Микола Дашкієв зуби дракона


Розділ III РАДЖА САТІАПАЛ



Сторінка2/13
Дата конвертації11.05.2016
Розмір3.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Розділ III
РАДЖА САТІАПАЛ


— Ви — більшовик? На доцента Лаптєва пильно дивилися великі чорні очі, облямовані темними колами — слідами безсоння та перевтоми. — Так, більшовик! — визивно відповів доцент. Власне, Андрій Лаптєв не був членом партії, але зараз відчував себе ним. Вперше в житті йому доводиться розмовляти з справжнім раджею, індійським князьком, і вже сама свідомість цього пробудила почуття настороженості до титулованого представника чужого класу. — Ну, то все одно!.. — раджа Сатіапал втомлено махнув рукою і вказав на крісло проти себе. — Прошу, сідайте. Доцент ще раз глянув на свій мокрий одяг і сів. У цьому домі зараз було не до меблів та не до правил гарного тону. Десь у глибині душі Лаптєв уявляв собі цю зустріч трохи інакшою. Правда, перед очима не поставали осяйні магараджі з дореволюційних пригодницьких романів, але ж мусило існувати щось неповторне, своєрідне, що одразу б розкрило побут і звички тубільного володаря одного з закутків Бенгалії. А насправді все було навдивовижу прозаїчним і простим. В напівтемній, бідно обставленій кімнаті на кріслі сидів, заплющивши очі, підстаркуватий чоловік у пожмаканому парусиновому вбранні європейського зразка. Отак, чекаючи на прибуття поїзда, сидить пізньої ночі на лаві вокзалу посланий у відрядження дрібний службовець-невдаха. І тому, що раджа Сатіапал виявився зовсім не оперетковим красунем в сліпучих шатах, а звичайною пригніченою горем та втомою людиною, Лаптєв подивився на нього прихильніше, навіть співчутливо. — Я приїхав надто пізно, пане Сатіапал? Раджа підвів голову: — Ні. Пробачте, я не знаю вашого прізвища. — Лаптєв. Доцент Лаптєв. — А мене ви вже знаєте. Джаганнатх Сатіапал, професор медицини… Ви здивовані? — Так. — Я дуже завинив перед вами. Скажу одверто: ви приїхали сюди цілком даремно — моїй дружині не допоможуть жодні ліки. Але таке бажання вмираючої. Вона почула про приїзд вашої експедиції і втовкмачила собі в голову, що тільки російський лікар може здійснити нездійсненне… За ваші турботи, пане Лаптєв, я віддячу. — Не варто! — різко сказав доцент. Він відчув роздратування: та чи не глум, га? Встати опівночі, проїхати кілька десятків кілометрів на чортопхайці, яка ледве не витрусила душу з тіла, вимокнути до рубця — і почути, зрештою, що приїхав зовсім даремно! Бач, йому віддячать! Тут звикли все міряти на рупії та на долари і, навіть розлучаючись з білим світом, намагаються ствердити своє право на вищість! Певне, обличчя Лаптєва досить красномовно передало його думки. Сатіапал похитав головою: — Друже, ви мене не зрозуміли. Я не обіцяю вам грошей, бо й сам їх не маю. Я зроблю для вас куди більше: вже сьогодні мешканці довколишніх сіл дізнаються, що сам раджа Сатіапал користується послугами російських лікарів. Цього досить, щоб кожен індус почав допомагати вашій експедиції в усьому. А щодо моєї дружини… Їй дуже важко, вона криком кричить. Якщо ви полегшите їй останні хвилини, я буду вам безмірно вдячний як лікар… і просто як людина. — І ви переконані, що хвора помре? — глузливо запитав доцент. — У Радянському Союзі, наприклад, боротьбу за життя не припиняють навіть після смерті хворої і часом рятують людину тоді, коли вже втрачено всі надії. В очах Сатіапала блиснули злі вогники: — Мій любий, ви повторюєте загальновідомі істини. Лікарі Індії теж додержуються цього золотого правила. Але вони вміють ще й бачити майбутнє. — Натхнення всемогутнього бога Шіви? — Можливо… — Сатіапал презирливо посміхнувся. — Ви даремно іронізуєте. Я, наприклад, можу сказати, що з вами станеться через двадцять секунд. Он з-за тієї шафи виповзе кобра і попрямує сюди. Ви, як людина рішуча, схопите оцю палицю і будете захищатися. Марна річ! Гадюка вкусить вас у ліву руку. Ви не вмрете, звісно, але, щоб вас урятувати, мені доведеться докласти чимало зусиль… Дивіться: кобра! Лаптєв мимохіть глянув у куток. Справді, з-за шафи виповзла величезна гадюка. З легким шипінням вона поводила невисоко піднятою головою, наче вибираючи жертву. — Не рухайтесь! — прошепотів Сатіапал. Лаптєв навмисне різко одсунув крісло. Гадюка ніби цього й чекала. Вона швидко посунулась сюди. У доцента виникло несамовите бажання схопити палицю. Досить простягнути руку — і в ній опиниться цілком надійна зброя. Але він стримав свій порив. Навіщо виставляти себе дурником перед самовпевненим раджею? Факірські штуки — для тих, хто в них вірить. В кімнаті ніякої гадюки нема і не може бути! Та вона була. Вона підповзла аж до крісла, скрутилася в клубок і раптом стала сторчма, злегка похитуючись. На її роздутій шиї виднівся характерний плямистий рисунок. Кобра! — Не ворушіться! Коли б Сатіапал цього не промовив, Лаптєв не зробив би жодного руху: в глибині мозку перебігла напівсвідома згадка про те, що короткозора гадюка ніколи не нападає на нерухомих. Слова раджі привели його до тями. Він простягнув уперед руку і долонею, рубом, вдарив кобру по шиї. Цілком виразно доцент відчув, як прогинається слизька й холодна шкіра огидного плазуна… і раптом гадюка зникла. Рука розтинала чисте повітря. — Досить, пане професоре! — Лаптєв рвучко підвівся й узяв чемоданчик. — В Радянському Союзі це зветься не «натхненням Шіви», а гіпнозом. Якщо я вам потрібний як лікар — прошу провести мене до хворої. Якщо ні — я вирушу назад. На мене чекають справи. Сатіапал зробив знак рукою: — Сядьте, друже. Я хотів покарати вас за зухвалість. Але ви — сильна людина. Пробачте мені за все. Я не веду вас до хворої, бо дав їй снотворне. Вона ось-ось прокинеться… А за вашу витримку я подарую вам дуже корисну річ… Сатіапал підійшов до шафи і витяг звідти невелику пляшечку, повну яскравозеленої рідини. — Досить побризкати цим препаратом костюм, і до вас тижнів зо два не зможе наблизитися жодна гадюка. Плазуни не зносять цього запаху. Не нехтуйте подарунком: в Індії від укусів гадюк щороку вмирає десять тисяч чоловік. — А професор Сатіапал, маючи такий препарат, тільки констатує факти? — Мій друже… — професор поклав пляшечку на коліна Лаптєва й сів на місце. — Краплинка цього препарату коштує кілька сот рупій. Цього досить, щоб врятувати від голодної смерті чимало бідаків. А у нас, навіть за підрахунком англійського генерал-майора Джона Мігоу, директора медичної служби Індії, постійно голодують вісімдесят мільйонів чоловік… Раджа Сатіапал роздав свою землю селянам. А професор Сатіапал не може зробити нічого, бо він не має грошей. Професор насупився й замовк. Скидалося, що він розгнівався на самого себе за відвертість. Запала довга пауза. За вікнами стугонів дощ. Неквапно цокав старовинний годинник на стіні. Лаптєв неуважно вивчав обстановку кімнати, його не розчулило зізнання Сатіапала. Роздав землю — то й добре. Рано чи пізно її у нього забрали б все одно. А бідкатися про долю народу, не роблячи нічого, щоб цьому народові жилося краще — звичайне лицемірство. — Пане Сатіапал… — відчуваючи щораз більше роздратування, доцент провів рукою по мокрому вбранні. — Де я можу хоча б викрутити свій одяг? Професор здригнувся: — Пробачте, пане доцент, я зовсім з’їхав з глузду. Будь ласка, пройдіть он в ту кімнату. На стільці лежить приготований для вас одяг. Він буде на вас тіснуватий, але тут я вже нічого вдіяти не можу. Справді: в невеликій кімнаті було приготоване все, щоб людина могла привести себе до ладу після тривалої подорожі. Лаптєв швидко переодягнувся і вийшов з твердим наміром примусити Сатіапала одразу ж показати хвору. Професор стояв біля столу, тримаючи в руках слоїк з білим порошком. — Сідайте, пане доцент. Нам треба поговорити серйозно. З ним сталася якась дивна зміна. Його очі блищали сухо й владно. — Я зовсім не такий дурник, як вам здалося. Я не вірю в «тримурті» — трійцю богів індуїзму: Брахму, Вішну та Шіву. Не вірю з переселення душ. Я переконаний матеріаліст і знаю, що чудес на світі не буває. У моєї дружини — пухлина мозку. Я, старий дурень, рятував од неминучої смерті інших, прокладав нові стежки у медицині і не міг розпізнати зачатків хвороби у найдорожчої для мене людини. А тепер уже пізно. Власне, не пізно, ні Але таку операцію може зробити один чоловік у світі — я. І я б зробив її кому завгодно, тільки не власній дружині. В мене не підніметься рука розкрити їй череп. Порятунку для хворої немає. На неї чекає смерть в страшних муках. Сатіапал підняв слоїк з порошком, подивився на нього так, наче ніколи не бачив, і поставив знову на стіл. Сказав глухо: — Вчора я вирішив отруїти свою дружину. Не міг… Я знаю: ви вб’єте її. Але хай так: оперуйте! Ще не бачачи вас, вона повірила, що ви зарадите лихові. Це дасть можливість… — Забити людину, скориставшись з її довіри? Професор замовк і похнюпився. У Лаптєва аж кипіло все в душі, йому дуже хотілося дати Сатіапалові ляпаса, вигукнути щось образливе, нищівне. Та він тільки глузливо похитав головою й сказав: — Приготуйте хвору до операції. Я, звісно, не єдиний у світі хірург, але й мені доводилося оперувати мозок людини. До того ж, на передньому краї, під артилерійським вогнем ворога. Аналізи, пане професоре! Сатіапал мовчки витяг з шухляди папку і простягнув доцентові. Лаптєв уважно вивчив історію хвороби. Хаотичні записи латинською мовою характеризували скоріше не страждання хворої, а психічний стан лікаря. — Облиште! — роздратовано сказав Сатіапал. — Все це ні до чого. — Я хочу побачити хвору. — Ваше право. Професор провів Лаптєва через невелику кімнатку-передпокій і одчинив двері: — Прошу. На дерев’яному ліжкові лежала з заплющеними очима ще нестара, але дуже виснажена жінка. Поруч неї, склавши руки на колінах і скорботно схиливши голову, сиділа молода струнка дівчина в «сарі» — звичайному одязі індійських жінок. Зачувши кроки, вона швидко обернулась, злякано накинула на голе плече шарф і підвелась. — Здрастуйте! — сказала вона російською мовою, дуже тихо, майже пошепки. Лаптєв відповів мовчазним поклоном. — Йди, Майю! — наказав Сатіапал. Хвора поворухнулась, покликала стривожено: — Іване, ти? Сатіапал сів на ліжко й узяв її тонку суху руку. — Іване, він не приїхав? — Приїхав, люба. Вражений дивним зверненням хворої до свого чоловіка, Лаптєв аж тепер звернув увагу, що цей діалог відбувається на чистій російській мові. Отже, дружина індійського раджі — росіянка?!.. Так ось чому вона зажадала бачити російського лікаря! — Я приїхав, пані. Сьогодні я вас оперую, а за два тижні ви цілком одужаєте. — Де ви?.. — хвора, обмацуючи руками повітря, поводила головою. — Я стала зовсім погано бачити… Тобто я не бачу нічого… «Пухлина тисне на зорові центри… — фіксував Лаптєв. — А може, навіть зруйнувала їх». Він узяв хвору за руку, професійним рухом намацуючи пульс. Серце хворої билося прискорено й уривчасто. Кепська справа! — Скільки вам років, пане лікарю? — Тридцять п’ять. — І ви… — вона затнулась. — Так, я зробив кілька подібних операцій. Всі вони скінчилися вдало… Пробачте, мені треба вас оглянути. Огляд ствердив: становище хворої майже безнадійне. Навряд чи вона витримає тривалу й важку операцію. Хвора, мабуть, розуміла це й сама. — Я дуже хотіла б ще хоч раз глянути на Росію… Тільки глянути… А тоді можна було б померти… — Ви будете жити довго! — впевнено сказав Лаптєв. — Я розумію пана Сатіапала: він не міг вас оперувати, бо надто хвилювався б. Але операція, зрештою, нескладна. Все буде гаразд. Він торкнув Сатіапала за рукав. Час іти: перед операцією хірург повинен спочити. Професор зрозумів його і зробив знак, що лишиться тут. Лаптєв вийшов з кімнати. За дверима стояла Майя. Тепер доцент вже не сумнівався, що вона — дочка Сатіапала. Батько дав їй свої темні виразисті очі, мати — чудове русяве волосся. Це було дивне, своєрідне сполучення: краса, яка впадає в око і довго не забувається. Дівчина не запитала нічого, тільки брови стурбовано зійшлися в неї на переніссі та погляд став благальним. — Не знаю, — сказав Лаптєв. — Шансів на успіх дуже мало. Він швидко пройшов у призначену для нього кімнату, ліг. Але заснути не вдалося. Надії на успіх, справді, майже не було. Лаптєв збрехав хворій: він не тільки не робив таких операцій, а навіть не чув, що цим міг похвалитися хтось інший. Однак в ньому вже спалахнула та несамовита впертість, яка завжди виникала в хвилини, коли доводилося ставати до майже безнадійного двобою із смертю. І тільки коли хвору поклали на операційний стіл, доцента охопив сумнів у доцільності затіяної справи. Надто чужим, незвичним було все довкола. Дратували нестандартність обладнання операційної, невдале розташування люстри над столом. Турбувало те, що важко буде порозумітися з хірургічною сестрою: вона звикла асистувати Сатіапалові, то годі й сподіватися, що мовчазний жест або навіть погляд іншого хірурга накаже їй зробити те чи інше. І, нарешті, зовсім нестерпною були присутність в операційній сторонніх. Так, Сатіапал для Лаптєва зараз не хірург і не родич хворої, а небажаний глядач, якого, на жаль, не можна виставити за двері. В білому халаті, масці, шапочці, він стоїть посеред кімнати, піднявши обидві руки в стерильних рукавичках догори, — так, ніби капітулює перед жорстоким ворогом або благає у богів чуда. І хоч це — звичайна поза хірурга перед операцією, вона дратує Лаптєва, бо професор Сатіапал, уникнувши боротьби за життя, тепер стовбичитиме над душею, як грізний і несправедливий суддя. «Не слід було братися до операції за таких обставин і в такому настрої! — стурбовано думає доцент, і це дуже зле, бо щонайменша краплина сумніву діє на мозок, я с отрута, розхитує силу волі. — Не слід було братися… Але ще не пізно відмовитися…» Тільки ні — пізно! Хірургічна сестра схилилась над хворою. Краплина по краплині падає на марльову маску ефір. А хвора шепоче російською мовою: — …вісімдесят сім… вісімдесят вісім… Іване, сьогодні перший день Азарха. Ти пам’ятаєш, Іване?.. — І знову одноманітне: — вісімдесят дев’ять… дев’яносто… дев’я… но… сто… Все. Хвора заснула. її губи заворушилися, і з них злетіло ще одне, ледве чутне, слово: — Андрійку! Лаптєв здригнувся: звідки вона взнала, як його звуть? Адже він нікому в цьому маєткові не сказав свого імені!.. Але над цим вже не було часу замислюватися. Він ступив крок вперед і простягнув праву руку. Чи то хірургічна сестра проґавила, чи то він сам не розрахував відстані, але стерильний пінцет випорснув з пальців і брязнув на кафельну підлогу. — Ч-чорт! — неголосно вилаявся доцент. Все було проти нього. Асистентка не розуміла його жестів, і йому доводилося в найнапруженіші секунди розпорошувати свою увагу, щоб пригадати назву того чи іншого інструмента на чужій мові. Пухлина була далеко більшою, аніж передбачалося, тому довелося додатково поширити операційне поле. У хворої раптом зупинилося серце. Треба було кинути все і рятувати їй життя. Лаптєв відчував, що робить все не так, як слід. Правда, руки машинально виконували потрібні рухи, але зникла та дивовижна чутливість пальців, яка дозволяє провести лінію розрізу саме в потрібному місці і не збочити ані на міліметр. — Що ви робите?! — зойкнув Сатіапал і підскочив до стола. — На місце! — крикнув Лаптєв. — Сестра, затискач! З пошкодженої артерії чвиркнула кров. І це зразу отверезило доцента. Він забув про усе в світі, крім найголовнішого, діяв скальпелем упевнено й точно, відокремлюючи пошкоджені клітини від здорових. Та ось доцент сповільнив рухи. Він забрався в глибини людського мозку, — туди, куди ще не забирався ніхто. Тепер надія лише на інтуїцію. Однак на неї покладатися можна з обережністю і тільки тоді, коли маєш можливість перевірити правильність вибраного рішення, а тут за якихось кілька секунд треба проаналізувати десятки можливих варіантів, врахувати силу-силенну обставин… Сатіапал тупцював на місці. Лаптєв не дивився в його бік, але мимоволі уявляв, як шаленіють, сповнюються ненавистю очі професора, спрямовані на недотепу-доцента. — Геть! — закричав Сатіапал. — Ідіть! Я сам! — Не галасуйте! — Лаптєв одмахнувся, як од мухи, зробив ще кілька рухів скальпелем і одійшов убік. — Прошу! Тепер глядачем став він. Лишалося зробити небагато, але це була найважча частина операції. І тут виявилося, що Сатіапал справді мав підставу пишатися з себе: те, над чим Лаптєв морочився б ще з півгодини, професор скінчив за кілька хвилин. За мовчазним знаком Сатіапала сестра хапливо одкрила великий нікельований бікс. Його вщерть заповнювали тампони, просочені густою синьою рідиною. «Що він хоче робити?!» — жахнувся Лаптєв. Сестра брала ці тампони довгими щипцями-корнцангом і подавала Сатіапалові. А той видавлював рідину з тампонів у рану, вимивав і витирав її, густо присипав якимось червоним порошком, — взагалі, робив щось неприпустиме, неймовірне. Лаптєв круто повернувся й вийшов з операційної. Якщо хвора й мала шанс на життя, то після останньої процедури Сатіапала цей шанс зник. Доцент пішов довгим коридором, прямуючи до своєї кімнати, але помітив, що йде хибним шляхом. Він поткнувся в одні двері, потім в інші. То все були порожні, посновані павутинням приміщення. Нарешті йому почулося якесь шарудіння. Він підвів голову і побачив невелике заґратоване віконце в глухій стіні коридора. У віконці на мить з’явилося і одразу ж зникло обличчя рудої підстаркуватої людини. — Послухайте, — гукнув Лаптєв, — як пройти до круглого залу? Ніхто не відповів. Доцент знизав плечима і пішов назад. Біля операційної він наскочив на Сатіапала. — Спасибі! — глухо сказав професор. — Пробачте за образу. Ви зробили операцію так, як зробив би її я. — Хвора житиме? — Не знаю. — Тоді — компліменти завчасні! — сердито сказав Лаптєв.

Розділ IV
«ЇЖА БОГІВ»


Майкл Хінчінбрук м’яко сплигнув з віконної ніші й зіщулився в кутку крихітної напівтемної кімнати. Він скидався зараз на кота, що заліз до хазяйської комірчини і в першу-ліпшу мить готовий чкурнути звідти, рятуючи свою шкуру. — Послухайте, — почулося з-за віконця. — Як пройти до круглого залу? Хінчінбрук беззвучно засміявся, випростуючись: ні, це таки не Сатіапал. Гукай, любий, гукай!.. Дурень кричить, а розумний слухає, Інколи отак можна почути дуже Корисні речі. Незнайомий кілька секунд постояв нерухомо, а потім, якщо судити з тих звуків, що долітали в кімнату, пішов праворуч. Отже, можна продовжувати свою справу. Тепер Хінчінбрук діяв обережніше. Він добув з кишені дзеркальце і висунув його за грати, влаштувавши щось схоже на перископ. Такий пристрій дав змогу не тільки лишитися непоміченим, а й побачити те, що закривав виступ ніші. Незнайомий у білому халаті й шапочці, — певне, лікар, — ішов коридором. У напівтемряві важко було роздивитися його більш-менш докладно. Та ось він зупинився, як людина, що не знає, куди йти далі, витяг цигарки й чиркнув сірником. Мерехтливе полум’я обрисувало енергійне обличчя шатена і одразу ж згасло. Незнайомий звернув ліворуч і незабаром зник з поля зору. — Так… — прошепотів Хінчінбрук. — Добре… Його майже фотографічна пам’ять встигла зафіксувати багато чого. Тепер він упізнає цю людину коли завгодно і де завгодно. А гострий допитливий мозок уже розпочав складний процес дослідження* хто такий оцей чоловік? Коли й звідки тут взявся? З якою метою? Шум кроків та голоси перешкодили Хінчінбрукові докінчити свій логічний аналіз. У кінці коридора з’явилися незнайомий і професор Сатіапал. Шпигун нашорошив вуха. — Гаразд, пане Лаптєв, — сказав професор, продовжуючи розмову. — Я подзвоню до Навабганджа, якщо лінія не пошкоджена. Але виїхати завтра вам навряд чи вдасться. Доведеться зачекати, доки скінчиться злива. Продовження бесіди почути не вдалось. Сатіапал зі своїм гостем звернули в крайні двері. «Лаптєв… Навабгандж…» — повторив Хінчінбрук. Ці слова не розкривали нічого, але, певно, таїли в собі багато чого. В усякому разі, тепер стало ясно, що оцей Лаптєв причетний до тієї метушні, яка зчинилася в маєтку Сатіапала вчора вночі. Ще з вечора Хінчінбрук помітив: хтось кудись виїздив. По подвір’ю цілу ніч вешталися похмурі служники. Чути було неголосний жіночий плач. А рано-вранці челядь зібрала й замкнула до льоху всіх собак, які охороняли маєток. Хінчінбрук стежив за всім цим якнайпильніше. Він ще не міг збагнути, що до чого, але очікував на зручний момент, щоб здійснити свої наміри. Йому конче потрібно було вибратися за межі маєтку бодай на короткий час. Власне, виходити з кімнати у двір не заборонялося. Однак мимохіть доводилося задовольнятися прогулянками в радіусі тридцяти кроків: за невисоким штахетником, який обмежував садочок біля бічної стіни палацу, починалося царство псів. То були похмурі нетовариські створіння: вони не зазіхали на територію Хінчінбрука, але не пускали його й на свою, а всякі спроби ближчого знайомства зустрічали красномовним гарчанням. Радий з ув’язнення своїх ворогів, Хінчінбрук зібрався в похід. Він уже давно накинув оком на крислате дерево в кутку садиби, яке, перевисаючи аж до шосе та сплітаючись кроною з верхів’ям височезної магнолії, утворювало своєрідний місток над небезпечним муром. На щастя, вдалося уникнути зайвого клопоту: коли почалася злива, охоронець пішов од брами. За якихось кілька хвилин Майкл Хінчінбрук збігав до примітного дуба в джунглях, забрав радіостанцію і благополучно повернувся назад. Не гайнуючи часу, він одразу ж подався на розвідку і, марно намагаючись пролізти з бічного напівзруйнованого крила палацу до цікавих приміщень, побачив Лаптєва. Тепер шпигун уже знав, що натрапив на певний слід. Можна було б розплутати його й самотужки, без сторонньої допомоги, але це забрало б більше часу. Та й навіщо це робити, коли є можливість зв’язатися з агентурною службою і дістати найповніші дані? Хінчінбрук витяг з кишені невелику пласкувату скриньку й розкрив її. Ні, американці таки майстри своєї справи. Крихітний радіопередавач був наче щойно з заводу — не поіржавів, не зволожів. Індикатор вказує повну напругу. — Хвиля сто… хвиля сто… — мимрив собі під ніс Хінчінбрук, запихаючи в вуха навушники, що розміром та формою нагадували квасолини. Він підкрутив трохи ручку настройки і враз почув знайомі позивні: тире і дві крапки — «Д», перша літера слова «Дракон», яким шифрувалося одержане Хінчінбруком завдання. Швидко, майже беззвучно, застукотів телеграфний ключ. Слабенькі сигнали вирвалися з антени малопотужного передавача, продерлися крізь стіни, крізь щільну запону дощу й досягли мети, не сприйняті ніким з сторонніх. А вже через кілька хвилин Хінчінбрук одержав відповідь: доцент Андрій Іванович Лаптєв-хірург радянської епідеміологічної експедиції, яка отаборилась в селищі Навабгандж, за сорок п’ять миль від маєтку Сатіапала. Повну біографію доцента Лаптєва інформаційна служба обіцяла дати через дві доби. — Молодець! — прошепотів Хінчінбрук. Він хвалив сам себе: швидкість, з якою була одержана відповідь, свідчила, що Лаптєвим уже зацікавився хтось вищий. Отже, слід нанюхано правильний. Хінчінбрук склав радіостанцію, сховав її в кишеню і попрямував до своєї кімнати. Пів на сьому, час вечеряти. Він нашвидкуруч з’їв принесену служником-індійцем вечерю і, копирсаючи в зубах сірником, розлігся в кріслі, щоб обміркувати план наступної нічної розвідки. Кімната Хінчінбрука містилась у напівзруйнованому крилі палацу. Ні в ній, ані в сусідніх приміщеннях, повних мотлоху та павутиння, не знайшлося нічого цікавого Тільки з однієї комірчини можна було визирнути крізь заґратоване віконце до вже знайомого Хінчінбрукові коридора, та в глухій стіні загадково виблискували залізною облямівкою двері, які вели невідомо куди. Можна було б розпиляти грати, виламати двері, — Хінчінбрук не зупинився б навіть перед тим, щоб висадити в повітря увесь палац, аби досягнути своєї мети, однак вдаватися до рішучих дій — зарано. Напівгість-напівбранець, він був позбавлений змоги довільно вивчати незнайому обстановку і мусив насамперед здобути хоча б найпростіший план палацу. Йому спала на думку чудова ідея — вибратися на горище. Якщо будинок завжди розділений на кімнати з дверима, які можуть бути замкненими, то горище дає змогу вільно пересуватися в будь-якому напрямку. Виконання задуму забрало небагато часу. Хінчінбрук був старий тільки з виду, а насправді сили в нього вистачило б на двох. По барикаді з поломаних меблів він видерся до пошкодженої дощами стелі однієї з кімнат в кінці коридора, виламав трухлу дошку і виліз на горище. Тепер перед ним відкрився широкий оперативний простір. Шпигун просувався вперед повільно, обережно, лише коли-не-коли блискаючи ліхтариком. Але то була марна пересторога: в цій частині палацу, певне, ніхто не жив. Під ногами у Хінчінбрука чвакотіла розквашена глина стелі. Біля його вух з таким шарудінням сновигали велетенські кажани. Та ще одноманітно стугонів дощ. Далі, за поворотом, картина дещо змінилась. Певне, дах тут старанно ремонтувався: лише де-не-де крізь нього просочувалися краплини вологи. Під бантинами почали з’являтися скриньки, сувої, бутлі, — всілякий мотлох, що його, звичайно, шкодують викидати і навіки-вічні запихають в якийсь глухий куток. І аж ось, нарешті, попереду блиснуло тьмяне світло. Хід з горища вів до масивної вежі, якою вже давно цікавився Майкл Хінчінбрук. В її вікнах щоночі довго не згасало світло, а одного разу на фіранці чітко вималювався силует професора Сатіапала. Багатії частенько влаштовують свої кабінети в горішніх поверхах будинків — можливо, саме так зробив і вчений раджа. Лише на хвильку затримався Хінчінбрук перед благенькими дверима. Немудрящий внутрішній замок жалібно дзенькнув, рипнули завіси, шпигун висунув носа на площадку сходів. Однак йому одразу ж довелося сховатися: хтось піднімався сходами, стиха розмовляючи. Говорили на мові «хінді», найбільш поширеній у Бенгалії. Та недарма ж Майкл Хінчінбрук ще чверть століття тому заповзявся стати видатним фахівцем «індійського питання». Не шкодуючи сили й часу, він досконало вивчив і «хінді», і «урду», і ще кілька мов, конче необхідних, коли маєш справу з тубільцями. Зараз ці знання стали йому в пригоді. За шерехом дощу шпигун чув лише уривки фраз. Ішлося про цукор, бензин та інші господарські речі. Говорив тільки один, а його співбесідник обмежувався короткими «так» або «ні». Але ось прозвучало знайоме прізвище: «Бертон». — Дурниця, — відповів басовий голос. — Вважай, що ти жодної листівки не бачив. — А коли англійці дізнаються? — Вони не дізнаються. За тиждень Бертон одужає цілком і забереться звідси під три чорти. Кроки почулися зовсім поруч, і Хінчінбрук через щілину побачив Сатіапала й літнього худорлявого індійця. Якщо зважати на зміст розмови, то мав бути хтось із близьких помічників професора, — можливо, управитель маєтку. — Собак випускати? — запитав індієць після невеликої паузи. — Не треба, — відповів Сатіапал. — Може, панові Лаптєву заманеться оглянути маєток, коли вщухне злива. Покажеш йому все. — І корпуси? — Ні. Скажи, що то зерносховища. Позамикай двері й користуйся з тунелю. — А рудий? — Переведи до Бертона. Рипнули двері на горішньому поверсі. Голоси замовкли. Хінчінбрук перечекав ще хвилини зо дві, потім замкнув вихід з горища і подався назад вже знайомим шляхом. Він був цілком задоволений з результату першої розвідки: кілька підслуханих фраз дали йому більше, аніж могли б дати багатогодинне нишпорення по всьому маєтку. Насамперед стало ясно, що Сатіапал не підозрює своїх «гостей» ні в чому лихому, бо на віру сприйняв листівку з оголошенням про розшук «злочинців» Хінчінбрука й Бертона. Потім дещо з’ясувалися стосунки Сатіапала з Лаптєвим. А найголовніше з почутого — згадування про «корпуси»… Навіщо знадобилося переводити Хінчінбрука? Чи не тому, що оті облямовані залізом двері в напівзруйнованому крилі палацу ведуть саме до тунелю? Останнє припущення було цілком вірогідним. У шпигуна аж руки свербіли перевірити його негайно. Але вія хоч-не-хоч мав укластися спати, чекаючи на переселення, і таки одразу ж заснув, як людина з найчистішим сумлінням. Його збудив помічник Сатіапала. — Га?.. Що?.. — Хінчінбрук схопився, вдаючи з себе переполоханого. Він ніколи, навіть уві сні, не втрачав контролю над собою і тепер послідовно грав роль переслідуваного втікача. — Ходімо, — коротко кинув індієць. — Куди? — Ваш начальник почуває себе краще. Будете його доглядати. — От добре, от добре!.. Дякую!.. А то я так непокоївся, так непокоївся… Одверто кажучи, Майкл Хінчінбрук ніколи не цікавився особистою долею підлеглих. Чарлі Бертон був для нього пішаком, якого, зважаючи на обставини, можна без жалю віддати на знищення, запхнути довіку в глухий кут або, навпаки, захищати й просувати вперед. Нині цей пішак допоміг пролізти до маєтку Сатіапала. Чарлі вижив при цьому, — що ж, гаразд! В сурми сурмити нема чого, але про чуже око слід виявити гарячу радість. — Мій начальник дуже звик до мене… Адже він такий молодий, недосвідчений… Щойно з Англії… Де вже там йому знати Індію! Хінчінбрук патякав, аби не мовчати. Йдучи за індійцем, він навіть не запам’ятовував шлях, бо вже давно вистежив, куди влаштовано Чарлі Бертона, і при бажанні міг би коли завгодно побачитись з ним. Але така потреб і у шпигуна ще не виникала, а окремий будиночок осторонь палацу його не цікавив. Наближаючись до кімнати Бертона, Хінчінбрук замовк. Він зовсім не хотів збудити Чарлі, якщо той спить. Хто знає, як зустріне підлеглий свого шефа після довгої розлуки. У всякому разі, свідки при такому побаченні зайві. Чарлі спав. Він лежав горілиць, розкинувши руки. Голова в нього була забинтована і зараз, у напівтемряві, нагадувала велику сніжнобілу капустину. — Бож-же милий! — тихенько зойкнув Хінчінбрук, молитовно схиляючись перед ліжком. — Отакого наробити, га?! Скалічили людину, — яку людину! Індієць торкнув його за плече: — Ваша кімната — поруч. Не турбуйте хворого, йому потрібний повний спокій. Якщо йому чогось заманеться — викличте мене. Кнопка дзвоника — ось. Індієць показав Хінчінбрукові призначене йому приміщення, коротко проінструктував, як доглядати хворого, і вийшов. Коли затихли його кроки, шпигун замкнув зовнішні двері й пішов до Бертона. — Чарлі!.. Чарлі!.. Той поворухнувся, простогнав і розплющив око. — Це я, хлопчику, не лякайся… — Майкл?! Ти тут?.. — Бертон підвівся й перепитав погрозливо: — Тут?.. Чого ти сюди прийшов? — Заспокойся, хлопчику. Тобі шкідливо хвилюватися. Пан Сатіапал доручив мені подбати про твоє здоров’я. Бертон у відповідь зареготав, та так, що Хінчінбрук аж пересмикнув плечима: — Цить, дурню! Тебе можуть почути. Це зовсім небажано. — Хай чують!.. Ха-ха-ха!.. Лікар Хінчінбрук — чи бачили?! Лікар!.. Поверни мені око, старий мерзотнику, чуєш?! Бинти глушили істеричний крик Бертона, та й будиночок стояв далеко від палацу, тому Хінчінбрук спокійнісінько вмостився на стільці і схрестив руки на грудях: — Отже — слухаю. Цікавий номер сьогоднішньої програми. Можна голосніше — крик для малят корисний. Розвиваються легені. Ну? Чарлі замовк. Проти насмішки не вистоять ні лайка, ні прокльони. На них можна відповісти або ударом ножа, або презирливою мовчанкою. Хінчінбрук лишається паном становища; він може зробити що завгодно, і у хворого невистачить сили опиратися. — Ну? — Я вб’ю тебе, Майкл! — гаряче видихнув Бертон і одвернувся до стіни. — Не слід погрожувати, дитинко!.. До того ж, маючи одне-однісіньке око… Знаєш — дуже легко осліпнути зовсім… А кому потрібний сліпий шпигун? Хінчінбрук присунувся ближче і взяв Бертона за руку: — Повернись сюди!.. Запам’ятай: твої нарікання — даремні. Я не винен, що ти втратив око. Навпаки, ти повинен дякувати мені, що ти не втратив життя… Згадай, як все було: ми лягли спочивати надвечір. До маєтку Сатіапала лишалося щось із двадцять кілометрів. Ми почували себе в повній безпеці. О дванадцятій ночі ти збудив мене… — Облиш! — з одчаєм простогнав Бертон. Він ледве стримував себе, слухаючи безсоромне базікання, брехню, якій не можна навіть знайти жодного пробачення. — Так, так! — спокійно провадив далі Хінчінбрук. — Коли б збудив тебе я — було б не дивно. Але трапилось навпаки. Пам’ятаєш — ти поліз до моєї сумки?.. Ти сподівався знайти щось їстівне, мій любий, а схопив такого стусана в живіт, що аж кавкнув, мов кошеня… Ну, то тепер пам’ятаєш? Чи, може, тобі зовсім памороки забило? Чарлі міг би заприсягнутися, що з ним не трапилось нічого схожого. Він добре пам’ятав, як, знесилений, упав у затінку край галявини, одразу заснув і прокинувся аж отут, — від нестерпного болю. Немає сумніву, що увесь оцей час він лишався непритомним, неспроможним на жоден осмислений рух… Але Хінчінбрук розповідає так переконливо, наводить такі яскраві деталі, що мимохіть починаєш вірити в правдивість його розповіді. …Вони вийшли на шосе. Години зо дві рухалися без жодних пригод. Сіли спочити біля річки. Задрімали, схилившись одне до одного. Раптом з-за повороту вискочила автомашина. Пролунала кулеметна черга. Хінчінбрук і Бертон кинулися навтіки. Осліплений промінням фар, Чарлі наткнувся на сучок і вибив собі око. Хінчінбрук, який постраждав далеко менше, дотягнув свого друга до маєтку Сатіапала. Оце й усе. Чарлі слухав розповідь, і йому уявлялося оте вкрите м’якою порохнявою шосе, перед очима поставав напівзруйнований міст, в вухах лунали постріли і навіть аж чувся сухий тріск, з яким гілка дерева вп’ялася йому з живе тіло… Отакою буває сила людського слова: навіяне, нав’язане чужою волею часом стає реальнішим за дійсність. Чарлі Бертон поступово переконувався, що втратив око не з лихого наміру Майкла Хінчінбрука, а через власну необережність. Ще б трохи — і він повірив би в це зовсім. Та велеречивий Хінчінбрук передав куті меду: — Не сумуй, хлопчику! Я дізнався, що раджа Сатіапал вміє вставляти нові очі. Треба тільки… Бертон нашорошив вуха: — Коли ти дізнався про це? — Ат, чи не все одно! — жартівливо махнув рукою Хінчінбрук. — У таких, як ми, не питають «коли» та «де». — Ні, ти таки скажи, — наполягав Бертон. Хінчінбрук зрозумів, що ляпнув зайве. Не слід було згадувати про Сатіапала. Не можна також признаватися, що про деякі експерименти вченого раджі давно відомо: Бертон одразу ж второпає все. — Дитинко! Хто має вуха — той слухає. Я дізнався про це п’ять годин тому. — П’ять годин тому? — перепитав Бертон і додав заспокійливо: — Ну, то гаразд… Гаразд… Хінчінбрук глянув на нього скоса. Ох, не подобався старому оцей тон!.. Хай краще репетує, лається, — розлючена людина неодмінно виплеще все, про що слід було б мовчати. А в отакому стані потаємні думки накопичуються і призводять згодом до безглуздих вчинків. — Як же тебе лікує пан Сатіапал? — запитав Хінчінбрук, аби урвати неприємну паузу. — Ніяк не лікує, — сухо посміхнувся Бертон. — Годує «їжею богів», та й годі. — «Їжею богів»? — Так… Коли хочеш — спробуй. Он на тарілці лишилося. У сірому мороці похмурого світанку вже проступали й кутки кімнати, куди раніше не досягали несміливі промені нічника. Вирисувалася нехитра обстановка: звичайне залізне ліжко, тумбочка клінічного типу, невелика шафа, стіл. На тумбочці стояла тарілка з купкою сірозеленої маси. Хінчінбрук понюхав. Пахло кислим. Він зачерпнув ложкою трохи цієї суміші, лизнув язиком. Несмачно. Ні, навіть не те: запах і смак цього силосу був надто своєрідним, не схожим ні на що. — Гм… гм… — Хінчінбрук покуштував ще. — А з чого ж роблять цю «їжу богів»? Бертон не відповів. Він спав або ж удавав, що спить.


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка