Микола лазарович «Гей, ви, стрільці січовії…» формування українського стрілецького руху в Галичині: причини, передумови, наслідки



Скачати 375.5 Kb.
Сторінка3/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір375.5 Kb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6
Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Від ворожої кулі загинув українець Адам Коцко, чимало студентів отримали поранення. Поліція заарештувала 127 чоловік, серед яких не було жодного поляка, — всі українці [58] .
4 липня 1910 р. відбувся похорон Адама Коцка. Від каплиці міського моргу до брами Личаківського цвинтаря — 250 метрів. На цьому маленькому майдані вмістилося 20 тис. людей. Вони прийшли провести А. Коцка в останню дорогу. 40 вінків і написи на червоних стрічках перелякали поліцію і кинули в холодний піт польських шовіністів. Над майданом гриміла пісня «Шалійте, шалійте, шалені кати!» [59] . Кожне місто, кожне містечко Галичини прислали делегації з вінками та квітами. Це був день національного смутку. Сміливо на тому маленькому бастіоні-майдані звучали українська мова, українські пісні-гімни.
Вбивство Адама Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім’я студентських організацій і матері А. Коцка приходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше за свою історію на події в Галичині відгукнулась Америка. Прогресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджували листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув Адам Коцко. На ім’я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних п`яти років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.
Таким чином, на початку ХХ ст. польсько-український конфлiкт iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами, за словами Ореста Субтельного, вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв [60] . Радикалізація національного руху — як українського, так і польського — неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене — поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір [61] , діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна» [62] . Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.
Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австрiйськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони разом з iншими русифiкацiйними заходами у Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Спроби, якщо не задушити, то хоча б дискредитувати українську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом тривалого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi залишалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму», про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса [63] , де, серед iншого, зазначалося, що український рух є для Росiї небезпечнiшим, нiж усi iншi нацiональнi рухи разом узятi.
Дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд вбачає єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України — доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i таке iнше [64] . У червнi 1914 р. росiйський посол у Вiднi заявив протест вiд iменi своєї держави австро-угорському урядовi з приводу проекту заснування українського державного унiверситету у Львові. При цьому було пiдкреслено, що подiбний крок росiйський уряд розцiнюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до вiйни [65] .
Такий демарш Росiї ще раз засвiдчив, що одними з найголовнiших її завдань у майбутнiй вiйнi мали стати захоплення захiдноукраїнських земель і лiквiдацiя там українського нацiонального руху. Зi всiєю очевиднiстю ця думка пiдтвердилася в першi днi вiйни, зокрема, у виступi мiнiстра закордонних справ Росiї в Державнiй Думi, де вiн пiдкреслив, що однiєю з головних причин вступу Росiї у вiйну була «українська iдея» [66] . А коли в лютому 1915 р. на таємному засiданнi Державної Думи обговорювали проблеми й умови можливого миру, то не було жодної партiї, жодного депутата, якi б не вимагали, як мiнiмум, приєднання Галичини до Росiї [67] . Але чи не найкраще справжнi намiри Росiї виявилися пiд час окупацiї її вiйськами Галичини в 1914–1915 рр., внаслiдок чого там тривало цiлеспрямоване i планомiрне нищення українського нацiонального життя.
Коли стало очевидним, що конфлікту між Австрією та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, щ? чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австрію. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти російської імперії як найбільшого ворога України» [68] . Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австрію до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством» [69] . В антиросійському дусі висловився і другий з’їзд українських студентів (2-4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунтував Дмитро Донцов [70] , майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці [71] .
Отже, перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українців у Російській імперії. А тому певні успіхи українства в Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели його до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українцiв у ньому мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення самостiйної держави, забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро-Угорської імперії.

ЗАРОДЖЕННЯ СТРІЛЕЦЬКОГО РУХУ



Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого загалу населення така думка знаходила розумiння дуже повільно, оскільки традицiї збройної боротьби українцiв за свою державну незалежнiсть на той час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом захiдних українцiв у ХIХ ст. були вiйськовi формування, створенi пiд час «весни народiв» 1848-1849 рр. Спочатку, під натиском революційних подій, цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території імперії так звані національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів...» [72] . Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було чисельніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перешкоди з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, в кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і яка нараховувала в одному тільки Станіславському окрузі майже 18 000 осіб. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 осіб, що також призначався для боротьби проти угорської революції [73] . Всі ці формування завдяки галицькій інтеліґенції мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні і навіть спеціально створений Михайлом Коссаком своєрідний статут — «Випис руководства до вправ для стражи народной» [74] . Проте якогось особливого впливу на українсько-галицьке суспiльство вони не мали, до того ж уже на початку 1850 р. через дії польської адміністрації були ліквідовані. Потрібен був ще певний час, щоб серед українства визріла ідея незалежності України та необхідності її збройного виборення.
Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвiдомлювати необхiднiсть власної вiйськової сили, став спортивно-проти­пожежний рух у формi сокiльсько-сiчових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного [75] воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив вiдомий український громадський дiяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р. [76] Початкова ідея цих організацій, за задумом їх керівників [77] , була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об’єднуючи здебiльшого молодь, українськi «Соколи» й, особливо, «Сiчi» захоплювали її козацьким романтизмом, а масовi гiмнастичнi вправи i муштра на зразок вiйськової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспiльного обов’язку — створювали сприятливу атмосферу для зародження вiйськового руху. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою — зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. (Не випадково в секретному донесенні російського жандармського управління від 23 квітня 1915 р. підкреслювалося, що основною метою «Січей» та «Соколів» було «служити підготовкою кадрів Українського війська, що повинно було рано чи пізно виступити в боротьбі за самостійність» [78] ). Незважаючи на утиски та перешкоди властей [79] , у 1914 р. в Захiднiй Українi iснувало вже 967 органiзацiй «Сокола», що нараховували 58 627 чоловік, та 1056 «Сiчей» iз 66 000 членів [80] . Це була органiзована сила, яка, вiдродивши пам’ять про українське вiйсько, дала поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.
Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово-сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi [81] , як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».
Перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанівна [82] . Це була «мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація... — яка, за словами Олени Степанів, — вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса — Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову...» [83] .
Офіційним початком «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові — 12 квітня 1912 р. З цього часу пластові організації поширюються по краю і вже в 1913 р. відбувся 1-й з’їзд їхніх представників у Львові, на якому було створено «Організаційний Пластовий Комітет» [84] . Перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1700 чол. [85] , які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в iсторiї новiтнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостiйнiсть.
Серед перших військових організацій особливе місце посідав і «Мазепинський курс мілітарний», який зорганізували Василь Кучабський, Василь Клим і Осип Квас серед гімназистів Львова і який нараховував близько 80 членів [86] .. Заходом цього гуртка з’явилися перші українські військові підручники; його учасники займалися теоретичним вивченням військових предметів та практичними польовими вправами. Як і «пластуни», члени «Мазепинського курсу мілітарного» були переконані, що визволення України можливе тільки збройним шляхом, а тому заприсяглися «зі зброєю в руці здобувати незалежність українському народові» [87] .
Пiд впливом дiяльностi таємних вiйськових товариств у Галичинi незабаром розпочалися дискусiї про майбутнє українського руху. Спочатку вони були млявими, та пiсля того, як у жовтнi 1912 р. розгорiлася Балканська вiйна, ситуацiя дещо змiнилася. По-перше, наслідки війни, в якій балканські народи збройним шляхом визволилися від турецького поневолення, показали шлях до осягнення незалежності. З цього приводу журнал «Відгуки» трохи пізніше писав: «Щаслива війна балканських народів є для нас дзеркалом, у якому бачимо в цілій наготі свою повну стать, усю неміч і нужду» [88] . По-друге, Балканська війна, похитнувши політичну рівновагу в Європі, стала своєрідним детонатором, який призвів до різкого загострення відносин між провідними європейськими державами. Все це певним чином активізувало галицьких українців, висунувши справу вiйськової пiдготовки української суспiльностi та її самостiйної участi в можливiй майбутнiй вiйнi, зокрема, мiж Австрiєю i Росiєю, з гурткiв середньошкiльної та студентської молодi на ширше поле громадянської дискусiї. Адже ця вiйна, за словами Василя Кучабського, «перекидала звичайний спосіб думок громадянства і ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австро-російський кордон на українських землях без участі й волі українського народу, отже, й небезпеку, що й галицькі українці, яким досі жилося під владою Австрії більш-менш вільно, потраплять у російську «тюрму народів» [89] . Тобто майбутній конфлікт, залежно від його результатів, міг принести українцям як повне визволення вiд Росiї, так i повне закабалення нею, але тепер уже всiх земель.
Перед українською полiтичною думкою постала дилема з приводу можливої австро-росiйської вiйни: або в цьому конфлiктi українцi будуть лише пасивними глядачами, або вони мають взяти в ньому активну участь як окрема незалежна полiтична i збройна сила, щоб так самим вирiшувати своє майбутнє. Залежно вiд вибору шляхiв розв’язання цього завдання серед галицького українства вiдбувся своєрiдний розкол. Однi, в силу свого австрофiльства, навiть думки не допускали про можливiсть i потребу органiзацiї та сепаратної дiяльностi української полiтики й української збройної сили. Вони були переконані, що українці, як австрійські громадяни, повинні жертвою крові в рядах австрійської армії довести свою відданість імперії, а вона за це після переможного закінчення війни позитивно вирішить українське питання [90] . Подібні погляди подiляла i частина студентiв, яка вважала, що молодь має насамперед вчитися i творити культурнi цiнностi [91] . Iншi ж — перш за все гурт тiєї патрiотичної студентської молодi, яка сприймала гасло самостiйної України як моральну настанову до дiї, а не демагогiчне фразерство — були переконанi в необхiдностi творення окремої української збройної сили для боротьби за власну державу та потребi пiдготовки населення до цiєї справи через заснування стрiлецьких товариств.
Зустрiвшись iз серйозною опозицiєю, в кращому випадку — байдужiстю бiльшостi галицько-українського суспiльства у справi пiдготовки органiзацiї українського вiйська, її прихильники — Iван Чмола, Богдан Гнатевич, Роман Дашкевич, Василь Дзiковський та iнші — кропiткою працею, зокрема численними виступами, дискусiйними вечорами, статтями в часописах тощо, торували шлях для своєї iдеї серед широкого загалу українства. Завдяки їм у львiвському студентському товариствi «Академiчна Громада» протягом осенi-зими 1912–1913 рр. вiдомi публiцисти i науковцi виголосили ряд доповiдей, де ґрунтовно аналiзували українськi справи в мiжнародному аспектi [92] . Чималий iдеологiчний вплив на настрої молодi мав i Дмитро Донцов, який стояв на позицiї активної боротьби проти Москви та пiдкреслював потребу вiйськового виховання.
У груднi 1912 р., котрий Олена Степанiв влучно назвала «часом розбудження i скристалiзування вiйськової думки» [93] , представники ряду українських органiзацiй Галичини приймають рiшення, якими фактично започатковують стрiлецький рух. Цей процес розпочали українські жінки, заснувавши спеціальний «Фонд на потреби України» (згодом — «Невгасаючий Фонд України»). В одній зі своїх відозв до українців Галичини вони підкреслювали: «Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь... хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витрачений на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі — вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути чи не бути?..» [94] .
15 грудня на засіданні так званої «Запорізької Ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено закладати стрілецькі організації [95] . У той же день на студентській нараді у львівському товаристві техніків «Основа» постановили розпочати військове навчання серед української молоді [96] . А вже 16 грудня зібрався Міжпартійний Комітет за участю представників старшого покоління (д-ра Лонгина Цегельського, д-ра Степана Томашівського, проф. Івана Боберського і Константини Малицької) та молоді (Івана Чмоли, Романа Дашкевича, Миколи Балицького і Степана Гайдучка), що поставив собі за мету опрацювати статут для «Українського Стрілецького Товариства» [97] . Проте незабаром представники радикалів вийшли зі спілки і створили свій власний орган під назвою «Український Січовий Союз», яким керував д-р Кирило Трильовський [98] . З цього часу творення українських стрілецьких організацій йде двома паралельними шляхами, які репрезентували, в основному, «Український Січовий Союз» та студентська молодь, за якою стояв Міжпартійний Комітет.
Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі зі студентом філософії Іваном Чмолою. Сюди також входили: Василь Ґеник, Омелян Кучерішка, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Осип Квас, Василь Кучабський та інші. Цей гурток, що став центром розвитку стрілецького руху у Львові, влаштовував військові вправи, навчав теорії, створював військові підручники та термінологію, встановив стрілецький однострій [99] . Значною заслугою його стало видавання журналу «Вiдгуки» (редактором був Омелян Кучерішка), котрий популяризував гасло збройної боротьби за українську державність. «Мусимо тямити, — писалося в одному з його номерів, — що ґваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава. Щоби ж її створити — мусимо все бути готові до бою» [100] . У виданні також детально йшлося про iдеологiчнi та програмовi засади стрiлецького руху, його основну мету, а також були опублiкованi першi iнструкцiї для вiйськового навчання. Все це мало чималий вплив на психологiю пацифiстськи настроєної молодi, однак вихід «Відгуків» у світ обмежився лише чотирма номерами, — очевидно, як через брак коштів, так і через певні недоліки в діяльності самої організації.
Активну участь у формуваннi стрiлецького руху брав i «Український Сiчовий Союз», що був центром сiчових товариств. Вирiшивши у сiчнi 1913 р. почати органiзацiю стрiлецьких гурткiв, вiн внiс на затвердження властей вiдповiдний статут, який однак через перешкоди австро-польської адмiнiстрацiї не був затверджений. Польськi верховоди Галичини, якi й у минулому стримували нормальний розвиток українського нацiонального життя, вирiшили будь-що не допустити створення українських вiйськових органiзацiй. Тому тiльки за третiм разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав статут польського «Стшельца» і подав його на розгляд до галицького намісництва, новий статут товариства «Сiчовi Стрiльцi» було затверджено [101] . 18 березня 1913 р. на його основi у Львовi органiзували перше легальне українське стрiлецьке товариство пiд однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Того ж мiсяця такi товариства виникли у Косовi, Яблуновi, Залiщиках i Шешорах [102] .
Що ж до студентського стрiлецького гуртка, то вiн пiсля того, як двічі поспіль його статут Мiнiстерство Внутрiшнiх Справ вiдхилило, об’єднався з товариством «Сiчовi Стрiльцi». Кошовим об’єднаних товариств залишився Володимир Старосольський, а його заступником став Iван Чмола. Проте незабаром виявилося, що спiльна праця не ладиться, до того ж, студенти не хотiли визнавати «Український Сiчовий Союз» та його iнструкцiї. Тодi за iнiцiативою Кирила Трильовського, голови вищеназваної iнституцiї, «Повiтова Сiч» у Львовi внесла до намiсництва новий статут, i 25 сiчня 1914 р. постало ще одне товариство «Сiчових Стрiльцiв» [103] . Вiдтодi студентське стрiлецьке товариство почало називатися «Сiчовi Стрiльцi I» («СС I»), а товариство, засноване 25 сiчня, — «Сiчовi Стрiльцi II» («СС II»).
Таким був початок українського стрілецького руху в Галичині, основним завданням якого було відновлення збройної сили, як засобу виборення самостійності України. Незважаючи на перешкоди як австро-польських офіційних чинників, так і власних австрофілів та «культурників» молоді прихильники збройного гарту вперто вчилися військового ремесла та невтомно його популяризували серед співвітчизників. Хоча ця праця й не йшла спільно, в одній організації, а розбивалася ніби на три осередки: студентський стрілецький гурток «Січові Стрільці І», «Стрілецьку секцію» «Українського Січового Союзу», куди належали і «Січові Стрільці ІІ», та стрілецьке товариство при «Соколі-Батьку», — вони були в постійному контакті між собою. Завдяки їхній діяльності в Україні вперше за довгі роки почала відроджуватися національна військова сила, яка інколи мала різні форми, але завжди одну мету.
Ліпше розвивалося товариство «Січові Стрільці II», де кошовим обрали Романа Дашкевича. Сюди приймали всiх, незважаючи на освiту чи стать, тому вже незабаром воно нараховувало близько 300 чоловік, здебiльшого робiтникiв i ремiсникiв [104] . Членською емблемою товариства служили двi переплетенi лiтери — «В» i «С», що означали: «Воля або смерть» [105] . Завданням «СС II» було пiдготувати зі стрiльця не тiльки доброго вояка, а й справжнього громадянина та органiзатора. Для цього тут, окрiм вiйськового вишколу, вивчали iсторiю України, суспiльні науки, iсторiю європейських революцiй. Органiзацiйною та просвiтньою роботою — як всерединi товариства, так i в сiльських «Сiчах» — займалися студенти, що були об’єднані в 1-й четі [106] .

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка