Микола лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки



Скачати 375.5 Kb.
Сторінка4/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір375.5 Kb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6
«Січові Стрільці II» вiдкидали помiч австрiйської влади, яка позичала стрiлецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися вiйськовими полiгонами, вважаючи, що справжнього самостiйного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. На початку 1914 р. вони на власнi кошти закупили близько сотнi карабiнiв [107] , що стали фактично першою зброєю, яку українцi зосередили в своїх руках у новiтньому часi. Навчання зі стрільби «СС ІІ» на перших порах проводили в просторих підвалах будинку по вулиці Коперника у Львові. Трохи згодом було проведено спільний збір стрільців з «СС ІІ» і «Січей» Львівського й Бобрецького повітів у кількості близько 800 чоловік для польових вправ [108] . Вони відбулися 5 квітня 1914 р. на «Кайзервальді» та околицях Львова і стали першими військово-польовими навчаннями українців зі зброєю та стрільбою після занепаду державності. По їх завершенні пройшли стрільці, в тому числі й дві чети в одностроях та зі зброєю в руках, через Львів [109] , що справило відповідне враження на місцеве населення. З того часу подібні навчання відбувалися майже щотижня.
Енергiйна праця тривала i в товариствi «Січові Стрільці I», яке об’єднувало близько 60 студентiв вищих шкiл i обмежувалося лише Львовом. Тут були органiзованi постiйнi вiйськовi курси теоретичного й практичного навчання, бо якщо своєрiдним завданням «СС II» була пiдготовка майбутнiх пiдстаршин, то студентське товариство «СС I» намагалося стати школою старшин [110] . Працювало воно в двох напрямах: над iдеологiчним вихованням молодi, пiд гаслом збройної боротьби за самостiйнiсть нацiї, i над всебiчною підготовкою своїх членiв до воєнного ремесла. У середовищi «СС I» було також пiдготовлено й видано 10 пiдручникiв з вiйськової справи [111] , — що мало тоді неабияке значення.
У березнi 1914 р. «Січові Стрільці I» знову ввiйшли до «Українського Сiчового Союзу» i разом з «Січовими Стрільцями II» заново органiзували «Стрiлецьку секцiю», завдання якої полягало в твореннi стрiлецьких товариств у провiнцiї. В результатi їх спiльної працi перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi постало 96 українських стрiлецьких товариств, що нараховували 8200 членів [112] . Пiд їхньою опiкою — як моральною, так i фаховою — перебували також численнi пластовi гуртки та стрiлецькi групи при товариствах «Сiч» i «Сокiл» [113] . Це свiдчило про те, що об’єднання зусиль двох органiзацiй пiшло на користь i їм, i загальнiй справi.
Третiм осередком, де розвивався стрiлецький рух, було товариство «Сокiл», яке, незважаючи на те, що влада не затвердила статутiв його стрiлецьких органiзацiй, проводило вiйськове навчання молодi. На осiнь 1913 р. кiлькiсть членiв стрiлецького куреня, який був зорганiзований у Львовi при «Соколi-Батьку», зросла до 160, збiльшилась i кiлькiсть стрiлецьких товариств у краї [114] , з яких найкраще працювали осередки Тернополя, Сокальщини, Золочiвщини, Львова.
Аналізуючи весь український стрілецький рух, незважаючи якому органові підпорядковувалося те чи інше товариство, видно, що його розвиток, особливо на провінції, де він в основному спирався на місцеві «Січі» та «Соколи», дуже часто залежав від активності місцевих організаторів. Там, де знаходилися зацікавлені й енергійні люди, зокрема у Бориславщині — директор нафтових копалень Пилип Левицький, Клим Гутковський, Антін Максимович, Теодозій Бундяк та Лев Лепкий, Сокільщині — Осип Демчук та Осип Семенюк, Яворівщині, Золочівщині — Володимир Сроковський, Дрогобиччині — Гриць Коссак [115] — праця давала чималі результати. Але в повітах, де таких людей не виявлялося — ледь животіла.
Гальмували стрілецьку працю і такі організаційно-технічні причини, як брак кваліфікованого керівництва, нестача коштів і відповідної літератури, відсутність системності в роботі. До цього ще додавалася неприхильність місцевої та крайової адміністрації, яка, серед іншого, намагалася не допустити видачі українським стрільцям зброї для військового навчання, хоча польські стрільці цим правом користувалися масово. Крім «Січових Стрільців ІІ», купувати зброю самостійно змушені були також товариства у Бориславі, Ясениці Сільній, Тустановичах [116] . У таких умовах і відбувалося становлення українського стрілецького руху.
Починаючи з кiнця 1913 р. i особливо в першій половинi 1914 р. українськi стрiлецькi товариства стали активнiшими. Їх керівники, поставивши за мету «витворити iдеологiю Самостiйної України i її запоруку — мiлiтарну силу» [117] , відчували, що на це їм вiдпущено мало часу, тому старалися зробити якнайбiльше. Намагаючись охопити вiйськовою органiзацiєю всi мiсцевостi Галичини й Буковини, вони створили у Львовi своєрiднi курси старшин i пiдстаршин, випускники яких мали б допомагати в цiй справi. Зокрема, 22 березня 1914 р. закінчився перший такий курс, що охоплював програму навчання австрійського підофіцера, а другий — офіцерський мав початися пізніше. У травні цього ж року відбулися перші іспити на підофіцерів, які здали 20 хлопців [118] . Перед самою вiйною виникла думка зiбрати стипендiйний фонд для тих молодих українцiв, якi хотiли б учитися у вiйськовiй академiї, планували мати власне видавництво, свої часописи та брошури, якi б поширювали як у Захiднiй Українi, так i за кордоном. Також був задум зробити маневри всiх українських вiйськових органiзацiй [119] . Але брак коштiв та подальшi подiї унеможливили задумане.
Не забували стрільці й про зв’язки з Великою Україною. Зокрема, зі Львова для революційної роботи туди були скеровані члени їх організацій Василь Семець, Юліан Охримович та Іван Лизанівський. Вони брали участь в організації та діяльності деяких східноукраїнських таємних студентських товариств, виступали з доповідями, ініціювали ряд акцій [120] . Саме за їх почином українське студентство Києва в березні 1914 р., з нагоди Шевченківських свят, вперше маніфестувало під жовто-блакитними прапорами [121] .
Таким чином, завдяки напруженiй працi на середину 1914 р. стрілецтво перетворилося на органiзовану силу та здобувало чимраз бiльшу популярнiсть i авторитет серед українського загалу. Воно, як i переважна бiльшiсть українцiв Галичини, вважало головним ворогом росiйський iмперiалiзм (хоча, звичайно, з рахунку не скидали і польської небезпеки). Один зі стрiлецьких провiдникiв зазначав з цього приводу: «Цiла наша мартирологiя вiд 1654 р. говорить, що нам вiд Росiї не надiятись нiчого, якої-небудь Росiї, нинi — деспотичної, завтра — революцiйної, пiслязавтра — республiканської, бо до нас в рiвнiй мiрi вiдносяться всякi Савенкi, Мєншiкови, Струве i iншi. Всякi чорносотенцi i поступовцi рiзних вiдтiнкiв» [122] . Враховуючи це i будучи переконаними, що рано чи пiзно Україна розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолив бiльшу її частину, — стрiльцi наполегливо готувалися до вирішальної хвилини.
Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Бо хоча це гасло й було публічно проголошене вже на переломі століть, — у наступні роки воно втратило свою силу і розмах і стало банальною фразою без реального змісту. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. «Треба поставити нову програму, приготовити силу, щоб в хвилі, коли надійде час «заліза і крови», Україна мала голос!.. Була свідома своєї цілі і права та могла на сторожі їх поставити — силу!» [123] — говорилося в одному зі стрілецьких закликів до українських громадян. Основним досягненням стала їхня практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.
Першi результати українського нацiонально-вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100-рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово-сокiльських та пластових органiзацiй краю [124] ; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух. Почесним гостем свята став Микола Мixновський. На здвизi також були присутнi австрiйський намiсник у Галичинi Коритовський з великим почтом представникiв крайових і мiських властей та командант львiвського корпусу генерал Кальошварi [125] , що засвiдчило рiвень української вiйськової справи, яку вже змушена була визнавати й офiцiйна влада.
Отже, протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. український національний рух в Австро-Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно-освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту»*, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель. Результатом економiчного, полiтичного та культурно-освiтнього розвитку краю i водночас наочним доказом прагнення українства до незалежностi був стрiлецький рух.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЛЕҐІОНУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ



Того дня, коли у Львовi вiдбувся український нацiональний здвиг, у столиці Боснії Сараєвi було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.
Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України» [126] . Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.
Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у росiйськiй армiї та 250-300 тис. — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.
Аналiзуючи довоєннi здобутки галицько-українського суспiльства, можна стверджувати, що Перша світова війна застала його посерединi розвитку нового нацiонально-полiтичного свiтогляду. Iдеал державностi тодi ще не встиг наскрiзь пройняти почуття українського загалу Галичини, не став домінуючим для думок i вчинкiв його провiдникiв. Надiї на українську нацiональну державу галичани все ще пов’язували з Австрiєю та її допомогою. «Чи дасть нам тепер Австрiя Україну» [127] — у цьому загальнопопулярному тодi серед галицьких українцiв питаннi висловленi не лише їх настрої, а й полiтична думка.
Як тоді загально здавалося, з початком війни не могло бути й сумнівів, що український народ повинен піти разом з центральними державами проти свого історичного ворога — Росії. Бо лише перемога їх давала можливість розпочати творення власної держави на українських землях, відвойованих від Росії, та забезпечити вільний розвиток галицьких українців у межах Австрії [128] . З чисто тактичних міркувань така позиція була допустимою, але, як згодом виявилося, вона стала стратегічною лінією поведінки українського політичного проводу. Він цілковито зорієнтувався на австрійську допомогу і діяв у цих рамках аж до розпаду імперії. Це було помилкою, бо, як показали наступні події, така сліпа й безкритична орієнтація на чужу силу не виправдала українських сподівань. Ні Австрія, ані Німеччина в своїх воєнних програмах не надавали визволенню України такого значення, як це робила Росія для завоювання Галичини й Буковини. Тим більше, вони не збиралися через галицьких українців сваритися з поляками. Тому наслідком політики галицьких провідників стало подальше змішування двох протилежних ідей у поглядах українського загалу — самостійницької й австрофільської. Інколи важко було визначити, як зазначав історик Василь Кучабський, чи даний галицький українець є свідомим національним державником, для якого Австрія є тільки засобом здобуття Української держави, чи вірним австрійським служакою, для якого майбутня Українська держава, створена Австрією, є лише засобом, який скріпив би його властиву «вітчину» — Австрію [129] . Все це заважало створенню чітких світоглядних орієнтирів серед галицького українства, часто приводячи до підміни українських національних інтересів інтересами Австрії.
Чи не єдиною органiзованою силою в Галичинi, що бiльш-менш реально оцiнювала тодiшню мiжнародну ситуацiю, було сiчове стрiлецтво, яке розглядало Австрiю тимчасовим союзником. Про це свiдчила як його попередня дiяльнiсть, так i активнiсть у першi днi свiтового конфлiкту. Вже 30 липня львiвськi органiзацiї «Січові Стрільці I» i «Січові Стрільці II» об’єдналися «для спiльних дiй», а їхнiй провiд видав усiм своїм членам наказ негайно прибути до Львова та закликав добровольцiв зголошуватися у стрiлецькi ряди [130] . Водночас було створено стрiлецький мобiлiзацiйний комiтет (Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанівна та Михайло Гаврилко), який протягом кiлькох днiв зорганiзував першу бойову сотню пiд командою Iвана Чмоли [131] . Так стрiльцi показали своє розумiння вимог часу та ще раз переконливо засвiдчили, хто стоїть на вiстрi передової української нацiонально-полiтичної думки в Галичинi.
Пiд впливом свiтових подiй і стрiлецької активностi почали подавати ознаки життя й українськi полiтики, якi досi обмежувалися лише погодженням поточних справ [132] . З iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча Костя Левицького 1 серпня вiдбулася спiльна нарада представникiв полiтичних партiй, результатом якої стало створення Головної Української Ради (ГУР), як єдиної полiтичної репрезентації українського народу в Австрiї пiд час вiйни. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.
Вже 2 серпня на першому засiданнi Головної Української Ради з iнiцiативи та за спiвучастю «Стрiлецької секцiї», львiвських органiзацiй Сiчових Стрiльцiв та «Сокола-Батька» було вирiшено органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї. Його створення було доручено окремiй вiйськовiй колегiї у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього вiйська — Українськi Сiчовi Стрiльцi (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського [133] . 6 серпня, коли Австрiя оголосила Росiї вiйну, була оприлюднена спiльна вiдозва ГУР та УБУ до українського народу, де вже офiцiйно проголошено про органiзацiю вiйськової формацiї. Тут підкреслювалося: «В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовности, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї!..» [134] . Крiм заклику ставати в ряди УСС i робити пожертви на їх потреби, відозва також подавала загальні вказівки, як це мали здійснювати на практиці. Трохи згодом були розiсланi на мiсця й опублiкованi в пресi детальнiшi iнструкцiї щодо органiзацiї добровольців.
Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Переважала молодь, яка без особливої спонуки чи агiтацiї, нерiдко без вiдома батькiв, вирушала з родинних хат «здобувати Українi волю» [135] . Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18-ти рокiв i старшi 50-ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi [136] . Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.
Що ж змусило галицьких українців, знехтувавши смертельною небезпекою, залишити домiвки i пiти до новiтнього українського вiйська? Хорунжа УСС Олена Степанiвна так вiдповiдала на це запитання: «Я з любови до України взяла крiс та пiшла в поле фiзичною силою помагати бити ворога...» [137] . Пiдхорунжий УСС Дмитро Палiїв зазначав: «... молодь, що масово посунула в стрiлецтво, йшла туди пiдсвiдомо. Всi вiдчували, що так треба. Але чому i пощо? Вiдповiдь на цi питання кристалiзувалася вже пiзнiше» [138] . Цю думку пiдтримував i четар УСС Iван Балюк, який у листi до Дмитра Донцова писав: «Переважна бiльшiсть пiшла в ряди стрiлецтва з чистої iдейности, яка кристалiзувалася i мiцнiла серед боїв i трудiв... Зростала з кождою новою могилою, яких ми багато-багато полишили по своїх і чужих горах» [139] . Пішли вони під українські стяги, можливо, і не до кінця уявляючи як все складатиметься, якими шляхами і засобами, але будучи твердо переконаними, що йдуть боротися за Україну і сподіваючись вибороти для неї кращу долю. Розуміли вони й те, що у випадку завоювання України Росією, всякі надії на краще майбутнє будуть поховані назавжди. Ці мотиви і стали домінуючими в психології добровольців, які тисячами з’являлися до УСС.
Підкреслюючи піднесення, яке в той час панувало серед українців Галичини, член ГУР та УБУ Володимир Темницький ілюструє його таким прикладом: «Перед одним нашим вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосє снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17- і 18-літні. «Пане комісарю! — каже, а голос звучить твердо, як сталь. — Я маю п’ять синів, три вже у війську, а я старий, і отсі два парубчаки голосимося до українських стрільців. Дома най самі баби собі радять. Прийміть нас всіх трьох разом. Нехай і ми поможемо нашому народови добувати волю» [140] . Подібні випадки не були поодинокими. Так, коли на Гуцульщині один із тамтешніх організаторів УСС — посол Петро Шекерик-Доників почав пояснювати добровольцям, що таке війна, щоб вони пізніше на нього не нарікали, то у відповідь почув: «Ми знаємо добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидіти дома. За Україну боротися, то нам не страшно, а мило... Раз мати родила, раз гинути. Хоч згину у боротьбі за Україну, то знаю, що це є геройська смерть і Богу дєкуємо, що дочекали сеї хвилі...» [141] . А коли під час прощання з добровольцями їхні рідні плакали, то їх заспокоювали: «Не плачте... бо стидно би нам було, щоб ви за нами голосили, коли ми ідемо здобути волю України» [142] . Це був закономiрний результат передвоєнної працi молодi в сокiльських, сiчових, пластових та стрiлецьких органiзацiях, її морально-iдейного, фiзичного i вiйськового вишколу.
Добровольці збиралися спочатку в повітових осередках, а пізніше мали перебиратися до більших міст, таких як Станіслав, Тернопіль, Чортків, Коломия, Перемишль, Стрий, де розташовувалися по українських установах. Серед організаторів УСС на місцях були: у Богородчанському повіті — адвокат Михайло Новаковський, у Бережанському — посол Тимотей Старух, у Жовківському — В. Галапац, у Золочівському — Володимир Сроковський та Ілько Цьокан, у Калуському — лікар Іван Куровець, у Равському — Василь Сідельник, у Самбірському — адвокат Андрій Чайковський, у Стрийському — адвокат Іван Гарасимів, у Тернопільському — Степан Чу­мак, у Сокальському — Осип Семенюк та Осип Демчук, у Чортківському — Іван Коссак, у Перемиському — адвокат Володимир Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині — посол Петро Шекерик-Доників, в Рогатинському — Микола Угрин-Безгрішний [143] та інші.
Спостерiгаючи за активнiстю, з якою українцi почали органiзовувати своє вiйсько, австро-польська адмiнiстрацiя занепокоїлася. Вона чинила всiлякi перешкоди мобiлiзацiї українських добровольцiв, забороняючи їм збиратися по повiтах, утруднюючи можливiсть їхнього переїзду до Львова чи Стрия та розганяючи вже зiбраних. Були випадки, коли добровольцiв навiть арештовували та вiдправляли в концентрацiйнi табори; переслiдували i їхнi сiм’ї
[1] . Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань. Так один iз польських полiтикiв Гіполіт Словiнскiй у серпнi 1914 р. в розмовi з австрiйським вiйськовим мiнiстром просив того «протидiяти гаданому українському руховi», заявляючи, що «український народ взагалi не iснує, а русинське означає росiйське, отже — антидержавне» [144] . Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже iз самого її початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозо­бов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь-якої агітації [145] . Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.
Але, незважаючи на активну протидiю антиукраїнських сил, їм не вдалося перешкодити мобiлiзацiї добровольцiв (при цьому слiд враховувати i швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше). За три тижнi до Українських Січових Стрільців, як свiдчить переважна бiльшiсть джерел, зголосилося близько 28 000 чоловік
[1] . Щодо їх соцiального статусу, то, на жаль, такої статистики нема. Проте статистичний аналіз особового складу УСС з пiзнiшого часу дає пiдстави стверджувати, що там були представленi всi соцiальнi верстви та майже всi професiї й землi галицьких українцiв [146] . Особливо активним, незважаючи на жнива, було селянство, яке становило переважну бiльшiсть зголошених [147] .

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка