Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького (477) смолянюк володимир Федорович військова могутність сучасної української держави


Теоретичне і практичне значення одержаних результатів



Скачати 406.71 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації05.05.2016
Розмір406.71 Kb.
1   2   3

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що комплекс державотворчих заходів військового спрямування, продемонстрованих Україною впродовж 1990-х рр., отримує теоретичне обгрунтування у вигляді ВМД як системоутворюючого показника, що є усталеним у світовій практиці критерієм визначення досконалості (недосконалості) еволюції військової сфери. Військова могутність Української держави як парафраз явища її обороноздатності характеризує спроможність державних органів до розв'язання широкого кола оборонних проблем. Використання відповідних показників стану військової могутності України дозволяє скласти системне уявлення щодо проблематики військової сили держави, місця і ролі Збройних Сил України, інших силових структур у загальному процесі її забезпечення, визначити оптимальний склад сил і засобів збройної боротьби, конкретизувати проблеми та перспективи їх розвитку. Водночас ВМД як момент рівноваги її численних субструктурних елементів дозволяє визначити оптимальну комбінацію військово-політичних, військово-економіч­них, військово-соціальних, військово-духовних та ін. компонентів державної і суспільної активності, сукупний прояв яких сприяє досягненню позитивного стану військової (національної) безпеки.

Робота може бути використана широким колом військовослужбовців, науковців, працівників державного апарату, студентів, викладачів, усіх, хто цікавиться військово-політичними проблемами українського державотворення, створенням надійних силових гарантій його подальшого розгортання. На основі дисертаційного дослідження уявляються можливими підготовка загальних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах за межами Міністерства оборони України, написання підручників та навчальних посібників з дисциплін військово-полі­тологічного спрямування.



Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації оприлюднені автором у наукових статтях, виступах та публікаціях на науково-теоретичних та науково-практичних конференціях "Роль та місце воєнної розвідки у системі забезпечення національної безпеки України" (1997 р.), "Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави" (1997 р.), "Кон­цепція навчального процесу Об'єднаного інституту військової розвідки: стан, проблеми, перспективи" (1998 р.), на семінарі з питань планування національної безпеки та впровадження оборонної реформи, проведеного Центром досліджень питань європейської безпеки ім. Дж.Маршалла та Міністерством оборони України (1999 р.), а також на міжнародних семінарах за участю представників НАТО: "Реформування Збройних Сил України: потреба у змінах" (2000 р.), "Реформування Збройних Сил України: пріоритети, передумови та перспективи" (2000 р.).

Наукові положення і висновки дисертації були реалізовані автором в ході викладання навчальних дисциплін "Теорія та практика соціально-політичних відносин", "Вузлові проблеми історії державної і воєнної політики України" у Національній академії оборони України протягом 1998-2001 рр.

Матеріали дисертації впродовж 1996-2001 рр. публікувались у рубриках "Безпека", "Міжнародний огляд", "Гуманітарна підготовка" центрального друкованого органу Міністерства оборони України – газети "Народна армія".

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри теорії державного і військово-соціального управління Національної академії оборони України і була рекомендована до захисту з наукової спеціальності 23.00.02 – політичні інститути і процеси.



Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 468 сторінок складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел ( 532 найменування).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь її наукової розробки, об’єкт і предмет, мету і завдання дослідження; розкрито методологічну основу дисертації; сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист; визначено теоретичне і практичне значення одержаних резуль­татів, а також механізм їх апробації та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Методологічні основи дослідження військової могутності держави як системного утворення” показано особливе значення військового варіанту державної могутності як невід’ємного атрибуту державотворчого процесу за різних історичних епох. На основі аналізу численних наукових праць радянського періоду сформульовано висновок щодо активного використання на протязі другої половини ХХ ст. однолінійної методики визначення сутності та змісту військової могутності будь-якого державного утворення індустріального рівня розвитку. У відповідності з такою методикою військова могутність державного рівня визначалась як сукупність всіх матеріальних і духовних сил держави, а також здатності держави мобілізувати ці сили з метою досягнення мети війни або вирішення інших військово-політичних завдань. Однолінійна структуризація ВМД передбачала виділення її економічного, соціального, науково-технічного, морально-полі­тичного та власне військового потенціалів. При цьому морально-політичний потенціал ВМД не мав самостійного науково-практичного статусу і розглядався як “перша похідна” насамперед від економічного базису суспільства, який і визначав природу та спрямованість розвитку військової могутності радянської держави.

Автор не заперечує дозованої наукової продуктивності однолінійного підходу стосовно наукового аналізу явища ВМД: 1. На протязі століть людської історії державна могутність у її військових вимірах насамперед визначається рівнем розвитку економічної сфери держави, її спроможністю забезпечити необхідні військові потреби. 2. ВМД як комплекс­не багатопотенціальне явище залежить від рівня соціально-політичного розвитку країни, міри її залучення у регіональні та загальноцивілізаційні економічні і духовно-культурні процеси. 3. Певному історичному типові держави відповідає їй властивий тип військової могутності. Цільова спрямованість орієнтирів державного розвитку екстраполюється на характер військового будівництва і, відповідно, визначає особливості потенціально-факторної взаємодії суспільних сфер, задіяних для вирішення військових проблем. 4. Військова могутність за допомогою військово-політичних концепцій, військово-доктринальних положень та практичних планів військового будівництва об’єктивується у військовій політиці держави (блоку, коаліції держав). У відповідності із наявним військово-політичним курсом країни та виконуваними нею військово-політичними зобов’язаннями ВМД може бути класифікована як активна (насту­пальна), нейтральна, оборонна, а також як комбінована. 5. Будь-який історичний тип ВМД являє собою складну конструкцію, яка має певну сутність, зміст, цілісність, інтегральні властивості, але яка водночас демонструє внутрішню структурованість, власні суперечності, тенденції та закономірності розвитку. 6. Метою існування та невпинної модернізації ВМД є захист інтересів певних соціально-політичних груп (класів) та утворених ними державних структур. А тому функціональне призначення військової могутності у більшості випадків відбиває їх цільові настанови і захищає їх державно-політичний статус.

Негативним наслідком однолінійного мислення стосовно явища військової могутності Союзу РСР став екстенсивний підхід до сукупності практичних завдань забезпечення його військової безпеки. Максимальних кількісних значень військова могутність Москви набула на початку 1980-х рр.: чисельність радянських Збройних Сил становила 5,3 млн чол., кількість ядерних засобів різної потужності становила приблизно 45 тис. одиниць, соціально-політичною реальністю були ескалація бойових дій на території Афганістану, військова присутність у десятках держав Центральної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Гіпотетичними ворогами СРСР у той період були водночас всі високорозвинуті капіталістичні держави світу, до яких додавався соціалістичний Китай з його мільярдним населенням. В той же час військова могутність, забезпечувана у першу чергу за рахунок кількісних показників, не могла бути достатньою умовою загальнодержавної стійкості: політичний колапс Радянського Союзу відбувся у період підтримання ним максимальних значень військової могутності.

Вихід провідних держав світу на постіндустріальний рівень розвитку, а також активне використання більшістю з них політичних можливостей забезпечення військової (національної) безпеки призвели до конституювання багатолінійного і багаторівневого підходу до осмислення сутності, змісту та логіки розвитку ВМД. У відповідності з таким підходом, військова могутність сучасної держави (коаліції держав) являє собою сукупність матеріальних і духовних можливостей суспільства, що використовуються державними органами з метою досягнення певних військово-політичних цілей як на міжнародній арені, так і в умовах окремих країн: для підготовки війни і її ведення, з метою агресії або її відбиття, в інтересах запобігання війни, забезпечення безпеки – глобальної, регіональної, національної. У такому розумінні ВМД утворюють кілька груп потенціалів, що виділяються за наступними основами:

— за філософсько-соціологічною основою – матеріальний (військо­во-матеріальний) і духовний (військово-духовний) потенціали;

— за загальносоціологічною основою – географічний (військово-географічний) і демографічний (військово-демографічний) потенціали;

— за частково-соціологічною основою (сферами суспільного життя) – економічний (військово-економічний), соціальний (військово-соціаль­ний), політичний (військово-політичний), моральний (військово-мораль­ний) потенціали;

— за основою системного функціонування – організаційний (війсь­ково-організаційний), управлінський (військово-управлінський), науковий (військово-науковий) потенціали.

Перехід до багатолінійної і багаторівневої методики аналізу ВМД дає змогу більш адекватно усвідомити її сутність, зміст, структуру, визначити специфіку взаємного впливу потенціалів. Розмежування потенціалів ВМД на окремі групи не означає їх автономного функціонування та відособленого впливу на сукупність військово-політичних відносин. У переважній більшості випадків спостерігається комплексний характер взаємозв’язку між ними, об’єктивний перерозподіл їх ваги і можливостей в загальному балансі оборонного будівництва з метою забезпечення цільності військової могутності як змістовно складного утворення.

У дисертації робиться висновок щодо можливості виконання певними потенціалами (у першу чергу військово-політичним, військово-гео­графічним, військово-організаційним та ін.) компенсуючих стосовно інших потенціалів функцій з метою забезпечення стійкості державного варіанту військової могутності як системного багатопотенціального утворення. На погляд автора, закономірністю сучасного державного будівництва, яке обов’язково передбачає національний варіант формування ВМД, є явище внутрішньої міжпотенціальної компенсації, спрямованої на збереження стійкості всієї системи військової безпеки держави. Це пояснюється значною кількістю позитивних і негативних, безпосередніх, опосередкованих та зворотніх зв’язків між потенціалами як складовими частинами єдиного цілого, структурні елементи якого чутливо реагують на взаємні зміни і утримують всю систему формування та забезпечення ВМД у стані відносної рівноваги. Проте така взаємокомпенсація має певні межі свого прояву. У випадку надмірного ослаблення військово-економічного, військово-соціального, військово-морального, військово-наукового, деяких інших потенціалів діалектичний взаємозв’язок між вищезазначеними складовими частинами ВМД має високу вірогідність спотворення у напрямі ослаблення стійкості всієї системи і навіть її руйнації, що на практиці означатиме істотне ускладнення позицій держави в сучасному геополітичному просторі.

У дисертації пропонується розглядати сукупність філософських проблем розвитку ВМД на засадах феноменологічної альтернативи усвідомлення сутності соціального середовища. Якщо класична парадигма соціального пізнання, починаючи з епохи Просвітництва, грунтується на вірі у всевладдя людського розуму, в об’єктивність універсального світопорядку, природа якого підлягає повному усвідомленню з боку людини, то феноменологічні засади сприйняття соціального середовища відмовляються від такої всеосяжності. Увага акцентується не на універ­сальності умоглядно конструйованої і претендуючої на всеосяжність схеми людського буття, а на універсальності суб’єктивності його осмислення та необхідного перетворення. Автор широко опирається на синергетичну методологію осмислення природи сучасності на макросоціальному рівні її еволюції, а також на діяльнісний підхід до феномену відтворення-накопичення результатів людської праці. На такій основі традиційна категорія військової науки – “збройна боротьба” – є варіантом прояву більш масштабного явища “військової діяльності”, яке, відбиваючи загальноцивілізаційний процес ускладнення структури та результатів людської праці, набуває дедалі різноманітніших форм прояву за конкретних соціально-політичних обставин в умовах певної країни.

У дисертації будується потенціально-факторна макросистема дослідження природи ВМД, головними ланками якої є: сукупний потенціал держави – військовий потенціал держави – військова могутність держави (фактор реалізації військового потенціалу держави) – військова сила держави (фактор реалізації ВМД) – сили і засоби збройної боротьби (бойовий потенціал збройних сил). Підкреслюється, що кожна наступна складова частина запропонованої схеми являє собою фактор реалізації (міру практичного втілення) попереднього потенціалу. У загальному переліку елементів, що визначають якісні особливості ВМД, особливого значення набуває категорія військової сили держави – явища, яке являє собою ступінь і інтенсивність реального впливу військової могутності з тією або іншою метою на інші держави або систему міждержавних відносин. Підкреслюється, що основним структурним елементом військової сили є збройні сили держави, які протягом тисячоліть людської історії створюються та утримуються органами державної влади як ефективний засіб досягнення військово-політичних цілей на міжнародній арені та забезпечення внутрішньодержавних політичних інтересів. Невпинне перетворення військової могутності у військову силу держави – політична норма її існування у будь-яку історичну епоху. Значення цієї норми на старті ХХІ ст. перетерпає якісне оновлення, проте не зникає з політичної практики абсолютної більшості держав світу.

Структуризація понятійно-категоріального апарату теорії ВМД дозволяє визначити характер її взаємозв’язку з наступними показниками державної еволюції: національними інтересами, національною безпекою, військовою безпекою, основу якої визначає оборонний потенціал держави, загрозами національній безпеці, діапазон яких коливається від військової небезпеки до військового конфлікту (війни).

У розділі доводиться, що військова могутність сучасної держави виступає як багатогранне поняття, яке перебуває у системі складних взаємозалежностей із сукупністю інших явищ, інститутів і процесів, що визначають воєнну безпеку та задовільний рівень обороноздатності будь-якої країни світу. Її виділення у самостійний об’єкт наукового осмислення цілком виправдане з огляду на високу пізнавальну активність такого кроку. Робиться висновок щодо набуття ВМД статусу міждисциплінарної категорії, яка може бути більш продуктивно використана сукупністю наук і наукових дисциплін, предметом дослідження яких є комплекс проблем забезпечення національної безпеки та національної (блокової, коаліційної) обороноздатності.

У другому розділі дисертації “Механізм формування військової могутності України” автор досліджує військовий вектор розвитку легітимної демократичної влади як політичну необхідність сучасності. На основі узагальнення сукупності міжнародних нормативно-правових документів, підписаних різними країнами світу на дво- або багатосторонній основах протягом 1960-1990-х рр., робиться висновок щодо поступового складання у світі, в першу чергу у євроатлантичному регіоні, ситуації геостратегічної стабільності. До таких документів відносяться: Договір про часткову заборону випробувань ядерної зброї (1963 р.), Договір про принципи діяльності держав при дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1967), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968), Договір про заборону розміщення ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення на дні морів і океанів та у їх надрах (1971), Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про її знищення (1972), Договір про обмеження систем протиракетної оборони (1972), Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї (1974), Гельсінський прикінцевий Акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975), Заключний документ Стокгольмської конференції, присвяченої заходам зміцнення довіри і безпеки у Європі (1986), Керівні принципи Режиму контролю за ракетними технологіями (1987), Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої далекості (1988), Договір про звичайні збройні сили у Європі (1990, 1999), Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1 – 1991, СНО-2 – 1993), Договір про відкрите небо (1992), Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення (1993), Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань (1996), деякі інші документи. Підкреслюється конструктивна участь незалежної Української держави у практичному виконанні поширюваних на неї документів.

В той же час військові приготування останніх років, пов’язані із якісним посиленням військової діяльності у першу чергу США та окремих країн азійсько-тихоокеанського регіону, ставлять під сумнів подальший розвиток світового політичного процесу переважно у мирних умовах. У дисертації зазначається, що перехід десятків країн різних регіонів світу на засади демократичного розвитку не зменшив ризику війн і збройних конфліктів, не ліквідував сценаріїв їх безпосереднього втілення у практику міжнародних стосунків, а тим більше не попередив передумов їх визріваня. Військово-силовим фактором глобального значення стають практичні дії адміністрації США щодо виходу цієї країни протягом найближчого періоду з договірних обмежень протиракетної оборони 1972 р., що цілком здатне зруйнувати міжнародно-правову систему забезпечення глобальної стабільності, стимулювати комплекс військових приготувань у планетарному масштабі, а відтак – підвищити увагу урядів більшості держав світу до проблематики забезпечення їх військової могутності.

Дисертант порушує проблему поступового змістовно-організацій­ного ускладнення комплексу проблем небойової діяльності збройних сил більшості держав світу за сучасних умов. Спостерігається дедалі ширше залучення армійських структур до ліквідації наслідків стихійних лих, до боротьби з організованою злочинністю та наркобізнесом, їх сприяння охороні довколишнього середовища, забезпечення законності і правопорядку в межах національних кордонів, допомога місцевим органам влади. Пропонується наступний висновок: уряди все більшої частини держав світу розглядають національні збройні сили як кадрово та технічно забезпечений, здатний до швидкої рефлексії нових проблем, мобільний інструмент негайного впливу на загрозливі ситуації, у переліку яких традиційно обгрунтоване призначення армії стосовно відбиття зовнішньої агресії втрачає позиції виключно єдиного напрямку функціонального застосування високопідготовлених фахівців фізичного спрощення небезпечної ситуації до задовільного вигляду. Останнє твердження слід розглядати як додатковий аргумент на користь підтримання сучасною державою національного варіанту військової могутності.

Дисертант доводить об’єктивність виникнення військово-силового (антисилового) мислення у соціальному середовищі, а також систематизує соціально-психологічні механізми усвідомлення проблематики військової могутності сучасної держави на індивідуальному та на груповому рівнях. До таких механізмів віднесено: 1. Механізм усвідомлення особистісних потреб, пов’язаних із необхідністю силового впливу на довколишній світ, у вигляді інтересів. 2. Механізм трансформації просилових інтересів у силову (антисилову) мету особистої діяльності. 3. Механізм формування індивідуальної агресивної (миролюбної) поведінки та системи міжіндивідуальних відносин у відповідності із силовими детермінантами мети діяльності. 4. Механізм переходу від індивідуальної поведінки окремої людини та детермінованого такою поведінкою індивіду­ального сприйняття оточуючого світу крізь призму його войовничості до системи соціальної поведінки, а також до системи соціальних відносин у надперсональних суспільних структурах, орієнтованих на вирішення загальносуспільних силових завдань. 5. Механізм системної мотивації суспільної життєдіяльності у сфері оборони (нападу) як результат взаємодії розгалуженої сукупності потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій окремих індивідуумів та їх об’єднань. 6. Механізм формування особистісної ролі у системі макро- та мікросоціальних військово-силових стосунків, індивідуального стилю міжособистісних відносин з іншими учасниками силового процесу. 7. Механізм адаптації (пристосування) соці­альної групи, суспільства і держави до динамічних умов глобальної життєдіяльності в координатній системі “війна – мир” з метою забезпечення оптимальних умов їх функціонування. 8. Механізм саморегуляції суспільної поведінки великих соціальних груп і всього суспільства загалом, в основі чого перебуває взаємодія мотиваційної (внутрішньої) і стимуляційної (зовнішньої) підсистем людської життєдіяльності, сукупність яких утворює диспозиційну систему групового або загальносуспільного рівнів. 9. Механізм формування ціннісно-орієнтаційної єдності суспільства у військових питаннях в умовах силового впливу провідних суб’єктів геополітики на довколишні держави. Водночас слід мати на увазі, що дія вищезазначеної системи соціально-психологічних механізмів рефлексії військових потреб та інтересів в умовах певного суспільства обов’язково коригується його національно-етнічними характеристиками, які істотно впливають на практичне вирішення проблеми військової могутності за конкретно-історичних обставин еволюції державотворчого процесу. Враховуючи сукупність негативних чинників розвитку військової сфери України на протязі 1990-х рр., підкреслюється, що соціально-психоло­гічні механізми усвідомлення військово-силової проблематики у сучасному українському суспільстві та його державі – розрізнені, фрагментарні, різноспрямовані фактори соціально-політичної взаємодії, які недостатньо поляризуються загальносуспільною позицією стосовно важли­вості оборонних проблем України.

Особливе місце займає аналіз наявного стану та перспектив розвитку державних механізмів формування (підтримання) військової могутності сучасної України. До таких механізмів автор відносить: 1. Державно-полі­тичний механізм формування військової могутності України. 2. Юридично-правовий механізм забезпечення військової могутності Української держави. 3. Механізм структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил України як провідного суб’єкта забезпечення її військової могутності. 4. Кадровий механізм забезпечення ВМД. 5. Фінансово-економічний механізм формування ВМД. 6. Механізм цивільного контролю над процесами формування і використання ВМД. 7. Механізм державно-патріотичного забезпечення ВМД. Звертається увага на якісну недосконалість у першу чергу фінансово-економічного забезпечення військової сфери України, на необхідність подальшого доопрацювання юридично-правового, кадрового, патріотичного механізмів формування ВМД, а також механізму цивільного контролю над її наявним станом. Констатується нерівномірний характер впливу вищеперелічених механізмів на якість військової могутності Української держави, наслідком чого є виконання державно-політичним механізмом компенсуючої ролі стосовно інших механізмів з метою забезпечення обороноздатності України.

Заходами практичної реалізації державно-політичного механізму формування військової могутності України стали: а). Процес усвідомлення політичним керівництвом держави необхідності збройного гарантування суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від нападу ззовні у мінливому геополітичному середовищі сучасної Європи і світу. б). Процес визначення концептуальних засад якості військового будівництва в Україні, пов’язаного із самоідентифікацією держави у координатних системах “ядерність – без’ядерність”, “блоковість – позаблоковість – нейтральність”. в). Процес безпосереднього планування органами державної влади заходів військового будівництва в умовах політичної незалежності, прикінцевою метою яких стала трансформація дислокованих на території України збройних контингентів (за винятком ядерних сил) у Збройні Сили України. г). Процес правового забезпечення військового будівництва в Україні. д). Процес створення органів управління військовою сферою України та безпосереднє керівництво їх життєдіяльністю. е). Процес формування соціально-політичної єдності народу України стосовно оборонних проблем, створення у суспільній свідомості позитивного іміджу армії України як ключового елементу Воєнної організації держави. є). Процес залучення України до міжнародних роззброювальних програм, підтримання та виконання нею міжнародних угод і домовленостей, спрямованих на зниження рівня військового протистояння на континенті та у світі шляхом обмеження чисельності збройних сил, зменшення кількості звичайних озброєнь, ліквідації окремих видів зброї масового знищення. ж). Процес участі України у формуванні нової архітектури європейської і світової безпеки, у структурі яких національний, регіональний та глобальний рівні військової безпеки у їх взаємозв’язку продовжують відігравати вагому роль. з). Процес нормалізації військо­во-політичних контактів України із суміжно-прилеглими державами, у переліку яких принципове значення має урегулювання комплексу питань військового спрямування з Російською Федерацією та іншими державами СНД. и). Процес визначення та оптимізації системи зовнішньо­політичних відносин Української держави з військово-політичними блоками (організаціями) сьогодення, серед яких особливе місце займає прикордонна з Україною Організація Північноатлантичного договору (НАТО). і). Процес фактичної реалізації планів та програм військового будівництва в Україні, розрахованих на період 2005-2015 рр.

До здобутків Української держави, що мають позитивне військово-політичне значення, слід віднести процес формування сукупності міжнародних гарантій незалежності України – змістовно споріднених документів, підписаних насамперед державами-членами Ради Безпеки ООН, державами НАТО, країнами СНД, що визначають принципи та умови підтритання Україною незалежного державного статусу, політичного суверенітету і територіальної цілісності.

У третьому розділі дисертації “Військова політика і військова могутність України: діалектика взаємозв’язку та взаємостимулювання” здійснюється аналіз природи військової політики сучасної держави на засадах синергетичної методології. Військова політика визначається як частина загальної політики певних соціальних сил, держав та створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення певних державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв’язанню. Досліджуються суб’єкт-об’єктна залежність, функції, цільова спрямованість (мета), структура, ідейно-теоретична та організаційно-практична спрямованість військової політики сучасної держави. Основу військової політики складають специфічні процеси суспільної самоорганізації, що виникають як групова реакція на силові виклики зовнішнього соціального середовища, характер взаємодії з яким передбачає іманентне існування, а в окремих випадках – ескалацію та практичну об’єктивацію небезпек і загроз для подальшого самодостатнього розвитку державно організованого соціуму. У такому випадку вищезазначені соціально-психологічні механізми рефлексії проблематики військової могутності виступають насамперед як сукупність самоорганізаційних основ виникнення та подальшої еволюції військової політики державного утворення, тоді як державні механізми формування військової могутності доцільно віднести до упереджено сформованих, а відтак організованих факторів оптимізації військової політики держави. У практиці абсолютної більшості держав світу спостерігається складна взаємодія, комбінування обох зазначених сторін військово-політичної діяльності.

Дисертант формулює висновок, у відповідності з яким пильна увага сучасної держави до комплексу військово-політичних проблем (в тому числі формування нею економічно виправданого та політично доцільного рівня військової могутності, утримання національних збройних сил та участь у міжнародному військовому співробітництві) є відповіддю державних органів на нелінійність, дискретність, непередбачуваність розвитку соціально-політичного та природно-екологічного середовища, високу імовірність виникнення та ескалації форс-мажорних обставин, що загрожують самодостатньому державному існуванню.

Дисертант зосереджує увагу на визначенні сутнісних особливостей розвитку системи військово-політичних взаємовідносин України з Російською Федерацією як державою, геополітичне значення якої зберігається на світовому рівні. Досліджуються нормативно-правова основа співробітництва обох держав у військовій сфері, проблеми їх взаємодії у військово-технологічній та організаційно-практичній площинах. З метою виявлення принципових відмінностей їх військової політики здійснюється порівняльний аналіз геополітичних пріоритетів України і РФ, сукупність яких визначає специфіку національно-державних варіантів формування військової могутності та практичного використання її можливостей. На основі аналізу Концепції національної безпеки РФ (2000 р.) та Воєнної доктрини РФ (2000 р.) підкреслюються нові акценти російського державно-політичного керівництва стосовно ядерної зброї, що не може не впливати на позицію України з питань подальшого розвитку власної оборонної структури.

Загальний рівень співробітництва України та Російської Федерації у військовій сфері визначається як такий, що не відповідає потребам і можливостям найбільших слов’янських держав планети. Основу такого явища визначає відмінність національних інтересів, геополітичних орієнтирів та меха­нізмів їх реалізації, реалізовуваних Києвом і Москвою у площині реальної політики.

Логічним доповненням до матеріалів, пов’язаних із східним вектором розвитку військової політики Української держави, є систематизація автором особливостей її взаємодії з державами Заходу, у першу чергу з НАТО. Досліджується специфіка участі України у виконанні захо­дів, запропонованих Радою Євро-Атлантичного Партнерства (РЄАП), програмою “Партнерство заради миру” (ПЗМ), Хартією про особливе партнерство між Україною і НАТО, Державною програмою співробітництва України і НАТО. Підкреслюються відмінності у ставленні до Альянсу законодавчої та виконавчої гілок влади в Україні, продемонстровані ними на протязі 1990-х рр. Якщо вертикалі президентської та виконавчої влади у державі виходять з політичної необхідності та практичної доцільності взаємодії Києва і Брюсселя при вирішенні комплексу загальноєвропейських питань, то вищі органи виконавчої влади в Україні займають здебільшого стримано-критичну позицію стосовно Організації Північноатлантичного договору та перспектив подальшої співпраці з нею. Особливо контрастно така відмінність проявилась під час проведення НАТО антиюгославської операції “Союзницька сила” у березні-червні 1999 р.

Враховуючи безпосереднє межування України і НАТО, практичну конструктивність взаємодії сторін на протязі минулого десятиріччя, високу вірогідність подальшого розширення Альянсу на Схід, в дисертації наголошується на необхідності подальшого розвитку співробітництва Києва з Брюсселем за умови активного відстоювання Україною національних інтересів у загальному масиві міждержавних контактів з державами Заходу. Органи президентської та виконавчої влади України на протязі 1990-х рр. обгрунтовано розглядали взаємодію обох сторін як продуктивний шлях мінімізації викликів і загроз для молодої держави, як опосередковане джерело підвищення рівня національної безпеки України в умовах продовження перехідних процесів у нестійкому середовищі постсоціалістичної Європи за рахунок взаємодії із системним утворення підвищеної структурно-функціональної стійкості – військово-політичним об’єднанням НАТО.

Четвертий розділ “Еволюція військової могутності Української держави у контексті розвитку європейської геополітики 1990-х років” започатковується розкриттям життєво важливих пріоритетів геополітичної стратегії України, без вирішення яких поступальний розвиток держави неможливий. Автор, опираючись на відповідні матеріали Національного інституту стратегічних досліджень та Національного інституту україно-російських відносин, доповнює їх зміст порівняльним аналізом процесів формування національних моделей військової могутності у державах, що межують з Україною на суші або прилеглі до неї в акваторії Чорного моря – у Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Російській Федерації, Білорусі, Молдові, Грузії. Дисертант доходить висновку щодо чітко вираженої уваги державно-політичних сил у суміжно-прилеглих країнах до комплексу їх оборонних проблем, до універсальності завдання формування національних варіантів ВМД на постсоціалістичному геополітичному просторі. Геополітична поведінка України, конструювання якої протягом 1990-х рр. було не лише започатковане, але й апробоване на європейському “геополітичному полігоні”, передбачає подальше удосконалення механізмів комплексної взаємодії із вищепереліченими державами, в тому числі у військовій площині.

У розділі досліджується миротворча активність Української держави, продемонстрована нею на протязі минулого десятиріччя у ряді країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки. Стосовно національного варіанту військової могутності миротворча активність України означає цілеспрямоване використання державотворчою елітою політичного потенціалу військової могутності з метою компенсації загального стану її недосконалості (асиметричності) на перехідному етапі державної еволюції. Акцентується увага на тій обставині, що формування на основі Збройних Сил України миротворчих частин і підрозділів та їх практичне використання є реальною трансформацією військової могутності Української держави у її військову силу. Свідченням підвищеної уваги державних органів до проблематики миротворчості став Закон України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” від 23 квітня 1999 р. У роботі аналізуються причини обмеженої участі України у миротворчих операціях на теренах СНД. Дисертант прогнозує продовження у ХХІ ст. активної миротворчої поведінки України у різних регіонах планети у випадку підготовки та проведення миротворчих операцій лише трьома наддержавними інституціями: ООН, ОБСЄ, Багатонаціональними силами, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН, дії яких перебувають під загальним контролем Ради.

У роботі порушується проблема впливу останньої європейської війни ХХ ст. – антиюгославської операції НАТО “Союзницька сила” (1999 р.) на якісне удосконалення процесу подальшого формування військової могутності Української держави. Висвітлюються посткосовські акценти у діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади України, органів керівництва Збройними Силами та національним військово-промисло­вим комплексом. Аналізується політична доцільність трансформації Державної програми будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. у Державну програму реформування та розвитку Збройних Сил на період до 2005 р. На основі аналітичного осмислення ходу та наслідків війни на Балканах формулюється сукупність уроків, актуальних для національних державотворчих сил в умовах поступової ескалації фактору сили у міжнародних відносинах.

Автор загострює проблему змістовної узгодженості військово-реформаційних заходів у державі з її міжнародно-правовими зобов’язаннями, відповідності динамічного коригування оборонних структур та планів України правовим нормам ООН і ОБСЄ. У загальному переліку документів, дія яких має відбитися на кількісно-якісних характеристиках ВМД, особливе місце займає Кодекс поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки, прийнятий державами-учасницями ОБСЄ 3 грудня 1994 р. та підтверджений Хартією Європейської безпеки від 18 листопада 1999 р.

У Висновках підбиті основні підсумки дослідження.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у створенні системологічної концепції військової могутності Української держави – комплексного показника досконалості національної оборонної сфери. Створення такої концепції передбачало осмислення сукупності військово-політичних проблем, що виникли в процесі розгортання державотворчого процесу в Україні 1990-х рр, вироблення теоретико-методологічних засад їх вирішення, врахування зарубіжного і вітчизняного досвіду військового будівництва, уточнення понятійно-категоріального апарату політологічного аналізу явища ВМД, здійснення порівняльного аналізу різних форм військової могутності як в історичному минулому, так і в сучасних умовах, визначення специфічних особливостей українського суспільства та його держави стосовно забезпечення національної обороноздатності, розробку сучасної моделі військової могутності Української держави, яка повинна відповідати природі вітчизняної державності і гарантувати військову (національну) безпеку.

Основні наукові та практичні результати дисертації полягають у наступному.

Військова могутність України у широкому розумінні її структурно-функціональної природи – явище, яке, розвиваючись та ускладнюючись упродовж всіх 1990-х рр., стало помітним чинником впливу на перебіг численних державотворчих акцій не лише зовнішньо-, але й внутрішньополітичної спрямованості. Головним показником набуття Україною системних оборонних характеристик став процес розбудови націо­нальних Збройних Сил як провідного суб'єкта забезпечення ВМД. Фраг­мент Радянської Армії, дислокований на території України у серпні 1991 р., у мінімальній мірі відповідав принципово новим військово-політичним завданням, що постали перед новою незалежною державою. Відповідно, ствердження державно-політичної незалежності України виявилось фактично синхронізованим у часі з процесом розробки концептуальних підходів та базових документів, які повинні були визначати сутнісні риси її військової могутності – Концепції оборони та будівництва ЗС України, Воєнної доктрини України, Державної програми розвитку озброєння та військової техніки. Головними принципами, які на початку 1990-х рр. лягли в основу якості та спрямованості військово-політичних, військово-соціальних, військово-технічних перетворень в Україні, стали орієнтація державотворчої еліти на виключно оборонну модель національної Воєнної організації, самопозбавлення Україною статусу ядерної держави, рішуче скорочення особового складу Збройних Сил та надмірної кількості озброєнь, оснащення армійських структур найсучаснішими зразками збройної боротьби та військової техніки, орієнтація національного оборонно-промислового комплексу на виробництво їх перспективних зразків.

Військова політика України впродовж усіх 1990-х рр. стала вагомим напрямком прояву її зовнішньополітичної активності, а також чинником, що у достатній мірі визначав стабільність та прогнозованість внутрішньодержавних перетворень. Україні вдалося виконати сукупність військово-політичних заходів, окремі з яких (у першу чергу, ядерне роззброєння молодої держави) мали світове значення.

Етапами формування військової могутності України стали:

1991-1996 рр., у часових межах яких були створені основи національної обороноздатності, в тому числі основи Збройних Сил України та інших силових органів держави;

1997-2000 рр., які дозволили подолати ситуативні фактори еволюції військової могутності України та перейти на планову основу її подальшого забезпечення. Головним аргументом на користь такого твердження стала Державна програма будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р.

У постсоціалістичній Україні відбувся прояв соціально-психологіч­них механізмів усвідомлення проблематики ВМД як необхідного елементу політичної свідомості суспільства, а також поступове створення відповідних державних механізмів забезпечення ВМД: державно-полі­тичного, юридично-правового, структурно-функціональної оптимізації Збройних Сил, кадрового, фінансово-економічного, цивільного контролю за формуванням та використанням, державно-патріотичного забезпечення. Проте можливості їх впливу на вирішення національних оборонних проблем виявились далеко нерівномірними.

Наслідки масштабних перетворень у державі та у суспільстві засвідчили, що позитивні військово-політичні досягнення України урівноважились сукупністю негативних явищ, які у майбутньому можуть деструктивно відбитися на загальному рівні національної обороноздатності. По-перше, в Україні на початку 1990-х рр. не було проведене прогнозування на найближчу та середньострокову перспективу можливих змін основних показників економіки держави в нових умовах її функціонування, що не могло не вплинути на військову сферу України. По-друге, недостатньо враховувались ресурсні обмеження та надто високі темпи виведення з експлуатації наявних озброєнь через вичерпаність ресурсів та моральну застарілість їх окремих зразків. По-третє, не було розроблено достатньо обгрунтованих шляхів компенсації можливих наслідків взаємозалежності оборонно-промислового комплексу України та оборонної промисловості Росії на випадок прояву негативних тенденцій у військово-технічному співробітництві з РФ.

Сукупність допущених помилок негативно позначилась на змісті основного регулятора військових перетворень – на Воєнній доктрині України. Документ, прийнятий у 1993 р., визначав, що Україна повинна бути готова до організації ефективної оборони сухопутних і морських кордонів на всіх напрямках, до забезпечення повітряно-космічної оборони. Не менш амбіційною була орієнтація на збалансоване будівництво видів Збройних Сил, родів військ та спеціальних військ, на пріоритет розвитку високоточної зброї підвищеної могутності, сил і засобів розвідки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, ракетних військ, авіації та аеромобільних частин, перспективних типів надводних кораблів і підводних човнів. Реалізація таких положень, не підкріплена попередньою оцінкою вартості сучасних озброєнь та можливостей національної оборонної промисловості, виявилась недосяжною. Мало того, вона зобов'язовувала військово-політичне керівництво держави до створення Збройних Сил із досить значною кількістю особового складу та військової техніки. Розпливчатість положень доктрини стосовно безпеки держави та військових загроз робила проблематичним планування варіантів безпосереднього бойового застосування об'єднань, з'єднань, частин та підрозділів.

Цілком природно, що за таких умов компенсуючі можливості стосовно згаданих у дослідженні недоліків процесу формування національної обороноздатності продемонстрував політичний потенціал забезпечення військової могутності Української держави. Безпосередніми виразниками активного використання державними структурами політичного потенціалу військової могутності України стали:

1. Активне створення українською державотворчою елітою системи міжнародно-правових гарантій політичної незалежності України з опорою на відповідні позиції держав, що є постійними членами Ради Безпеки ООН. Доцільно акцентувати увагу на складності і суперечливості самого процесу створення системи таких гарантій: якщо погляди Великобританії, КНР, США і Франції стосовно міжнародного підтримання державного статусу, політичного суверенітету та територіальної цілісності України були оприлюднені у 1994 р. і відтоді не змінювались, то шлях до їх доповнення аналогічною політичною позицією з боку РФ продовжився до 1997 р. (до моменту підписання 31 травня Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією) з прихованою вірогідністю його суб’єктивного трактування з боку Москви у несприятливих для Києва політичних обставинах.

2. Створення і підтримання у дієздатному стані розгалуженої системи контактів України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) при відсутності прямих заяв військово-політичного керівництва держави щодо входження України в Альянс на правах повноправного члена. Київ і Брюссель поступово сформували кількарівневу модель багатосторонньої взаємодії, "поверхами" якої, демонструючи тенденцію якісного удосконалення, стали: Рада Північноатлантичного Співробіт­ництва (РПАС), трансформована у Раду Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), Програма "Партнерство заради миру" (ПЗМ), Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО, Державна програма співробітництва України і НАТО на 1998-2001 рр., розроблена за участю представників Альянсу. Згідно з переліком визначених Програмою заходів понад 60% з них припадає на Збройні Сили України як головний елемент ВМД. Інших прикладів такої тісної співпраці держав у вирішенні спільних проблем безпеки на пострадянському геополітичному просторі не існує. Активна співпраця Києва і Брюсселя посилила зовнішні гарантії національної безпеки України, а також створила умови для більш активного входження держави у міжнародні структури безпеки.

3. Правова нормалізація відносин з усіма державами, що межують з Україною, насамперед з тими, які надмірно експлуатували тему територіальних претензій до неї. Особливе значення мало підписання у 1997 р. вищезазначеного Договору з Російською Федерацією, а також Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, ратифікація яких парламентами задіяних сторін мінімізувала можливості силового перерозподілу кордонів України у відповідності із державно-політичними концепціями територіального владарювання, властивих історичному минулому.

4. Налагодження системи двостороннього військово-політичного і військово-технічного співробітництва в межах СНД, зосередження уваги на оптимізації міждержавних (в тому числі і військових контактів) з Російською Федерацією як центром геополітичного впливу світового значення. Подальше розгортання міждержавного діалогу у форматі СНД, як вважають офіційні представники України, має перспективи істотного посилення насамперед на двосторонній основі, оскільки документи Співдружності, підписані протягом 1990-х рр. лідерами всіх дванадцяти республік, у більшості випадків деформувались на користь національних інтересів держав СНД і, відповідно, лишились недовиконаними. Таку ж неефективність продемонстрували Ташкентські домовленості країн Співдружності щодо створення єдиного оборонного простору від Бреста до Владивостока, від пролонгації яких у 1999 р. відмовились Узбеки­стан, Грузія та Азербайджан. В той же час формування в межах СНД регіональних наддержавних об'єднань на зразок ГУУАМ (так само як і на зразок Союзу Росії та Білорусі) може виявитись більш життєздатним варіантом їх спільної зацікавленості у розв'язанні назрілих геополітичних проблем, в тому числі військового характеру.

5. Активна участь України у перебігу миротворчих акцій відразу у кількох регіонах планети, у першу чергу – на Балканському півострові, в Африці, на Близькому Сході, наслідком чого стало формування сприятливого військово-політичного іміджу держави, створення органів військового управління, здатних до виконання міжнародних завдань. Кваліфікована миротворчість у широкому діапазоні її реалізації, як засвідчує досвід останнього десятиріччя, перетворюється в суттєвий резерв посилення військово-політичних можливостей держави, дозволяє навіть в умовах недофінансування військової сфери отримувати необхідний досвід бойового застосування окремих частин і підрозділів, а також, що має особливе значення, накопичувати військово-мобілізаційні резерви, підготовлені у відповідності з міжнародними вимогами.

6. Виваженість та послідовність зовнішньополітичних дій Києва при урегулюванні регіональних проблем (у першу чергу Придністров'я та Косово), що відіграло помітну роль на виборах України непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 1999-2001 рр. Україна, приділяючи значну увагу військовим подіям на Європейському континенті у контексті оптимізації процесу розвитку національного варіанту військової могутності, свідомо зосереджує підвищену увагу на балканських подіях, враховує наслідки військових операцій на Балканах при подальшому розвитку національної оборонної сфери.

Суттєві зміни військово-політичної обстановки у світі та у Європі, характер воєнних конфліктів сучасності, форми і способи застосування в них збройних сил стимулювали істотні зміни в усвідомленні подальших перспектив розвитку військової могутності України. У листопаді 1999 р. Президентом України було прийняте рішення щодо внесення коректив у Державну програму будівництва та розвитку Збройних Сил України. Згідно з розпорядженням Президента України у грудні того ж року було створено міжвідомчу робочу групу на чолі з Міністром оборони України. До складу групи увійшли представники Верховної Ради України, Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів України, Генеральної військової інспекції при Президентові України, Міні­стерства оборони України, Міністерства фінансів України, Міністерства промислової політики України, Міністерства освіти України, Міністер­ства закордонних справ України, Міністерства економіки України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України, Національного інституту стратегічних досліджень.

Результати роботи групи, оприлюднені наприкінці 2000 р., засвід­чили прагнення військово-політичного керівництва держави закріпити досягнуте: на основі раніше створених елементів військової могутності України вирішити проблему удосконалення у першу чергу їх функціо­нальних характеристик, а також актуалізувати інші потенціали ВМД – організаційний, управлінський, науковий (науково-технологічний) і соціальний. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. стала нормативно-правовим закріпленням саме такого бажання національних державотворчих сил. Програма має за мету створення за принципом оборонної достатності сучасних Збройних Сил України – оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених та навчених військ (сил), які були б спроможні виконати покладені на них завдання у будь-яких умовах обстановки і які в той же час не були б занадто обтяжливі для держави. Програма закладає фундамент перетворень у військовій сфері України за межами 2005 р. Такий висновок стосується подальшої оптимізації структури та чисельності Збройних Сил України, удосконалення системи комплектування тощо. Проте не менш вагомим орієнтиром Програми є синтез законодавчих, соціально-економічних, науково-технологічних, екологічних підходів до вирішення оборонних проблем всього суспільства. Таким чином, підвищення уваги державних органів до якісного удосконалення оборонних можливостей України, досі забезпечуваних здебільшого політичним потенціалом її військової могутності – реальність військового планування кількох останніх років.

В той же час Україні конче потрібні нові правові регулятори подальшої еволюції її військової могутності. Це, як мінімум, нові редакції Концепції національної безпеки та Воєнної доктрини, а також нове обгрунтування вигляду Збройних Сил України на часовому рівні не нижчому, аніж 2015 р. Не менш потрібними документами залишаються Концепція озброєння ЗС України та інших військових формувань, а також Концепція реструктуризації та розвитку оборонно-промислового комплексу, відсутність яких не дозволяє оптимізувати структурно-функціональні нормативи економічного потенціалу військової могутності України. Відповідно, військово-політичним побажанням залишаються Державна програма розвитку озброєнь і військової техніки, а також Державна програма реструктуризації та розвитку оборонно-промислового комплексу України.

Нова редакція Закону України "Про оборону України" від 5 жовтня 2000 р. передбачає, що фінансування потреб національної оборони держави здійснюється виключно за рахунок Державного бюджету України в обсягах, розмір яких визначається щорічно Законом України "Про Державний бюджет України", які забезпечують належне виконання завдань оборони, але не менш 3% від запланованого обсягу валового внутрішнього продукту. На наш погляд, більш доречним став би Закон України "Про оборонний бюджет", який би визначав принципи, порядок та особливості формування оборонного бюджету, в тому числі витрати на реструктуризацію оборонно-промислового комплексу та підвищення його можливостей, а також відповідальність Міністерства фінансів за своєчасне фінансування оборонного замовлення. На практиці це означало б поліпшення роботи фінансово-економічного механізму забезпечення ВМД, роль якого на сьогодні залишається мінімальною.

Оприлюднена у 1999 р. Національна програма патріотичного виховання громадян України також не може розглядатися як довготривалий суспільний регулятор. У випадку оновлення вищезазначених документів вона повинна бути переглянута у напрямі посилення можливостей ду­ховного потенціалу забезпечення військової могутності України, перетворення патріотичного механізму формування ВМД у дійовий чинник громадянської соціалізації наявних соціальних груп українського
суспільства.

Необхідність підтримання ВМД на задовільному рівні – вимога часу, яка не може бути ні анульованою, ні автоматично вирішеною будь-якою країною світу. Динамічне накопичення сутнісних змін у військових сферах як державного, так і коаліційного рівнів є реальністю сучасної геополітики. На протязі 1990-х рр. Україні вдалося знизити тиск ситуативних факторів на еволюцію ВМД, посилити прогнозованість та контрольованість процесу розвитку національної оборонної сфери з боку органів державної влади. В той же час головною небезпекою у площині військово-силового гарантування незворотності національного державотворення є затягнуте у часі виконання політичним потенціалом військової могутності Української держави компенсуючих стосовно інших потенціалів функцій з метою забезпечення національної обороноздатності. Україна, маючи наміри і надалі опиратись на принципи позаблоковості та без’ядерності, постає перед необхідністю оптимізації власної військової могутності на основі системної (симетричної) взаємодії якомога


більшої кількості потенціалів, що перетворює проблему формування ВМД у одне із найскладніших завдань продовження державотворчого процесу.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка