«наукова думка»



Сторінка13/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41

9*

131

рікали на старшину. Починався скандал. Писар вийшов за двір і звелів розійтись. Хтось кинув на його лайкою, неначе камінцем, і полетіла на писаря, неначе грудка гря­зі... Хтось налаяв його прямо в вічі. Але люде мусили розійтись, тільки понюхавши смачних потрав з столу ду- ків та багатирів.

З управи молодиці виносили страву й ставили на сто­ли. Голова Новохацький випив чарку, почастував батюш­ку й решту духовенства, двох сільських старост та писаря й пустив чарку кругом стола. Чарка побігла навкруги сто­ла, неначе коняка поносила.

Довго тягся розкішний бенкет, а після обіду ще довго пили то горілку, то пиво, неначе наважились випити усю горілку, куплену на громадський кошт. Сонце шкварило немилосердно. Люде сиділи без брилів; в їх лоби та щоки аж лисніли од поту. За двором товпились баби, діти, мо­лодиці й заглядали в двір через тин. Коли це несподівано волосний староста, писар та писарчуки підступили до ба­тюшки, вхопили стільця вкупі з батюшкою й підняли вго­ру. Батюшка в одну мить опинився над головами та сто­лами, неначе насторочився летіти в небеса. Тричі піднімали його дужі руки і тричі спускали наниз, неначе батюшка тричі знімався з місця і ніяк не міг полетіти на небо. Лю* де на вулиці осміхались. Молодиці одвертались, затулив­шись рукавами, й сміялись в рукави.

Батюшка витяг з кишені три карбованці й поклав на стіл на могорич. Такий сільський звичай, щоб платить за цю велику честь. Незабаром і волосний голова неначе під­скочив над столами й ніби насторочився пурхнути в синє .небо. Над столами з’явились його широкі плечі, блиснуло на сонці широке й високе чоло, блиснули ясні карі очі, майнули довгі вуса. Здавалось, ніби давній козацький пол­ковник красунь Сомко з’явився своєю пишною особою над столами. Голова витяг з гаманця карбованця й поклав на стіл. Згодом підскочив сухорлявий жовтий та смуглявий писар, махнув тричі в повітрі своїм довгим, як ключка, носом, показав громаді свої чорні патли й спустився на­низ, неначе чорногуз у гніздо. Потім підскакували вгору інші, неначе в викрутасах козачка. Почали піднімать одно­го важкого багатиря. Цей був завальний, важкий, наче чумацька паровиця. Од такої великої честі він одмахував- ся, неначе од мух, а далі почав брикатись. Чобіт зачепив­ся за стіл і трохи не перекинув стола. Усі вони давали

132

по карбованцю на складку на могорич. Духовенство пішло додому, а начальство й багатирі ще довго сиділи за столами та все пили, доки сонце стало на вечірньому прузі. Писар запросив декотрих багатирів вкупі з голо­вою, старостами та писарчуками на вечір, на бенкет на острівці.

Сонце сіло за вербами. Ставок укрився тінню. Надворі було тепло, як на печі. Рибка скидалась по всьому став­ку, неначе й вона хотіла подивиться на той нечуваний на селі бенкет на острівці. Заворушились човни на ставку: публіка збиралась на бенкет. Поперед усіх переплив на човні сухорлявий писар з своєю жінкою-красунею, білою, чорнобривою та чорноокою. За ним слідком попливли під- писарі й перевезли на острів повний човен провізії та пля­шок з горілкою й пивом. За ними од другого берега в човні прибув молодий дяк з дячихою, а за дяком поплив по ставку сухий та довгий, як чаплія, фершал з здоровою довгою рудою бородою. Він неначе перевозив на човні свою бороду. Проти його сиділа його жінка з дрібної хо- дачкової шляхти, кирпата, та мизата, та негарна, з куцим, неначе одрубаним лицем. Вже смерком човни перевезли на острів півчу й чотирьох жидків-музик. Голова й сільські старости та найбагатші дуки-багатирі вже проспались пі­сля випивачки й, позіхаючи, попливли на острів.

На острівці заворушились люде, малі півчуки.

Човен з головою причвалав до острівця,— і півча за­співала національний гімн. Музики пригравали. Острівець неначе заворушився, мов живий. Писарчуки позасвічували лампи на столах, посвітили свічки в паперових ліхтарях, що висіли на гілках тополь та сосонок кругом столів. Са­мовари кипіли, аж парували. Вихрестка-писарша давала усьому лад.

Вже зорі замиготіли в тихому ставку, неначе навкруги обсипали острівець золотим насінням. Діти й молодиці тов­пились на греблі, на ганку питля та все ждали, коли будуть пускати фейерверки. Хор усе співав національний гімн, доки гості пили чай та вечеряли. Але, випивши з відро го­рілки, гості загадали півчим співать веселих пісень. Дяк закомандував, і півчі заспівали дрібно та весело: «Ой за гаєм-гаєм, гаєм зелененьким». Писарчук пустив ракету. Ра­кета свиснула. Ставок і верби кругом ставка, острівець і мурований питель облило червоним сяєвом. Публіка на греблі тільки роти пороззявляла од такого дива. Знов

133

свиснула ракета. Музики заграли козачка. Писарі й писар- ші, фершал, дяк і їх жінки пішли у танець.

— Чи ти ба! Як крутяться, як чорти в пеклі! Та всі такі червоні, неначе з їх шкуру облупили,— гомоніли люде на греблі

— А писар! Як дригає ніжками! Неначе цап! Чи ти ба! — сміялись на березі чоловіки.

А писарша замітає хвостом острів, неначе віни­ком,— обізвалась одна цікава молодиця,— ож диви-бо, ку­мо! Як крутить головою! Неначе коняка в спасівку.

— Ану чи й голова піде видрибасом,— сказав один чо­ловік, — оце вони пропивають та протанцьовують громад­ські гроші, а громаді досталася дуля.

— Вони проп’ють гроші, а ми подивимось, та тільки тим і здобріємо, — сказав один дядько.

Довго ще співала півча та грали музики. Старшина та багатирі пили та жартували. Писарі танцювали. Вже й півчі похрипли, вже й надворі стало розвиднюватись. Свіч­ки в ліхтарях догоріли й потухли. На сході небо зачерво­ніло, мов нова червона запаска на багатирці. Соловейки співали, аж верби луною розлягались. Ніч була душна, га­ряча; ранок був теплий. Вже зовсім розвиднілось, як п’яні гості почали сідати на човни. На один човен сіли п’яний фершал з жінкою, молодий писарчук та дячиха.

В човні було чимало води. Дячиха поставила серед чов­на стілець і сіла на стільці, підобгавши поділ нової сук­ні та спідничку. Музики заграли польки. Човен вже одплив далеченько од острівця. Весела полька роздратувала фер- шала. Він підвівся, неначе його хто штрикнув шпичкою, та давай танцювати на човні. Човен заколивався. Фершал- ка почала кричать: вона боялась, щоб не перекинувся чо­вен, бо не вміла плавати. Фершал ненавидів свою жінку, любив свою сусідку молодицю, що жила в противній хаті через сіни. Чи не спало йому на думку втопити свою миза- ту кирпу? Кирпа верещала на ввесь ставок, а фершал підскакував на човні та дригав ногами. Човен перехня- бився й одразу перекинувсь. Усі крикнули, як в один го­лос, і пірнули в воду. Дячиха вміла добре плавати й швид­ко вилізла на греблю.

Фершалка стала потопать і кричала несамовито. Моло­дий писарчук налапав її в воді, вхопив на плечі й поплив до берега. Фершал для шику таки довгенько зумисне пла­вав, ще й наввимашки, і довго ляпав руками по воді. А

134

старшина та півчі реготались на острівці, а музики пригра­вали дрібного козачка.

— Ото гарно! Під музики й потопати гарно, а купа­тись в ставку то ще й краще! — гукав голова з острівця на греблю.

Вже сонце сходило з-за лісу, вже люде виганяли худо­бу до череди, як острівець спорожнів і човни перевезли на берег і музик, і півчу, і п’яного голову, і п’яних багатирів. Жаби квакали, як скажені, соловейки щебетали в вербах, стрічаючи ясне майське сонце. По греблі вилися мокрі смуги, неначе мокрі стежки на всі боки.

Фершалова сусіда, полюбовниця, встала пізно, глянула у вікно і з дива очі витріщила: на тину на сонці висіла фершалка, розчепіривши руки на кілках, а поруч з нею теліпались ніби цапині фершалові ноги, обтінені фершало- вим брилем, почепленим на кілку. Дячиха прибігла додо­му, скинула сукню й сорочку, викрутила й повісила в по­вітці сушити, щоб сусіди не бачили. Вона трохи не плака­ла, бо на сукні бузкового кольору десь узялись чудернаць­кі взорці з мулу, та гною, та баговиння. То була в неї найкраща празникова нова сукня. Дячиха була не з тих старих дячих, що самі воду носили й на річку ходили плат­тя прати. Вона обставила свою світлицю канапою, стіль­цями та столиком, в кутку над образами почепила дві ки- сейні завіси од стелі аж до долу й пообшпилювала їх рожами, букетиками та пучечками перкалевих дешевих тро­янд. Все було вона нарікає, що її чоловік не господарює, а тільки на скрипочку грає та ноти пише, а вона сама всьому дає ряд і в хаті, і надвбрі. А тим часом вона най­няла собі наймичку, а сама все сиділа у ганку та язиком клепала.

Проспавши трохи не цілий день, голова, старости та писарі знов увечері зібрались на острівці допивати недо­питки та пропивать ті гроші, що склали за честь та поша­нування на громадському обіді. Знов завештались човни на ставку, знов заманячіла в човні фершалова борода. Дяк привів півчу. Прибули й музики. Дячиха прилинула на човні вже не в бузковій, а в перистій сукні. Фершалка, знать, не дуже була полохлива, бо знов вискочила з човна на острівець. Багатирі не забулись, що писар запросив їх допивати могорич. Знов заспівали півчі веселих пісень, за­грали музики. їли вже трохи, але пили багацько, тільки в усіх не ставало тієї сили, що була вчора. Малі півчі про­

135

сились додому, як тільки сонце почало сідати, бо їм хоті­лось спать. Дяк посадив їх у човен і хотів перевезти на греблю.

— Не пущу! — криконув голова Новохацький.—Як же таки гуляти без півчої? Це не по-божому! Та верніть- ся-бо! — гукав він з берега до дяка.

А човен з півчою не вертався. Голова скочив у душо­губку й погнався за півчими, щоб перепинить їх човен і вернути до острівця. Він круто повернув човника перед самим дяком. Легкий човник — круть! — і Новохацький полетів сторч у воду. Суконний жупан закотився,— і пе­ред півчими майнули дві нозі в чоботях, котрі стирчали над водою. Голова дригав ногами, неначе гуска, котра до­стає головою на дні жабуриння.

На острівці зареготались, неначе заіржали. Півчі смія­лись і тікали мерщій човном до греблі. Голова вирнув і поплив до берега та й сховався в лозах. Там він поскидав з себе мокру одежу, повикручував, знов одягся й вернувся човном на острівець.

— От і я скупався! Тепер не буду сміятись з вас! — казав голова і стукнув чарку горілки, а потім випив два стакани чаю.

Голова сох, аж парував коло самовара, неначе казан з окропом. Швидко на йому протряхла одежа в гарячому повітрі. Горілка гнала з його пару, неначе полум’я. До другої години ночі ще вони всі пили, аж поки не пото­мились.

Писареві не обійшовся дурно цей бенкет. Другого дня ввечері його обступили чоловіки коло управи й причепи­лись до його.

— Навіщо ви з старшиною пропиваєте наші громад­ські гроші? Чом не покликали усіх хазяїнів? — репетував один палкий дядько.— Ви злодії, хабарники!

І, слово по слову,— лайка заклекотіла. Дядько дав ку­лаком по спині писареві. Писар дав йому здачі кулаком по потилиці. Почалася бійка. Писарчуки вискочили з упра­ви оборонять свого принципала, а тим часом писар плиг­нув через тин, неначе цап, і сховався в городі та й пере­сидів там лиху годину, доки розійшлась розлютована

біднот

ЖОВТІ ГУСИ

Я ч_ . «, Р,„.

кі ці в священика було весілля: ба-

I і тюшка видавав дочку заміж. Як зви- чайно буває на весіллях в сільських священиків, наїхала сила проханих і непроханих гостей. Музики в залі грали, паничі й панни танцювали. Старі в других покоях випивали та балакали про свої сільські справи. Весілля гуло на все невелике село од музик і тан­ців, аж поміст лущав, аж дім трусивсь.

В одній далекій кімнатці, куди вже мало заходило шуму та гаму, сидів гість сусід, старий батюшка, отець Фили­мон, сивий аж білий, забутий хазяїном і гістьми, і моло­дими й старими, очевидячки, ні для кого не інтересний і не потрібний, бо був такий давній, що з його, як прика­зують у приказці, аж порохня сипалась, неначе з старої дуплинастої верби. Сидить та трухлятина в кутку коло столика, п’є чай та позіхає з нудьги, ждучи, поки пода­дуть вечерю. Вже пізненько приїхала друга порохня, бать­ко ревівського економа, престарезний панок Ягодинський, такий давній, що його скарцюбило трохи не вдвоє. При­їхав той дід, никав по всіх покоях, заглядав то в одні двері, то в друп? дививсь на танці,— скрізь ніби напхано гостей,

137

скрізь гармидер, гомін, шум, а на старого ніхто й не дивить­ся, ніхто до його й словом не обізветься, й говорить з ним ніхто не хоче. Пішов він блукать по кімнатах. Аж дивить­ся, в далекому покоєчку в кутку сидить сивий дід, така са­ма трухлятина, як і він, почвалав до його, згорбившись та спираючись на паличку, та й примостивсь коло столика коло старого батюшки. Батюшка не знав його, бо бачив вперше.

Сивий отець Филимон хоч був дуже старий, але ще був бадьористий, веселий дід і навіть штукар, дуже лю­бив пожартувать і поглузувати. Старі зараз познайоми­лись і почали балакать. Почали вони свою розмову з того, що стали чваниться своїми давніми літами, бо дуже старі люде таки люблять вихваляться сивим волоссям та сивою бородою, коли нема чимсь іншим та кращим почваниться та похвалитись.

— Ой, які ж ви, пане, старі! Ой, які старі!—почав панотець Филимон.

— Та ще й який старий! Як бачите, неначе припав борошном, — обізвався пан.

— Ви припали білим сіяним борошном, а от мене не­наче хто обсипав у млині пожовклою обметицею, бо я, ма­буть, чи не старіший од вас, пане,— каже батюшка.

— Ой, ні! мабуть, я од вас багато старіший. О, я дуже давній чоловік,— обізвався пан.

— А чи пам’ятаєте ж ви велику холеру? — питає отець Филимон.

— Ще б пак не пам’ятать! В мене тоді вже були уну­чата.

— Та це не така вже давня річ. А чи пам’ятаєте ви, як Наполеон приходив в Росію з дванадцятьма народами та спалив Москву? — спитав батюшка.

— Пам’ятаю. Де вже пак не пам’ятать, коли я саме того року оженився.

— Та, сказать по правді, і для мене це ще не така давня давнина. А чи пам’ятаєте ви, як летіла велика са­рана? — питає батюшка.

— Ой, далася мені взнаки ота велика сарана! Ще б пак не пам'ятав, коли вона, проклятуща, потрощила увесь хліб на моєму полі до останнього стебла, і я тоді не мав чим заплатить дідичеві за посесію, — каже пан.

— Ого! То й ви, як я бачу, таки давні. Але я ще дав­ніший, бо пам’ятаю щось ще давніше од тієї великої сара-

138

ни. А чи пам’ятаєте ви, як летіли жовті гуси? — питає батюшка.

— Які це жовті гуси? Хіба ж є на світі жовті гуси?— питає з дива пан.

— Авжеж є! І летіли вони дуже давно, ще не за вашої пам’яті. От ви й не дуже-то старі, коли не пам'ятаєте цьо­го дива,— каже батюшка.

— Хіба ж таки животіють на світі жовті гуси? — пи­тає пан та й очі вирячив з дива.

— Авжеж є! Якби пак їх не було на світі, то я й не казав би. А то я на свої очі бачив, як летіли колись жовті гуси. Це ще було до великої сарани.

— Та коли ж це вони летіли? Я навіть і не чув про їх од старих людей. Не доводилось мені чуть про це навіть ні од батька, ні од діда. А діда свого я добре пам’ятаю,— каже пан.

— А бачите! Я ж казав, що ви не такі давні, як ду­маєте. Ви старі, та не давні. А от я, то й лік погубив сво­їм годам.

— Але ж які то жовті гуси? Це дуже цікаво знать, Та скажіть-бо, які то жовті гуси летіли? Та коли ж то вони летіли? — допитувався цікавий пан.

— А це, бачите, було в дуже давні часи. Он коли воно було. Ще як я був маленьким хлопчиком, вилупи­лись в нас гусенята. Моя мати забрала гусенята в решето та й поставила в кутку на лежанці. Мати пішла кудись, а я виліз на піл, а потім на лежанку та й перекинув ре­шето. Я зараз зліз додолу та й став серед пекарні: див­люсь, що то з того вийде. А гусенята пішли гулять по ле­жанці, а далі зайшли на припічок, а з припічка давай ле­тіть додолу! Летять та й летять поодинці ті жовті гуси, аж поки всі до одного перелетіли з припічка на діл. А я стою серед хати та дивлюсь на те диво. Коли чую: две­рі— рип! Я оглянувсь. Увійшла'мати, та аж в долоні плес­нула й крикнула: «Ой, що це ти наробив? Нащо ти пере­кинув решето з гусенятами?» А я показую долонею на гусенята та кажу: «Дивись, мамо, як летять жовті гуси!» А мати підняла мені сорочину, надавала поляпасів та й випхнула з пекарні. Через ці поляпаси я й досі пам'ятаю, коли-то летіли жовті гуси. А що? Чи не старіший я од вас? А це діялось ще до великої сарани й до Наполеона з його «двунадесятьма язиками», котрих він навів у Мо­скву,

КОХАННЯ З ПРИТИЧИНАМИ

Оповідання

а*..



її приїхала з Києва нова вчителька ■ і Настя Тихонівна Легёза, прислана в церковно-парафіальну народну шко­лу, в котрій вчились вкупі і хлопці, і дівчата. Вона заїха­ла найнятим на вокзалі фаетоном з Білої Церкви в двір до священика отця Мойсея Турчанинова й дала йому свої документи. Батюшка вже давненько достав з пошти заві- домлення од начальства про неї, щодня сподівався її в гості й був дуже радий її приїзду, бо незабаром треба бу­ло розпочинать роботу в школі і, передніше од усього, приймати в школу нових школярів та школярок. В отця Мойсея саме пили чай, і він запросив її в столову кімна­ту й порекомендував своїй жінці. Матушка, ще молода й проворна, привіталась з нею щиро й з прихильністю, бо нова вчителька вчилась в тому самому другому єпар­хіальному духовному вчилищі, в котрому вчилась і вона. Матушка була рада приїзду нової гості, як бувають раді на селі рідким гостям, посадовила її за столом поруч із собою,

140

розпитувала її за вчителів, за начальницю, котра була завжди дуже ласкава й прихильна до неї, бо дуже її впо­добала. Після чаю матушка поставила закуску, остачу од обіду й нагодувала її, ще й подала яблука та груші з сво­го чималого садка на десерт. Після чаю батюшка одвів її в школу. Школа стояла в тій самій великій садибі, де бу­ла його оселя з чималим садком та городом і де за його током стояв дім псаломщика з усіма хазяйськими забуду- ваннями на його подвір’ї. Школа з огородом стояла в са­мому кутку рядом з домом псаломщика й виходила во­рітьми на широкий вигон.

Насті показали її кімнату, котра була й пекарнею з піччю й комином. Піч була заслонена перкалевою завісою. Кімната була невелика, але світла, з двома чималими вік­нами, чистенько вимазана й очепурена. Сторож Свирид зараз позносив з фаетона пакунки й убогі Настині манат­ки й кинув на порожнє ліжко. Вчителька порозв’язувала завиніння, одчинила скриньку, прибрала ліжко й почеп- ляла на обох вікнах білі перкалеві завіси. Кімнатка наче засяла білим матовим світом, освічена вечірнім промінням сонця. Настя впоралась швиденько та проворненько й вийшла на ганок, зирнула бистро на всі боки й оглядала околицю: хати за вигоном з двох боків серед старих ви­соких груш та селянські городи за вигоном, густо обса­джені кучерявими вербами. Просто проти школи Настя Тихонівна вгляділа гарний домок псаломщика, котрий ви­ступав ганком просто до школи, і його було видно, як на долоні, між повіткою з одного боку й клунею по дру­гий бік.

Приїзд вчительки неначе розворушив псаломщикову оселю. Собаки загавкали на візника за ворітьми. Діти й псаломщик повибігали на ганок. Псаломщикова жінка Ксенія Климівна збігла з східців додолу, бо кортіло її по­дивиться на нову вчительку, та так швиденько збігла, що аж сполохала квочку з курчатами пізнюрами коло самого ганку. їй заманулось подивитись на нову вчительку так здорово, що вона була ладна побігти до самої школи. Пса­ломщик, Лука Корнійович Євтушевський, молодий, пов­ненький на виду, таки не втерпів і пішов до школи. Жінка нишком звеліла йому запросить нову вчительку на чай, бо в їх саме закипів самовар.

Вчителька угляділа його й зійшла з східців ганку до його ніби назустріч і порекомендувалась. Псаломщик сам

141

передніше вчителював у школі й разом з тим вчив хор церковних співів, бо був регентом і колись замолоду він сам співав басом в хорі в Києві в Михайлівському мона­стирі й добре тямив цю справу. Псаломщик одімкнув две­рі в два класи школи, ніби дві чималі горниці, показав їй мізерний шкільний скарб, дав ключ од шафи, де стирча­ло кільки здорових церковних книжок та лежали на по­личці деякі школьні книжки і де не було ні однісінької книжечки для читання задля школярів.

Псаломщик запросив вчительку до себе на чай, чому вона була дуже рада, бо там вона могла хоч побалакати з людьми й познайомитись з сусідкою. Псаломщиця була проста людина, але не старосвітська. Хоч вона була тіль­ки письменна, вміла тільки читати й зовсім не вміла роз­мовлять по-великоруській, але на вигляд вона була нена­че людина новосвітська, убрана в чистеньку чорну сукню, мов справжня дама, ще й до того була весела на вдачу, жвава та говорюча й у розмові була розумна й навіть го­стра й ущиплива на словах. Вона як було розкаже про яку-небудь людину, чи матушку, чи молодицю сусіду, то так влучно обмалює їх, неначе цвяшком приб’є.

Довго вони сиділи й розмовляли за чаєм, доки й на­дворі смеркло. Лука Корнійович грав на скрипці й за­грав кільки українських пісень та козачків до танців. Його жінка Ксенія Климівна була весела й говорюча. Молода вчителька приємно проводила вечір і вже лягома попро­щалась. Псаломщик дав вчительці підсвічник з свічкою та сірники, провів її до самої школи, обороняючи ломакою од двох собак, в сінях черкнув сірничком об коробочку, засвітив світло, налапав клямку в дверях й одчинив перед Настею двері. Він трохи посидів, побалакав, пожалкував, що сторож десь загаявся й досі не прийшов до школи, і зараз пішов додому.

Вчителька розв’язала своє завиніння, повитягала деяке убрання й почепила на кілках на шибениці коло порога, потім сіла коло стола й задумалась.

В школі й навкруги школи на вигоні було так тихо, неначе в селі не животіло ані духа! Навіть нігде й собаки не гавкали. В покоях навіть миші не шелестіли. На молоду дівчину найшов смуток та задума. Вона була городянка, навіть була не з духовного стану. Її батько був кравець родом з села, а мати була швачка й навіть брала шити дамські сукні й цим дещо заробляла. Вона була католич­

142

ка, але не полька, а українка, бо й посольській не вміла говорити. Саме проти житла Легези було єпархіальне ду­ховне вчилище для дочок духовенства. Легеза оддав На­стю в те вчилище, бо мав доволі засобу, щоб платить за право вчіння, та й малій дівчині було недалеко бігать в училище на вчіння. Настя дуже добре скінчила науки й просила місця вчительки в якому-небудь міському панян- ському вчилищі. Але настоятелів на такі місця була така сила, що вона не добула собі місця в Києві й мусила їхати на село за вчительку в сільській школі, бо її батько був сім’янистий і мав не дуже-то великий заробіток, ледве на­стачаючи грошей на харч для сім’ї.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка