Микола Дашкієв зуби дракона


Розділ XI «НЕ ВСІ ТХОРИ СМЕРДЯТЬ!»



Сторінка6/13
Дата конвертації11.05.2016
Розмір3.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Розділ XI
«НЕ ВСІ ТХОРИ СМЕРДЯТЬ!»



Старий Джоші позбувся своєї високошановної посади сільського чоукидара. Для того, хто не має землі та інших засобів існування, це було рівнозначно приреченню до голодної смерті. Та недарма ж Джоші вважався у своєму селищі за людину, якій щастить завжди і всюди. Він знайшов притулок в маєтку раджі Сатіапала і був призначений за особистого служника російському лікареві. Джоші був незадоволений: хіба це робота?! Хіба він заслуговує на м’яку постіль і смачну їжу за те, що не робить анічогісінько?! Сагіб не дозволяє навіть прибрати постіль чи почистити черевики, і єдиний обов’язок Джоші — відповідати на запитання. Щовечора російський лікар кликав до себе старого, садовив поруч, як рівного, і починав розпитувати проте, що давно відомо всім, та й не варте уваги. Сагібові хотілося знати, що таке касти та чи справді слони бояться мишей; він запитував про назви пір року і про те, скільки чатаків рису потрібно людині на добу; цікавився звичаями та релігійними обрядами індусів. Джоші намагався чесно відробити свій хліб і вдавався до найдетальніших пояснень: — Вода — це вода. Земля — це земля. Касти, як їх називає сагіб, а вірніше «джаті» — це «джаті». Вони одвічні й незмінні. Як вода, всмоктана рослинами, перетворюється разом з ними на землю, так і людина після своєї смерті відроджується в якійсь іншій касті. Якщо людина ретельно виконувала «дхарму» — правила життя і поведінки кожного індуса, — її душа знайде втілення у вищому суспільному стані. Він, Джоші, певне, був колись твариною, потім його дух переселився в когось з найнижчої касти недоторканих, а тоді поступово перебрався аж до найвищої касти, брахманів… — Ну, а далі що? — запитував російський сагіб. Джоші ніколи не задумувався над цим питанням. З нього було досить того, що він належить до найвищої касти зараз. — А що краще, — запитував сагіб, — чи належати до нижчої касти «вайшя», купців, і бути матеріально забезпеченим, чи пишатися званням брахмана і голодувати? Старий Джоші розгублено кліпав очима. Він мимрив, що брахмани стоять вище за всіх людей і здатні навіть повелівати богами, а страждання людей — примарні, уявні і породжуються незнанням того, що насправді існує тільки великий Брахма. — А що краще, — невгавав росіянин, — бути багатим брахманом чи бідним? В глибині душі Джоші вважав, що заможному таки краще. Але ж основним в догматі про «дхарму» є наказ задовольнятися своїм станом, бо за життя поліпшити його неможливо. І Джоші відповідав збентежено: — Я не знаю, сагібе. Я знаю, що існують «джаті» і їх кілька тисяч. У перукаря, наприклад, і дід, і прадід, і внуки, і правнуки були й будуть перукарями. Ніхто не має права змінити свій фах. А якщо людину за велику провину виключать з «джаті», людина загине. Вона перетвориться на «омідвара», «людину надії», яка позбулась усіх засобів існування і підтримки інших людей… — Отже, — задумливо сказав росіянин, — я мусив би стати тільки залізничним майстром. А став лікарем… Чи розумієте ви, Джоші, кому вигідна кастова системі і чому вона розкладається перед вашими очима? Ні, Джоші не розумів, йому було тільки дивним, що в Росії син найостаннішого жебрака міг стати ким завгодно, навіть міністром. Але ж то — Росія, далека, й незрозуміла країна, в якій творяться чудеса. В ній добре було б народитися, але… але… Сагіб зітхав і, здавалося, дивився на старого Джоші з жалісливим співчуттям. Старий хотів би уникнути цих розмов, які будили в ньому неясні бажання, примушували замислюватися над питаннями, які ще зовсім недавно були цілком зрозумілими. Однак він полюбив російського лікаря, і насамперед тому, що сагіб перший з усієх європейців поставився до нього як до справжньої людини. Навіть щира й м’якосердна рані Марія ніколи не дозволяла собі розмовляти так довго з старим індійцем. Кожне доручення доцента Лаптєва Джоші намагався виконати якнайшвидше і якнайкраще. Якось вранці сагіб наказав йому однести листа до Навабганджа і принести звідти пляшку дуже цінних ліків. Про це не повинен знати ніхто, крім раджі Сатіапала. Вони стояли на ґанку палацу, проти вікон невеликого будиночка для хворих. Беручи конверт, Джоші, помітив, що з куща на них позирає той рудий чолов’яга, якого можна було зустріти в найнесподіваніших закутках маєтку. Рудий, напевне, підслухував, бо, помітивши погляд Джоші, одразу ж зник. Старий хотів попередити російського лікаря, але не знав, чи це потрібно, тому вирішив після повернення з Навабганджа насамперед дізнатися, що то за надто цікава людина. Період дощів уже закінчувався, і Джоші добрався до рідного селища досить швидко. Вже без остраху, а з сумирною гідністю посланця значної особи Джоші пішов до табору радянської епідеміологічної експедиції і вручив пакет сивобородому начальникові. Той уважно прочитав послання доцента Лаптєва і сказав: — Гаразд, можете йти. — А ліки? — стурбувався Джоші. — Ліки привезуть. Довелося скоритися, хоч як це було неприємно. Старий вважав, що він не виконав завдання господаря. Не гаючи ні хвилини, Джоші попрямував назад. Вік ішов, похнюпивши голову, і думав про те, що йому не довіряють, дарма що він брахман і не вчинить лихого тому, хто поставився до нього добре. Його роздум урвався несподівано. Одразу ж за селищем, з-під баньяна, який давав притулок калікам в переддень Азарха, вискочило двоє поліцаїв і без зайвих слів скрутили старому руки й ноги. Вони ретельно обшукали його, посадовили на візок і попрямували до садару — районного поліційного управління. Джоші запевняв, що він ні в чому не винний, благав випестити його, навіть обіцяв поліцаям хабаря, але все це не допомагало. Ті навіть не промовили жодного слова. А в поліційному управлінні головний начальник одразу ж поставив питання руба: де ті ліки, що їх одержав Джоші від російського лікаря, — вірніше, не ліки, а страшна отрута, яка викликає чуму? Даремно Джоші присягався, що жодних ліків він не брав і тільки одніс листа, зміст якого йому невідомий. Старого обшукали ще раз і вкинули до льоху. Джоші зовсім занепав духом. Він розумів тепер, хто був винуватцем лиха, і жалкував, що не викрив рудого ще тоді, коли той крадькома вибирався з маєтку Сатіапала під час зливи першого дня Азарха. Те, як було поставлене питання в поліційному управлінні, схиляло Джоші до думки, що сагібу Лаптєву, а може й сивобородому начальникові загрожує велика небезпека. Джоші не турбувався про себе. Він, правда, знав, що таке індійська в’язниця. Людина, яка потрапляє до неї, може заздалегідь розпрощатися з життям. Втеча не рятує, бо куди подасться втікач? його знайдуть, і повторне покарання буде ще жорстокішим. Належало чекати, сподіваючись на милосердя несправедливих суддів, скорятися й терпіти. Джоші й вирішив додержуватися цього правила. Але коли під час наступних допитів від нього зажадали розповіді про те, що діється в маєтку Сатіапала та що робить раджа, Джоші зважився на великий риск. В’язниця, в якій його тримали, мала тільки пишну назву. Насправді це була яма в землі, обладнана досить міцними дверима. В’язнів навіть не вартували, бо жодного випадку втечі досі не було. Майже всю ніч старий Джоші рив нігтями вузький хід у земляній стіні, пристав, стер до крові нігті, але таки вибрався назовні і чкурнув джунглями до маєтку Сатіапала, не боячись навіть хижих звірів. Він ішов цілий день, зупиняючись тільки дія того, щоб сяк-так попоїсти та сьорбнути пригорщу води, і пізно ввечері постукав у браму маєтку Сатіапала. Дверцята відчинилися на диво швидко. За ними стояв Сатіапал, управитель, а трохи поодаль — отой самісінький рудий старикан. — Ось він! — вигукнув Джоші несамовито. — Тримайте його, сагібе! Він стежив за російським лікарем! Він повідомив поліцію! Старому здалося, що рудий зробив такий рух, наче збирався дременути геть. Джоші кинувся до нього, але Сатіапал зупинив: — Не підходь, Джоші, — смердить! Справді: у повітрі стояв густий сморід, — такий, якого Джоші не доводилося чути ніколи й ніде. Запах зіпсованого м’яса, гнилих овочів, смітників видався б делікатними пахощами проти нестерпного смороду, од якого паморочилася голова і зводило нутрощі. — Йди геть, брудна тварино! — сказав Сатіапал, показуючи пальцем за ворота. — Йди! Ти смердітимеш, як тхір, і люди цуратимуться тебе. Можеш вважати це за щастя, бо в противному разі я не випустив би тебе і перекроїв на шакала… Ти хотів викрасти мою таємницю? Та ось маєш!.. Геть! Рудий чолов’яга зіщулився і, смикаючи зв’язаними за спиною руками, чкурнув за ворота. Він біг зигзагами, наче побоюючись, що йому вистрілять в спину, і незабаром зник у темряві. — Смердючий тхір! — з огидою промовив Сатіапал. І у відповідь почулося: — Не всі тхори смердять, шановний раджа! Хінчінбрук таки не стримався в останню мить і ляпнув те, про що слід було б мовчати. * * *

Що ж трапилося?.. Хто посмів так жорстоко поглузувати з нього, найхитрішого і найдалекогляднішого?.. Звідки взявся отой нечутний для себе сморід, од якого інші починають блювати? Майкл Хінчінбрук біг дорогою через джунглі, майже втративши глузд з розпачу і ненависті. Він досі не міг второпати, в чому справа. З часу своєї останньої невдалої розвідки шпигун причаївся і не наважувався на рішучі дії. Втікаючи з лабораторії, він, правда, збив погоню на хибний шлях, закинувши вкрадені кристали до кімнати росіянина, але цілковитої безпеки не досягнув. Дивний спосіб призначення на посаду стверджував побоювання, що Сатіапал підозрює Хінчінбрука. Це було тим більш прикро, що нарешті випала нагода понишпорити і в самій лабораторії. Йому доводилося виконувати брудні й гидкі обов’язки чорнороба в хірургічному закладі, але з цим можна було миритися. Головне, що Хінчінбрук тепер щодня заходив до приміщень, де провадилися досліди, і міг потягти те чи інше. Одного разу він ледве не спокусився на червоний кристалик, який лежав біля стола, напівзакритий зіжмаканим папірцем. Найвірогідніше, то була пастка, однак кили б Хінчінбрук не мав саме такого кристалика у схованці, він би наважився рискнути. А тепер шпигун тільки нишком посміявся, ідучи своїм шляхом. Так, Хінчінбрук уже дещо зробив для виконання завдання. В момент втечі з лабораторії, рискуючи собою, він потягнув аж шість кристаликів, — чотири підкинув Лаптєву, а два сховав у тайнику, влаштованому в одному з закутків маєтку серед кущів. Побоюючись, що кристали зіпсуються від вологи, він запхнув їх до скринька радіостанції, пожертвувавши одним навушником. Тільки б дізнатися, навіщо потрібні ці кристали, і можна забиратися звідси. Всю свою увагу шпигун тепер звернув на радянського лікаря. Сатіапал останнім часом часто розмовляв з Лаптєвим і дозволив йому бувати в лабораторіях. Обстановка змінилась, але як саме і чому саме — шпигун не знав. Йому вдалося підслухати розмову Лаптєва з Джоші. «Ліки», про які йшла мова, певне, були якимсь дуже цінним препаратом, і Хінчінбрук вирішив повідомити про це своє начальство. Тієї ж ночі він передав радіограму до шпигунського центра. Ніхто, здавалось, не помітив, як глупої ночі через вікно вислизнула темна тінь, довго прислухалась і озиралась, а потім поповзла до кущів і зникла в них. Ніхто, здавалось, не побачив Хінчінбрука і тоді, коли він повертався назад тим же шляхом. Ще дві ночі шпигун навідувався до радіостанції, чекаючи на повідомлення про результати допиту Джоші, і жодного разу не помітив нічого підозрілого. І от сьогодні опівдні, коли він зайшов до Бертона, той раптом наморщив носа і запитав: — Що це від тебе так тхне, Майкл? Чи ти починаєш гнити? Хінчінбрук відповів ущипливим жартом. Ох, коли б він знав, що на нього чекає! Він, не гаючи й секунди, подався б навтіки, навіть рискуючи схопити кулю в спину! Всі, до кого він наближався того дня, спочатку здивовано морщились, а потім відходили геть. Навіть тварини, після яких прибирав Хінчінбрук, непокоїлись і забивались в найдальші кутки. Як завжди, точно о другій його викликали до професора Сатіапала. І ледве Хінчінбрук зайшов у кабінет до професора, як той насторожився і запитав: — Що це смердить? Чи не од вас, часом?.. Чекайте, чекайте! — він підійшов ближче і аж заплющив очі. — Тьху, яка гидота! Цього разу Хінчінбрукові навіть не довелося грати здивованого: — Пане професора, я нічого не чую… — Стривайте, стривайте… Ви часом не торкалися якогось із червоних чи синіх кристаликів? — Боронь боже, пане професоре! Я навіть не знаю, про які кристалики йде мова! — Ні, ні, не кажіть! Симптоми саме такі. То — страшна отрута, і ваш організм починає розкладатися. Треба вжити негайних заходів… Гей, хто там! Гукніть сюди міс Майю, містера Бертона і пана Лаптєва! — Пане професоре, але ж я нічого не знаю! — зойкнув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмовив усік розіграти комедію, в якій роль дурника припадає Майклові. Ну то що ж — Хінчінбрук виходив сухим із води й за гірших обставин! Проте вже через кілька хвилин шпигун злякався по-справжньому. Ледве-но до кімнати зайшла дочка Сатіапала, як її занудило. Можна як завгодно морщити носа, вдаючи, ніби відчуваєш перші-ліпші пахощі. Тут було зовсім інше. Огида, яка спалахнула в очах у дівчини, була найпевнішим свідченням, що Сатіапал таки не обдурює. А реакція росіянина цілком ствердила побоювання Хінчінбрука. То невже таки й справді кристали отруйні?! При думці про це шпигунові стало моторошно. Однак він згадав, що один з лаборантів брав ці кристали голими руками, і заспокоївся. — Панове, — звернувся Сатіапал до всіх у кімнаті. — Містер Хінчінбрук ненароком потримав кристали вже відомої вам речовини. Судячи з запаху, який ви відчуваєте, організм хворого починає розкладатися… — Я не торкався жодних кристаликів! — знову загаласував Хінчінбрук, але Сатіапал, не слухаючи його, провадив далі: — Якщо хворий не признається, ми не можемо дати йому ліків, і він загине в страшних муках. — Ні, ні, не торкався! — зойкнув Хінчінбрук. — Ні?! — погрозливо, вже з іншою інтонацією запитав Сатіапал. — А це? Він натягнув на руки гумові рукавички і витяг з ящика стола крихітну радіостанцію та два загорнутих в марлю кристали. — Це не ваш засіб зв’язку?  

 

— Я навіть не знаю, що це таке! — вигукнув шпигун з найщирішим обуренням. — Пане Сатіапал, я сподівався, на ваш захист, а… — …а віддячили, як найостанніший мерзотник?!.. Пане Бертон! Той, кого ви мали за свого рятівника, — англійський шпигун! Бертон, який досі стояв осторонь, з підкресленою огидою затискаючи носа, раптом підскочив до Хінчінбрука і дав йому такого ляпаса, аж той впав: — А, негіднику, так ти ось який?! Я ділився з тобою найпотаємнішими думками і останнім шматком хліба, а ти… Тхір, смердючий тхір, — ти дістанеш своє! За все, за все! Бертон зареготав, — та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнувся. Він, як шпигун, пробачив би все: ляпас спільника, лайку й прокльони, — викритий не має права тягнути за собою того, хто лишається виконувати завдання. Але ж Бертон зловтішався: підлеглий мстився начальникові страшною помстою, вкладаючи в свій сміх зміст, зрозумілий тільки їм обом. Хінчінбрук не сказав більш ані слова, його обшукали, замкнули до однієї з цілком надійних кімнат і лишили обмірковувати своє становище. А він навіть не був здатний міркувати. В його вухах чувся тільки отой сатанинський сміх. Бертон, лише Бертон встругнув оцю штуку! Він зрадив і Хінчінбрука, і тих, що стоять вище. Ох, тільки б вижити, тільки б вибратися звідси, — хай тоді начувається! І ось Сатіапал подарував Хінчінбрукові життя. Шпигуна осміяно, знеславлено, розчавлено, мов хробака, — так, певне, думає зарозумілий раджа. Ні, зачекай, любий! Війну оголошено, і виклик прийнято!



Розділ XII
НЕБАЖАНА ЗУСТРІЧ


Наприкінці Великої Вітчизняної війни один з друзів доцента Лаптєва, молодий біохімік, вивчаючи вплив деяких сполук на людський організм, дійшов несподіваного, парадоксального висновку. Виявилось, що для нормального існування живої істоти, крім білків, жирів, вуглеводів та вітамінів, потрібні ще наймізерніші кількості рідкісних, таких, як радій, речовин. Мало того, процентний вміст таких мікроелементів повинен бути цілком сталим, а їх нестача чи надлишок завдає організму шкоди. Особливо відзначалися сполуки селена та телура. Якщо вміст цих речовин у людському тілі збільшувався, організм починав працювати незлагоджено і кожна його клітина виділяла надзвичайно смердючі продукти розкладу. Запаху не можна було ніяк позбутися, аж доки зайвина мікроелемента виводилась з тіла, а це тривало протягом кількох днів. Бажаючи детальніше дослідити цікаве явище, Лаптєв попросив у свого друга ампулку з розчином солі телура, захопив її разом з особистою аптечкою в подорож до Індії і згадав про неї аж тепер. Ампулку з препаратом завіз йому один з працівників експедиції, проїжджаючи поблизу від маєтку Сатіапала. Лаптєв одразу ж передав препарат професорові і детально проінструктував його. Однак Сатіапал більше покладався на власні сили. Потай від усіх він встановив безперервне спостереження за чужинцями та влаштував засідки в найважливіших місцях. Першої ж ночі вдалося простежити за Хінчінбруком під час його прогулянки до схованки в кущах. Навчений Сатіапалом, охоронець не зачепив шпигуна і не зрадив себе жодним звуком, а наступного дня після довгих розшуків, за ледве помітними ознаками просування людини через гущавину, знайшов сховану в дуплі дерева радіостанцію. В ній виявилися і украдені кристали. З наказу раджі знахідку лишили на місці. Сатіапал не поспішав, маючи на меті виявити спільників злочинця, якщо той їх мав. А щоб поглумитися з підлого англійця, професор використав і ампулу доцента Лаптєва. Розчином солі телура щедро побризкали кущі навколо схованки і намочили ганчірку, в яку була загорнута радіостанція. Ось такими були ті обставини, які назавжди лишилися таємницею для Майкла Хінчінбрука. Сатіапал заспокоївся. Він повністю зняв несправедливе обвинувачення з російського лікаря, а щодо Бертона… Роль молодого англійця в усій оцій історії лишалася для Сатіапала не зовсім зрозумілою. Логічно було б припустити, що Бертон служив за помічника чи спільника викритому шпигунові. Але Сатіапал не хотів цього припускати, не хотів дослухатися до голосу розуму… бо слухався веління власного серця. Дивно іноді складається доля людини! Протягом довгих років тече собі життя розмірено й тихо, і враз вдереться в нього несподіване, поставить усе шкереберть, змусить зовсім інакше глянути на минуле та на майбутнє. Отаким поштовхом, несподіванкою, яка принесла радість і горе, була для Сатіапала червона пляма на руці молодого англійця. Спочатку Сатіапал не цікавився, що то за один. Дивна схожість Бертона з розстріляним англійцями Райяшанкаром була для раджі тільки прикрою випадковістю, яка роз’ятрила давню, та все ще болючу рану. Але ота пляма, «знак обраних», яким пишався кожен мужчина роду Сатіапалів! Коли хлоп’я народжувалось без такого знака, воно вважалось нерідним, і розгнівані чоловіки виганяли геть своїх жінок, навіть не питаючи, чи винні вони насправді. Таку родимку носив Сатіапал. Її ж мав його син Райяшанкар. А коли англієць заявив, що він — син відомого вченого Рудольфа Бертона, Сатіапал ледве не скрикнув. Ні, оцей русявий сіроокий молодий мужчина не знає, хто його справжній батько! Та й сам Сатіапал тільки тепер, доживаючи віку, дізнався, що має сина. Пильним гарячим поглядом старий обмацував кожну рису обличчя незнайомої досі людини. Так, так, — та це ж справжній двійник Райяшанкара! Тільки той мав чорні очі… Якраз такі, як оте, що лежить в дезінфекційній рідині, чекаючи на приживлення. Старість скупа. Вона береже все, що так бездумно розтринькує молодість: силу, здоров’я, любов. Сатіапал уже дожив того віку, коли нетерпляче ждуть онуків, сподіваючись побачити крихту самого себе в тих, що покликані продовжити рід. Він досі був останнім з роду. Дочка — це дочка, гість в домі, пташка, яка рано чи пізно випурхне й почне вити гніздо для когось іншого. Інша річ син. А його не було. І ось син знайшовся. Рідний по крові, чужий вихованням, зовсім незнаний… і однак любий! Не вірилося, що він здатний на щось лихе; хотілося бачити його таким, як сам, та навіть далеко кращим… В ті чи не найщасливіші хвилини свого життя, коли Чарлі, — його Чарлі! — лежав на операційному столі, Сатіапал ледве стримався, щоб не вирвати скальпель з рук росіянина. Один необережний рух — і Чарлі може назавжди втратити можливість поновити зір. Але Сатіапал був у такому стані, що не міг поручитися за себе. І він вирішив: що буде, то буде! Хай навіть Чарлі вшиють чорне око замість втраченого сірого— не на глум, ні, а для того, щоб син більше скидався на батька. Ніхто не знав, що коїлося в душі професора. Він умів панувати над собою і не зраджував себе ні перед дружиною, ні перед дочкою. Раніше ніж оголосити Чарлі своїм сином, Сатіапал хотів придивитися до нього, встановити, чи не краще мовчати про це аж до смерті. Та навіть і при найбільшому бажанні старий не міг усиновити Бертона зараз, коли ще жива була рані Марія. Така звістка її доконала б. А справа заплутувалась далі. Професор помітив, що його дочка відчуває потяг до Чарлі. Це було страшно, але Сатіапал не наважився розповісти правду й Майї. Він боявся, що втратить дочку і не набуде сина. Щоб уникнути цього, він вдався навіть до розмови з російським лікарем, паленіючи од сорому і наперед знаючи, чим вона скінчиться. Цей стан починав бути нестерпним. Сатіапал намагався якнайшвидше перетнути заплутаний клубок, форсував «екзамени» Чарлі на звання «справжнього сина» і, п’ючи солодку отруту спогадів, заплутувався ще далі. Джаганнатх Сатіапал, єдиний син поважного й досить багатого раджі, як майже всі діти індійських князьків, навчався в Англії. Це було в той період, коли Британська імперія досягла свого найвищого розквіту, а Індія вважалась за найкоштовнішу перлину британської корони. З тисяча шестисотого року англійська Ост-Індська компанія викачувала з Індії все, що тільки можна, прирікаючи її населення на злидні та голод. Та хто знав про долю індійських бідаків? Навіть Сатіапал був змушений вивчати історію рідної країни з англійських підручників, а широкі маси читачів усього світу годувалися нісенітницею, замішаною на солоденькому сиропі. Ті, хто не бував в Індії, знали про неї лише як про країну слонів та пам’ятників старовини, благородних принців та факірських чудес. На молодого красивого Сатіапала, який приїхав навчатися до Кембріджа, позирали з підвищеною цікавістю. Про нього ходили чутки, що він успадкує після смерті батька величезні багатства і необмежену владу над територією завбільшки з Шотландію. Не одна з жінок вищого світу Кембріджа потай мріяла стати індійською княгинею, тому Сатіапала навперейми запрошували на банкети, пікніки, інтимні вечори, його одразу ж зачислили до категорії «світських левів». Молодий раджа не уникав зустрічей. Він вивчав англійців далеко пильніше, аніж вони його, бо знав, що рано чи пізно нинішні приятелі перетворяться на ворогів. Гніт однієї нації іншою не може тривати без кін-ця-краю. Джаганнатх Сатіапал не належав до славної когорти тих, хто із зброєю в руках бореться за щасливу долю свого народу. Він був прихильником поміркованих методів і передусім бажав своїй країні розвитку. Могутня в минулому, Індія після розпаду династії Великих Моголів та довгочасного панування колонізаторів перетворилася на відсталу й убогу країну. їй потрібні були фабрики й заводи, люди, які могли б рухати вперед науку й техніку. Тільки звівшись на ноги, як гадав молодий раджа, Індія зможе виступити проти могутньої колоніальної імперії. Наперекір своєму батькові Джаганнатх Сатіапал вивчав у Кембріджі не юриспруденцію, а природничі науки. І саме там, не на банкеті, а в університетській лабораторії, він і познайомився цілком випадково з Марією-Луїзою Бертон, дружиною свого вчителя. Це було епізодичне, швидкоплинне захоплення, яке однак призвело до зв’язку, глибшого за звичайні. Марія-Луїза сама прагнула цього. Вона безтурботно й легковажно посилалася на те, що її чоловік удвоє старіший за неї, хворий, а їй хотілося б мати дитину. Сатіапал сприймав це за жарт. Він взагалі ніколи не ставився серйозно до розбещеної співачки і не поважав її. Напровесні тисяча дев’ятсот дванадцятого року він закохався в іншу і перестав бувати в Бертонів. Ображена коханка бомбардувала його листами, запрошувала прийти, щоб довідатися про важливу й приємну таємницю, однак Сатіапал, вважаючи це за звичайні жіночі хитрощі, уникав зустрічі, а незабаром виїхав з Англії вже як наречений Марії Федоровської, дочки видатного російського фізіолога. Це було справжнє, сильне взаємне кохання. Академік дав згоду на шлюб дочки з чужинцем, однак поставив за умову, що подружжя назавжди оселиться в Росії. Джаганнатх Сатіапал на цю умову погодився. Так, він любив Індію, як завжди люблять те місце, де народився, але після тривалих блукань по чужині змінити Англію на Росію йому було не важко. Академік доживав віку, а після його смерті Сатіапал з дружиною зможе виїхати на батьківщину. Старий раджа, батько Сатіапала, зустрів цю звістку, як величезне лихо для сім’ї. Спочатку він умовляв сина, погрожував, благав, а потім надіслав короткого листа з повідомленням про те, що позбавляє Джаганнатха права на спадщину та зрікається його. Батько був далеко, а молода наречена поруч. Примарна велич титулу індійського раджі не втратила для Сатіапала свою принадність. Хоч як йому було важко, він відповів батькові, що не може змінити своє рішення, і, таким чином, як йому здавалося, перетяв собі шлях на батьківщину. Та він і не жалкував про це. Марія Олександрівна була саме такою, якою він уявляв собі свою майбутню дружину. Освічена, чуйна, любляча, вона вміла відшукати ті слова ніжності, які обеззброюють мужчину під час сімейних незгод і, навпаки, озброюють в хвилини, коли йому потрібні сили для боротьби. Незабаром у них народився син. його охрестили за православним обрядом і назвали Андрієм, але Сатіапал раз і назавжди дав йому ймення Райяшанкар, на честь свого батька. Коли б не революція, подружжя Сатіапалів, певне, так і лишилося б в Росії. Джаганнатх дуже швидко оволодів російською мовою, став називати себе Іваном, закінчив під керівництвом свого тестя Петербурзький університет і незабаром одержав там приват-доцентуру. його багато хто вважав за росіянина, і тільки дивне прізвище наштовхувало цікавих на роздуми та розпити. До повалення царської влади Сатіапал, як і його тесть, поставився прихильно. Він був людиною розумною і бачив, що саме монархія затримує Росію на рівні відсталої напівколоніальної держави. Однак йому забракло розуму збагнути й сприйняти перемогу російського пролетаріату. В горнилі революції витоплювалася та сталь, яка стала кістяком держави нового типу, але Сатіапал бачив тільки шлак, який плавав на поверхні, застилаючи короткозорому яскраву сліпучість чистого металу. Не дивно, що Сатіапал з дружиною не витримали голодного напруження епохи воєнного комунізму, втекли з обложеного Петрограда в сонячний Крим, а звідти під час загальної втечі білих подалися за кордон. Старий раджа не міг знести самотності і, дізнавшись про повернення сина, перший пішов йому назустріч. Після смерті батька Сатіапал став власником чималого, хоч і занедбаного маєтку. Ні, не минули марно для Сатіапала роки перебування в Росії та ті картини загального вибуху народного гніву, які йому доводилося спостерігати на власні очі. Джаганнатх Сатіапал повернувся на батьківщину не таким, як був раніше. За мовчазною покірністю індійських бідаків він бачив тих, хто колись у майбутньому прийде до нього, раджі, й забере все: і майно, і життя. Доцент Лаптєв не помилявся, коли припускав, що саме з цих міркувань Сатіапал і роздав землю селянам. Але поряд з тим Сатіапал був і індійцем. Він люто ненавидів чужоземних загарбників і по-своєму зичив добра рідному народові. Навіть самому він не хотів би признатися, що в ньому борються два почуття — власника і громадянина. Сина Сатіапала, який пішов далі за нього, було страчено, і ця подія завдала раджі величезного удару. Перший день Азарха став для нього назавжди днем скорботи. А рані Марія відтоді втратила енергійність і бадьористь. Свою єдину втіху, Майю, вона пильнувала, як око. Це з її вимоги дівчину замкнули в маєтку, навіть не показуючи людям. Рані Марія повсякчас твердила, що Майя повинна поїхати вчитися до Росії. Сатіапал в душі погоджувався з дружиною. Справді, що чекало на його дочку в Індії? Тут дівчата виходять заміж, маючи інколи дванадцять, а то й одинадцять років, старіються в тридцять і за все своє життя не бачать ніяких радощів. Хай доля дочки заможного раджі складеться значно краще, але де гарантія, що Майя не потрапить до лабетів якогось невігласа і не прокляне згодом і батьків, і саму себе?.. Не маючи сина, Сатіапал хотів побачити помічника й спільника в своїй дочці. Вона повинна була стати однією з перших вчених жінок Індії. Росія — то хай і Росія. Сатіапал був переконаний, що Майя, як і він сам, не витримає довго на чужині й повернеться додому. Влітку 1941 року сімнадцятирічна Майя повинна була виїхати до Радянського Союзу і лишитися там, аж доки скінчить університет. Але війна перешкодила здійсненню цього плану. Поява Бертона в маєтку Сатіапала здавалася старому професорові мало не чудом. Коли б він вірив у богів, то назвав би це щедрим подарунком Шіви — бога, який втілює в собі одвічну зміну життя і смерті. З’явився син, з’явився помічник у роботі, — той, хто був таким потрібним довгі роки! І все це завдяки сліпому випадкові! Але коли б Сатіапал знав історію свого сина повніше, він пересвідчився б, що про випадок в даному разі не було й мови. Випадок мав місце понад тридцять років тому, чудової весняної ночі в лісі поблизу від Кембріджа. А далі вже діяла сувора закономірність. Хінчінбрук шукав людину, яка допомогла б пробратися до таємничого маєтку. З скупих агентурних даних вирисовувалося, що Сатіапал дуже любив свого єдиного сина. І навіть коли б Чарлз Бертон не потрапив до Індії, саме він був би призначений за помічника Хінчінбрукові, бо саме на його фотографії, після перегляду багатьох сот інших, зупинився погляд одного з досвідчених керівників англійської розвідки. Випадковість здається непередбаченим, неконтрольованим явищем тільки тому, що не вдається врахувати всі до найменшої обставини, проаналізувати сучасне та минуле. Ні, не випадково потрапив до маєтку Сатіапала Чарлі Бертон, Андрій Лаптєв і, нарешті, професор Калинніков. Не до якогось іншого раджі, а саме до Сатіапала одного погожого дня після дощу приїхав сивобородий поважний мужчина, назвав себе і, коли Сатіапал наморщив лоба, пригадуючи, сказав: — Пане Сатіапал, ви мене не знаєте. Вірніше, не пам’ятаєте. Я — той, хто допоміг вам поховати академіка Федоровського на християнському кладовищі Стамбула. Сатіапал здригнувся. З усіх випадкових зустрічей, як він міг уявити, ця була йому найнеприємніша.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка