Моделювання і його роль в дослідженні



Скачати 212.64 Kb.
Сторінка22/22
Дата конвертації02.02.2021
Розмір212.64 Kb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Гордон –моделі ПУА
При цьому необхідно пам'ятати, що «ідеальна» західна управлінська модель може

Починаючи з 70-х років минулого століття, у результаті бурхливого суспільного розвитку у багатьох країнах світу активізувався процес реформування державного суспільного сектору на засадах нового публічного менеджменту, основу якого становили ринкові моделі управління. Суть нового підходу, за висловом одного із його родоначальників – Крістофера Худа, полягає в тому, щоб «вдихнути підприємницький дух» у систему державного управління. На практиці така «адміністративна філософія» означає запровадження в діяльність державних інституцій механізмів ринкової конкуренції та корпоративного управління. Нові управлінські концепції і підходи спираються на ототожнення принципів управління приватним і публічним секторами. Вважається, що для професійного управлінця немає великої різниці, чим управляти, оскільки структуру організації публічного сектору можна розглядати по аналогії із структурою організації бізнесу. Відповідно до такого підходу, до громадян доцільно ставитися як до клієнтів публічних організацій, які бажають отримати певні управлінські послуги. Головні ознаки послуг як особливого виду блага – невідчутність, невіддільність від споживання, нездатність до зберігання, висока ступінь невизначеності – обумовлюють специфічні вимоги до їх «виробництва» і надання у державному управлінні. Якість, оперативність, повнота, адресність, професіоналізм і зручність для отримувачів перетворюються на важливі ознаки результативності функціонування публічного сектору. Мотивація і оцінка діяльності державних службовців також здійснюються по аналогії з відповідними операціями на ринку. Державне управління, на думку прихильників ринкового підходу, має бути підприємницьким. Отже, виникає необхідність зміни критеріїв оцінювання якості державного управління: від оцінки ефективності процесу до оцінки ефективності результату, отримання якого передбачає мінімізацію витрат і дозволяє навіть ставити питання про прибутковість діяльності державних установ. Запровадження подібних реформ було спричинене надмірним розростанням штату апарату державного управління, зволіканням і «неповоротким» стилем роботи чиновників, відсутністю у них мотивації до праці, їхньою монополією в наданні державних послуг громадянам і розпорядженні бюджетними коштами. Теоретичним підґрунтям та практичним механізмом реалізації концепції нового публічного менеджменту стала ідея трансформації державного сектору на засадах бізнес-стилю управління або так званого менеджеризму. Вважається, що менеджеріальний підхід до державного управління було започатковано американськими науковцями Д. Осборном і Т. Геблером. У праці «Перебудова уряду» («Reinventing Government») вони здійснили аналіз традиційної бюрократичної моделі управління, виявили її недоліки і запропонували бажані зміни на різних рівнях державного управління [1]. Термін «Public management» (державний менеджмент) все частіше використовується для визначення сучасних завдань державного управління і акцентування необхідності використання сучасних технологій управління і зростаючої ролі ринкових відносин у державному секторі. На підставі узагальнення основні умови і ознаки функціонування моделі нового публічного менеджменту у державному управлінні доцільно згрупувати у такі блоки: – приватизація зорієнтованих на ринок державних підприємств та напрямів діяльності держави (державні функції передаються приватним структурам за договірними угодами або на основі державнопартнерських відносин); – зорієнтованість на клієнта (оперативне й гнучке реагування на потреби замовників і користувачів державних послуг, максимальне задоволення їх запитів); – децентралізація управління (фінансами, персоналом, якістю робіт; делегування владних повноважень і відповідальності з центрального на нижчі рівні державного управління, активізація діяльності місцевих органів влади та недержавних організацій у розробленні й виконанні стратегічних цілей державної політики; встановлення через систему оцінки результатів діяльності персональної відповідальності за якість управління; наділення низових ланок владними повноваженнями для ефективного ухвалення рішень та розв’язання проблем місцевого значення; скорочення чисельності штату державних службовців, підвищення відповідальності організацій за досягнення результатів); – кардинальна зміна цілей і змісту діяльності державних установ, спрямованість не на виконання правил, інструкцій, циркулярів, а на досягнення визначених результатів (функціонування держустанов в умовах ринку через конкуренцію, вибір клієнта через проведення тендерів та ін.; розширення сфери їхньої відповідальності; широке впровадження стратегічного планування та інших інновацій) [2]. Крім організаційної діяльності, державний менеджмент орієнтується на новий тип прийняття рішень у державному секторі, що передбачає удосконалення контролю і відповідальності на основі точної і достовірної інформації про виконання своїх функцій всіма виконавцями – надавачами суспільних послуг, а також інформації про процеси бюджетного планування. Реалізація принципів менеджеризму в публічному управлінні спирається на п’ять типів індивідуальної підконтрольності як необхідного мінімуму для забезпечення відповідальності державного службовця: − правовий контроль (законодавче регулювання); − фінансовий контроль (як витрачаються державні кошти); − політичний контроль (досягнення цілей, виконання електоральних обіцянок і очікувань); − демократичний контроль (інформація і консультування з виборчими органами, зв’язки з громадськістю); − етичний контроль (дії відповідно етичним нормам).

Слід зазначити, що стара модель відповідальності була загалом формальною і залежала від сукупності різноманітних бюрократичних зв’язків в ієрархічній структурі державної влади. Варіанти нової моделі будуються як більш гнучкі, реалістичні і разом з тим більш політично орієнтовані. У формальних моделях державного управління (незалежно, президентського або парламентського типу) існує жорстко детермінована система адміністративного й політичного контролю. Менеджеральна ж модель відповідальності і політичного контролю передбачає, що адміністрування й політичне лідерство перетинаються з інституціональним устроєм і системою політичної взаємодії, з чого випливає, що ефективність державного адміністрування багато в чому пов’язана із розумінням політики і політичних процесів, а також із спроможністю органів державного управління працювати з політичними програмами у політичному контексті. Сьогодні державний менеджер повинен брати на себе персональну відповідальність за результати управління у вигляді політичної підзвітності (стосовно обраного парламенту й виборців) і управлінської відповідальності (стосовно уряду та інших адміністративних суб’єктів). На базі державного менеджменту формуються засади нової системи соціальної відповідальності, змінюються відносини між урядом і громадянами, тобто між бюрократією у традиційному розумінні та суспільством у цілому. Перетинання політичної і адміністративної складової в державному управлінні висуває особливі вимоги до державних службовців. В окремих випадках вони можуть діяти відносно автономно від політичного втручання, в інших – політична складова є домінуючою, інколи – політичні й адміністративні складові ефективно комбінуються. У зв’язку з цим, основне вміння, якого потребує сучасний державний менеджер, полягає в здатності бути «бюрократичним політиком», спроможним взаємодіяти з політичними діячами, адміністративними службовцями та зовнішнім оточенням – громадянським суспільством. Новий публічний менеджмент підкреслює необхідність перетворення великих бюрократичних структур в напівавтономні агентства, що відрізняються високим ступенем рухливості, здібністю до конкуренції і схильністю ухвалювати ризиковані рішення. Проте, існують суперечливі думки щодо можливостей розвитку конкурентоспроможності між державними установами, оскільки поряд зі стимулюючим ефектом існують і негативні наслідки, які витікають з відмінності державних і комерційних організацій. Це, перш за все, відсутність повноцінного механізму регулювання ринку державних послуг внаслідок неринкового ціноутворення і неможливості застосування звичайних маркетингових інструментів до їх виробництва і просування як різновиду колективних благ. По-друге, обмеженість конкурентного регулювання якості послуг внаслідок об’єктивної спеціалізації державних установ і економічної недоцільності дублювання їх функцій. Тому наголошується на необхідності відокремлення комерційних функцій від некомерційних, політикоконсультативних функцій – від надання послуг у сфері регуляторних функцій державних органів. Аналіз показує, що сьогодні модель нової публічної служби в різних модифікаціях та певною мірою представлена практично в усіх країнах світу. Окремі елементи такої моделі запроваджено й в Україні: дозвільні офіси, адміністративні центри, громадські ради, громадські експертизи, громадські слухання, профілі професійної компетентності посадовців і т. ін. Проте для повноцінного впровадження моделі державного управління на засадах публічного менеджменту слід забезпечити виконання ще багатьох необхідних умов, які пов’язані з формалізацією системи управління за допомогою інструментів стратегічного менеджменту. Це передбачає необхідність визначення і встановлення системи цілей на різних рівнях управлінської ієрархії; проведення ідентифікації та оцінювання поточних і прогнозованих чинників і умов, що можуть впливати на реалізацію стратегії; здійснення інвентаризації внутрішніх ресурсів; формулювання та оцінювання стратегічних альтернатив; виконання стратегічних планів розвитку. Певні обмеження в реалізації моделі нового публічного менеджменту і нові політико-правові і соціально-економічні умови суспільного розвитку сприяли формуванню на межі 80-90-х рр. ХХ століття моделі належного (якісного) врядування («Good Governance»), в рамках якої соціальне управління розглядається як процес політичної діяльності, що потребує власних механізмів вироблення та реалізації комплексних управлінських рішень [3; 4]. Актуалізація концепції «Good Governance» збіглася за часом з падінням Берлінської стіни (1989 р.) і припиненням «холодної війни». На цьому етапі світове співтовариство зіштовхнулося з низкою проблем, що не були пов’язані із традиційним протистоянням по лінії Схід-Захід. Особливе місце серед них займали потреби зменшення (якщо не подолання) бідності у країнах, що розвиваються, а також прискорення інтеграції колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, а потім і країн СНД до європейського і світового політико-економічного простору. Вирішити ці завдання за допомогою чинних на той час інструментів державного менеджменту західного зразка не виявлялося можливим. Крім того, уряди багатьох розвинутих країн підійшли до межі свого ефективного втручання в рішення соціальних проблем суспільства. Не випадково, що саме у цей час відбувається помітна втрата інтересу як учених, так і політиків до концепції соціальної держави (welfare state). Навіть економічно розвинені країни швидко втрачали можливість нести величезний тягар соціальних видатків. Виникла необхідність у прийнятті кардинальних політичних рішень, повернення до більш ліберальних моделей соціально-економічного розвитку. Були потрібні також нові фінансові інструменти – прагматичні й засновані на точному економічному розрахунку та аналізі ситуації в кожній окремій країні, нові методи оцінювання ефективності використання бюджетних коштів. Модель «Good Governance» передбачає, що публічне управління будується на засадах поділу влади, реалізації народовладдя, виборності й змінюваності вищих посадових осіб, підзвітності інститутів виконавчої влади суспільству, політичного плюралізму. На відміну від практики публічного управління на основі ієрархії і функціонального виконання наказів, визначальними особливостями нової концепції стають порозуміння і

договір. Йдеться про зміни у відносинах між громадянським суспільством і органами влади. З одного боку, модель «Good Governance» базується на широкому залученні представників громадянського суспільства до процесу управління, центральною ланкою якого є процес підготовки та ухвалення рішень. З іншого боку, концепція «Good Governance» передбачає забезпечення ефективності державного управління, що розуміється як досягнення поставлених цілей у необхідні терміни і з мінімальними витратами ресурсів. У цьому сенсі ефективне управління не означає і не потребує за великим рахунком демократичного характеру прийняття і здійснення управлінських рішень. На певних етапах і за певних умов дві складові процесу управління – ефективність і демократичний характер – можуть виступати як суперечливі одна одній і несумісні. У цьому сенсі не можна не погодитися з думкою Ф. Хайєка про те, що «обмеженою має бути ... будь-яка влада, але особливо демократична. Всемогутній демократичний уряд саме внаслідок необмеженості своєї влади стає іграшкою в руках організованих інтересів, бо має догоджати їм, щоб забезпечити собі більшість» [5, с. 15]. За цих умов ефективним інструментом контролю дій влади стають інститути громадянського суспільства, розвитку яких сприяє модель «належного» урядування. У рамках концепції «Good Governance» змінюється інституціональний механізм державного управління, оскільки забезпечується перехід від патрон-клієнтських відносин між органами влади та громадянами до форм партнерської взаємодії основних акторів громадянського суспільства, створюються передумови для широкого залучення населення до управлінні. Своєрідним логічним продовженням і розвитком моделі «належного» урядування стають постмодерністська і партнерська моделі публічного управління. Постмодерністська модель публічної служби, або як її скорочено називають, Post-NPS (NPS – New public Service) формується у 90-х рр. ХХ ст., коли фокус уваги переноситься з ключових елементів раціонально-бюрократичної системи на публічних службовців як людей, їх індивідуальні потреби та гуманістичні якості, що суттєво впливають на ефективність і якість публічного управління. Вважається, що поліпшення якості трудового життя (задоволеність від роботи і трудових відносин, стиль керівництва, знання і компетентність, різноманітність інструментарію управління, організаційна культура і т. ін.) зрештою створює підґрунтя для масштабних соціально-економічних змін у суспільстві. Зокрема, надається суттєве значення суб’єктивним характеристикам людини – не лише мотивам її поведінки, а всьому спектру емоцій і почуттів, які впливають на відносини між реальними людьми. Прихильники цієї моделі вважають, що у сучасному глобалізованому світі публічне управління має ґрунтуватися на щирому і відкритому діалозі між усіма сторонами, у тому числі громадян з публічними службовцями [6, с. 39-42]. Слід зазначити, що у «чистому» вигляді зазначені моделі публічного управління майже не зустрічаються у жодній країні світу, хоча той чи інший набір елементів певних моделей запроваджено у практику сучасного державного регулювання. У більшості зарубіжних країн наразі спостерігається певна тенденція до конвергенції, своєрідної дифузії різноманітних підходів до публічного управління [7; 8]. З одного боку, це обумовлено розвитком теоретичних напрацювань з означеної проблематики, удосконаленням і переосмисленням існуючих та пошуком нових, більш досконалих моделей державного управління, з іншого – практичними потребами адекватно реагувати на нові виклики, які постають перед суспільством.
Квітка –синергетична модель ДУ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка