Микола Зарудний на білому світі



Сторінка6/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

*  

Після розмови з Кутнем Макар приїхав у райком, щоб нагадати про себе Петру Йосиповичу Бунчуку. — А-а, сосонський «президент»,— весело зустрів Макара Бунчук. І Підігрітому стало дуже приємно, що саме так назвав його секретар.— Що скажеш? — Провідати вас надумав, давно не бачив, Петре Йосиповичу,— відповів Макар.— Може, вказівки які будуть, бо Коляда хворіє, а я, значить, на двох стільцях… — А де зараз Коляда? — В обласній лікарні… Нерви… Спрацювався. — Одужає. Коляда — це голова,— похвалив Бунчук. — Це — голова,— погодився Підігрітий. — А якщо не зможе працювати, то іншого знайдемо. Не святі горшки ліплять. Хіба ти не потягнеш? — Я? Важкувато буде,— перебирав китички зеленої скатерки Підігрітий. — Ти п'ять таких Сосонок потягнеш,— запевнив Бунчук.— Я тебе знаю, і Василь Васильович Кутень про тебе розповідав. — Не хваліть, Петре Йосиповичу, бо мені аж невдобно. З кабінету Макар Підігрітий вийшов з такою гідністю, що секретарка аж встала. Вдома Макар Олексійович разів з десять дослівно переказав дружині свою розмову з Бунчуком: — Він мені каже: «Ти таких п'ять Сосонок потягнеш, не один рік знаю…» А я йому кажу: «Не хваліть, Петре Йосиповичу, бо мені аж невдобно…» А він мені… З кожним разом подробиць ставало все більше, а коли Макар почав розповідати Олені вдесяте, то виходило, що Бунчук з ним проговорив не менше трьох годин і сказав, що такий товариш і з районом справився б… А Коляда тим часом лежав в обласній лікарні, де йому робили повне обстеження та дослідження. Через тиждень його запросив головний лікар і сказав: — Так ось що, Семене Федоровичу. Ви — абсолютно здорова людина. З нервами у вас, правда, поганенько, але поприймайте ліки, які ми вам припишемо, і проживете ще сто років. Їдьте додому та працюйте. На радощах Семен Федорович купив собі нового костюма, зайшов до перукарні і вийшов звідти, як нова копійка. Відчув, як налилися силою м'язи. Аби переконатись, що це так, Семен Федорович пробував зігнути пальцями п'ятака в кишені. П'ятак не гнувся, тоді Коляда, чекаючи на зупинці трамвая, взявся руками і похитав телефонного стовпа. — Громадянине,— підійшов міліціонер,— цей стовп повинен стояти, не розгойдуйте. На вокзалі та у вагоні Семен Федорович ходив з піднятими плечима, трохи відставивши лікті од тулуба,— так ходили циркові борці. Чемодан ніс одним пальцем. Палець посинів, але Коляда не здавався. Фросина просто-таки не впізнала свого чоловіка, коли Семен Федорович, підстрижений, поголений, у новому модному костюмі, з'явився вдома. Вперше у житті він привіз Фросині подарунок — нейлонову кофтинку, яку, при всьому бажанні, вона ніколи не могла одягнути. За вечерею Семен Федорович навіть розмовляв з дружиною. І тоді Фросина розкрила перед ним усі карти Макара Підігрітого: — Хоче стати на твоє місце. Вже був у районі, в секретаря, той сказав, що з'єднає п'ять таких колгоспів, як сосонський, і призначить головою Макара… — Що, знову будуть укрупнювати? — насторожився Коляда. — Не знаю, що будуть робити, але секретар просидів з Підігрітим весь божий день і нікого до себе не впускав… Хвалився Макар, що, може, візьмуть його і в район… Але пізніше… — Та ну? — Михей казав, а він усе знає… — Оце так Макар! Але й ми не ликом шиті! — Ти йому покажи… Хай не наступає нам на ноги, бо ми хвицаємось. Не доріс ще Підігрітий до голови… 12.

Надворі ще ніч, але Данило Вигон по зорях бачить: скоро світатиме. Як ота зірочка почне згасати, то, вважайте, що й ранок почався. Та й довгі ж оці ночі зимові! Сидиш, сидиш, а воно ніч та ніч… Данило Степанович у кожусі, з берданкою походжає біля комор. Звідси йому видно все село. Знав Данило, у якій хаті найраніше засвітиться. Отой вогник — у Ничипора Снопа. Марія не заспить. А це вже Мирон Мазур прокинувся, до кузні збирається. Потім спалахнуть віконця у Сави Чемериса і в Михея. Засвітиться в Коляди. А то ж у кого горить? А-а, то в Підігрітого. Над хатами з'являються стовпчики диму. Мабуть, уже є шоста година. Данило Вигон дивиться на небо, на освітлені вікна, бере залізного шворня і шість разів б'є по рейці. В обов'язки Вигона входило вибивати дванадцяту годину ночі й шосту ранку. Хлопці кажуть, що дід помиляється не більше, як на п'ять хвилин вночі і на десять — вранці. Вигон уже знає, кого першого він побачить, з ким покурить. Зараз будуть поспішати на ферму доярки, конюхи, потім до кузні йтиме Мирон Мазур, з ним уже й поговорить Данило Степанович… Ранкову тишу прорізує свинячий крик — це вже десь Михей орудує, буде в когось свіжина. О, та це ж Макар Підігрітий коле кабана, на його садибі спалахує вогнище: смалять. Є в Макара околоти, бо як нема, то Михей паяльною лампою смалить, але сало вже мав не той смак… Славний чоловік оцей Михей, роздумує Данило. Тільки невезучий. Все у нього не так, як у людей. Збирав років зо два гроші на корову. Купив, а вона через два дні здохла. А то вирішив викопати погреба під хатою. Копав, копав, поки й хата не перекосилась…  



А одного разу поїхав Михей базарувати до міста. Купив того-сього, додому збирається. Коли дивиться — сидить біля рундуків хлопець у матроському бушлаті, покурює і цвіркає крізь зуби, а біля нього стоїть залізний бачок, величенький, у червоне пофарбований, і з ручками по боках. — Продаєш? — питає Михей. — Продаю,— каже хлопець. — Скільки ти за нього хочеш? — Та п'ятдесят карбованців дайте і беріть. Тоді ще старі гроші ходили. Жаль Михеєві стільки давати, але ж бачок дуже славний: збіжжя якого можна пудів зо три всипати. — Бери сорок,— каже Михей. — Сорок п'ять. На цьому й порішили, дав Михей гроші, хлопець і щез. Витрусив Михей з бачка якісь папірці, на плечі та й іде. Коли це до нього міліціонер: — Ви куди несете урну? Поставте на місце, громадянине! — Чого ти, чоловіче, до мене пристав, за свої купив.— І йде. Міліціонер свиснув. Зібралися люди. — Громадянине, це ж смітниця, поставлено її на базарі для культури і гігієни, а ви крадете. І он стоїть така сама. Подивився Михей: справді, така сама стоїть. — А щоб знали надалі, що таке порядок,— каже міліціонер,— то платіть п'ять карбованців штрафу.  

…Ще один вогник засвічується. То в Гайворонів. Тяжко Платонові доводиться. Порядок у хлопців залізний. Продзвенить будильник, і вони з Васьком схоплюються з ліжок. У сінях умиваються холодною водою. Потім Васько підмітає підлогу, а Платон готує сніданок. Меню стале і просте — картопля з салом та чай. Але Платонові треба готувати й обід, бо прийде він з роботи, а Васько зі школи,— ніхто ж не зварить. Кілька разів пробував зготувати борщ, але з тієї штуки нічого не вийшло, тому було вирішено перейти на куліш і пшоняну кашу. Платон порається біля печі, руки в сажі, попечені, а дрова не займаються, хоч плач. — Внеси-но, Васько, гасу. Хлюпнув — спалахнули дрова. Вода закипіла. Висипав Платон у миску картоплю, Васько до рота — не їсть. — Ти чого кривишся? — Та вона, Платоне, гасом смердить. — От біда нам з тобою. Бери сало їж. — Подивись, Платоне, може, й куліш з гасом. Платон піднімає рогачами банячка, але він, зачепившись за горщика, перекидається. З печі вилітав хмара сивої пари, і дрова гаснуть. — Будемо, Ваську, ми сьогодні без обіду. — Не журись, переживемо. У суботу Галя прийде, як наварить нам! Під майстерню для ремонту тракторів Коляда віддав старе зерносховище, що біля кузні. Тут і розташував свою бригаду Ничипір Сніп. Холодно, але хоч вітер не задуває. Складні вузли та два мотори відвезли у Косопілля, а що простіше — самі трактористи ремонтують. Допомагає хлопцям, як може, Мирон Мазур. До нього в підручні і пішов Платон. Старий коваль рано приходить до кузні і не любить, якщо хлопці запізнюються. Гайворон нарізує маленькими шматочками сало, їсть, поглядаючи на годинника. Руки його чорні: вугільна пилюка і кіптява — нічим не відмиєш. Пригадуючи свою роботу на фургоні, усміхається: то був курорт. Коли б уже швидше весна та в поле, бо остогидла ця низенька кузня і дні, схожі один на одного, як близнюки. Платон надягає свої, ще армійські, ватяні штани, светр та фуфайку, підперізується широким паском і виходить у світанок. Побачила б його оце зараз Наталка. Може, сьогодні дядько Михей принесе листа? Щоразу з надією розриває конверта Платон, але в них не було того, чого він чекав. Наталка іронічно писала про своє життя, про зустрічі з лікарями та «дуже цивільним генералом». І жодного слова про те, що найбільше хвилювало хлопця. Наталка наче й не знала, що він любить її, живе тільки в чеканні цих листів. Після нічної зустрічі зі Степкою Платон нікуди не ходив, хоч кожного вечора тягнули хлопці. — Не можу, знаєте, сам хазяюю… Васько,— відмовлявся. Інколи йому дуже хотілось піти разом з ними до дівчат, потанцювати або заспівати на вулиці так, щоб почули аж у Косопіллі. Співати сосонські хлопці вміють. І Платон, напевне, ходив би, коли б не Степка. Він боявся її любові, боявся, що оця земна, жагуча пристрасть, яку відчув тієї ночі, може розвіяти, розмести його почуття до Наталки. Зі Степкою він зустрівся тільки один раз, минулої суботи. Вона прийшла до Галини,— просто провідати. Коли Платон увійшов до кімнати, Степка тримала в руках фотографію Наташі. Побачивши Платона, не поклала її, а чомусь віддала Галі: — Артистка, хоч у кіні знімай,— метнула очима. — Треба говорити не в «кіні», а в «кіно».— Платон узяв фотографію в сестри й поставив на столик. — Ми не обучені. — Учіться. — Вчителі все миршаві попадаються,— постукувала Степка новим чобітком по підлозі. Галина вийшла на кухню. Хлопець не знав, що йому робити, що сказати самовпевненій красуні, яка добре знає собі ціну. Він чекав: зараз Степка кине щось зле, образливе. Але вона промовила: — Ти… ти не думай про мене погано. — Я не думаю про тебе погано, Степко… Ще постояла хвилину. — Вона красива,— кивнула на фотографію і вийшла. Платон сидів у кімнаті і чув, як вони шептались з Галиною. — Та Юхим щовечора приходить…. Дуже мені він потрібний… — А Дмитра бачиш? — Він усе у Макара Підігрітого товчеться… А піонерська вожата, дурна, губу копилить…  

*  

У кузні вже гугонить горно, важко сопе ковальський міх, ніби стомився. Максим вносить довгі залізні прути, з яких потім рубатимуть зуби для борін. Мирон закохано дивиться на сина. Точнісінько таким і він був у молодості. — Та не бери стільки, бо підірвешся к лихій годині, Максиме. — А-а, тату,— Максим кидає на підлогу оберемок,— а що я, по одній лозині носитиму? — Ти диви, який! — Я, тату, можу вам оцього прутика вузлом зав'язати… — Ну-ну,— посміхається Мирон,— силач знайшовся. — У вас вдався. — Це, сину, у нас рід такий, козацький. Дід твій під заклад на ярмарках кулаком биків з ніг збивав… У роду Мазурів — усі ковалі були. Миронові трохи шкода, що Максим у трактористи пішов, а з нього коваль вийшов би. І Михайло, якби з війни повернувся, теж міг би ковалювати. Мирон згадує свого старшого і крадькома витирає сльозу. — Чого це ви, тату? — Та дим гаспидський в очі лізе…  

Незадовго до війни у них народився Максим, Ользі вже було під сорок, але материнство повернуло їй молодість, і Мирон не міг намилуватися своєю дружиною та сином. Коли вона хворіла, Мирон прибігав з кузні, прав пелюшки своїми грубезними руками і купав сина, який вміщався на його долоні. Вночі, коли дитина плакала, Мирон не спускав Максимчика з рук та співав йому пісні, які складав сам. А коли повернувся з фронту, то брав його з собою до кузні, поки мати з поля не приходила і не забирала додому. Коваль любив свого сина більш за все на світі, але ніколи не говорив про це. Виховував у строгості, змалку до роботи привчав, хоч Ольга завжди докоряла: — Ще наробиться за свій вік, хай поспить та погуляє. — Якщо залізо не загартуєш, то воно міці не має, Олю. — То ж залізо, а це дитина. Максим закінчив школу у Косопіллі, склав екзамени на тракториста і пішов у бригаду Снопа. Мирон не відраджував. Син уже заробляв сам собі на хліб, парубкувати почав, але з-під батьківської волі не вийшов, навіть закурити при батькові боявся і, за давньою традицією, яка збереглася ще в селах,— називав батька та матір на «ви». Взимку, коли починався ремонт, Мазур з сином ходили на роботу в парі. Мати, бувало, шепче: — Хай би ще поспав, прийшов пізно, загулявся з хлопцями… — У неділю видіспиться, як захоче, а це робота… — Та якби ж до неї рвалися всі так, як ти… Одні зовсім не ходять, а інші аби день до вечора… — А я не можу так, Ольго, у мене совість партійна… — Партійний ти чи не партійний — зараз усі однакові… — Воно так, але на мене люди дивляться, бо я ж таки в партію вступив не для чину, а тому, що душа моя, значить, так настроєна… Хочу, щоб і син мій за мною йшов, Ольго. — Куди, в кузню чи в партію? — Хай у партію йде через кузню…  

Платон надягав стару, обпалену іскрами фуфайку і брався з хлопцями до роботи. Весело в кузні видзвонюють молотки, перекидаються жартами хлопці. А найбільше перепадає Юхимові, бо прийшов він найпізніше. — Довго вона тебе тримала, Юхиме… — Хоч поснідати дала? — Та годі вам, хлопці,— просить Юхим. — Ні, друзі, Юхим уже не ходить до Степки, взявся за розум і міняє професію. — Що ж буде тепер робити? — Іде в помічники до дядька Михея — помагатиме кабанів смалити. — А чого ж? Щодня свіжина і чарка… — Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде. — Він зможе й на цимбалах для неї… — Я б сам навчивсь, аби знаття… — Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп: — Чи є у вас, хлопці, вода? Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше, — Пийте,— подає кварту Платон. — Спасибі… Мороз сьогодні… — Да-а, на градусів дванадцять тягне… — Воно б і чарку можна випити… — Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте. — Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе… — А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон. — Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять… — Могли б когось іншого послати… — Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки. — Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима. — Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а… — А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так? — Та він же не вашу палив,— каже Платон. — З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська… — А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим. — Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон. — Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька. — А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом. — Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…  

Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув: — Люди добрі, водички привіз свіженької! Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все поле закричав хтось: — Не пийте! Хай він подавиться цією водою! Хай він заллється нею, проклятий! Крізь юрбу жінок проштовхалась Текля. З-під її хустки вибилось волосся, спадало пасмами на худі плечі. Пересохлі губи чорні, як земля, потріскались і на них запеклася кров. — Він! Він, проклятий, спалив наші хати, в сухоту дітей увігнав! Не пийте! Я прокляну і того, хто нап'ється з його рук! — Геть з поля! — Проклятий! — Геть! — Душогубець! Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги. Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав: — Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав… Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…  

…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали. У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор. — Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай. Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.



13.



Другого дня після повернення з лікарні Семен Федорович з'явився вранці на господарстві в новому костюмі, в синьому пальті, яке надягав тільки тоді, коли їздив у район. Від нього пахнуло одеколоном «Дніпро» і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо. Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, «президента» ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька: — Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег. — Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда. У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — «13». Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде. Семен Федорович дістав із залізного ящика, що заміняв йому сейф, велику папку. У ній лежали десятки газетних вирізок, кілька грамот — все, що стверджувало його колишню славу. На папці був наклеєний папірець з переліком документів: «Грамот — 7, статей і заміток про С. Ф. Коляду — 24, починів та ініціатив С. Ф. Коляди — 36, фотографій — 9». У двері постукали, Семен Федорович швидко сів у крісло: — Увійдіть. Увійшов Горобець. — Вас не можна впізнати, Семене Федоровичу! Жених! — А чого ж, ми ще не той… Які новини, Леонтію? — Крутимось. — Начальство не приїжджало? — Дзвонило. Лаяло за надої і за погану підготовку до весни… — Нічого, буде у вас новий голова, то зразу вискочите в передові,— постукує Коляда пальцями по червоній папці. — Таке скажете… — А ти ніби нічого й не знаєш? — Мало чого не наговорять у нас,— ухиляється од відповіді Горобець. — Що ж, я не проти, хай знімають… Ще не такі, як я, злітали, а ми — люди маленькі,— каже Коляда, а сам думає, що нема такої сили, яка б виштовхнула його з цього крісла. — Та звісно,— погоджується Горобець,— як вирішать… — І ти за Підігрітим руку тягнеш? — Моє діло сторона, Семене Федоровичу, що там думають в районі — не знаю, а до вас я завжди з повагою… — Іди… — Крісло для вас купив… — На біса мені твоє крісло! Я можу й на лаві сидіти,— похитується на пружинах Семен Федорович. До кабінетика вбігає Олег Динька. — Макар Олексійович прийшли,— повідомляє. «Прийшли»! «Бачиш, йому вже важко переступити поріг правління. Я з тобою зараз поговорю». Семен Федорович бере папку і йде до кабінету Підігрітого. Вигляд у нього грізний — зараз вскочить до Макара лев. Думки — блискавками в голові Коляди, і він раптово змінює тактику. У бухгалтерії, через яку проходить, це вже не лев, а хижий вовк. У сінях вовк стає ягням, а в кабінет Підігрітого Коляда заходить мов лисиця: — Вітаю, хе-хе, «президента»! А я вже заходив. Як ти поживаєш? — Спасибі. А ти? Що сказали лікарі? — Та здоровий, тільки нерви… Бром п'ю. — Я оце зранку теж грамів двісті брому потягнув. Кабанця замочили. Від Підігрітого тхне самогоном, свіжою печінкою й цибулею. — Значить, кажеш, нема новин? — здалеку починає Коляда. — Щось уже наговорили тобі? — насторожується Підігрітий. — Дещо сказали… Та мені це байдуже, можу хоч і сьогодні печатку здати. — Це ж ти про що? — дивується Макар. — Про те саме… Знаю, що їздив ти в райком. Тільки, я тобі скажу, Макаре, не з тієї ноги танцювати почав, — показує лисиця зуби. — Я нічого не писав. А секретар райкому мене сам викликав на розмову. У нього запитай, що він думає. — А навіщо проти мене людей підбиваєш? Гадаєш, я не знаю? Але мене голіруч не візьмеш,— показує папку Коляда.— Через оце переступиш? Тут уся моя біографія і моя служба. Я не тримаюся за крісло голови, але для мене честь моя дорога! — В цю хвилину Семенові Федоровичу зробилось дуже шкода своєї честі, і він пригрозив: — За неї я можу на все піти! — Ви на мене не кричіть,— переходить на офіційний тон Підігрітий,— я таких уже бачив! — Ні, ти ще не бачив,— запевняє Коляда.— Я тебе виведу на чисту воду. — Дивіться, щоб вас не вивели! — Я з п'яним взагалі не хочу розмовляти.— Семен Федорович демонстративно забирає папку і виходить. — Неправда, я не п'яний! — кричить навздогін Підігрітий. — Я просто поснідав! Коляда негайно викликав свого газика, взяв папку і поїхав до Косопілля. Як побачив це Підігрітий, то велів запрягти виїзних коней і теж — на Косопілля. Біля вітряка в газика луснув скат. Коляда, згадуючи всіх чортів, які тільки могли існувати на світі, мусив якийсь час просидіти в машині. А тут ще, як на зло, в критих санях промчав Підігрітий, навіть не подивився в його бік. Але й Макар торжествував рано. Недалеко від районного центру коні, злякавшись машини, що раптово виїхала з лісу, рвонули на обочину… Сани занесло, а потім ужарило об придорожню тумбу. Підігрітого викинуло з саней. Він опинився у рові. — Стій! — крикнув Коляда шоферові і кинувся до суперника.— Ти живий? Підігрітий тяжко дихав. На лобі красувалась величезна гуля. — Помру,— простогнав.— Скажи Олені, щоб поховали… — Це вони об стовпчик, лічно, вдарились,— показав Сава Чемерис на телеграфного стовпа, біля якого лежав Підігрітий. Коляда зібрав усе своє благородство та гуманізм, виліпив зі снігу щось схоже на другу голову Макара і приклав до гулі. Підігрітий розплющив очі. Коляда з Савою Чемерисом допомогли йому стати на ноги. — Це ви об стовпчик,— показав Сава,— якби вдарились були в жилку, що біля вуха, то взавтра, лічно, й ховали б. А так, слава богу… — Це ж ви мене перекинули, щоб вам… — Ви, товаришу голова, не матюкайтесь, бо я не винен, що коні злякались і полозок зламався… Я сам ось, лічно, кожуха порвав… Якби їхали потихеньку, то хоч би й перекинулись, то нічого не було б, а це ж ви мене підганяли, щоб ми швидше за товариша Коляду приїхали… — Та замовкніть! — Як же я буду мовчати, коли моя правда? Я вам кажу, що дорога слизька і Архімандрит на передні ноги не кований, а ви мені: жени, щоб Коляда раніше за нас не приперся в райком… То я, дурний, гнав, а тепер ось кожуха латай… — Нічого я вам, дядьку Саво, про Семена Федоровича не говорив. — Як же не говорили, коли говорили? Я кажу… — Не слухай його, Семене,— обмацує гулю Підігрітий,— завези додому, бо кончусь. Коляда посадив Макара в машину і сказав шоферу: — Давай назад. — А ви ж казали, що сьогодні в райкомі у вас вирішиться доля… І що ви,— почав Сава. — Ви менше слухайте, що говорять… Бачите, он яка ґуля в Макара Олексійовича. — Я такої ще, по правді сказати, не бачив… Олена скам'яніла, коли Макар і Коляда ввійшли до хати. — Хто ж це тебе отак розмалював? — сплеснула руками, заголосила.— Ой боже мій, боже, уже серед білого дня розбій пішов! А ти ж усім годиш та слу-у-жиш… — Та це я з саней упав, не галасуй. Спасибі, Семен Федорович нагодився, а то міг би й дуба врізати в тому рові. — То лягай швидше і лікаря хай привезуть,— кинулась до ліжка Олена. — Ти краще на стіл нам щось постав. Нічого зі мною не станеться.— Макар підійшов до дзеркала й обмацав чорно-синьо-червону гулю. — А може, ти мозок струсив? — наповнились жахом очі Олени.— Усе бачиш і чуєш? — Нічого я не струсив, гуде в голові, як у млині, але все чую,— відповів Макар, та про всяк випадок почав повторювати таблицю множення. Коли в смерть переляканий Олег Динька, почувши від Михея про дорожні пригоди Коляди і Підігрітого, прибіг до хати Макара Олексійовича, перед ним постала дуже мирна картина. Під величезним плакатом, який закликав відпочивати тільки на курортах Південного берега Криму, сиділи, обнявшись, два голови і вели дуже люб'язну розмову. Осторонь, на лаві, примостилась Олена з мокрим рушником. Диньку посадили за стіл, але особливої уваги йому не приділили. Перед Колядою лежала розкрита папка з газетними вирізками, в які він тикав пальцем: — Ось моя слава, тридцять шість починів… Гримів колись Коляда! А ти мене не поважаєш… — Поважаю,— заперечував Підігрітий.— Ти гадаєш, що я хочу стати головою колгоспу? А я не хочу… Хай Олена скаже… — І нащо нам та морока? Он свого клопоту скільки! Посидівши з годину, Олег Динька довідався, що кращих друзів, ніж Підігрітий і Коляда, нема в усьому світі, що хтось їх намагається посварити, але з цього нічого не вийде, що вони поважають один одного; а, окрім того, Семен Федорович поважає ще й Олену (Олена: «Спасибі на доброму слові»), а Макар Олексійович давним-давно не зустрічав такої розумної жінки, як Фросина. На прощання вони розцілувались і, лагідно всміхаючись, розстались. Олегові здалось, що величезна гуля, яка зручно примостилась на чолі Підігрітого, теж усміхалась… Динька був задоволений: конфлікт між головами завершився перемир'ям. Бо за своє життя встиг переконатися: суперечки до добра не доводять, а особливо в Сосонці. Дорогою Динька зайшов до контори колгоспу і здивувався, побачивши за столом секретаря райкому Мостового. Він переглядав зведення, які показував Горобець. Поруч сидів Михей Кожухар і теж вдивлявся в стовпчики цифр. — А-а, комсомольський секретар! Здоров,— привітався з Олегом Мостовий.— Як там ваше начальство, помирилось? — Помирилось, Олександре Івановичу… Макар Олексійович, правда, ґулю невеличку набив… — Чув, чув,— посміхнувся Мостовий і подивився на Михея. — Вони обидва зараз вдома, я можу… — Встигнемо ще зустрітись.— А потім до Горобця: — Так що, Леонтію Гнатовичу, хвалитися нічим. — Нічим,— зітхнув Горобець. — Усе на ноги зводимось. То укрупнювались, то роз'єднувались, таку шарпанину затіяли, а земля цього не любить,— сказав Кожухар. — Ходімо до майстерень,— запропонував Мостовий,— хочу Мазура та Снопа побачити. Вони сиділи в кузні і розмовляли, як раптом прибіг хлопчик і до Мирона: — Ідіть, дядьку, бо ваш Максим з бугаєм бореться! Справді, біля ферми стояли хлопці, голосно сміялись. Мирон ще здалеку побачив, як Максим підійшов до бугая і схопив його за роги. Бугай нагнув голову, рвучко мотнув нею — Максим відступив назад. — Давай давай, Максиме! — За хвоста його! — Через себе перекинь! Максим витер руки об поли фуфайки, подивився на Софію, що стояла серед дівчат, і знову підійшов до рогатого суперника. Та не встиг взяти за роги, бо ляснув батіг і полоснув Максима по плечах. Всі так і покотились зо сміху. — Хто це? — обернувся Максим і побачив батька, — Ти що собі думаєш? — замахнувся знову Мазур, але не вдарив.— Ану додому! — То так би й сказали, а то зразу — батогом,— соромливо опустив голову Максим. — І вдасться таке,— скаржився Мазур Мостовому.— Чортів хлопець. — А що їм інше робити? — скручує Михей довжелезну цигарку.— Клубу, як у людей, нема, електрики так само… — Зоставайтесь у нас, ще не таке побачите, у нас — культура! — Широкоплечий хлопець у збитій набакир шапці з викликом дивився на Мостового.— Чи вас тільки зведення цікавлять? — Не тільки,— після паузи відповів Мостовий. — Тож воно й видно,— одвернувся хлопець. — Ні, почекай, а ти ж що, чекаєш, коли я тобі натоплю в клубі? — Та хіба то клуб? — У мене хата більша… — Там скоро вовки заведуться. — Як твоє прізвище? — запитав Мостовий хлопця. — Ну Гайворон Платон. А що? — То візьми, Гайвороне, і напали грубу… А то бикам роги скручуєте, а в клубі холодина, ніби надворі. Елементарної свідомості нема. — Ви мене, товаришу, не знаю, хто ви, на бога не беріть. Я вже намахався молотом за день, а як ви не стомились, то можете напалити.— Платон вийшов з гурту. — Та це ж секретар райкому,— шепнув хтось. Але Платон не почув. Хлопці розійшлися. — Приходьте ввечері до Степки! — Юхиме, прийдеш? — Та побачу… — Я до вас ще зайду,— сказав Мостовий Ничипору Івановичу і пішов з Динькою в село. Напроти колгоспної контори стоїть низька, довга хата з маленькими вікнами. Половина даху вкрита поржавілою бляхою, а решта вшита сніпками. Колись тут жив батюшка. Але в тридцятих роках, коли познімали з церкви дзвони, отець Іоанн з горя впився, написав синькою на стіні коло вівтаря: «Бога нът» — і переїхав до сина, що на Донбасі. У хаті розмістили два класи початкової школи, потім її перетворили на громадську комору, а після війни — в читальню. Але взимку тут було читати холодно, влітку ж — ніколи, тому зняли вивіску «Читальня» і написали «Клуб». Районний відділ культури повідомив область про відкриття ще одного вогнища культури на селі, Олег Динька почепив на двері великого замка, і на цьому справа закінчилась. Коли Сосонку приєднали до колгоспу «Вперед», хлопці і дівчата почали ходити до городищенського Палацу культури, бо то був справжній палац. Тепер уже ніхто таких подорожей не робив. На попову хату з вивіскою «Клуб» ні район, ні колгосп коштів не асигновували, і вона почала розвалюватись. Згадавши молодість, Коляда організував якось «триденку боротьби за культуру». Клуб побілили та вшили сніпками дах. Після ремонту ключі повісили в конторі — хто хоче, може відчиняти, бо райвідділ культури порадив перевести клуб на громадські засади. Олег Динька довго копирсався в замку, поки нарешті відімкнув хату. Лампа-десятерик не горіла, бо не було гасу. Динька приніс лампу з сільради. У так званому залі під стінами стояло кілька лав, у кутку — хиткий столик, поскрипувала під ногами стара підлога, дверцята грубки були відчинені, і в ній тужно завивав вітер. У другій кімнатці стояло кілька шаф з книжками, а на столику — шахова дошка, на якій чорні дали мат білим. — Пішли, Динько,— сказав Мостовий,— ні, ні, клубу не зачиняй. У сінях, що розмежовували контору колгоспу та сільраду, рівненьким стосом лежали дрова. — Бери, Олег.— Перше ніж встиг Динька щось зрозуміти, Мостовий наклав оберемок дров і поніс. Мостовий став навколішки і заходився розпалювати грубку. Дрова були сирі і ніяк не хотіли займатись. Секретар райкому аж посинів, роздмухуючи вогонь. Нарешті маленький язичок полум'я лизнув кору, осика зашипіла і здалась. — Горить, — задоволено промовив Мостовий, обтрушуючи з пальта тирсу.— Віник є? — У сільраді. — Ходімо. Поки Динька шукав віника, Мостовий зняв скатерку зі стола Підігрітого і наказав Диньці взяти радіоприймача. З контори колгоспу вони, після деяких роздумів, забрали три стільці і познімали лляні фіранки з вікон. Коли безмежна цікавість привела Михея Кожухаря до клубу, то він побачив, що в хмарі пилюки, яку здійняв Динька, замітаючи підлогу, Мостовий поліном прибивав фіранки на вікнах. — Пойняв,— сказав Кожухар і заходився допомагати Мостовому. Динька загорівся і, махнувши рукою на майбутні неприємності, приніс із колекції Підігрітого, що зберігалась і в сільраді, з десяток найкращих різнокольорових плакатів. Пришпилили їх на стінах. — Ну, як? — ходив по залу Мостовий. — Тепер уже інший фасон,— з гордістю промовив Динька. — Поклич хлопців і дівчат,— сказав секретар.— І того, Платона Гайворона, обов'язково. — Це ми в момент,— і собі підхопився Кожухар. — Ви покличте Платона, а я до Степки збігаю,— уже на вулиці сказав Динька Михеєві.— Тільки ж не говоріть нікому, що Мостовий дрова таскав і фіранки чіпляв, бо засміють, а це ж секретар… — Вас засміють,— відповів Михей і захитався на своїх довгих ногах. Мостовий залишився в клубі сам. Він скинув пальто, сів на лаву біля грубки. Нестримно боліла нога. Олександр довго розтирав її, але це не помогло. Стомився за день. Поклав пальто під голову, ліг. Руки і ноги були такі важкі, що не хотілось і ворухнути ними. По радіо передавали концерт молодих виконавців. І раптом диктор оголосив: — Виступає солістка філармонії Тамара Крайниченко. Підійшов до приймача. Так, це був її голос. Співала його улюблену пісню — «Вогник». З Тамарою Мостовий познайомився ще в п'ятдесят шостому році, у госпіталі, куди привезли його, двадцятирічного сержанта, з Будапешта. Вона прийшла зі своїми подругами-дев'ятикласницями провідати поранених солдатів. Олександрові запам'яталась тоді гарненька невеличка дівчина, яка напрочуд славно співала. Після госпіталю він демобілізувався і приїхав до батьків у Дніпропетровськ. Зо два роки був секретарем комсомольського комітету металургійного заводу, а потім його послали до вищої партійної школи. У Києві Олександр розшукав Тамару. Вона вчилась у консерваторії. Мостовий був безнадійно закоханий в неї. Коли говорив про це дівчині, та завжди відповідала: — Сашко, у нас попереду — вічність. Закінчивши школу, поїхав редагувати районну газету. Прощаючись, запитав: — Ми ніколи з тобою не зустрінемось, Тамаро? — Я не можу їхати, що я робитиму в тому Косопіллі? Проза життя, Сашо, нічого не вдієш, але перед нами — вічність… Вона помахала ручкою і сіла в таксі, що чекало на неї біля вокзалу. Олександр побачив, як високий чоловік у світлому костюмі відкрив дверцята машини і обняв Тамару за плечі. Робота в газеті не залишала багато часу на душевні страждання, і тепер він тільки часом згадував свою Тамару, яка була так впевнена, що перед нею — вічність… Косопільські дами ніяк не могли примиритись з тим, що молодий редактор неодружений, і переконували своїх дочок, незаміжніх сестер та племінниць вжити всіх заходів і виправити цю помилку. Кожної суботи влітку або і в будні вечори палісадник, що ріс біля редакції, заповнювали ті, хто не втратив надії привернути увагу Мостового до своєї персони. Сміливіші з них ставали на ризикований шлях — вони приносили до редакції свої вірші. Але далі розмов про рими справа не йшла. Правда, одного разу Мостовий пішов у Будинок культури на танці. Другого дня його викликав Бунчук: — Ви так, Олександре Івановичу, порозтрушуєте весь свій авторитет, який вам створюємо ми. Що за комсомольські звички? Коли ви так любите танцювати, то танцюйте вдома, щоб ніхто не бачив… Ми он зриваємо заготівлю картоплі, а ви — навприсядки… І, взагалі, вам треба одружитись, бо ви дотанцюєтесь… — Колись я скористаюсь з вашої поради, Петре Йосиповичу,— пообіцяв Мостовий. Тамара проспівала пісню, вогник згас. Мостовий знову ліг на лаву, заплющив очі і думав про те, що так і не зміг розпізнати загадкової Тамариної душі. Мабуть, у неї було якесь інше життя, про яке він не знав. Добре було б зустрітись з нею. Напевне, вже вийшла заміж… А може, поїхати? Що він їй скаже?.. Чого це так розболілась нога? Хороше лежати біля гарячої груби… Стомився він… На вулиці Платон зустрів хлопців та дівчат, яких Динька вів до клубу. Попереду йшов Михей Кожухар і розпікав усіх: — Та який же ви в біса комсомол? Дожилися до того, що секретар райкому у вашому клубі фіранки чіпляє і дрова носить! Та з вас уся область сміятиметься, елементи ви несвідомі. Мовчки ввійшли до клубу і зупинились на порозі: секретар спав. — Тс-с,— замахав руками Динька,— давайте почекаємо на вулиці. Він, знаєте, скільки обходив сьогодні… Хтось ненароком грюкнув дверима — Мостовий прокинувся. Зіскочив з лави. — Пробачте, я трохи задрімав… Заходьте. Тепер давайте знайомитись, кого не знаю. Ти, Юхиме, грай марш… — Оля. — Софія. — Степка. — Світлана… Я вас знаю… — Марина. — Петро. — Дмитро Кутень, зустрічалися. — Володя. — Максим Мазур… Я більше того бугая не чіпатиму… — Ну, Платоне, ми з Динькою твоє завдання виконали. Хотіли помити підлогу, але не було часу, іншим разом приїду…— сказав Мостовий. — Пробачте мені, Олександре Івановичу, я не хотів образити вас, то я так, зі злості,— промовив Платон. — Буває. Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь, будьте, як удома,— запросив Мостовий. Юхим грав, але ніхто і не думав танцювати. Дівчата розглядали плакати так, ніби перед ними висіли полотна найвидатніших художників, хлопці юрмилися біля приймача. Олег Динька, скориставшись тишею, почав промову: — Нам усім повинно бути соромно, що ми занехаяли культурно-масову і виховну роботу, а я підкреслював завжди, що… Що завжди підкреслював Динька, присутні не почули, бо його перебив Мостовий: — Збори ви проведете без мене, а зараз давайте заспіваємо. — Це можна,— сказав Михей Кожухар і махнув своїми довгими руками… Розходились тоді, коли дід Вигон гучно вдарив у рейку дванадцять разів. Михей запрошував Мостового до себе ночувати, але втрутився Платон: — Та ми з Олександром Івановичем підемо до мене.— Він хотів якось загладити враження від першої зустрічі з Мостовим. — Завтра чергують у клубі Максим і Софія! — нагадував десь з другої вулиці Олег Динька. Провівши Мостового в другу кімнату, Платон заходився готувати вечерю. Нарізав сала, хліба і приніс чайник кип'ятку. — Вибачайте, але ми з Васьком самі куховаримо, і я нічим більше не можу вас почастувати. — Та що ти, Платоне, у нас — царська вечеря! — А після паузи спитав, дивлячись прямо в очі хлопцеві: — Тяжко тобі? — Не легко… Інколи хочеться тікати… — Звідки? — З села. Приїхав з міста і наче втрапив у дев'ятнадцяте століття. Коли жив тут, звик, а побачив трохи світу… — У нашому районі не всі такі села, Платоне. — Знаю. Але я живу в Сосонці. То приєднували наш колгосп, то роз'єднували… І дожилися — електрики нема, клубу нема. У Городищах збудували Палац культури, лазню, дитячий садок, а в Сосонці нічого, бо це була тільки одна з бригад… Це що, правильно? По-партійному чи по якому? — Це не по-партійному,— сказав Мостовий. — Оці всякі реорганізації відкинули нашу артіль на двадцять років назад. — Треба наздоганяти, Платоне. — Хто ж поведе людей? Хто? Коляда? Куди ж він поведе, оцей злий, єхидний чоловічок? Чи, може, Підігрітий? Влади між собою ніяк поділити не можуть. Це страшно, коли б'ються за портфелі нікчеми. — Чи не занадто гостро засуджуєш Коляду і Підігрітого? — Ні. Вони нічого не бачать і не хочуть бачити. Бригадири щоранку ходять по селу та загадують на роботу, лайка, крик… А колись наш колгосп був найкращий у районі, мама розказувала… Мостовий мовчки курив. — Який же вихід? — Не знаю. — Ти не задумувався над цим? — Я розгубився, Олександре Івановичу,— щиро зізнався Платон.— Я мріяв стати агрономом, повернутись у село і зробити щось велике для людей. Я мріяв не лише про врожаї, а про те, щоб усі стали красивішими, добрішими. Щоб не було зла, примітивного зла, яке так шкодить нам… — Приїхав,— і мрії почали забуватись? — запитав Мостовий. — Ні, вони стали дуже земними… Ось ми сидимо з вами при оцій лампі, а коло села проходить високовольтна лінія. А ми не можемо підключити Сосонку. Чому? Бо лінія — державна. А Сосонка чия? — Ми вже писали про це в обком… — А що з того? Пора спати, Олександре Івановичу, пробачте, я вам наговорив стільки, але я не міг мовчати. — Я розумію тебе, Платоне. Мостовий ліг, а Платон пішов на кухню, взяв зошита, дістав з Васьчиного портфельчика ручку і почав писати: «Наташо, я не знаю, що робити мені…» 14.


Вранці, коли Семен Федорович ще лежав у ліжку, до нього прибіг стривожений Горобець і в усіх деталях розповів про вчорашні події в клубі. Коляда зіскочив з ліжка, почав взувати чоботи. — Штани, штани, не забудьте,— нагадав Горобець. — Невже сам дрова носив? — бігав по хаті голова. — Власноруч, з Динькою… — Чорти б їх побрали,— невідомо кого лаяв Коляда,— а, тепер мені лупай очима. Від криниці прийшла Фросина і передала останні новини: — Мостовий ночував у Гайворона. До третіх півнів світилося. — Готуй сніданок,— наказав Семен Федорович дружині, а сам через городи побіг до Платона. — А мені які вказівки, Семене Федоровичу? — ледве встигав за головою Горобець. — Іди к чортовій матері. Горобець відстав. Мостового Коляда застав на подвір'ї Гайворона, саме прощався з Платоном. — Обов'язково заїду, а ти будеш у районі — заходь. Привітався і запросив секретаря на сніданок. — Дякую, я вже поснідав. — Як же це так, Олександре Івановичу, приїхали і не покликали. А я вдома весь вечір той… читав… — Я знаю, ви останнім часом почали захоплюватись літературою і особливо — усною творчістю. Що там у вас з Підігрітим? — Нічого… Вчора він перекинувся і набив ґулю, а все інше в порядку, так би мовити, керуємо колегіально, згідно рішень останнього Пленуму… — Я б вас просив передати Підігрітому, щоб він прийшов до сільради. І комуністів запросіть. — В один момент.— Голова зник у вуличці. Макар з острахом вислухав Коляду, помацав свою гулю і сяк-так натягнув шапку. — Коли що, то кажи, що ми з тобою той… колегіально,— повчав дорогою Семен Федорович Підігрітого.— Я до тебе нічого не маю, а ти до мене… З перших слів Мостового Коляда зрозумів, що секретар повністю поінформований про справи в Сосонці. От люди! Не встигне начальство з машини вийти, як уже про все розкажуть. І Гайворон недаремно ніч просидів з Мостовим, усе виклав. Ну, почекай, хлопче, я з тобою ще зустрінусь. — Якщо ви й далі не будете дбати про колгосп, а воюватимете за крісло, шановні товариші голови,— сказав Мостовий,— то добра не ждіть. — Та яка війна, Олександре Івановичу! Та ми живемо, як брати.— І для підтвердження своїх слів Коляда поплескав Підігрітого по спині, а Макар Олексійович спробував усміхнутись Семену Федоровичу. До кімнати зайшли Ничипір Сніп, Мирон Мазур та Іван Лісняк, у довгій бурці, з батіжком,— саме збирався молоко везти. — Оце вже всі,— промовив Підігрітий. — Малувато вас. — Було колись більше, Олександре Івановичу,— розвів руками Макар.— Життя, воно йде… Коли укрупнились, то Михайленко в Городищах завгоспом залишився, і Самохвал там хату поставив… Коренюк з Цимбалом у Косопіллі побудувались… Один сторожем влаштувався, а другий — гас у бочці розвозить… — Пилип Самограй бригаду кинув і в райспоживспілці шкіри заготовляє. Так і розтрусився наш партійний осередок після цих перетрубацій,— сумно посміхнувся Ничипір. — Тільки ми, старі, й залишились,— сказав Мазур. — Нас мало, але всі чисто такий приклад показують! — вихопився Підігрітий.— Сніп і Мазур по дві норми за день дають, і товариш Лісняк усе виконує… Я, як секретар, мобілізував… — Не треба нас з Мироном мобілізовувати, Макаре. Ми й так знаємо своє діло: прокинувся — та в кузню… І Лісняк молоко не перекидає.— Ничипір повернувся до секретаря: — Назначили мене агітатором, Олександре Івановичу, і Мирона теж… Та кого ж ми будемо агітувати, коли наші хлопці грамотніші за нас, десятирічки позакінчували, а Платон, к приміру, три роки в академії провчився… Так, аби вважалось, що є агітатори… А скільки говорив і Підігрітому, і Коляді: давайте молодих приймати… — Правильно,— сказав Мостовий. — Та чогось вони ні кують, ні мелють… — Визнаю помилку, визнаю.— Підігрітий усміхався, ніби його похвалили. — Нема у нас порядку,— зітхнув Ничипір. Лісняк, пильно вдивлявся в обличчя присутніх, намагаючись зрозуміти, про що йде мова. Коли закінчив говорити Сніп, він звернувся з німим запитанням до Підігрітого, показуючи жестами, що і він хоче знати сіль бесіди. Підігрітий махнув рукою, мовляв, сиди, коли прийшов. Мостовий помітив, як Іван Лісняк винувато подивився на всіх і відсунувся від столу. — Ні, товаришу Підігрітий, ви мусите розповісти Іванові Лісняку, про що ми тут говоримо,— сказав. — Та яка з ним розмова, Олександре Івановичу? Глухий мов пень і… — Як ви смієте ображати людину? — скипів секретар. — Не можна, не можна,— погодився Коляда. — Напишіть про все Ліснякові.— Мостовий поклав папір перед Макаром Підігрітим. — Хай Семен Федорович, бо в мене почерк не виписаний,— промимрив Підігрітий і відсунув папір. Коляда почав писати, але після першої фрази замислився: — Писати про те, що багато членів нашої організації вибули? — запитав Мостового. — Напиши — повтікали,— відповів замість секретаря Мазур.— Чкурнули туди, де легше. — Так і напишіть,— сказав Олександр Іванович. Лісняк прочитав і з вдячністю подивився на Мостового, потім сів до столу, витяг з кишені свого зошита. Написав, ніби до протоколу: «Слово має Іван Лісняк. Я не знав, про що ви тут говорите, але я відчував серцем. Ті, хто залишив наш колгосп у важкий час,— не комуністи, а шкурники. Вони пролізли в партію, щоб служити не їй, а щоб вона служила їм. Треба, щоб наша партійна організація негайно поповнилась молодими комуністами, бо Підігрітий з Колядою скоро всіх пороблять глухими і німими. Я рекомендую до партії Платона Гайворона та Максима Мазура. Підігрітий думає тільки про свою хату і про город, Коляда ображає людей. Я не можу звинуватити Коляду в тому, що він щось краде в колгоспі, але він обкрадає людські душі. Іван Лісняк»  

Коли Мостовий зачитав цього листа, голова колгоспу зірвався з місця і закричав: — Це змова проти мене! Я не потерплю, можете мене сьогодні знімати з посади. Я ночами недосипаю, щоб виконати всі рішення. Я з колгоспу й соломинки не взяв і нікому не дозволю взяти, я сторожів поставив… — Чого ви кричите? — спокійно спитав секретар.— Про те, як ви керуєте, мені розповідали… — Хто, хто? Гайворон чи Михей Кожухар? — І Гайворон, і Кожухар… А про те, бути вам головою колгоспу чи ні, вирішуватимемо не ми з вами, а колгоспники… Тепер це буде саме так. І ви, товаришу Підігрітий, за своїм розмальованим парканом не відсидитесь.— Мостовий написав записку Лісняку і запропонував: — А тепер давайте підемо на господарство. Після від'їзду секретаря райкому, Макар Підігрітий зробив висновок, що Коляда в своєму кріслі довго не всидить. А Коляда подумав, що Підігрітий, може, головою сільради ще й пробуде, а з секретаря парторганізації полетить негайно… Але, зоставшись удвох, вони співчували один одному і виробляли програму дій. — Я їх усіх змелю і розвію! — обіцяв Семен Федорович.— І цього студента… Приїхало, загвинтило три гайки і вже голос подає! А німий! Та я його… Підігрітий теж зробив висновок… — На біса я той паркан пофарбував, тільки очі людям зриває… — Хай Мостовий не думає, наче нас у трісках знайшли… Замість того, щоб допомогти нам, він з дівчатами в клубі співає і любов крутить… А я в номенклатурі більше, ніж йому років.— Коляда витягнув з шухляди свою папку.— Ось моє трудове життя — в газетах надруковане! Я для народу живу. — І я,— вирішив Підігрітий.  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка