не забули вас, молоденьких.

Ой, дамо вам хустки шовкові,

Накривайте ними сідла золоті.

Ой, будете хусточки виймати,

Ой, будете тоді нас споминати.

187

ВИХІД з

Ті самі й Настя Богуславиха.

Настя, в чорній одежі з золотим хрестом на шиї, вибігає на майдан,

ламаючи руки.

Настя. Ой, хто знає, хто відає моє велике горе! Ой, хто постереже велику тугу матері, що втеряла одну дочку на самому весіллі! Хто збагне глибиню мого горя, глибо­кого, як морська безодня! Люде добрі! Мир хрещений! Лицарі-козаки! Рятуйте мою дочку, мою дорогу Марусю! (Плаче. До Тетері). Василю! нащо ти взяв мою Марусю, мою єдину дитину? Чи ти в такий час засватався, чи в та­кий час почав весілля? Верни моє дитя! Прошу тебе, бла­гаю тебе, оддай мою дитину! (Падає перед ним на коліна).

Молодиці кидаються до Насті і беруть її під руки. Тетеря. Мамо, мамо! що ви говорите? Що з вами? Хіба в мене не болить серце, як і в вас? Хіба ж нещастя не розбило мого серця? Ви втеряли дочку, а я молоду жінку. Мамо! Покладіться на одного бога. Другої надії нема.

Настя. Нема надії... нема надії... Ой, яке ж ти гірке слово промовив! Як ти знов уразив моє серце, неначе врі­зав його гострим ножем. Нехай же я оживу, нехай я буду сподіватись, буду виглядати мою дочку щодня, щогодини. Боже мій милий! Втратити й надію, не жити сподіванням! Василю! Дай мені хоч надію, бо я ляжу в домовину! (Плаче).

Панас. Мамо! Не мучте себе, не побивайтесь! Ви ба­чите, що рада постановила воювати з турками й татарами. Маруся не вмерла. Ми зараз виступаємо в степ, доже­немо татар, вернемо бранців, зруйнуємо татарські городи, заберемо бранок з татарських базарів.

Настя. Сину мій, дитино моя! Говори, говори, не переставай! Дай мені надію, дай мені жизнь!

Панас. Ми визволимо бранців або покладемо в сте­пу свої голови. Ви бачите, що козаки вже збираються на

„ І гі 'Ті

воину. І І

Настя (до козаків). Чи ви знаєте горе матері, що поховала своє дитя в сиру землю? Якби я поховала Мару­сю своїми руками, я була б щаслива, я б співала, я б ра­діла... Я б знала, що її прийняв до себе бог; я б знала, що над нею не знущатиметься поганий бусурман. А тепер її продадуть в неволю, продадуть на базарі мою Марусю.

188

мою красу, моє щастя, одіймуть од неї віру! (Ламає руки). Козаки, голубчики! зруйнуйте ж ви саме погане гніздо бу­сурманське, щоб його й слід пропав! Оддайте мені мою Марусю! (Ридає).

Байда. Не плач, Насте! Не плачте, українські матері! Ми доженемо татар, візьмемо бранців і зруйнуємо все по­гане царство, що так нашкодило нашій Україні.

Настя. То й перестану плакати... Оселя моя згоріла; все моє добро рознесли татари; дочка моя в татарських руках. Покину я Україну вслід за козаками. Піду я тими ярами, тими степами, кудою погнали мою Марусю! Поко­лю я свої ноги тим терном, що вона свої поколола; попечу я свої ноги тим гарячим піском, що вона свої попекла. Піду я в Цареград, в Єрусалим... Боже мій милий! Даю тобі зарік йти в Єрусалим, тільки наведи мене на ту дорогу, котрою я дійду до моєї дочки і пригорну її до серця. (Ви­тягає ніж з-за пояса). Пошли мені, боже, силу цим ножем покарати моїх проклятих ворогів. Я помщусь над ними! Я прикинусь туркенею, прикинусь бусурманкою, а таки знайду свою дочку і покараю своїх ворогів. Буду йти шля­хами, буду всіх козаків намовляти, доступлю в палац по­ганого бусурманського хана, задушу його оцими своїми руками! (Махає ножем, підіймаючи руки вгору).

Настя, Тетеря, Панас, потім і Байда.

Проклятий той час, та година,

' Що Україна дітей своїх породила!

Зажурилась Україна, що нігде прожити;

Витоптала орда кіньми маленькії діти.

Ой, маленьких витоптала, великих забрала;

Назад руки постягала, аж у Крим погнала.

Ой, у степу огні горять,

Там татари полон ділять.

Села наші запалили,

Наше добро собі взяли;

Старих людей порубали,

А молодих в полон взяли.

Козаки й народ.

Змилуйсь, боже, ти над нами з високого неба!

Возьми собі життя наше,

Бо нам жить не треба!

На майдан виходить кобзар і співає, приграваючи на кобзі.

189

ВИХІД 4

Ті самі й кобзар.

Кобзар.

Струни мої, струни золотії! заграйте мені

стиха!

Нехай козак-нетяжище позабуде лиха.

Ой, обізветься пан Підкова,

Отаман батько запорозький:

Гей, друзі-молодці,

Браття козаки-запорожці!

Добре дбайте, добре гадайте,

З татарами пиво варити зачинайте. Татарський солод, козацька вода;

Татарські дрова, козацькі труда.

Ой, з того пива Зробили козаки з татарами превелике диво. Татари догадались,

Від козаків утікали,

А козаки нарікали.

Ой ви, татарове,

Пеські синове!

Чом ви не дожидаєте,

Нашого пива не допиваєте?

Струни мої, струни золотії! заграйте мені

стиха;

Ачей козак-нетяжище позабуде лиха!

(Кобзар починає веселої).

В нас, у Січі той норов,

Хто отченаш знає;

Як умився, вставши вранці,

To-Й чарки шукає.

Чи чарка то, чи ківш буде,

Не глядить переміни;

Гладко п’ють, з лука б’ють До нічної тіні.

Козаки (дрібно).

Гладко п’ють, з лука б’ють До нічної тіні.

Лук натягнем, стріли пустим,

Брязнем тятивою;

190

Ой, мусить утікати Кримський хан з ордою!

Байда (виступає поперед війська).

Козаки! ставайте в ряд!

Помолимось богу!

Козаки й народ (моляться).

Пошли нам, боже, щастя-долю В нашому поході!

Подай нам силу на турків стати, Ще й татар звоювати;

Мир християнський од бусурманів, Од нечестивих обороняти;

Славу козацьку, славу України На поталу не дати.

Поможи нам, боже, на ворога стати.

Байда (сідає на коня).

Виступайте, козаки!

На ворога! Слава!

Ко

з а к и.

Слава, слава, слава!

Ой, заржіть, заржіть, коні вороні! Під круту гору йдучи;

Ой, заспівайте ви, козаченьки,

У поход виступаючи.

Коні біжать, земля дрижить, Степи полягають; Козаченьки-запорожці На татар виїжджають.

Молодиці й дівчата (жалібно).

Ой, коли б ми, нещасливі, 1 Зозулині крила мали,

То б ми з вами, козаками,

День і ніч літали;

Все над вами щебетали,

Вас би розважали Та своїми крилечками Від сонця прикривали,

Гострі стріли татарськії

191

На татар одбивали.

Ой, коли б ми, безталанні, Та орлині крила м^ли,

То ми б полетіли,

Ваші кості позбирати,

На широкому Дунаї Та й пополоскати,

У шовкову хустиночку Та й позавивати;

А щоб своїх козаченьків Навік споминати.

Козаки (торжественно).

Кінь ірже, води не п’є,

Доріженьку чує!

Бог знає, бог відає,

Де козак ночує.

Ой, стелиться йому Зелений лист-лопушина,

А під головами Козацькая жупанина.

Розвивайся, сухий дубе,

Завтра мороз буде;

Виступайте, козаченьки,

Зараз битва буде.

Зашуміла дібрівонька,

Ще й гай зелененький:

Ой, виступив з України Козак молоденький.

Козаки виступають. За кулісами пісню чути тихіше. Молодиці й дівчата.

Ой, повій, вітроньку, по крутій горі Та по шовковій траві Та ізбери, боже, всі любощі мої,

Та понеси, боже, аж до милого мого, Та положи, боже, в головоньці його; Він раненько встане,

На любощі гляне Та й мене спом’яне.

За кулісами далеко чути пісню.

Разом

192

Обкладинка драми «Маруся Богуславка».

Козаки.

Ой, на горі та женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою Козаки йдуть.

Попереду пан хорунжий;

Під ним кониченько, під ним вороненький Грає дуже.

Настя (прожогом кидається слідком за козаками).

Піду на край світуї Знайду свою дочку,

Помщуся над ворогами!

Помщуся! (Вибігає).

Завіса падає.

ДІЯ ТРЕТЯ

День. Видно Босфор, Цареград і Золотий Ріг. На самому березі Босфору сад Юсуфа-паші, в саду його дворець. Серед саду купа пальм, під пальмами кіоск. По обидва боки кіоска, між кущами рож, олеандрів, кипарисів два фонтани. В кіосці сидить Маруся Богуслав­ка, найстарша і любима Юсуфова жінка, в чалмі і турецькім костю­мі. Між кущами і квітками, коло фонтанів, на кушетках лежать і сидять другі Юсуфові жінки. Прислужниці арабки, туркені, негри­тянки й українки розносять кофе, фрукти і шербети. Євнух ходить з ключами. Жінки Юсуфа зачіпають, смикають євнуха. Маруся нічо­го не їсть, одсилаючи прислужниць рукою, і журиться, схиливши голову. Юсуф-паша входить в садок з дворця з здоровою люлькою

в зубах.

Між 2 і 3 діями минуло шість літ.

ВИХІД 1

Маруся Богуславка, жінка паші, Юсуф-паша, євнух, жінки Юсуфа-паші, прислужниці, хори арабів

і негрів.

1-а жінка (до євнуха). Ож глянь, які в мене очі.

2-а жінка. А подивись, які в мене брови! (Плеще долонею євнуха по спині).

3-я жінка (смикає ззаду). А вгадай. Хто тебе смик­нув? (Утікає. Євнух доганяє її).

4-а жінка. На, поцілуй мене! А зась! (Утікає).

Всі жінки беруться за руки і крутяться кругом євнуха.

13 1- Нечуй-Левицький, т. 9,

193

Євнух. Не пустуйте, бо скажу паші!

Жінки Юсуфа. Ой, дід, дідуган, ізогнувся, як ду­га, а ми молоденькі, гуляти раденькі! Ой, пусти нас, ста­рий діду, в місто погуляти.

Євнух. Ой, пустіть! Ой, гвалт!

Юсуф (виходить з дверей свого палацу). Нехай по­шле аллах щастя й здоров’я моїй найстаршій жінці і всім моїм жінкам!

Всі жінки перестають пустувати і кланяються. Прислужниці падають на коліна і потім виходять з євнухом. Маруся встає з кіоска назуст­річ паші; паша поспішає до неї.

Юсуф. Не вставай передо мною, моя зоре!

Маруся. Зоря стрічає сонце ясного ранку. Нехай пошле бог здоров’я моєму дорогому паші!

Юсуф (виводить Марусю по східцях в кіоск і садо­вить коло себе). Зоре моя вечірня! Ти й досі журишся, ти й досі сумуєш? Чи жаль тобі твого роду, твоєї матері, чи твого покійного мужа, чи України? Тетерю давно вби­то на войні, він не встане з могили... а наше небо пишніше й синіше од українського; наші сади зеленіші, наші квітки кращі. В мене срібла-золота, скільки твоя душа забажає. Я всю тебе обсиплю перлами, обсиплю золотом, тільки будь весела!

Маруся. Я Тетерю давно забула... Чи можна ж віч­но любити того, кого давно нема на світі? Я люблю свого Юсуфа і своїх дітей, та ніколи не забуду своєї матері і своєї України. Гарне тут небо, як синій оксамит. Се море блищить, наче обсипане золотом та перлами. Сі пальми підпирають вінцями високе синє небо. Од пахощів розкіш­них квіток мені солодко на душі... Але там далеко, над Россю, скелі, вкриті зеленим мохом, гори й долини з ду­бовими лісами. Там в зеленому лузі є в камені криниця, що кам’янкою зветься... Як згадаю свою Україну, то моє серце кров’ю обіллється... Я неначе бачу над Россю, на горі батьківську хату в вишневім садочку. Вибачай мені за моє серце, мій пане!

Маруся.

Пройшли мої літа, 1 Ой, та марно з світу,

Як лист по воді!

А вже мої стежки Там, на Україні,

Позаростали;

194

Юсуф.

Разом

А вже ж мене родинонька Позабувала...

Ой, вийду, ой, гляну,

Що я в чужині,

Ой, стану, подумаю, Горенько мені!

Ой, не видно України, Тільки видно море:

Куди піду, чи що зроблю, То все в серці горе.

Пройшли твої літа,

Та не марно з світу,

Як лист по воді!

А вже ж твої стежки Там, на Україні, Позаростали,

А вже ж тебе родинонька Позабувала...

О, забудь, серденько,

Що ти в чужині,

Ой, не думай, не гадай, Що горе тобі.

Ой, не видно України, Тільки видно море, Розвеселись, моє серце! Викинь з серця горе!

Юсуф. Марусе! сонце моє, зоре моя! Забудь усе і будь щаслива. Я хочу, щоб ти була щаслива. Я б оддав небо й землю за твою радість; я б оддав всі зорі з неба, ввесь світ ясного повного місяця за один твій осміх. Будь же весела! Гей, слуги! (Плеще в долоні; прислужниці вхо­дять). Покличте сюди співаків та співачок!

Входять араби й арабки.

Одна арабка. Той щасливий, хто знає пишну ніч над щасливою Аравією і ті зорі, що не сяють, а горять на чистому небі. Пишна краса синього нічного неба, що дише холодком на огневу землю, лащиться до серця, ка­пає холодною росою на прив’ялі пахучі квітки, на пальмо­ві сади. Твої очі, княгине, темніші од тієї ночі і ясніші од

13*

195

зірок. Твої очі то дають росяну прохолоду, то гріють огнем, на кого ти глянеш.

Пишні й рівні пальми в садах Мекки й Медини, а твій стан ще рівніший; йому позавидують наші пальми. Перед красою твого лиця засоромляться йорданські рожі. З уст твоїх капають пахощі смирни, з очей твоїх ллються пахо­щі Ливана. На твоїх щоках світить рання зоря. Твій го­лос, як голос холодного струмочка в гарячий день під пальмами. Нехай же аллах наллє твоє серце радістю.

Палає гаряче сонце над Аравією. Гарячі верхи черво­них скель червоніють, як розпечене залізо. Пашить пісок, як натоплена піч, а холодна криниця під пальмами, а ти­хий холодок манить нас, як очі й брови молодої дівчини. Наші шатра стоять під пальмами... Аллах, аллах! Наші смертельні вороги бедуїни вгляділи нас... їх коні, як вихрі, закрутились по піску. Засвистіли кулі в пальмовому листі. Вставайте, брати, боронить волю! Станьте за скелі! Підні­міть шаблі! Готуйте рушниці! Вдарили, і розніс вітер дим і з димом наших ворогів.

Грій же тебе сонце! Світіть пишні зорі! Лийте пахощі, сади й квітки. Нехай пальми схиляться над твоєю голо­вою і прикриють тебе, як ти гулятимеш по саду.

Араби й а-рабки танцюють. Негри виступають.

Один негр. Які пишні наші ліси, облиті гарячим сонцем, де од тепла мліє душа й тіло! Є там пишний і вольний край, де Білий Ніл бере воду з густого лісу. Над гарячою водою сплелося дерево докупи гіллям і заховало од неситих очей білого чоловіка волю птиці, звіра й чор­ного чоловіка. Як солодка воля в тих гарячих лісах, нехай буде така солодка од щастя твоя жизнь.

Сонце сіло за високими скелями. Вода в Нілі запалала червоним огнем. Надворі холодок. Заревли леви й тигри в лісі, закричали птиці на воді. Ми будем щасливі в воль­ному лісі, ми будем вольні. Будь же, наша княгине, така щаслива, як ми колись будем щасливі в диких лісах Аф­рики, як щасливий вольний звір у лісі, вольна птиця в небі.

Дикий танець негрів. Юсуф плеще в долоні. Входять європеянки і танцюють. Після їх виступають баядерки і фігурірують.

Маруся. Дякую тобі, мій ласкавий пане! Я доволі натішилась. Нехай аллах пошле тобі щастя й довгу жизнь

196

за те, що ти мене пригрів на чужині. Я весела. Дякую тобі!

Юсуф. Радість злинула на моє серце сизою голуб­кою, бо ти стала весела. Тішся, серце! Візьми човен, по­пливи на Босфор, милуйся морем. Будь щаслива! Про­щай!

Маруся. Я трохи втомилась і хочу одпочити на самоті.

Юсуф і всі його жінки виходять.

ВИХІД 2 Маруся сама.

Маруся (ходить, задумавшись, попід пальмами).

Ой, піду я, сяду в зеленому саду,

Чи не прийде доля мені на пораду?

Мій сад процвітає, доленьки немає...

Либонь мене моя доля покинути має.

(Сідає між кущами рож коло фонтана).

Ой, піду я, сяду між рожами в гаю;

Квітки процвітають, аж очі вбирають; Рожа процвітає, як зіронька сяє;

Либонь мене моя доля покинути має.

(Стає над морем).

Ой, піду я, стану на тім бережечку.

Вода в морі на сонечку, як блискавка, сяє... Ой, як мені тяжко, ой, як мені важко!

Мене одну моя доля покинути має...

Ой, гаю мій, гаю, зелений розмаю!

Ой, дай мені, милий боже, те, що я думаю! День і ніч гадаю та про Україну...

Нехай цвіте Україна, лучче я загину.

Нехай цвіте Україна лугами, садами!

А я згину на чужині поміж ворогами.

Нехай росте Україна аж до високості;

Нехай лучче вода в морі змиє мої кості!

(Плеще в долоні. Входить євнух).

Приведіть мені дітей і покличте українок-невольниць!

197

Євнух виходить і приводить хлопчика Алі і дівчинку Фатьму. Ма­руся пригортає дітей і садовить коло себе. Входять українки-бранки. Маруся не примічає їх і співає.

Ой, спишу я журбу На калиновім листу,

Та пущу я журбу По морському бережку.

Ой, пливи ти, журбо,

Од морського бережка До города Богуслава,

До зеленого садка.

ВИХІД З

Маруся, діти, українки й богомолка.

Хор українок (підхоплює).

Ой, пливи ти, журбо,

Од морського бережка До города Богуслава,

До зеленого садка.

Маруся.

Коли б була зозулею Щоб я крила мала,

То б я свою Україну Кругом облітала,

То б я свою матусеньку Давно б одвідала.

Українки.

Усе степи, усе яри! Нігде води та напитися;

Ой, горе нам на чужині: ні до кого прихилитися! Прихилимось до явірка, а явірко та не батенько:

Вітер віє, листом має, а він до нас не промовляє. Прихилимось до липоньки, а липонька та не матінка: Вітер віє, гілля гонить, вона до нас не заговорить. Прихилимось до дубочка, а дубочок та не братичок: Вітер віє, листом має, а він до нас не промовляє.

Ой, горе нам на чужині, ой, зовуть нас заволокою.

Ой, кажуть нам річку плисти широкую та глибокую; Ані плисти, ані брести, ні очима перекинути; Доведеться на чужині у неволі тут загинути!

198

Входить стара туркеня в чорній одежі пілігримки, з палицею й паль­мовою гілкою в руці. Вона стає за українками.

Українки (до Марусі).

Єсть у тебе на Вкраїні рідненькая мати;

Вона тебе пожалує, як свого дитяти.

Маруся.

Ой море, море, та й ти, Дунаю!

Ой орле, орле, та й ти, брате мій!

Чи не був ти, орле, в моїй стороні?

Чи не чув ти, орле, там новини?

Ой, чи не тужить ненька по мені?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка