Микола Зарудний на білому світі



Сторінка13/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
23.


Ольга Аркадіївна підшукала квартиру для Платона на П'ятничанах — передмісті Вінниці. Наташка теж прийшла, оглянули кімнатку, невеличку кухню і лишилась задоволена. Будиночок стояв на березі Бугу, а зараз, коли річка розлилась, вода підступила аж до садка. Маленький човник, прив'язаний до яблуні, похитувався на хвилях. Вздовж берега на городах лежали сірі крижини, полишені рікою. Відірвані від рідної стихії, вони тепер чахли з горя під сонцем і вітром. Правду кажучи, Ольга Аркадіївна сподівалась, що Платон з братом житиме в них. Навіщо всі ці умовності, якщо Наташа вийде за нього заміж? Єдине, чого не знала Ольга Аркадіївна, коли це станеться. На всі її запитання дочка відповідала: — Мамо, я тобі обов'язково скажу… Оце такі діти пішли тепер. Але в душі жінка раділа, що Наташа вийде заміж, і пов'язувала з її заміжжям свої материнські надії на доччине щастя. А може, й здоров'я поліпшиться? За всю зиму в Наталки не було жодного серйозного приступу, і зараз вона почувала себе непогано. А восени вирішила поступити на заочний відділ інституту іноземних мов,— їй легко давалась англійська. Дівчина тривожно чекала зустрічі з Платоном. Останнього листа одержала від нього кілька днів тому. Хлопець повідомляв, що вирішив назавжди залишите Сосонку. Продасть хату і приїде з Васьком. Просив, щоб Ольга Аркадіївна допомогла знайти кімнату. Тепер він може приїхати з дня на день. Вночі, коли вже всі спали, Наташка виймала з-під подушки Платонові листи і перечитувала, наче вони могли розповісти про нього більше, ніж вона знала сама. Була щаслива від однієї думки, що хлопець задля неї лишає все і приїжджає. Тепер вони будуть разом. Він приїде, влаштується на роботу, а потім Наталка перебереться до нього… Вечорами вони сидітимуть вдвох у садку або на березі, де зараз лежать крижини. Наталчині дні були заповнені маленькими хатніми клопотами і великими мріями. Минув тиждень, другий, а Платона не було. Дівчина заспокоювала себе тим, що він просто не встиг ще продати хату. У селі це не так легко. Та ось одного ранку Ольга Аркадіївна принесла листа. Наталка нетерпляче розірвала конверта і пробігла очима по рядках. — Що, дочко? — запитала мати, побачивши, як змінилось обличчя Наташі. — Він… не приїде. Ніколи не приїде… — Чого ж це він передумав? — Його не відпускає від себе… земля. Пише, що він у вічному боргу перед нею, перед Сосонкою і людьми… — А я ж йому квартиру знайшла, думала, що він… Нікому вірити не можна… — Не говори так, мамо. Він, мабуть, інакше не міг. Наташа пішла на П'ятничани і сказала хазяйці квартири, що той, на кого чекала,— не приїде. Потім попросила дозволу подивитись на сад, у якому, мріялось, сидітиме колись із Платоном. Вода відступила, і човник, прип'ятий ланцюжком до яблуні, тепер лежав на землі. І крижин не було вже на городах. Вони розтанули, як і її надії… Тепер смішним і непотрібним здавалось усе, про що вона мріяла, чекаючи приїзду Платона. Наївна. Адже не можна втиснути велике життя в рамці маленького кімнатного щастя, як того хотілось їй. Вчитуючись у Платонового листа, Наталка боялась подумати, що та сосонська земля, якийсь Сніп і Мазур для хлопця дорожчі, ніж вона, але він не приїхав. І досить відкласти листа, як дівчину з усіх боків обступають сумніви: може, всі оці пишномовні слова про землю нічого не варті… Його просто не відпускає Степка… Ні, Платон не такий. Він написав би правду. У домі ніхто не говорив про Гайворона. Батько і мати вдавали, що не помічають, як переживає Наталка, а вона щоранку брала якусь англійську книжку, бутерброд і на цілий день ішла в парк. А коли потепліло, то їздила на катері до скелі Коцюбинського. Це було чарівне місце. Скеля немов виростала з широкого плеса, а над нею височіла зелена гора. Наталка годинами сиділа, милуючись рікою, крутими берегами і думала, думала… Для дівчини саме життя тепер втрачало всякий глузд. Вона стомилась боротись зі своєю хворобою і жити в чеканні нових приступів та Платонових листів. Скільки так може тривати? Ну, ще рік Платон писатиме їй, потім йому набридне одержувати листи з туманними натяками і життєписом старенького, доброго генерала… А якогось дня, може, й сьогодні, Наталку звалить черговий приступ, і тоді їй уже нічого не треба. А навіщо вона Платонові, немічна і хвора, коли є сотні, тисячі красивих, здорових дівчат, які можуть народжувати дітей, бути хорошими дружинами і помічницями. Живе на світі Степка… Треба, Наташко, спускатись на землю, залишивши п'ятикласницям мрії про щастя дівчаток, яких викрадають принци на білих конях. І вона напише Платонові все. Зрештою, вони дорослі люди, і нема чого гратися в піжмурки. Вона мусить негайно написати листа. Але катер підійде до скелі тільки через три години. Побачивши моторного човника, що мчав до міста, Наталка гукнула хлопцеві в синьому береті: — Підвези! Хлопець обернувся, і Наталка побачила ще й дівчину, яка сиділа поруч. Вони про щось поговорили, і хлопець, без особливого ентузіазму, причалив до скелі: — А де ж твій планер, відірвався? — Який планер? — не зрозуміла Наташа. — Ну, кавалер,— пояснив хлопець. — Я без планера,— усміхнулась вона і стрибнула в човен. Хлопець однією рукою керував човном, а другою пригортав до себе біляву, кирпатеньку супутницю. Все його обличчя було в губній помаді. Наташка розсміялась. Дівчина зачерпнула жменею води і почала вмивати хлопця. Вони голосно сміялись і цілувались, не звертаючи уваги на пасажирку. Очі дівчини світились, випромінюючи радість буття, радість жінки, яку кохають. Хлопець раз у раз поправляв піджака, яким були прикриті її ноги. Наталка одвернулась… Біля причалу хлопець скочив з човна і витяг його на берег. Потім узяв дівчину на руки, поніс на горбочок. Дівчина міцно пригорнулась до нього. «Тьху, яка безсоромна,— подумала Наташа,— хіба можна дозволяти собі таке на людях? Видно, що це та штучка!» Хлопець поставив кохану на дерев'яний поміст, а сам кинувся до човна, взяв звідти дві милиці і подав дівчині. Тільки тепер Наталка помітила, що білява кирпатенька «штучка» стояла на тоненьких, мабуть, покручених поліомієлітом, ніжках… Наталка подякувала молодятам, перепросила, ніби дівчина-каліка знала, як погано вона про неї подумала. — Якщо колись побачиш нас з Оленкою, то гукай, підвеземо,— сказав хлопець. — Ми часто їздимо,— додала дівчина. — Спасибі. Бажаю вам щастя, Оленко! — А я щаслива. Відійшовши до мосту, Наталка оглянулась. На голубому борту човна прочитала: «Оленка». Дівчина на милицях ішла вгору, по вулиці Козицького, високий хлопець у синьому береті ніжно підтримував її… Наталка не могла заснути до ранку. Весь час перед очима стояли дівчина на милицях, хлопець у синьому береті і білий напис на човні. А чому повинна відмовлятися від свого щастя вона? Увечері, коли повернувся з роботи батько і мати подала чай, Наталка сказала: — Шановні батьки, сподіваюсь, що ви спокійно вислухаєте мене і не доведеться викликати швидкої допомоги. Мати насторожилась, а батько запитав: — Гадаю, ідея, яка визріла в твоїй голові, не загрожує світові катастрофою? — Ні, батьку, це не зачепить долі континентів… — Тоді, Наташко, ми слухаємо. — Я вирішила поїхати до Платона… Мамо, валер'янка у моїй тумбочці. — Наташко, ти при своєму розумі? — прошептала Ольга Аркадіївна. — Мамо, невже ти сумніваєшся у моїх розумових здібностях? — Коли ти хочеш їхати? — Надто спокійно помішував ложечкою чай Михайло Костянтинович. — Завтра — неділя, і було б добре, якби ти відвіз мене, батьку. — Що вона задумала? — зверталась чомусь до чоловіка Ольга Аркадіївна.— З її серцем у таку дорогу! Я тебе, Наташко, не відпущу. — Надовго ти поїдеш? — не звертає уваги на дружину Нарбутов. — Не знаю… Ольга Аркадіївна сіла на канапу і гірко заплакала: — Я цього не переживу, я цього не витримаю… — Ти розумієш, Наталко, всю серйозність задуманого кроку? — тривожно запитав батько. — Так. — Але ж там нема жодного лікаря! А раптом щось трапиться з тобою? — З таким же успіхом це може трапитись і тут, мамо. Ліків у мене вистачить на два роки… — І ти житимеш у селі? Ні ванни, ні газу… Тобі треба буде готувати самій обіди, прати білизну! Ні, це неможливо! Неможливо! — повторювала з жахом Ольга Аркадіївна.— Якщо він любить тебе, то хай приїжджає сюди! — Мамо, навіщо витрачати нерви на зайві розмови? Платон сюди не може приїхати. Значить, поїду до нього я. — Це божевілля! — Називай, як хочеш. — Наташо, з твоїм серцем… — Та не говори ти про моє серце! Я не хочу чекати, поки воно зупиниться в якійсь клініці… Наталка вийшла, залишивши батьків. Їм було над чим подумати. — Сльози не допоможуть,— сказав Нарбутов дружині, коли зачинились двері за дочкою.— Ми її не втримаємо. — Але ти розумієш, Михайле, яке життя чекає її? У нас вона під постійним наглядом, а там… А як буде приступ, не дай бог! Чого ти мовчиш?! — Рано чи пізно настає час, коли пташенята залишають свої гнізда, Ольго… Якщо я не відвезу її, вона пішки піде. Я поїду, поговорю з Платоном. Він мусить знати, в якому вона стані. Більше я нічого не можу зробити. Наталка склала всі свої речі, але вранці передумала і взяла тільки необхідне, адже вона не знала, як зустріне її Платон. Скаже йому, що приїхала на кілька днів, провідати… Ольга Аркадіївна, побачивши, що Наталка бере лише один чемодан, трохи заспокоїлась: — Може, ти умовиш його, дочко, переїхати до нас? — Я тобі про все напишу, мамо. І не гнівайся на мене, я вже не маленька. — Ти для мене завжди маленька, Наташко… Машина повільно виїхала з двору, і Ольга Аркадіївна дала волю сльозам. Вона в усьому тепер звинувачувала чоловіка. Це він привчив дочку з малих років до зайвої самостійності та незалежності не лише в мисленні, а і в кожному вчинку. Наталка ніколи не мала таємниць від батька. Нарбутов хотів виховати дочку гордою і простою, чесною і сміливою. Що ж, це йому вдалось: Наталка просто і чесно сказала, що полюбила Платона, і сміливо поїхала назустріч своєму коханню. Обабіч шляху тягнулись безконечні поля із смарагдовими врунами, з балками і перелісками. Над тракторними агрегатами здіймалась кошлатими стовпами пилюка — давно тут пройшли дощі, а на небі ж не було жодної хмаринки. Ще не встигли розцвісти сади і зійти ярина, а білясте, якесь не весняне сонце вже нещадно палило землю. Наталка, підібгавши під себе ноги, здавалось, дрімала на задньому сидінні. А може, просто не хотіла розмовляти з батьком. І Нарбутов це відчув. Йому все ще не вірилось, що він залишить свою Наталку в глухому селі, серед чужих людей. Дочка не зустрічатиме його, коли він повертатиметься з роботи, ніхто вже не буде писати афоризмів і смішних гасел на кухні. Та найбільше тривожило Нарбутова її серце. Він не розказав Наташці, що вчора ввечері вони з матір'ю ходили до професора. — Це не краще з того, що могла придумати ваша дочка в її становищі,— сказав професор,— але для її років не такий уже великий гріх… У мене зараз нема підстав категорично заборонити їй поїздку, але я не можу гарантувати, що через деякий час не настане погіршення. Будемо сподіватись, що сільське повітря і душевний спокій благодатно вплинуть на її організм. Але треба переконати її майбутнього… тобто вашого зятя, що Наташа мусить бути під наглядом лікарів і, зважаючи на це, їм краще жити тут… Нарбутов читав останнього Платонового листа і мало вірив у те, що йому вдасться умовити Гайворона переїхати до Вінниці, принаймні тепер: хлопець з характером. За підрахунками полковника до Сосонки було ще кілометрів сто двадцять. І вони зупинились у невеличкому гаю пополуднувати. Михайло Костянтинович дістав з багажника два кошики з провізією, розстелив килимка: — Давай, хазяйко, готуй. — Гадаєш, не зумію? — Ні, ти ж солдатська донька. — І навіщо мама стільки понадавала всього? — У Сосонці гастронома ще нема,— сказав Нарбутов.— Тяжко буде тобі, Наташо. — Ти мене, тату, не жалій. — Я реально дивлюсь на речі. — Я також… — Тому хочу умовитись: ти мені завжди писатимеш правду. — Звичайно. — І коли що… ти повинна знайти мужність і негайно повернутись. Ми з матір'ю докоряти не будемо. — Не треба про це, батьку… Я його люблю. — Ти не звикла жити в селі. — Мати три роки жила з тобою на заставі, в горах… — Нам буде сумно без тебе, Наташо,— промовив батько. — І мені без вас. Але будемо сподіватись на краще. Головне, щоб мама не хвилювалась. Ти заспокой… Хай на роботу влаштується. — А може, умовишся з Платоном, і ви приїдете до нас? — Я не знаю, що буде, батьку… Дівчина говорила правду. Хіба вона знала, що чекає на неї? …Поклацував лічильник спідометра, відраховуючи кілометри, що наближали Наталку до загадкової Сосонки. Великий щит на обочині шосе попередив: «До міста Косопілля — 5 км». Незабаром інший повідомив, що залишилося три кілометри. А через кілька хвилин Наталка з батьком уже розглядали знамениту карту Косопільського району, намальовану на стіні комбінату побутового обслуговування. З допомогою кількох добровільних гідів, Нарбутов нарешті вибирався з центру міста на сосонську дорогу, оглянувши перед цим монументальні колони чайної і стоянку таксі… На горі батько зупинив машину. — Ось і Сосонка… Дивись, Наташко. Наташа побачила старого вітряка, вузеньку Русавку, білі хати і силосну вежу. У полі гули трактори… Біля мосту машину оточили босоногі хлопчаки і наперебій почали розказувати, як швидше проїхати до хати Гайворонів. — У них на воротях півник прибитий. Це був точний орієнтир. На подвір'ї гостей зустрів Васько. — Давай знайомитись,— сказав Нарбутов. Васько подав руку полковникові і усміхнувся до Наталки: впізнав. — А Платон — у полі, ще вдосвіта пішов. Я його покличу зараз. Наталка хотіла сказати, що вони всі разом поїдуть, але Васько уже був на городі. З розгону перестрибнув риштак з водою, а далі через леваду, навпрошки, в поле. Яке то добро, коли гості приїжджають! І це ж тобі не дядько чи тітка з Кашперівки, а полковник на машині! Ні в кого з хлопців полковник у хаті не був. А як він подарує Васькові автомата чи пістолета? Що для полковника один пістолет? Ну, може, зараз і не подарує, але зі свого вистрелити дасть… Васько біжить по ріллі навперейми тракторові, якого веде Платон. Ноги грузнуть у теплій, м'якій землі, помережаній боронами. — Платоне-е-е! — гукає Васько.— Полковник! Приїхав полко-о-овник! Хлопці, які стояли на сівалках, теж щось закричали, і трактор зупинився. Платон, чорний, з почервонілими від безсоння очима, вийшов з кабіни. — Що, Ваську? — Полковник приїхав, з тією, що на карточці… На машині… — З Наталкою? — Еге, з погонами… То я по тебе прибіг,— випалює одним духом хлопчак. Платон розгублено подивився на сівачів, на Васька і одвів брата вбік: — Біжи до вагончика і скажи Юхимові, щоб змінив мене. Швидко. Платон сідає в кабіну. Безконечно довгими здаються йому хвилини. Коли б хоч Юхим прийшов. Чи надовго вона приїхала? Може, він відпроситься на день у Ничипора Івановича? А чим він їх буде частувати? Крім картоплі, сала і пшона, в хаті нічого немає. Та ще й Галя не прийшла чогось. Добре, що хоч у хаті вчора прибрав. Тисячі запитань і проблем виникають перед Платоном… Юхим під'їхав на велосипеді і вже чекав край дороги на Платона. — От кому щастить! — підморгнув.— Самі дівчата в хату приїздять! А тут і волоком не затягнеш… Бери мого велосипеда і газуй, Платоне, чекає ж! Та не забудь умитись, бо злякаєш… Біля вагончика Платон умився, посадовив на раму брата і поїхав у село. — Побіжиш, Ваську, до тітки Марії та попросиш глечик молока і свіжого хліба, якщо є,— наказав Платон. — А в мене є ще дві пляшки березового соку, хай п'ють. Пшоняної каші наваримо… Будуть вони сік пити і кашу їсти? — допитувався Васько.— Полковник повинен їсти, а вона… От я, Платоне, дурний, що оті коржики поїв… — Які коржики? — А ті, що ти мені з Косопілля привіз… На вигоні брат зіскочив з велосипеда і побіг до Снопів по молоко, а Платон звернув у свою вуличку. З повними відрами перейшла йому дорогу Степка. — Що, діждався? — запитала, коли Гайворон порівнявся з нею.— Скажи своїй Наталці, щоб у доярки не йшла, бо ручки не витримають… Хай до мене в підпасичі попроситься, візьму. Я вже знову телят пасу… біля вітряка… — Ти прости мене, Степко, за ту ніч… Прости, якщо можеш… — То була моя ніч. А ти — забудь. — Не можу. — Тоді не забувай, нічого не забувай! — похитуються відра на коромислі: хлюп, хлюп.— Іди вже до неї… А може, до вітряка сьогодні вночі вийдеш? Платон мовчки від'їхав. — Злякався? — наздогнав дівочий голос.— А мій Кутень не боїться нічого. …Нарбутов порався біля машини. Побачивши Платона, ступив кілька кроків назустріч і тихо сказав: — Я привіз тобі, Платоне, дочку… Вона в хаті. Хлопець щось відповів і побіг. Зупинився в сінях, не наважуючись відчинити двері. Що це значить: «Я привіз тобі дочку?» Невже вона приїхала назавжди. — Наташко! — Платон відчинив двері. Великі Наталчині очі стали ще більшими. Дівчина потяглась до Платона. — Я, я… приїхала до тебе… — Назовсім? — Так… Гайворон пригорнув Наталку і відчув, як вона вся тремтіла. Увійшов батько. Платон метушився по хаті, не знаючи, за що взятись. То діставав зі скрині скатерку – і рушники, то витягував з печі баняка з гарячою водою, то розставляв на столі чарки. Нарбутов приніс кошики з продуктами: — Допомагай, Наташо. Поступово замішання, викликане таким несподіваним приїздом, минуло, і всі троє почали готувати не то обід, не то вечерю. У вікно заглянуло заплакане обличчя Васька. Платон вийшов: — Чого ти, Васю? — Глечика розбив з молоком… — Ну нічого, віддамо. — А що вона пити буде? — Купимо ще. Васька теж посадовили до столу, налили чарку солодкого вина і частували чимсь таким, чого він зроду не їв. На булку з маслом Наталка поклала цілу ложку чорних, солоних дробинок, а потім — червоних. Перед ним лежали тоненькі сухі ковбаси, рибки в баночках, шинка, солодкий червоний перець і ще таке, що Васько й не знає, як воно зветься. «От добре бути полковником»,— думає хлопчик. Полковник знову налив чарки і не сказав просто, як дядько Кожухар: «Дай боже», а говорив довго, звертаючись до Платона і Наталки… А коли пообідали, то полковник з Платоном пішли на подвір'я, а Васька залишили з гостею. Вона прибрала зі столу і сказала, щоб називав її не тіткою, а Наташею, бо вони будуть друзями. Потім Васько допомагав дівчині заносити до хати речі: чемодан, туфлі, чобітки, пальто і якісь вузлики. Хлопчик довго не наважувався, потім все ж запитав: — А ти хіба у нас залишишся? — У вас. — А що ти будеш робити? — До життя він підходив по-діловому. — Я не знаю. Наталка налила в баняк води і ніяк не могла засунути його в піч. — Рогачами треба,— сказав Васько. — А я не вмію. Розсміявся: от чудна! — Не вмієш? Давай навчу.  

…Нарбутов з Гайвороном ходили по садку. — Ти розумієш, Платоне, що Наталка зважилась на відчайдушний крок… Але її ніхто не міг би зупинити. Я хочу, щоб ви були щасливими. Це залежить від вас обох і від того, як Наталка почуватиме себе… Все це дуже складно, мій друже. Платон і сам розумів складність становища. Він боявся, що буденність, невлаштованість сільського життя пригнічуватимуть Наталку, яка всі роки прожила під материними крильцями. Та найбільше непокоїла Платона її хвороба. Що він робитиме, якщо дівчину звалить недуга? Гайворон відганяв ці думки, але вони настирливо лізли в голову, витісняючи радість зустрічі. Картав себе: а на що ти сподівався, коли в кожному листі писав про свою любов, їздив і чекав? Нарбутов збирався додому. Наталка не затримувала батька, розуміючи, як тяжко йому. — Ми проведемо тебе, тату, за село. — Проведіть. Сіли в машину. Їхали мовчки. Полковник загальмував, поминувши останні хати. — Ну, десантники, злазьте. Наталка обняла батька, поцілувала. — Ти не гнівайся на мене, тату, за те, що поїхала від вас,— прошептала. — Ми будемо чекати листів, Наташо.— Нарбутов поцілував дочку і Платона.— Я хочу, щоб ви були мужніми і… чесними. Перед вами — життя… Поїхав. Ось і все. Треба було двадцять два роки ростити, вчити, страждати, коли вона захворіла, недосипати ночей, щоб отак привезти дочку і залишити в чужій хаті… Це і був, напевне, отой закон життя, якого ніхто не міг змінити. Перед ним відступила навіть батьківська любов і, може, смертельна недуга… «Москвич» розтанув у вечірній млі, а з ним і вся реальність дотеперішнього Наталчиного буття. Все залишилось тільки в споминах. Платон з Наталкою ішли по вулиці під допитливими поглядами. Перешіптувались біля криниць молодиці. — Іде, як пише… — Видно, з гонором… — А ноженята рівненькі. — І при талії… Не роз'їжена на батьківських харчах. — В пазусі, правда, малувато, кумо. — Як народить з четверо, то… — Кажуть, що на серце дуже хвора. — От бідна… — І зубки рівненькі. Привітна… — Довго Платон вибирав. — А кажуть, Степка за ним у смерть побивається… — І я чула, кумо… Цій до Степки не рівнятись. — Дмитро Кутень має Степку брати. — То хлопець видний. — І платтячко на ній славненьке, по хвасону. — Якби ж трохи довшеньке, а то світить колінами. Хоч-не-хочеш, то подивишся… — Куди ж це Платон опреділить її? — Може, до нас в ланку піде? — Куди їй… — Посадить на покуті та й молитись буде. До нашої роботи вона не привчена. — О, о, дивіться, як липне до нього… Кіно! — Зараз у містах така заведенція пішла… Я оце, кумо, бачила, як на базар їздила. Сидять у палісаднику двоє. Він її, вірите, руку у пазуху засунув і цілує, при всіх людях. А вона тільки ногами соває, стерво… — Наче з тобою такого дива не було. — Щоб ти, Марійко, вчаділа! Було, та не при людях… Платон привів Наталку до своєї кімнатки. — Це буде твоя… наша… Подобається? — Мені все подобається тут, Платоне. Тільки оці паперові квіти ми познімаємо зі стін… Не заперечуєш? — Їх робила мати… — Тоді хай висять… Пробач… Наталка порозвішувала у шафі свої плаття, з вузликів повиймала постільну білизну, ковдру, килимка. — Бачиш, я бідна наречена, Платоне. — Зараз ми найбагатші з тобою… Я не вірю, що ти приїхала, Наташко! Васькові видно в щілинку, як Платон цілує Наталку. «Це, мабуть, буде його жінка»,— вирішує Васько. Тепер він не буде чистити картоплю і мити підлогу. Прийшов зі школи, зробив уроки і — гуляй собі! — Васю, розпалюй у печі! — гукає Платон. — Чого це ми будемо на ніч палити? — Наташі помитись з дороги треба, та й нам з тобою. От тобі й маєш! Ні, не дадуть вони Васькові спокою. Хай собі миються, а він при ній не буде… Усю піч Платон заставив величезними, як їх мама називала, весільними баняками, вніс ночви та балію. Поки Наталка купалася, вони з братом сиділи у кімнатці. — Це буде твоя жінка? — відважився Васько. — Ти ще малий, помовч,— відмахнувся Платон. — А весілля буде? — цікавиться Васько. — Ти он краще уроки пильнуй. — Я хочу, щоб музика в хаті грала… весело… Як не противився хлопчик, але все ж з нього зняли штанці і посадовили в ночви. І Наталка купала його. Потім Васька загнали на піч, і вона мила голову Платонові, хоч він теж відмовлявся. Не встигли й повечеряти, як прийшов виконавець і сказав, що Гайворона викликає Підігрітий. — Я скоро повернусь,— пообіцяв Платон. Васькові було хороше з Наташею. Вона розповідала йому про великі міста і про підводні човни, про скелю, на якій любив сидіти Коцюбинський, коли жив у Вінниці, і про те, як пишуть музику… Васько в боргу не залишався і також якомога точніше охарактеризував сусідів, розповів, у якій криниці найсмачніша вода і де в Русавці водяться отакенні карасі. Хлопчик засинав з думкою, що Платон вибрав собі хорошу жінку. І коли Наталка не гриматиме на Васька, то вони будуть друзями. І ще Васько вирішив: він приноситиме щодня по двоє відер води з найкращої криниці у Сосонці… Будильничок показував дванадцяту годину ночі, а Платона все ще не було. Наталка застелила своїми простирадлами ліжко і поклала дві подушки, але потім, соромлячись себе самої, одну віднесла на тапчан… Там буде спати Платон. Чому його так довго нема? Закутавшись у халатик, прилягла на тапчан. Не чула, як зайшов до кімнати Платон. Прокинулась від дотику його рук. — Де ти був так довго? Я чекала і заснула… — Ти стомилась, Наташо. Я перенесу тебе. — Не треба. Я сама, Платоне, сама, не треба… — Наташко, добре, що ти приїхала… Ти врятувала нашу любов… — Погаси світло, погаси,— ледве ворушила дівчина пересохлими губами. 24.


Ніколи не хочеться так спати вдосвіта, як ото в років дев'ятнадцять-двадцять або і в двадцять три… Тільки ж, здається, прийшов від дівчини, заплющив очі, а вже будять. Маму рідну віддав би, тільки б зайву годинку поспати. — Дмитре, вставай,— торсає Маланка агронома,— сонце вже зійшло. — Ой, ще трошки, Маланко,— натягує ковдру Дмитро. — Іди в поле, бо знову тобі очі колотимуть… Гайворон уже давно пішов, і жінка молода не втримала. Дмитро ходить по кімнаті, натикаючись на стільці, як сліпе кошеня. Повільно одягається і крекче, ніби старий дід. — Яка ж це тебе тримала до третіх півнів? — ллє Маланка холодну воду на шию Дмитрові. — Усе вам треба знати, Маланко. — Дивись, щоб Чугай ноги не поперебивав за Степку. — Як ви не боїтесь Фросини, то чого ж мені труситися? — викручується Кутень. — Ти не вигадуй, чортова шлиндо,— сміючись, оперізує рушником Дмитра молодиця. — Гадаєте, що я не бачив, чиї чоботи в сінях під драбиною стояли? — Мої! — Такі чоботи носить лиш один чоловік у Сосонці. — Добалакаєшся в мене! — погрожує Маланка. У Дмитра з Маланкою стосунки дружні. Їй подобається цей не дуже вибагливий Кутень, якби ще не був скупим, то кращого квартиранта і не треба. А то копійки не переплатить. Поїде в Косопілля на нараду чи до батьків, то вже за обід або за вечерю не заплатить. Усе в нього записано в книжечці, як у Горобця в бухгалтерії… І старий Кутень, видно, такий, бо недавно приїхав, то й пиріжки черстві, що їх Дмитро не поїв, забрав. Маланка була в курсі всіх душевних справ свого квартиранта. Галина йому не сподобалась, бо мовчазна й на вдачу горда. Тоді почав до Світлани Підігрітої містки стелити. Хоч і не писана красуня, та придане добре має. Сосонські хлопці вже й не знають, що то за придане, а цей не забув звичаю. Хазяйська дитина. По всьому видно. На роботу в старих штанах ходить і в чоботях гумових, а хромові щоразу в мішечок ховає, щоб пилом не припали. Шкірянки свої оксамитовим клаптиком натирає. Завжди блищить, як нова копійка. До Світлани теж недовго ходив. А оце прикипів до Степки. Маланка бачить, що закохався Дмитро, як чорт у суху грушу. Прийде до хати, то тільки й мови про неї. Після того як привіз його Коляда назад у колгосп, ходив Дмитро до Чугая миритись. Шипучого вина купив і побіг. Не знає Маланка, про що там вони говорили, але повернувся Кутень і мало навприсядки по хаті не пішов. — Тестя вже маєш,— сказала Маланка,— зосталось тільки Степку вмовити. — За цим діло не стане. — Ой дивись, бо та не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш. — Топчуть багато, Маланко, а ходити буду я. Гадаєте, з ким це я до третіх півнів простояв? — Дмитро підморгнув молодиці і вийшов з хати. Виряджаючи сина вдруге у Сосонку, Василь Васильович Кутень мав з ним серйозну розмову: — Петро Йосипович заради мене залишив тебе в колгоспі. Хоч до осені, сучий сину, протримайся… Не спи, а ходи по бригадах, чомусь же тебе вчили! З людьми не загризайся, а того Гайворона десятою дорогою обходь. Коляду слухай і йому служи. Зрозумів? — Зрозумів, тату,— промимрив Дмитро. — Гляди мені! — Кутень для більшої переконливості помахав перед синовим носом маленьким кулачком. Якби Дмитро не боявся оцих батькових кулачків, то вже б давно плюнув на агрономію і на Косопілля. Поїхав би собі в Одесу та влаштувався б матросом, хоч, на якусь баржу. Стати матросом — було мрією його життя. Але батьки — невмолимі: щоб десь втопився, а кому ж добро зостанеться? Щоб вони подавились своїм добром! Скільки Дмитро пам'ятає, то батько з матір'ю завжди говорили про гроші, кожну витрачену копійку записували, і сина привчили до цього. У хаті не було ні розкішних меблів, ні килимів. Їди теж, аби прожити. Добре частували тільки тих, хто міг стати в пригоді. Після десятирічки Дмитра послали вчитись у плодоягідний технікум, бо додому близько і спеціальність вигідна. — Все при фрукті будеш та при вині,— казала мати. Дмитро знав, що мати влітку продавала дачникам масло, яке приносив їй завідувач складом. Вона божилася, що батько про це не знає… За масло повимінювала для Дмитра шкірянки, закордонні сорочки і була дуже задоволена, що не довелось тратити грошей… Тепер Кутень подумував, щоб відправити сина в інститут. — Для анкети диплом потрібний,— повчав.— Час такий, що на самому соціальному походженні далеко не поїдеш. Дмитро ладен був піти хоч світ за очі, аби лише позбутись оцих нудних, нікчемних повчань, які переслідували його все життя. Тепер треба було якось заслужити довідку про виробничий стаж. І Кутень щоранку виходив у поле, знаючи, що він там нікому не потрібний. Заздрив Гайворону, Максимові, всім, хто щось робив у ці дні. А сам тинявся від бригади до бригади, аби лиш бачили, що він є. Ще ніколи так швидко і добре не сіяли в Сосонці, як цієї весни. Ничипір Сніп не дозволяв своїм хлопцям марнувати час. Машини ремонтували в полі, бо Мирон Мазур перевіз кузню до вагончика трактористів, за ним перекочував і Никодим Динька. Макар Підігрітий у ці дні до сільради заходив тільки ввечері, і то лиш на годину. Йому було легше і радісно з людьми в полі. І це він, може, вперше у житті відчув. Не цурався ніякої роботи, усім допомагав, для всіх знаходив добре слово. Ця переміна не залишилась не поміченою. Тепер і Ничипір Сніп називав його «наш секретар». На польовому стані хазяйнувала красуня Мотря Славчук. Макар сам привіз два казани, змурував з Полікарпом плиту. Так з'явилась у полі їдальня. Коляда довго чухався, але виписав продукти. — На дитячі ясла давай, в поле давай,— скаржився Горобцеві, але Макару перечити не став. …На лану другої бригади Дмитра наздогнав на своєму газику голова колгоспу. Зіскочив з машини, відвів агронома убік. — Скажи Снопові, щоб один агрегат направив на Клинці… Бо я в район поїду. — Але ж ми вирішили там посіяти буряки на корм, Семене Федоровичу, і в плані так. — Хай собі в плані буде. А посіємо кукурудзу,— сказав Коляда. — Ще сорок два гектари? Ми ж триста вісімдесят сіємо на масиві. — Ти, Дмитре, мене арифметики не вчи… Хто ці гектари буде міряти? — То, виходить, що ми кукурудзу на Клинцях посіємо, а в зведенні показувати не будемо? — Люблю розумних людей… Кукурудза на Клинцях буде нашим резервом. Урожай зберемо і припишемо на планову площу. — Але ж це ж.. — Без комерції, Дмитре, ні в якому ділі не можна. В усіх колгоспах сіють і нікому не кажуть, щоб урожай показати. — А як дізнаються в районі? — Сказано, чоловік без практики… Кому треба, той знає… Снопові поясниш, що Клинці входять у твердий план, бо на третьому полі ми займемо більшу площу під буряки… ну і під гречку. — То, може б, ви самі сказали? — Ти агроном — ти й командуй. А про цю нашу розмову нікому ні слова. Ти просто виконуєш план. Учись, учись,— Коляда поплескав Дмитра по спині і поїхав. Ничипір Сніп вислухав агронома і, нічого не підозріваючи, погодився, бо справді на третьому полі збільшували на кілька гектарів посів буряків та гречки. Вони разом підійшли до агрегату Гайворона, і Ничипір Іванович сказав, щоб Платон перебирався на Клинці. — А твою площу Максим захопить,— заспокоїв хлопця Сніп. — Посіяли б там гречку, і все, навіщо відривати від масиву якісь клапті? Хіба не так, Дмитре? — запитав Гайворон Кутня. — Сіяти треба,— ухилився Дмитро. — Давай, давай, Платоне, час не жде,— підганяв бригадир. Платон вивів машину на шлях. Дмитро бачив його стурбоване обличчя і чомусь пригадав слова, що їх Гайворон сказав колись на правлінні: «Хіба цьому Кутневі не все одно, що сіяти, де сіяти? Накажуть, то він і хроном поля засадить. Йому не болить…» Біля вагончика снідала нічна зміна сівачів. За стіл правили дві дошки, покладені на низенькі стовпчики. Мотря підносила полумиски, повні молочної каші. Запросила й агронома: — Сідайте, Дмитре, якщо ваша ласка. — Спасибі. Трактористи посунулись, даючи місце. — Добра каша… — З таких рук я її з дьогтем їв би. — Менше говори, бо ополонка зловиш! — пообіцяла Мотря. — Як добре попрацюєш, то воно, лічно, і їсться,— міркував Сава Чемерис. — Ти у нас відомий ударник,— кинув Данило Вигон. — Почепи окуляри та подивись,— показав на червону дошку Сава. — Та то ж тебе Іван Лісняк по своїй доброті записав. — Мели, мели. Ми з Юхимом дві норми за ніч дали. — Так то ж Юхим… Він на тому тракторі, як на їроплані літає. — А чого ж і не літати? Якби мені років з тридцять скинули, то я б ще теж, лічно, політав,— зітхає Чемерис.— Та, може б, і Мотря якої добавки дала. — Я вам, дядьку Савко, як дам, то до білого снігу не забудете. До вагончика з великим кошиком підійшов Михей Кожухар. — Доброго дня, сівачі! — А чого це городників принесло? — Каші захотів Михей, бо Ганя вже йому не варить. — Та він же тільки на каші й тримається, бо вже кусати нічим. — Та він ще дрота перекусить. — Смійтесь, смійтесь, прибіжите до мене, як огірочки поспіють… А це тобі, Мотре,— Михей виклав з кошика гору молодого щавелю та кілька пучків зеленої цибулі.— Навари оцим парубкам борщу весняного, може, обсіються швидше. Бо Савка вже на мощі висох… — Здоровий ти, Михею, виріс, а той… Михея посадили за стіл, але Савка Чемерис не відставав: — Дивись, городнє опудало,— тикає пальцем Чемерис на дошку пошани,— хто охляв. — Щось вас дуже багато на цій дошці,— зауважує Кожухар. — Може, хто й не дуже рветься попасти на неї, та Снопові хлопці тягнуть,— сміється Динька. Сівачі говорять між собою, і ніхто не звертається до Кутня. Чужий… Дмитро підвівся, тихо подякував Мотрі і пішов, ніким не помічений. У них свої турботи і свої надії… Вони сіють, недосипаючи ночей, радіють, якщо добре ляже в землю зерно і випаде рясний дощ. Звичайнісінька електрична лампочка, що засвітилася в Сосонці, дитячі ясла з кахельними грубками і мотор на городах викликають у них почуття вдячності до тих, хто це зробив. Люди вірили Снопові, Гайворону, Миронові з сином, може, більше, ніж собі. Дмитро розумів це, і йому захотілось теж ходити за сівалкою, недосипати ночей і щоб йому вірили люди… Дмитро зупинився посеред поля. Десь під лісом гуркотів трактор Гайворона. Це він, Кутень, послав його туди. Обманув людей, які з ним щойно поділилися шматком хліба. А йому що? Хай і чортополохом позаростають оці поля. Йому потрібна довідка, нікчемний папірець, який допоможе подолати ще один щабель на шляху до якоїсь кар'єри… Ні! Дмитро побіг через поле до лісу. Ноги грузли в пухкій ріллі, піт заливав очі, нічим було дихати. — Платоне-е-е! — кричав він. А лан був безмежний. Вітер рвав поли піджака, шалено билося серце, але Кутень біг і вже не кричав, а хрипів. — Стій, стій… Він наздогнав Гайворона біля Клинців. — Чого тобі? — Платон зупинив машину. — Вертайся… не треба сіяти. Не треба.— Дмитро не міг стояти, він знесилено сів на траву і заплющив очі. — Що з тобою? — Платон взяв баклажку, подав Дмитрові. Той довго пив, тримаючи баклажку обома руками, наче боявся, що її відберуть. Потім витер рукавом спітніле обличчя і промовив: — Це Коляда наказав посіяти на Клинцях… понад план. — Як, понад план, навіщо? — здивувався Платон. — Щоб урожай з цієї площі приписати на той масив. — Кого ж ви обманюєте? Сволота! — вилаявся Гайворон і відвернувся. — Пробач, Платоне,— тихо сказав Дмитро,— Я… я не хотів. Це він усе… Платон розвернув трактора з сівалками і рушив назад, до польового стану. А Дмитро сидів, низько схиливши голову, і в його серці наростав неспокій. Що йому скаже Коляда? А батько? Уявляв, як розмахуватиме батько кулачками і лаятиме, що він насмілився піти проти Коляди. І мати буде плакати, ніби на неї звалилось величезне горе. Хай кричать, хай плачуть. Обридло йому жити отак, завжди чогось боячись і всім догоджаючи. Вузенькою польовою тасьмою Дмитро пішов на леваду. Хотів побачити Степку, розповісти їй про все і, може, почути від неї хоч одне слово, на яке він так довго чекав. Степка лежала горілиць на старій батьковій шинелі і дивилась у високе небо. Пропливали хмари, і невидимий чародій ліпив з них неприступні фортеці, замки та химерні постаті. Ось пройшов над Степкою караван двогорбих верблюдів, а ось мчить по небу вершник. Куди несе його баский кінь? Он до того палацу, що стоїть на неприступних скелях… Хто там чекає на вершника? Замок все віддаляється і віддаляється. Швидше, швидше, вершнику, бо не встигнеш! На очах у Степки палац перетворюється в руїни… Вершнику вже нікуди поспішати, ніхто не чекає його. І, мабуть, з туги він стає кам'яною брилою… Корови й телята розбрелись по леваді, Степчині підпасичі грають у квача, і ніхто не заважає їй. Добре зробила вона, що пішла з ферми. Навіщо сидіти з ранку до ночі в тих кам'яницях, коли можна ходити по росяних травах, дивитись на небо або мчати на коні швидше, ніж вітер. Але куди їй мчати, до кого? Вона теж може скам'яніти від туги, як той небесний вершник. Ще кілька днів тому дівчина сподівалась, чекала, що прийде Платон і скаже про свою любов. Адже вона подобається йому. Степка відчувала це серцем. Їй би легше було, якби щезла з пам'яті та ніч у вітряку, якби могла забути його поцілунки. Та хіба забудеш, коли Степка вщерть переповнена коханням, коли їй світ стає немилим від однієї згадки, що Платон з іншою. Так Степчине щастя раптом стало горем, якого ніхто не відверне, ніколи. Але Платон ще пошкодує колись, що відштовхнув її любов… Степка посилає йому і тій, Наталці, тисячу прокльонів та нещасть. Або ні, вирішує Степка, хай вони будуть щасливі, а вона посивіє з горя. І Платон знатиме, що це він в усьому винен. А може, Степка, як батько, спалить Гайворонову хату… Хай тоді її судять. Ні, не буде палити, бо жаль Васька і Галі… Тихенько заіржав Гнідко. Дівчина підвела голову, біля неї стояв Кутень. — Заснула? — Не спиться,— натягнула спідницю на коліна. — І мені,— каже Дмитро.— Можна біля тебе сісти? — Як хочеш,— байдуже промовила.— Чого прийшов? — До тебе… — Що, вже обсіявся? — Без мене посіють. — На готовому звик жити? — Степко, ти сьогодні знову зла… Я прийшов спитати: коли? — Ніколи. — Чому? — Я не збираюсь виходити заміж. — Але ж ти вчора сказала, що подумаєш,— несміливо нагадує Дмитро. — А сьогодні передумала.— Дівчина підходить до Гнідка і підтягує попруги.— Бачиш, яке сідельце мені зробили? — Хто, Юхим? — Постарієш, як усе знатимеш. — Я увечері прийду, добре? — Чого? — Степка легко, по-чоловічому, сіла на коня. — Бо люблю тебе. — Ну то й що? Може, мене ще хтось любить… — Хто? — насторожується Дмитро. — А він ще не сказав… Свиснув у повітрі гарапник, і Гнідко зірвався з місця. Степка завернула телят, але не під'їхала до Кутня. Йдучи в село, Дмитро всю дорогу думав про своїх можливих суперників. Найнебезпечнішими були Гайворон і Юхим Сніп. Тепер Платон відпав. Залишився Юхим. Але й він останнім часом, очевидно, зрозумів, що Степка не для нього, бо й не підходив до дівчини. Отже, виходило, що суперників у Дмитра нема, якщо не зважати на те, що коли-не-коли приїжджали якісь молодики з навколишніх сіл і з самого Косопілля. У них, звичайно, знаходились родичі в Сосонці, але прибульців чомусь найбільше цікавила хата Чугая. Найхоробріші з них, познайомившись зі Степкою, пропонували їй руку і серце, але опісля вже не з'являлись у Сосонці. Кожен звалений у невидимому герці суперник подвоював Дмитрові сили, і він швидко розправився з ними. Кажучи правду, Кутень побоювався лише Юхима, бо тільки він міг знати, хто написав тоді на снігу ганебне слово про Степку… Якщо дізнається про це вона, то можна знову викликати молоковоза і брати курс на Косопілля… Дмитро ще й досі відчував на щелепах залізного Юхимового кулака. Гидко. По шосе проїхав газик Семена Коляди. Дмитро сховався за дерево, щоб не потрапити на очі голові. Боягуз, продажна душа,— картав себе, але не вистачило мужності відірватись від трухлявої верби, стати перед Колядою і сказати все, що він думає про нього. Але він ще скаже! За першої нагоди. І всі побачать, що Дмитро Кутень не боягуз і не продажна душа… З цією рішучістю Кутень і прийшов увечері до сільради, куди його покликав Макар Підігрітий. У кімнаті зібрались усі комуністи. Макар жестом запросив Дмитра до столу. Семен Федорович зневажливо подивився на агронома з-під насуплених брів і кинув: — Вислужився! — Він служить не у вас, а в колгоспі,— зауважив Макар.— А що ви, товаришу Кутень, скажете про ці таємні гектари понадпланової кукурудзи? — Це — звичайнісінький обман, — відповів Дмитро.— Я нічого більше не можу сказати. — Отак і хазяюємо,— промовив Мирон.— Наче на чужих полях… — Ви що, хочете мене шахраєм зробити? — витягується гостроносе обличчя Коляди.— Хіба я ту кукурудзу для себе наказав посіяти? Мені для колгоспу цифра потрібна… — Колгоспові і державі хліб потрібен,— перебив Коляду Макар. — Досить брехати! — рвучко підвівся Гайворон.— Зрештою, справа не в цих сорока гектарах, які хотів приховати Коляда, а в совісті нашій хліборобській… — В інших колгоспах теж сіють і, може, не з своєї волі,— натякає на щось Семен Федорович. — Тим гірше, якщо про це знають у районі. І ми не будемо мовчати. Я пропоную за обман і окозамилювання оголосити товаришу Коляді догану,— сказав Платон. — Ви не маєте права! — скипів Коляда.— Я поки ще голова колгоспу… — В першу чергу ви комуніст і будете відповідати за свої вчинки перед партійною організацією. Ясно? — запитав Підігрітий. — Ого, який став! Я знаю, ви всі проти мене! Всі! — крикнув голова колгоспу. — Це ви про нас, Семене Федоровичу? — сумнішає від роздумів давно не голене обличчя Ничипора Снопа.— Скільки я вас знаю,— ви завжди лякаєте нас. То районним начальством, то державними планами, то якимись рішеннями, то обласними представниками… Чого ж ви мене хочете весь час тримати в страху? Не лякайте мене, а порадьтесь зі мною, якщо вам тяжко. Бо я, наприклад, нікого не боюсь. І працюю не за страх, а за совість. І про державу думаю не менше, ніж ви або й товариш Бунчук… А ви хочете, щоб я обманював свою державу… — Я вас не примушую,— буркнув Коляда. — Ні, пробачте, товаришу голова. Не один раз ми з вами уже обманули і державу, і партію… Хіба я не їздив і не скуповував свиней по Молдавії та по Львівщині, щоб перевиконати плани м'ясоздачі? Хто мене посилав? Ви. Я купував свиней на ярмарках і здавав там на комбінати, а вам привозив квитанції. І товариш Бунчук це добре знає…. Хвалили тоді і район, і наш колгосп… Вам, правда, медалі не дали, як іншим, але премію вручили. За що? За обман. А нас з вами треба було б судити і з партії виганяти… як ворогів Радянської влади і колгоспного ладу. — Ви до цього політики не притягуйте, Ничипоре Йвановичу,— засовався на стільці Коляда. — Ні, це політика, Семене Федоровичу! — важко поклав на стіл руки Сніп.— Бо ви ще й підірвали віру в людей… Так, так, підірвали. Колгосп одержав гроші за вирощення буряків. А ви хоч копійку видали на трудодні буряководам? Ні. Пообіцяли повернути колись… А на ці гроші скуповували худобу… — Мені в районі таку вказівку дали, я не з власної волі. — От і виходить, товаришу Коляда, що ми з вами державні злочинці… Але тепер ви не втягнете нас ні в які свої махінації. Годі. На перший раз ми вам оголосимо догану, хоча Ленін за такі діла виганяв би з партії… — Правильно, Ничипоре,— підтримав Мирон.— І не лише таких голів колгоспів… — Я буду скаржитись,— пригрозив Семен Федорович, знаючи, що нікому він не скаже й слова. — Своє рішення ми направимо в райком. Голосую.— Макар підвівся з-за столу… Після зборів Коляда накинувся на Підігрітого: — Ти мій авторитет підриваєш! На поводку в Гайворона ходиш! Я — голова колгоспу, а мені якісь трактористи і ковалі догани будуть ліпити?! — У нас в усіх однакові партійні квитки, і в партії всі рівні,— відрізав той. — Щось ти дуже розумним став, Макаре… — Стараюсь, Семене Федоровичу. — Дивись, бо… — Що, анонімку напишете? — Думай, що говориш! — гримнув Коляда. — Пишіть, тільки я мовчати вже не буду. — Добре тебе підрепетирував Гайворон. — Я і йому подякую… Після того як я кукурудзу в Снопа шукав, дочка рідна хотіла з дому тікати… Ви, ви мене послали! Хоч почервонійте, Семене Федоровичу. Не поспіть ночами, як я не спав, та подумайте… — Обійдусь без твоїх порад,— сказав Коляда і грюкнув дверима. Злість душила його. Ходив безлюдними вулицями села, нахиливши голову, не знаючи, що йому робити. Взавтра всім стане відомо про партійні збори, про догану. Йому, Семенові Коляді, оголошують догану якісь Гайворони і Снопи. І Макар Підігрітий з ними. Треба поїхати в райком, розповісти про це Бунчуку, просити, щоб захистили. Дожився… Семен Федорович помітив, що вже втрете зупиняється біля Маланчиної хати. Якби знаття, що нема того донощика, то зайшов би… Маланка втішить і пригорне. Треба зайти на часинку, бо лише від згадки про свою дружину Коляду проймає дрож. Коляда озирнувся, чи, бува, не бачить хто, і швидко прошмигнув у хвіртку. Маланка сиділа на ліжку в маленькій кімнатці і вишивала. — А де квартирант? — запитав Семен Федорович. — Повечеряв та й пішов. Розказував мені про ваші збори… Усе на твою голову, Семене, валиться. — Переживу, Маланко. Ще не таке бачив. У мене три догани від райкому за хлібоздачі було, а цю, колгоспну, переживу. Коляда скинув плаща і присів біля жінки. Обняв однією рукою, заглянув у вічі: — Заскучав за тобою, Маланочко. — Хіба тобі до мене? — зітхнула.— Не вилазиш з клопотів. І ще будуть, Семене… — Хіба нам звикати, Маланко? Не сумуй, усміхнись. — Не до сміху. Якби ти лиш знав… — А що? — Сказати мушу тобі, Семене. У нас… маленьке буде… — Що? — витягнулось обличчя гостя.— Як же це… Чого ж ти мовчала? Треба в Косопілля поїхати. Або я тебе в область відправлю… — Нікуди я не поїду, Семене… Та й пізно вже. — Та ти знаєш, що тут, у Сосонці, зчиниться? Та я ж на люди не зможу з'явитись… Гайворон з Підігрітим жити мені не дадуть.— Переляканий Коляда забігав по хаті. — А ти не бійся,— промовила Маланка.— Я нікому не скажу, чия дитина. Хай сміються з мене, якщо їм буде смішно… А я, може, його двадцять років чекала. — В області є такі лікарі, що… — Не хочу. Хай це буде моя ганьба. Але й щастя буде моє. А якщо ти боїшся і… відмовляєшся від нього вже зараз, то… іди, Семене, і ніколи не приходь. — Я не відмовляюсь, Маланко, але, розумієш, голова колгоспу, і раптом… За це не помилують…— журився Коляда.— А як дізнається Фросина, то хоч з села тікай… — Ти заспокоїш свою Фросину. Хтось іде.— Маланка підійшла до вікна. Коляда надягнув плаща, взяв кашкета. До хати увійшов Дмитро. — То, значить, Маланко, як приїдуть з області, то доведеться обід чи там вечерю приготувати,— сказав Семен Федорович, наче для цього й зайшов. — Чого це ви поспішаєте сьогодні? — кидає насмішкуватий погляд Дмитро. — Твоє діло маленьке, Кутень. За собою дивись, бо я жартів не люблю,— застерігає Коляда.— Як приїхав сюди на заячих правах, так і поїдеш. Нам агроном потрібен справжній… щоб роботу видно було. — Я поганий агроном, це правда,— відповів Дмитро,— але мені хочеться бути… чесною людиною. — Хай бог помагає,— спробував посміхнутись Семен Федорович. Ще потупцював хвильку біля порога, наче не міг відірвати від підлоги свої чоботиська, а потім до Маланки: — Вийди, слово сказати хочу. Маланка тремтячими пальцями тугіше зав'язала хустину і покірно вийшла за Колядою в сіни. Вони про щось довго шепталися, а коли жінка повернулась, то Дмитро побачив, що в неї заплакані очі. 25.


Протягом якихось двох днів Васько став найщасливішою людиною в Сосонці, а може, і в усьому Косопільському районі. Щастя постало перед ним не ефемерною філософською категорією, а в реальних образах електричної плитки і телевізора. Ці події жваво коментувалися серед Васькових однокашників, і хлопцеві доводилось по кілька разів на день оповідати з усіма деталями, як Платон, приїхавши з Косопілля, урочисто поставив на лаву плитку, як швидко закипіла вода в банячку та яким смачним був борщ. Щоб спростувати можливі випади скептиків, Васько запросив товаришів до хати. Вирішив урочисто продемонструвати бездоганність заводу «Електронагрівапаратура». Баняка з водою поставили на плитку, і кільканадцять пар очей завмерло в чеканні. Васько запевнив, що рівно через одна тисяча чотириста сім секунд вода закипить. Хлопці хором почали рахувати секунди, раз по раз опускаючи пальці в баняк. Минали десятки, сотні секунд, а вода і не потеплішала. Чорний баняк, що пройшов крізь дим і полум'я печі, зухвало вилискував холодними чавунними боками, не бажаючи підкорятись ніяким законам фізики. Честь Васька і марки «Електронагрівапаратури» була під загрозою. Дехто з хлопців уже кинув рахувати і з жалем дивився на Васька. — Дев'ятсот вісімдесят сім… — Щоб ти луснув,— побажав Васько старому банякові. — Тисяча… — Це такий баняк, що його електрика не бере… — А може, плитка зіпсувалась? Васько поставив баняка на долівку, і всі схилились над плиткою. Чорна пружина-змійка була холодна. Васько клацнув вимикачем — лампочка загорілась. Штепсель і розетка справні, а плитка не хотіла подавати ніяких ознак життя. — Ну й брехун же ти, Ваську,— відверто висловив свою думку про власника плитки рудий Алик, на прізвисько Коза. — А може, її треба опустити в баняк? — несміло запропонував Тимко Чемерис — найменший з вірних Васькових ординарців у походах на баштани. — Ти — дурний,— не дуже чемно охарактеризував Тимка рудий Алик Коза, поставивши під сумнів розумові здібності семирічного ординарця. — Сам ти дурний,— з гідністю відповів Тимко і став біля мисника у войовничу позу. — Ану ще раз скажи! — для чогось зажадав Алик, піднявши плечі і нагнувши голову. Два руді вихрики справді нагадували ріжки. Зібравши всю свою мужність, Тимко випалив: — Ти дурна Коза. О! Тільки бій зараз міг врятувати славне ім'я Кози. І він кинувся на Тимка. Невідомо, чим закінчився б цей герць, якби не трагічний збіг обставин. Коза стрибнув, щоб зайняти бойову позицію, але попав однією ногою в баняк і витягнувся на підлозі. Хлопці посхоплювались і зайшлися від сміху, а Коза лежав у калюжі, відчуваючи, як набрякають його штаненята. Алик підвівся з підлоги, ступив на сухе місце і зніяковіло дививсь, як під ним зрадливо розпливалась нова калюжка… Тимко, що не робить йому, звичайно, честі, скористався з цього і під регіт хлопців добив свого супротивника: — А Коза в штани набурив! А ще в четвертому класі! Коза не міг промовити й слова. Він знав — даремно зараз доводити хлопцям, що заява Тимка є грубою провокацією, недостойною славного товариства і чесного герцю. Найбільше боявся тепер, що до його прізвиська Коза додасться ще одне… А хлопці вже як назвуть, то нікому не доведеш, що все те — наклеп. А тут ще, як на зло, до хати ввійшла Наталка і теж почала сміятись, наче маленька. Алик хотів, було, шмигнути в двері, але вона порадила: — Незручно парубкові бігти по селу в мокрих штанах, скидай і лізь на піч. Васько з сумом розповів Наталці про свій невдалий експеримент, та оглянула плитку і розсміялась: — Ех ви, електрики! Та ти ж увімкнув її в розетку для радіо, Ваську. Чорненька — для радіо, а біла — для плитки. Наталка втикнула штепсель, і пружинка-змійка почервоніла. Старий добрий баняк, налитий вщерть водою, вмостився на плитці, готовий довести всім свою повагу до законів фізики… А на другий день Наталка привезла з кооперації телевізора. Треба сказати, що громадяни Сосонки, чи то з надмірної ощадливості, чи з якихось інших причин, не дуже часто витрачали великі суми, та ще й на такі речі. Тому новина не могла лишитись не поміченою, тим більше, що Васькові дружки рознесли її по всьому селі. Не секрет, що їх повідомлення супроводжувались однаковими вимогами, висловленими в тій чи іншій формі, залежно від характеру і від настрою батьків.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка