Микола Зарудний на білому світі



Сторінка16/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

*  

Макар Підігрітий, чим би не займався, а кожного вечора заходив до Івана Івановича Лісняка подивитись, як посувається робота. Портрет Ничипора Снопа вже був готовий. Писав його Лісняк з фотографії, бо Ничипір відмовився позувати: — Нема часу мені сидіти тут, Іване, жнива… Текля Динька приходила справно і позувала добросовісно: могла годину сидіти і не поворухнутись. Коли портрет був намальований і Никодим вставив його в рамку, Текля подивилась на нього, заплакала. — Чого ти? — з жалем запитав дружину Динька. — Гірко мені від того, що не малювали мене, коли молодою була… Сава Чемерис з'явився до Лісняка, як на празник: підстрижений, поголений, в нових штанях і в синій сатиновій сорочці. Супроводжували його Михей Кожухар і Динька. Савка помацав полотно, фарби й написав Іванові свою першу вимогу: «Намалюй мене на коні». Лісняк розсміявся, замахав руками. Савка стояв на своєму: — Я з першого дня в колгоспі і завжди, лічно, був при конях. І хай Іван намалює мене на коні… Я зараз піду і приведу Горлицю… — Так то ж кобила,— зауважив Михей. — Як Іван захоче, то зробить з неї жеребця, хіба йому важко? А без коня хто я? Подумають, що якийсь тесля… — На коні й дурний поїде і оброку в опалку набере,— запротестував Динька,— а ти ж і рамки не зробиш, і… — Та це ж я не про тебе,— виправдовувався Чемерис, подумавши, що Динька справді візьме та й відмовиться робити рамку до його портрета. Іван Лісняк пояснив, що під портретом буде підпис: «Конюх Чемерис». Це трохи заспокоїло Савку. Але перед тим, як сісти у відповідній позі на лаві, він написав другу вимогу «Намалюй мене в такому піджаку, як я ходив на паску і на Перше травня в сорок першому році». Лісняк ніяк не міг пригадати, який то був піджак, і Савка заходився розповідати Кожухарю і Динці та писати Іванові. — Такий був синюватий, аж ніби зелений, а по ньому смужечка йшла… У Косопіллі купив перед самою війною. Добрячий піджак був, зараз таких нема. Ні, не шиють… — Хай тебе Іван у генеральському мундирі намалює,— порадив Кожухар. — Чого ж це я в генеральський виряджусь, коли тільки полковником був? — От бреше, от бреше,— крутить головою Динька. — Та всі знають,— входить у роль Савка.— От Михея запитай… — Йому полковника присвоїли після того, як Савка два літаки збив,— підтверджує Михей. — Коли, як? Ти збив? — Динька показує пальцем на Чемериса. Іван Лісняк не чує, що говорить Савка, але догадується, що той розповідає якусь нову неймовірну історію. Іван дивиться на високе чоло, на розумні, хитруваті очі Чемериса і думає: мабуть, міг би вийти з нього і генерал, і винахідник, і артист, якби не безмежна любов до землі, що прикувала його до цих сосонських полів з дитинства і на все життя… І Лісняк малює Савку Чемериса не просто конюхом, а мислителем, який знає таємниці землі… А через тиждень Лісняк закінчив портрет Степки. Всі хвалили Івана, ніби він відкрив таку красу. Тільки Степка, поглянувши на чарівну, горду дівчину, сказала: — Це не я. Портрети повісили на щитах край села. Здалеку здавалось, що виростали вони з землі. Хто їхав чи йшов Косопільський шляхом,— зупинявся перед ними і, мабуть, думав: багато зробили ці люди, якщо їх так високо вознесли над полями. Щоранку, йдучи в бригади, завертав сюди і Дмитро Кутень. У мовчазному товаристві портретів ніхто не заважав йому. Тільки Сава Чемерис хитрувато мружився, ніби вгадував думки агронома. Намальована Степка гордо дивилась на Кутня — їй було байдуже. А жива? А жива теж не звертала на нього ніякої уваги. Якось Дмитрові вдалось підстерегти дівчину, коли вона їхала додому. Степка зупинила коня: — Чого тобі? — Вислухай мене, Степко. — Я знаю, що ти скажеш… Але я не повірю твоєму жодному слову. — Я люблю тебе. — Нема ніякої любові. Є тільки страждання… І ти не ходи за мною. — Степко, є любов, є,— прошептав Кутень.— Якої ти хочеш любові? Я все зроблю для тебе. — Мені не треба нічого. Шарпнула за повід, і Гнідко слухняно обійшов Кутня. — Я знаю, кого ти любиш, але хіба ти потрібна йому? — крикнув навздогін Дмитро.— Вернись! Де там. Тільки тупіт копит… Степка тепер і ночувала в літньому таборі. Доярки, попоравшись, їхали додому, а вона залишалася сама. Навіть підпасичів відпускала. Вони заганяли худобу до обори, випрошували в Степки грошей «на кіно» і, забувши про втому, мчали польовими стежками до села. Насувалась ніч, але не стихав гомін на полях. Повзали пшеничним ланом комбайни, снували автомашини, навантажені зерном, надривно гули трактори, краючи землю важкими плугами. Цей гомін нагадував, що вона не самотня в нічному полі. Степка розгнічувала багаття і годинами просиджувала, дивлячись, як злітають у небо іскристі рої. У глибині душі дівчина надіялась, що, може, на цей вогник прийде він. Та минали короткі липневі ночі, а він не приходив… Степці видно звідси далекі, тьмяні відблиски фар,— то Платон оре. А хіба він не бачить цього багаття чи не знає, хто запалив його? Уже спалахують ранкові зірниці, а Степка все ще сидить біля згаслого вогнища. Вона шукає у своїх думках хоч якоїсь втіхи для себе і не знаходить. У неї лиш зріє нестримне бажання завдати йому болю, хай бачить, що в неї нема тепер ні радості, ні щастя. О, він ще не знає Степки! Холодно. Низько стелиться туман. Зморена безсонням і думками, дівчина йде у маленьку хатинку з фанери, де стоять бідони. Оберемок сіна, засланий білим рядном,— її постіль. Здається, що Степка не встигла й заплющити очі, як уже збираються доярки, виносять бідони: не заснеш. Степка біжить росяним лугом до Русавки і, роздягнувшись, стрибає у сонну воду. Потім доярки частують її парним молоком, свіжим хлібом і медом. Прибігають заспані підпасичі з торбинками через плече, відчиняють обори і женуть череду на пасовисько. Щоранку хлопчаки навперебій розповідають Степці зміст фільму, який вони бачили вчора, з усіма подробицями і своїми коментарями, опускаючи лише ті місця, де герої цілувались або поводились не досить пристойно. Між іншим повідомлялось і хто був у кіно, хто з ким сидів та про що розмовляв. Не було для них секретом і хто кого проводжав додому. Після цієї інформації хлопці залишали Степку саму і до обіду грали в дурня або читали. Останнім часом їм приносили сюди книжки Васько і Алик Коза. Степка чула, що Наталка зі Світланою розвозять книжки по всіх бригадах. Макар Підігрітий дав їм однокінного візка, вони набирали книжок, а в кооперації — дрібного товару, і їздили по всіх полях, читали газети в обідню перерву біля молотарки, роздавали книжки і торгували. До літнього табору тваринників вони ще не заїжджали, а хлопчаків з книжками прислали. Степка розуміла, що Наталка не хоче зустрічатись з нею. І не треба, вона може обійтись і без її літератури. Степка демонстративно забракувала всі книжки, що пропонував їй Васько, і взяла тільки брошуру «Як згодовувати солому худобі» якогось автора з довгими вченими титулами та подертий, п'ятирічної давності, журнал мод.  

В обід хлопці погнали корів до табору, і Степка залишилась сама. Перегортала брошуру. Вчений дуже мудро повчав, як треба різати і запарювати січку. — Добрий день,— привітався хтось. Дівчина підвела голову: Юхим. — Здрастуй. Я не помітила, коли ти й підійшов. — Ти взагалі мене не помічаєш… Я ось тобі приніс батьків подарунок,— Юхим розмотав хустинку і подав маленького золотого годинничка. — Знайшов?! — зраділа вона.— Ой, іде! Справний! Де він був? — Від старої скирти солома залишилася, а мені орати треба,— розказував Юхим,— то я подумав: давай згребу її і спалю. Взяв у хлопців вила і почав згортати. Коли щось заблищало, дивлюсь: годинник… — Спасибі тобі, Юхиме! Батько зрадіє… — А ти? — Буду носити і тебе згадуватиму… Ремінчик згнив… — Я нового куплю, чи не візьмеш? — То купи,— промовила невпевнено. — Славно намалював тебе Іван Іванович, як жива,— не зводив зі Степки погляду. — Це тобі здалось, бо не бачив давно. — Давно,— зітхнув Юхим. — А чом не приходив? — Ти все знаєш, Степко… Колись приходив, а зараз… Був час, коли хотілось втекти світ за очі… — Чого? — Щоб забути. — Все минає, Юхиме. — Ремінчик згнив, а золото залишилось… Правда, що ти за Кутня заміж виходиш? — Ні… — Все ще сподіваєшся? — Ти про що? — Ех, Степко, Степко… Чому ти не хочеш подивитись правді в вічі? — Я нічого не можу вдіяти з собою, Юхиме,— сказала після довгого мовчання. — Любиш його? — з докором запитав хлопець.— Весь вік будеш страждати? — Ні!  

…І знову ніч. Згасло багаття біля фанерної хатинки, і Степка не підкладає хмизу — він не прийде на цей вогник. Але вона мусить побачити його, зараз, негайно, щоб покласти край сумнівам і мукам. Дівчина пронизливо свиснула, заїржав Гнідко. — Іди сюди, дурнику,— підтягнула попруги і скочила в сідло. У світлі фар Платон побачив постать вершника, що раптом виріс перед трактором. — Степко, ти ж могла під гусениці попасти! — Платон зупинив машину.— Чого ти оце блукаєш ночами? Дівчина зіскочила з коня і підійшла до кабіни. — Я шукаю свою долю… — У полі? — Всюди… Підійди до мене. Гайворон вийшов з кабіни. — У тебе щось трапилось? — Ні… Я хочу запросити тебе на весілля… — Яке весілля? За кого ти виходиш заміж? — нічого не міг збагнути Платон. — За Кутня! — Ти збожеволіла! — вирвалось у нього. — Я тобі колись говорила, що вийду за нього, а ти не вірив. — Ти жартуєш, Степко. — Ні. — Це нерозумно, Степко, так може чинити тільки вередливе дівчисько, чуєш? — Платон тряс її за плечі, ніби хотів розбудити. — Хай дурне, хай нерозумне. А хто мені заборонить? Кому потрібна моя любов, тобі? — Степка хотіла вирватись, але Платон не відпускав. — Ти ж знаєш, що у мене… Наталка… — Не говори, не говори! Я тебе люблю… Забери мене звідси, давай поїдемо кудись… — Це неможливо, Степко… Я не можу калічити чиєсь життя. — А моє? — гірко всміхнулась.— Та мені все одно… Ти не думай, що я дорікаю тобі за ту ніч. Я… я сама віддалась… Забрала в неї тебе. Я не шкодую… — Степко, не муч… Невже ти, на зло мені, вийдеш за нього заміж? — А яке тобі діло? Ти не думай про мене. Я вільна робити все, що захочу… Приходь до Кутня на весілля! — Степка пробігла через смугу світла і зникла в темряві. Спотикаючись, ішла по ріллі. За нею невідступно — вірний Гнідко. Пізній місяць викотився з-за лісу і вихлюпнув на землю біле сяйво. Дівчина оглянулась: вдалині бовванів трактор. Зупинилась, прислухалась, може, йде за нею Платон, може, шукає її в цьому полі? «Я тут, я тут»,— беззвучно шептала, сподіваючись, що він знайде, покличе, врятує. Поле мовчало. Степка підійшла до свого пристаниська, кинула хмизу на задимлені головешки, підпалила: побачить і, може, ще прийде. А якщо прийде, то що скаже їй? Він не залишить Наталку. Хмиз догорів, і вогняний стовп наче розтанув у тумані. Степка, не роздягаючись, впала на свою постіль і гірко заплакала. Чому він не прийшов? Хай би ще назвав її нерозумним дівчиськом, лаяв, кричав, аби вона відчула, що Платон не хоче втрачати її… А він оре поле і не думає про неї. Хай скам'яніє та земля і пощербляться лемеші, щоб він ніколи не зміг зорати лану, де залишилися дівочі сліди… Платон ще пошкодує колись, що відрікся од її кохання, і проклинатиме себе, що цієї ночі не спинив її… Не буде йому спокою, коли бачитиме Степку з Дмитром — веселу і щасливу. 30.

Запас фантазії в Олега Диньки катастрофічно вичерпувався, а Макар Підігрітий щоранку, коли забігав до сільради почитати директиви, питав: — Є ініціатива? — Нема,— ховав очі в папери Динька.— Уже все, що можна було, зробили, Макаре Олексійовичу. Портрети намалювали, плакати і лозунги почіпляли, прапорці в кожній бригаді є, книжки Світлана з Наталкою розвозять, ще й торгують… — Мало, Динько. А нас з тобою на те і обрали секретарями, щоб ми щось приємне людям робили,— казав Підігрітий. — Бабі Ковалисі хату вшивають, сам сьогодні був, путівку для Ничипора Івановича обіцяли на осінь, школу ремонтують,— доповідав Олег. — Це все добре, а ти коли в полі був? — Позавчора в городній бригаді лекцію про любов і дружбу читав… — А те, що наші комбайнери по дві норми щодня виконують знаєш? Платон з Максимом уже, мабуть, на першому місці в області, кому про це відомо? Нікому, бо вони й самі не знають. Ось тобі, Динько, цифри, сідай і напиши в обласну газету.— Голова дав Олегові блокнота.— Тільки ж напиши про них красиво, душу вклади, бо хлопці забули, коли вже й спали. День і ніч у полі,— то на тракторі, то на комбайні. — Напишу, Макаре Олексійовичу,— пообіцяв Динька. — А ти той, віршами можеш? Напиши, Динько, віршем, щоб співати хотілось про них,— не сумніваючись у здібностях Олега, попросив Макар.— І про Снопа старого напиши. — Я віршами не пробував ніколи,— з жалем зізнався хлопець. — А ти попробуй, бо це дуже партійне діло, Динько. Ми зараз на перше місце в районі виходимо по збиранню і по хлібоздачі. Ось що наші хлопці зробили! Пиши, а я потім печатку поставлю на віршах. Динька замкнувся в сільраді, завісив газетою вікно, взяв зошита, послинив олівця і написав: «Вірш». Через дві години на папері з'явився перший рядок: «На полях гудуть комбайни». До обіду Олег згриз половину олівця, але не написав жодного слова. Увечері Макар Підігрітий довго стукав у двері, поки нарешті секретар відчинив їх. — Написав? — Написав. — Читай! Динька став посеред кімнати і урочисто продекламував:  



Комбайни на полях гудуть, Хлопці по дві норми дають…  

— Чого замовк? — спитав Макар. — Уже все,— промовив Динька.— Цифри не влазять у вірш… — Не вмієш у стовпчик, то пиши в рядочок,— сказав Підігрітий.— Жаль, хотілось мені, щоб так, як у пісні було… Вчився ти, Динька, в школі, секретарем сільради працюєш, депутатом тебе обрали, а вірша написати не можеш…. Щоб до ранку був мені допис! Сосонка собі мирно спала, не відаючи, що ніч, в яку взявся Олег Динька за перо, стане для неї історичною. Власне, про це не думав і Динька. Він просто, виконуючи наказ Підігрітого, на двох листочках учнівського зошита описав, як працює комплексна бригада Ничипора Снопа. На папері було більше цифр, аніж слів, та Динька з досвіду знав, що вищі організації полюбляють цифри. Вранці голова сільради завірив написане печаткою і наказав Івану Лісняку простежити, щоб лист був відправлений негайно. Саме цього дня в область їхав начальник пошти, йому і передав конверта Лісняк. І ось настала друга ніч. У конторі колгоспу пролунали довгі настирливі телефонні дзвінки: з області добивались до Сосонки кореспонденти газет і радіо. З Косопілля подзвонив Бунчук і наказав виконавцеві привести до телефону Коляду та Підігрітого — живих або мертвих. Кореспонденти вимагали Ничипора Снопа, Гайворона і Диньку. Стривожений виконавець через півгодини приконвоював переляканого Никодима Диньку до контори, а сам побіг по Коляду. Динька взяв трубку і почув: — Алло, здрастуйте, товаришу Динька! Статтю одержали, сьогодні даємо в номер на першу сторінку, сто п'ятдесят рядків! Зверху — на шість колонок — шапка, чуєте?! Щоб впадала в очі й всі знали… Алло, алло! Товаришу Динька! Динька! Станція!.. Никодим Динька смертельно зблід, поточився і сів на лаві. Він хотів тікати, але ноги не слухались. «Пропав,— майнула думка,— уже й там дізнались про шапку, а стільки ж літ минуло…» Трубка звисла зі столу і гойдалась на чорному, покрученому шнурі. У ній щось тріщало, шипіло, а старому Диньці здавалось: «Ш-ш-шап-п-пка…» А було ж це років з двадцять п'ять тому, коли Никодим Динька поїхав з делегацією колгоспників-ударників у Москву, на екскурсію. Перші три дні екскурсантів возили по місту, показували музеї, а потім запросив їх до себе один нарком. Прийшли вони у величезний будинок, заллятий світлом. Стіни всі були в дзеркалах. Побачив себе Динька і розгубився — такий він був чудернацький у своїй старій баранячій шапці. Зняв Никодим шапку і запхнув під кожуха. Ішли вони довгими коридорами, на високі поверхи, потім роздягнулися, а тоді вже й до наркома. Поговорили з годину, чаю напилися й розпрощалися. І вже одягаючись, спохватився Динька, що нема шапки. Обдивився Никодим усі кутки, повивертав кишені,— як у воду впала. А надворі хуртовина аж гуде. — Ви йдіть, люди добрі, а я тут залишусь та шапку пошукаю,— сказав Динька. Керівник делегації помахав йому кулаком. — До автобуса і так перебіжиш, а взавтра купимо. — Ні, я без шапки не піду… Шапка ще батькова, чого ж добру пропадати,— заартачився Никодим і подався кудись по сходах. Молодий чоловік у чорному, що був з ними в наркома, догнав Диньку, Никодим і розповів йому про свою біду. — Знайдемо вашу шапку,— пообіцяв той.— Хай товариші їдуть, а ви посидьте. І завели Никодима у великий кабінет та знову дали чаю. Склянок зо три випив Динька, аж заходить ще один, такий високий, у білій маніжці, і приносить стару Никодимову шапку, а в другій руці пакуночок тримає. — Ось ваша шапка, товаришу Динька,— сказав той, що в чорному,— а це вам нова. Підійде? Це від наркома. Розгорнув Никодим пакунок і бачить: сива смушева шапка, аж сміється. Заховав її Динька, подякував красно і попрощався. Привезли його на машині до готелю. Прийшов Динька в кімнату і заховав нову шапку, щоб ніхто й не бачив. І вечеряти не ходив, а все про неї думав. Другого дня делегацію приймали в іншому наркоматі. І тут Диньку спокусила нечиста сила. Поки йшли вони між колонами до дверей, Никодим зняв свою баранячу шапку і тихенько поклав у якусь нішу. Знову говорили про колгосп та врожаї, про коней та машини, а Динька думав: «Що для наркома шапка? Копійка це для них, а для мене…» Нарком попрощався з усіма і попросив свого помічника повезти гостей на завод. Нарком потиснув руку і Никодимові. Динька вже було й рота розкрив, щоб сказати про шапку, але не зміг. Одягнулись усі, вийшли, а Динька без шапки. — Чому ви, товаришу, без шапки? — запитав помічник наркома. — А я її там, біля дверей, поклав,— проштовхався той наперед та й побіг до ніші. Заглянув туди, сюди — нема. Поїхав до готелю. Доки пообідали — то й принесли Динці нову шапку з чорного каракуля… Повернувся в Сосонку з двома новими шапками. Нікому й словом не обмовився, як вони дістались йому, тільки батькові розповів. Старий Динька, спершись на милицю, бо ще з японської війни без ноги вернувся, вислухав Никодима та й каже: — Підійди-но ближче, сину. Никодим підійшов, а старий його милицею по плечах: — Ах ти ж вар'ят, ах ти ж каторжний! Никодим у двері. — Вернись! — крикнув батько. Никодим, знаючи його вдачу, вернувся.— То ти, сучий сину, совість на шапку проміняв? А в того ж наркома, мо', теж жінка і діти їсти хотять, і гроші в нього лічені, бо трудом зароблені… Милиця зламалась, і Динька залишився живим… Та на цьому його муки не скінчились, бо старий зажадав, щоб син відправив обидві шапки в Москву разом з покаянним листом. Никодим поїхав у сусіднє село до голови колгоспу, який був разом з ним у делегації, і розпитав, у яких наркоматах вони були. А потім, збивши ящика, вклав туди обидві шапки, три десятки свіжих яблук і послав у Москву. У листі до наркома він пробачався за свою необдуману поведінку і просив передати чорну шапку іншому наркомові, а сіру — носити на здоров'я. Через два тижні Никодима Диньку викликали в районний відділ НКВС. — Прощайте, тату, прощай, Теклю,— заплакав, узяв торбу з сухарями і пішов. Текля пролежала без пам'яті до вечора, а старий Динька стрибав на одній нозі, як бусол, по хаті і матюкався: — Вродилося отаке миршаве та пришелепувате. Там йому й жаба цицьки дасть… Якщо за кожну шапку по одному рокові вліплять, то й то, щитай, два роки вдома не буде. Та на такій дурній голові не шапки носити, а баняки старі… А ввечері до подвір'я під'їхала бричка і вийшов з неї Никодим — у сивій шапці, збитій по-парубоцьки, набакир, під чаркою. — Відпустили? — сплеснула руками Текля. — Відпустили… Назад мені нарком шапки прислав, написав, щоб я носив на здоров'я, і за яблука дякував. — Ну? — здивувався батько. — Я вам, тату, не брешу. Ось на мені одна шапка, а ось друга. — Слава богу,— полегшено зітхнув старий Динька,— а листа сховай, матимеш сина, то покажеш, який батько дурний у нього був… Де лист? — Є, я його добре заховав,— почав шукати по кишенях.— Як дали мені ці шапки, то я на радощах, тату, з цим фурманом, що віз мене на бричці, випив пляшку… Де ж це він? — Загубив? — Я, тату, в кисета його поклав,— згадав Динька і витрусив з кисета все на стіл. На купці дрібно нарізаного бакуну лежав маленький клаптик білого паперу… Тремтячими руками Никодим схопив його і прочитав: «Народний комісар… посилає вам… спасибі…» Більше нічого не можна було розібрати, бо на обірваному папірці збереглось лише кілька складів. — Скурили, тату, листа… — Як, скурили? — стукнув милицею старий Динька. — За Косопіллям, тату, ми закурювали… Фурман мені каже: «Дай закурити». То я йому дав кисета. Він відірвав паперу собі на цигарку і мені. Я ще й подумав: от цупка бамага — і потер… — А щоб тебе терло й не переставало,— вилаявся батько.— Хоч людям не розказуй тепер. Оцю вже сіру носи, а з чорної коміра Теклі до пальта зроби. Давно вже шапка зносилась і комір стерся, а тепер давай за них отвіт. Никодим глипнув на чорну трубку і вирішив розказати про все Підігрітому: хай пише в область, але, їй же богу, Динька відсилав ті шапки в Москву, і той клаптик листа від наркома в прискринку лежить… …У контору вбіг захеканий Коляда і зразу схопив трубку: — Слухаю… Я, товаришу Бунчук… Та якийсь дідько трубку кинув. Та виконують. Усі виконують. Юхим Сніп і Максим Мазур… Вчора було більше, як по дві норми… У нас комбайни тільки як роса велика, то стоять. Та я не хотів щодня давати всі зібрані гектари у зведення… Петре Йосиповичу, вірте мені, всі площі обміряні. Виходить, що в Гайворона найбільше… Я в газету не писав. Динька? То приїжджайте… Як прийде Підігрітий, то подзвонить вам… Макар Підігрітий прийшов саме, коли знову подзвонив кореспондент з газети. Никодим Динька, причаївшись у кутку, слухав розмову і не міг зрозуміти, що й до чого. — Так, так,— кричав у трубку Макар.— Динька писав. Усі цифри діствітельні… Можете давати в газету. У нас механізатори працюють по змінах: одну — на тракторі, а другу — на комбайні… Ні, не моя… це ініціатива Платона Гайворона… Диньці відлягло від серця: значить, не про шапки питають. Але для повної впевненості смикнув Макара за рукав і попросив: — Запитай, що він мені про шапки говорив? Запитай, Макаре, бо казав, що дали Диньці статтю за шапки… Але ж суду не було, а про шапки я тобі все розкажу… — Які шапки, що ви мені голову морочите? — відмахнувся Підігрітий. — Я тебе прошу,— благав Динька,— запитай, що він говорив про шапки? — Та це тут Динька про якісь шапки питає,— сказав у трубку Макар.— Це він з вами, товаришу кореспондент, розмовляв… Та каже, що ви йому про якісь шапки говорили… Як, як зветься? А-а, заголовок… Добре. Ничипір Іванович у полі. Він уже десять днів вдома не був. Жнива раз на рік бувають… Усі передам. Будемо раді бачити… Підігрітий поклав трубку. — А ви, дядьку Никодиме, просто некультурний чоловік, бачите, що я з обласним кореспондентом балакаю, а ви зі своїми шапками… Ото, щоб ви знали, великий заголовок у газеті зветься по-кореспондентському «шапка». А дописа до газети про наших хлопців написав ваш Олег. Тепер про них уся область буде знати. Макар Підігрітий довго розмовляв з Бунчуком. Потім ще дзвонили кореспонденти, і Динька, слухаючи, як відповідав їм Макар, вже котрий раз з гордістю говорив виконавцеві: — Чуєш? Це мій Олег написав про хлопців… Він у мене такий! Да! Макар з Колядою поїхали в поле, а на світанку в бригаді з'явився і Бунчук. Він побував біля кожного комбайна, біля кожного трактора. Був веселий та привітний, а в обідню перерву знову приїхав, зібрав усіх механізаторів і виголосив промову: — Сьогодні наш район аплодує героям жнив — механізаторам Сосонки, які, виконуючи рішення… високо підняли прапор змагання і показали всій області, що і у нас є свої маяки… Комбайнери бригади Ничипора Снопа добились найкращих успіхів. Попереду, як і всюди, ідуть комуністи Максим Мазур, Юхим Сніп і Петро Бондар… — У нас Гайворон найбільше зібрав,— сказав Юхим. — І товариш Гайворон,— додав Бунчук.— Гайворон зрозумів свої помилки, на які ми йому вказали, і… виправляється… Ми прийняли рішення вручити бригаді комуніста Снопа перехідний Червоний прапор та грошову премію. Хай живе… Після оплесків секретар райкому вручив прапор зніяковілому Ничипору Івановичу. — Скажи слово,— шепнув йому Коляда. Сніп відкашлявся. Худий, неголений, в чорній від поту гімнастьорці, він був схожий на солдата, який щойно повернувся з атаки. — Спасибі за честь,— глухо сказав він.— Я не вмію говорити до ладу, та й ніколи нам… За добрі слова, що сказали про мене, спасибі, але не мені їх треба говорити. За те, що наші трактористи стали і комбайнерами, і що працюють по дві зміни, я хочу подякувати Гайворонові, Максимові і Петрові Бондарю. І ще скажу вам, що поки є у нас в артілі отакі хлопці, то діло буде… А на ці гроші, які нам у премію дають, дуже я просив би вас, товаришу Бунчук, щоб скатів до машин купили та ланцюгів до комбайна, бо рвуться, чорти б їх забрали, а у Мирона вже руки поопухали, клепаючи те залізо… По машинах, хлопці! Коляда хотів зупинити механізаторів, але вони розійшлись. Увечері Іван Лісняк привіз на поле обласну газету. «Комбайнери Сосонки — гвардійці жнив!» — впадав у вічі величезний заголовок. А під ним: «У наступі за врожай — комуністи бригади Ничипора Снопа! Платон Гайворон штурмує рекорди!» А вже потім ішла стаття Олега Диньки, в якій описувалось не лише по скільки гектарів скошують Гайворон, Максим і Юхим, а й що вони думають, коли працюють. Динька стверджував, що Платон, сівши за кермо комбайна, подумав: «…На те й рекорди, щоб їх бити, перемагати труднощі і вести за собою трудівників полів…» Платон прочитав і посміхнувся. А Максим Мазур був настроєний агресивно: — Ой і попадеться мені цей Динька! Бачите, що написав: «Коли Максим Мазур виконав першу норму і йому про це сказав бригадир тов. Сніп, то йому захотілось співати…» А я ж не співати, а спати так хотів, що очі злипались, бо ж цілу ніч орав… Олег Динька, набивши кишені газетами, ходив з бригади в бригаду і дарував свою статтю. Пізно ввечері, коли всі зібрались у стані, щоб поспати годину-другу перед змінами, Олег прочитав уголос газету і пообіцяв написати ще одну статтю. — Напиши ще раз, що я хотів співати, то я тобі руки поодбиваю,— пообіцяв Максим.— Сидить у сільраді, в холодочку, і знає, що я думаю, хіромант! — Та я цього не писав, хлопці,— клявся Динька.— Це там додали для такої, значить, лірики, аби було видно, що на комбайнах не дуби сосонські сидять, а живі люди. — Ти, Динько, краще подбай, щоб машини швидше розвантажували,— сказав Платон,— а то я сьогодні два бункери зерна на землю висипав… Не дочекаєшся їх. — Ти, Олег, не дуже там розписуй, а ви менше читайте, коли вас хвалять,— промовив Ничипір Іванович.— Я вас похвалю сам, нікого не забуду, а як впораємось з роботою, то люди скажуть… — Ви не тих хвалите, Ничипоре Івановичу,— підсів до хлопців Платон. — Що? Я кожному ціну знаю… Може, тебе не дохвалив? — Про мене можна було й не говорити… У мене комбайн новий, на ньому й Васько мій норму дасть, а Юхим коробкою хліб збирає, просто дивуюсь, як вона не розсиплеться. — Ні, у мене комбайн, як ракета, тільки ланцюги рвуться часто,— сказав Юхим. — І Юхима похвалю, як заслужить. Йому ще в пір'я треба вбратись… Усі ви для мене, як сини… Оце восени подам у відставку і піду на пасіку або сторожем у городню бригаду до Михея. — Рано ще у відставку, Ничипоре Івановичу,— подає голос Максим. — Ні, пора. Ви й без мене справитесь. Кожен з вас бригадиром може бути. Куди мені до вас — молодих, освічених? Дай-но, сину, фуфайку, бо щось холодить… Юхим накинув на худі батькові плечі фуфайку. — Ти, батьку, додому пішов би та поспав би в теплі. — Ні, я вже з вами до кінця буду… Не можна нам зараз спати,— говорив, ніби вголос думав, Ничипір Сніп.— Усе на наші плечі лягає, і слава богу… Хочу дожити, щоб побачити, як усе робитимуть на полях сосонських машини. Серпи пережив, коси і ціпи пережив, і ще хочу кляту сапу пережити… Такий сум огортає мене, коли бачу, як ото жінки та дівчата повзають на колінах, прориваючи буряки, кукурудзу… Хай і вам сумно буде, поки бачитимете оце… Для жінок і дівчат робота повинна бути красивою, а не тяжкою… Хай би городину збирали, яблука в садках. І ще люблю, як ото жінки сіно громадять та копиці складають. І пісня над лугом… Хлопці вже й поснули, а Ничипір Сніп усе сидів та думав. Данило Вигін своїми коненятами привіз з села хліб і молоко, а згодом з'явилась і Мотря Славчукова. Ото як зварила весною перший обід для трактористів, то так і залишилася по цей день куховаркою в бригаді. Швидко приготувала вечерю і заходилась будити хлопців: — Вставайте, соколики, бо вже й місяць скоро зійде. Поморилися, бідолашні… Я вас молочком почастую і меду принесла. Хіба добудишся? — шукала співчуття в Ничипора Івановича. — По-солдатськи треба,— сказав Сніп і голосно крикнув: — Підйом! Хлопці посхоплювалися, кинулись до вмивальників. Нашвидкоруч пили молоко і розходились по полях. Опівночі Макар Підігрітий привіз у бригаду Мирона з ланцюгами, з якимись трибками, коліщатами та колінчастими валами,— все, що за день Мазур встиг відремонтувати зі своїми помічниками в кузні та в майстерні. Ничипір Сніп мало не танцював з радості, побачивши таке багатство: — Мироне, тебе розцілувати мало. Спасибі ж тобі! Це ж нам днів на три запасу буде. — Ой, не загадуй, Ничипоре, бо твої хлопці скоро їм дадуть раду… Не приспособлені ці комбайни для такого навантаження. — Знаю, Мироне, знаю, але ж час дорогий. — Та ще й слава,— усміхнувся Мазур.— Як доскочиш, Ничипоре, до Героя, то хоч «драстуй» кажи… Ні, молодці, молодці… Тільки ти мого Максима там не дуже наперед висувай, бо закопилить губу і пропаде, як той казав, діло. Ось Макар каже, що завтра з області чоловік п'ять приїде… — Чого? — насторожився Сніп. — Та кореспонденти… Досвід будуть ваш описувати,— пояснив Макар.— Бунчук подзвонив, щоб лозунги почіпляли і в конторі меблі нові поставили, то Коляда по селі ходить та збирає дивани і шафи… Я кажу йому: хіба вони на шафи приїдуть дивитись?. А він своє: мені вказаніє дано. Мостового бачив — привіт передавав і просив хлопців поздоровити. — Щось давно не приїжджав Олександр Іванович, то через день-два та й з'явиться, а це забув,— ніби скаржився Мазур. — Скажу вам по секрету,— притишив голос Макар,— що зараз у районі діла заварюються… Комісія з обкому має приїхати. — Яка? — Чого? — Коляда оце мені розказав, що Мостовий, після того бюро, як Гайворонові догану винесли, написав листа на ім'я першого секретаря обкому про антипартійні дії Бунчука… — Ти диви… — Про що ж він написав? — Коляда каже, що Бунчук натякнув йому, ніби в районі не внесено у державну звітність майже тисячу гектарів кукурудзи і п'ятсот — буряків… А Мостовий організував у селах комсомольців, і вони переміряли площі. Деякі голови колгоспів написали заяви, що це вони зробили за наказом Бунчука… — Так, як і наш Коляда… — Отож тепер і Коляда забігав,— сказав Підігрітий.— Прийшов до мене радитись, що йому говорити, як викличуть. — Видно, справи в нього невеселі, якщо до тебе прийшов совіту питати,— промовив Мазур.— Хай би в Бунчука запитав. — Коляда чує, що смаленим пахне. Він не тільки від Бунчука, а й від батька рідного відхреститься,— перебив Сніп.— Що ж ти йому сказав, Макаре? — Сказав, що брехнею і світ пройдеш, та назад не вернешся… — Діла-а…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка