Микола Зарудний на білому світі



Сторінка7/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

*  

Сьогодні вранці Платон спалив останню сучкувату гілляку, позгрібав усі тріски і ледве доварив обід. Після роботи він вирішив зайти до Коляди, попросити, щоб той виписав гілляк. Надвечір голова сам з'явився на господарстві. Платон підійшов: — Випишіть мені, будь ласка, дров, бо палити нічим. — У мене що, склад? — навіть не повернув голови Коляда. — Але ж зрозумійте, зима і… — А я тобі — нянька? Проїздив десь по столицях, я ж мушу тобі дрова давати? — З-під рудуватих брів зло поблискували зеленкуваті очі.— Працювати треба, а не ляпати язиком. Я таких розумників уже бачив! Платон мовчки побрів до майстерні, назбирав трісок і, зв'язавши їх солдатським поясом, пішов додому. Та біля клубу його наздогнав газик. З машини вискочив Коляда: — Ти що несеш? — Тріски. — Хто тобі дозволив? — Ніхто. Вони все одно згниють,— тихо сказав хлопець. До них почали підходити люди. Платон побачив давно не голене обличчя Полікарпа і червону хустку Степки… — Так ти що, красти почав?! Зараз же віднеси назад! — Не понесу. — Понесеш! Я тебе до суду за розкрадання колгоспного добра! Кличте Горобця або Диньку, хай складуть акта. Ми не потерпимо злодіїв! — Коляда вчепився обома руками у в'язку трісок. Платон швидко розв'язав пояса і висипав тріски в машину голови. Той аж побілів, замахав кулаками перед обличчям Гайворона: — Я тебе, злодія, до суду! Всі бачили, всі?! — Відійдіть.— Платон одвів руки Коляди.— Я зневажаю вас. Той щось кричав услід хлопцеві, а потім наказав шоферові занести тріски в клуб. — Приходьте, товариші, до клубу, у нас уже тепло.— Голова раптом став лагідним, добрим і нещасним чоловічком.— Бачили, колгосп розтягують, а за все повинен відповідати я… Вдома Платон нічого не сказав Васькові, скинув фуфайку і ліг на тапчан. — Ти втомився, Платоне? — Втомився. Здається, ніколи ще не зазнав Платон такої образи, як сьогодні. Невже можна за в'язку трісок назвати людину злодієм? За що мстить йому Коляда? За розмову з Мостовим? Ні, справжня причина десь глибше захована… — Ти, Васю, побудь вдома, а як прийде Галя, скажеш, що я скоро повернусь. Платон взяв у курнику мотузка і пішов у поле. Починалась хуртовина, вітер сипав в обличчя лапаті сніжинки, нестримно шугав над полями, тужно завивав у ярах і побідно сурмив у високості. З вузької чорної смуги, що врізалась клином в біле поле, виходили згорблені постаті і тягнулись до села, несучи на плечах в'язки промерзлого соняшника. Платон зайшов у смугу і почав виривати стебла. Вони були високі і чорні. Виривати стебла тяжко. Ще коли соняшники були живими, вони глибоко в землю пустили своє коріння і тепер не хотіли розлучатися з нею. А може, сподівались, що весною знову зацвітуть, як дерева. Але Платон виривав їх з корінням, трощив руками, збивав чобітьми і кидав на купу, що ставала схожою на могилу. Мотузок ножем врізався в плече, але Платон не відчував болю. Ноги провалювались у сніг, він падав і знову брів полем. По дорозі стало йти легше. — Я більше не бу-у-уду-у! — почув Гайворон дитячий голос і зупинився. За ровом, яким було обкопане кладовище, він побачив невеличкого хлопчика, закутаного хусткою, і худу бабуню у валянках. Вона ледве встигала за хлопчиком. Платон не повірив своїм очам, кинув в'язку і перескочив через рів. Бабуня, зігнувшись у три погибелі, несла на плечах хреста. — Що це ви, бабуню? Куди ви? — злякано запитав. Бабуня поставила хреста і сперлась на нього, обхопивши обома руками. Це була Харитина Якимчучка. — Куди ви несете цього хреста? — запитав удруге Платон. Якимчучка витерла хусткою обличчя. — Таке горе моє, сину, що й не сказати… Послала оцього басурмана, щоб трісок яких назбирав, бо позамерзаємо. А воно пішло з хлопцями та хреста принесло, господи, прости нас грішних… — Я його не вихилитував, він уже сам упав,— шморгав носом хлопчина. — Та хіба ж простить господь гріхи мої, коли я мало хреста не спалила? — Давайте я вам пособлю. — Пособи, дитино, бо вже йти не можу… Тяжкий хрест… А я ж тебе, басурмана, добра вчу, а я ж над тобою тремчу, щоб тебе трусило й не переставало,— накинулась на онука.— Показуй, де хрест стояв! Хлопчина довго блукав по кладовищі, тримаючись за бабину руку, а Платон з хрестом ішов позаду. Хрест справді був важкий, дубовий. Як тільки донесла його Харитина? — Кажи ж, де хрест стояв? — Не знаю,— заплакав хлопчик. — Що ж я тепер буду робити? Як я цей гріх з душі скину? — голосила баба. Платон довго заспокоював її. Нарешті Якимчучка сказала: — Приставте до цієї могилки, все одно чиясь душа християнська упокоїлась. Платон опустив хреста. Харитина проказала молитву, перехрестилась. Вона хотіла перехрестити і малого, але той утік. — Я, бабо, піонер уже… У село повертались разом. Всю дорогу баба кляла Коляду: — Хоч би на старість мою зглянувся! Проробила вік у колгоспі, а він мені не те що хліба не дав, а соломи пошкодував… Каже, у тебе дочка є, хай содержить… — А де ж ваша дочка? — На шахтах… Як поїхала на Великдень у п'ятдесятому, то тільки раз і показалась, коли оцього басурмана в пелюшках привезла… А де твій чоловік, питаю? А вона мені: я мать-одиночка… Тьху, прости господи… Раз на місяць моя одиночка пришле десять карбованців — та й живи… Зараз ось палити нічим, хоч хату розшивай. Платон заніс бабі Харитині свою в'язку і пішов додому. У хаті вже поралась Галина. Біля печі лежала купа хмизу. — Це Васько приніс,— пояснила сестра, а потім запитала: — Що в тебе там з Колядою було? — А ти звідки знаєш? — Степка приходила… — Нічого, ти не турбуйся, Галю. — Не заводься з ним, Платоне, бо життя не буде… — Буде… — Там тобі листа дядько Михей приніс. — Де, чому ж ти зразу не сказала? — У тій кімнаті, на столі. Платон впізнав знайомий почерк.  

«Платоне! Мені не сподобався настрій, з яким ти писав останнього листа. Можна подумати, що важко тільки тобі одному. Не кисни! У мене теж бувають такі дні, що не хочеться жити, але… Годі. А життя, на жаль, і складається з маленьких турбот. Коли ти думав, що приїдеш у своє село — і на другий день усе зміниться, то трошки помилявся. Наказати людям, щоб вони стали добрими, не можна. А зробити їх злими — легше. Твій Коляда — не виняток. Що б не сталось, а я не хочу, аби ти розгубив свої мрії. Без них — тяжко… Мій старенький генерал уже у відставці, і я з ним ходжу в парк. Батько стоїть на варті миру, а мама — біля плити. Я теж хочу бачити тебе. Інколи мені здається, що чую твої кроки під вікном, і я лечу, мов божевільна. А потім бачу, що то ходить мій старенький генерал… Як я хочу, щоб ти був генералом… Наталка». Це був перший лист від Наталки, в якому написала, що хоче бачити його. Всього кілька рядків. Платон перечитав їх разів з двадцять. Рядки розповіли йому багато. — Галю, сестричко, я зараз поїду, а ти побудь з Васьком до понеділка, добре? Я швидко повернусь. Тільки туди і назад… Знайди мого светра. — Ти до неї? — До неї! До неї! — Платон підхопив Галю і закрутився по кімнаті. — Їдь,— тихо промовила дівчина.— Ти — молодець. — Чому це я став молодцем? — Бо ти їдеш до неї в заметіль, сотні кілометрів… А є такі, що не ступлять і кроку. Платон зібрався швидко. Взув чоботи, надягнув батькового військового кожушка, підрахував свої фінансові можливості і вирішив, що більше тридцяти карбованців брати не має права. — У понеділок буду,— сказав на прощання Галі і пішов до Снопа. Ничипір Іванович вислухав і дозволив: — Видно, дуже тобі треба, Платоне, їдь. Юхим вийшов з хати разом з Платоном: — Зараз десь коней роздобудемо, я тебе на станцію відвезу, бо до ранку не доберешся. Біля хати Івана Лісняка стояли запряжені коні, якими той одвозив молоко. — Почекай,— сказав Юхим і побіг на подвір'я. Іван з Катрею вечеряли. — Просимо до столу, Юхиме.— Катря поставила ще одну миску. — Спасибі, я до Івана Івановича. Лісняк подав свого зошита. Юхим написав, що він просить коней, хоче відвезти на станцію Платона. «Куди їде Платон?» — написав Лісняк. «У Вінницю». «Чого?» «Там живе дівчина, яку він любить». «Бери. Тільки не дуже швидко їдьте. Для любові нічого не пошкодую»,— написав Іван Лісняк, і обличчя його стало красивим, радісним. Виніс хлопцям ще й свого кожуха. Потім узяв батога і накреслив пужалном на снігу: «Як звати?» «Наталка»,— вивів Платон. Коні легко підхопили сани. Біля криниці Полікарп Чугай напував коней, Степка сиділа на санях, кутаючись у велику хустку. — Куди це ви зібрались проти ночі, дядьку Полікарпе? — притримав коней Юхим. — Там пеньків накорчував, то привезти хочу… — Як же ви їх корчуєте в такі морози? — Після роботи прийду та ломом, ломом, а потім сокирою, за днів три і викорчую… І пенька нема, і дрова є. Та й Коляда не заверне… Тпру, не спіши, нап'єшся. — А ви ж куди? — виглядають з-під хустки Степчині очі. — Женитись! Вйо! — ляснув батогом Юхим. Проїжджаючи повз Ліснякову хату, Степка прочитала на снігу: «Наталка». Вона зіскочила з саней і пробігла своїми чобітками по літерах… — Ти що, дочко, здуріла, сніг толочиш,— сказав Полікарп. — Не питайте, батьку…  

*  

За селом дорогу ще не встигло замести, і хлопці їхали швидко. — А коли поїзд? — запитав Юхим. — Не знаю, мабуть, ще й пересадка буде. — Встигнемо. Вйо! Це та, полковницька? — Та. — Вона тобі написала, щоб приїхав? — Ні… написала, ніби чує, як я попід вікнами ходжу… — І все? — дивується Юхим. — І все… — Пхі, я думав, що вона заміж хоче екстрено… То чого ж ти їдеш? На переговори? — Я хочу її бачити, Юхиме. — Дорого тобі це побачення обійдеться… — А ти б не поїхав? — До кого? — А якби Степка жила за двісті кілометрів від Сосонки і написала, що хоче бачити… — Вйо, гаття! — Ні, ти мені скажи,— наполягав Платон. — Може б, і поїхав… Не можу я, Платоне, зрозуміти цієї Степки. То погляне на тебе так, що душу віддав би, а то пройде і не помітить… То зі мною поговорить біля перелазу, а на другий день Дмитро Кутень її проводжає… Чорт би їх побрав, цих дівчат. Вйо! — А ти сказав Степці, що любиш?.. — Та-а, колись говорив і той… цілуватись поліз… — Ну й що? — Поцілував, але схопив по пиці… — А про любов твою що сказала? — Мовчить… Дивиться на мене, а не бачить… Десь далеко думками… І що воно таке, Платоне,— зручніше вмощується Юхим,— Світлана-«президентша» за мною сохне, по дві записки передає щодня… і славна така, проворненька… А я без Степки жити не можу… А це ще Кутень приїхав, на моє нещастя. Натягне свої шкури і рипить… То до Галі твоєї ходив, то до Світлани перекинувся, а це вже до Степки стежку топче… — До Галі? — дивується Платон. — Це всі знають… Їй-богу, я йому ноги поперебиваю… Відсиджу п'ятнадцять діб, позамітаю всі вулиці в Косопіллі, а ноги поперебиваю,— вирішує Юхим.— А ти що, женитись думаєш чи так… — Хвора вона, Юхиме, на серце, дуже хвора… — Жаль… А може, одужає, зараз ліки всякі є… Он дід Вигон торік розігнутись не міг, так йому спину звело. Поїхав у Косопілля, покололи його і через місяць ходив, як штик… Крізь хуртовину прорізався далекий гудок паровоза. — Вже близько. Взавтра вранці їстимеш млинці в тещі… З тиждень погостюєш? — Де ти бачив! Якщо доберусь до ранку, то побуду день, а ввечері — додому. — А як не відпустить? — Хто? — Вона… — Ех, ти… — Якщо не відпускатимуть, то залишайся, ми з Максимом твою норму зробимо. Чи Коляди боїшся? — Я нікого не боюсь, Юхиме. — А я, щоб він мене ото перестрів, як тебе з трісками, і злодієм назвав, я б йому в морду дав. То ж не чоловік, а кліщ… Вступай, Платоне, в партію, і пошлемо ми тоді цього Коляду разом з Підігрітим к… Вйо! — А чого це ти раптом про партію заговорив? — Батько з Мазуром та Михеєм вчора балакали. Казали так, що напишуть поручительство і тебе приймуть… А дядько Михей збирається висувати тебе на голову колгоспу. — Ти що? — Слово честі, чув на свої вуха. — Юхиме, ти ці балачки облиш, бо… — Як дядько Михей сказав, то взавтра все село знатиме. А що ж тут такого? Ти три роки в академії провчився на агронома… — Та який там з мене ще агроном… — Вивчишся, Платоне. А я теж на курси механіків хочу. З Максимом поїдемо, як відпустить Коляда. Дядько Мазур Максима теж в партію буде посилати… Каже, я вже старий, хай зміна буде… Максим там у таких шорах! Щовечора про політику читають з батьком, а тоді вже Максима на вечорниці пускає… На станції було порожньо, тільки у віконці дрімав касир. Платон постукав. — Куди? На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв той. Почекали з хвилин п'ять. Мовчить касир. — Та він спить! — Юхим постукав пужалном у віконце. — Куди? — висунув сонне обличчя. — На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем… — Тільки ж ви не спіть. — Скажем, скажем, усьо скажем… Так. Доїдеш до Фастова, а там пересядеш,— позіхнув касир і зачинив віконце. — Дядьку, ви що, маку об'їлись? На сон вас тягне. Коли ж поїзд на Фастів буде? — Скажем, скажем, усьо скажем… До Фастова поїдеш через п'ять годин і… і… сім хвилин, якщо не запізниться. — Віконце знову зачинилось. Юхим вилаявся і з співчуттям подививсь на Платона: — Що ти будеш тут робити? Давай додому, іншим разом поїдеш. — Ні, я поїду сьогодні. А ти, Юхиме, добирайся до села, бо завіє. Спасибі тобі. Повз станцію мчали якісь поїзди. Якби зупинився хоч один з них та підібрав оцього самотнього пасажира… Не зупинялись. Тільки на мить вихоплювали їх фари з темряви приземкувату будівлю станції з назвою «Косополье» та поспішали через поля, мости і тунелі до великих міст. А на станції ж — нікогісінько. Громадяни міста Косопілля не любили в таку негоду виходити з хат. Куди і чого поспішати, слава богу, не горить… Платон подивився на годинника: пів на першу. Через дві години він уже буде в поїзді, а там… Може, Наташа буде стояти у вікні?.. Щось холодно. Платон сідає на широкий диван біля чорної голландської груби… Тут добре, тепло і можна задрімати кілька хвилин… Гайворона розбудив високий зчіплювач вагонів з ліхтарем у руках: — Проспиш усе царство небесне. Зараз ось автобус на Косопілля піде. — Як? — схопився Платон.— Мені на Фастів треба… — Та на Фастів уже три години, як відправили… Хлопець кинувся до віконця: — Чого ж ви мені не сказали, коли поїзд прийшов, ви ж знали, що мені треба! — А в мене радіва нема, щоб усіх будити… Я подивився: ти спиш, ну, думаю, раз чоловік спить, то хай собі спить… — Як же так,— бідкався Платон.— А коли ж тепер на Фастів буде? — Скажем, скажем, усьо скажем… Та-а-ак, охо-хо… Значить, буде через вісім годин і… Платон вибіг зі станції. На другій колії стояв товарняк. — На Фастів? — крикнув зчіплювачу. — Ще й далі. Поїзд рушив, Платон вискочив на східці вагона. — Злазь, злазь к чортовій матері! — лаявся зчіплювач.— Ти ж замерзнеш! Зла-а-азь! Поїзд набирав швидкість. Передній вагон трохи захищав хлопця од вітру, але сніг скоро засипав усю гальмівну площадку. Чорт з ним, з вітром, з снігом, з морозом. Головне, що він їде, що сьогодні побачить Наталку. Розвиднялось… Десь опівдні поїзд пробився крізь хуртовину до Фастова. Платон ішов через колії, ледве ступаючи ногами. Все тіло немов налилося ртуттю, нестерпно боліла голова. У буфеті він напився чаю, щоб зігрітись. Та не помогло. Платона лихоманило і заливало потом. Він розшукав медпункт, щоб попросити якихось порошків. Молода лікарка звеліла скинути кожуха і подала термометр. Гайворон сидів з заплющеними очима і думав, що у нього не вистачить сил вийти з цієї теплої кімнатки. Лікарка взяла термометр: — Ого! Та у вас же тридцять дев'ять і чотири! Звідки ви? — Це я на товарняку годин шість проїхав… — Який жах! Зараз я вас направлю до лікарні. У вас може бути запалення легенів. В таку негоду… — Але мені не можна до лікарні, розумієте… Та лікарка його не слухала. Подзвонила до швидкої допомоги, щоб негайно прислали машину. Незабаром увійшли санітари: — Де хворий? Самі дійдете? — Дійду… 15.


Юхим випряг коней, насипав їм у жолоби січки і, поминувши місток, по кризі перебрався в село. У клубі ще світилось. — Гармоніст з'явився! — крикнула Світлана, побачивши Юхима. Хтось з хлопців бренькав на балалайці, кілька пар човгали чобітьми по підлозі. Степка й не глянула на Юхима, вона стояла з Дмитром біля вікна. — Відвіз Платона? — підійшла Галина. — Відвіз. — Коли ж весілля, не сказав? — підкреслено байдуже запитала Степка. — Як молоду привезе,— відповіла за Юхима Галя, напинаючи хустку.— Дівчата, хто додому? На ганку дівчина затрималась, чекала, що до неї підійде Дмитро, але він крутився біля Степки. Галя бачила, як Максим прикрив кожухом Софію, як Петро доганяв Олю, і від чужого щастя защеміло серце. Степка вийшла на вулицю з Дмитром. Біля хвіртки стояла Світлана і з надією питала: — Кому зі мною по дорозі? Кому зі мною по… Але Дмитро вдав, ніби не чує. Він ішов поруч Степки, заклавши руки в кишені свого шкіряного пальта, і розповідав якогось анекдота. Юхим, насунувши шапку на самі очі, плівся мовчки за ними. Біля криниці Степка зупинилась. — На добраніч,— сказала Дмитрові.— Я сама дійду. — Я проведу, Степко. — А я не боюсь! — Помахала рукавичкою і прискорила ходу. — Подумаєш,— цвіркнув крізь зуби Дмитро і вернувся назад. Він наздогнав Галину біля самої хати. — Чого ж ти не почекала, Галю? — розставивши руки, перепинив дівчину. — А чого це я маю тебе чекати? — обійшла його і стала на порозі. — Я тебе весь тиждень не бачив… — Не велика біда,— Галина відчинила сінешні двері,— йди, куди намірився. — Я до тебе прийшов… — Що, вигнала Степка? — Дуже вона мені потрібна — Дмитро зайшов у сіни.— Сама підкликала… Ти не гнівайся, Галю. У хату запроси, чи що? — Іди звідси. — Та чого ти? — Дмитро взяв дівчину за руки і притягнув до себе. — Пусти,— пручалась Галина, відчувши їдкий залах мокрої шкіри. — Ходімо в хату, Галю… Я ж до тебе прийшов… Я люблю тебе. — Мені не треба твоєї любові,— вирвала руки і вискочила надвір. — Яка недоторкана! Ну підійди.— Дмитро знову намагався обняти дівчину. — Пустіть її! — вибіг у сіни Васько. В коротких білих штанцях, босий, він злякано дивився на сестру. Галина схопила брата на руки і, як маленького, понесла в хату, а вже потім вийшла і зачинила двері на клямку. — Чого він до тебе ліз? — трусився від холоду Васько. — Спи, Васю. — Я йому дам, тільки ти скажи мені!… — Добре, Васю. — Тебе ніхто не буде зобиджати, хай-но я виросту… А повернеться Платон, то я розкажу, а він йому як… Галина крізь сон почула, як хтось ходив по подвір'ї. Схопилась з ліжка і підійшла до вікна: невже Дмитро? Ні. Кроки важкі, повільні. Хто він? Щось поклав під дверима. Високий, у короткому кожусі. Серце ледве не вискочить. Чого треба цьому чужому чоловікові? Знову щось несе… Очі звикають до темряви, і Галя впізнає. Це Полікарп Чугай. Невже підпалить хату? Як вона могла подумати таке? Він носить дрова… Так, так, ось знову поклав оберемок. Тихо кладе, щоб не розбудити. Спасибі вам, дядьку Полікарпе… А Полікарп усе носив важкі покручені поліна, обмерзлі і слизькі.  

Степка легко перескочила через перелаз і обернулась до Юхима. — А ти чого ходиш за мною? — Поговорити хотів… — Говори. — Розумієш, Степко, я весь час думаю про тебе… — І що ж ти придумав? — Люблю тебе, Степко. — От бідолашний… А я дивуюсь, чого це ти так схуд? А це ти від любові сохнеш. — Жартуєш? — зітхає Юхим. — А я не вірю, що ти любиш мене. Нікому не вірю… — І мені? Але я можу все зробити для тебе… — Що, стільчика мені зробиш чи води принесеш? От умри, тоді повірю… — Як, «умри»? Зовсім? — Боїшся вмерти, то хоч з силосної вежі стрибни сторч головою. — Чого це я буду стрибати? — Щоб бодай чим-небудь не бути схожим на інших… Хіба ти поїхав би так, як він… в хуртовину, а на снігу написав ім'я.— Степка навіщось зірвала хустку з голови і пішла до хати, навіть не попрощалась. «Хто він, яке ім'я? — не міг зразу збагнути Юхим.— Про кого вона?» Про Платона. Згадав. Він теж пішов би до неї крізь хуртовину… А зараз напише її ім'я. І Юхим вивів на чистім снігу найкраще в світі ім'я — «Степка». — Що це ти малюєш? — Біля Юхима стояв Дмитро Кутень. — Не твоє діло. — А ночувати що, не пустила? — хихикнув Дмитро. Юхим підійшов до Кутня і з усієї сили вдарив кулаком у щелепу. Той поточився, упав на пліт. — Хоч одне слово погане про неї скажеш,— приб'ю…  



*  

Степка лежала на своїй дівочій постелі і не могла заснути. Чула, як дід Вигон вибивав у рейку години. Він чомусь ударив тринадцять разів, а потім, очевидно, зрозумівши помилку, бамкнув ще раз — до пари. Батька ще не було. Невже й досі корчує оті пеньки? Він завжди шукає для себе найважчу роботу. Спокутує гріх? Але хіба то був гріх? То була його велика любов… Невже і Платон любить оту — до самозабуття? Невже полковницька донька краща за неї? На фотографіях усі виглядають краще, ніж у житті. Хіба в тієї такі гарні очі, як у Степки, такі стрункі ноги? У кого?! Степка встає з ліжка, засвічує лампу і підходить до шафи. У великому дзеркалі, немов з туману, пливе висока дівчина у мережаній білій сорочці, розпущені коси спадають майже до колін. На Степку дивляться великі, трохи розкосі очі, вигнулися чорними крильми брови, ледь помітна усмішка причаїлась в куточках упертих вуст. «На кого я схожа?» Степка ніяк не може пригадати, де вона бачила таку красуню. Ні, то була не жива дівчина, а намальована… Це в альбомі дядька Лісняка вона бачила, там багато надруковано картин. І серед них — красива іспанська дівчина. Зовсім гола. Аж соромно було дивитись… Ні, не соромно, а… Невже і я така? Подивитись? Краєчком ока… Степка прикручує гнота і одним рухом зриває з себе сорочку. Потім навшпиньки, боячись самої себе, підходить до дзеркала. Так, це та дівчина, з картини, тільки у неї руки не були схрещені на грудях. Опустити руки? Ну хоч одну… Степка опускає руки… Невже це вона? Іспанська дівчина в альбомі двічі перевернулась на своєму ложі — вона заздрила Степці з України.  



*  

Полікарп Чугай повертався додому, коли вже розвиднялось. Поки привіз дрова та скинув, вже час було їхати і по солому. А оце поставив коней та й іде собі вулицею. Біля своїх воріт помітив якийсь напис на снігу. Прочитав великі, рівні літери — «Степка»… А далі… Кров ударила в обличчя Полікарпові, він аж похитнувся. Далі вже, мабуть, чиясь інша рука поспішно дописала коротке чорне слово ганьби. Хто, хто міг назвати так його Степку? За віщо? А що, коли вона?.. Ні! Ні! Полікарп вдерся в хату і прохрипів: — Горе моє, горе… Іди поглянь! Степка дивилась переляканими очима на батька і не могла збагнути, що сталось. — Чого ти, батьку? — Там, біля воріт, написав хтось… Степка накинула кожуха і вибігла на вулицю, але нічого не могла прочитати, бо Максим Мазур геть усе затоптав своїми чобітьми. — Що там було написано, Максиме? — тривожно запитала дівчина. — Та якийсь дурень моє ім'я нашкрябав,— промовив Максим.— Що снилось, Степко? — Поле снилось.. Чорне… А ти ж куди так рано? — Та послали тато в Косопілля. Там книжки їм по пошті з Києва прийшли, то дядькові Михееві тяжко буде нести. Бувай здорова! — Що? — зажурено подививсь на дочку Полікарп, коли вона прийшла до хати.— Бачила? — Нічого я не бачила. Сказав Максим, що там хтось написав його ім'я. Хай собі пишуть… — А мені привиділось, така голова стала. Ти, Степко, лягай, поспи… А я…— Полікарп з вдячністю подумав про Максима. І справді, навіщо Степці оте читати? Треба було йому мовчки затоптати ту ганьбу і нічого не говорити дочці.  



*  

Вранці Галина з Васьком перенесли всі дрова у сарай. Буде тепер чим палити. — Бачиш, який дядько Полікарп,— роздумував Васько.— А кажуть — вовкулака. — Він добрий, Васю. Прибравши в хаті, Галина взяла три карбованці і подалася до Чугаїв. — Здрастуйте, а де Степка? — привіталась. — Пішла до кооперації солі купити, зараз вернеться. Сідай, Галю,— Полікарп підсунув стільчика. — Я хотіла вам, Полікарпе Васильовичу, подякувати,— зніяковіла дівчина,— візьміть. — За що мені дякувати? — Та за дрова… Ось вам,— Галина поклала на стіл гроші,— Платон приїде, то ще дасть… — Які дрова? Ти щось, дівчино, плутаєш. Я нічого не знаю. — Та ви ж вночі привезли і носили. — Не знаю, не знаю… І гроші ці забери, бо тут щось не так, Галю. Може, хтось і привіз, але не я… Так з грішми і прийшла додому Галина. — Не взяв,— сказала Васькові,— навіть не признався, що він привіз. Підвечір Галина зібралась іти в Косопілля, аби рано не поспішати. — Обід, Ваську, я вам приготувала на три дні, у коморі стоїть. Скажеш Платонові, щоб одягався тепло. І ти не бешкетуй, не маленький. — Знаю. Дивись, Галю, хтось приїхав до нас! — виглянув у вікно Васько. Справді, машина зупинилась біля їхнього двору, і незнайомий чоловік ішов до хати. У сінях довго обмітав ноги. Галина відчинила двері: — Здрастуйте. — Приймаєте незваного гостя? — Заходьте, будь ласка. — А я вас знаю,— сказав Васько, протягуючи руку.— Ви — Мостовий. І ви у нас ночували. — Повна інформація,— посміхнувся Олександр Іванович.— А ви, напевне, Галя — Платонова сестра. — Так… — А де Платон? — Поїхав до Вінниці. Взавтра має повернутись. — До Вінниці? — перепитав Мостовий.— Це добре… — Він до Наталки поїхав,— уточнив Васько,— до тієї, що на карточці… — Бачив. А ви ж куди, Галино, збираєтесь? — До Косопілля. Я вчуся там. — То я вас підвезу. — Спасибі. — А ти, Васю, як приїде Платон, передай, щоб подзвонив мені,— виходячи з хати, сказав Мостовий. Галині було незручно, що секретар райкому несе її мішечка з картоплею, і хотіла забрати, але Мостовий не дав. Відкрив перед нею дверцята машини і сам сів за руль. Біля контори колгоспу Мостовий побачив Коляду, загальмував. — Як поживаєте, Семене Федоровичу? — На посту,— підбіг Коляда. Він потиснув руку Мостовому і Галині.— Це ж ви що, на прогулянку зібрались? — Був у Явірці і заїхав по дорозі. Гайворона хотів побачити. — Так, так,— посміхався, зиркаючи на Галину, Коляда.— Неділя, одним словом… Може б, до мене завітали? — Дякую, з учорашнього дня вдома не був. — Не знаю, чи з такою дівчиною і доберетеся швидко,— сказав Коляда і злякався своєї дотепності. — Це вже наша турбота, Семене Федоровичу. До побачення! Коляда лаяв себе за недоречний жарт.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка