Микола Зарудний на білому світі



Сторінка12/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

*  

Васько прокинувся. Хтось стукав у вікно. Хлопчак підбіг і усміхнувся: яблунева гіллячка стукала в шибку, як дятел. Була восьма година ранку, а в печі не топилось. Біля мисника стояли забрьохані грязюкою Платонові чоботи, а на спинці стільця висіла чиясь велика хустка. Васько заглянув у кімнатку, брат спав. Приніс з криниці води, на подвір'ї помив Платонові чоботи, потім тернув щіткою в комині і почистив їх сажею. Варити сніданок уже було ніколи. У банячку стояла вчорашня картопля. Васько висипав її в миску, налив олії, відділив собі три картоплини, а Платонові залишив чотири і ще половинку. Хліб він спочатку теж розділив на два однакові шматочки, а потім, подумавши, відрізав від своєї частки ще скибочку. Як для Васька, то кращого сніданку й не треба. Хіба є що смачніше за олію? На скрині лежить біла Васькова сорочка. Чого вона тут лежить? Та це ж він сам її вчора дістав, щоб сьогодні одягнути. У цей день мама завжди давала йому білу сорочку… Звечора купала, клала його біля себе в ліжко, і вони довго, довго розмовляли з мамою… Вчора йому ні з ким було розмовляти, бо Платона покликали в колгосп. Васько й не чув, коли він повернувся. Хлопчикові дуже хочеться, щоб Платон встав і поздоровив його з днем народження. Йому сьогодні одинадцять років. Але Платон стомився і спить. Васько ще вчора зробив нову зарубку на одвірку. За рік він виріс на чотири пальці. А всього Васькових зарубок є вісім. Мама казала, що першу зробив тато, коли синові було три роки… Нічого, Платон його поздоровить увечері. Може, ще й подарунка якого принесе?.. Степці батько купив золотого годинника на іменини, але загубив… Коли б хоч Платон не загубив, як щось купить. Коли була ще мама, то в цей день вона частувала Васькових товаришів цукерками і коржиками. Зайдуть хлопці — їж скільки хочеш коржиків. Ну, нічого, піде Васько через день-два у ліс, попробує наточити березового соку. Принесе пляшок п'ять і покличе хлопців… Ой і смачний же березовий сік!  



*  

Платон подивився на будильник: дев'ята ранку, хлопці давно вже на роботі… Забув учора завести. О, Васько й сніданок залишив. І чоботи помив. Треба поспішати. А чого поспішати йому? Він же вирішив, що продасть хату Никодимові Диньці… Гайворон одягається, голиться. Зараз він піде до Никодима. Треба бути рішучим. Степчина хустка на стільці. Пахне вітром і полем. На подвір'ї чути жіночі голоси. Хто це йде? Платон відчиняє двері. У квітчастих хустках, з кошиками заходять у хату невістка Чемериса Тетяна і Мотря Славчук. — Приймаєш гостей непроханих? — низьким красивим голосом питає Мотря. — Прошу, заходьте. — Ти нам вибачай, Платоне,— ставить кошика на лаву Тетяна,— не прийми в обиду… — Ми вже давно збирались, та все якось ніби ніяково… гуртом хотіли йти, а це вже нас молодиці спорядили,— говорить, наче наспівує, Мотря. — Сідайте,— припрошує хлопець. Молодиці розв'язують кошики і викладають на стіл масло, замотане в чистенькі пілочки, сало, ковбасу, баночки з медом, смажених курей, яйця… — Що це ви робите? Навіщо принесли? — розгубився Платон. — Це з нашого кутка молодиці зібрали… Спасибі тобі, Платоне, за електрику. Що вже краса та вдобства, то й не сказати! — виспівує Мотря. — Де ви бачили? Мені нічого не треба, я не візьму,— відмахується Платон. — Е-е, ні, Платоне, чого ж ти нас в таке положеніє ставиш? — викладає та викладає з кошика Мотря. Та ми все б тобі повіддавали. Такі вже вдобства! Чи до дитинки вночі встати, чи яку роботу зробити… видно ж та приємно. І гасом тобі не чадить… Спасибі велике. — Ми вже з молодицями кажемо,— додає Тетяна,— що якби тебе головою вибрати, то ми б і горя не знали… — Мотре, Тетяно, спасибі вам, але я нічого не зробив, я тільки поїхав… — Ти вже, Платоне, нам не говори,— і слухати не хоче Мотря.— Давай, Тетяно. Тетяна відвертається і виймає з пазухи щось замотане в хустинку: — Тут, Платоне, сто карбованців назбирали, бо тобі ж не оплачено, Христина Горобцева казала. А восени ще зберемо… — Я грошей не візьму. — То чого ж ти за свої повинен нам добро робити?! Бери та вибачай, що мало. Але ми від чистого серця. — Не візьму. — Ти диви,— безпорадно звертається до подруги. — Я вам кажу серйозно: не візьму. — Ну що ти вдієш? — бідкається Тетяна. — Дуже ти, Платоне, гордий, як я бачу,— лукаво повела своїми чорними очима Мотря. — Та ні… — Ну, від грошей відмовився, а оце ж усе прийми, не погребуй,— показує Тетяна пакунки та баночки.— Давай, Мотре, до ладу приведемо все. Відчиняй, Платоне, комору. Буде вам з Васьком на яке врем'я. Бо у вас же ні корови, ні курки… Поки Платон стояв та думав, Тетяна з Мотрею пішли до комори, повитирали пилюку на поличках, позносили туди гостинці. А швидка Мотря, заткнувши за пояс край спідниці, заходилась мити підлогу в хаті: — Бо ми ж тут наслідили тобі… Та відвернись, чого очі витріщив? — Та є ж на кого подивитись,— кидає Тетяна. — Цур тобі, він же ще парубок,— сміється Мотря. — То що, куплений? Перед тобою, Мотре, жоден не встоїть,— моргає Гайворонові Тетяна. — Ми тобі, Платоне, на Великдень чи на Мая хату побілимо,— перериває небезпечну розмову Мотря. — Тут, може, й без нас обійдуться,— натякає на щось Тетяна.— Дивись-но, Мотре, яка хустка! — Славна… — А пізнаєш, чия? Платонові хоч крізь землю провались. — Наче на комусь бачила,— напружує пам'ять Мотря. — Степчина,— відкриває хлопцеву таємницю Тетяна.— Це ж Полікарп ото з Півночі привіз. Думав — Марті, а дочці довелось носити. — Чого ж ти, Платоне, мовчиш? — застрибали чортенята в Мотриних очах. — Та це вона до Галі приходила… Мабуть, забула,— безуспішно викручується Гайворон. Але ще не вродився той, хто обведе навколо пальця Мотрю. — Дивись, Платоне, не прозівай, бо такі дівки і в Сосонці раз на сто год родяться. От я сама дівкою була нічого, двадцять два женихи сватались, а побачу Степку, то стану та й стою, наче вкопана… — Казали, що Кутень сватати хоче, вже й до Полікарпа приходив, каже, на руках носити буду,— повідомляє Тетяна. — А чого б і не поносити? — показує разочки білих-пребілих зубів Мотря.— Кажи слово, Платоне, то ми тобі її в мент висватаємо. — Як надумаю, то скажу,— обіцяє Платон. Молодиці збираються йти. Але Мотря вертається з сіней: — Ще просили тебе жінки з нашої бригади, Платоне… — Що, Мотре? — Та ти ж ото колись на зборах про ясла дитячі говорив… Не забув? — Ні… — То скажи там Коляді, щоб зробили для діток. Почнеться робота в полі, а ми знову будемо вдома сидіти. Дуже просимо… — Я скажу, Мотре. — Поцілувала б тебе, та боюсь, що Тетяна чоловікові розкаже! — гукнула від перелазу Мотря.— Хустку ж не забудь віднести! У хаті ніби повис щирий сміх Мотрі, витиснувши смуток. Щось зворушливе і щире було в цих відвідинах. Платон сьогодні, може, вперше в житті відчув, що зробив маленьке добро людям… Але треба було йти до Никодима Диньки. Потім він напише листа Наталці або просто приїде у Вінницю… Платон, поминувши кузню, щоб не зустрітись з хлопцями, зайшов у столярну майстерню. Никодим Динька, наспівуючи лише одному йому відому пісеньку, ретельно вистругував орчика. — Здрастуйте,— привітався Платон. — Бачиш? — замість відповіді кивнув на свої руки Динька. — Бачу,— сказав Платон. — Отож воно і є,— сплюнув Никодим. — Що, дядьку? — Орчики роблю, мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики… А чого? Бо нема в мене ні підручного, ні майстра під командою, ні півмайстра. Був Хведько, тільки навчив його тримати інструмент в руках, а воно зірвалось та поїхало в город. Хіба моє діло орчики стругати? Я можу такого воза зробити, що навкруг світу на ньому об'їдеш. Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти. — То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон. — Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов? — Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець. — Говорив. — А собі ще досі справжньої не поставили… — Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом Полікарп пустив, не було в мене капіталу… А раз чоловік сидить без капіталу, то з нього спросу нема. Я зліпив оту халупу та й живу, мат-тері його ковінька. З п'ятирічки на семирічку, як той казав, відкладаю. А зараз уже приходить строк, бо Олег женитись хоче… — То, може, ми з вами й зговоримось, Никодиме Сидоровичу,— величає Платон Диньку. — У якім вопросі? — кидає Никодим орчика. — Хочу свою хату продати. — Навіщо? Хата міцна, я там свою руку приклав, ще як батько твій живий був… Підмурок добрий заклали і крокви грабові. Виїжджаєш кудись? — Думаю… — Значить, не гріє батьківська хата? — Причин багато,— перебирає соснові стружки Платон.— То як, Никодиме Сидоровичу? — Як на гроші, то це ж скільки буде? — Подивитесь, скажете. — Подивитись можна, бо, я ж кажу, син женитись хоче, то воно треба. Буває, що й підмурок добрий, і верх нічого, а хати, значить, ніби нема… — Приходьте. — А прийду, прийду, бо, значить, син женитись надумав, то… Гайворон знову поминув кузню, щоб не бачили його, і берегом вийшов до контори колгоспу. — Платоне! — гукнув Підігрітий.— Зайди. Потиснув руку і запросив у сільраду. — А я оце хотів до майстерень іти,— сказав Макар. — Чого? — Були в мене Тетяна і Мотря Славчук з першої бригади. Такого гармидеру наробили! Все за ті ясла. Казали, що з тобою говорили… — Та говорили… — Треба нам щось робити, бо обіцяли ж на зборах. Не можна нам без ясел. — Де ж ми їх відкриємо? — Давай порадимось… Хочу просити, щоб ти на себе це взяв. — Але я… у мене інші плани, Макаре Олексійовичу, я не зможу. — Зараз це найголовніше, Платоне. Одним словом, таке тобі доручення. Збери хлопців і дівчат, подумайте. Платон пригадує свій виступ на зборах, сьогоднішню розмову з Мотрею і думає про те, що він не може зараз відмовитись. Доведеться ще побути в Сосонці тиждень. — Гаразд, але де ми відкриємо ці ясла? — запитує. — Може, тут? А ми десь з Колядою розмістимось… — Тісно. Стеля низька, а це ж діти,— оглядає кімнату Платон.— А знаєте, що, Макаре Олексійовичу? Давайте ми зробимо ясла в клубі. Все одно треба будувати новий, а там можна відгородити три кімнати, а дві залишимо для бібліотеки. От ходімо, подивимось. У сінях Гайворон майже зіткнувся з Кутнем. Той широко посміхнувся Платонові. Здавалось, що навіть його шкіряна куртка сміялась металевими зубцями блискавок. — Ось агронома привіз,— сказав Коляда,— ледве впросив… А ви ж це куди зібрались? — Ходімо з нами,— запропонував Підігрітий,— дуже важлива справа. Раніше Коляда нізащо не пішов би, коли б його отак покликав Макар, але міняються часи… Після обшуків та анонімок, коли Підігрітий ходив по селу, вибачався перед людьми, його немов підмінили. Не до Коляди, а до Снопа почав ходити вечорами, а то в Лісняка сидить та дивиться, як той малює. Зустріне Коляду, то вже не усміхається улесливо, як раніше… Видно, на їхньому боці силу почув Підігрітий… — Що ви мені голову морочите якимись яслами! — сердито човгає чобітьми Коляда. — Це рішення партійної організації,— спокійно відповідає Макар,— і ви його будете виконувати, Семене Федоровичу. Розбагатіємо — новий клуб збудуємо, а тут відкриємо ясла… — Тут можна буде обладнати кухню,— заглядає в якусь комірчину Платон.— Тут проб'ємо вікно — ще буде одна кімната. Тільки ж стіни страшні… — Дівчата побілять. Підрахуй, Платоне, скільки треба дощок, скла, вапна, і хай Семен Федорович виписує,— сказав Підігрітий. — Де я вам його наберу? — Знайдете. Піднімай, Платоне, комсомол, та покажіть, на що ви здатні. А я вам плакатів підкину. Біля контори, обіпершись на різьблений стовпчик ґанку, стояв Кутень. Коляда махнув йому рукою, мовляв, почекай, а сам одвів Гайворона за клуб. — Повір, Платоне, не моя вина,— промовив, заглядаючи в очі. — Яка вина? — Тебе ж хотів на агронома… І сьогодні до Бунчука ходив, просив, щоб призначили,— не хоче. Так що ти не думай, що я той… — Я нічого не думаю, Семене Федоровичу. — Буду просити тебе, Платоне, коли що — порадь, підкажи, бо ти ж знаєш толк в агрономії… — Мої поради вам, Семене Федоровичу, не потрібні. І не тільки вам — нікому. На жаль, нікому… — Може, ти, Платоне, бригадиром став би? — промацує Коляда. — Ні, спасибі. — А я так хотів, так хотів. Я до тебе, Платоне, з душею… Те, що колись було між нами,— забудь.  

*  

Біля хати Платона зупиняє пісня. Дзвінкі хлопчачі голоси виводять бозна-ким принесену розповідь. Заспівує Васько:  



Ой да командир наш — Не труслівой, он всьо… Врем'я…  

І десять, а може, й двадцять голосів підхоплюють:  



Впереді-і-і… Получіл большу-гую-ю ра-ану-у Йот банді-гі-гі-та подлеца…  

Платон стоїть на порозі, боїться стривожити не тільки пісню, а й хлопчачі думи.  



Ой да жив я бу-у-уду, Не забу-гу-гу-ду… Красним зна-га-га-м'ям награжу…  

Платон рвучко відчиняє двері і завмирає на порозі, з піднятою у військовому привітанні рукою: — Здравія желаю, товариші солдати! — Ура-а! — вихоплюється один голосочок. — Ура-а-а! — лунає за мить на всю хату. Та куди там, на всю вулицю, на все село, а може, й на весь світ… Гайворон не знає, в чім річ, але вітається за руку з кожним із двох десятків Васькових товаришів. На столі лежить все, що принесли вранці добрі молодиці. — Що у вас тут, женитись хтось задумав чи в армію проводжаєте? — голосно запитав Платон. — Та це ми… до Васька. — Він каже, що за рік на штири пальці виріс,— доповідає Платонові Тимко Чемерис — мале, зашмаркане хлопченя. — Васькові сьогодні вже одинадцять. А мені — десять буде. Платон тягне брата одинадцять разів за вуха і цілує в щоку. Васько пахне медом. Всі хлопчики пахнуть медом… Платона садовлять за стіл і їдять уже мовчки. — Може, ще, хлопці, заспіваємо? — підморгує Платон Тимкові. Хлопчак раптом стає серйозним, підводиться з лави і тихо-тихо починає:  



Чорноморець, матінко, чорноморець… Вивів мене, босую, на морозець… Вивів мене, босую, та й питає.  

І всі:  


Чи є мороз, дівчино… Чи немає?..  

Гіркий клубок підкотився Платонові до горла, й він тихо вийшов на подвір'я. Хлопчики пахли медом… Над селом летіли гуси…



22.



Данило Вигон зайшов до Коляди вранці і поклав на стіл берданку: — Здаю пост, Семене Федоровичу. — Це ж як? — Переходжу до трактористів. Хлопцям без мене важко буде. Вчора Сніп приходив, просив. А в тій коморі й стерегти нічого. — Що ж, ідіть,— погодився Коляда. Данило бачив, як трактористи виводили машини на польовий стан, тому забіг додому на хвилинку, взяв ще звечора приготовленого кошика, одягнув чисту сорочку і через городи та левади поспішив у поле. На польовому стані зеленів свіжофарбований вагончик з прапорцем на дашку, стояли, прикриті солом'яними матами, бочки з пальним, культиватори і лежали стосами борони. У вагончику всі стіни були обвішані плакатами з особистої колекції Макара Підігрітого. Поки вчора дівчата мили та шкребли дощане пристановисько трактористів, Макар власноручно чіпляв свої плакати. На поличці стояли нові чашки, а в куточку — оцинковане відро з прив'язаною до дужки квартою. Данило Вигон відірвав кварту і закинув ланцюжка, потім вийняв з кошика вишиваного рушника та велику паляницю. Машини вийшли з села і, з сівалками, плугами на причет, шикувались у довгу колону. Вранішній морозець посріблив поля. Це єдине, на що він ще мав право в ці березневі дні. Першу машину, як і годиться, привів Ничипір Сніп. Він вийшов з кабіни, привітався з Вигоном. Під'їжджали інші трактори. Вигон пішов у вагончик і вийшов звідти з хлібом-сіллю на рушнику. Уклонився трактористам і хліб віддав Снопові. — Візьміть на щастя, на добро. Ничипір поцілував хліб і теж уклонився Вигонові та хлопцям: — Спасибі вам, Даниле, на доброму слові та привіті, а вам, хлопці, на роботі. З весною вас, з хлібом і щастям… На газику під'їхали Коляда, Кутень і Підігрітий. Семен Федорович виголосив промову, побажав трактористам успіху. Ничипір Сніп призначив п'ятьох трактористів закривати вологу, а решту послав з Платоном. — Закінчите ясла — сядете на машини. Хлопці неохоче повертались у село. У клубі розпоряджався Никодим Динька. Він показав Платонові, де треба ставити перегородки, де мурувати піч. — Тільки ж робіть на совість, бо це ж діти. Ой, перевівся теслярський рід… Максиме, як же ти двері навішуєш?! Без мене ви тут, хлопці, нічого не зробите, їдять його мухи з комарами. — То покажіть,— просить Максим. — Мені ж треба йти ліжечка робити, хоч розірвись… — Никодиме Сидоровичу, а ви б попросили, щоб вам у майстерні Полікарп Чугай допоміг,— порадив Платон. — Щоб я отого палія просив?! — аж скипів Динька.— Я його бачити не хочу. Гайворон знав, що кілька днів тому Полікарп прийшов зі своїми теслярськими інструментами до клубу. Було ще рано, і в комірчині порались тільки Никодим з Юхимом, вставляючи широку віконну раму. Полікарп зняв шапку: — Я ось… прийшов, може, пособлю чим… — Обійдемось без тебе,— навіть не оглянувшись, відказав Динька. — Чого ж, я на теслярській роботі знаюся, Никодиме… — Хай допоможе,— шепнув Юхим Диньці. А той: — Не твоє діло! — Потім до Чугая: — Як баби дізнаються, що ти тут майстрував, то дітей не принесуть… Корчуєш пеньки в лісі, ото й робота твоя. — Я знаю,— тихо промовив Чугай.— Серце у вас, Никодиме, кам'яне. — Ти спалив мою хату, а я повинен христосатись із тобою, так? А не діждеш! Ти ще дякуй, що з села тебе не вислали. Дочку пожаліли. Чугай мовчки вийшов з клубу. І тепер, при одній згадці про Чугая, Никодим Динька втрачав рівновагу та міг кричати до вечора. Знав це Платон, і тому не продовжував розмови. А в обідню перерву зайшов до сільради, щоб поговорити з Олегом. Олег вислухав Платона. — Думаєш, я не говорив батькові й матері про Чугая? Як горохом об стіну. Ніяк не можу втолкувати, що на даному етапі людина людині — друг, товариш і брат. Батько каже: не хочу мати такого брата. — А все-таки поговори ще, Олег. Це ж дикість. І все твоя мати почала,— сказав Гайворон.— Ти ж культурний комсомолець, секретар сільради… Ці слова найбільше вплинули на Олега, бо свою посаду він любив над усе, крім, звичайно, Марійки Багряної, з якою збирався одружуватись. — Гаразд,— погодився і, сповнений рішучості, пішов у майстерню до батька. Никодим Динька дуже любив свого сина-одинака, але не показував цього, очевидно, соромився. Ще б пак! Син — секретар сільради. Це була височінь, якої ще ніхто не досягав в їх славному роду: єдине, що дозволяв Никодим,— це витягти з шухляди протоколи, які Олег вдома переписував,— і показати сусідам. — Оце так пише! — ясніли його очі.— Бачите? Рядочки, як шнурочки, і кожна літера має свій фасон… Ось, візьмемо, букву «пи». Дві карлючки й поперечка, а ви ж погляньте, як він завернув! Найурочистіший і найстрашніший для Никодима був день виборів депутатів до сільради. Голосували ж таємно. А що, як викреслять його сина? Може, кому не догодив чи слово грубе сказав? Ще задовго до виборів Динька ставав такий добрий, що хоч до рани його прикладай. Вибори до сільради чудодійно впливали і на Теклю, хоча для неї було справжнісінькою мукою прожити день і ні з ким не посваритися. Під впливом передвиборної кампанії, жінка ставала янголом во плоті. Вона мирилася з сусідами, божилася, хрестилася і кляла себе, на чім білий світ стоїть, за те, що когось зобидила. — Щоб я, сестро, до неділі не дожила, щоб я внуків не дочекалася, щоб моя корова доїтись перестала, як я тобі слово погане скажу. Хай мене грім серед чистого поля вдарить, як я тобі зла зичу… Після таких запевнень, серця сусідів пом'якшувались, і Текля вже не з таким страхом чекала результатів голосування. Вони з Никодимом приходили голосувати першими. Никодим заглядав у кабіну, пересвідчувався, що в бюлетені ім'я синове надруковане правильно, брав олівця і писав лозунг: «Хай живе блок комуністів і безпартійних!» — а тоді опускав бюлетень в урну. Потім весь день крутився на виборчій дільниці і намагався хоч одним оком заглянути, чи заходить хто до кабіни, щоб викреслити сина. Але в кабіну ніхто ніколи не заходив. Олег уже двічі балотувався в депутати і завжди обирався одноголосно. Никодим Динька був на сьомому небі. Саме на цих почуттях батька і вирішив сьогодні зіграти Олег. І чому тільки раніше це не спало йому на думку? Никодим Динька був здивований, побачивши сина в майстерні, бо сюди той приходив хіба що з комісіями по перевірці готовності до весни. — Тату,— без вступу почав Олег, добираючи серйозних і заковиристих слів,— вчора ви ще раз підірвали мою репутацію і авторитет… — Ні, ні, сину, я нічого не підривав, бо проснувся і зразу ж пішов до клубу,— змів із фартуха стружки Никодим. — У клубі й підірвали… — Що, сину, сталося? Може, мати підірвала, а я ні… — А навіщо ви прогнали Чугая? — Тю,— полегшено зітхнув Динька,— а я думав бозна-що. Прогнав, бо не хочу з ним і однієї колоди тесати… — Бачите, а через вас і мені доведеться подавати у відставку. — Що? — тут уже не до жартів.— Як, у відставку? По якому закону? — Усі говорять, що ви з матір'ю порушуєте моральний кодекс, а я дивлюсь на це крізь пальці… Динька пригадав великий плакат про моральний кодекс, що бачив його в сільраді, і замислився. — Я, сину, наче й не порушую… Мати — більше,— по хвилі сказав Никодим, боячись взяти на себе вину за майбутні неприємності сина. — Ото як хочете мені добра, то йдіть з матір'ю до Полікарпа та помиріться. — Гм, а може, хай мати сама піде? — нерішуче запропонував Динька. — Ні, вдвох. І то сьогодні, бо мій авторитет на волосинці тримається, а я ще той… і женитись хочу. Не знаю, що робив би хтось інший за такої ситуації, а Никодим Динька ледве дочекався вечора. Свою розмову з сином передав ошелешеній Теклі дещо в спрощеному вигляді, але набагато дохідливіше і переконливіше: — Якщо ми не помиримось з Полікарпом Чугаєм, Теклю, то нашого Олега скинуть з депутатів, як порушника Конституції і всіх законів… У Теклі на устах присохло кілька прокльонів, і вона, наче підкошена, сіла на лаву. Никодим, знаючи свою дружину, скористався з цієї нежданої тиші для нової атаки: — Гайворон може зібрати всю партійну організацію, і це дійде до району або й до Києва. Напишуть про Олега в газету і тоді його не тільки в сільраду, а й до загсу не пустять… Бо який же він депутат, коли його батьки щодня порушують закони? І Текля, якій легше було б лягти в домовину, ніж простити Чугая, здалася: — Якщо закон за Чугая, Никодиме, тоді я не проти закону. І в святому письмі сказано: прости ближнього свого, то й сам прощен будеш… Іди та приведи вже того Полікарпа, щоб йому… — Теклю! — Та приведи, кажу… Вранці Полікарп Чугай і Никодим Динька йшли на роботу разом…  

*  

Щодня Платон збирав до клубу хлопців та дівчат. Усім нічого було робити в маленьких кімнатках ясел, і Світлана Підігріта запропонувала розбити клумби, посадити дерева. Хлопці привозили з лісу кількарічні сосонки і берізки, розбивали алеї та обсаджували їх. Під їдальню відвели найбільшу кімнату, побілили, але дівчата були незадоволені: дуже буденно, ніякої краси. Найбільше псувала загальний вигляд величезна груба. І Платон подав думку: — Обкладемо її кахлем. — А де його взяти? — На фермі. Коляда був у районі, і всю відповідальність на себе прийняв Макар Підігрітий: — Обійдуться свині без кахля. Хлопці стамесками відколупували кахель зі стін, а дівчата, нагрівши котел води, мили і витирали до блиску білі та сині плитки… Білим кахлем обклав Іван Лісняк стіни, ще й підлогу на кухні, в умивальнику збирався вимостити. Працював і ввечері, бо просив Платон швидше закінчити. Він не чув, як у кімнату ввійшов Коляда, тільки побачив його великі чоботи, коли збирався узяти плитку. Голова кричав, тицяючи в обличчя Іванові кахельну плитку. Той повільно вмокнув трісочку у відерце з фарбою, написав на грубці: «Це ж для дітей!» Семен Федорович махнув рукою і вибіг. Коляда викликав до себе Платона офіційно, через Горобця. Сидів у своєму кріслі, наче вилитий з воску, і дивився холодними скляними очима: — Ви що, хочете з Макаром Підігрітим спровадити мене до тюрми! — Це не входить у наші плани, Семене Федоровичу. А що, є анонімка? — Навіщо ви свинарник обідрали, га? — Та свиням кахель ні до чого… — А завтра ти всі ферми по камінчику рознесеш, так? — Ні, ферм не чіпатиму,— пообіцяв Платон. — А ти знаєш, що в ті ферми я свою душу вклав, знаєш? Скільки в газетах про них писали? — Коляда виймає з ящика папку.— А що тепер мені в районі скажуть? Доведеш ти мене, Гайворон, до того, як його… до розриву в серці… Якби це не ти придумав, а хтось інший, то з колгоспу виключив би, а так — напишу тобі догану… — Пишіть. Мені все одно.— Платон згадав, що сьогодні мав прийти Динька оглядати хату. Динька прийшов з Теклею. Для годиться посиділи трохи, поговорили, а там і до діла взялися. Гості обійшли кілька разів хату, обмацуючи стіни та підмурок, потім оглянули стелю і дах. — Воно, конешно, хата є,— промовив Никодим.— Якщо наш Олег ожениться, то буде жити… Скільки ж ти за неї хочеш? — А яке ваше слово? — Півтори тисячі їй красна ціна,— сказала Текля. — Малувато… Саме на цей торг і нагодився Васько. Він стояв у кутку і довго не міг збагнути, про що йде мова. — Бери півтори і ще десять,— казав Никодим. — Ні, не буде,— відповів Платон. — Та це ж які гро-оші! — тоненько виводила тітка Текля. — Ще накину десять — та й по руках,— простягував свою долоню Динька. — Ви забуваєте, що й садок при хаті є, і хлів,— ніяковіючи, говорив хлопець. — Ви хочете купити нашу хату? — здогадався Васько. — Як у ціні зійдемось, то й купимо, бо син думає женитись,— пояснила Текля. — А ми де подінемось? — спитав Васько Теклю. — Та це вже брата питай… — Де ми подінемось? — підбіг до Платона брат. — Зачекай, зачекай, потім,— відмахнувся Платон. — Ні, ти мені зараз скажи! Я не хочу продавати, не хочу! Ідіть звідси.— Васько шарпнув Диньку за полу фуфайки. — Ваську! — гримнув Платон.— Іди на вулицю! — Не продам хати! — вперто повторив хлопчак. — То ми ж не силуємо,— виправдовувався Никодим.— Ми і завтра зайти можемо. Динька з Теклею вийшли. Васько вовченям подивився на брата: — Я з тобою все одно не поїду. — А я тебе й питати не буду. — А я втечу… і буду жити в хліві. А ти собі їдь… на легкий хліб. — Що ти сказав? — Коли ми з тобою в Київ поїхали, то дядько Ничипір сказав, що ти легкого хліба шукаєш. — Та замовкни ти! — А я всім розкажу. Піду зараз до Диньки і скажу: якщо він купить нашу хату, то я її спалю,— вирішив Васько.— Як дядько Полікарп. — Що?! Ах ти ж виродок! — Платон кинувся до брата. — Бий, бий,— зіщулився той. Платон замахнувся. — Не треба мені такого брата, не треба! — крикнув Васько і міцно заплющив очі. Ці слова зі страшною силою штрикнули в Платонове серце, і він, заточившись, сів на ліжко. Брат вибіг з хати. Платон чекав допізна, але Васько так і не прийшов додому. Де він міг бути? У Снопа чи в Мазура? А може, до Івана Лісняка подався? Треба шукати. Накинув фуфайку і вийшов на подвір'я. Двері у хліві були напіввідчинені. Гайворон ступив через поріг і засвітив сірника: на сухому картопляному бадиллі, згорнувшись калачиком, спав Васько. Платон підняв легеньке, зморене сном братове тіло і поніс до хати. Васько прокинувся, але не вирвався з рук. — Чого ж ти не прийшов до хати? Нам з тобою не можна сваритись… Не можна,— тихо говорив Платон. — Я не буду більше тікати. Тільки ти не продавай нашої хати, не будеш? І дядько Ничипір каже, що не треба. — А де ти бачив його? — Я біля тракторів був… Дід Вигон мене картоплею печеною частував. — Спи, Васю, спи. Платон зайшов у свою кімнату. На столі лежав недописаний лист до Наталки. Прочитав його і порвав. Що він може написати, коли уже все написано і сказано? Його погляд зупинився на Степчиній хустці, що лежала на тапчані. Платон дивився на фотографію Наталки і пригадував ніч біля вітряка, гарячі Степчині уста і її слова… Хтось постукав у вікно. «Може, Степка?» — майнула думка. Серце тривожно забилось. Краще б вона не приходила… Ні, не Степка. У хату зайшли Ничипір Сніп і Мазур. — Ну що, розвалив ферму? — засміявся Мирон. — Коляда хотів з колгоспу виключити,— приніс гостям стільці Платон,— сідайте. — Ми оце з Мироном прийшли запитати тебе,— почав Сніп.— Хату, кажуть, продаєш? — Купити хочете? — зійшлись на переніссі Платонові брови. — Грошей у нас з Мироном таких нема… Значить, знов у город подасишся? — Може, й подамся, Ничипоре Івановичу. — Вольному воля,— закурює Мазур.— Це ж ти як, від образи, чи щось інше на переміну тягне? — Ви лиш не подумайте, що я агрономом хотів стати. Це Коляда… — А якби й хотів, то що? Тебе вчили, тобі й працювати… Агрономові у нас важче в сто разів, ніж мені в кузні молотом гупати. — Волочити борони в Сосонці є кому й без мене, Мироне Миколайовичу. І я не хочу вислуховувати образи, навіть якщо вони йдуть від самого Бунчука. Хіба я неправду говорив? А мені платформу якусь пришивають! — Тріснула в Гайворонових руках коробка сірників.— Бунчукові треба виконати план, більше він нічого не хоче знати. І Кутень з Колядою його виконають. Вони чим хоч засіють землю,— кукурудзою, чумизою, можуть і часником. А колгосп з боргів не вилазить, насіння купуємо! Замість пшениці здаємо державі трухляві качанчики, а люди без хліба сидять. І я не хочу обкрадати цю землю і… свою державу, яка вчила мене. — А я, значить, буду обкрадати? — гірко осміхнувся Сніп.— І сина свого навчу… Ти — розумний, науки всякі знаєш, Платоне. Та на цій землі батько-мати ходити вчили тебе, а тепер ти тікаєш від неї. — Я не хочу бачити неправди, Ничипоре Івановичу. — То зроби, щоб була правда.— Ничипір Іванович закашлявся і замовк. — Ми тебе не втримаємо, це я знаю,— низько опустив голову Мазур,— ти і в місті проживеш, ще й, може, станеш вченим, професором, і Сосонку забудеш, і нас. Просити тебе, Платоне, не будемо. Їдь… Тільки знай, що ти і мене, і Ничипора, і всіх нас обікрав… — Я? — спалахнув гнівом Гайворон. — Ти… Коли ми з Ничипором писали тобі рекомендації в партію, я за тебе більше радів, ніж за свого Максима. Він у мене, хоч і кований, але ще гарту не пройшов. Оце, думали, буде нам опора і зміна справжня… Знали ми з Ничипором і Лісняк Іван знав, що не підете в комірники, не шукатимете легенької та вигідної для живота роботи, а піт свій проллєте на землі, на цих чорних гонах… А вийшло — не так. Помилились… Пробач за ці слова, Платоне, але я ніколи не кривив душею,— промовив Мазур. — Ходімо, Мироне,— підвівся Ничипір.— А ти, Платоне, їдь. Сосонка вже багатьох отаких чистеньких правдолюбців вирядила в світ. І живе. І буде жити. І цю неправду ми переживемо. Буде ще земля вгинатись під колосом, і люди згадають усі, забуті в турботах про хліб, пісні… Так буде, бо ще живемо ми з Мазуром, і Кожухар, і Лісняк, і Савка Чемерис, і наші сини. А ти — їдь. Платон не вийшов проводжати Ничипора й Мазура. Сидів у тяжкій задумі. Треба вирішувати, раз і назавжди покласти край оцим сумнівам, що ятрили його душу. Він може високими і порожніми словами виправдатись перед людьми, але не перед собою. Думай, думай, Платоне. Лагідно дивиться зі стіни старий, неголений, однорукий батько. Розмовляє мати з Пашею Ангеліною… Посміхається з фотографії Наташка. Так і не прийшла Степка по хустку. Напевне, вона зараз сидить з Кутнем. Він цілує її. А що тобі? А що тобі? Якщо він поїде, то вже ніколи не повернеться сюди… Помре Сніп, Мазур. Народяться нові люди. І ніхто ніколи не згадає Платона Гайворона. Люди пам'ятають тих, хто робив їм добро… Наташко, ти не смійся, не ваб…
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка