Микола Дашкієв зуби дракона


Розділ XVII ТАК ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ



Сторінка9/13
Дата конвертації11.05.2016
Розмір3.76 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
Розділ XVII
ТАК ПРИХОДИТЬ ЛЮБОВ


Даремно нашорошував вуха старий Джоші, — в розмові двох на битій дорозі поблизу Навабганджа не було нічого секретного. Навіть більше: коли б її застенографувати, вона навряд чи й зацікавила б читача. Справді, які почуття можуть викликати у вас звичайнісінькі прозові слова на зразок: «Я приїхала до вас повчитися» та «Дуже радий»?.. Чи розкриє вам душевний стан персонажа старанно процитований монолог на тему «Досягнення радянської нейрохірургії?» Друковане слово — тільки блідий відбиток слова живого. Навіть коли б з допомогою найхитромудріших значків удалося б зафіксувати, а потім відтворити за текстом інтонацію, тембр і силу кожного звуку, ми не могли б збагнути, чому подеколи найбуденніша фраза набуває такої глибини і змісту, що для її розшифрування треба написати цілий роман, а патетика й лірика іноді наштовхуються на стіну байдужості і розлітаються на всі боки блискучими холодними осколками. Промовляє не тільки язик. Свою мову мають і очі, і руки, і все тіло. Ось жмакає дівчина краєчок «сарі» — невибагливого одягу індійських жінок, — потупила очі й говорить тихо та лагідно, а може навіть мовчить і тільки зрідка кивне головою. На її рожеве вушко грайливо спадає золотий кучерик, і вам дуже хочеться торкнутися його. Вібрує у цієї дівчини жилка на білій шиї, — така цнотлива й боязка. Дівочі груди чомусь дихають значно глибше, аніж звичайно, — і вони теж уміють виразисто говорити: то затримають з собі подих, то зітхнуть з полегшенням. Ви не дивитесь ні на що, а бачите все. Тільки бачите, не аналізуючи й не шукаючи причин. Та й навіщо їх шукати? Любов уникає руйнівного аналізу. Вона синтезує, пожадливо збирає окремі відчуття, щоб натхненно прикрасити й об’єднати в чарівний образ найкращої в світі людини. Ні, Андрій Лаптєв та Майя не говорили про любов, не співали дифірамбів краєвидам та погоді, не зітхали, крадькома позираючи один на одного. В їхній бесіді фігурували скальпелі та трепани, тампони та всякі інші причиндали, необхідні в хірургії, але надто далекі від лірики. І все одно саме там, біля баньяну, який щороку в переддень Азарха правив за збірний пункт калікам з усієї Бенгалії, відбулося перше освідчення, перше зближення двох людей. Спочатку Лаптєв ще опирався своїм почуттям. Він з тоскним неспокоєм думав про те, з якою зловтіхою, з яким підкресленим презирством поставляться до нього ті лицеміри й ханжі, які всі людські почуття й поривання ладні занумерувати, проштемпелювати і підшити до відповідної «справи». Вони намагатимуться розтоптати брудними чобітьми те найчистіше, чого самі ніколи не зазнали, отруюватимуть життя і йому, і Майї. Краще було б не закохуватись. Але коли вже так сталося, треба захищати своє право на щастя. Андрій насторожено, нетерпляче очікував на щонайменший натяк з боку якогось із співробітників, щоб з самого початку гостро урвати спроби втрутитися в його особисте життя. Проте в експедиції не було тих дрібних мерзотників, що вважають за свій солодкий обов’язок нашіптувати, під’юджувати, сварити. Цей невеликий колектив борців за життя пройшов вогненну купіль фронтів Вітчизняної війни, яка очистила його від пустого шумовиння та брудного накипу, навчила щирості відносин та взаємної поваги. Доцент Лаптєв був у експедиції новачком; він ще не знав її традицій, йому здавалося, що про його почуття до Майї просто ще ніхто не довідався. Але всі бачили, всі розуміли, що коїться з Андрієм Лаптєвим… і мовчали. Коли людина в такому стані, її краще не чіпати. Настане час, і вона сама заговорить, почне ділитися радістю чи горем, попросить поради. А зараз хай в ній перекиплять почуття, випарується зайвина енергії, і майбутнє перетвориться з розпливчастого марева на чітке просторове зображення справжнього життя. Слід сказати прямо: Майю в експедиції зустріли стримано. Коли б вона була звичайною індійською дівчиною з якогось селища, до неї поставилися б як до хорошого друга, як до учня, здатного ввібрати в себе найкраще, що може дати радянська людина. Однак вона з’явилась як дочка раджі, як представник чужого світу, тому до неї придивлялися пильно, оцінюючи за найсуворішими критеріями, і до часу відгороджувалися підкресленою ввічливістю. А вона нічого того й не помічала. П’яна від щастя, вперше по-справжньому юна, вона летіла десь у високості на крилах, які міцніли з кожним її рухом. Де там було їй розрізняти нюанси в ставленні до неї кожного з росіян, коли один з них — найкращий! — любив її. їй хотілося відповісти на цю любов чимось дуже хорошим, показати себе гідною його, мужньою, витривалою. Дівчині здавалось, що ось-ось має трапитись щось надзвичайне, коли доведеться напружити всі сили і показати Андрієві, на що вона здатна. Але нічого видатного не трапилось. Майї не довелося навіть зіткнутися з чумою. Страшна хвороба того року обминула Бенгалію, — вірніше, з допомогою новітніх засобів удалося запобігти епідеміям ще до їхнього виникнення. Експедиція, головним чином, провадила роботу дуже прозову, хоч і важливу. Чума в Індії — страшне лихо. Вона не згасає ніколи, жевріючи, як вуглина під попелом, скрізь, де панують злидні та бруд, і може в першу-ліпшу мить спричинитися до страшної пожежі. Саме через це навіть англійці сяк-так боролися проти чуми та ще й запрошували лікарів усього світу допомогти їм в цьому. Росія відгукнулась на цей заклик першою. З 1897 року, коли до Індії було послано протичумну експедицію, в складі якої був славнозвісний український вчений Заболотний, ця допомога перетворилася майже на обов’язок. Але в Індії лікарям доводиться стикатися не тільки з чумою. Коли б якомусь з учених заманулося зібрати збудників усіх хвороб, починаючи з древньої, як світ, прокази й кінчаючи найсучаснішими вірусами, він би знайшов їх тут дуже легко. Однак ця перспектива навряд чи припала б до смаку хоч будь-кому, не кажучи вже про членів радянської епідеміологічної експедиції, яким довелося стати універсальними фахівцями з усіх галузей медицини. Минув той час, коли на радянських лікарів дивилися майже як на провісників лиха. Нема де правди діти, — Сатіапал таки допоміг експедиції, розвіявши навколо неї атмосферу недовір’я. Та навіть коли б не це, крига скресла б все одно. Досить було провести дві-три вдалі операції, вилікувати кількох тяжкохворих — і вже доводилося подеколи навіть обмежувати прийом, бо невистачало ні лікарів, ні ліків. Поки що лікувалися тільки мужчини. Вперше подолавши острах, вони почали звертатися до радянських лікарів охоче. А жінки вперто відмовлялися від медичної допомоги і, навіть вмираючи, тяглися до невігласів-жерців. На жаль, у складі експедиції не було жодної жінки. Професор Калинніков з дня на день чекав приїзду своєї дружини-терапевта та її подруги-хірурга, справедливо вважаючи, що жінкам легше знайти шлях до сердець затурканих, темних істот. Проте приїзд жінок відкладався через ряд обставин, тому Калинніков зрадів, коли з’явилась дочка Сатіапала. йому здавалося, що Майя допоможе перемогти недовіру жіночої частини населення. Кілька перших спроб нічого не дали. Хворі індійки не припускали, що молода дівчина може зарадити лихові, врятувати їх від хвороб. Та ось до табору прийшов старик-мусульманин, якого незадовго перед тим було вилікувано від тропічної малярії. Старий благав урятувати його дружину або хоч допомогти їй спокійно вмерти. Він поставив лише єдину умову: щоб його дружину лікували в нього вдома, потай, і щоб лікарем була жінка. З розповіді старого можна було гадати, що у хворої гостре запалення апендициту, а може й щось гірше. Калинніков на мить завагався. Од результату першої операції залежить дуже багато. Чи має ж він право доручити її незнайомій, по суті, дівчині?.. Професор викликав Лаптєва і поділився з ним своїми сумнівами. Що міг відповісти Андрій?.. Він вірив Майї не тільки як любимій людині, а й як хірургові. Він бачив ЇЇ «а операціях і переконався, що, незважаючи на свою молодість, вона вже має неабиякий досвід. Але тут не було місця для суб’єктивності. Нещасливий випадок, одне з численних несподіваних ускладнень — і смерть пацієнтки впаде на всю експедицію. До того ж, оперувати доведеться в найважчих, майже неможливих умовах. Та все одно зважитися треба. — Можна! — сказав Андрій і притиснув кулаком стіл, ніби придушуючи рештки сумніву. — Гаразд, — відповів Калинніков. — Підете з нею. Може, ви станете їй в пригоді хоча б порадою. І ось вони удвох з Майєю йдуть в абсолютній темряві слідом за стариком-мусульманином. Навіть не йдуть, а скрадаються, бо старий на кожний необережний крок відповідає благальним зойком. Він хоче обдурити не тільки Аллаха, а й своїх односельчан, сподіваючись і жінку врятувати, і осуду не стягти на себе. Подорож важка і неприємна — старий навмисне накидає гаку, вибираючи найглухіші стежки. В руках у Андрія скринька з хірургічними інструментами, на спині — важкий акумулятор і велика переносна лампа. Повні руки і в Майї: адже невідомо, які будуть потрібні ліки та прилади. Про всяк випадок доводиться нести з собою стільки, що вистачило б на обладнання невеликої амбулаторії. Темна ніч. Виття шакалів. Таємничий шерех вітру в гущавині. Легеньке шарудіння кроків по сухій траві… Є невимовна, неповторна краса отакої подорожі вночі поруч коханої людини. Може, й добре, що старик-мусульманин заважає промовити бодай слово. Отак іти мовчки, відчувати лікоть хорошого, сильного, який може захистити в разі потреби, — хіба це не найкраще в світі?! Ні, Майя не хвилюється, — ні от стілечки! Хай апендицит, хай навіть що-небудь далеко складніше, — вона впорається з завданням і проведе операцію так, що їй ніхто нічого не закине. Вона чудово розуміє, як хвилюватиметься за неї Андрій, та й професор Калинніков, цей суворий зовні, але насправді милий і лагідний чоловік, не спатиме, аж доки дістане звістку, що все гаразд… Вона мусить виправдати його довір’я і виправдає! І ось Майя лишилася одна в хатині мусульманина. Старий дозволив Лаптєву тільки встановити акумулятор та лампу, а потім попросив його геть. Дівчина неуважно озирала майже порожню кімнату, — одне з тих приміщень, які цілком виразно свідчать про скромні достатки хазяїнів, — і прислухалась до стогону та уривчастого шепотіння, що долинали з сусідньої кімнати. — Баб, я хочу бачити хвору! — голосно промовила дівчина, втрачаючи терпець. — Зараз, мем-сагіб, зараз! — почувся голос старика, а слідом за тим — глухий ляпас і приглушений зойк. На порозі з’явився мусульманин. Він тягнув за руку молоду дівчину, навіть дівчинку. Обличчя в неї було перекривлене від болю, чорні очі сповнилися смертельною тоскнотою. — Іди, іди! — старий ще раз смикнув дружину за руку і підштовхнув ззаду кулаком. — Мем-сагіб тобі допоможе! — Роздягайся, кхокі, — співчутливо сказала Майя. Вона назвала цю молоду жінку пестливо, але та й справді скидалась на дитину, на маленьку дівчинку — «кхокі». Ох, не виконувався закон, що дівчина не може вийти заміж раніше як у чотирнадцять років! Та їй і зараз, певне, ще немає й дванадцяти! — Не бійся, кхокі, я тобі допоможу! Старанний огляд хворої ствердив, що в неї апендицит. — Треба робити операцію, — неголосно сказала Майя. — Баб, негайно розпаліть вогонь і закип’ятіть відро води. Старий похнюпився й вийшов. Здавалось, збігла ціла вічність, доки він повернувся, несучи кип’яток. Майя якнайстаранніше вимила руки, приготувала хвору і вигнала старого геть. Тепер вона лишилася наодинці з хворою, наодинці з хворобою, яку треба подолати за всяку ціну. Хвора вже не пручалася й не стогнала. Тільки дрібні краплинки поту виступили в неї на крилах носа та безвільно, в німому зойкові, напіводкрилися спраглі, ще по-дитячому пухлі губи. — Все буде гаразд, кхокі… — умовляла її Майя, готуючи маску для наркозу. — Зараз ти заснеш і навіть не відчуватимеш болю… Але хвора не вірила, ні! Вона готувалася до смерті і мовчала, не зводячи ненависного погляду з тієї, кого вважала за свою губительку. І цей погляд врізався в душу Майї назавжди. За звичайних умов навіть найпростішу операцію проводять два а то й три чоловіки — хірург, асистент та наркотизатор. А тут Майї довелося все робити самій. Операція була, як і всяка операція, не дуже складна, не дуже легка. Звісно, коли б старий не зволікав до вечора, для хворої було б краще: апендицит треба видаляти якнайшвидше. Але й тепер ще не пізно. Майя чула під вікном кроки Андрія, його нервове покашлювання. Любий, він так хвилюється! А хвилюватися й нема чого. Яке щастя, що в цієї дівчинки апендицит, а не перитоніт, наприклад! Майя була така певна щасливого кінця, що аж загадала: якщо все скінчиться гаразд, вона стане дружиною Андрія. Дівчина хотіла цього, і це надавало їй нових сил, рішучості, впевненості. Їй пригадався інший вечір, — той, коли Андрій зумів підкорити Самума і вперше постав перед нею втіленням сили й енергії. Вона теж тоді загадувала — але хіба можна порівняти оці два вечори? Тоді Майя була просто дитиною, незважаючи на свої двадцять два роки. Тепер вона покохала і пізнала ціну самопожертви в ім’я кохання. «Ти повинна одужати, кхокі!» — просила, переконувала, наказувала Майя, а її пальці тим часом звично робили своє, видаляючи пошкоджене, зашиваючи розрізане. І коли на шов лягла остання скобка, Майя зітхнула з полегшенням. — Заходьте, баб! — гукнула вона старого. — Ваша дружина майже здорова. Вона незабаром прокинеться. Я лишатимусь біля неї, аж доки її стан буде цілком задовільним. — Дякую, мем-сагіб, дякую! — старий був розчулений. — Не треба, ні! Мем-сагіб втомилась, вона повинна спочити… — Нічого, я спочину завтра! Досі розмова точилась на англійській мові, якою тільки й володіли дехто з росіян. Але індієць так перекручував слова, що Майя вирішила перейти на рідну мову. — О, — здивувався старий, — мем-сагіб знає хінді? Та ще й так добре, ніби жила в Бенгалії багато років? — Я й жила тут, баб! — з посмішкою відповіла Майя. — Мій батько — індієць. Я дочка раджі Сатіапала. Ще не закінчивши фразу, вона побачила, як старик заблимав очима, відсахнувся і, схопившись руками за голову, схилився до стінки. — Вам погано, баб? — стурбовано запитала дівчина. А той у відповідь люто смикнувся, простягнув палець до дверей і зашипів: — Чому не сказала раніше?! Чому не сказала?!.. Геть звідси! І знай, що кров моєї дружини впаде на голову тобі, і твоїм дітям, і твоїм внукам, і правнукам, аж до десятого коліна! Дівчина нічого не розуміла. Вона спробувала ще раз заспокоїти старого, але той сахався і все повторював своє «геть!». Ледве не плачучи, Майя вибігла з кімнати. На ґанку її зустрів Андрій. — Що сталося, Майю?.. Чому хазяїн репетує?.. Хвора померла? В його голосі було стільки турботи, стільки тривоги, що Майя ледве стримала бажання припасти до грудей коханому. — Ні, ні! Мені здається, все гаразд. Але старик… Я не знаю, чого він хоче. Підіть до нього, умовте… Треба ж комусь лишитися біля хворої… Андрій попрямував до халупи, але старий зустрів його на порозі невиразними вигуками, погрозами, прокльонами. Можна було зрозуміти тільки одне: мусульманин наляканий тим, що операцію його дружині робила зовсім не росіянка, як він гадав, а індійка. Даремно Лаптєв доводив, що присутність лікаря просто необхідна і що хвора без кваліфікованого нагляду може загинути. Старий був непохитний, і довелося піти ні з чим. Андрій з Майєю поверталися до табору аж на світанку. Рожевіло небо. Прокидалися пташки. Неквапно й потужно дихала земля, вбираючи в себе життєдайну прохолоду перед задушливим днем. Потім спалахнули хмарки над обрієм. Засяяло, пофарбувалося в золотаві життєрадісні кольори все довкола: і ліс, і ріка, і вкрита білою порохнявою дорога. В таку годину тільки б радіти з життя, мріяти й сподіватися, упиваючись сонячним промінням ранку, ніжного, як юність. Але Майя і Андрій ішли мовчки, сумовито, повні тоскних передчуттів та того незадоволення, що завжди йде в парі з невдачею. Лаптєв одразу ж доповів Калиннікову про операцію та про дивну поведінку старика-мусульманина. Калинніков наморщив лоба, зітхнув: — Кепсько!.. Я забув вас попередити, Андрію: зараз у Індії загострилася боротьба між індусами, тобто брахманістами, і мусульманами. Ми припустилися великої помилки. Якщо хвора помре, ніхто з мусульманів ніколи більш не прийде до нас. А тут їх більше як шістдесят процентів. …Надвечір другого дня прибіг старик-мусульманин і, рвучи на собі волосся, закричав, що його дружина помирає.

Розділ XVIII
ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ СМЕРТЮ


То були пишні похорони — найпишніші на всю округу вперше за багато років. Усі — від останнього золотарі з касти шудра аж до пихатих брахманів — повинні були побачити, які статки має П’яришонгкор Чаттопадхайя, — син, внук і правнук писаря з касти кайоста, а тепер — багатий землевласник, заміндар. Над смертним ложем молодої дружини заміндара цілу добу мимрив мантри з священних книг найголовніший жрець, пурохіт. Йому допомагали п’ятдесят брахманів, які вважали за свій обов’язок насамперед якнайбільше з’їсти на честь померлої. Похоронне вогнище було складене тільки з сандалового дерева, разом з запашним димом якого мало розвіятися й бренне тіло дружини заміндара, щоб її дух пізніше втілився в іншій подобі та перейшов до вищої касти. Брахмани запевняли, що так і станеться, бо П’яришонгкор Чаттопадхайя вславився своїм праведним життям та невсипущим додержанням кастових звичаїв і законів. Зводиться догори запашний сандаловий дим, несе його вітер ген далеко, — аж до Навабганджа, до халупи старого мусульманина Ойяма, просочується в кімнату, потрапляє в ніздрі молодої жінки, майже дитини, яка, розметавшись, лежить на благенькому килимі і, марячи, кличе маму, — ту, яка завжди допомагає… Але ні, не допоможе й матір! Вона сидить ось тут, поруч, і з її запалених очей уже не ллються й сльози. А дим сандалового дерева лоскоче їй ніздрі, дратує й радує: ага, кляті індуси, зазнали й ви лиха!.. Паліть, невірні, своїх дітей, паліть! Вогнем розвіяне — не втілиться в живому, не сподівайтесь!.. Паліть, паліть, — коли б не згоріли й ви самі! Так думає стара жінка, яка майже втратила глузд з горя і ладна проклясти весь світ за те, що вмирає її дочка. Так думає і старий Ойям — повновладний власник своєї молодої дружини. А біля ліжка хворої сидить товстий брудний мулла, мимрить вірші з корану і час од часу вигукує писклявим голосом скопця: — Дивіться, люди!.. Дивіться, правовірні!.. Індуси вирішили винищити усіх мусульман!.. Найзапашнішу квітку нашого селища підтято ножем поганської дівки!.. Лихо нам, лихо! Мулла кричить так, щоб було чути надворі, де під вікнами халупи юрмляться мусульмани. І його слова падають на відповідний грунт: протягом багатьох сторіч триває глуха ворожнеча між індусами та мусульманами в Індії, і цю ворожнечу повсякчас хтось роздмухує. Жили-були в Навабганджі дві подруги — Кончонмала й Кушум. Перша — багатша, друга — бідніша. Та — індуска, ця — мусульманка. Для них не існувало спірних питань релігії та економіки; вони любили одна одну і заприсяглися не розлучатися ніколи. Їх розлучили, коли їм минуло по дванадцять років. Кончонмала вийшла заміж, — а вірніше, ії «віддали в дім свекра», як кажуть в Бенгалії, — за багатія П’яришонгкора, а Кушум дісталася старому Ойямові. І пішли подруги різними шляхами. П’яришонгкор втовкмачував дружині, що мусульмани— лихварі й мерзотники, огидні й брудні нечестивці, які проливають кров священних корів і не вірять в переселення душ. Старий Ойям доводив, що індуси злодії й грабіжники, поганці, що можуть обожествити навіть свиню. Щонайменша різниця в релігійних обрядах та звичаях давала обом привід для цілого ряду обвинувачень та прокльонів. І ні Ойям, ні П’яришоигкор не були здатні проаналізувати, чому ж, власне, вони ворогують? Кілька сот років тому, за імперії Великих Моголів, мусульмани посіли в Індії панівне становище і таки й справді добряче насолили індусам. Ота імперія впала прахом; вже давно Індію грабує Англія, а індійці й досі не об’єдналися проти спільного ворога, бо їм не дають цього зробити. День при дні нацьковували Ойям та П’яришонгкор своїх дружин одну проти одної, і хто знає, чи не стали б з часом любі подруги найзапеклішими ворогами… Але їм судилася інша доля. Подруги захворіли майже одночасно. Кончонмала загинула: в неї був дифтерит, а доброчесний заміндар замість лікаря викликав жерця. Кушум мала всі шанси на одужання: операцію було зроблено кваліфіковано, з дотриманням всіх запобіжних заходів. Але, залишена з волі свого чоловіка напризволяще, хвора в момент пробудження від наркозу пошкодила собі в нестямі рану, а кашель та блювання зірвали їй внутрішні шви. В жінки почався сепсис, який неминуче вів до трагічного кінця. Охопивши голову руками, сидить біля ліжка дружини старий Ойям і з тупим одчаєм намагається збагнути, за що ж саме карає його Аллах? Може, за те, що звернувся до російських лікарів?.. Але ж Кушум була хвора вже й тоді… Не один з мусульманів звертався до них, і ніхто не вмер… Лихо накликала дочка Сатіапала, ясно… А що, як запросити росіянина? Аллах пробачить таку свавільність; адже лікарі тільки виконають його волю… Хай прийде лікар, хай! Отак умовляв себе старий Ойям і, нарешті, умовив. Він любив свою дружину гіркою й пожадливою останньою любов’ю старика і в ім’я цього може й не дуже високого, але сильного почуття міг зважитись на все. Не кажучи нікому ані слова, він тихенько вибрався з халупи та й подався до табору росіян. Вже з вигляду старого Лаптєв зрозумів, що трапилось лихо. Калиннікова не було; він мав ось-ось приїхати, але доцент не став чекати. Через якихось п’ять хвилин він разом з Ойямом вже прямував дорогою через ліс. Старий мусульманин трохи заспокоївся. Тепер, коли він поклав турботу про здоров’я своєї дружини на лікаря і дещо приспав сумніви в правильності обраного рішення, йому вже почало здаватися, що все скінчиться гаразд. Андрій Лаптєв тамував у собі тоскний неспокій. Він не бачив у очі дружини Ойяма, не знав, по суті, як проводилась операція та який стан у хворої зараз. Смерть людини з вини хірурга неприпустима взагалі, а за цих обставин призведе ще й до дуже неприємних ускладнень. Темні люди не зрозуміють, що лікар не винний. Вони вимагатимуть одного — врятувати хвору. Отже, відповідальність за життя людини лежить на ньому. Але хвилюватися завчасно — не варто. Надія ще не втрачена: є чудесний препарат, пеніцилін, який зможе подолати страшну хворобу. Найгірше, що вся ця історія пов’язана з Майєю… Люба, хороша, вона зовсім розчавлена лихом… Кілька хвилин тому Андрій забіг повідомити її, що йде рятувати хвору. Дівчина не почула його кроків; вона плакала, сховавши голову в подушку. Гострий біль пронизав серце Андрієві. Хотілося притиснути до грудей кохану, осушити її сльози поцілунком, втішити. Але він тільки постояв на порозі, та й пішов. А тепер у нього перед очима стоять вузенькі дівочі плечі, які скорботно здригаються в беззвучному риданні. Здавалося б, слабкодухість та безпорадність ніколи не викличуть схиляння та поваги. А от чомусь саме у хвилини розгубленості й розпачу Майя стала Андрієві ще ближчою, ще дорожчою. — Сагібе, не треба йти далі… — почувся голос старого Ойяма, і Лаптєв отямився. Біля халупи мусульманина відбувалося щось схоже на мітинг. Кілька десятків людей вимахували руками, галасували, перебиваючи одне одного. Слів не було чути, — все зливалося в суцільне гудіння, погрозливе, як голос розбурханого рою. — Чого треба цим людям? — Не знаю, сагібе… — тоскно відповів старий. — Може, Кушум померла? — Ходімте швидше. До садиби старого Ойяма лишалося кроків із сто, коли на ґанок будинку вибіг товстий безбородий чолов’яга. Він щось вигукнув, махнув рукою, і весь натовп миттю обернувся в бік дороги. Запала тиша. Лаптєв мимохіть прискорив ходу. Як завжди, він ішов назустріч небезпеці навально, не намагаючись відтягти неприємної хвилини. А в оцьому наближенні одинака до юрби й справді приємного було мало. Зловісна мовчанка людей, які щойно галасували та розмахували руками, скидалася на безмовність порохового склепу, до якого бікфордовим шнуром біжить вогник. Хто міг би поручитися, що екзальтований натовп не кинеться на чужинця-лікаря? Неграмотним, затурканим людям, певне, здається, що вони протистоять лихові, і ця переконаність надає їм одностайності, здатності за першим знаком вчинити злочин в ім’я уявної справедливості. Такому фанатизмові можна протипоставити лише віру в свою правоту, — правоту лікаря і радянської людини. Коли вже йти — то напролом. Андрій вибрав очима одного з мусульман, який зиркав на нього найлютіше, і пішов прямо на нього. То був гідний противник, молодий, високий, широкоплечий, з кулаками, як молоти. Величезна енергія м’язів велетня, збуджена мозком, вирувала, шукаючи виходу; налиті кров’ю очі вп’ялися в чужинця. А той ішов на нього спокійно, немов не помічаючи небезпеки, і, зупинившись за крок, сказав: — Дайте пройти. Юнак не поворухнувся. Тоді Лаптєв глузливо похитав головою: — Дурню, забери геть кулаки. Ти можеш мене забити ненароком, а на мене чекає хвора. Велетень не розумів російської мови. Він шукав в інтонаціях голосу противника погроз, лайки чи ще чогось, що дало б привід для наступу, але російський лікар тільки усміхався з співчутливою вищістю, як посміхаються дорослі до пустунів-хлоп’ят. І велетень чомусь відчув себе отаким пустуном, що наколобродив і ладний загладити свою провину. Він навіть поворухнувся, щоб поступитися, але ззаду, з ґанку, долетіла писклява команда, а слідом за нею зчинився страшенний гармидер. Коли б не втручання мулли, все обійшлося б, мабуть, гаразд. Люди були приголомшені несподіваним поворотом подій, вражені рішучістю росіянина, який не побоявся піти один проти всіх. В ту мить, коли найсильніший з них визнав себе переможеним, юрба втратила перевагу вищості над мужнім одинаком. Тепер його ніхто не зачепив би й пальцем. Зате гнів людей упав на Ойяма. Юнак-мусульманин схопив старого за комір і підняв високо у повітря. Ойям щось кричав, але його лемент тонув у загальному галасі. — Стійте! — вигукнув англійською мовою Андрій. Його ніхто не почув. І тоді він, як колись у дитинстві, заклав чотири пальці в рот і свиснув так, що аж у вухах залящало. — Стійте, кажу вам! Ну? Люди оберталися на зухвалий посвист, замовкав гармидер, опускалися кулаки. — Чого вам треба від старого?.. Пустіть його!.. — Лаптєв підійшов до велетня і поклав йому руку на плече. — Скажи, коли б це помирала твоя дружина, чи не зробив би ти все, щоб її врятувати? Зизим оком позирнув на нього велетень, але таки випустив старого. Потім сказав злісно: — Це моя сестра, сагібе!.. Якщо вона загине, слідом за нею піде й Ойям! — Вона житиме! — твердо сказав Андрій. — Я її врятую. — А якщо не врятуєте?.. — тихо, погрозливо запитав велетень. — Ну, тоді… я відповідатиму за її смерть замість старого Ойяма. Згода? Лаптєв простягнув правицю, але мусульманин її не взяв, а тільки мовчки хитнув головою і попростував до халупи. Розчепіривши руки і загородивши собою двері, щось зарепетував товстий мулла. Велетень легеньким рухом одсунув його вбік і пропустив Лаптєва в сіни. — Зачекайте трохи, сагібе… Він пішов до кімнати; заговорив швидко й гнівно, відповідаючи на плач та вигуки якоїсь жінки, а потім гукнув: — Заходьте, сагібе! Ледве стримуючи нервовий дрож, Лаптєв підбіг до хворої. Жива! Дівчатко аж пашіло жаром. Спраглі чорні губи її розкрилися, груди дихали так, ніби в кімнаті невистачало повітря, серце колотилося з останніх сил — метушливо й слабко. Кепсько, навіть дуже кепсько. Доцент ввів хворій пеніцилін і схилився над нею, тривожно вдивляючись в риси її обличчя. Треба пильнувати та пильнувати: майже кожні ліки — отрута, яка часом здатна вбити не тільки збудників хвороби, а й хворого. Здавалося, наче йдеться до цього. З обличчя хворої почали збігати фарби, конвульсивно затремтіли м’язи, розкрилися й закотилися невидющі очі. — Камфору!.. — пошепки скомандував сам собі доцент. Камфора не допомагала. Марними були й інші звичайні засоби: знесилений організм не витримував різкого струсу нервової системи; наближався кінець. Майже в розпачі Андрій поклав шприц і відійшов до вікна, аби не бачити ненависного погляду брата помираючої. Ні, Лаптєва не лякали погрози мусульманина. Далеко страшнішими були докори власного сумління, визнання безсилля перед смертю. Людина помирає, а він, лікар, нічим не може зарадити. За вікном швидко сутеніло. Запливало кров’ю небо, віщуючи вітер. Курною дорогою неквапно чапав буйвол, ліниво одмахуючись хвостом від комах. Заверещали цикади. Десь брязнуло щось металеве. Зір Андрія чіплявся за не варті уваги дрібниці, вухо ловило звуки, які вже стали звичними, і все це тільки для того, щоб відвернути увагу від дуже важкого, дуже неприємного. Буйвол звернув праворуч, смикнув на ходу листя з куща і зупинився біля халупи, яка, коли судити з її розмірів, належала якомусь багатієві. З халупи вийшли двоє. Одного Андрій впізнав одразу: то був товстий мулла. Другий дуже нагадував коюсь знайомого, але пам’ять не могла встановити, кого саме. Відстань проковтнула дрібні деталі облич. Андрій тільки бачив, що мулла запобігливо метушиться навколо низенького худорлявого чоловіка в чалмі, а той поважно відповідає, супроводжуючи слова скупими жестами. Ось він обернувся обличчям до халупи старого Ойяма і характерним жестом показав, як роблять укол. — Хінчінбрук! — прошепотів Андрій. Це була тільки гадка, неймовірне, безпідставне припущення, але саме неймовірність такого збігу зміцнила певність Лаптєва в тому, що перед ним стоїть той, хто одного разу вже трапився на шляху. — Послухайте, любий, що ото за людина? Брат хворої зрушив з місця і повільно підійшов до вікна. Мусульманин дивився не туди, куди вказував Лаптєв, а на нього самого, і цей погляд не віщував добра: Кушум помирає, а російський лікар, мов кумця-плетуха, позирає, що діється на вулиці. — Скажіть, а то не англієць часом? Худорлявий повторив свій рух. Укол, потім різкий помах руки, яка наче перекреслила і викинула геть чиєсь життя. Так принаймні здалося Лаптєву, і він уже з цілковитою певністю повторив: — Майкл Хінчінбрук! Дивна властивість людської пам’яті! Вона інколи підсуває найневідповідніші спогади тільки тому, що яскраво проступила якась неістотна деталь і нагадала минуле. Ось і зараз: Лаптєв, дивлячись на того, хто скидався на англійського шпигуна, пригадав зовсім не маєток Сатіапала, а звільнене від японських окупантів містечко в Маньчжурії восени минулого року, напівзруйновану фанзу і старого лікаря-китайця. Немилосердно перекручуючи російські слова, китаєць урочисто з’ясовує Лаптєву старовинну методику лікування уколами та припіканнями, вказує на бронзовому муляжі тіла людини, де треба шукати «життєві точки», пояснює, як та коли колоти, щоб вилікувати хворого від тієї чи іншої хвороби. Розповідь старого китайця дуже скидається на байку для малих діточок; після цілоденного походу Андрієві нестерпно хочеться спати, але елементарна ввічливість змушує його слухати з підкресленою увагою. І пам’ять дещо схоплює, — мимохіть, просто так, як запам’ятовуються обличчя й цифри, звуки й відчуття. А потім лікар-китаєць допомагає Лаптєву в госпіталі і творить справжні чудеса своїми уколами: нез’ясовні, безглузді з точки зору сучасної медицини дії рятують життя тим, які були приречені на смерть… Думки блискавичні. Всі ці спогади перебігли в мозку Андрія Лаптєва за якусь мить і наштовхнули на рішення: треба негайно зробити помираючій уколи. Можливості наукової медицини вичерпані, то чи не допоможуть емпіричні методи народної медицини Китаю? Андрій кинувся до хворої. За приписом старого лікаря-китайця, в разі шоку треба колоти срібною голкою. Такої, безумовно, немає. Хай буде звичайна, стерильна, од шприца. Але куди ж колоти? Лаптєв на мить заплющив очі, і перед ним постав бронзовий муляж з численними отворами. Лікар-китаєць розповідав, що той, хто складає іспит на звання лікаря, мусить безпомилково проткнути голкою кожен з замазаних смолою отворів у муляжі, щоб звідти бризнула червона рідина, яка імітує кров… Боронь боже схибити хоч на міліметр! Мабуть, з точки зору китайських народних лікарів Андрій Лаптєв у ці секунди творив щось неймовірне, неприпустиме. І голка була не такою, як приписувалось, і «життєві точки» на бронзовому муляжі не збіглися б з тими плямами, які лишала голка шприца на тілі хворої, і рухам доцента бракувало впевненості. Однак за своїм наслідком ці дії давали те, що потрібно: металева голка подразнювала нервові вузли, викликала зрушення в організмі, на який медикаменти вже не діяли. Лаптєв штрикав і штрикав голкою, а над ним, роззявивши рота, стояв брат хворої. Він позирав на лікаря з повагою і острахом: незрозумілі дії росіянина, його заклопотаний вигляд, рясний піт на чолі давали надію сподіватися на неможливе, а водночас примушували замислюватися, чи не збожеволів він часом? Хвора на уколи не реагувала. Навіть кров не хотіла виходити з шкіри, що стала цупкою й сухою. Сподівання не справджувалися. Начеб слід було вже й кинути марну справу. Але Лаптєв усе ще чіплявся за єдиний шанс врятувати життя людини. І ось він почав помічати, що в стані хворої сталося якесь ще нечітко виражене зрушення. Легесенькими півтінями на обличчя почали напливати фарби. Ледь помітно здригнувся проткнутий голкою м’яз. Хрипкий стогін зірвався з уст жінки.  

 

Стогін!.. Цей вияв болю й страждання був зараз схожий на перший зойк немовляти: життя вступало в свої права, — з його болями й радощами, відчуттями й пориваннями. Андрій випростався, витер піт і веселими задерикуватими очима позирнув на брата хворої: — Ну? Той знітився, не знаючи, чи радіти, чи пробачитись. Доля Кушум лишалася для нього ще неясною; він тільки бачив, що росіянин дуже задоволений. — Як тебе звуть, друже? — Хакім, пане лікарю. — Будеш мене вбивати? Хакім промовчав, а Лаптєв знову схилився над хворою. Радіти рано; відбито тільки першу атаку смерті, а скільки ще буде таких наступів?! — Сагібе, то був мулла і якийсь незнайомий. — Незнайомий?.. — Андрій підвів голову і замислився. — Слухай, Хакіме, чи ти не можеш дізнатися, хто він такий?.. Стривай, не зараз… І — ще одно. Якщо ти не хочеш, щоб загинула твоя сестра — пильнуй! Не підпускай нікого до хати, не бери води з колодязя, плодів з городу. Все це носитимеш з нашого табору, зрозумів? — Зрозумів, сагібе. То… англієць? — Мені здається, так… — обережно відповів Лаптєв. Люто спалахнули очі в Хакіма, стиснулися могутні кулаки. Він вийшов з халупи і повернувся аж за годину. — Його ніхто не знає, сагібе. Кажуть, що то — моулеві, вчений-богослов. Він уже поїхав. Андрій нічого не сказав. Хакім потупцював і вийшов геть. Цілу ніч він кружляв навколо халупи, придивляючись до мерехтливих нічних тіней та прислухаючись до шерехів у лісі. І всю ніч його серце краяв стогін сестри, який долітав з халупи старого Ойяма.




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка