Марк Твен твори в двох томах том 2



Сторінка28/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30

Після гріхопадіння


 

Коли я згадую минуле, Сад видається мені сном. Він був прекрасний, незрівнянний, чарівний. Я втратила його і більше ніколи не побачу. Я втратила Сад, але знайшла його, і я щаслива. Він щиро любить мене. Я люблю його всіма силами своєї пристрасної натури. Мабуть, так і повинно бути, раз я така молода. Коли я питаю себе, за що люблю його, то виявляється, що я цього не знаю, та й не дуже хочу знати. Гадаю, що така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика, як любов до інших плазунів чи звірів. Мабуть, так і має бути. Деяких птахів я люблю за їхні пісні. Адама я люблю не за те, що він співає, зовсім ні. Що більше він співає, то менше мені це подобається. І все ж я прошу його співати, бо хочу навчитися любити все, що йому до смаку. Я певна, що навчуся, бо спочатку не могла терпіти його співу, а тепер можу. Від того співу молоко кисне, та дарма, я звикну й до такого молока. Я люблю його не за розум, зовсім ні. Він не може відповідати за свій розум, він не сам себе створив. Він такий, яким його задумав Творець, і цього досить. У цьому задумі була вища мудрість, я це добре знаю. З часом його розум розвинеться, та, думаю, не відразу. Та й навіщо поспішати? Адам і так мене влаштовує. Я люблю його не за ласкаве й уважне ставлення до мене, і не за його делікатність. Ні, тут йому якраз дечого бракує. Але він і так хороший і поступово виправляється. Я люблю його не за працелюбність, зовсім ні. Гадаю, що він її не позбавлений; не знаю тільки, чому приховує від мене. Це єдине, що завдає мені болю. В усьому іншому він тепер зі мною відвертий і прямий. Певна, він більше нічого не приховує. Мене засмучує, що він таїться від мене, і часом думка про це не дає мені спати. Та я викину її з голови, щоб не затьмарювати щастя, яке вщерть сповняє мене. Я люблю його не за освіченість, зовсім ні. Він самоук і справді знає багато, але не все. Я люблю його не за лицарську вдачу, зовсім ні. Він доніс на мене, та я його не виню. По-моєму, це особливість його статі, а він не сам її створював. Звичайно, я б не донесла на нього — краще вмерти. Але це вже особливість моєї статі, яка не є моєю заслугою, бо свою стать я теж не сама створила. То за що ж я люблю його? Мабуть, просто за те, що він чоловік. В глибині душі він добрий, і я люблю його за це, та любила б і без цього. Навіть коли б він бив і ображав мене, я все одно любила б його. Впевнена. Мабуть, уся справа тут у статі. Він сильний і красивий, і я люблю його за це, милуюся і пишаюся ним. Та я любила б його і так. Любила б некрасивим, любила б калікою. А якби довелося, працювала б на нього, була б його рабинею, молилася б за нього і не відходила б від його ложа до самої своєї смерті. Так, мабуть, я люблю його просто тому, що він мій і що він чоловік. Іншої причини я не бачу. Мабуть, я сказала те, що є: така любов іде не від розуму, і її не пояснить навіть статистика. Вона приходить — ніхто не знає звідки — і її не збагнути. Та в цьому й немає потреби. Така моя думка. Та я тільки жінка, яка перша замислилася над цим. Можливо, через брак знань і досвіду я в чомусь помилилася.  

Через сорок років

 

Я молюся і прагну, щоб ми разом пішли з життя. Це прагнення житиме на землі вічно, і його відчуватиме серце кожної люблячої дружини, поки існує світ. Це прагнення назвуть моїм іменем. Але якщо одному з нас судилося піти першому, я молюсь, щоб це була я. Бо він сильний, а я слабка. Він потрібніший мені, ніж я йому, — життя без нього — не життя. Хіба мені під силу таке випробування? Ця молитва теж безсмертна і здійматиметься до неба, поки існуватиме мій рід. Я перша дружина на землі і повторюсь в останній.  



На Євиній могилі

 

Адам: Рай був там, де була вона.  



Про перукарів

 

Переклав Дмитро Стельмах  



Усе на світі змінюється, крім перукарів, перукарських манер та перукарського оточення. Вони не міняються. Вкотре, зайшовши до перукарні, ви відчуваєте те саме, що відчуватимете до кінця своїх днів. Того ранку, як звичайно, я вирішив поголитись. Я вже підходив до дверей перукарні з боку Мейн-стріт, коли якийсь чолов’яга підійшов до них від Джонс-стріт, — як завжди. Я наддав ходи, та де там! Він проскочив на якусь мить раніше, і, ввійшовши, я побачив, що він сідає у єдине вільне крісло, яке обслуговував найкращий майстер. Отак завжди. Я присів, сподіваючись успадкувати крісло, яке належало кращому з двох інших перукарів, — бо він уже зачісував свого клієнта, а його товариш ще не приступив до масажу й намащування волосся. З неослабною цікавістю я стежив, як мої шанси то збільшувались, то зменшувались. А коли побачив, що № 2 наздоганяє № 1, моя цікавість переросла у занепокоєння. Коли ж № 1 зупинився на мить, відраховуючи новому відвідувачеві здачу за квиток до лазні і відстав від свого товариша, моє занепокоєння переросло у тривогу. Коли № 1 наздогнав суперника, і обидва одночасно стягнули рушники і стали струшувати пудру зі щік своїх клієнтів, готуючись вигукнути звичне: «Прошу!», я затамував подих у напруженому чеканні. Та коли у вирішальну мить № 1 затримався, щоб раз-другий провести гребінцем по бровах свого клієнта, я зрозумів, що він пасе задніх, і з обуренням вийшов з перукарні, не бажаючи потрапити до рук № 2. Мені бракує тієї завидної твердості, яка дозволяє сказати перукареві у вічі, що я зачекаю, поки звільниться його колега. Через п’ятнадцять хвилин я повернувся до перукарні, сподіваючись, що тепер мені пощастить. Усі крісла, певна річ, були вже зайняті, а в черзі сиділо четверо чоловіків — мовчазні, похмурі, роздратовані. Вони страшенно нудилися, як завжди нудяться люди, що чекають своєї черги в перукарні. Я сів на старий диван, переділений кількома залізними поруччями, і став знічев’я читати рекламу і об’яви, що пропонували безліч шарлатанських засобів для фарбування волосся. Далі передивився заяложені наклейки на флаконах з лавровишневою водою, — вони належали постійним клієнтам; прочитав прізвища і запам’ятав номери на персональних приборах для гоління, що стояли в окремих шухлядках; вивчив розвішані на стінах дешеві, забруднені гравюри, де були зображені битви, перші президенти, султанші, що напівлежали в сластолюбних позах, і сакраментальна дівчинка, що примірює дідусеві окуляри; прокляв подумки невгамовного канарка і здатну довести до божевілля папугу, без яких не обходиться майже жодна перукарня. Після того я вибрав з купи торішніх ілюстрованих газет, що валялися на заляпаному столі посеред кімнати, найменш зачитані і завчив напам’ять силу усіляких нісенітниць про давно забуті події. Та ось підійшла моя черга. Почулося довгождане: «Прошу!», і я потрапив до рук… № 2. Отак завжди. Я несміливо зауважив, що поспішаю, і перукар заметушився, ніби почув бозна-яку новину. Одним ривком він закинув мою голову назад і підклав під неї серветку. Потім загнав мені під комірець обидві п’ятірні и засунув рушник. Устромивши свої пазурі в моє волосся, він заявив, що мені конче треба підстригтись. Я відповів на те, що не збираюсь стригтись. Він провів повторне дослідження і сказав, що зачіска задовга, як на сьогоднішню моду. Краще трохи зняти, особливо на потилиці. Я відпарирував тим, що стригся лише тиждень тому. Він із сумнівом оглянув мою чуприну, а потім зневажливо поцікавився, хто ж це мене так підстриг. Я відрубав: «Ви!», — примусивши його з’їсти облизня. Після цього він узявся збивати мильну піну, щохвилини зупиняючись, щоб розглянути своє відображення в дзеркалі, прискіпливо вивчити підборіддя чи уважно роздивитись якийсь прищик. Далі старанно намилив мені одну щоку і тільки-но зібрався намилити другу, як його увагу привернула бійка собак. Він підбіг до вікна і не відійшов, поки не додивився до кінця, програвши два шилінги іншим перукарям — бо заклався не за того собаку і тим справив мені неабияку приємність. Закінчивши намилювати, він заходився рукою втирати піну. Щойно мій майстер почав правити на старій підтяжці бритву, як тут серед перукарів зайшла мова про якийсь дешевий бал-маскарад, на якому він учора ввечері, зодягнений у червоний батист і штучний горностай, зображував короля. Перукареві так подобались жартівливі натяки на якусь дівицю, яка не встояла перед його чарами, що він усіма способами намагався продовжити розмову, прикидаючись, ніби жарти товаришів його дратують. Тепер він ще частіше став оглядати себе в дзеркалі, врешті відклав бритву і надзвичайно старанно зачесав своє волосся, уклавши його перекинутою аркою на лобі, надав довершеності проділу на потилиці й змайстрував над вухами два симпатичних крильця. Тим часом піна у мене на обличчі висохла і в’їлася до самих печінок. Нарешті він перейшов до гоління, вп’явшись пазурами в моє обличчя, щоб краще натягнути шкіру, штурхаючи і відкидаючи мою голову на всі боки в пошуках якнайзручнішого для роботи положення. Поки бритва торкалася менш чутливих місць, я ще сяк-так терпів, та коли він почав шкрябати, дерти і смикати моє підборіддя, у мене на очі набігли сльози. Мій ніс правив йому за кермо, яким він безцеремонно орудував, аби з руки було виголити всі закутки на моїй верхній губі. І тут завдяки деяким побічним доказам я відкрив для себе, що в його обов’язки входить чищення гасових ламп. Мені завжди кортіло дізнатися, хто це робить — власник закладу чи перукарі. Щоб якось розважитися, я став гадати, де він поріже мене на цей раз, та не встиг я нічого придумати, як він полоснув мене по підборіддю. Він негайно став гострити бритву — міг би і раніше про це подбати. Я не люблю виголюватись гладенько й нізащо не дав би йому повторити всю процедуру з початку. Тому спробував переконати його відкласти бритву, жахаючись, що майстер знову уподобає підборіддя — найчутливіше місце на моєму обличчі, якого бритва не може торкнутись двічі, щоб не викликати подразнення. Але він запевнив мене, що лише пригладить невеличку шорсткість, і тієї ж миті пройшовся бритвою по забороненому місцю. Сталося те, чого я так боявся — наче по команді вискочило безліч дрібних і пекучих прищиків. Змочивши рушник лавровишневою водою, майстер приклав його до мого обличчя й надавав мені гидких лящів, неначе я все життя вмивався саме так. Потім ляснув мене кілька разів сухим кінцем рушника, і знову з таким виглядом, ніби я завжди утирався саме так, а не інакше. Проте перукар рідко поводиться з вами по-християнському. Далі, за допомогою рушника, він змочив порізане місце лавровишневою водою, присипав крохмалем, знову змочив лавровишневою водою і змочував би й присипав отак довіку, якби я не збунтувався і не почав благати, щоб він дав мені спокій. Тоді він напудрив мені обличчя, підсмикнув мене вгору, і, загнавши в мою чуприну п’ятірню, почав задумливо, наче граблями, водити нею по голові. Нарешті запропонував вимити голову шампунем, сказавши, що вже давно пора це зробити. На це я зауважив, що вимив її лише вчора, ще й дуже старанно. І знову дав йому з’їсти облизня. Тоді перукар порадив мені «Чудо-зачіску Сміта» і сказав, що охоче продасть флакончик. Я відмовився. Він почав розхвалювати парфуми «Ароматні радощі Джонса», рекомендуючи придбати їх. Я знову відмовився. Після того він спробував всунути мені якусь гидоту для чищення зубів власного виготовлення, а коли я ще раз відмовився, запропонував обмінятися ножами. Зазнавши невдачі і цього разу, він знову заходився коло роботи: оббризкав мене з ніг до голови одеколоном, напомадив мені, незважаючи на всі мої протести, волосся, вишкріб і видер з корінням добру його половину, зачесав жалюгідні рештки, зробив проділ на потилиці та уклав на лобі незмінну перекинуту арку. Нарешті, зачісуючи мої ріденькі брови й щедро квацяючи їх помадою, він став перераховувати достойності свого чорно-рудого тер’єра вагою у шість унцій. Тут пробило дванадцяту годину — і я схаменувся, що мій поїзд відійшов п’ять хвилин тому. Майстер знову схопив рушник, злегка обмахнув ним моє обличчя, востаннє провів гребінцем по моїх бровах і весело вигукнув: «Прошу!» Через дві години цей перукар спіткнувся на дорозі, і його вдарив грець. Завтра я за все помщуся — піду на його похорон.  

Сполучені Штати Лінчування

 

Переклала Тамара Бочарова  



I

 

Отже, великий штат Міссурі знеславився! Декотрі його сини пристали до лінчувателів, а ганьба впала на нас усіх. Отій жменьці ми завдячуємо репутацією і прізвиськом: віднині й довіку для усього світу ми — «лінчувателі». Бо люди не думатимуть — вони до цього не звикли, вони звикли узагальнювати. Люди не скажуть: «Міссурійці вісімдесят років створювали собі репутацію поважних людей, а та сотня лінчувателів десь там, на околиці штату, — не справжні міссурійці: то ренегати». Ні, така думка ніколи не промайне в їхніх головах. Вони зроблять висновок з одного чи двох нетипових фактів і скажуть: «Усі міссурійці — лінчувателі». Люди нерозважливі, нелогічні, позбавлені відчуття пропорції. Цифри для них — ніщо, вони нічого їм не промовляють, не підказують розумних висновків. Люди, наприклад, твердитимуть, що Китай скоро неодмінно стане християнським, бо щодня дев’ять китайців приймають хрещення. А та обставина, що кожного дня в Китаї народжується тридцять три тисячі язичників, пройде повз їхню увагу, а вона ж зводить нанівець усі їхні аргументи. Люди скажуть: «У тому штаті є сто лінчувателів; отже, міссурійці — лінчувателі». Той важливий факт, що два з половиною мільйони міссурійців не є лінчувателями, не змінить людського присуду.  



II


О Міссурі! Ця трагедія сталася поблизу Пірс-Сіті, в південно-західній частині штату. В неділю пополудні молода біла жінка вийшла сама з церкви і невдовзі її знайшли убитою. Так, там є церкви. За моїх часів релігія на Півдні була глибша та поширеніша, ніж на Півночі, і відзначалася більшою мужністю і щирістю — такою, мені здається, вона й лишилася. Отже, молоду жінку знайшли вбитою. І хоча в тій місцевості чимало шкіл і церков, люди збунтувалися: лінчували трьох негрів (двоє з них були вже літні), спалили п’ять негритянських халуп, а тридцять сімей вигнали до лісу. Я не спинятимусь на тому, що саме штовхнуло людей на цей злочин, — не в тім річ. Головне — з’ясувати, чи має право вбивця вершити суд самочинно? Питання просте й слушне. Коли доведено, що вбивця порушив прерогативу закону, помстившись за заподіяну йому кривду, тоді нема про що й говорити: його не виправдає і тисяча причин. Жителі Пірс-Сіті мали вагомі причини, — як свідчать деякі подробиці, навіть найвагомішу з усіх. Та це не має значення. Вони вирішили вершити суд самі, хоча за законами штату їхню жертву однаково повісили б, якби справу розглядав суд, бо в тій місцевості негрів мало, вони не займають високого становища й не можуть вплинути на присяжних. Чому лінчування з його варварськими атрибутами стало в деяких частинах нашої країни найпопулярнішою помстою за так звані «звичайні злочини»? Чи не тому, що люди вважають це лиховісне й жахливе покарання переконливішим уроком і ефективнішим засобом залякування, ніж позбавлена зовнішнього ефекту страта через повішення, здійснена без свідків на тюремному подвір’ї? Безперечно, ті, хто при своєму розумі, так не думають. Навіть мала дитина в це не повірить. Вона знає: будь-яка незвичайна подія, що набула широкого розголосу, завжди викликає появу наслідувачів, адже в світі чимало неврівноважених людей, яких досить лише трішечки розворушити і вони втрачають рештки здорового глузду й починають робити таке, про що раніше й гадки не мали. Навіть мала дитина знає, що коли хто-небудь стрибне з Бруклінського мосту, інший неодмінно зробить те саме; коли хтось наважиться пропливти в бочці по Ніагарському водоспаду, іншому заманеться того ж таки; коли якийсь Джек Потрошитель заживе собі недоброї слави, вбиваючи жінок у темних провулках, він теж матиме послідовників; коли людина вчинить замах на короля і газети роздзвонять цю новину по всіх усюдах, царевбивці з’являться по всьому світу. Дитині відомо: досить лише негрові вчинити будь-який сенсаційний злочин або вбивство, як це сколихне інших негрів і викличе цілий ряд отих трагедій, яким суспільство так прагне запобігти. Кожен такий злочин у свою чергу потягне за собою ряд інших, і як наслідок перелік цих нещасть, замість зменшуватися, з року в рік зростатиме. Одне слово, дитина знає, що лінчувателі найгірші вороги своїх дружин, дочок, сестер. Відомо дитині й те, що закони, вигадані нами, роблять наслідувачами не тільки окремих людей, а й цілі громади. Лінчування, яке викликало багато пересудів, неодмінно спричинить інші лінчування — тут, там, усюди — і згодом обернеться на манію чи моду, — моду, яка поширюватиметься з кожним роком, охоплюючи, мов епідемія, штат за штатом. Лінчування досягли Колорадо, Каліфорнії, Індіани, а ось тепер — Міссурі! Цілком імовірно, що я доживу до тих часів, коли на Юніон-сквер, у Нью-Йорку, на очах у п’ятдесяти тисяч глядачів спалюватимуть негра, однак поблизу не буде жодного представника закону й правопорядку — ні шерифа, ні губернатора, ні поліцейського, ні священика.  

Кількість лінчувань зростає. У 1900 році сталося на вісім лінчувань більше, ніж у 1899 році, а в нинішньому, очевидно, їх буде іще більше, ніж у минулому. Минуло трохи більше ніж півроку, а ми вже маємо вісімдесят вісім випадків лінчування, тоді як за весь минулий рік їх було сто п’ятнадцять. Особливо відзначилися чотири південних штати — Алабама, Джорджія, Луїзіана й Міссісіпі. Торік в Алабамі сталося вісім випадків лінчувань, у Джорджії — шістнадцять, у Луїзіані — двадцять і в Міссісіпі — двадцять, — тобто більше половини лінчувань у країні. З початку року в Алабамі вже зареєстровано дев’ять випадків лінчувань, у Джорджії — дванадцять, у Луїзіані — одинадцять і в Міссісіпі — тринадцять; знову ж таки понад половину загальної кількості лінчувань у всіх Сполучених Штатах. («Чікаго Трібюн»).  

Напевно, дедалі частіші випадки лінчування пояснюються притаманним людині інстинктом наслідувати — цією і ще одною найпоширенішою людською вадою: страхом перед загальним осудом, небажанням привернути до себе увагу тим, що робиш не так, як усі. Ім’я цьому — Моральне Боягузтво, і воно — домінуюча риса вдачі 9999 чоловік з кожних десяти тисяч. Я не претендую на це відкриття, адже й найтупоголовіші з нас у душі знають, що так воно і є. Історія не дасть нам забути чи знехтувати цю найважливішу рису нашої вдачі. Історія постійно дошкуляє нам, нагадуючи, що відколи існує світ, усі повстання проти людської підлості й гніту розпочинались одним-єдиним сміливцем з десяти тисяч, а решта полохливо очікували й лише згодом, неохоче, приєднувалися до руху під впливом такої людини та її послідовників з інших десяти тисяч. Аболіціоністи це пам’ятають. Потай громадська думка вже давно була на їхньому боці, та кожен боявся заявити про це вголос доти, доки з якогось натяку здогадався, що сусід думає так само. Отоді зчинилася буча. Так буває завжди. Колись так буде і в Нью-Йорку й навіть у Пенсільванії. Припускають — і запевняють! — нібито лінчування дає людям утіху — вони, мовляв, радіють нагоді побачити виставу. Та це неправда, весь наш досвід спростовує таке твердження. Жителі Півдня зроблені з того самого тіста, що й населення Півночі, а переважна більшість цих останніх — люди добропорядні й співчутливі. Їх украй вразило б таке видовище, і вони… пішли б на нього дивитись і вдавали б, ніби їм це подобається, якби вважали, що інакше викличуть невдоволення громади. Так уже ми створені — тут нічим не зарадиш. Інші тварини не такі, але й тут ми безсилі чим-небудь зарадити. Вони не знають, що таке Моральний Критерій, ми ж не можемо позбутися його, не можемо його продати, хай навіть за безцінь. Моральний Критерій підказує нам, що є добро… і як ухилитися від нього, коли воно не в моді. Як я уже казав, гадають, нібито зграя лінчувателів має втіху від розправи, яку чинить. Звичайно, це неправда, в таке не можна повірити. Останнім часом уголос, не приховуючись, твердять — ви мали змогу не раз бачити це в пресі, — немовби досі ми неправильно тлумачили, що штовхає лінчувателів на самосуд: це, мовляв, не бажання помститися, а «просто звіряча жадоба спостерігати людські страждання». Якби було так, тоді людський натовп, що бачив пожежу в готелі «Віндзор», дістав би насолоду від тих страхіть, що діялися на очах. Та хіба ці люди втішалися? Ніхто не зважиться так подумати, ніхто не звинуватить їх у цьому. Багато хто ризикував життям, рятуючи чоловіків і жінок, які опинилися в небезпеці. Чому вони це робили? Тому що ніхто не засудив би їхніх вчинків. Ніщо їх не стримувало, і вони могли чинити так, як підказувало їм серце. То чому ж такі самі люди, зійшовшись до гурту в Техасі, Колорадо, Індіані, стоять і дивляться на лінчування, всіляко показуючи, ніби їм це до вподоби, хоч на серці в кожного тяжко й сумно? Чому ніхто ані порухом, ані словом не виявить свого протесту? Гадаю, тільки тому, що така людина залишилася б у меншості; кожний боїться викликати невдоволення свого сусіда — для звичайної людини це гірше за поранення чи смерть. Тільки-но стає відомо, що має відбутися лінчування, як люди запрягають коней і разом з дружинами та дітьми мчать кілька миль, щоб його побачити. А чи справді задля того, щоб побачити? Ні, вони бояться лишитися вдома: а що, мовляв, коли хтось помітить їхню відсутність, а потім кине в їхній бік якесь образливе слово? Оце вже схоже на правду, бо всі ми знаємо, як ми самі почуваємося під час таких вистав і як самі повелися б у таких обставинах. Ми не кращі й не хоробріші за інших, і нема чого це приховувати. Який-небудь Савонарола[86] міг би самим лише поглядом приборкати й розігнати зграю лінчувателів. На таке здатні ще Мерілл та Белот[87]. Нема такої ватаги, яка б не завагалася при людині, відомій своєю безмежною хоробрістю. До того ж будь-яка зграя лінчувателів сама жде, щоб її розігнали, бо ви не знайдете там і десяти чоловік, котрі б не воліли бути в цей час десь в іншому місці, і вони, певна річ, там і були б, якби їм не бракувало сміливості. Ще хлопчиком я бачив, як один хоробрий чоловік підняв на глузи і розігнав цілий натовп; згодом, у Неваді, я був свідком того, як один відомий головоріз змусив двісті чоловік сидіти не поворухнувшись в охопленому полум’ям будинку, аж поки дозволив їм вийти. Відважний злодій сам-один пограбує цілий пасажирський поїзд, а якщо він сміливець тільки наполовину, то зупинить диліжанс і оббере його пасажирів. Таким чином, лінчування можна викорінити ось як: у кожній громаді, що занедужала на цю хворобу, поселити по хоробрій людині, і нехай вона заохочує, підтримує і видобуває на світ божий глибокий осуд лінчування, що прихований — у цьому нема сумніву — в серці кожного. Тоді ці громади матимуть кращий приклад для наслідування, бо ж усім нам конче треба когось наслідувати. Але де знайти таких відважних людей? Оце справа складна. У всьому світі їх не більше трьох сотень. Якби йшлося тільки про фізично хоробрих людей, то все було б дуже просто — таких знайдеться сила-силенна. Коли Гобсон[88] оголосив, що йому потрібні сім добровольців, які пішли б за ним, по суті, на неминучу смерть, відгукнулися чотири тисячі чоловік — фактично весь флот. Тому що світ схвалив би їхній вчинок, і вони про це знали. Та якби Гобсонів план висміяли друзі й товариші, чия добра думка багато важить для матросів, він не набрав би й тих семи. Ні, коли добре поміркувати, то цей план не годиться. Ми не маємо необхідної кількості сильних духом людей. Де взяти матеріал, з якого виковують відважних людей? Щодо цього ми надзвичайно бідні. У нас є лише ті два шерифи на Півдні, які… Та дарма, все одно цього замало для всієї країни, то нехай краще лишаються на своїх місцях і піклуються про власні громади. Та якби ж ми мали ще хоча б три чи чотири отаких шерифи! Чи допомогло б це? Сподіваюся, що так. Адже всім нам треба кого-небудь наслідувати. З’явилися б інші відважні шерифи. Безстрашний шериф став би правилом, а на того, хто не був би таким, дивилися б з осудом, хоробрість на цій посаді стала б звичкою, відсутність її — ганьбою, так само як полохливість новобранця помалу змінюється на хоробрість. Тоді зникли б лінчування, зникли б здичавілі натовпи, і… Все це так, але треба, щоб хтось почав. А де його знайти? Дати оголошення в газеті? Гаразд, спробуємо. А тим часом — ось інший план. Давайте відкличемо американських місіонерів з Китаю і кинемо їх на боротьбу проти лінчування. Кожен з 1511 місіонерів щороку навертає до християнської віри по два китайці, тоді як щодня на світ з’являється 33 000 язичників. Отже, доведеться чекати понад мільйон років, поки кількість навернених зрівняється з кількістю народжених, і «христианізація» Китаю стане помітною для неозброєного ока. Оскільки ми маємо змогу запропонувати місіонерам таке саме широке поле діяльності, яке вимагає менших витрат і не меншої мужності, то чому б їм не повернутися додому й не спробувати щастя? Це було б і справедливо, і правильно. Всьому світу відомо, що китайці — народ чесний, порядний, працьовитий, добрий і таке інше. Дайте їм спокій, вони й так гарні люди. Крім того, майже кожен навернений ризикує заразитися нашою цивілізацією. Ми повинні все добре зважити, перше ніж ризикувати. Бо досить зробити Китай цивілізованою країною — і назад вороття вже не буде. Раніше ми про це не думали, то подумаймо тепер. Наші місіонери переконаються, що в нас є для них справді широке поле діяльності— не тільки для 1511, а й для 15 011. Нехай прочитають отаку телеграму й поміркують, чи може це зрівнятися з тим, що вони мають у Китаї. Телеграма з Техасу:  

Негра підтягли до дерева й повісили. Тоді накидали під ним дров та соломи й розпалили велике вогнище. Потім хтось зауважив, що не можна допустити, щоб негр сконав так швидко. Його зняли, а тим часом кілька чоловік подалися до Декстера, милі за дві, по гас. Багаття облили гасом і тим скінчили діло.  

Ми благаємо місіонерів повернутися додому й зарадити нам у нашій біді. Патріотизм зобов’язує їх до цього. Наша країна тепер у гіршому становищі, ніж Китай. Місіонери — наші співвітчизники, і батьківщина в цю тяжку для неї годину просить у них допомоги. Вони знають, що робити, наш народ — не знає. Вони звикли до знущань, глузувань, образ і небезпек, наш народ до цього незвичний. Їм властиве мучеництво; тільки людина, здатна на мучеництво, зможе протистояти зграї лінчувателів, налякати її і розігнати. Місіонери можуть врятувати свою батьківщину. Ми благаємо їх повернутися і врятувати її. Ми просимо прочитати телеграму ще й ще раз, уявити собі цю картину і тверезо обміркувати її, потім помножити на 115, додати 88, тоді поставити ці 203 людські смолоскипи так, щоб навкруг кожного лишилося 600 футів вільного простору, де змогли б розміститися 5 000 глядачів, християн-американців — чоловіків, жінок і дітей, юнаків і дівчат. Для більшого ефекту нехай вони уявлять, що це відбувається вночі; пагорб, де стоять стовпи, полого здіймається вгору, так що можна осягнути оком і усю низку вогнищ з охопленої полум’ям людської плоті, яка тягнеться на двадцять чотири милі. (Якби ми розташувати ці вогнища на рівнині, то через опуклість земної поверхні кінець низки сховався б за горизонтом). Отоді, коли все буде підготовлено, коли настане ніч і западе урочиста тиша, — не повинно бути жодного звуку, хіба що тихий стогін нічного вітру та приглушені схлипування жертв, — нехай усі ці облиті гасом похоронні вогнища, які сягають ген-ген аж до обрію, спалахнуть одночасно, і нехай полум’я разом із пронизливими криками передсмертних мук здійметься до неба, до престолу всевишнього. Глядачів зійшлося більше ніж мільйон, світло багать вихоплює з темряви невиразні обриси шпилів п’яти тисяч церков. О добрий місіонере, о співчутливий місіонере, покинь Китай, повертайся додому і наверни цих християн! Я вірю: коли щось і спинить епідемію кривавих шаленств, то це — безстрашні люди, здатні без вагань стати перед натовпом; такими люди стають лише поряд з небезпекою, загартовуються у боротьбі з нею, тому знайти їх, найімовірніше, можна серед місіонерів, які набували досвіду в Китаї протягом останніх одного чи двох років. У нас повно роботи для них і ще для багатьох сотень і тисяч таких, як вони, і поле для їхньої діяльності з дня на день розширюється. Чи знайдемо ми таких? Можна спробувати. Серед 75 мільйонів мають бути ще Мерілли й Белоти, а за законами, які ми самі вигадали, кожен приклад пробуджуватиме поснулих лицарів одного з ними великого ордену й висуватиме їх на передній край боротьби.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка