Микола Зарудний на білому світі



Сторінка18/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

*  

Випровадивши Васька в поле, Наташа перебралась з тапчана на ліжко і заснула. Вона не пам'ятала, скільки проспала, а коли прокинулась, то побачила біля себе Степку. Спочатку подумала, що це їй привиділось, і мало не крикнула, але дівчина нахилилась і тихо промовила: — Ще поспи… А може, їсти хочеш? — Спасибі. — Я нагодую тебе… Ось принесла сиру й сметани. Ти обов'язково повинна попоїсти.— Степка підклала хворій під голову ще одну подушку, аби було зручніше, і примусила Наталку з'їсти кілька ложечок сметани. — А де Васько? — Він побіг до Платона. — Навіщо? Я не хотіла, щоб він знав… Хвилюватись буде, а мені вже краще. — Може, лікаря викликати з Косопілля? — запитала гостя. — Ні, і ти, Степко, не сиди… — Тобі неприємно, що я прийшла? — Навіщо ти, Степко? Я просто подумала, що в тебе робота… — Без мене справляться. А я з тобою побуду… У хату тихо зайшли Максим і Ничипір Іванович. — Ми лікаря викликали, зараз приїде,— повідомив Максим. — І в райком Платонові дзвонили,— сказав Сніп,— ти вже тримайся, дочко. — Не треба було. Не турбуйтесь. Згодом Кожухар привів лікаря — маленького сивого дідуся. Дідусь випровадив усіх, крім Степки, з кімнати, помив руки і присів на ліжко біля Наталки. — Зараз послухаємо сердечко, що воно нам скаже… Поки лікар оглядав хвору, до Гайворонової хати почали сходитись люди. Стояли на подвір'ї, мовчазні та похмурі. І Васько сидів на призьбі, низько опустивши голову: не міг дивитись на людей, бо це нагадувало йому той захмарений осінній день, коли ховали матір… Перешіптуються молодиці, і немилосердно чадять самосадом чоловіки. — Наче місце наврочене під цією хатою… — А така ж молода. — І привітна… — В поле приїде і так уже славно агітірує. І вірша прочитає… — Видно, хорошого роду, бо й роботи не цурається. — І Васько доглянутий, і в хаті, як у віночку, а слаба ж… Лікаря, щойно він з'явився, зразу оточили: — Як там Наташа? — Не хвилюйтесь,— заспокоїв,— усе буде добре. Серце увійшло в норму. Зараз для Наташі головне — спокій. Завтра я ще приїду. Макар Підігрітий викликав з хати Васька й звелів: — Якщо Наташі стане погано, то зразу біжи до мене… Я машину всю ніч триматиму. Степка хазяювала в хаті: нагодувала Васька, помила підлогу, щоб свіжіше було. — Я ще посиджу біля тебе, добре? — Посидь, Степко… Мені здається, ніби я тебе вже давно знаю,— сказала Наталка. — Ми давно й познайомились… Пам'ятаєш, у лікарні… — Ти тоді образилась на мене? — пригадує Наталка їх першу зустріч. — Я не знаю… — Ти красива, Степко. Я ніколи не бачила ще такої красивої дівчини… — Така собі… як і всі. Хтось нетерпляче постукав у двері. Степка побігла відчиняти. — Як Наташа? Що з нею? — почувся Платонів голос. Він підбіг до ліжка, впав на коліна, схопив Наталчині руки. — А я ж не знав, я нічого не знав,— з болем говорив він, ніби виправдовувався не перед дружиною, а перед своєю совістю.— Наталочко, дівчинко моя, ну скажи мені слово… Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю! Степка стояла в дверях і не могла поворухнутись. А треба йти звідси, швидше, щоб не чути цих слів…

32.



Сосонка пахла свіжим хлібом… Після довгих вагань Коляда нарешті підписав відомість на видачу авансу, хоча Бунчук і попередив: — Ти з цим питанням не поспішай, бо ще можуть бути корективи. — Але, осмілюсь нагадати, ми вже виконали два… — Треба підтримувати, Коляда, в народі бойовий дух. — Дух є, але їм ще хліба треба. — Дивись, ти хазяїн. Подумай, бо тобі відповідати доведеться. — Який я хазяїн,— скаржився в телефонну трубку Коляда.— У нас такі порядки завели, що я тепер без правління і парторганізації не можу, звиняйте, й той… Вчора прийняли рішення, щоб видати аванс, якщо хочете відмінити, Петре Йосиповичу, то приїжджайте… Сосонка пахла свіжим хлібом… Над хатами звивались синюваті димочки, в печах на капустяних листах допікались високі, рум'яні паляниці. А в Ганни Кожухарихи вони вже лежали на лаві, застеленій білими рушниками. Пораючись у хаті, Ганна раз по раз поглядає на них і радіє, що хліб удався: і не глевкий, і не підгорів, і на смак вгадано. Давно вже Ганна не пекла хліба, і дуже їй хочеться, щоб хтось зайшов до хати, вона б і похвалилась. Але ніхто не приходить. Михей сидить на низенькому шевському стільчику і латає чобота. — Що ти їх щодня латаєш, взув би нові та й ходив на здоров'я,— каже Ганна. — У нових чоботях тільки до куми ходити, а до роботи вони не годяться, Ганю, бо чоловік тоді лиш про них думає та людям показує. — Я і не знала, що ти такий хвалько. — Кожен хоче, щоб до його персони було вніманіє… — Звісно… — Ось ти виклала паляниці переді мною і чекаєш, щоб похвалив. — Чекаю,— призналась жінка. — Знаю тебе.— Михей відкладає чобота, витирає об штани руки і незграбно обнімає дружину.— Ти у мене, Ганю, чистеє золото… Вибери-но там зо дві паляниці, то я Полікарпові занесу. — Авжеж, віднеси, бо хто йому спече? Степка не навчена. Хай свіженького покуштують,— погоджується Ганна. — І Платонові, Ганю, віднеси, бо там теж хата без хазяйки,— радить Михей. — Що ти хочеш, коли воно не приспособлене до нашої жизні, та ще й хворе, бідолашне… — У кожній хаті знайдеться куточок для горя. — Кажуть люди, що приступ у Наташки був від сонячного вдару. Цілими ж днями їздила на тому візку по бригадах та культуру розвозила,— згадує Ганна. — Дасть бог, вичуняє… Піду я, Ганю,— Михей взуває чобота і проходжається по хаті,— зносу їм нема, солдатські… Пам'ятаю, видав мені їх старшина під Будапештом. З тиждень носив я їх із собою, хотів додому неходженими принести. А перед однією атакою взув: думаю, вб'ють і не походжу в нових чоботях. Дали команду, вискочив я з окопу і біжу. Автомат у руках аж підскакує, а я ні-ні, та й погляну на чоботи. Легко було бігти… А потім: бах! Дз-з-з… Міна розірвалась. Упав я, обмацав себе, чоботи — живий. Тільки халяву осколком розсікло. Так жалко було… — Сорочку білу одягни, Михею,— нагадує Ганна. — Е, до вечора чорна буде. — Одягни,— наполягає жінка,— сьогодні ж неділя. — Я вже й дні погубив за цією роботою. — Але ж у бригадири вибився,— підсміюється Ганна,— і патрета при дорозі виставили… — Якби не було за що, то не малювали б,— відказав.— Що колись колгосп за городину мав? Абсолютну, як той казав, дулю. А зараз Горобець на рахівниці клацає та грошики лічить, і на трудодні трохи видали. Так що моя бригада теж чогось варта, і я не остання шпиця в колесі, Ганю. — Такий герой, аж нікуди! — Жінка зав'язує в хустину дві паляниці і подає чоловікові.— Тільки ж не розхвалюй мене перед Полікарпом, скажеш, що хліб не дуже вдався… Полікарп чекав Михея біля своїх воріт. Вони завжди ходили на роботу разом — так потоваришували. Михей хоч і старший був, але ставився до Чугая, як до однолітка. Полікарп, відчувши Кожухареву душевність, віддячував йому суворою, непоказною любов'ю. А що вже до роботи, то кращого помічника Михеєві й не треба. Полікарп сам відремонтував старого моторчика, десь аж з Косопілля попривозив іржаві труби і по них качав воду на городи. Дерев'яними жолобками вона розбігалась по ділянках, і городина росла, зелена та буйна. І вродила цього року, як ніколи. Щодня відправляли машинами огірки, помідори, капусту і моркву в Косопілля, на приймальний пункт, возили на базар, і, справді, Горобець рахував гроші та радів. Коли приїжджали в Сосонку кореспонденти, Коляда неодмінно водив їх у городню бригаду. Одного разу вони сфотографували Полікарпа на тлі помідорів, і незабаром фотографія з'явилась в газеті. Лісняк вивісив її на вітрині, біля контори, щоб усі бачили. А на ранок хтось видер фото з газети. Це дуже стривожило Підігрітого: невже досі не простили Чугая? Макар пішов у бригаду до Полікарпа. — Там вчора якийсь хлопчисько газету порвав на вітрині… Я йому вуха накрутив! Так що ти, Полікарпе, не думай, ніби хтось проти тебе зло затаїв… — То я сам зірвав, Макаре,— сказав Чугай. — Навіщо? — Перед людьми я винуватий… — Та скільки ж ти будеш винуватий? Люди вже й забули про ту пожежу,— переконував Макар,— і викинь цю тугу з серця. Легко сказати, та важко зробити. Не міг Полікарп забути тієї страшної вітряної ночі, коли палахкотіла Сосонка у вогні. І Марту не міг забути. Та як забути, коли глянеш на Степку,— вилита Марта… Інколи брав маленьку карточку і просиджував над нею годинами, немов повертався у молодість. …Чугай прийняв від Михея хліб і запросив до хати. На столі — пляшка горілки, закуска. — Це ж з якої радості, Полікарпе? — здивувався гість. — Це не з радості,— відповів, не приховуючи смутку,— а для годиться… Дочка заміж виходить… — За кого? — Кожухар аж рота розкрив від несподіванки. — За Кутня,— сказав Полікарп і відвернувся.— Вибрала… — А чого ж це я не чув? — здвигнув плечима Кожухар.— Все знаю, а про це не чув… Дивина. — Хай би виходила, я не проти, природа, як то кажуть… але хіба їй Кутень до пари? Он Юхим всю зиму ходив. То ж хлопець! Ні, Кутня сподобала, ех! — Полікарп долонею вибив корка і наповнив чарки. — А коли ж вона тебе порадувала? — Вчора…  

*  

Платон стоїть навколішках перед Наталкою і каже їй, тільки їй: «Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!» Цей спомин не залишав Степку ні на мить. Він був останньою розірваною ниточкою, яка вже не втримувала дівчину від безглуздого, відчайдушного кроку. Приїхала увечері до клубу, сподіваючись там зустріти Дмитра, при всіх кинутись йому на груди і сказати: «Не дивись на мене такими сумними очима! Я люблю тебе, люблю!» Але агронома не було, і Степчин задум не вдався. Тоді вона побігла в контору, де йшло якесь засідання, і написала Кутневі записку: «Приходь сьогодні в поле. Я чекатиму. Степка». Він прийшов уночі. Дівчина чекала його біля згаслого вогнища. — Я… я прийшов, Степко… Ти кликала? — Кликала. — Чого? — Я виходжу заміж! — За… за кого? — За тебе! Чого стоїш? Обнімай, цілуй мене! Кутень тремтячими руками обняв Степку і впився холодними губами в її уста. Дівчина вирвалась з його обіймів, але ошаленілий хлопець уже розшматував на ній кохтину. — Геть! — крикнула Степка, і Дмитро відскочив, ніби тільки й чекав цього слова. — А тепер іди. — Я побуду з тобою, Степко,— благально дививсь на дівчину. — Ні, я тобі вже все сказала. — А коли ми одружимось? Я такий щасливий, Степко. — Я рада, що з'явилась ще одна щаслива людина…  



*  

Чугай вислухав дочку і по тому, як говорила вона, зрозумів, що Степка не відступить від свого рішення. — Що ж, перечити тобі не буду,— журно промовив,— аби лише ти щасливою була. Сосонські молодиці підхопили на язики цю новину, і пішла вона гуляти по селу, викликаючи здивування, тривогу і радість, здогадки і натяки, сміх і горе. — Довго вибирала! — Ну й щастя вхопила, щоб тобі ні дна ні покришки! — А чого? Хлопець культурний, при должності… — Сказано, як судилося чоловікові, то й з припічка вб'ється. — А Юхим, кажуть, як ніч ходить… Пісні ж про неї складав… — Та не на той голос… — Їй-богу, чула, що це Степка на зло Платонові заміж за Кутня йде… Щоб я цих відер додому не донесла, як брешу… — І я чула, кумо. — Отак життя запропастить… — Любов! — Теперішня любов на три дні. То колись, бувало… — Де ж це вона тепер житиме? — Хату поставлять, та й усе. Батько ж у нього директор, то й з цегли змурує… — А я кажу, що тут діло не чисте. Мабуть, уже так приспічило, що хоч бігом до загсу біжи… Хіба б я свою пустила одну в полі ночувати? Допаслася… — Степка не така. У строгості себе тримала… — А-а, нам аби на весіллі погуляти та чарку випити. — Мать, духову музику наймуть. — Юхим на гармошці їй зіграє! — Ні-і, не Кутневі це жінка. Він же як вальок, прости господи, а вона ж — вогонь… — А Олег Динька хвалився, що комсомольське весілля Степці влаштує. — Про мене хоч і піонерське, аби потанцювати. — О, о, дивіться, до Чугая сват приїхав на молоковозі. — О, і сваха! — Та худюща ж, як та Колядиха! — А пишається!  



*  

Олег Динька бігав по селу з таким виглядом, наче жениться він. Дівчата чепурили хату, плели вінки, хлопці звозили з усього села столи. За всім цим стежив Динька, давав вказівки і поради, домовлявся, що і коли грати, писав запрошення на весілля. А тим часом, мабуть, у десятьох хатах пеклося і варилося, смажилось і парилось. Полікарп купив кабана, а колгосп преміював Степку бичком та грішми. Василь Васильович Кутень теж підкинув якусь сотню, але участі в підготовці до весілля не брав. — Не хочу, Надеждо, щоб на мене потім анонімки строчили,— сказав дружині.— Могли б і, в нас повечеряти, а то затіяли бал… Тільки грошам горе. — Та у нас же один син,— пробувала заперечити Надія Володимирівна. — Йому так треба було женитись, як мені оце вмирати,— буркнув Кутень.— Він сам себе не прогодує. Закінчив би якийсь інститут — та в люди вийшов, а так… Кутень і синові сказав, щоб не робили ніякого весілля, але Степка й слухати не хотіла. — Буде таке весілля, що аж у Косопіллі почують. А своєму батькові передай, що його грошей мені не треба. Дмитро попросив батька, і той домовився в загсі, щоб шлюб зареєстрували, не чекаючи місячного строку. — А може, ще передумаєш, Дмитре? Колеса ж і назад крутяться,— пробував відраяти сина Кутень. — У мене, батьку, своя голова є… — Та дурна ж вона в тебе, як обичайка…  



*  

Степка з дружками ходила від хати і до хати, запрошуючи на своє весілля. Молода у білому платті ішла попереду королівською ходою, а дівчата, у віночках, у барвистих вишиваних сорочках та плахтах, у найкращих сукнях, ішли за нею і співали. А ще далі крокували піонери в краватках. Алик Коза сурмив у горн, а Васько вторив йому на старенькому барабані,— таку інструкцію дав їм Динька. Він приготував і ще один сюрприз, але поки що нікому не говорив: взавтра мали приїхати з кіностудії, щоб зняти комсомольське весілля у Сосонці. Платон сидів на ліжку біля Наташі і читав уголос томик Сосюри:  



Жовтіє лист, і щастя розцвітає, нема йому ні гранів, ані дна… Зі мною знову ти. І тільки серце крає очима синіми печальна далина…  

— Хто це співає? — прислухалась Наталка. — Степка заміж виходить.— Гайворон виглянув у вікно.— До нас ідуть. Гості увійшли в хату, поклонились. Степка ступила до Наталки: — Прошу на весілля, Наташо. — Бажаю тобі щастя, Степко, великого-великого. Тоді поклонилась Платонові. — Приходь і ти на моє… весілля,— з болем, з докором подивилась йому в очі, і Гайворон не витримав цього погляду… Трам-та-там, трам-та-там,— вигравали на подвір'ї Васько з Аликом Козою. Наталка помітила, як подивилась на Платона Степка і як той раптово зблід. — Ти ж проведи молоду,— сказала, щоб порушити тишу, яка запала в хаті, коли пішли дівчата. Платон вийшов на подвір'я. Молода з дружками були вже за ворітьми. Але Степка оглянулась. Помахала йому рукою, а потім взяла у Світлани рожеву айстру і кинула Гайворонові під ноги… А вранці в селі заграли музики. На відкритій машині приїхали з Косопілля молоді. Їх зустріли хлібом-сіллю, і Макар Підігрітий виголосив гучну промову. Потім урочиста процесія пішла до хати. І все це знімали оператори. Степка йшла під руку з Дмитром, аж сяяла вся від радості… Вона шукала очима когось у натовпі і не знаходила. Усім весільним ходом командував прибулий кінорежисер, йому підкорялись музики, гості і молоді. З ним ходив ще якийсь високий, засмаглий чоловік з пишною шевелюрою. Він не відривав погляду від Степки. Коли вже сідали за столи, підійшов до неї і відрекомендувався: — Кінорежисер Борис Авер'янович Лебідь. Вітаю вас з весіллям, чарівна пастушко. — А звідки ви мене знаєте? — кокетливо мружила очі дівчина. Лебідь вийняв з планшета кілька Степчиних фотографій і показав їй. — Минулого разу, коли приїжджали до вас мої товариші, вони в дарунок мені віддали ці знімки. І я не міг не приїхати… У житті ви ще красивіша… Пробачте,— звернувся він до Дмитра,— що я затримав вашу дружину. А з вами, Степко, я б ще хотів мати розмову, але, звичайно, не зараз. Олег Динька проголосив тост за здоров'я молодих. — Гірко-о! — Гірко-о! Кричали в хаті і за столами в садку. Музики заграли туш. Дмитро нахилився й поцілував Степку. — Встань, — шепнула Надія Володимирівна, — встань… — Не хочу,— відказала Степка. — Ти гляди мені,— помахав виделкою захмелілий Василь Васильович Кутень. Коли всі двадцять два тости, заплановані Олегом Динькою, були виголошені під бурхливі овації присутніх, Семен Федорович Коляда кивнув музикам і запросив молоду до танку. О, як вони танцювали! Ніхто ніколи й подумати не міг, що Коляда такий танцюрист. Він, здавалось, літав навколо Степки, великі, блискучі хромові чоботи лише на якусь мить торкались підлоги. Очі його світились, обличчя було натхненне. Він то відпускав молоду від себе, то підхоплював її, наче пушинку, і вони крутились в шаленому вихорі. Їх нагородили оплесками. Семен Федорович провів Степку на місце, поклонився їй і тихо сказав: — Я сьогодні був щасливий… Степка не почула цих слів. Полікарп Чугай обходив довгі столи і припрошував гостей, пив по чарці за щастя, за добро. І люди усміхались до нього: ніхто не пам'ятав зла. Хай би дожила до цього дня його мати, стара Степанида… Нема кінця розмовам за весільним столом. А Михей Кожухар зібрав хор, і ллється пісня, хтозна-ким і коли складена, але жива:  

Зеленая ліщинонько, Чом не гориш, та все куришся, Гей, молодая та дівчинонько, Чого плачеш, чого журишся?  

 

*  

— За здоров'я трактористів! — Іменно… — За Ничипора Снопа! — Іменно…  

*  

— Чого ти припав до цієї чарки? — Жінко, ш-ш-а! — Щоб ти вже смоли напився! — Жінко, ш-ш-ша…  



*  

— Бачила сьогодні Маланку, отаке-о перед собою носить… — Від кого ж це в неї? — Мать, від Коляди… — Ото сміху буде, як у пелені до Фросини принесе…  



*  

— Мені маслозавод що? Мені індустрію давай, і я покажу… — Або предприятія. — І предприятія давай… Я такий! — І я…  



*  

— А мені, чуєш, Чапаєв і каже: «Гаврюша, погибаю… Ти спасайся, бо й твоя жизнь дорога… Каже, передай привіт нашим, чуєш, і своїй жінці Оляні…» То я, чуєш, на коня і в отступлєнія… — От як воно було, значить. — Каже, чуєш, передай привіт нашим і жінці Оляні… — Любив я її від весни до першого снігу. А потім на мене щось найшло… Іду додому, а мене до Параски верне. Іду, а воно верне, а воно верне… За твоє здоров'я…  



*  

— Пшениця всьому голова, бо це хліб… А кукурудза нам без пользи. — Та тихше… — Я кому хочеш скажу, бо в мене душа за государство болить… Ну, посій сто гектарів, двісті, але ж не п'ятсот! То чумиза якась, то кукурудза…  



*  

— А Степка сумна сидить… — Уже віддівувала. — Кажуть, Платонові квітку кинула на прощання. — Та бре… — Айстру… Червону-червону…  



*  

— Ти піхоти не зачіпай! Ви що? Бабахнули — і кури, а ми на пузі — вперьод! — Без нас ви й гроша ламаного не варті… Сказано, бог війни! — А піхота — цариця! А ви бабахнули — і кури. А ми на пузі — вперьод!..  



*  

Хор: А ще сонце не заходило, Та й настала темнота… Та й нещаслива та дівчина, Котра любить козака…  



*  

Степка підвелась з-за столу. — Ти куди? — притримав за руку Дмитро. — Душно… Я сама піду… Вийшла з хати і стала під старим кленом. Вона зараз бажала тільки одного: щоб не бути причетною до цієї музики, до цих співів і поздоровлень… Якби сталося так, щоб вона могла піти звідси, щоб її ніхто не шукав. Пізно… І Платон не прийшов на її весілля… Для кого ж вона зіграла оцю сумну комедію зі своєю долею? Степка плакала, притулившись щокою до шершавої кори клена.  



Співаймо, дружечки, співаймо, Нашу Степку згадаймо. Щоб була щаслива й багата, Як у рідного тата…—  

виводили весільної дружки. — Чого сховалась? — підійшов до неї Дмитро.— Ти плачеш? — Ні. — Степцю, не плач, — пригорнув дружину,— у нас такий день сьогодні, а ти… Ось розійдуться гості, і ми залишимось удвох… — Я не хочу! І в Сосонці не залишусь! — гнівно блиснули іскорки в її розкосих очах. — А де ж ми будемо жити? — не на жарт перелякався Дмитро. — Не знаю… Поїдемо в Косопілля. А тут я не зможу… — Чому? Скажи. — Не хочу! — Але ж я на роботі… — Без тебе обійдуться… Їдьмо. Вези мене звідси! — Як же так раптово, що скажуть люди? — зовсім розгубився Кутень. — Ну, я ще побуду трохи, якщо хочеш… Ходімо. У тісних сінях Степку схопив за руку Лебідь. — Тепер ви від мене не втечете… Я хочу вам сказати кілька слів. Вони вийшли на ґанок. — Чого ви хочете? — не зовсім чемно запитала Степка. — Я вам хочу запропонувати зніматись у моїй картині. Мені потрібна героїня… — Я ще не героїня. — Ви не зрозуміли. Мені потрібна дівчина на головну роль,— пояснив Лебідь.— І тільки ви мусите зіграти її. Я допоможу вам, і ви станете знаменитою артисткою… Вірте мені. Ви повинні вчитись… — Як же я поїду? — розгубилась дівчина. — Це не сьогодні і не взавтра,— поспішив заспокоїти режисер.— Я розпочну знімати фільм восени, а ви мені будете потрібні взимку. Я тільки хочу, щоб ви дали згоду приїхати на мій виклик. — Напишіть… — І ви приїдете? — Напишіть! Лебідь вклонився і поцілував дівчині руку. Пізно ввечері колгоспівський газик відвіз Степку і Дмитра в Косопілля… 33.




Понад усе на світі любив Федір Власович Пишва свою автомашину. Його кофейну «Волгу» знали не тільки мешканці величезного будинку на Кловському спуску, а й столичні автоінспектори. Не подумайте, що Горьковський автозавод виготував машину на персональне замовлення Пишви. Ні, машина була серійна, але Федір Власович не терпів стандарту. Він попригвинчував додаткові фари і дзеркальця попереду та з боків, замість оленя на капоті у нього була стальна модель реактивного літака, все, що піддавалось гальванізації, було вкрите нікелем. Машина блищала, як тульський самовар. У гаражі теж був ідеальний порядок. Усі інструменти лежали в акуратненьких мішечках, стіни побілені. У кутку стояла шафа, набита вщерть вирізками з газет. Гараж був обнесений низеньким парканчиком, і навіть малюки знали, що то є заборонена зона, та не наближались до гаража. Паркан Федір Власович поставив після того, як Васько, мешкаючи з братом у тьоті Дусі, прибив на гаражі легковажного півника, викликавши у Пишви страшенну лють. Звичайно, якби Васько знав, що колись, у юності, Пишву дражнили Півнем, то він нізащо не прибив би того півника на гаражі Федора Власовича. Але звідки хлопчакові було знати, що в часи непу Федько Пишва не боровся разом з богуславськими комсомольцями за перемогу світової революції, не знімав дзвони з церков, не переслідував спекулянтів, а торгував на базарі солодкими півниками на дерев'яних паличках. Пишва міцно тримав монополію на виробництво півників і не без успіху конкурував з карамельними «фірмами» Києва, Черкас та Богодухова. …За рік півники на паличках принесли Федорові Власовичу гарненький будиночок, велосипед, лаковані чоботи на рипах і повногруду супутницю життя — Феофанію. Крім того, за ним, здавалось, навічно закріпилось прізвисько Півень. Згодом ситуація змінилась, і Півень почав співати іншої, кинув свою «фірму», продав хату, забрав Феофанію та переїхав до Києва, де і влився, як він писав у анкетах, у могутні лави пролетаріату. Він працював у залізничних майстернях, потім закінчив учительські курси. Був учителем, у війну — охоронником на одному заводі, а останні кілька років — інспектором міністерства. У вільні години любив Федір Власович посидіти в своєму гаражі. Сидить собі й дивиться на машину або візьме папку з газетними вирізками і читає. Пишва вирізував з газет тільки фейлетони, звіти про судові процеси, пригоди і статті на моральні теми. Ця пристрасть з'явилась тоді, коли він задумав написати дисертацію на тему: «Час і молодь». По тому, як виходили нові постанови, приймались нові закони та змінювалось керівництво міністерства, Федір Власович змінював і теми своєї дисертації. Назви майбутньої наукової праці лежали у папці на письмовому столі: «Школа у післявоєнні роки», «Всеобуч — рушійна сила прогресу», «Учнівський колектив і його вплив на формування характеру дитини», «Вулиця, школа, сім'я», «Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — новий етап», «Роздільне навчання хлопчаків і дівчаток — гальмо у процесі виховання», «Суд і виховання», «Любов і трудове виховання підростаючого покоління»… Так уже років з десять Федір Власович змінював назви майбутньої дисертації, але не написав жодного рядка. Чорні папки з критичними статтями, фейлетонами і судовими звітами за цей час полонили Пишву, і тепер він навколо себе не помічав нічого світлого, радісного, на все дивився з підозрою. Коли бачив новий будинок, то не думав про його красу, а прикидав, скільки міг викрасти виконроб, споруджуючи його. Сідаючи в тролейбус без кондуктора, він обмацував поглядом кожного пасажира: без квитка їде… Читав у газетах оголошення про захист дисертацій і говорив Феофанії: — Підмастив, без хабара не проліз би… Вечорами Пишва ходив тінистими алеями парку і полохав закохані пари: — Цілуються… Яка розпуста! …І ще любив Федір Власович виїжджати у відрядження на периферію. Щойно в його руках з'являлось командировочне посвідчення, Пишва змінювався на очах: ставав дуже поважним, говорив повільно і ходив так, ніби за кожен його крок держава повинна була комусь платити валютою. Перед від'їздом в ту чи іншу область Федір Власович заходив на поштамт і давав телеграму: «Буду такого-то числа крпк Зустрічайте крпк Окремий номер крпк Пишва крпк». До речі, Федір Власович ніколи не говорив: «я прийду» чи «я приїду», він казав коротко і вагомо: «я буду». У поїздах він поводився, як людина широчезної вдачі, заводив з офіціантками ресторану, провідницями легкий флірт і розмови з ризикованим підтекстом, а сусідам по купе давав, між іншим, зрозуміти, що вони мають честь їхати, коли не з міністром, то з особою не меншого рангу. Сьогодні голубий експрес примчав Федора Власовича на маленьку станцію — Косопілля. Пишва вийшов з вагона, але його ніхто не зустрічав, хоч телеграма була послана ще вчора директорові технікуму Очакову. Був ранок. На станції — нікого. Пишва постукав у віконце каси. Худий старенький касир, ще не вислухавши його, похитав головою і промовив: — Скажем, скажем, усьо скажем.— І зачинив віконце. Пишва постукав удруге: — Я — Пишва з міністерства. Мене ніхто не зустрічає? — Скажем, скажем, усьо скажем,— запевняв касир і заглибивсь в товстелезний довідник. — А як доїхати мені до райцентру? — запитав Федір Власович. — Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв касир і знову зачинив віконце. Пишва плюнув і вийшов на привокзальний майдан. Йому пощастило — тут чатувало на пасажирів таксі. Федір Власович сів у машину і недбало кинув шоферові: — В райком! …Відчинились двері, і до приймальної зайшов невисокий, товстенький чоловік з величезним шкіряним портфелем. Відрекомендувався: — Пишва з міністерства. — Котушка з райкому,— за звичкою, відповів Прокіп Минович. У ході дальшої розмови Котушка зрозумів, що перед ним неабиякий начальник, і люб'язно провів Пишву до готелю. У малесенькій кімнатці стіни були розмальовані під античні колони, стояло ліжко і висіла величезна картина «Ранок у сосновому лісі». Пишва належно оцінив майстерність і фантазію невідомого художника, який, очевидно, в припливі натхнення намалював не тільки ведмедів, а й лисицю, дикого кабана, вовка і сову, ставши, таким чином, другим після Савицького співавтором Шишкіна. Пишва глянув на зім'яту постіль і зажадав свіжої білизни. — Нічого, лягайте, тут прокурор спав,— заспокоїла його чергова. Котушка уладнав цей інцидент, і Федір Власович блаженно заснув, попросивши Прокопа Миновича передати начальству, що він буде о десятій ранку. Розслідування «справи» Мостового йшли широким фронтом. Комісія, створена Бунчуком у складі масовика Будинку культури і інспектора наросвіти, уже кілька днів сиділа в технікумі, перевіряючи все, що можна взагалі перевіряти, а особливо — виховну роботу. Були переписані й прослухані патефонні платівки, все, крім вальсів, польок і краков'яка, занесено до списку аморальної музики, комендант гуртожитку писав доповідні записки про кількість вечорів танців, що відбулися за останній рік. Окремо був складений список тих, хто з'являвся в гуртожиток після десятої години вечора, а також названо сторонніх осіб, які проникали сюди з невідомими намірами. Особлива увага була звернена на поведінку і «моральне обличчя» студентки Галини Гайворон. У висновках члена комісії — масовика Будинку культури — було вказано: «До учениці Гайворон Галини один раз приходив її брат Платон Гайворон і брав активну участь у танцях на зарубіжну тематику. Галина теж танцювала і аморально піднімала ноги. Факту відвідання Галини тов. Мостовим не встановлено, але встановлений факт, що він її проводжав до території гуртожитку, а також ходив з нею після кіно по недостатньо освітлених вулицях міста Косопілля». Інспектор райнаросвіти доповідав, що навчальні програми в технікумі виконуються, успішність хороша, викладачі чесно і сумлінно виконують свій почесний обов'язок. Директор технікуму Сергій Миколайович Очаков — старий, досвідчений педагог і чудовий організатор. Члени комісії не викликали на бесіду Мостового. З ним мав розмову Бунчук. Перегортаючи «справу», Петро Йосипович із співчуттям дивився на секретаря: — Нам треба поговорити з вами, Олександре Івановичу. Справа дуже серйозна. Гадаю, ви знаєте, про що йде мова… Мостовий посміхнувся. — Не тільки я, Петре Йосиповичу, а й увесь район, — Мені дуже прикро,— продовжував Бунчук,— що так сталось, але ми не можемо замовчати це… Факт вашої аморальної поведінки встановлено, і… треба відповідати за свої, я б сказав, ганебні вчинки. Ваш інтимний зв'язок з неповнолітньою студенткою… — Ви припиніть цю комедію! — обірвав його Олександр Іванович. — Що-о? — протягнув Бунчук.— Якщо для вас це комедія, то для нас це питання честі району… Ви перебуваєте у недопустимих зв'язках з неповнолітньою дівчиною, ви загубите її життя. Гайворон може подати на вас заяву до суду. А громадськість нашого міста! Ми мусимо дати відповідь громадськості й вищестоячим органам про поведінку другого секретаря райкому. — Я вам ось що скажу, товаришу Бунчук,— підсунувся ближче до столу Мостовий.— Запам'ятайте, що ніяких пояснень про наші взаємини з Галиною Гайворон я давати не буду. — А ви їздили в Хрещате? Ночували в неї? — Я ночую вдома. А в Хрещате їздив. Не дуже часто, бо ніколи, але їздив. — Чого ви їздили? — Не можна бути таким цікавим, Петре Йосиповичу,— засміявся Мостовий.— І я вам раджу: поки не пізно, скажіть вашій комісії, щоб вона дала змогу нормально працювати викладачам технікуму, не тероризувала учнів. А самі займіться більш важливими справами. — Ви мене не вчіть! — скипів Бунчук.— Я сам знаю, що мені робити. А питання про вашу поведінку я буду змушений поставити на бюро і повідомити обком. Сьогодні приїхав представник міністерства. Ви розумієте, що це означає? — Все розумію… — Для вас у цій ситуації є лише один вихід,— подобрішав перший секретар. — Виїхати з району,— продовжив Олександр Іванович. — Так. Добре, що ви це зрозуміли… Тільки з поваги до вас, до вашої молодості, я постараюсь, якщо це мені вдасться, домовитись з товаришами, аби вас кудись перевели,— мирно закінчив Бунчук. — Спасибі за турботу, Петре Йосиповичу,— промовив Мостовий,— але я нікуди не збираюсь виїжджати… До речі, ви знаєте, що приїжджає комісія з обкому, щоб розібрати мою заяву? — Не заяву, а донос! — налилося кров'ю обличчя Бунчука. — Петре Йосиповичу,— спокійно почав Мостовий,— я не писав ніколи доносів і ніколи їх не писатиму! Я надіслав заяву до обласного партійного комітету про антидержавну практику приписок і окозамилювання, яку насаджуєте в районі ви. Копія цієї заяви лежить на вашому столі. І написав я її тому, що після всіх моїх виступів на бюро, після товариських розмов з вами, ви продовжували обманювати партію. Ви мене виставили демагогом і чинодралом, який посягає на ваше крісло, а зараз затіяли брудну історію з розслідуванням у технікумі… Хіба це партійні методи? Ви, мабуть, втратили відчуття часу. Подивіться на календар, прокиньтесь. Олександр Іванович вийшов з кабінету. Не чекав Бунчук, що так повернеться ця розмова. Гадав, що Мостовий ухопиться обома руками за його ідею і через кілька днів розпрощається з Косопіллям. Кому і що ти тепер доведеш, коли тій дівці вже вісімнадцять років? Візьмуть взавтра та розпишуться, ще й на весілля покличуть… Бунчук гортає сторінки заяви Мостового: жодного факту він не може спростувати… Коляда мовчатиме, Тихонюк і Паливода візьмуть вину на себе, скажуть, що на свій страх і риск засіяли ті гектари… Перебирає прізвища інших голів колгоспів і приходить до невтішного висновку: ці розкажуть, як він, Бунчук, викликав поодинці до кабінету, наказував засіяти надпланові площі кукурудзою, буряками і щоб ніхто не підозрював, що вони існують в природі… Дві тисячі гектарів родючої косопільської землі було вкрадено… Федір Власович Пишва після розмови з Бунчуком пішов у технікум. Ще нікого не бачивши, ні з ким не поговоривши, він був переконаний: доведеться розслідувати дуже пікантну історійку про зв'язок молоденької учениці і секретаря райкому. Це було цікаво. Ознайомившись з висновками так званої комісії, перечитавши всі пояснення викладачів, коменданта гуртожитку і деяких учнів, Федір Власович уже подумував про те, з яким фурором він доповість у міністерстві про результати свого відрядження. Прийшовши в учительську, Пишва відрекомендувався і запитав, чи може він побачити директора. — Сергій Миколайович,— відповіли йому,— приїде увечері з області. Пишва зайшов у кабінет директора і розпочав роботу. Він викликав по одному викладачів та вів з ними розмову. Федір Власович гадав, що до нього заходитимуть боязкі, стривожені люди і з винуватим виглядом оповідатимуть про погану дисципліну в технікумі, аморальну поведінку учнів, про гучні пиятики, про те, як Мостовий водить до себе дівчаток… Але заходили викладачі — байдужі до появи представника міністерства, розмовляли та поводились з гідністю і, що головне,— все заперечували. Так і не добившись ніяких зізнань про недоліки і провали, про недогляд, Пишва зажадав, щоб до нього викликали на бесіду учнів за списком, який у нього був. — Пробачте, товаришу представник, Сергій Миколайович категорично заборонив викликати учнів на бесіди в справі Мостового,— сказав завуч. — Але я — Пишва з міністерства! — обурився Федір Власович. — Це не має ніякого значення, що ви Пишва. Ми не можемо травмувати учнів. Приїде Сергій Миколайович, і він, безперечно, дозволить вам зустрітися, з ким ви побажаєте. — А Галина Гайворон є? — Вона, на жаль, вдома, у Сосонці. Захворіла… після цих комісій. Довели дівчину… Пишва пішов з технікуму в райком. Йому дуже хотілось поговорити з Мостовим. — Сідайте,— запросив Олександр Іванович, коли гість увійшов до кабінету. — Пишва з міністерства! — Дуже приємно. У якій справі? — До нас надійшли сигнали… про кричущі факти у технікумі,— почав.— Я пробачаюсь, але в матеріалах фігурує і ваше прізвище. Я прошу вас написати. — Товаришу Пишва,— намагаючись бути спокійним, промовив Мостовий, все, що вам написали, брехня. Ви можете перевіряти, але я про це розмовляти з вами не буду. — Зрозуміло,— з притиском сказав представник міністерства,— але я розберусь і без вас. Не думаю, що це буде на вашу користь. Федір Власович вирішив будь-що розмотати цей клубочок. Ясно, що в технікумі кругова порука, викладачі вигороджують директора Очакова, учні залякані, Мостовий прикривається службовим становищем… Але Пишву не проведуть! І він вирішив поїхати в Сосонку та поговорити з Галиною. Попутною машиною добрався до села і зайшов у сільраду. — Пишва з міністерства,— потис руку Олегові Диньці. — Вас, напевне, цікавить робота наших механізаторів? То можу вам сказати, що найбільше накопали буряків Гайворон і Юхим Сніп. Сівбу озимини закінчили,— доповідав секретар сільради. — Ні, молодий чоловіче, мене не цікавлять буряки,— клацнули блискучі замки портфеля,— я по іншій лінії… Галина Гайворон проживає у вас? — Проживає. — Вона що, хвора? — Не знаю. — Значить, так. Підіть і запросіть її сюди. Динька пішов виконувати доручення авторитетного представника. Кілька днів підряд викликала Галину комісія, створена за вказівкою Бунчука. Спочатку дівчина не могла зрозуміти, чого хоче від неї прищуватий масовик з Будинку культури. Яке йому діло, з ким вона зустрічається? Але потім уже подруги розповіли, в яких тяжких гріхах звинувачують її. І лише тоді Галина помітила на собі зневажливі погляди деяких учнів та почула брудні натяки хлопців. Якось вона прийшла в кінотеатр, і зразу по рядах зашепотіли… Дівчина не казала Мостовому, що її допитує прищавий масовик, примушує писати пояснювальні записки. Галина взагалі не бачила Олександра вже з тиждень. А того вечора, після кіно, вона прибігла на квартиру Мостового. Його не було. Прождала до півночі, поки нарешті приїхав із села. Галина не захотіла йти до кімнати, і вони сиділи в садочку. Мостовий вислухав сумну розповідь дівчини і заспокоював, як міг. — Ти й не думай про це, Галю. Тебе ніхто не скривдить. — Я думаю не тільки про себе… Знаєте, що плетуть про нас? — Я поговорю з Бунчуком, щоб припинили це знущання. І Мостовий цієї ж ночі подзвонив на квартиру секретаря. Той, навіть не дослухавши, поклав трубку. Вранці Олександра запросили в обком, і він не встиг побачити Галину. Масовик викликав її з другого уроку: — Ви все заперечуєте. А вчора я вас бачив біля квартири Мостового. Вночі… Галині стало млосно, вона розплакалась. До кімнати увійшов директор. Він відчинив двері і сказав масовикові: — Ідіть звідси! — Я виконую доручення райкому! — Ідіть звідси! — повторив Очаков. — Я поїду додому, Сергію Миколайовичу,— сказала Гайворон, коли з учительської вилетів масовик. — Ні, ти повинна вчитись, Галино. — Я не можу, Сергію Миколайовичу, ходити по цих коридорах, по вулицях і відчувати на собі зневажливі погляди… А ви знаєте, які мені записки пишуть? — Хто? — Вони без підпису… Сергій Миколайович відпустив її додому на два тижні. — Добре, поїдь, заспокойся… Більше тебе ніхто не викликатиме, Галино, поки я буду тут. Добра чутка розноситься швидко, а погана — ще швидше. Про технікум почали говорити і в Сосонці. — Там таке, кумо, робиться, що й сказати страшно… — Дівчата голі на столах танцювали… перед Мостовим. — А Галина Гайворонова верховодила. — Та брехня! — Сваха з Косопілля розказувала. — Отаке Платонові горе… — А Галина така вже тиха та смирна. — У тихому болоті чорти водяться. — Не повірю я ніколи, хоч убийте. — За що купила, за те й продаю. — Мостовий до неї ночувати їздив аж у Хрещате. Тільки Платон не знав, що говорять про сестру у селі. Галина прийшла додому, розповіла про своє горе Наташі і, не дочекавшись, поки прийде з роботи Платон, побігла до нього на поле. Ніч була холодна і вітряна. Гайворон накинув на сестру свою фуфайку та посадив на купу гички, бо Галина не могла вже стояти на ногах. Збиваючись, плачучи, вона повідала братові про все. Він вірив кожному її слову, і гнів закипав у серці. — Ти пробач мені, сестро, за те, що було тоді… в Хрещатому. Так стало боляче, Галинко, коли я почув від Бунчука. Я хочу, щоб ти в мене була найкращою, найщасливішою. А мені сказали, що ти з ним… — Кажуть… А ти знаєш, Платоне, що я досі звертаюсь до Олександра на «ви», що він ніколи не доторкнувся до мене й пальцем, під руку не взяв. А вони говорять… І про свою любов я не сказала йому. Ми з ним просто хороші друзі, справжні… — Я тобі вірю, Галино. — Я лиш одного боюсь, Платоне,— куталась у фуфайку дівчина,— що будуть неприємності в Олександра… І все через мене… Я не хочу більше зустрічатися з ним. Не хочу. Справді, смішно: секретар райкому і я… Аби лиш у нього не було неприємностей…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка