«Міжнародні стандарти прав людини у сфері охорони здоров'я»


Розділ 1. Особливості основних міжнародно-правових актів з врегулювання прав людини на здоров’я в сфері охорони здоров’я



Скачати 424.5 Kb.
Сторінка3/13
Дата конвертації16.08.2021
Розмір424.5 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Розділ 1. Особливості основних міжнародно-правових актів з врегулювання прав людини на здоров’я в сфері охорони здоров’я

1.1.Поняття права людини на здоров’я в міжнародному праві


Основним напрямком державної політики в реформуванні суспільних відносин в Україні є європейська інтеграція, тобто досягнення європейських міжнародно-правових стандартів у всіх сферах суспільного життя.

Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я – це зафіксовані

міжнародно-правовими актами принципи й норми, які визначають зміни й обсяг прав людини у сфері охорони здоров’я і слугують юридичними нормами для національної політики у цій сфері [13, c. 126].

Ознаки стандартів у сфері охорони здоров’я є:

− обґрунтованість з наукової, практичної і технічної точки зору;

− реальність, тобто визначеність обсягу медичної допомоги, конкретність вимог до якості медичного обслуговування з урахуванням реального стану галузі, а саме фінансового і кадрового забезпечення, матеріального-технічного ресурсу, освітнього рівня фахівців тощо;

− надійність, тобто відповідність принципам науково обґрунтованої медичної практики і узгодженість з думкою більшості висококваліфікованих лікарів;

− чіткість, конкретність і зрозумілість визначень;

актуальність, якої можна досягти шляхом періодичного аналізу та перегляду раніше встановлених стандартів, вироблення механізму забезпечення або стимулювання виконання чинних стандартів [15, c. 16].

Стандарти в охороні здоров’я визначають, як і що діагностувати або лікувати, як організувати профілактичний огляд, яким повинен бути результат тощо .

Основною метою розробки стандартів в охороні здоров’я є:

1) охорона і зміцнення здоров’я населення;

2) захист прав людини (пацієнта);

3) поліпшення якості життя суспільства за допомогою вдосконалення діяльності служб охорони здоров’я;

4) розробка законів у сфері охорони здоров’я;

5) забезпечення соціального прогресу .

На основі аналізу міжнародно-правових актів доходимо до висновку, що структурними елементами права людини на охорону здоров′я як загальносоціального (природного) права людини є такі можливості:

1) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, необхідний для підтримання здоров′я:

2) заборона катування чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, зокрема, особу не можна без її вільної згоди піддавати медичним чи науковим дослідам;

3) забезпечення зниження рівня мертвонароджуваності та дитячої смерті й здорового розвитку дитини;

4) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці у промисловості;

5) запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьба з ними;

6) медична допомога;

7) консультативні і просвітницькі послуги;

8) справедливі й сприятливі, безпечні та здорові умови праці;

9) охорона материнства;

10) захист дітей і молоді у сфері охорони здоров′я [23, c. 98].

Внаслідок аналізу чинного законодавства, вітчизняної та зарубіжної наукової літератури доцільно систематизувати закони за предметом правового регулювання і виділити такі групи законів, які стосуються питань:

1) надання медичної допомоги;

2) правового статусу пацієнтів;

3) правового статусу медичних і фармацевтичних працівників;

4) фінансування охорони здоров′я;

5) оздоровчо-профілактичної діяльності;

6) забезпечення безпечних умов для життєдіяльності;

7) організації та управління охороною здоров′я;

8) біоетики.

Джерелами, які визначають міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я є документи, видані Організацією Об’єднаних Націй, Всесвітньою організацією охорони здоров’я, Міжнародною організацією праці, Радою Європи і Європейським Союзом, Всесвітньою і Європейською медичними асоціаціями.

Основними з тих, що безпосередньо стосуються прав людини і охорони здоров’я, є такі:

- Міжнародна хартія прав людини, яка складається з п’яти документів – Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) і Другого факультативного протоколу про відміну смертної кари;

- Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.);

- Конвенція про права дитини (1989 р.);

- Європейська соціальна хартія (1961 р.);

- Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий

1990 року);

- Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (1994 р.);

- Конвенція про права людини і біомедицину (1997 р.).

Міжнародні документи про охорону здоров’я (переважно Всесвітньої медичної асоціації, створеної у 1947 р.):
- Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації у 1948 р., із змінами і доповненнями 1968, 1983, 1994 рр.;

- Женевська декларація Всесвітньої медичної асоціації, прийнята в 1949 р., із змінами і доповненнями 1968 і 1983 рр., орієнтована на випускників медичних вишів – майбутніх лікарів.

- Рекомендації для лікарів, що проводять біомедичні дослідження на людині (1964 р.);

- Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981 р.)53

- Дванадцять принципів надання медичної допомоги у будь-якій системі охорони здоров’я (1983 р.);

- Рекомендації з надання медичної допомоги у сільській місцевості (1983 р.);

- Заява про використання психотропних засобів і зловживання ними (1983 р.);

- Заява про використання протипіхотних засобів і зловживання ними (1983 р.);

- Заява про свободу контактів між лікарями (1984 р.);

- Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985 р.);

- Заява про торгівлю живими органами (1985 р.);

- Декларація про незалежність і професійну свободу лікаря (1986 р.);

- Заява про підготовку медичних кадрів (1986 р.);

- Декларація щодо евтаназії (1987 р.)

- Декларація щодо трансплантації людських органів (1987 р.);

- Мадрідська декларація про професійну автономію і самоуправління лікарів (1987 р.);

- Декларація про жорстоке ставлення до людей похилого віку і старих (1990 р.);

- Заява про політику у сфері лікування смертельно хворих пацієнтів, які терплять хронічний біль (1990 р.);

- Заява про недбале ставлення лікарів до своїх обов’язків (1992 р.);

- Заява про професійну відповідальність за якість медичного обслуговування (1996 р.) [23, c. 120].

Аналіз існуючих міжнародно-правових джерел в галузі медицини та охорони здоров'я дозволяє виділити кілька суміжних понять, що використовуються найчастіше: «право на здоров'я», «право на охорону здоров'я», «право на захист здоров'я», «турбота про здоров'я», «право на медичну допомогу», «право на найвищий досяжний рівень здоров'я». Серед юристів-міжнародників не існує єдності думок щодо правомірності використання того чи іншого терміна.

Основні міжнародно-правові документи в галузі охорони здоров'я (Статут ВООЗ та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права) говорять про «право на найвищий досяжний рівень здоров'я». Тим часом, прихильники використання терміна «право на охорону здоров'я» обґрунтовують свою позицію тим, що право на здоров'я не підлягає судовому захисту: «тривалий час ведуться дискусії на захист права на здоров'я, однак очевидно, що здоров'я не може бути гарантоване кожному, відповідно і право на здоров'я не може бути правом, забезпеченим судовим захистом». На нашу думку, найбільш точним є термін «право на охорону здоров'я», що не виключає можливості використання і терміна «право на здоров’я», як прийнятого в міжнародно-правових документах універсального характеру, що розглядаються нижче. Вживання даних формулювань не повинно відбиватися на концептуальній сутності розглянутого права, що підкреслює необхідність встановлення його конкретного юридичного змісту.

Термін «право на здоров'я», як міжнародно-правова категорія, вперше згадується в Статуті Всесвітньої організації охорони здоров'я. Надалі дане право знайшло закріплення в багатьох основних документах універсального і регіонального характеру.

Право на охорону здоров’я є одним із соціальних прав людини. Терміном “соціальні права” як правило позначають сукупність відповідних прав та свобод людини, які забезпечують їй гідний рівень життя та необхідний соціальний захист. Соціальні права активно увійшли в політичний лексикон, правову науку та практику у другій половині ХХ століття, виділилися в відносно самостійний блок з більш широкого поняття “права людини” [26, c. 4].

Будь‑яка система охорони здоров’я може бути оцінена як з точки зору загальних етичних норм, так і з точки зору юридичних зобов’язань, норм забезпечення прав людини. Це вимагає формування відповідного правового поля різних сфер буття, у т.ч. такої важливої системи життєзабезпечення як охорона здоров’я.

Вивчення проблем здоров’я тісно пов’язано з визначенням самого поняття “здоров’я людини”. У науковій літературі є різні тлумачення цього терміну, які зроблено з певних методичних і теоретичних позицій.

Відправним пунктом для медико‑соціальної інтерпретації здоров’я є визначення, прийняте Всесвітньою організацією охорони здоров’я, яке трактує його як “стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки як відсутність хвороб і фізичних дефектів”. У Статуті ВООЗ проголошено принцип, згідно з яким володіння найвищим рівнем здоров’я є одним з основних прав кожної людини.

Оскільки зміцнення і захист здоров’я є найважливішою умовою для забезпечення благополуччя і гідного існування людини, охорона здоров’я розглядається як важливе суспільне завдання. Усі країни є відповідальними за здоров’я своїх громадян. І хоча вони не можуть гарантувати усім належний рівень здоров’я, проте повинні створити певні передумови для його збереження і поліпшення, гарантуючи право на захист від певних загроз для здоров’я, право не зазнавати ризику несприятливих чинників навколишнього середовища, доступність медичної допомоги, забезпечення чистою питною водою тощо.

Міжнародні угоди, які захищають права людини, визначають право на охорону здоров’я одним із невід’ємних соціально‑економічних прав, враховуючи вирішальне його значення для благополуччя і гідності людей.

Зміст права на охорону здоров’я не завжди піддається чіткому визначенню, як і сам термін “здоров’я”. У літературі, присвяченій правам людини і законам про здоров’я, найчастіше зустрічаються вирази “право на здоров’я”, “право на догляд за здоров’ям”, “право на охорону здоров’я”. Різні автори поки що не змогли досягти консенсуса, який термін слід вважати найбільш вдалим. За даними Б. Тобес на міжнародному рівні досить широке поширення одержав термін “право на здоров’я”, що, на думку автора, найбільше відповідає змісту поняття. Термін “право на здоров’я” повніше розкриває суть міжнародних угод з прав людини і допомагає усвідомити, що містить у собі не лише право на охорону здоров’я, але й право на ряд умов, у тому числі і соціально‑економічних, без яких здоров’я є неможливим. Разом з тим, в останні десятиліття в міжнародному та національному законодавстві частіше застосовується поняття “право на охорону здоров’я”. Це, насамперед, відноситься до таких важливих документів, як Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція про права дитини, Європейська соціальна хартія, Хартія основних прав Європейського Союзу, Конституція Європейського Союзу та інші, а також національних конституцій держав, які прийнято у 80‑90 роки минулого століття. Більш того, поняття “право на охорону здоров’я” варто вважати поняттю “право на здоров’я”. У зв’язку з викладеним, поняття “право на здоров’я” і “право на охорону здоров’я” мають аналогічний сенс, є синонімами і не несуть у собі ніяких протиріч. Тому ці терміни можуть використовуватися як рівноцінні [26, c. 5].

Консенсус у розумінні і тлумаченні цього права є однією з умов забезпечення його реалізації.

Правове регулювання здоров’я людини існує стільки ж, скільки існує право. При цьому виділяють два рівні забезпечення: охорони здоров’я нації і охорони здоров’я індивіда. Охорона здоров’я нації є більш давнім видом правового забезпечення захисту здоров’я. Відомо, що в середньовіччі з’явилися правові норми, які встановлювали різні форми заборон. Зокрема, обмеження свободи пересування при епідеміях застосовувалися як контроль за інфекційними хворобами. Скорочення шкідливих впливів на здоров’я, попередження захворювань внаслідок змін у поведінці людей підтверджували важливість даних норм. Оскільки освіта у сфері охорони здоров’я не завжди була ефективним засобом прищеплення норм поведінки, закон став використовуватися як найбільш ефективний метод реалізації стандартів охорони здоров’я.

Такий превентивний засіб охорони здоров’я як обмеження прав людини прийшов у сучасне право з минулого. Контроль за вказаними заходами є новаторським підходом сучасного міжнародного права. Після Другої світової війни світове співтовариство стало застосовувати рішучі дії з контролю за неправомірним, необґрунтованим обмеженням прав і свобод людини, у т.ч. як заходу з охорони здоров’я [26, c. 6].

Право на охорону здоров’я, яке має публічний характер, з’явилося набагато раніше, ніж міжнародно‑правове визнання індивідуального права на охорону здоров’я людини. У даний час міжнародні організації, приймаючи норми з охорони навколишнього середовища, утилізації відходів виробництва, стандартів якості продуктів, розвитку фізичної культури ставлять за мету правове забезпечення здоров’я суспільства. Численні міжнародні норми, спрямовані на контроль за випуском і споживанням алкоголю, тютюну, також мають на меті зміцнення здоров’я. Здійснення вказаних заходів з охорони громадського здоров’я стикається з індивідуальними правами і свободами, які в міжнародному праві закріплені як заходи із захисту життя, недоторканості і свободи від примусових або обов’язкових заходів з боку влади.

Застосування заходів із забезпечення громадського здоров’я історично передувало визнанню прав людини. У зв’язку з цим право на охорону здоров’я розвивалося без посилань на права приватних осіб. Індивідуальне право на охорону здоров’я на міжнародному рівні почало утверджуватися в середині ХХ століття. Право індивіда на охорону здоров’я з одного боку надає права приватним особам у даній сфері суспільних відносин, з іншого — породжує зобов’язання для органів державної влади.

Багатоаспектність реалізації права на охорону здоров’я, різноманітність умов, які впливають на здоров’я людини, відмінності у соціально‑економічному розвитку держав та моделях системи охорони здоров’я стоять на перешкоді створення єдиної концепції забезпечення права людини реалізувати свої можливості у сфері охорони здоров’я. Органи державної влади намагаються обмежити свої зобов’язання з охорони здоров’я.

Доступність послуг охорони здоров’я як індивідуальне право має значні перешкоди внаслідок необхідності значних інвестицій для реалізації. Чинники, які позитивно або негативно впливають на здоров’я людини, часто знаходяться поза межами системи охорони здоров’я і охоплюють широке коло питань соціального характеру.

Виділяють три рівні закріплення права на охорону здоров’я: універсальний, регіональний і спеціалізований. Універсальні нормативно‑правові акти мають, здебільшого, декларативний характер і виступають як рекомендації для світової спільноти. До них відноситься Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Декларація про права інвалідів, Декларація про права розумово відсталих осіб тощо. Вказані документи накладають юридичні обов’язки на держави‑учасниці щодо вжиття необхідних законодавчих і адміністративних заходів для здійснення закріплених у них прав. Держави, які затвердили дані Пакти і декларації, зобов’язані забезпечити соціально‑економічні і культурні права для своїх громадян хоча б у мінімальній мірі, незалежно від рівня економічного розвитку. Універсальний рівень закріплення права на охорону здоров’я є важливою гарантією визнання світовим співтовариством даного права і накладає на держави зобов’язання щодо використання механізмів його забезпечення.

Нормативно‑правові акти регіонального рівня є обов’язковими для країн‑учасниць даної організації. Виходячи з традицій, особливостей, рівня розвитку певної групи країн, вказані регіональні правові стандарти можуть бути більш широкими чи більш конкретними, порівняно з універсальними і повинні мати свій політико‑правовий механізм реалізації. Прикладом нормативно‑правових актів регіонального рівня є документи, прийняті Радою Європи, зокрема, Європейська соціальна хартія, чи Європейським Союзом, зокрема Конституція Європейського Союзу. Третій рівень міжнародно‑правових стандартів у сфері охорони здоров’я включає спеціалізовані, прийняті спеціально створеною організацією документи. До них відносяться, зокрема, Конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці, які стосуються медичної допомоги, допомоги при хворобі, праці дітей, матерів, інвалідів. Метою цих документів є класифікація працівників за певними категоріями і визначення стандартів трудової діяльності, які не впливають негативно на здоров’я [26, c. 7].

В умовах розбудови нормативно‑правового поля вітчизняної медичної галузі, формування основоположних засад державної політики України в охороні здоров’я, закладення фундаменту законотворчої діяльності і приведення правових норм у відповідність до міжнародних стандартів, вивчення етапів становлення та розвитку права на здоров’я і його охорону має особливу актуальність.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка