«наукова думка»



Сторінка12/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41

— Авжеж візьмім! Батюшки нема вдома. В подвір’ї нема ні живого духу. Усі сидять в покоях,—радила й дочка.

— От я зараз піду, та вловлю гуску на подвір’ї, та потаєнці й принесу. Ніхто не бачитиме й не чутиме,— ви­хопилась Феся й зараз перелізла через перелаз, поза во­зовнею дійшла до перелазу в двір, прискочила до гусей і вхопила одну найситішу гуску. Гуска гегнула, ніби крик­нула з ляку голосно, неначе закричала на все подвір'я: гвалт! рятуйте мене! Бо, мабуть, думала, що на неї напо- сівся або тхір, або лисиця.

Феся побігла з гускою в руках до возовні до перелазу. Усі гуси загегали, закричали на всю оселю, неначе репету­вали: ой, рятуйте, хто в бога вірує, бо якийсь ворог поцу­пив і поніс у мішаницю одну нашу сестрицю. Розлютова­ний і переляканий гусак погнався за Фесею, щипав і кусав Феську за литки так здорово, що аж кров виступила. Фесь- ці було так боляче, що вона не видержала болісті й му­сила обороняться й затулятись гускою. А лютий гусак, мов скажена собака, кидався їй в лице, бив крилами по

121

морді й щипав за ніс. Феся довго оборонялася од його гускою, а потім кинула гуску й розпочала битву з гусаком. Якось таки вхопила його за крила, насіла зверху на його, вхопила в оберемок і плигнула через перелаз в дяків двір.

На той галас та крик вибіг з пекарні Кирик. З-за до­му з садка прибігли до штахетів Кость і Володь і тільки загляділи, як поверх тинів неначе попливла Фесина го­лова, а коло неї стриміла гусакова голова й кричала так, неначе на гусака напали вовки й роздирали його на шматки.

Кирик зараз погнався слідком за Фесею. Він догнав Фесю з гусаком аж у псаломщиковому городі між соняш­никами й почав виривать гусака в неї з рук. Феся не пус­кала. На той крик в одну мить вибігла з хати Феодора, й Модезь, і дочка. Вибіг з клуні й Бровко. Хлопці почали цькувать ним Кирика. Розумний Бровко одразу постеріг, кого треба оборонять од напасника і хто був чужий на­пасник. Він кинувся ззаду на Кирика, хапав зубами за жупан і аж крутив головою на обидва боки, так завзято рвав, а далі почав хапать за чоботи, прокусив халяву й ухопив зубами за литку. Кирик одбивався закаблуками, хвицав, мов кінь, брикався і все тяг гусака до себе так, що з його аж пір’я летіло.

Але Бровко визвірився й розлютувавсь так, що вже плигав Кирикові просто в лице і трохи не вп’явся щелепа­ми в щоки. Кирик випустив з рук гусака і втік через пере­лаз та й сховався за тином. Модезь та Феся впіймали гу­сака й заперли його в повітці. Бровко й Феся зостались побідниками, а гусак був узятий в битві в полон і попався в тюрму. На полі битви тільки валялось гусакове пір’я.

Тим часом в той день Соня, Костик та Юмин вигнали пастись свою ягницю в садок і стерегли її по черзі. Соня знов зробила з червоної стьожки нашийник і почепила яг­ниці на шию. Пещена ягниця походжала тю тіасіці й по садку, мов та вйпещена ситенька панна по горницях, і розкошувала на всій вольній волі без припиначки на шиї. Але діти примітили, що на вигоні за частоколом під са­мими вербами вештається то один дяків панич, то дру­гий. Походять трохи, заглянуть крізь частокіл в садок то в одному місці, то в другому, та зараз десь і зникнуть. А потім надвечір, вже як череда йшла в село од колово­рота, десь узялась Феся, пройшла, нагнувшись попід часто­колом, і зслизла. То знов десь візьметься Модезь, загля­не через частокіл ніби потаєнці, та й присяде і десь зникне.

122

Юмин прикмітив тих непроханих кміт, як вони неначе по черзі кмітили якось потаємно само по собі за ягницею й за паничами. Юмин передчував, що Модезь та Феся, певно, мають на думці знов викрасти з садка ягницю. Він розказав за свій здогад паничам. Подія, що недавнечко трапилась з гусаком, пересвідчила дітей, що Модезь та Феся мають щось недобре на думці, певно, знов хотять викрасти ягницю. Це налякало їх.

— Сховаймо на ніч ягницю десь так, щоб вони й не знали і не догадались навіть, де вона схована, та щоб знов не викрали, — сказав Юмин до Соні.

— Як сховаємо в повітці або в возовні, то вони, псяю­хи, догадаються, де її шукать, доберуть вночі ключа до замка, одімкнуть і вкрадуть, бо вони ж злодійкуваті й ма­ють охват на руку, коли вкрали нашого гусака,— додав Костик.— Сховаймо її в льоху, то вони не догадаються, де вона схована.

— А справді, не догадаються, бо в льох ніхто не за­ганяє на ніч овечок,— сказав Юмин.

Вони гуртом привели ягницю в пригребицю й знов стали на раду, де б безпечніше сховать її так хитро та мудро, щоб навіть і бувалий та досвідний злодій не знай­шов ягниці.

— Вкиньмо її в діжку, або в кадівб, або в отой шап­лик,— сказала Соня.

— То вона вискочить, як зіпнеться добре, бо вже ста­ла велика та довга,— митикував Костик.

— То всуньмо її в мішок, зав’яжім зав’язкою та й покладім у куточку. Злодієві здаватиметься, що в мішку буряки або морква,— мудрував Юмин.

— А справді, всуньмо в мішок!—аж крикнув Кость.— Тоді Феська чорта лисого вхопить, а не ягницю.

Юмин зараз побіг у пекарню, десь видрав мішка під полом і приніс. Усі вони насилу всунули ягницю в мішок ще й зав’язали мішок зав’язкою та й однесли в льох і поклали в кутку за діжками.

Вже смерком, як зовсім попоночіло надворі, Соня роз­казала матері, де вони сховали од злодіїв ягницю і що вони й мішок зав’язали мотузком.

— От тобі на! То ягниці не буде ж чим дихать, і вона вночі здохне. Підіть зараз та витягніть ягня з мішка й замкніть у возовні. Пропаде ягня ні за цапову душу.

Вона гукнула на наймичку, звеліла піти з дітьми й ви­

123

тягти ягницю з мішка. Ягницю витягли, вивели з льоху й повели до возовні, де замкнули ЇЇ на ніч.

Кирик та Юмин ще вдосвіта прокинулись і зараз по­чимчикували до возовні, щоб подивиться, чи висить за­мок на брамі. Замок висів і був замкнутий. Кирика вже налякав один замок, за котрий йому доводилось платить за недогляд.

Вже після сніданку Кость углядів у сінях дякову при- пиначку з кілком, котра теліпалась на щаблях на драбині. Він ухопив її й приволік з кілком у столову.

— А ось Терентієва припиначка й досі висить на дра­бині. Ми й забулись за неї,— гукнув Кость до мами.

— Треба її зараз однести до Терентія, бо за цю при- пиначку Феся вкраде в нас у дворі ще одну гуску. Юмине! Зараз однеси припиначку до Терентія й оддай,— гукнув отець Нестор на Юмина.

Юмин узяв припиначку, вийшов на подвір'я і вже стра­хався йти сам до Терентія Прокоповича після вчорашньої битви. Він боявся і Бровка, і кусливої Фесі. Кирик про­вів його й слідкував за ним до Терентієвого тину.

Юмин углядів Фесю коло ганку й гукнув до неї через тин:

— Ось ваша припиначкаї Візьми її, але верни нам ту червону стьожку й намисто, що висіло в ягняти на шиї.

Юмин пожбурив припиначку через тин у город. Феся побігла і вхопила припиначку з кілком.

— За яку це червону стьожку ти кажеш? Ми не брали ніякої стьожки,— гукала Феся з городу.

— А оту, що в тебе червоніє в косах на голові! По­лапай лиш себе за голову, коли забулась, де знаходиться стьожка. Це ти вплела її в коси і зробила собі кісники з неї. Давай її зараз!

— Авжеж! Так і почала б тут на городі розплітать по­лапки без дзеркала коси задля такого дурня. Стьожку я купила собі в крамаря.

— Ба брешеш! Я впізнаю на твоїй голові нашу таки стьожку, котру носила наша ягниця. Давай ще й ягняче намисто таки зараз! — гукав Юмин.

Феся витягала з пазухи гнилиці й хрумкала так, що бу­ло чуть на ввесь город. Паничі натрусили в лісі лісових груш, і вони саме влежались на горищі. Юминові так за­манулось тих груш, що він гукнув до Фесі:

—-Та хоч дай мені за намисто одну пригорщ гнилиць!

124

Феся налапала в пазусі найтвердішу невлежану грушу, поперла нею в Юмина і влучила в губу. Груша вдарила, неначе куля. Юмин аж ухопився рукою за губи. А Феся витягала з пазухи груші та все шпурляла на Юмина, не­наче стріляла кулями на ворога і влучала йому то в го­лову, то в щоки. Юмин розсердився, почав збирать кру­гом себе долі груші й з усієї сили шпурляв на Фесю. По­чалась справдешня стрільба. Феся покликала Бровка й нацькувала ним Юмина. Бровко загавкав і кинувся до тину. А груші летіли через тин то сюди, то туди. Кирик був злий на Фесю за гусака й свою покусану литку. Він прибіг і почав шпурлять на Фесю грудками.

Одна Юминова груша влучила в вікно в саму шибку. Тахля дзенькнула, неначе крикнула. Кирик, згадавши за вчорашню пригоду, розлютувався, спахнув, налапав під тином сучок і з усієї сили попер на Фесю. Але та кор- чака поминула Фесю й тарахнула в вікно так, що аж вікно заторохтіло і з двох шибок посипались додолу склянки.

На ганок повибігали обидва паничі й кинулись у битву. Вони хапали грудки й шпурляли ними на Юмина й Кири- ка. Терентій Прокопович і Феодора повибігали на той га­лас з покоїв і підняли гвалт. Феодора кричала та кляла наймитчуків на всі застави. Бровко гавкав, аж вив та скиг­лив, сп'явшись лапами на тин. А Юмин вхопив кілка, лупив Бровка через тин по голові й штурхав йому в ще­лепи кілком. Він покликав своїх собак з двора. Дві собаки прибігли. Він почав цькувати, і собаки кинулись до тину й почали хапать зубами Бровка за морду. На той клекіт почали збігатися люде через вигін з хатів. І довго ще було чуть лайку та галас і клекіт, доки Юмин та Кирик повтікали в свій двір і поховались у возовні.

Тим часом ягниця походжала по садку, смирно паслась на соковитій травиці й навіть не догадувалась, якого лиха вона накоїла в оселі, ще й занапастила гусака. А гусак їхав на ярмарок у містечко. Вранці Терентій Прокопович вийшов за двір на шлях. Один заможний чоловік, Бров­ченко, саме тоді їхав шляхом на ярмарок у містечко. Дові­давшись за це, Терентій попросив його взяти гусака й продать його на ярмарку. Бровченко само по собі не знав, який то гусак, не знав, що він украдений у батюшки, взяв у віз зв’язаного гусака, продав на ярмарку і, вертаючись додому, завіз гроші Терентієві. Гусака купив крамар на

125

заріз, на печеню й заплатив дорогенько, бо гусак був ве­ликий і ситий, неначе добре вгодований.

На другий день Феодора знов погнала свого Терентія до батюшки справдовуваться за повибивані хлопчаками вік­на і звеліла таки домогтись, щоб батюшка або заплатив за пашню й пашу для ягниці, або оддав ягницю. Довго опинався й чухався Терентій, але настирлива й навратли- ва жінка таки витурлила його з хати.

Терентій прийшов, несміливо вступив у прихожу й по­цілував батюшку в руку та й ніби скорчився в три погибелі.

— А що це ви? Знов прийшли справдовуваться за те ягня? —спитав сердито отець Нестор.

— Та це мене жінка послала. Ваші хлопчаки розбили мені вікно, вибили дві шибки. Повставляйте мені шибки й заплатіть за годівлю ягниці...

— Ваша жінка непоміркована й навратлива на вдачу людина: на що вона раз навратилась, то вже того не забу­де й буде добуваться свого. А ви не настирайтесь нада­ремно, бо я вам не буду склить вікон і не платитиму за годівлю. Он подивіться, як ваша Феся розбила Юминові губи. Губи в його так напухли, що од пухлятини він і хлі­ба не може їсти. А ваш Бровко збавив Кирикові халяви, попрокушував їх, ще й покусав йому литки. Приборкайте лишень Фесю, бо вона битлива й нахабна. Приборкайте й Бровка, візьміть його на ланцюг та прив'яжіть. Я пози­ваться з вами за вкраденого й проданого вами гусака не буду, бо за того гусака піде поголоска і нас обсміють люде. Але я даю вам застереження, бо до благочинного, певно, дійде чутка за гусака. Духовній особі не годиться посилать дівчину красти. Одчепіться од мене! Йдіть собі! То ви й ваша жінка дали таку направу в себе в хаті, щоб викрасти ягня, а потім вкрасти серед дня гусака. Йдіть собі геть!— промовив батюшка й хапком вийшов у другу кімнату.

Од того часу не було вже миру між двома сім'ями й дворами. Матушка, зострічаючись на вулиці з Феодорою, не здоровкалась з нею, а Феодора обходила матушку че­рез дві вулиці. Модезь та його брат вже не приходили до Костя й Володя позичать цікавих книжечок для читання, і в їх зник читальницький потяг до книжок.

Батющині паничі вже не запрошували їх до себе й не гуляли з ними в дворі в м'яча та в цурки. Наймитчук Кирик та Юмин зненавиділи Феську, а Феська, як тіль­ки було вглядить їх у дворі через тин, то кричить на їх,

126

лає й шпурляє на їх грудками. Кирик гукав до неї, що ко­лись полатає її боки ломакою за те, що вона вкрала гуса­ка ще й нацькувала його собакою. Два доми з наймитами й дітьми настовбурчились одні проти других, мов два пів­ні, котрі були напоготові кинуться один на одного в бійку.

Терентій, розсудливіший од жінки, незабаром опам'я­тався, побачивши, в які бескеття та нетрі завела його жінчи­на порада. Він запобігав ласки в отця Нестора, підлещу­вавсь до його. Але ні запобігання, ні низькі поклони, ні під­лещування, ні солодкі слова не добули йому втеряної ласки й прихильності. Він задумався і все скидав вину на жінку.

— Одже ж ти, Феодоро, нашкодила мені таки добре. За того краденого гусака люде на селі затого висміють мені очі, а найбільше ті цокотухи та лепетухи баби. Здо­ровкається зо мною на вулиці яка-небудь баба, а я бачу по очах, що вона дивиться на мене й сміється. Тепер хоч тікай з села на другу парафію,— сказав Терентій до жін­ки, сидячи в хаті ввечері за столом.

— Авжеж пак! Через якесь ягня взяв би та й утік з села. Посміються якийсь час, та й перестануть,— огриза­лась до його Феодора.

— А все то через оте маленьке ягня. То воно накоїло нам багато лиха. Бодай були б з'їли його вовки отам під лісом. Може, то не пастухи, а сам чорт підкинув його на вигоні, щоб запагубити нас,— митикував Терентій.

— Може, й справді то не ягня, а сам сатана переки­нувся ягням на нашу гґагубу,— обізвалась жінка.— Адже ж баба Сиклета оце недавно казала мені, що як вона вер­талась з хрестин смерком та йшла через греблю, то по­перед неї бігло чорне ягня. Біжить та все мекає неначе людським дитячим голосом. А як баба дійшла до лотоків, то те ягня плигнуло, мов заєць, у воду, пірнуло, аж вода забулькотала, а потім вистромило з води голову з здоро­вецькими чорними рогами, зареготалось та й зникло.

Феська й хлопці слухали й дивились на Феодору пе­реляканими очима. Було знати по очах, що вони пойняли тому віри.

— Ой боже мій! А я ж те ягня і на руки брала, і при­гортала до себе, і раз поцілувала в головку. Невже я поці­лувала чорта? — промовила Феся й тричі перехрестилась.

— А хіба ж чорти пасуться? Це ягня паслось на тра­ві,— обізвався Модезь, певно, збитий з пантелику тим материним оповіданням.

127

— А мабуть, пасуться тоді, як перекидаються ягня­тами, бо вони поздихали б з голоду, якби не паслись,— до­дала Феся і знов перехрестилась і зітхнула.

— Та вже чи був то чорт, чи ягня, але отой прокля­тий гусак долетить у Київ до консисторії, то коли б часом не заправторили мене в монастир на покуту на кільки мі­сяців,—"промовив Терентій вже з смутком в голосі.

— Мені позавчора казав Юмин, що гусак вже долетів до благочинного,— пригадав Модезь.

— Невже? — аж крикнув Терентій і покинув крутить одного вуса й руку опустив.

— Казав Юмин, що позавчора батюшка приїхав звід­кільсь та й розказував, що благочинний вже знає, як ми вкрали гусака.

— Ой ненько моя! То це й мене заправторять у мона­стир за того гусака? Хіба ж я його крала? Я не крала, а взяла його та й принесла в свій двір,— бідкалась Феся од ляку.

— То це, мабуть, і Бровченка запруть у монастир за те, що він продав гусака?—промовив Пимон.

Але Бровченка не заслали в монастир. Тільки швидко після того оповістили в селі, щоб громада обрала виборців для обрання посланця в державну думу. Після розпуску першої думи Бровченка обрали за виборця, бо громада обирала за вибірців чоловіків мірних, цебто середніх по своїх поглядах, а Бровченко був чоловік і розумний, і письменний, і не загонистий, а мірний. Але тепер грома­да знала, що він продав краденого гусака, і це пошкодило йому. Його не обрали навіть за виборця, хоч він мав на­дію, що його оберуть і за посланця в державну думу.

А ягниця вже виросла й стала гарною здоровою ситою овечкою. Щоб ця животина не нудилась сама, Соня впро­хала матір купити другу ягничку. Мати купила на ярмар­ку ягничку. І смирна й безвинна ягниця паслась собі в садку на зеленій травиці і нічого не знала й не відала за те, що вона скаламутила людські душі, підняла з самого дна наверх баговиння й мул в душах і накоїла багато лиха там, де передніше була мирнота й спокій. Не знала й за те, що їй люде вже дали високий чин самого чорта й спо­добили титулу самого сатани.

1910 року.

Київ.

СІЛЬСЬКА СТАРШИНА БЕНКЕТУЄ!

теред коронацією 1896 року 14 мая пройшла по Трушках чутка, що цей празник будуть справлять дуже пиш­но. Волосний писар привіз з Білої Церкви звістку, що йому дозволено взяти з громадських грошей 50 карбованців на празникування. Селяни завору­шились, завештались, загомоніли: усі ждали чогось над­звичайного. Говорили, що на вигоні будуть грати музики, та ще й не одні, а чотири, що поставлять гойдалки, качелі, а на громадський обід покличуть усю громаду.

Зранку перед коронацією волосний писар та старшина поїхали до Білої Церкви за усякими закупками та за музи­ками, накупили шинок, сала, м’яса, привезли кільки відер горілки та силу пляшок з пивом. Писар навіз для ілюміна­ції ліхтарів з усякого паперу: і червоних, і зелених, і жов­тих, обквітчав тими ліхтарями увесь віз навкруги і сам в руках держав ліхтарі, ще й обвішав руки тими ліхтарями й старшині. Віз прикатав у село, увесь поцяцькований, з поцяцькованим головою та писарем. Діти бігли слідком за

9 — І. Нечуй-Левицький, т. 9.

129

тим возом од самої царини аж до управи, неначе дивились на комедію. Казали, що накупили й фейєрверків. Громада вже заздалегідь облизувалась, зачувши про смачний обід, про горілку та пиво, неначе вже лизнула кінчиком язика тієї горілки та печені.

15 мая ще спозаранку коло управи в дворі прибирали, замітали, ставили рядками столи, забивали кругом столів сосонки та гілки кленків, чепляли гойдалки з дощок на стовпах. На широкому ставку, на зеленому маленькому острівці сільська аристократія задумала справити святку­вання окроме для себе самої. Острівець той, маленький та довгенький, зарослий старими тополями, неначе плавав серед ставка, мов зелений човен з високими зеленими щог­лами, і чудово одбивався в тихій воді. Після холодного апріля настав гарячий май. Надворі було тепло аж душно, як літом. Вода в ставку й у річці Раставиці одразу степлі- лась, неначе її хто зумисне нагрів у печі. Вже люде поча­ли купатись. Були пишні сонячні та тихі дні, а ще пишні­ші та тихіші зоряні ночі. Другого дня на острівці розпо­чалася робота: позчищали місце для гулянки, обвішували тополі ліхтарями. Човни сновигали по воді й перевозили на острів гілки верболозу та сосни й робітників, котрі об­тикали ними навкруги столи, повішали на їх ліхтарі. На човни поклали столи, перекинувши догори ніжками, по­складали стільці, попереправляли йа острівець і поставля­ли їх рядками. Проти острівця на високій та широкій греблі, на ганку й на сходах коло питля, на балконах пит­ля рядками обсіли діти, дівчата, чоловіки й дивились на те вештання на острівці, на човни, котрі линули по воді; дивились і очей не зводили, неначе греблю і питель хтось обсадив рядками кам'яних бабів, мов могили на степах херсонських.

Сонце світило гарячим майським світом і обсипало про­мінням ту картину, незвичайну для селян, ворушливу й живу. Ставок повеселішав. На березі й на воді — скрізь вештання, ворушіння. Човни, повні зеленого гілля з вер­хом, сновигали по воді то до острівця, то до берегів, то до греблі. Сила гусей та качок никала по ставку кругом ост­рівця; мабуть, гуси й качки думали, чи не лагодяться ча­сом люде мити в підситках пшеницю та жито на березі коло питля.

15 мая аж перед заходом сонця писар привіз з Білої Церкви звістку, що в Москві одбулась коронація. Вдарили

130

в усі дзвони; чоловіки збігалися до церкви на молебінь, але розпочинать святкування вже було пізно. Празник одклали на другий день.

В одинадцятій годині задзвонили в усі дзвони. Грома­да просила одправить молебінь — один у церкві, а другий коло волосної управи надворі. Незабаром на вулиці коло питля з’явилась процесія. Чоловіки несли портрет царя, зверху прикритий і обтінений флагами. За ними слідком рушила сила дітей трохи не з усього кутка. Процесія ви­ступила на широку та довгу греблю й розтяглася од краю греблі до краю. Рядки кам’яних баб неначе ожили, підве­лися, знов посідали і неначе знов скам’яніли й знов захо­лоли. Процесія пристала до церкви, увійшла в браму цвин­таря й ждала кінця молебеня в церкві. З церкви згодом вийшло духовенство, винесли корогви й хрести, висипали­ся люде. І знов процесія, вже вдвоє довша, попростувала через греблю до волосної управи, неначе полилася жива річка з людей через довгу греблю, одкидаючись в тихій воді з рядками гіллястих зелених верб.

Після молебеня позастеляли столи. Уся громада стоя­ла в дворі кругом столів і не розходилась. Кожному чоло­вікові бажалось сісти за ті столи на бенкет за громад­ський кошт. На столах понаставляли силу пляшок з го­рілкою та пивом, поклали цілі купи накраяних скибок хліба та паляниць. Громада аж облизувалась, дивлячись на пляшки то білі, то червонуваті, на котрих вигравало сонце й неначе лоскотало усіх. Чоловіки мовчали. В дворі стало тихо.

Коли тут писар вийшов з управи з листком паперу в руках. Коло його став волосний старшина Новохацький, перший багатир на селі, здоровий, високий та поставний чоловік, гарний з лиця, рум’яний та вусатий. Писар почав викликати з гурту чоловіків, котрих він та старшина спо­добили посадовити за столи. Викликали все багатирів та сільських дуків-жмикрутів. Вже викликали п’ять десятків, а далі писар згорнув листок та й сховав у кишеню. Батюш­ка сів за стіл; сіли поруч з ним писар, та голова, та два писарчуки й сільські старости. Посідали й багатирі-дуки. Громада оступилась од столів і рушила за двір. Піднявся гомін, спочатку тихий, неначе загули в улику роздратовані бджоли; потім гомін все голоснішав та дужчав. Вихопи­лись і крики, а потім почулась лайка. Дехто з людей роз­ходився, але декотрі невгамовані стояли за двором і на­



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка