Микола Зарудний на білому світі



Сторінка10/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.91 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

*  

Єрофей Пименович пішов на відчайдушне порушення правил і поселив Платона у гуртожитку. Ранками закликав до себе, в комендантську кімнату, і вони разом снідали. — Ти не такий багатий, щоб жити в готелі і обідати по ресторанах,— підсумував Кашкін. І це була правда, бо Платон не хотів витратити на себе жодної копійки з тих грошей, що назбирали для нього люди, а своїх залишилося мало. Вечорами до кімнати, де жив Платон, збирався майже весь четвертий курс. Хлопець розповідав друзям про своє життя, не згущаючи барв. Не хотілось, щоб його жаліли чи співчували. Проблема електрифікації Сосонки захопила всіх студентів, і щовечора народжувалися сотні проектів і пропозицій, які тут же відхилялись та називались «маячнею». У цих дискусіях приймав активну участь і Єрофей Пименович. Він категорично висловив свою думку: «Треба йти до першого секретаря ЦК». І відстоював її. А коли про це сказав і Осадчий, то одного вечора такого листа було колективно написано та віднесено до ЦК. Платонові відповіли, що зараз секретарі роз'їхались по областях, на партійні активи, і треба почекати. Гайворон вирішив не марнувати часу. Він ходив на лекції, на консультації, щоб здати екзамени і заліки за перше півріччя. Бо хто зна, коли ще зуміє приїхати сюди: почнеться сівба, потім жнива, оранка і знову сівба… Труди хліборобські. У Сосонку Платон написав листа і незабаром отримав відповідь від Снопа і Мазура. Вони писали, що встановили вже у селі сто двадцять стовпів, що приїжджали члени правління яворецького колгоспу та просили і їхнє село підключити, як збудують сосонську електропідстанцію. «Чекають тебе люди, Платоне. Сиди ще там хоч два місяці, а привези світло,— наказували Ничипорові кривульки,— бо люди повірили, коли ми задумали це діло… Якщо нема грошей, ми ще зберемо, і ти собі ні в чому не відмовляй, а їж, бо ти живеш там для общества. Роби все, щоб потім не казали, ніби сосонські комуністи — брехуни. За Васька не турбуйся — доглянемо. Юхим і Максим щоденник його перевіряють та розписуються за батьків. Ось зараз прийшов Михей Кожухар і каже, щоб ти швидше приїжджав, бо він має колоти кабана, просить тебе на свіжину. З компривітом Сніп Ничипір і Мазур Мирон». Минуло ще два тижні. У ЦК Платона прийняв молодий, білявий інструктор в окулярах і сказав, що скарга направлена у відповідні організації на розгляд, про результати буде повідомлено в Сосонку. — У мене не скарга, те, про що я написав,— це наше життя… Я б хотів побачити секретаря. — Він ще не повертався,— співчутливо промовив інструктор,— розумієте, скільки у нього справ… Умовимось з вами, товаришу Гайворон, так: якщо ваше питання не вирішать, — ми постараємось влаштувати вам зустріч з секретарем ЦК.  



*  

Справді, на вулицях Сосонки стояли стовпи, рівні, гладенько обтесані, немов чекали, коли загудуть на них дроти. Та що стовпи? Чекали люди. Що їм тепер скаже Платон? Адже вони не забули, як Гайворон у переповненому клубі говорив: — Мені здається, що наша Сосонка задрімала. Кожен день схожий на інший, і наші турботи такі, як були десять, двадцять і тридцять років тому… У небо злітають ракети, будуються автоматичні заводи, а ми наче на узбіччі тієї великої дороги, по якій іде велике життя. Треба починати і нам. Ми можемо зробити багато. Я знаю вас всіх і знаю, на що здатні ваші руки. Я, звичайно, не кажу про тих, хто за рік виходить у поле кілька разів, і то лиш тоді, як бригадир пооббиває пороги… — А дітей куди подінеш? — Розумний знайшовся! — У Городищах он ясла дитячі є і садочок… — Городищенські молодиці як барині! — І пекарню там збудували! — А ми, жінки, дітей Коляді в контору позносимо! — Ха-ха-ха! — Підігрітому краще! — Хіба я своє дитя в трісках знайшла, щоб воно без догляду в поросі гралося?! — Ти така, що і в капусті знайдеш! — Заціпило б тобі… Своїх двійко кинув, та ще й зуби скалить, г…! — Женщини, тихо! — А чого ж нам Гайворон очі коле, що ми, ледачі?! — Ти нам, Платоне, казок не розказуй про ракети, а условія нам дай! — Іч, який партєйний! — А ракета без хліба теж не полетить! — Як ви партійна організація, то ви нам ясла й організуйте, щоб дітки доглянуті були, а на полі я хазяйкою буду. — А вони ж, лічно, для свиней палаци збудували, з кахелем! — Ще хай Коляда дзеркал накупить! — Ото культура буде, їдріт твою качалку… — Ха-ха-ха! — Коляда ж дітей не проїзводить! — Хай Клима попросить… — Ха-ха-ха! — Ідіть ви… От баби кляті! — Коляда встав. — Товаришки колгоспниці, в ближчім часі ясла організуємо.— Сів. — Тоді й про трудодні питай! Ближчим часом! — А про електрику Платон діло говорить! — Їдь, Платоне, й добивайся! — Все село спасибі скаже! — Тоді і я повірю, що недурно тебе в комуністи записали…  



…Що ж тепер їм скаже Платон? Пішов до Снопа. Ничипір Іванович лежав, накрившись кожухом, і тяжко дихав: — Так погано мені, Платоне, не знаю, чи й доживу до весни. Осколки в легенях спокою не дають. Війна вже коли закінчилась, а вони нагадують солдатові. Хочу дочекатися та побачити, як гуси прилетять. Люблю… Гуси-гуси-журавлики… — Та нічого, тату, вичуняєте. — Та і я ж кажу, а він все своєї,— печалиться Марія.— Бригадирство тобі залишати треба та спочити трохи. Весь же вік то в ріллі, то в окопах, то в ріллі, то в окопах… — Треба здавати бригаду, Платоне, та на пасіку йти… Видно, нічого ти веселого не привіз. По очах бачу. — Я розкажу вам, Ничипоре Івановичу… — Ні, почекай. Збігай, Юхиме, та склич, як каже Михей, сосонський більшовицький комітет. А тоді вже й послухаємо. — А чому це він так назвав? — Та це він Коляді сказав. Як тебе й Максима прийняли в партію, то нас більше стало і вони з Підігрітим мусять прислухатись. Більшовицький комітет зібрався швидко, Мирон Мазур заходив і до Коляди, але вони з Підігрітим ще не повернулися з Косопілля. Платон розповів, де побував, з ким розмовляв, що написав до ЦК. На кінець розмови прийшов Михей, і Платонові довелось розказати ще раз. — А ми вже й стовпи позакопували, по сто чоловік щодня працювало, без усяких трудоднів… — І відступати ми не будемо,— сказав Мазур.— Не можна нам відступати. — Так чекали всі… Коли розходились, Михей Кожухар попередив: — Приходьте ж взавтра до мене на свіжину. Неділя, то не гріх і посидіти. Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте. Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона. — Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику? — Ні, Васю… — І тебе не будуть носити на руках? — Ні, не будуть,— посміхнувся Платон. — А біля нашої хати теж стовпа закопали, бачив? — Бачив. — А минулої неділі у нас був Олександр Іванович. — Який Олександр Іванович? — Мостовий. — А-а. Галина з'явилась пізно. Платон перечитував останні Наталчині листи, коли почув, що до хати під'їхала машина. Увійшла сестра і винувато поглянула на Платона. — Де ти була, Галю? — Та… на концерті… Артисти приїжджали. — А на якій це ти машині приїхала? З Колядою? — Ні, я на тому, на… таксі. — Багато живеш, дівко, якщо на таксі роз'їжджаєш. — Я не сама… Мене Олександр Іванович привіз… — Чого це він тебе на машинах возить? — Не знаю… Галина заходилася мити підлогу, щоб завтра менше було роботи. Платон не хотів розпитувати про Мостового. Взагалі, не хотілось розмовляти. Мучило те, що він, проїздивши майже місяць, так нічого і не зробив. На сміх людям, на докір йому, стоятимуть у Сосонці стовпи. Яке безглуздя! Навіщо їх позакопували? А може, ця весела робота і була отим пробудженням? Адже людям ніхто не наказував. Просто Михей Кожухар виволік з подвір'я старезного, кривобокого стовпа, який лежав ще відтоді, як будував батько хату, і закопав перед ворітьми. — Навіщо ти закопав його? — запитав Савка Чемерис. — А як буде електрика, то мені першому й проведуть,— відповів Михей. З цього й почалося. Пішли люди до Коляди, до Мирона, до Снопа. — Давайте стовпи ставити, щоб не гаяти часу. — Платон доб'ється! То такий! В усіх була віра, що Платон доб'ється. І Коляда з правлінням вирішили зрубати трохи дерев. — Не буде в цьому році — буде в наступному електрика,— міркував Семен Федорович. Окрім того, ніхто не скаже, що голова колгоспу не дивиться вперед. Від Наталки Платон отримав два листи. У них були описи зимового ранку, нові дані про бойовий шлях старенького генерала, кілька афоризмів і безліч запитань про його, Платонове, життя. Про свої почуття, про своє здоров'я — жодного слова. Скільки триватиме оця гра? Так, можливо, це і є гра. Вона ніколи не вийде за нього заміж. Хоча б тому, що не зможе приїхати і жити тут. Вона повинна бути під щоденним наглядом лікарів, її треба доглядати, як дитину. Вона знудиться в цій Сосонці… Ні, не приїде. А листи її ні до чого не зобов'язують. У двадцять один рік уже можна писати не тільки листи, а й бавити двох дітей… Ну, він ще буде страждати рік, а потім що? Не може дати собі відповіді Платон… — Ти не спиш, Платоне? — увійшла до кімнати Галя. — Ні. — Я хочу тобі щось сказати… Тільки ти не сердься на мене. — Що таке, Галю? — Мене вчора викликали в райком… — Чого? — З області один приїхав і викликав. Розпитував про Мостового і про тебе… — Що він питав? — Ну, чи ночував у нас Мостовий… І що ви робили тоді, в клубі, коли він грубку натопив. І з якими дівчатами додому йшли… — Ні з якими дівчатами він не йшов. І ночував у нас. А яке кому діло? — Я не знаю. І ще питав, чи приїжджав Мостовий до мене… — Що за дурниці? — Платон сів на ліжко, засвітив лампу. Галя витирала заплакані очі. — А Мостовий справді приїжджав до тебе? — Ні… Він двічі заїхав… тебе хотів бачити… І якось мене підвіз у Косопілля. — А сьогодні? — Ми з подругами на концерті були. Я там і зустріла Олександра Івановича. А коли прощалась з дівчатами, то він почув, що збираюсь іти додому. Запропонував підвезти мене. Я відмовлялась, а він зупинив таксі, і… ми поїхали. Я не хотіла, а він каже: «Їдь, бо Васько чекає…» — Не звертай на все це уваги. Ти Мостовому розповіла, що тебе викликали? — Ні… Мені соромно. — Треба було розказати. Жаль, що він не зайшов. — Він не знав, що ти приїхав. — Нічого, я з ним поговорю, а ти, сестро, не хнич. Ти ж у мене розумна.  

*  

На городі, за хатою, Михей Кожухар смалив кабана. З горища приніс кілька житніх околотів, поставив відра з чистою водою і священнодіяв. Допомагали йому Мазур, Данило Вигон та Савка Чемерис, який тільки тупцював навколо і потирав руки: — Ух ти! От кабанчик! Ух ти… — Великий ти майстер,— хвалить Вигон Михея, спостерігаючи, як вправно той орудує вогнем, водою і ножем: там підсмалить, там водою скропить, а потім ножем пошкребе. — Тут, брат, лічно, дивись,— застерігає Савка,— не підсмажиш — шкура на салі буде, як мокрий валянок, пересмажиш — як юхтова халява, буде, і смак не той… А Михей чаклує. Хочеться йому, ніде правди діти, щоб і похвалили його люди, і щоб самому приємно було. — Ганю! — гукає.— Як там у тебе в печі, горить? — Аж гуде! — Ти мені температуру давай! Зараз печінка буде і кров'янку можна робити. Потім кабана вносять у комору і кладуть на довгого стола. Всі збігаються, щоб подивитись, яке сало, яке м'ясо. Савка вже стоїть біля ваги. Не поспішаючи, Михей полосує ножем. Можете дивитись! — Ух ти… — На спині пальців на п'ять буде… — Не сало, а хришталь! — Ловко ти, Михею, годував його, чистий батірброд: трошки сала, трошки м'яса… — А це я регулював харчем. Там, де м'ясо, то бур'янець з половою, а на сало товч ішла, одним словом, комбікорм і наука… Беріть-но, молодиці, та починайте ковбаси робити, холодець варіть, смажте, бо й люди скоро можуть прийти. — А багато ж буде? — цікавиться Савка. — Хтозна. — Та він півсела запросити може, чи ви Михея не знаєте мого? — посміхається Ганна. — Хто захоче, хай приходить,— каже господар і починає розважувати сало та м'ясо. — Навіщо оце ти, Михею, шматуєш? — Кому винні, то віддати треба. А це вам гостинець від нас з Ганею, а це — сусідам… — То ти ж так усього кабана роздаси! — не витримує Савка. — Мені люди давали, і я — людям… Така вже заведенція у нас, з діда-прадіда, а ми ж їхні внуки… Ганю, віднеси-но сусідам. — Зараз, Михею! Після трудів праведних колії сідають за стіл. Хто печінку смажену з цибулею любить, хто кров'янку, хто реберце — беріть, люди добрі, поки підіспіють ковбаси та пироги, холодець та шинка. А двері й не зачиняються. — А-а, Кіндрате! Сідай, а де ж твоя стара? — Корову видоїть та й прийде… Ну, як воно? — Подивись, яке сало! — М-да… — Підсмаж-но, Ганю, може, хто любить свіженьке… — Добридень вам! Так пахне, на всю вулицю! — А-а, кумо, а де ж кум? — Та пішов до Маланки. Кажуть, вчора вигнала… — Сідайте, кумо… Хтось обтрушує сніг у сінях. — Михею, Ничипір Іванович з Лісняком прийшли,— гукає Ганна. — Та раді ж ми гостям… Савко, ходімо і того стола внесемо. Внесли довгого стола, чистою скатеркою заслала Ганна. І знову двері — рип… — З неділею, будьте здорові! — Будьте й ви здорові! Припрошуй, Ганю. А я піду та вціджу з барилка… Опівдні Михей приводить до хати Максима, Платона і Юхима. Це нічого, що в хаті сісти ніде, посунемось. — Сідайте хлопці, не погребуйте хлібом-сіллю… — І ковбасою! — додає Савка.— Такої ще зроду, лічно, не їв. Чистий тобі гастроном і бакалєя! Михей випив чарку і не п'є більше, все гостей частує та припрошує. А люди й ще підходять. — Прошу, прошу вас, люди,— примовляє господар,— двері в моїй хаті широкі і пороги для друзів низькі… — Дивіться, хто йде! — виглядає Савка у вікно.— Мостовий приїхав. — Заходьте, Олександре Івановичу! Секретаря усаджують біля Христини і Горобця, наливають чарку. — Що у вас за празник? — питає гість. — Скажу, скажу, хай он Ганя причепуриться.— Михей іде в комору, де переодягається дружина. Вони входять у хату вдвох. Михей тримає Ганну за руку. Кланяється на три боки всім у пояс. Ніхто не може зрозуміти, що за церемонія відбувається. Цей Кожухар завжди щось вигадає. Михей відчинив скриню, дістав велику хустку з квітами по чорному полю і віддав здивованій дружині. Ганна взяла подарунок, вдячно усміхнулась чоловікові і тихо: — І навіщо ти купив таку дорогу?.. Михей обсмикнув старенького піджака, з короткими, як для нього, рукавами, випростався, зніяковіло промовив: — Гості мої і товариші!.. Я запросив сьогодні вас не для того дива, щоб випити чарку і з'їсти шкварку. Я хотів бачити вас на нашому родинному святі… Усі притихли. — Яке свято? — здивувалась Ганна.— Що ти вигадуєш, старий? — Дружино моя вірна, не докоряю тобі, що й ти забула за роботою. А сьогодні минає рівно двадцять п'ять років, як побрались ми з тобою. — Гірко-о! — крикнув Савка Чемерис. — Гірко-о! — Так, сьогодні,— після довгого мовчання згадала Ганна своє весілля. Люди виходили з-за столу і вітали подружжя Кожухарів, їм зичили добра та щастя, співали пісень. Давно-давно не було так весело в цій хаті. Провівши гостей, Кожухар ніжно пригорнув до себе дружину: — Яка ти в мене, Ганю… — Яка? — Найкраща… Двадцять п'ять років прожили з тобою, а здалось, ніби день. — Спасибі тобі, що згадав. Потім Кожухар зайшов до комори, подивився, що залишилось від кабана, почухав потилицю та й: — Видно, Ганю, на базар нам уже ні з чим їхати. Зате ж добрих людей почастували. Ти не гнівайся… — Хіба я тебе не знаю? Не журись, Михею, проживемо… 19.


Ще не так давно це була звичайна сіренька папка з однією анонімною заявою на Мостового і Гайворона. Зараз вона виросла в цілу «Сосонську справу». Перед Бунчуком лежала купа дрібно списаних кривульками листків з учнівських зошитів, що надійшли в районні та обласні організації. Деякі заяви вже були перевірені комісіями і окремими представниками відповідних установ. Вони не робили висновків, але добросовісно викладали факти. Так, Мостовий справді часто буває в Сосонці. Кілька разів ночував у Гайворона, зустрічався з колгоспниками Снопом, Мазуром та Лісняком. У розмовах з ними тов. Мостовий допускав грубі випади проти керівництва колгоспу і секретаря парторганізації. Мостовий був на танцях у сільському клубі і на обіді, який влаштував колгоспник Кожухар. Про стосунки з Галиною Гайворон відомо тільки те, що він двічі відвозив дівчину на машині до Косопілля. Ще одна заява. За рекомендацією Мостового у партію були прийняті малосвідомий тракторист Максим Мазур і колишній студент Платон Гайворон, що недавно з'явився в селі і якого ще ніхто не знає. Він усюди виступає з критиканськими промовами та підбурює колгоспників проти правління і тов. Коляди, бо Мостовий з дружками хочуть висунути Гайворона на голову колгоспу. Останній лист розповідав про те, як Гайворон підбив колгоспників на електрифікацію села. Разом зі своїми приятелями зібрав гроші в людей, ніби для того, щоб поїхати і добитися дозволу електрифікувати Сосонку, а сам місяць прогуляв у Києві. Голову колгоспу Коляду теж втягнули в цю справу, і він дозволив закопувати стовпи, а зараз люди обурюються. Мостовий і тут підтримував Гайворона. Про все це правильно писала газета (стаття додається). Бунчук натиснув кнопку дзвінка. — Мостового,— сказав секретарці. Коли той увійшов, Бунчук мовчки подав папку… — Я про це знаю, Петре Йосиповичу,— сказав Мостовий, переглядаючи заяви.— Тільки тут ще не все написано. — Що ви маєте на увазі? — Сьогодні я прочитав нову заяву на Гайворона. — Що в ній? — Гайворон виступив на правлінні проти плану сівби, який затверджений для їхнього колгоспу. — У нього всі вдома? — зі злом спитав Бунчук. — Всі, Петре Йосиповичу. — А що ви скажете взагалі про ці заяви? — Мушу сказати, що в основному інформують правильно. Є деякі неточності, але то вже справа совісті. — А як ставитесь до того, що написано про вас? — Бунчук нервово ходив по кабінету. — У клубі грубку топив, на обіді в Кожухаря був. У Гайворона ночував. Коляду критикував. І ще буду… Я йому спокою не дам. Листа від райкому, коли Гайворон їздив до Києва, писав. Факти підтверджуються. — А які в тебе стосунки з… тією, ну, із сестрою Гайворона,— перейшов на «ти» Бунчук. — Це нікого не мусить цікавити… І ще: я категорично проти статті в газеті. — Анекдот, Олександре Івановичу! Якийсь запальний студентик збирає гроші, кудись їде, примушує людей закопувати стовпи… Комедія! А куди ж ми дивились? Шарлатанство в районному масштабі! — обурювався перший секретар.— За такі питання ми по голівці гладити не будемо. Гайворон на зібрані в колгоспників гроші місяць пропиячив у Києві, а… — Неправда,— заперечив Мостовий.— Він, крім усього, здавав зимову сесію в академії, а з тих грошей витратив лише сімнадцять карбованців. До речі, уже повернув їх… — А ці розмови про плани у вас теж не викликають занепокоєння? Гайворон, як комуніст, повинен відповідати за свої вчинки і слова. Так ось що, товаришу Мостовий,— перейшов на офіційний тон,— негайно виїжджайте у Сосонку, розберіться в усіх питаннях і наведіть порядок. Самі заварили кашу — самі й розхльобуйте. Розберіться з цим Гайвороном, можливо, що ми поспішили, прийнявши його в партію. — Його рекомендували комуністи, яких я знаю. І з партії виключати Гайворона не буду. — При такій ситуації особисті симпатії залишайте вдома! За справи у Сосонці ви будете відповідати головою… І зі своїми амурами розберіться,— глузливо порадив Бунчук.— Що скаже актив, народ? — Дозвольте мої особисті справи вирішувати мені.  

*  

Сосонка жила тривожними новинами й чутками. Приїжджали комісії, викликали людей, розпитували, щось записували. Чиясь зла рука сіяла в селі наклепи і підозру. Платон аж почорнів від ганьби. Його допитували: «Де ви поділи гроші, які взяли з колгоспників? Чи правда, що ви крали дрова? Чому ви залишили академію? Які у вас стосунки з Мостовим? Чому виступили проти державного плану сівби?» Потім з'явилась стаття в газеті… Ничипора Снопа звинувачували в крадіжці кукурудзи, і Підігрітий лазив по горищі його хати, шукав качанів. Юхим не пускав Макара, та Ничипір Іванович відштовхнув сина: — Якщо мені вже віри нема,— шукайте! Марія заспокоювала чоловіка, але він вибіг на подвір'я і кричав: — Покажіть того, хто на старість плюнув мені в душу! Хто зробив з мене злодія?! На Мазура написали, що він привіз додому два вози картоплі з поля. Мирон відчинив погреба: — Переважуйте… Зі свого городу ми накопали шістдесят пудів. Максиме, давай відра! Мирон з сином до вечора витягували відрами картоплю просто на сніг. Картопля замерзала… У Михея Кожухаря знайшли три літри бензину. Склали акта: вкрав. На подвір'ї Сави Чемериса обмірювали копицю сіна, яке він нібито наносив з лугу. Коляда наказав забрати. — Я не повезу,— сказав Полікарп, якого викликали з саньми. — Ти й сам такий, зачекай! — пригрозив голова колгоспу. — А що Лиска буде їсти! — шарпав Коляду за полу малий Тямко — онук Чемериса.— Молока хочу-у! Платон, вчувши це, вихопив у Чугая батога і вдарив по конях. Вони рвонули з подвір'я. — А ти тут що робиш? Захисник знайшовся! — втупився поглядом Коляда.— Мені сказано — і я перевіряю… Пишуть же, щоб їм руки покорчило, хіба воно мені потрібне? — Так можна кожного злодієм зробити,— промовив Сава Чемерис,— як уже на Снопа і Мазура написали… Де ж та правда? — Він узяв Тимка за руку і пішов до хати. Увечері Гайворон привів Васька до Мазура: — Якщо можна, хай побуде у вас. — А ти ж куди, Платоне? — запитав Мирон. — Знову поїду… Поїду, бо хочу вірити, Мироне Миколайовичу. — Їдь,— відповів той, потім дістав із шухляди гроші,— візьми, бо нема ж і в тебе… А це, що пишуть на нас в усі кінці, пусте. Переживемо. Ничипора мені жаль — зовсім хворий. А я витримаю. Я ці колядки вже чув на своєму віку… Він оце затіяв, щоб роти нам позатикати. У вікно постукали: — Дядьку Мазуре, секретар райкому просить, щоб ви з Платоном у контору прийшли! — гукав якийсь хлопчак. У конторі, крім Мостового і Коляди, сиділи вже Підігрітий, Максим та Лісняк. Секретар привітався з Мазуром і запитав: — Картопля вся померзла, Мироне Миколайовичу? — Не знаю. — Як ви могли допустити, щоб переважували картоплю? Невже не зрозуміло, що це провокація? — А коли поробили нас злодіями, то треба ж людям довести, що це брехня? — замість батька відповів Максим.— Он у Ничипора Івановича Підігрітий кукурудзу шукав на горищі. — Я не хотів, але сказав Семен Федорович, що з прокуратури написали, аби перевірити,— не підводив голови Макар. — А що мені робити? — раптом стукнув долонею по столу Коляда.— Комісії вже замучили. Я за всіх один мушу відповідати? Не буде цього! Напишуть на мене, що я вкрав,— перевертайте мою хату догори дном. — Ви не гарячкуйте,— сказав Мостовий.— Ніхто ніколи не повірить, що Сніп і Мазур, Кожухар і Чемерис — злодії… І ви це знаєте. Знаєте чи ні? — Знаю, але з мене вимагають,— ображено поглянув на секретаря Семен Федорович. — Якщо знаєте, то відкиньте до бісової матері оці анонімки! Невже ви не розумієте, що ганьбите людей! — Я роблю те, що кажуть мені… А як ви наказуєте оці всі заяви покласти під сукно, то напишіть мені, товаришу Мостовий, косо резолюцію, а комісіям забороніть приїжджати. А то всі на мене, наче я їх пишу,— шморгнув носом Коляда.— А з цією електрикою? Виставили мене на сміх перед людьми… Він собі ходить,— кивнув на Платона,— у нього й за вухом не свербить, а я, як побачу стовпа, то повіситись на ньому хочу. — У мене душа болить не менше, ніж у вас,— промовив Платон.— І те, що ми почали, доведем до кінця. — Що, знову поїдеш пороги оббивати? — сопе Підігрітий. — Поїду. — Ти не поспішай,— сказав Мостовий. — А я поїду. Сьогодні поїду. Не можна жити і дивитись тільки під ноги. Я так не хочу жити! Скоро весна, сіяти треба хліб. У нас ще нема всього насіння, мінеральних добрив, а ми, замість того щоб щось робити, шукаємо на горищі у Снопа крадену кукурудзу… Ганьба. — Я твоїх слів до протоколу не підшию… І тебе не тримаю, можеш їхати,— махнув рукою Коляда. — Ще одна анонімка буде,— сховав посмішку у вусах Мазур. — Я мушу йти, Олександре Івановичу,— звернувся до секретаря Платон,— бо запізнюсь на поїзд. — Що ж, бувай здоров,— не зразу відповів Мостовий,— скажи моєму шоферові, хай одвезе на станцію. — Спасибі,— Гайворон вийшов. У конторі запанувала тиша. Іван Лісняк щось написав і подав записку Мостовому. Той прочитав, мовив: — Лісняк вимагає, щоб ми знайшли, хто обливає брудом чесних людей. — Що, будемо по хатах ходити і звіряти почерки? — обізвався Коляда. — По всіх не треба… Пише той, хто буває на партійних зборах, на правлінні, кому відомо, про що там говорять,— відповів голові Мазур. — На що ви натякаєте? — рвучко повернувся Коляда. — Мирон діло каже,— промовив Підігрітий. — Я не проти, але щоб не сказали, ніби ми хочемо розправитись за… критику,— Коляда подививсь на секретаря, чекаючи підтримки. — Це не критика, а наклеп,— сказав Максим.— Мені плюють в обличчя, а я повинен усміхатись! Я не згодний! — Помовч, сину. — На мене теж написали,— ніби виправдовуючись, показав на папку Семен Федорович,— в газету… — Ми зробимо так,— сказав Мостовий,— скличемо збори і зачитаємо всі оці листочки колгоспникам. Послухаємо, що скажуть люди. — Навіщо виносити сміття з хати? — Коляда звертався чомусь до Підігрітого. — Щоб було чистіше,— відповів Олександр Іванович.— До побачення. — Бачиш, куди гнуть? — запитав Коляда Підігрітого, коли вони залишилися вдвох.— Хоче Мостовий зам'яти все. Бояться… — А чого їм боятись, коли все брехня? — буркнув Макар.— До чистого не пристане… — Це вони чисті? Вони? — прорвало Коляду.— Забігали, бо за свої шкури тремтять. — Ти, Семене, в цю свою політику не втягуй мене. — Яка це моя політика? Я — за правду. Чи й ти за ними руку тягнеш? — Та де ж та правда, коли я… до Снопа на горище поліз кукурудзу шукати? Сором. — Накаже партія, то й на дзвіницю полізеш! — Хіба оце мені партія наказала? — Підійшов Макар до Коляди.— Ти мене послав. — У мене заяви! — Їх можна й триста нашкрябати… — Що ти сказав? — у Коляди затремтіла щелепа. — Те, що ти чув. Сам будеш перевіряти! — Ні, і ти зі мною будеш! Будеш, коли хочеш втриматись! — Я можу і гній возити,— сказав Підігрітий.— Думаєш, я не знаю, хто оце все пише? — Хто, хто? — присікався голова колгоспу.— Чого ж ти мовчав? — Буде треба, то скажу,— Макар схопив шапку і вийшов, потім повернувся, кинув з порога: — Хату я за свої гроші збудував. У мене на кожний цвяшок документ є. — Т-ти чого мені це говориш? — процідив крізь зуби Коляда. Але Підігрітого вже не було. Коляда прийшов додому маленьким і нещасним. Зміна настрою у нього завжди відбувалась раптово. Ще годину тому був непохитним борцем за правду, могутнім у своїй правоті, перед ним тремтіли Мостовий і Гайворон, його погляду боявся Підігрітий. А зараз хотілось, щоб його пожаліли… Фросина поставила вечерю, але Семен Федорович й ложки не взяв. — Що, у Маланки повечеряв? — сердито відсунула миску. — У якої там у біса Маланки? Хоч ти вже мовчи. Мостовий був. Збори хочуть скликати і прочитати все… — А щоб вони азбуку позабували! Хай читають, хай! Я правди не боюсь! — І Підігрітий порачкував,— роздумував Коляда.— У кущі лізе, один я тепер залишився. — А я і на нього напишу! Ти мені скажи лишень, то він життя своє прокляне! О, я їх усіх на чисту воду виведу! Хай з нами не зв'язуються, хай нам жити дадуть… Якби нас не чіпали, то я їх десятою дорогою обходила б. — Та годі тобі, Фросино. — А чого ж вони проти тебе всі? — Всі, всі проти мене,— скаржиться Семен Федорович, і йому до сліз стає жалко самого себе.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка