Микола Зарудний на білому світі



Сторінка8/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

*  

Не любив Полікарп Чугай довгих зимових вечорів. А коли ще й роботи не було, то вони тягнулись для нього вічність. Якби ж хоч Степка вдома посиділа, було б з ким словом перекинутись. Пішла на ферму, а звідти до клубу побіжить. Хіба втримаєш? Вийшла дівчина з-під його волі. І єдине, чого найбільше боїться Полікарп,— це щоб не пішов людський поговір про його дочку. Полікарп згадує Марту. Ще не було такого дня, щоб він не подумав про неї. Хіба забудеш, коли перед очима Степка,— як дві краплини схожа з обличчя на свою безпутну матір. Це вже одинадцять років минуло, як вони втекли з Ладьком. І не з'явилась, не нагадала про себе дочці, навіть тоді, коли Степка жила з бабунею. Кілька разів збирався Полікарп написати до всесоюзного розшуку, але так і не написав. Навіщо? Щоб роз'ятрити стару рану чи для помсти? Степка ніколи не говорила з ним про матір, наче тої і не було ніколи в цій хаті. Полікарп засвічує ще одну лампу і ставить у другій кімнатці. Хай світяться вікна, щоб не була такою похмурою для людей його хата. А може, хто зайде на вогник? Відчинив би широко двері, усміхнувся б Полікарп: «Заходьте, люди добрі, до моєї хати!» Поставив би пляшку горілки, приніс би з комори холодцю, сала, все, що є в хаті, було б на столі… «Як же поживаєте?» — питали б гості. «Спасибі, добре… Прошу до столу вас. Сідайте в моїй хаті». Вип'ють по чарці, і піде тиха розмова про те та про се… Михей Кожухар, може б, і заспівав… А люди проходитимуть повз Полікарпову хату і усміхатимуться: «Добрий цей чоловік — Полікарп…» Невже хтось іде? Це не Степчині кроки. Полікарп широко відчиняє двері: — Заходьте до моєї хати… — Та я ж іду,— маленька постать простує до сіней.— Добривечір! — О, який гість у мене! — не приховує радості Полікарп.— Роздягайся, Ваську! Сідай, брате, за стіл. — Ні, я ненадовго… Я ось вам приніс,— Васько подав Полікарпові півника. — Мені? — перепитав Полікарп. — Вам… Беріть собі назавжди… На воротях можете прибити або над дверима… Не думайте, що це я вам за дрова, це я так… Чугай спочатку прибив півника в хаті над дверима, та передумав і повісив на нитці під сволоком. Васько хотів іти додому, але Полікарп Васильович не пустив. Поставив пляшку горілки і наливку в карафці, приніс з комори дві миски холодцю, капусти, нарізав сала, дістав з печі смаженю та макітру з млинцями, потім з льоху вніс квашених і свіжих яблук. Васько думав, що зараз сюди прийде багато людей, але дядько Полікарп поклав лише дві виделки і поставив дві чарки… Що ж це за празник в дядька Полікарпа? Полікарп налив Васькові наливки, а собі горілки, потім підвівся з-за столу і сказав, наче в хаті був не один лише малий Васько: — Спасибі, що зайшли.— «Чого це він на мене каже «ви»,— подумав Васько,— що не минаєте моєї хати… Вип'ємо за добро, хай вам щастить у житті… Полікарп чаркнувся з Васьком. За те, щоб щастило в житті, Васько, звичайно, вип'є. Головне, не хапати двійок і не рвати штанів. Чугай майже нічого не їв, а все пригощав Васька. Більше наливки хлопцеві не давав, сам випив ще зо три чарки і повів розмову: — Сніжок випав, на озимину добре. Хоча б уже в цьому році зародило… — Яка то ще воно весна буде,— пригадує Васько мамині слова. — Да-а, без дощу земля черствіє. А я, Василю, думаю, може, напровесні хату нову закладу… — Можна, коли гроші водяться,— промовляє Васько почуті колись слова. — Грошей нема, але вже якось зберуся за рік-два. Правда, з цеглою важкувато. — Важкувато,— погоджується Васько.— Та люди ж десь дістають, кудись їздять. — Ніколи мені їздити й шукати. Все робота, робота… — Хіба її переробиш? — підказала Васькові мати. — Та звісно. Хоча б хазяйка була ще в хаті… А то все на Степчині руки. Погано, Василю, без хазяйки… — Погано, дядько Полікарпе… — А літа минають… — Минають, дядьку Полікарпе… Чугай, підперши долонею щоку, тихо починає пісню:  

Цвіте терен, цвіте терен, А цвіт облітає… Хто з любов'ю не знається, Той горя не знає…  

Васько знає цю пісню. Колись її співали тато з мамою… І Галина співала. Він теж опускає голову на руку і дзвінким голосом заводить:  



А я, молода дівчина, Та й горя зазнала…  

Чугай підхоплює:  



Вечероньки не доїла, Нічки не доспала…  

Вони співають все голосніше і голосніше… Похитується півник під сволоком… Чугай проводжає Васька, як шановного гостя,— до воріт: — Заходь, Василю. — Та й ви не минайте нас. А якщо почнете хату зводити, то я вам пособлю, дядьку Полікарпе… — Спасибі… — Я вам півника на хату виріжу…  



*  

Другого дня Михей приніс Юхимові телеграму. Повідомляв Платон, що захворів, лежить у Фастові, в лікарні, і просив подбати про Васька. — От біда,— журився Ничипір Іванович у кузні. — Мабуть, застудився,— здогадувався Мазур. — То я Васька заберу до себе,— сказав Михей. — Чого ж ти, коли Платон нам телеграму вдарив,— заперечив Сніп. — Хай у мене поживе,— промовив Мазур.— Хата в мене велика… — А я ближче до школи живу, — не відступав Михей. — Дитині молока треба,— міркував Ничипір, — а в тебе, Михею, хіба що дійниця залишилась… Тільки Полікарп стояв мовчки. З ним і не радились, і не питали… Порішили на тому, що Васько в кожного житиме по три дні. Михей прийшов додому, розповів дружині про горе, яке сталося з Платоном. Ганна пожурилася і стала готуватись до зустрічі маленького квартиранта. Перестеляла ліжко, підбивала подушки, промовляючи: — А воно ж — сирота кругла, а хто ж його нагодує та до кого ж воно голову прихилить… — Ми нагодуємо, до нас і голову прихилить. Не серед чужих живе, Ганю. Дуже ти в мене жаліслива. — Та отож, Михею, як люди страждають, то моє серце болить. Щоб могла, то всім пособила б. — Всім не пособиш… Ось, к приміру, я вичитав у газеті, що половина людей, які живуть на землі,— голодують. О! — Та невже? — Написано. — Хіба в них городів нема? Посадили б картоплі, капусти, огірочка. Перебилися б якось… — Ну, які там городи в містах закордонних або в Африці? Камінь та пісок. А потім, скажу тобі, Ганю, не всяка нація на борщі чи на картоплі прожити може. Ми ось, к приміру, звичні… Я попоїм картоплі, а ще як з салом,— то до вечора можу ходити. А візьми якогось турка чи там негра бідного, то вони вже на картоплі не проживуть, бо вона в них не росте. Йому давай якогось лимона або рису… — Ти диви. А як хліба? — І не показуй. Хіба що там якого шматочка вкусить… але ні. — Я ж думала, що по всьому світі хліб їдять… — Бо необразована… Ти краще подумай, чим Васька годувати будемо. Михей підвечір прийшов до Васька і забрав до себе. — А Платон швидко очуняє, не турбуйся, сину. Напишеш листа йому… Васько погодився, бо ночувати самому було страшно. Він узяв свої книжки і підтюпцем побіг за дядьком Михеєм.. Степці дівчата розповіли, що Платон захворів і лежить тепер у лікарні. Вона ледве дочекалася вечора, щоб піти додому, так було їй млосно. І вдома не могла собі знайти місця. Перед очима весь час стояв Платон, худий та немічний. Степка пробувала заснути, але уява малювала страшні картини. Так вона перемучилась два дні, а на третій сказала батькові: — Дай мені, тату, грошей… — У миснику візьми. До кооперації зібралась? — Ні. Мені треба багато. Карбованців двадцять п'ять. — Навіщо? — Я у Фастів поїду. Платона провідаю… — Чого ж ти поїдеш? — нерішуче спитав Чугай. — Треба… Чугай дивився на дочку і розумів, що ніхто її не втримає. Не пустиш — сама поїде, не даси грошей — пішки піде… Полікарп дістав з прискринка гроші і віддав Степці: — Ти ж не барися, дочко, і в поїздах обережно. — Добре, тату. Перед від'їздом дівчина забігла на ферму і попросила, щоб дівчата доглянули її корів. — Куди ж ти, Степко? Вона мовчала, бо не вміла брехати. Пішла на станцію. На плечах — кошик з яблуками… Та не пройшла і півдороги, як помітила позад себе, на шляху, парокінні сани. Хтось стояв на них, розмахуючи батогом, Степка зійшла на обочину, щоб пропустити цього божевільного. Сани зупинились, і дівчина побачила Юхима. Він стояв, натягуючи віжки, у розхристаній фуфайці, без шапки, волосся — сиве від снігу. — Ти йдеш до нього? — запитав чужим голосом. — А тобі що? — Степка відступила од саней. — Степко, не йди… Я прошу тебе, не йди. — Я хочу провідати його. — Ні, знаю… Тепер я знаю. Ти любиш його. — Юхиме, я мушу йти. — Він тебе не любить. У нього є Наталка. — Я знаю. — Вернись, Степко. Я… я… прошу тебе. Я можу стати перед тобою навколішки… Я люблю тебе! Ну, чому в тебе такі холодні очі? Степко, не йди… — Не проси мене. — Я не пущу тебе! — Відійди. Степка міцніше зав'язала хустку і пішла. Юхим не міг ступити й кроку, тільки кричав услід дівчині: — Не йди! Не йди!  

*  

Вранці Наталка одержала листівку від Платона. Всього кілька слів. Він писав, що їхав до неї, але захворів, і тепер лежить у Фастові в лікарні. Невеличке запалення легенів, скоро одужає. Наталка зразу ж заявила матері, що поїде у Фастів. Ольга Аркадіївна спочатку і слухати не хотіла, але втрутився батько: — Чого ти, Ольго, робиш з дочки хвору? Вона чудово себе почуває і може їхати навіть на Північний полюс… До речі, я взавтра теж збираюсь у тому напрямку і завезу Наташу. Ольга Аркадіївна, залишившись з чоловіком на самоті, виказала все, що думає про нього. — Хіба ж можна з її серцем їхати в таку далечінь? Наташа почуває себе зараз краще, і їй потрібен спокій. — Ти нічого не розумієш,— заперечував Нарбутов.— Який у неї може бути спокій, коли він у лікарні? Вона любить Платона. — Це жахливо! — вигукнула Ольга Аркадіївна, наче почула новину. — Це — прекрасно,— сказав Нарбутов.— Ми з тобою не можемо зупинити життя. — Може, ти її видаси заміж? — Наташка, якщо захоче,— вийде сама… І я заперечувати не буду. — Боже мій! — Нічого не вдієш, старенька, любов… Ольга Аркадіївна після цієї розмови, звичайно, побігла до знайомого професора. Той сказав, що медицина не може заборонити кохання. Відносно ж шлюбу, то це справа самої пацієнтки. — Ольго Аркадіївно,— говорив професор,— це ж любов! Нам легше лікувати серце, яке любить… Зараз у неї стан задовільний. Хай їде, хай ходить. Треба зміцнювати серцеві м'язи. …На четвертий день температура спала, Платонові стало легше. З'явився апетит, і хлопець уже не міг дочекатись, коли залишить лікарню. Лікар пообіцяв, якщо не буде температури, дозволити ходити. — Хворий Гайворон,— сказала старенька сестра,— до вас прийшли. — Хто? У дверях стояла Наталка. — Ти? Наташо… — Я… Спокійно, хворий Гайворон.— Наташа сіла на стілець, що стояв поруч і ніжно погладила Платонову голову.— Який ти в мене дурень. На товарному поїзді, в хуртовину… Платон тримав її руку, немов боявсь, що дівчина зараз піде. — Я до тебе їхав, Наташо. — Знаю, знаю,— низько схилилась над Платоном, волосся дівчини спадало йому на груди. — Як ти почуваєш себе? Як ти приїхала? — Платон хотів знати все. — Останнім часом почуваю себе добре. А що буде далі… Не хочу загадувати наперед. Мене привіз сюди батько. У нього тут справи. Він зайде. А ти схуд. Не поголився. — Я не знав, що ти приїдеш, Наташо. Так лаяв себе, що написав тобі з лікарні… — Чому ж? Мені навіть приємно побувати ще в цій лікарні. Це для мене рідна стихія… У тебе, напевне, температура. — Наташо, дай мені свою руку. Мені так хороше з тобою. — І мені. — Я так скучив за тобою. — Наче ми не бачились вічність… — Чому ти пишеш мені такі короткі листи? — Щоб не написати дурниць,— усміхається Наталка. — Наташо, я люблю тебе,— шепчуть спалені жаром губи Платона. — На ці теми в лікарні не розмовляють. — Ти жодного разу не сказала мені, не написала, чи любиш… — Я не вмію про це писати. З'їж, будь ласка, апельсин. Ми ось з мамою напекли тобі різної всячини.— Дівчина виймає з валізи печиво, помаранчі, складає в тумбочку. — Навіщо стільки, Наташко? — А ми зараз почастуємо твоїх сусідів,— підходить до кожного з чотирьох ліжок і пригощає хворих. У палаті пахне апельсинами. Коли Наталка знову сіла біля Платона, він попросив її: — Наталочко, не вставай більше. — Я буду з тобою. — Хворий Гайворон, до вас прийшли,— знову повідомила старенька сестра. — Це батько,— сказала Наталка, але не відсунулась від хлопця. Платон не повірив своїм очам: до нього підходила в довгому халаті, накинутому на плечі, Степка… У руках — хустка з яблуками. Степка змірила Наталку очима і сказала тільки для Платона: — Здрастуй… — Це твоя сестра, Платоне? — запитала Наташа.— Ви — Галя? — Я — Степка… — Звідки ти, Степко? — неприхований подив у голосі Платона. — Я — з дому, до тітки їду… А це тобі… Галя передала.— Виклала яблука. Платон знав, що нема в Степки ніякої тітки. Степка приїхала до нього. По тому, як говорила дівчина, як дивилась на Платона,— зрозуміла це і Наталка. — Я піду подивлюсь, може, батько приїхав,— промовила Наталка і вийшла. — Як там Васько? — ледве поворухнув губами Платон. — Він у дядька Михея живе. Ти не турбуйся. Потім я його заберу до нас. Ти одужуй, Платоне. — Навіщо ти приїхала, Степко? — Ти більше нічого не спитаєш у мене?.. Нічого… — Ой Степко, Степко… — Я зараз піду. Я думала, що приїду раніше за неї. Бувай здоровий. Дівчина повільно виходить з палати. Може, покличе? Ні, мовчить. Мовчить. У коридорі стояла Наталка. Ніхто не побачить Степчиного смутку. А тим більше оця, що забрала у неї любов. Порівнявшись з Наталкою, скинула халата, подивилась на неї, зневажливо примруживши свої розкосі очі, і пішла мовчки, хизуючись своєю вродою. Цей погляд сказав Наталці багато. — Вона надзвичайно гарна, Платоне.— Наталка, ніби нічого не сталось, увійшла до палати.— Удома все гаразд? — Умгу… Чому ти вийшла? — Я думала, що батько приїхав. — А Степка до тітки їде… — Я чула. — Вона колись мріяла стати актрисою і навіть їздила на студію. А зараз — доярка. У цю дівчину страшенно закохався мій друг, Юхим… — Навіщо ти все це мені розповідаєш? — Так, просто… — Якби я була хлопцем, гордилася б, що до мене приїжджають такі дівчата, а ти виправдовуєшся. — Наташо, у мене нічого з нею нема. — Тоді ти маєш зіпсований смак. — Наташо, не треба про це. У палату ввійшов Нарбутов, привітався — і до Платона: — Солдат, а не знав, у який вагон сідати. В останній треба. Там їде провідник, а в провідника є кожух. Або ж уже бігав би по площадці. — Удруге знатиму, Михайле Костянтиновичу. — З лікарями я говорив, Платоне. Тебе побачив, а тепер нам з Наталкою пора. Служба. — Я тебе наздожену, батьку. — Спробуй.— Нарбутов вийшов. — Знову я сам… Наташо, будеш мені писати? Не думай про неї,— шептав Платон,— скажи мені хоч одне слово… Для мене скажи… Наташа легенько потиснула Платонові руки, усміхнулась: — Хіба можна стільки питати? Взяла свою валізу і пішла. У палаті пахло апельсинами та яблуками. 16.

«Дорогий брате Платоне! Твого листа дядько Михей передав мені в руки. Тепер я живу по другому разу в Ничипора Івановича. А як ти ще не приїдеш, то перейду до Полікарпа Чугая. Живеться мені добре, чого й тобі бажаю. Дядько Мирон перешив мені Максимові чоботи. Переди юхтові, а халяви з чистого хрому. Дядько Ничипір дуже кашляє, але щодня ходить на ремонт, бо скоро весна буде. Юхим теж ходить на роботу, а вечорами сидить вдома і дуже сумно грає на гармошці. Тітка Марія каже йому: «Не тільки світа, що у вікні». А він не вірить. Оцінки в мене є всякі, але нічого. Швидше поправляйся і приїжджай додому, бо треба жити. Іван Іванович учить мене малювати. Галя, коли приходить, то забирає мене додому, а потім я знову йду до людей. Василь Андрійович Гайворон».  



Платон дочитав листа і пішов до головного лікаря: — Виписуйте мене, будь ласка, Борисе Вікторовичу, три тижні відлежав. — Принесуть аналізи, подивлюсь, а тоді вирішимо. Довго тягнеться час. Нарешті до палати входить головний лікар: — Платоне, можете їхати додому. — Спасибі вам за все. Поїзд на Вінницю відходив через десять хвилин. На Косопілля — ввечері. Стоячи в черзі, Платон ще вагався, куди йому брати квитка. Та біля віконця сказав: — До Вінниці. Зрештою, він не буде там довго. Дві-три години — і назад. Треба обов'язково поговорити з Наталкою. Зажадає від неї відповідей на всі питання, що мучать його. Він одержав кілька Наталчиних листів. Дівчина писала про старого генерала, про якісь вірші модного поета, про вінницький базар, але жодного слова про свої почуття. Десь між рядками Гайворон уловлював натяки на Степку, хоча ім'я не згадувалось. З вокзалу Платон доїхав маленьким чепурним трамвайчиком до готелю «Україна», а там показали йому і вулицю Котовського. Невеличкий двоповерховий будинок, огороджений низеньким парканом, стояв навпроти скверу. Світилось лише в одному вікні. Платон постукав. Двері відчинила Наташа. Голова її була пов'язана пухнастим рушником. — Слово честі, я сказала матері, що ти сьогодні приїдеш… Заходь, бо я застуджусь. Платон пригорнув її до себе і поцілував. — О, який ти холоднющий! Іди вмивайся та будемо пити чай, а коли мій гарнізон повернеться з кінотеатру — повечеряємо. — Я ненадовго, Наташо… — Знаю. Ти пробач, але я мушу причесатися. Платон пив чай, а Наталка, в коротенькому халатику, розчісувалась перед люстром. — Платоне, відвернись,— Наталка помітила на собі його погляд.— Сиди, не підходь! Але Платон тримав її уже в своїх обіймах. — Наталко, я люблю тебе… Платон відчував, як тремтіла Наташа. Він цілував її в губи, в мокрі коси. У неї не було ні сили, ні бажання пручатися. Платон підхопив дівчину на руки. Запаморочилась голова. Ще мить — і вона задихнеться від його поцілунків. — Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні… — Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш? Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю? Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там… Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить? — Що ти говориш, Наташо? — Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів? — Зрозумів. — Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях. — У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання. — Якщо зможу. — Ти вийдеш за мене заміж? — Оце, я розумію, запитання! — Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе… — Але ми не можемо жити з тобою одним днем… — Ти про що? — У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів… — Наташко, як ти можеш так говорити? — Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка. — Ти не любиш мене? — Хіба ти сліпий? — Тоді чому ж ти так говориш? Чому? — Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем. — Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це. — Платоне, не треба будувати повітряні замки. — З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема. — Надію я залишаю тобі… і собі. Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки. — Я буду ждати,— сказав Гайворон. — Жди. — Ти будеш моєю, Наташко… — Твоєю, або нічиєю. — Коли? — «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні. Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена. — Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю. — Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі. — Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов. — Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас… — Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа. Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає. — Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна. — Я сказала, що подумаю. — Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально… — Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет. — Михайле, що вона говорить? — Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник? — Коли весілля? — питає полковник. — Прочитаєте наказ по гарнізону. — Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у… — До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа. — Я кажу про лікарів. — Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу. — Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію. — Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати. — Ти поїдеш до нього? Коли? — Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату. — Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина… — Все може бути,— погоджується Нарбутов. — Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка! — Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя. — Ти її відпустиш у село? — Вона поїде, але, звичайно, не залишиться там. Наташка розуміє своє становище, їй потрібен постійний лікарський нагляд, і вона це знає. Вони приїдуть сюди. — У нього є ще сестра і брат… — Це дуже добре, я страшенно люблю, коли в квартирі багато дітей.  

*  

Хата була замкнута. Де Васько міг бути, Платон не знав, а тому вирішив зайти до Снопа. Все було саме так, як писав Васько: Ничипір Іванович кашляв, читаючи газету, а Юхим у другій кімнатці грав щось сумне. — Слава богу! — вигукнула Марія.— Повернувся. Який же ти? Юхиме, Платон прийшов! Ничипір Іванович встав з лежанки і тричі поцілувався з гостем. Юхим мовчки потиснув руку. — А Васько — в Полікарпа,— сказала Марія,— сходи, Юхиме, поклич. Діждатися не може тебе. — Не хочу я туди йти, мамо. — А що ж, я по селі буду бігати? Юхим неохоче одягнувся і вийшов. Не встигла Марія і стола накрити, як до хати ввійшли Михей Кожухар та Лісняк. — От знаю, коли приходити! Люблю обідати. Усе б обідав та вечеряв… Здоров, болящий! — привітався Михей. — Оце, Платоне, щовечора в мене клуб у хаті… Сідайте вже,— припрошувала Марія. — Зараз ще Мазур прийде, і буде повний парламент,— похитувався на своїх довгих ногах Михей Кожухар. І справді, не встиг він скінчити, як увійшли Мирон Мазур і дід Вигон. — Вчора, Платоне, мене оцей боцюн,— тикнув Михея берданкою Вигон,— дурнем лишив… Якби ж я ото знав, що в нього не десятка чирвова, а сімка трефова, то не викрутився б він… Може, зіграємо який раз-другий, бо скоро мені на пост? — Та дайте Платонові попоїсти з дороги. Ото грають в цього дурня, поки й самі дурнями не стануть,— сердиться Марія. — Діло не в картах, кумо,— заперечує Мирон,— а в тому, що ми збираємось і ведемо розмови душевні. — Толку з цих ваших балачок,— махнула рукою Марія.— Сидіть уже. Я скоро прийду, Ничипоре, молока ж гарячого випий. За півгодини Платон знав усе, що сталося в Сосонці, поки його не було. Трактори відремонтували, залишилися ще сівалки. Плуги теж готові. З насінням погано. Ячменю, може, й вистачить, а кукурудзи нема… — Зняли оце з горища качани, а вони потрухлявіли, чим хоч сій… — Збирається Коляда в якімсь радгоспі купляти. Влетить колгоспові в копієчку. За торішнє насіння ще не розрахувались. От хазяюємо, тьху,— сплюнув Мирон. — Кращу землю віддали під ту кукурудзу, а восени по п'ятнадцять центнерів качанів зберемо. Діла-а, Платоне, ой, — закашлявся Ничипір. — Скільки ж її сієте? — спитав Платон. — Торік було триста гектарів, а цього року ніби спустять план на триста вісімдесят. А чим ти її обробиш? Тут ледве з буряками вправляємось. Цілісіньке літо жінки не розгинаються,— зітхає Мирон. — То з буряка хоч доход маємо,— роздумує Вигон.— І гроші, і гичка, і жом для худоби. І держава не в обиді, а ця ж кукурудза себе не окупить та праці людської. Ні, сій, бо таке вказаніє… Що ж ви робите, люди добрі? Кому ж видніше, що родить у Сосонці, а що тільки землю та працю переводить? — Заклали торік цього силосу,— розповідає Ничипір,— годували свиней. Всі льохи мертвими поросят поприводили… Хворість така настала. На одному силосі й свиня не проживе. — Треба розтолкувати все оце Коляді,— сказав Платон.— І агроном же є. — Ми на правлінні позавчора до хрипоти сперечались,— довго мне цигарку Мирон. — Та хіба ж ти переконаєш Коляду? Він тіні своєї боїться, а не те що в районі слово сказати. Ничипір йому: «Ця кукурудза нам, як гирі на ногах», а Макар Підігрітий Ничипору під ніс плаката тиче: «Дорогу королеві полів!» — і директиву читає… — А Коляда сказав, що я йду проти лінії партії, — знову закашлявся Ничипір Іванович.— І що витягне мене на бюро райкому. Я йому, дурневі, толкую, мовляв, партія ніколи не може дати таку лінію, аби народові і країні тяжче було, а він об стіл кулаком… — А що агроном? — Сидить та пальцем в носі колупає,— вилаявся Михей,— йому все одно, що ми будемо сіяти, чи горох, чи редьку. Краще б нас не відділяли були від Городищ, там і голова — хазяїн, і агроном діло знає, і порядок є. А з цим Колядою та Кутнем ми нахазяюємо… — Ти, Платоне, пособи нам, ти в академії вчишся і землі наші знаєш,— з надією дивився Мирон,— у район поїдь, поговори, бо хто дядька послухає… — Але ж ви можете викликати Коляду і Підігрітого на партійні збори та поговорити з ними як комуністи,— сказав Гайворон. — Я говорив про це з Колядою. А він сказав, що ми з Мазуром — опозиція і що він до нас добереться,— гірко посміхнувся Сніп.— Ми оце тебе чекали, Платоне. Підпрягайтесь, хлопці, ви — молоді, вчені. — Я не знаю, з чого й починати, Ничипоре Івановичу… — Почнемо, мабуть, з цього.— Ничипір Іванович дістав з-за портрета Шевченка тоненьку папку, розгорнув її і подав Платонові три папірці, списані різними почерками. Хлопець узяв, прочитав на одному, на другому, на третьому: «Рекомендація». — Одну даю тобі я,— сказав Мазур,— другу — Ничипір, а третю — Іван Лісняк. Іван Лісняк ствердно кивнув головою і написав у своєму зошиті: «Платоне, я не чув, про що говорили тобі всі у цій хаті, але то правда. Я рекомендую тебе в партію, бо вірю тобі». — Спасибі, але це для мене трохи несподівано. — Ми знаємо твоїх батьків, які засівали перше колгоспівське поле, і знаємо тебе, бачили, як ти працюєш… Ти міг їздити на своєму фургоні в Києві… Але ти повернувся до нас. Ще мати твоя, Дарина Михайлівна, говорила колись: «Земля сили молодої просить».— Ничипір Іванович замовк, його знову душив кашель. — Мій Максим теж написав заяву,— не без гордості повідомив Мазур.— Райком комсомолу його рекомендує, ну і наша гвардія. — Це хлопці стоющі,— попихкує люлькою Вигон.— Як ти гадаєш, Михею? — Я теж хотів написати, щоб їх прийняли, але Мирон каже, що від безпартійних рекомендації не дійсні… Як Підігрітий напише, то дійсна, а як я, то не дійсна,— розвів руками Кожухар.— А я своїм оком кожного наскрізь бачу. Ось ти, Даниле, комуніст, хоч і не партійний, а Коляда, як каже Чемерис, не знаю, не знаю… Одним словом, сумніваюсь.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка