Микола Зарудний на білому світі



Сторінка11/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20

*  

Макар Підігрітий почував себе людиною, яка щойно зробила добре діло і з відкритим серцем може дивитись людям в очі. Хай Коляда знає, що він не буде йти з ним в одній упряжці. Не хоче Макар ні влади, ні слави, і ворогів наживати не хоче. І хай лишень Олена заїкнеться, щоб знову до Кутня їхав та просив закинути слово за нього в райкомі… Макар широко відчинив двері й гукнув, побачивши дружину та дочку: — А що ж мої дівчата роблять? — Нарешті з'явився! — гнівно глипнула на батька Світлана. — Що таке, доню? — І не питай, що тут було,— поскаржилася Олена.— Дочка рідна — і та супроти батька… — Чого ти, Світлано? — Ти не роздягайся, а зараз же йди до Снопа і пробачення попроси! — наказала та. — Чого це тато буде ходити? — здивувалася Олена. — А як не підеш, то мене в своїй хаті не побачите! — категорично заявила Світлана. — Чого ти розійшлася? — гримнув Макар. — Бо мені на вулицю соромно вийти… Поліз кукурудзу шукати на горищі Ничипора Івановича! Та він за все своє життя зернини не взяв! Ти б послухав, що про тебе люди говорять. А ще комуніст… — Світлано, я не хотів, але мене послав Коляда, розумієш… — А твій розум де? — Ти як з батьком розмовляєш? — втрутилася Олена. — Не твоє діло, мамо. А ти, батьку, іди до Ничипора Івановича та попроси вибачити. І до Мазура зайди. Підігрітий зітхнув і, не роздягаючись, сів на лаву. — Обшуки влаштовують? — обурювалась дочка.— Та за яких часів ви живете? Так і знай: не перестанеш грати в одну дудку з Колядою,— я на тебе напишу! Не анонімку, ні, я підпишусь… — Здуріла! — сплеснула в долоні Олена. — А як на мене пальцями тикають і про вас таке люди говорять, що крізь землю провалитись хочеться! — Світлана заплакала. — Хіба ми зла бажаємо людям? — і собі схлипнула Олена. — Ти мовчи, мамо! Я чула, про що ви з батьком говорили… Знаю, чому ви Кутня мало на руках не носили! Головою колгоспу батько захотів стати! Ех, ви… — Та що ти говориш, дочко,— присмирнів Підігрітий,— то так, жартома… — Іди, батьку. — Воно-то можна й піти, бо я, значить, не хотів,— мнявся Макар,— зобидити… — Іди, батьку, бо я чесно жити хочу. — Піду,— вирішив Макар.  



*  

У кабінеті Бунчука світилось, і Мостовий вирішив зайти. — Ну, що там? — відсунув папери Бунчук.— Ще будуть писати? — Будуть, Петре Йосиповичу. То анонімки профілактичні… — Не розумію. — Вони пишуться для того, щоб очорнити всіх, хто став чи насмілиться колись стати поперек дороги Коляді. — Збори провів? — Ні. — Чому? — посуворішало обличчя першого секретаря. — А що я, буду шельмувати їх — Гайворона, Снопа чи Мазура? — Мене зараз не цікавить, украв Сніп мішок кукурудзи чи ні,— сказав Бунчук.— А закликати до порядку Гайворона та інших фантазерів треба… І Коляду слід провчити, хай господарством займаються, а не стовпчики закопують. — А я, Петре Йосиповичу, саме думав про ту кукурудзу і про стовпчики. Все, що написано про різні крадіжки,— брехня, а стовпи люди закопували в мерзлу землю, бо то була мрія. Їх уже не постинаєш… Гайворон знову поїхав до Києва,— повідомив Мостовий. — Хто дозволив, ще мало нам сорому? А навіщо я тебе посилав? — Бунчук кинув на стіл окуляри. — Я його не зупинив… Не міг… — Дивись, Мостовий, з такими питаннями не жартують! — Тому я і вирішив, що Гайворон повинен їхати до ЦК. — Чому якийсь хлопчисько діє через наші голови? Що за анархія? Що там, угорі, подумають про нас? Доведеться з тобою поговорити на бюро і примусити поважати його рішення. — Яке рішення? Ніякого рішення не було. Я чув тільки вашу особисту думку. — Ти, Мостовий, мене демократії не вчи! Я на цих питаннях зуби з'їв. Бунчук звик видавати кожну свою думку за думки підлеглих. На засіданнях бюро, на всяких нарадах він завжди прикривався авторитетом колективної думки: «Ми тут порадились і вирішили…» Або: «Є таке «мнєніє», щоб…» Чули й таке: «Ми тут в калавурах (тобто в кулуарах) обговорили питання про… і вирішили…» І хоч усі знали, що ніколи й ні з ким із підлеглих Бунчук «не радився» та «не погоджував», слухали, як він «ставив питання». Слово «питання» було для Бунчука універсальним. «Питання» він «ставив», «розробляв», «утрушував», «погоджував», «спрямовував». Говорив не просто «сівба», а «питання сівби», не «виконання плану», а «питання виконання», не «турбота», а «питання турботи»… — Я гадаю, що для тебе питання зрозуміле? — підсумував розмову перший секретар. — Зрозуміле,— відповів Мостовий,— тільки мушу сказати, що про сосонські справи я іншої думки, ніж ви… І сліпо виконувати ваші вказівки, пробачте, не буду. Я вам більше не потрібен? — Ні,— відрубав Бунчук,— до цього питання ми ще повернемось. По хитких східцях Мостовий добрався до своєї холостяцької квартири. У поштовій скриньці білів папірець. Олександр прочитав: «Сашко! Дуже шкодую, що не застала тебе. У Косопіллі — проїздом. Сьогодні ми виступаємо в Ставищах. Сумно і бридко на душі. Тамара». Олександр подививсь на годинника: без чверті десята. До Ставищ він доїде за дві години… Треба їхати. Мостовий взяв у райкомівського сторожа ключі від гаража і вивів машину. В дорозі подумав, що треба було б надягти новий костюм, білу сорочку, поголитись. Все-таки вони не бачились стільки часу. Не забула, заїхала… Як зустріне його Тамара? Зрадіє. Пригорнеться, плакатиме, бо в неї «сумно і бридко на душі»… Невже вона кохає його? А він? Небо, затягнуте хмарами, сіяло мжичку, ще не наважуючись породити першого весняного дощу. Бруківка вкрилась ожеледдю і блищала, як скло. Мостовий зменшив швидкість. На концерт він, звичайно, не встигне. Але розшукає Тамару. Добре, якби в готелі в неї була окрема кімната. В крайньому випадку, вони спокійно можуть посидіти в машині. Він і маленька, напівзабута ним Тамара. Один рядок, написаний жінкою, навіяв спогади і розбудив давні почуття. Зараз Сашко не міг розібратися в них. Що жене його вночі по цій слизькій дорозі? Любов? Ні, просто йому хочеться побачити Тамару. Він буде холодний і недоступний. Ось заходить до її кімнати… Тамара збентежена, здивована його появою. Тамара.Сашко! Я ніколи не думала, що ти приїдеш… Це для мене таке щастя! Я так хотіла бачити тебе. Він (холодно).Не сподівався, що можу ощасливити тебе. Цю властивість я вже втратив, Тамаро… Давно… Тамара.Не смій так говорити! Я люблю тебе. Він.Про свою любов ти згадала по дорозі на Косопілля? Тамара.Для кохання доріг нема. Не будь таким гордим. Я так страждаю… Якщо Тамара скаже ці слова, то він, можливо, змінить тон. Заспокоїть жінку. Вона справді страждала ці роки і думала тільки про нього. Чому ж він повинен бути жорстоким? Вона була хорошим дівчам, і він любив її… Тепер знову зустрів свою любов. Томцю, дорога Томцю, як добре, що ти написала! Я теж люблю тебе. Ні, я знову полюбив тебе. Ми будемо разом… Я заберу тебе. Так, він з нею одружиться. З'явиться господиня в його маленькій квартирі. Настав час подумати про сім'ю. В уяві чомусь спливає Галина. Але Сашко не хоче думати про неї. Він їде до Тамари, на зустріч зі своїм першим коханням. Ставище спить. Готель мусить бути в центрі. Так і є: довга хата з маленьким ганочком — «готель». Жодне вікно не світиться. Зараз він розбудить її. Але спочатку треба було розбудити чергову. Олександр постукав. Хтось причовгав до дверей: — Мєстов нема. — Відчиніть, будь ласка, мені треба бачити артистку Тамару Крайниченко. — Артисти сплять. — Але я приїхав здалеку, я повинен бачити її. Нарешті двері відчинились. — У якій вона кімнаті? — У дев'ятій, в отому кутку,— показала чергова. Олександр навшпиньках ішов у кінець довгого коридора. Ось дев'ята. Серце мало не вискочить. Треба взяти себе в руки. Постукав. — Хто там? — почувся хрипкий чоловічий голос. — Пробачте,— тихо сказав Олександр,— напевне, чергова переплутала… Ви не знаєте випадково, у якій кімнаті зупинилась Крайниченко? Тамара… — А ви хто? — Я її… знайомий. Моє прізвище Мостовий. — Ой,— почув за дверима. Потім щось упало. Шепіт. Перекинувся стілець. Хвилина може тривати вічність. Злюзований ключ ніяк не відмикає замка. Крутиться собі. Нарешті він за щось зачепився. Тамара відчиняє двері не більше як на ширину долоні і вмудряється пролізти через цю щілину. Вона мружиться від тьмяного блиску маленької лампочки і кутається в халат. Від неї пахне якимсь кремом і цигарковим димом. На ногах замість хатніх «шльопанців» — жовті чоловічі туфлі, з обідраними носками… Тамара. (пошепки).Ти… Я ніколи не думала, що ти приїдеш. Це так… несподівано. Жахливо. Розумієш… Я… ми… Мостовий.Я все розумію. Пробач, що потурбував. Тамара.Ти нічого не думай, то… один… наш… мій… Мостовий.Я тебе не питаю, хто він. Тамара.Це жахливо, ти можеш подумати про мене таке, що… А я… Мостовий.«Сумно й бридко на душі»… Ех, ти… Приємних снів! Олександр повернувся і пішов довгим вузьким коридором. Він не бачив, як у Тамари налились слізьми очі. Він не знав, що це були найтяжчі хвилини в її житті. Жінка ступила кілька кроків за Мостовим, і туфлі поспадали з її маленьких ніг. Хіба можна догнати кого-небудь у таких туфлях, якщо тобі навіть двадцять чотири роки?  

*  

Косопільські півні, явно компрометуючи місто, яке ще до цього часу не мало вежі з годинником, на всі голоси повідомляли, що наступає світанок. Олександр поставив машину біля своєї квартири — все одно скоро на роботу. У кімнаті і в кухні було холодно — ніхто ж не натопить. Увімкнув електричну плитку — не горить. Чорт з нею, сніданок можна приготувати і на примусі. Мостовий скинув пальто, зайшов у кімнатку. Тут порядок військовий, лише книги на етажерці припали пилюкою. Давно не брав їх у руки… Щодня в колгоспах. І не видно цьому кінця. Куди треба і не треба — Мостовий, бо в того жінка, в того діти, а йому що, молодому, нежонатому… Сьогодні теж поїде днів на чотири. Якщо Бунчук не викличе на бюро. Хай викликає. Але він не дозволить поводитися з ним, як з хлопчиськом. Над столиком у саморобній березовій рамці висить карточка Тамари. Обличчя натхненне і якесь загадкове. Гарна. Фотографія летить через усю кімнату в кухню. Ох, ці загадкові посмішки! Клятий примус шипить, спалахує і гасне, наповнюючи кухню їдким чадом. Хіба цю яєчню можна їсти? Олександр швидко голиться, випиває склянку чаю і їде в райком. На холодній підлозі лежить у березовій рамці натхненна, загадкова Тамара… Бунчук уже в кабінеті. Він приходить раніше за всіх. До початку робочого дня встигає обдзвонити сусідів і декого в обласному центрі. Це своєрідний збір інформації та новин. Хоч би як йшли справи в районі, Бунчук ніколи перед сусідами не хвалиться, а навпаки: — Та куди нам! Ми, знаєш, люди маленькі… У президіях не сидимо, ми більше на полях… Ми — хлібороби… Ти ж бачиш по зведеннях — середнячки… Ви до начальства ближче, а ми… З обласним центром розмова інша: — Бунчук турбує. Як там ви? Ми стараємось… Не підведемо… Так і передай першому… Не збирається в наші краї?.. Якщо хтось виїде в нашому напрямку,— дзв'якни… Забуваєте, забуваєте нас. Ми це питання підтягнемо… Мостовий заходить до кабінету першого секретаря: — Я сьогодні їду на Городищенський кущ — за планом, партійні збори в трьох колгоспах. — Знаю. Натискай на питання гною, надоїв і насіння. На бюро приїжджай у суботу. Підготуй пояснювальну записку про Сосонку, а я сам побуваю там. Нарубав ти дров, Мостовий, у цих питаннях. Якщо по молодості — допоможемо, а підеш проти течії — знесе. Не таких, як ти, зносило,— багатозначно підняв пальця.— Ось так. Олександр мовчки вийшов. «Треба шукати іншого,— думає Бунчук,— бо з цим спільної мови не знайдеш… Дійшло до того, що Мостовий на бюро виступає проти думки першого секретаря! А як на конференції чи на активі вилізе на трибуну? Від цього кар'єриста можна всього чекати. Грубки він топить і з дівчатами танцює! Авторитет дешевий заробляє. Нас не проведеш!» Бунчук натискує кнопку дзвінка: — Машину! Я — на район. У п'ятницю йому протелефонував секретар обкому партії Шаблій: — Я не знав, що ти такий пробивний, Петре Йосиповичу… Ні-ні, ти не прикидайся. Я про твого посланця кажу. Мені дзвонили з ЦК… Хто цей Гайворон? Дрібний піт виступив на обличчі Бунчука: — Та це із Сосонки. Студент один. Я цим питанням, Павле Артемовичу, займався персонально, так що… ми тим фантазерам… — Молодець,— почулось у трубці.— Він був на прийомі в ЦК… Так, у першого… Що? Ти до нагороди цього Гайворона представ… Значить, так, рішення, щоб підключити до державної енергосистеми колгоспи, поблизу яких проходить високовольтна лінія, підписане. Матеріали виділені з фондів Держплану. Завтра першу партію відвеземо в Сосонку, ініціаторам. Так що вітаю, це велика справа. — Ми над цим питанням уже давно думали, Павле Артемовичу… Спасибі, спасибі. Та що ви! Як-то кажуть, скромність прикрашає… А Гайворон, то у нас такий! Молодий комуніст. Так. Зміну готуємо, Павле Артемовичу… Ми дуже були б раді, якби ви завітали… Хе-хе-хе, знаю, діла, тут район один — і то… а то ж область… Доповім. Бунчук викликав помічника: — Там ви готували на бюро питання про Сосонку… — Проекту рішення ще нема, Петре Йосиповичу. Я не знаю, що записати Гайворону і Коляді. Ви сказали догану, а Мостовий проти. — Це питання зніміть з повістки дня… 20.


Цієї ночі Коляді снились чорти. Вони бігали по хаті, стрибали з печі просто на Семена Федоровича. Один з них, видно, ватажок рогатого племені, з довжелезним хвостом, вбрався у Фросинину спідницю і сотав Коляді дулі. Чорти гасали по хаті, аж поки Семен Федорович не прокинувся. Але, як тільки він знову заплющив очі,— головний чорт, скинувши спідницю, напевне, для того, щоб його не впізнали, виліз із комина і свиснув… Коляда зіскочив з ліжка, увімкнув світло. — Чого не спиш? — запитала Фросина. — Таке приверзлося… Чорти снились,— простогнав. — То недруги біля тебе в'ються,— прокоментувала сон дружина. — А чого ж тобі не сняться? Праведна… — Ну, тоді Маланка якогось зілля в самогонку намішала… — Скільки я там випив… Це від нервів. — То кислого молока напийся. Коляда випив півглечика кисляку, і йому стало легше. — Нема спокою чоловікові на сім світі,— філософствував.— Думаєш, чого я вчора ото випив? Бо довели. — Знову Гайворон? — А який же дідько? Прийшло на правління зі своїми товаришочками і давай мене сповідати. Агроном їм не підходить… Поїду сьогодні до Бунчука, і хай робить, що хоче, бо я не витримаю. Хай би цього Кутня вже розпинали, а то ж проти мене і проти держави йдуть? — Отака тобі дяка, Семене, за труди твої,— печально хитає головою Фросина.— Ти їм електрику в кожну хату, лампочки по селу порозвішував, можна сказати, з темноти вивів, а вони, як були свиньми необразованими, такими й до кінця віку будуть. А Гайворон? Тільки на ноги зіп'ялось, а вже власті хоче! — Це його оті снопи та ковалики штовхають… Та ще й Мостового підпрягли. — Кажуть же люди, що він до Гайворонової Гальки вчащає… Люди брехати не будуть. То такий, що й рідну сестру підсуне,— душить Фросину злість.— Даремно ти злякався,— а то б я про них ще такого понаписувала, що до смерті язви зализували б… — Мовчи, дурна. — А що, хіба не злякався? А я писала б, хай їздять та трусять по хатах і льохах! — Ну, їздили вже та шукали кукурудзу й картоплю. А в дурнях лишились ми. — Але ж поговір по селу пішов! Як не будеш огризатись, то й горобці заклюють. — Та й Підігрітий уже з чужого двору на мене гавкає,— гірко скаржиться Коляда. — Бо наляканий! Його мати, мабуть, в грім народила… Я тобі казала, я тобі говорила ще тоді, як електрику в село пускали. Виліз на трибуну, розкрив пащеку перед людьми. А про тебе ж і словечка не сказав. Все Гайворон та Гайворон! — Фросина якомога точніше копіювала Макара.— А як ото по хатах пішов пробачатись, що по людських горищах та льохах нишпорив! Каже, совість у нього заговорила. Щоб тобі язик кілком став! Іди в район, Семене, не мовчи! Бунчукові тому нагадай, як ви колись… — Т-с-с. — Хай не забуває, що й ти добро йому робив. — Що було, Фросино, то мохом поросло. Хіба я один худобу по ярмарках скуповував та за безцінь здавав? Така була у нас лінія… — То вони ж на тій лінії в чинах трималися і зараз не забуті, а тобі і медалі не почепили… Ще й за ґратами опинитися міг. — Годі тобі, давай спати. Але Фросині не спиться: — А чого цей Гайворон від Кутня хоче? Такий же хлопець з виду славний… — Та, каже, що плани сівби і сівозмін неправильно склали, насіння не перевірили. Правду мовити, цей Дмитро ледачий, й агрономія для нього, як для мене китайська грамота, але ж старий Кутень просив, аби я протримав його до осені. Довідку треба, щоб в інститут поступити… Охо-хо-хо,— позіхає Коляда,— ще приляжу трохи, бо вранці закрутиться… Семен Федорович ліг. Чорти більше не з'являлись. Вранці у конторі голову колгоспу чекав Дмитро Кутень: — Підпишіть мені, Семене Федоровичу, довідку і — привіт! — Куди ж ти, Дмитре? — Не хочу гальмувати розвиток вашого колгоспу,— криво посміхнувся Кутень.— Даю дорогу молодим комуністам… Підписуйте. — Але ж треба в районі поговорити, бо тебе ж прислали до нас,— м'явся Коляда. — Я не хочу терпіти образ від усяких недоуків. У мене закінчена середня освіта. Я собі роботу знайду… Підписуйте. Я дзвонив уже батькові. — Буду їхати в район, то можу підвезти, Дмитре,— запропонував голова. — Спасибі, батько молоковоза прислав, доїду. Привіт! А ви, Семене Федоровичу, якщо не заткнете рота Гайворону і отим старим волам, то вони вас проковтнуть, як галушку.  

*  

Жовтогарячий молоковоз спинився біля хати Полікарпа Чугая. Дмитро звелів шоферові почекати. Чугай під повіткою гострив заступа. — Здрастуйте, Полікарпе Васильовичу! — привітався Дмитро. — Здорові були… Степка ще на фермі. — А я до вас. Діло маю. — До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати. У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку «столичної». Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом. — То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай. — Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу… — Давайте навпрошки. — Я хочу поговорити з вами про Степку… — А що про неї говорити? — Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя… — Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись. — Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту… — Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім. — Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро. — Що ж вона вам? — Нічого конкретного… — Себто як? — Значить, не відповідає на мою пропозицію. — То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо. — Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею. — Про що ж мені з нею говорити? — Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі… — Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота. — Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу. Те, се… в хаті і так далі… телевізор є. Хіба ви не хочете, щоб ваша дочка добре жила? — Який батько зла своїй дитині зичить? — І я ж про це кажу… Вона б у нас і за холодну воду не бралась. — Я такого життя, щоб і за холодну воду не братись, не знаю. — Мені незручно, Полікарпе Васильовичу, хвалитись… А життя є життя. Хто що має, те й везе. А що їй ваш колгосп дасть? На чоботи не заробить. — Заробить,— тихо говорить, немов роздумує, Чугай.— Цього року на юхтові, а там і на хромові. — Не думаю,— заперечує Кутень. — Це вже як хто дивиться. Для вас наш колгосп, к приміру, наче станція, бо ви приїхали і поїхали… А для Степки — це рідна хата. Тут її все: і поля оті, і верби, значить, і вітряк, і річка. Ось електрику провели… Для вас це не дивина, а для Степки або для мене це — празник, душі посвітлішали. — Полікарпе Васильовичу, я нічого поганого не хотів сказати про… колгосп,— виправдовується Кутень,— ще відсталий, але буде… Полікарп затикає пляшку: — Вибачайте, бо ще роботи багато. — Ви подумайте, Полікарпе Васильовичу… і про себе подумайте,— одягає шкірянку Дмитро. — А що мені думати? — Ми і вас заберемо звідси,— шепоче Дмитро.— Батько ділянку в Косопіллі дістане, хату збудуєте… — Та я і тут поставлю. — Навіщо вам жити… серед ворогів. Хіба я не бачу? Один ви, як вовк… Ніхто слова не скаже. Ніхто в хату не зайде. — Брешеш! — закричав Чугай.— Брешеш! Де мої вороги, де? Я людям зло вчинив, я перед ними й очищусь. Оцими руками, життям своїм. Ідіть з моєї хати. Вас першого в біді своїй виганяю… Кутень вибіг з хати, і жовтогарячий молоковоз помчав вулицею, обляпуючи грязюкою свої круглі боки.  

*  

Бунчук уважно слухав Коляду, зрідка записуючи щось до блокнота. — Тепер у мене і агронома нема. Вижили… А я за всім не встежу,— скаржився Семен Федорович.— А вони тільки критикують і підривають мій авторитет. Недоліки, звичайно, є, але ж наш колгосп лише недавно відділився від городищенського. Ось електрику провели, три мотори поставили. У хаті в кожного світло, і на вулицях, як у місті… І до весни, можна сказати, підготувались. Так ні, я, бачите, не подобаюсь Гайворонові і Снопові. І товариш Мостовий проти мене… — Не буде діла в цій Сосонці,— кинув олівця на стіл Бунчук.— Я ось подумаю-подумаю, та скличемо збори і приєднаємо вас знову до Городищ. Може, за їхньою спиною в люди виб'єтесь. — Як приєднаєте? — зблід Коляда. — А що з вами робити? Подзвони в село, щоб комуністи зібрались і дехто з активу… — Сьогодні? — Зараз і поїдемо. Мостовому теж скажи.  



Увечері Сосонка купалась в електричних вогнях. Чиїсь щедрі руки начіпляли ліхтарів мало не на кожному стовпі. — Місто! Нічого не скажеш,— промовив Бунчук. — Стараємось, Петре Йосиповичу,— відповів голова колгоспу.— Так і чекав за ці стовпи догани. — Дякуйте Гайворонові,— сказав Мостовий. Машина під'їхала до контори. Перший секретар з кожним привітався за руку. Коляда, побачивши Саву Чемериса, буркнув: — А ви чого прийшли? — Хіба Савка — не актив? — відповів за Чемериса Кожухар. За столом і на лаві, під стіною, Коляда побачив, крім Гайворона, Снопа, Мазурів і Підігрітого, ще Лісняка та Вигона. У його кабінетику покурювали Кожухар і Никодим Динька. Горобець уступив своє місце Бунчукові. Згодом підійшли бригадири та завідуючі фермами. — Весь актив зібрався, Петре Йосиповичу,— доповів Коляда. — Що ж, почнемо,— сказав Бунчук.— Хто виступить першим? — А навіщо нас зібрали? — запитав Сніп. — Хіба Коляда не сказав? — Ні. — Я не знав, як сформулювати питання,— почервонів Семен Федорович. — Так, як ви формулювали його нам,— пояснив Мостовий.— Ви сказали, що в Сосонці діє група людей, яку очолює Гайворон, проти вас і проти інтересів держави та що цю групу підтримую і я… — Я вам цього не говорив, товаришу Мостовий! — заперечив Коляда. — Ви про це заявили товаришу Бунчуку. — Я не так висловився. Я просто сказав, що мені той… мало допомагають, а тільки критикують… А я теж, значить, живий організм… — Ви спокійно, Семене Федоровичу, розкажіть про все, що вам заважає працювати,— Бунчук звів розмову на мирний лад. Коляда говорив довго. Розповів усю свою біографію, крім історії з одруженням, приніс з кабінету папку з вирізками, лаяв себе за поганий характер. В усьому лихому, що було і є в колгоспі, звинувачував тільки себе. — І правильно мене критикують товариші, правильно. Я голова правління — і я в отвіті… І з народом буваю грубий. Буваю,— сумно зітхав Семен Федорович.— Потім ніч не сплю… Нерви. Такої зміни в поведінці голови колгоспу не чекав ніхто. Просто було жаль дивитись на нього, змученого роботою і турботами. — Підправляйте мене, допомагайте, бо ми ж одне діло робимо… А тепер у мене є прохання до районних організацій… — Це потім,— перебив Бунчук,— ви закінчили, Семене Федоровичу? — Я визнаю критику, Петре Йосиповичу. І нема в мене обиди ні на Снопа, ні на Гайворона, ні на Макара. Всі ми люди, можемо помилятись… Я хочу, щоб у нас було керівництво колгоспом колегіальне, як той каже… — От проспівав, аж сльозу навертає,— шепнув Мирон Снопові. — Та, може, дійшло, Мироне? Коляда скромно сів у куточку, біля Сави Чемериса. На нього дивились із співчуттям. «Може, пронесе»,— думав Семен Федорович. — Такі щирі і сердечні розмови, товариші,— сказав перший секретар,— самокритика та інші питання і повинні нам допомагати виховувати кадри. Гадаю, що ми приймемо до уваги все, що говорив Семен Федорович. Заслуги у нього були, і він ще може багато зробити хорошого, з вашою допомогою. Я хочу, щоб ваша парторганізація, правління, актив були єдині в своїх діях. Починається сівба, великий екзамен. Витримайте його з честю. Якщо нема більше запитань, то будемо закінчувати нашу коротеньку нараду. — Я не думаю, що ми зібрались тільки для того, аби вислухати душевну сповідь голови колгоспу,— зауважив Мостовий.— Добре, якщо він зрозумів свої помилки і недоліки… — Зрозумів, зрозумів,— поспішив запевнити Коляда. — А їх у нього багато,— продовжував Мостовий.— І справа не лише в його характері, а в тому, чи творчо підходить голова колгоспу до господарювання, до землі, якщо хочете. І куди він поведе людей… — І чи підуть за ним люди,— додав Кожухар. — Саме так. Мені розповідали про засідання правління, де обговорювали план посівних площ… — Якщо є план, то його треба виконувати, Олександре Івановичу,— зауважив Бунчук.— Нам про це говорити нічого. — Розмову про плани розпочав я,— сказав Платон.— Ось ви нам запланували посіяти триста вісімдесят гектарів кукурудзи… — І сійте,— порадив Бунчук. — Але навіщо стільки? Ми її не зможемо обробити. У нас немає машин,— гаряче доводив Гайворон.— Найвищий урожай кукурудзи у нас був — сімнадцять центнерів. А скільки праці затрачували! Крім того, ми зменшили посіви пшениці на триста гектарів, буряків на сто. Я вас питаю, хіба це по-хазяйськи? Це злочин перед людьми і перед державою. — Що за розмови, молодий чоловіче? — Перший секретар роздратовано запалив сигарету.— Думати треба, коли говориш. — Ми не тільки думали, а й підраховували,— витримав колючий погляд секретаря Платон.— При такому плануванні кукурудза завдає нашому господарству великих збитків. — Мене дивують ваші настрої, товаришу Гайворон,— підвівся Бунчук.— Кукурудза — партійна культура. Народ її назвав королевою полів! І це треба пам'ятати. В останньому виступі на Пленумі товариш… — Не знаю, як де, а в нас ця королева, можна сказати, зовсім безпартійна,— поскаржився Вигон.— Цілісіньке літо, звиняйте, баби рачкують біля неї, а вона не родить. А що вродить,— не збереш до снігу. — Пшениця у нас, Петре Йосиповичу, партійна,— подав і свій голос Кожухар,— буряки у нас теж до кандидатів підходять… — Так ви що, проти кукурудзи? — чеканив кожне слово перший секретар. — Ні, якщо ми засіємо сто гектарів,— сказав Платон,— доглянемо їх, своєчасно зберемо, то урожай буде більший, ніж з чотирьохсот… — Ви мені тут байок не розказуйте,— перебив Бунчук. — У нас і підрахунки. Ленін учив, щоб ми лічили… — Державний план для нас — закон,— поклав важку долоню на стіл Бунчук. — Але ж нам видніше, що сіяти у Сосонці і скільки… Державні плани ми виконаємо, хліб здамо. Ми знаємо свої грунти, умови, чому ж за нас планує хтось? — Це тема — не для дискусій! — А як завтра запланують нам сіяти чумизу? — Скажуть — будете сіяти. — Воно-то, конешно, але… не знаю, не знаю,— затягнувся самосадом Чемерис. — Чули? — звернувся до Мостового Бунчук.— Він уже державні плани збирається переглядати. Не з того починаєте, товаришу Гайворон. — Я сказав те, що думаю. Коляда з нетерпінням чекав, поки закінчиться оця неприємна розмова, У нього визрів план. Якби він здійснився, то Семен Федорович відвів би всі удари… — Петре Йосиповичу,— діждався паузи.— У мене є пропозиція і прохання. — Слухаю,— байдуже промовив той. — Я хотів би просити, щоб нам призначили агрономом… Платона Андрійовича Гайворона. Четвертий курс академії закінчує, виріс тут… — Мене дивує ваша пропозиція, товаришу Коляда. Ви що, спали, коли тут виступав зі своєю платформою Гайворон? За такі розмови партквитки колись відбирали… — То ж колись,— сказав Мостовий. — І тепер нам ніхто не дав права ревізувати рішення директивних органів,— провадив далі Бунчук. — Я не ревізую, а думаю,— відказав Платон.— Думати можна? — Без демагогії! — постукав олівцем Бунчук.— Ви думайте над тим, як виконати рішення, а не розводьте антимонію. Я попереджаю, якщо й надалі у вашому колгоспі так ітимуть справи,— ми приєднаємо вас до городищенської артілі. — Знов? — штовхнув Чемерис ліктем Кожухаря. — Ви наш колгосп уже двічі приєднували і двічі відділяли,— глухо кашляв Сніп. — А це буде востаннє,— хмурив кошлаті брови Бунчук.— Якщо самі не вмієте господарювати,— інші навчать. — Дайте нам уже спокій, товаришу Бунчук,— зітхнув Мазур.— Усі ці перетурбації нам боком виходять. — Ми розберемось,— пообіцяв той.— А відносно агронома, Семене Федоровичу, то завтра ж поїдьте до Кутня і привезіть його назад. Пробачення попросіть і привезіть. — Але ж він… розумієте, сам виїхав… і ми тут думали…— ніяк не міг зв'язати речення Коляда. — Для Гайворона місце готували? Рано ще товаришеві Гайворону керувати, Семене Федоровичу,— склав папери секретар. — Ніякого мені місця не треба, і його ніхто для мене не готував, товаришу Бунчук,— відповів Платон.— Я тракторист — іншої роботи не прошу ні у вас, ні у Коляди. І не просив, до речі, ніколи. Бунчук поспіхом взяв папку і до Мостового: — Поїхали. А вам, товаришу Підігрітий, треба попрацювати ще над вихованням молодих комуністів… Коляда провів гостей до машини. — То він так, Петре Йосиповичу, молодий,— вигороджував себе і Гайворона. — З такими питаннями не жартують. Глядіть мені,— перший секретар сів у машину. — Будемо глядіти, — пообіцяв, прощаючись, Коляда, хоч не мав ні найменшої уяви, куди і за ким він буде дивитись. — Чистої води демагог,— не міг заспокоїтись Бунчук.— Він ще насмілюється критикувати державні плани. Чули? — Плани для Сосонки затверджували ми,— ніби між іншим, зауважив Мостовий. — «Ми», «ми»! — зірвався на крик Бунчук.— На мене з усіх боків тиснуть! Давай, давай… А я ж мовчу? — Може, і не треба мовчати? — заглиблюючись у свої думки, промовив Олександр Іванович. — Ви що, теж підтримуєте Гайворона? — перехилився через спинку сидіння Петро Йосипович. — Майже… — Гм, дивно, товаришу секретар, дуже дивно,— підняв комір пальта Бунчук і замовк. До Косопілля обоє не промовили ані слова. 21.



Не попрощавшись ні з ким, Платон вийшов з контори. Важкі думки гнітили його. Принизили і висміяли, як хлопчиська. За що? Бунчук навіть не глянув на розрахунки, які вони зробили з Горобцем. Ще й Коляда вихопився зі своєю пропозицією. Чому це йому раптом спало на думку зробити Платона агрономом? Ще вчора, на правлінні, він стіною стояв за Кутня, а сьогодні… Платон не відмовився б, він би спробував свої сили, але Бунчук висловив недовір'я. За те, що він сказав правду. Значить, треба мовчати. Але чому мовчати, коли сама земля протестує мізерними врожаями, вбиваючи надії і споконвічну радість хлібороба? Електричні ліхтарі розкидали по вулиці жовтуваті плями. Чавкало під ногами липке болото. Під тинами і в ровах сірів сніг, несміливі струмки в'юнилися по обочинах дороги. Чвак, чвак. Позаду чути голоси: то, напевне, йдуть Сніп і Мазур. Хлопцеві не хотілося зараз ні з ким говорити, не хотілося вислуховувати співчуття. Зрештою, нічого не сталось. Чвак, чвак… Просто ще одна мрія щезне, роз'їдена чужою байдужістю і його сумнівами. Він дуже багато набудував оцих повітряних замків і для себе, і для людей. Тепер вони руйнуються. Чвак, чвак…. Ну й болото! Один замок для Наталки ще десь мариться. Платон оберігає його, але ті сухі листи, що зрідка одержує від дівчини, мабуть, не врятують і цього замка… Чвак, чвак… Васько, напевне, заснув, не дочекавшись. Ніхто не жде його… О, в Маланки ще світиться. Платон намацує в кишені гроші. Ніхто не жде його… — Пішов до Маланки,— каже Максим батькові. Мирон мовчки йде за сином. — Чуєш? — обертається Сніп до Мазура. — Чую. У мене теж таке на душі… Ось що, Максиме, іди і витягни його звідти. До нас приведи. — А як не піде, тату? — Кажу, витягни і приведи. Тією буряківкою горя не заллє… Платон, побачивши Максима, прикрив долонею очі. — Ти чого прийшов? — А хіба Маланчине кафе не працює? — спробував пожартувати. — О, ще один гість,— увійшла Маланка з пляшкою в руці.— Сідай, Максиме, ось цибуля та сало. Пригощайтесь. — Якщо хочеш, Максиме, випий чарку і йди собі,— не приховуючи досади, буркнув Гайворон. — Я прийшов по тебе. — Мені няньки не треба. Налийте йому, Маланко. — Я прийшов по тебе,— вперто повторив Максим.— Батько прислали. До нас ходімо. — Нікуди я звідси не піду. — Підеш. — Ти чого пристав? — холодніють Платонові очі. — Я хочу поговорити. — Сиди, чорт з тобою.— Хлопець налив горілки. Максим мовчки забрав склянку, пляшку і віддав Маланці, а потім до Гайворона: — Ходімо. Платон вискочив з-за столу і вибіг з хати. Максим — за ним. Так і йшли — на віддалі один від одного. Платон поминув свою хату і, не оглядаючись, попростував кудись до річки. — Вернись! — гукав Максим. Платон ішов швидко. Біля млина звернув праворуч і подався берегом Русавки. Максим ще бачив у пітьмі, як він дерся на кручу, а потім — щез. Максим закурив і почав пробиратись крізь колючий глід. Нарешті йому вдалось здолати ці нетрі. Далі починались поля. Платона не було. Тихо навколо. З-за лісу виглянув місяць і, пересвідчившись, що йому ніщо не загрожує, повільно сплив над землею. Він вихлюпнув своє сяйво на село, на Русавку, на поля. Над Максимом висіли сірі хмари, немов прибиті по краях срібними гвіздками зір. Вдалині бовванів вітряк. Він стояв край занімілого поля, розпростерши крила, наче хотів прихилити ними небо. Біля вітряка спалахнув вогник цигарки. — Ну, чого тобі? — байдуже запитав Гайворон, коли до нього підійшов Максим. — Прикурити дай,— сів поруч, на східцях.— Ну й скажений ти, Платоне. Міг же зірватися з тих круч. — Ти чого за мною ходиш? — Так, теж на природу потягнуло. — Лірик знайшовся. — «Йде весна запашна, квітами-перлами закосичена»,— продемонстрував ліричність своєї душі Максим. — Софії своїй прочитай. — Ти сердишся, що я прийшов? — Та сиди вже… — Не переживай, Платоне. Якось буде. — А якщо не буде? Ти гадаєш, що мене Бунчук переконав? — Забудь про це. — Про це не забудеш. — Почнеться робота — не буде коли вгору глянути,— заспокоює Максим товариша. — А я не хочу, Максиме, ходити по полях із зав'язаними очима. Я не знаю, скільки разів мені доведеться в житті засівати оці чорні гони, тому кожного разу для мене це повинно бути святом, а не бездумним виконанням плану. І ще… я хочу бачити плоди своєї праці не в качанах-недоносках… — Є речі, які не залежать від нас. — Але те, що робиться в моєму колгоспі, мусить залежати від мене… і від тебе… якщо ми господарі землі, а не просто робоча сила… Не хочу бути робочою силою. — Це тебе ображає? — Так. — А я над цим не задумуюсь, даю норми — і все. Ходім додому, холодно щось. — Я ще посиджу. — Всього не передумаєш, Платоне… Ходімо, до дівчат зайдемо, вони, напевне, в Степки. — Там ніхто не чекає мене. Ти йди, Максиме… — Може, й чекають,— загадково сказав Максим.— Що, будеш отут сидіти? — Буду. Іди, Максиме. — Посидь,— неохоче встає Максим.— Надумаєш — приходь. Максим підійшов до крутого берега і крикнув: — У неї світиться! Прихо-о-одь! Самотнім і нікому не потрібним відчував себе Платон серед цієї нічної тиші. Навіть маленьких життєвих радостей позбавила його доля. Хіба що взавтра принесе Іван Лісняк листа від Наталки. А якщо ні? Кане в безвість ще один день, не давши йому нічого. Знову стоятиме Платон біля печі і варитиме остогидлий куліш. Треба попросити Лісняка, щоб приніс хліба з Косопілля, бо в кооперацію привозять мало, і Платон майже ніколи не може купити. У коморі, правда, лежить зо два пуди борошна, але кулінарна майстерність Платона не сягає далі приготування млинців. Грошей теж нема. Останні сто карбованців він забрав з ощадкаси, коли вдруге їздив до Києва. Поїхав без командировочного посвідчення, й тепер Горобець не може оплатити йому навіть дорогу. Треба попросити, щоб видали хоч аванс на трудодні. А якщо ні, то він продасть свій сірий костюм… А міг же він їздити на фургоні та вставляти замки. Щодня свіжа копійка і ніяких турбот. Прийшов з роботи, переодягнувся в модний костюм і — на всі чотири боки. Хочеш — іди в кіно, хочеш — на танці в парк, хочеш — у ресторан. А якщо ти вже такий розумний, то йди в бібліотеку, сиди у читальному залі. Зрештою, можна просто блукати з не дуже цнотливою дівчиною по глухих алеях або вуличках… Його однокурсник Валька Бурденко, наприклад, одружився з милою удовичкою якогось професора. Три кімнати, машина… Мила вдовичка привозить його на лекції, а влітку тягає за собою по всіх пансіонатах Чорноморського узбережжя… На першій порі вони знову можуть жити з Васьком у тьоті Дусі, якщо не повернувся її «припадочний». Галя нехай закінчує технікум в Косопіллі, він щомісяця буде висилати їй гроші. Хату треба продати. Тоді ніщо не зв'язуватиме його з Сосонкою… Власне, чому він повинен їхати до Києва, коли можна добре влаштуватись у Вінниці? Вирішено, Платон поїде у Вінницю, до Наталки. Не хоче, щоб на нього писали анонімки, сміялись і принижували так, як сьогодні. Не хоче місити оцю грязюку і варити щоранку пшоняний куліш, обпікаючи собі руки, носити хліб з Косопілля і виконувати вказівки якогось Кутня. Він поїде. А вони ще пошкодують колись! Платон залишить Сосонку з чистим серцем. Він добився, що в село провели електрику. Ніхто не зміг, а він зумів! Секретар ЦК розмовляв з ним дві години, отже, йому цікаво було слухати Платона… Не так уже все й погано складається. Тільки хто купить хату? Може, Динька купить? Треба взавтра з ним поговорити. За дві тисячі Платон продасть. Хата хоч і не дуже нова, але ще міцна. Садок великий. Тільки треба ще Галю умовити. Платон віддасть їй половину грошей, хай покладе собі на книжку… Раптом Гайворон побачив, що хтось іде до вітряка. Невже знову Максим! Чого носить його по цьому полі? Сидів би зі своєю Софією. — Платоне! Степка. Підійшла, кутаючись у велику хустку. — Ти чого прийшла? — Так… — Серед ночі, сама? — А я не боюсь! Мені Максим сказав, що ти тут. Він усе мені розповів. Ну, і я подумала, що… — Що ти подумала? — Що тобі… тяжко самому… — Язиката баба твій Максим. — Ну, а чого ж ти сам серед цього поля? — Степка все ще стоїть, не наважуючись сісти. — Так… — Посунься.— Дівчина сіла на краєчок сходів. — Що ж ти, залишила всіх у хаті, а сама пішла? — Пішла. Я куди хочеш пішла б… — Чого? — За тобою. — Але ти ж знаєш, Степко… — Знаю… Не говори мені про неї. Я ненавиджу її. — Так не можна, Степко. — Чому не можна? Хто мені заборонить? Ти? Вона? — Дівчина різко обернулась до Гайворона. — Все це дуже складно,— не знайшов що їй відповісти Платон, — Може, й так,— невпевнено сказала Степка.— Але я нічого не можу вдіяти. Я хотіла забути… тебе і її. Я навіть з Кутнем цілувалась… — Що?.. — Цілувалась,— тихо повторила. — Це хороший засіб…— Платонові чогось стало боляче від того, що Кутень цілував Степку.— Взавтра його привезе Коляда в село, так що можеш… знову… — Я сама знаю, що мені робити. Захочу — і вийду заміж за нього! Він уже до мого батька на переговори приходив… У нього телевізор є… Житиму — і за холодну воду не братимусь,— пригадала дівчина розмову з батьком. — Навіщо ти мені оце все розказуєш! — не приховував Платон свого роздратування. — Так. Щоб ти знав. На зло тобі, вийду заміж за Кутня! — Що за дурні жарти, Степко? — А що мені?! — з викликом промовила.— Хотіла в артистки піти… а поїду до нього… — То він же… у нас працюватиме. — Я не знаю… На весілля прийдеш? — Платон не міг зрозуміти, чи вона говорить правду, чи просто кокетує. — Мабуть, ні, Степко… Я поїду звідси. — До неї? — Поїду з села. — Вона кличе тебе? — Ні… Вони мовчать. Степка обхопила руками коліна, поклала на них голову, і Платонові не видно її обличчя. Тихо поскрипують крила старого вітряка, відчувши подих вітру. Одна за одною зриваються хмари зі срібних небесних гвіздків і пливуть низько над землею, немов щось хочуть розповісти чи почути… — Платоне,— промовила дівчина, не підводячи голови. — Що? — Візьми мене з собою. — Куди? — У світ… — Навіщо? — Бо я люблю тебе. — Степко… — Я тебе люблю більше, ніж та… Я не подобаюсь тобі? А я красива, Платоне. Якби ти побачив, яка я… вся… — Степко, не говори мені цього… — Не віриш? — Мовчи… Я боюсь тебе. — Мені так хороше з тобою. Ну, обніми… Степка накинула кінець хустки і на Платонові плечі, він пригорнув дівчину, відчуваючи тепло її податливого тіла. — Мені теж з тобою хороше, Степко,— шептав, не замислюючись. Гайворон цілував її до нестями. І сам незчувся, як його рука лягла на Степчині груди. Дівчина зойкнула від страху чи від болю і ще міцніше пригорнулася до нього… — Степко, що ти робиш зі мною… Степко. Я збожеволію… Там, у вітряку… є сіно, там тепло… ходімо… Платон підбором збив замка, підхопив Степку на руки і вніс її у вітряк. — Я твоя… твоя…— шептала Степка, втрачаючи останні сили. Під його ногами вгиналась підлога старого вітряка, а може, то хиталась земля… ще крок… ще один, і вони зі Степкою впали на купу торішнього сіна. Платон зірвав зі Степчиних плечей хустку, жбурнув кудись у темряву… Поскрипував крилами вітряк… Гайворон лежав біля дівчини, вткнувшись обличчям у теплі дівочі груди. — Мій коханий, мій єдиний,— шептали Степчині уста. У темний проріз дверей заглянуло непрохане світання. — Я мушу йти,— сказала Степка, застібаючи порвану кохтину. — Іди, Наташко, іди,— промовив Платон. — Ти… ти як мене назвав? — Степка відштовхнула Гайворона і зірвалась на ноги.— Чому ти назвав мене Наташкою? — Я… я не знаю, Степко… — Не знаєш? Ти думаєш про неї! — Степка підійшла до дверей.— Вона завжди стоятиме поміж нас… твоя Наташка… Тепер я піду, тепер я піду… І пішла, не зупиняючись, не оглянувшись. На східцях сонного вітряка лежала її хустка. — Степко! Степко! Нема… Поскрипував крилами вітряк…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка