Міністерство охорони здоров’я України Харківський національний медичний університет


Видатні вітчизняні вчені-біохіміки



Сторінка4/283
Дата конвертації19.02.2021
Розмір7.08 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   283
Видатні вітчизняні вчені-біохіміки

Іван Якович Горбачевський (185–1942) – український біохімік, гігієніст і епідеміолог, громадсько-політичний та освітній діяч. Уродженець с. Зарубинці (нині Тернопільська обл.). Закінчив лікарський факультет Віденського університету. Один з організаторів Українських університетських курсів, які у 1921 р. було реорганізовано в Український Вільний Університет у Відні, з 23 жовтня того ж року – у Празі. З 1923 р. неодноразово був обраний ректором цього університету, з 1937 р. – почесним професором. У 1922 – 1923 рр. був також професором Українського технічно-господарського інституту, Української господарської академії у м. Подебради (Чехія), у 1927 – 1928 рр. – головою номенклатурної хімічної комісії при цій Академії, яка розробляла принципи української хімічної термінології.

І. Я. Горбачевський уперше у світі синтезував сечову кислоту, встановив джерела і шляхи її утворення в організмі, відкрив фермент ксантиноксидазу. Підготував двотомний підручник із органічної та неорганічної хімії українською мовою, що заклав основи української наукової термінології. Автор чотиритомного підручника з лікарської хімії (1904 – 1908) чеською мовою. У 1898 р. ученого відзначено найвищою нагородою Австро-Угорщини – орденом Залізної Корони.У 1992 р. рішенням Кабінету Міністрів України іменем академіка І. Я. Горбачевського названо Тернопільський державний медичний інститут (нині – університет) і встановлено меморіальну дошку.

Олексій Миколайович Бах (1857–1946) – засновник радянської біохімічної школи, академік АН СРСР. Навчався в Університеті Св. Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Виступив ініціатором створення Фізико-хімічного інституту імені Л. Карпова, а згодом – Інституту біохімії АН СРСР. Основні напрями його досліджень пов’язані з вивченням фотосинтезу, окисних процесів у живих клітинах та ферментах. О. М. Бах пояснив хімізм процесу асиміляції вуглекислого газу хлорофільними рослинами з утворенням цукру, встановивши, що в основі цього процесу лежить реакція, яка відбувається за участю води. Учений дійшов висновку, що пероксиди відіграють важливу роль в процесі дихання. Автор пероксидної теорії.

Олександр Володимирович Палладін (1885–1972) – один із засновників вітчизняної наукової біохімічної школи, академік ВУАН, академік АН УРСР, академік АН СРСР, дійсний член АМН СРСР, президент АН УРСР, заслужений діяч науки України, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Премії ім. В.І. Леніна.

Син академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка і фізіолога рослин В. І. Палладіна, учень М. Є. Введенського та І. П. Павлова. Закінчив Петербурзький університет (1908 р.). В 1909 р. поліпшував освіту в Гейдельберзькому університеті.

Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1909–1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914–1916рр.), професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916–1923 рр., м. Харків), водночас у 1921–1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. З 1925 р. по 1970 очолював Український біохімічний інститут (з 1931 р. – Інститут біохімії АН України у Києві), водночас у 1934–1954 рр. завідував кафедрою біохімії Київського університету.

У 1935–1938 роках – секретар Президії Академії наук України, в 1939–1946 – віце-президент Академії наук України, у 1946–1962 президент Академії наук України. 10 вересня 1965 року указом президії Верховної Ради СРСР за заслуги в розвитку радянської науки і в зв’язку з 80-ти річчям академік О. В. Палладін нагороджений орденом Леніна.
Наукові досягнення О. В. Палладіна пов’язані з вивченням біохімічних процесів нервової системи і м’язової діяльності. Він є засновником вітчизняної функціональної нейрохімії. Показав відмінність хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно й функціонально різних частин центральної та периферійної нервової системи, особливості обміну білків, вуглеводів, медіаторів та інших біологічно активних речовин у нервовій тканині при збудженні й гальмуванні, встановив закономірності внутрішньоклітинної локалізації та вікових змін активності протеолітичних ферментних систем, з’ясував молекулярні механізми транспортування йонів крізь клітинні мембрани.

Вивчав особливості обміну речовин у м’язах (під час роботи, відпочинку і тренування), що стало основою теорії фізичної культури. Уперше в СРСР розпочав біохімічні дослідження вітамінів. Виявив зв’язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті й поліневриті. Синтезував новий водорозчинний аналог вітаміну К – вікасол, який почали широко застосовувати у медичній практиці.



Ростислав Всеволодович Чаговець (1904–1982) – доктор біологічних наук, професор, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, професор, академік – секретар Відділення біохімії, фізіології і теоретичної медицини АН УРСР.

Народився в м. Києві, закінчив біологічний факультет Київського інституту народної освіти (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). У 1932–1950 рр. працював у Київському медичному інституті, водночас з 1933 р. – співробітник Інституту біохімії АН УРСР (у 1948–1976 рр. – завідувач лабораторії вітамінів). Р.В. Чаговець є одним із фундаторів створення і формування наукової школи та головних напрямів фундаментальних досліджень у галузі біохімії вітамінів в Україні.

Основні напрями його досліджень пов’язані з біохімією м’язів, експериментальних основ вітамінотерапії, біохімії вітаміновмісних ферментів, історії вітамінології.

Володимир Олександрович Беліцер (1906–1988) – академік АН УРСР, доктор біологічних наук, професор. Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету за спеціальністю «фізико-хімічна біологія». Досліджував зв'язок між дихальною системою та гліколітичними реакціями у тканинах тварин. Установив вплив креатину на м'язове дихання і роль креатинфосфату в цьому процесі. Уперше показав, що аеробне фосфорилювання спряжене з диханням, дослідив стехіометричні відношення між спряженим зв'язуванням фосфату та поглинанням кисню й оцінив термодинамічне значення цього процесу, показавши, що енергія перенесення електронів від субстрату до кисню використовується для утворення трьох молекул АТФ на один атом поглинутого кисню.

З 1944 по 1988 р. В. О. Беліцер працював в Інституті біохімії Академії наук України, очолював лабораторію ферментів, а з 1966 р. – відділ структури і функції білка; в 1969–1972 рр. – директор Інституту. Досліджував властивості нативних і денатурованих білків, створив з білків сироватки крові великої рогатої худоби кровозамінник БК-8. Представники школи В. О. Беліцера вивчили молекулярний механізм однієї з основних реакцій згортання крові – перетворення фібриногену на фібрин, описали організацію та функції фібриногену і фібрину, експериментально довели, що для утворення сітки фібрину суттєве значення мають специфічні центри полімеризації, а перетворення фібриногену на фібрин відбувається у дві стадії – ферментативну і полімеризаційну. В. О. Беліцер запропонував власну концепцію механізму перетворення фібриногену на фібрин, обгрунтувавши кінетичну теорію цієї реакції, дослідив доменну структуру фібриногену. Під керівництвом В. О. Беліцера розроблено і впроваджено в медичну практику ряд діагностичних тестів для диференціальної діагностики серцево-судинних захворювань.



Арон Михайлович Утевський (1904–1988) – доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент АН України. Закінчив Харківський університет у 1924 р. У 1925–1931 рр. працював під керівництвом О. В. Палладіна. З 1931 р. – завідувач новоствореного відділу біохімії Українського інституту ендокринології та кафедри біохімії Харківського медичного інституту.

Наукові роботи А. М. Утевського, присвячені вивченню метаболізму адреналіну та інших біогенних амінів, заклали фундамент для подальших досліджень шляхів перетворення гормоів на медіатори та каталізатори процесів внутрішньоклітинного метаболізму, вивчення ролі обміну гормонів у механізмі їх дії, розширення уявлень про біохімічні фактори нервово-трофічних процесів. Розроблені ним методи дослідження і теоретичні концепції функціонального значення спрямованості процесів метаболізму гор­монів було використано в багатьох клінічних дослідженнях при вивченні ендокрино- патій та неендокринних захворювань.



Герман Васильович Троїцький (1913–1992) – доктор біологічних наук, кандидат медичних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР. У 1951–1988 рр. очолював кафедру біологічної хімії Кримського медичного інституту, був засновником Кримської біохімічної школи.

Основні праці присвячені вивченню метаболізму вітаміну А, мінливості структури білків крові при патології. Г. В. Троїцький уперше в світі довів наявність (β-складчастої структури в глобулярних білках, розробив метод ізоелектричного фокусування в борат-поліольних системах. За допомогою цього методу та методу електрофорезу було отримано високоочищені препарати білка в умовах невагомості на космічній станції «Салют».



Володимир Петрович Вендт (1906–1993) – доктор біологічних наук, професор, лауреат державної премії України. Закінчив Одеський фізико-фармацевтичний інститут. З 1930 р. працював в Українському інституті патології та гігієни праці в Харкові, згодом – науковий співробітник Українського інституту експериментальної медицини. З 1946 р. – старший науковий співробітник Інституту біохімії АН УРСР У1963 р. В. П. Вендт очолив лабораторію, потім – відділ фотобіохімії та відділ біохімії стеринів (1976–1983). Він першим здійснив широкомасштабні дослідження біохімії стеролів, передусім вітамінів групи D (показав можливість утворення комплексів стеролів з білками і з'ясував природу хімічних зв’язків між ними). Це дало можливість розробити методи одержання штучних білково-вітамінних комплексів з високою активністю на основі казеїну (або інших білків) з препаратами вітамінів D2, D3, E та каротину. Ці розробки використано для промислового виробництва вітаміну (відеїну D3), який застосовували у птахівництві і медицині. Він запропонував метод ранньої діагностики D-гіповітамінозу і розробив та впровадив у медичну практику методи ранньої діагностики рахіту в дітей та визначення ступеня ризику захворювання за аналізом пуповинної крові. Уперше В. П. Вендт і Р. І. Яхимович одержали кристалічний вітамін D3 та його комплекс із холестеролом (відехол), який успішно застосовувався для профілактики й лікування рахіту.

Євген Федорович Шамрай (1911–1980) – доктор біологічних наук, професор, заслужений діяч науки УРСР. У 1938 р. після закінчення біологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка працював на кафедрі біохімії першого Київського медичного інституту (КМІ). У 1947–1953 рр. очолював кафедру біологічної хімії Станіславського (Івано-Фран­ківського) медичного інституту, потім знову повернувся до КМІ. Наукова діяльність Є. Ф. Шамрая була присвячена вивченню механізмів біологічної дії поліфенолів рослин, вітамінів С і Р, обґрунтуванню клінічного застосування вітамінів, а також створенню та впровадженню нових вітамінних препаратів. Винайдений ним «Галаскорбін» застосовують у медичній практиці при опіках, у комплексній, оперативній і променевій терапії, а також використовують за кордоном (Франція, США, Японія).

Максим Федотович Гулий (1905–2007) – доктор біологічних наук, професор, академік АН УРСР, лауреат Державних премій СРСР та УРСР, заслужений діяч науки УРСР, Герой України, директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна АН УРСР (1972–1977).

Закінчив Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут і з 1932 р. працював в Інституті біохімії, з 1944 р. – в Українській сільськогосподарській академії. Основними напрямами наукових досліджень було вивчення проблеми сучасної функціональної біохімії та молекулярної біології щодо метаболічної регуляції фізіологічного стану тварин і людини. М. Ф. Гулий довів, що вуглекислота є активним регулятором обміну речовин; розробив методи діагностики, профілактики і лікування захворювань, пов'язаних з патогенезом кислотно-основного гомеостазу. Розробив клінічний метод визначення глюкози, біотехнологію виробництва молекулярного кисню, лікарський препарат антимікробної дії «Мікроцид». Автор концепції механізмів розвитку алкогольної й наркотичної залежності, нового фармацевтичного препарату «Медихронал» та лікувально-профілактичного засобу «Коректин», який має перспективу використання в ортопедії, онкології, геронтології, метаболічній терапії.



Юрій Володимирович Хмеленський (1930–2014) – доктор медичних наук, професор, лауреат премії імені О. В. Палладіна АН УРСР. Закінчив Київський медичний інститут (1952). У 1969–1976 рр. – професор кафедри, з 1976 по 1997 р. – завідувач кафедри біохімії, у 1985–1988 рр. – декан 2-го лікувального факультету Київського медичного університету імені О. О. Богомольця (тепер – Національний медичний університет імені О. О. Богомольця).

Головні наукові дослідження професора Ю. В. Хмелевського присвячені питанням патобіохімії обміну речовин за моделювання різноманітних гіпоксичних станів, біохімії коферментних вітамінів, зокрема тіаміну та піридоксину, вітаміну Е і коротколанцюгових токоферолів, при експериментальному ураженні міокарда та променевій хворобі.



Сергій Васильович Комісаренко (1943 р.н.) – провідний учений у галузі біохімії та молекулярної імунології. Академік НАН України та НАМН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії УРСР. Академік-секретар Відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології НАН України. Директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України. Головний редактор «Українського біохімічного журналу». Президент Українського біохімічного товариства.

Народився в сім’ї відомого українського вченого-патофізіолога академіка В. П. Комісаренка. Закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту та аспірантуру Інституту біохімії АН УРСР.

Наукові праці академіка С. В. Комісаренка присвячені питанням біохімії та молекулярної імунології, основні напрями наукової діяльності пов'язані з імунохімічним дослідженням антигенної структури білків і пептидів. Упровадив методи імуноензиматичних досліджень і проточної цитофлуориметрії, ввів у дослідження гібридомну техніку одержання моноклональних антитіл. Досліджував імунітет у ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС; відкрив нові центри полімеризації фібрину, розробив комплекс імуноферментних тест-систем для контролю протидифтерійного імунітету в популяції, для діагностики й моніторингу лікування системи згортання крові та діагностики туберкульозу; виявив протипухлинну та імуномодулюючу активність метиленбісфосфонової кислоти, на основі якої створено протипухлинні препарати для лікування онкологічних захворювань.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   283


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка