Марк Твен твори в двох томах том 2



Сторінка24/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30

II


 

Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, украй здивованим, щасливим і зарозумілим. Зарозумілим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його найповажніших громадян разом зі своїми дружинами потискували один одному руки, сяяли, усміхалися, обмінювалися привітаннями й казали, що після цієї події у мові з’явиться нове слово — «гедліберг», як синонім слова «непідкупний», — і що воно увійде в словники навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводилися майже так само. Кожен біг у банк, щоб побачити мішок із золотом. Ще до полудня з Брікстона та інших сусідніх міст посунули юрби заздрісників. Надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, щоб упевнитись в існуванні мішка та вірогідності його історії, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самого мішка, будинку Річардсів, банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міської площі та залу міської ратуші, де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові, — а також шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея — добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання, — приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував мішок усім охочим і, радісно потираючи свої пухкі ручки, розводився і про давнє добре ім’я Гедліберга, і про те, як виправдалась його чесність, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він започаткує нову епоху морального відродження країни… І так далі, і так далі. Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим, п’янким гордощам і веселощам прийшла твереза, тиха втіха, — точніше, почуття глибокого, невимовного задоволення. Обличчя всіх городян світилися мирним безхмарним щастям. А потім настала зміна. Вона відбувалась поступово, так повільно, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, крім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він став дражливо закидати, що люди вже на вигляд не такі щасливі, як день-два тому; далі він заявив, що з їхніх облич усе більше проглядає сум; тоді — що вигляд у них стає просто кислий; нарешті сказав, що загальна задума, неуважність і кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер він міг би залізти до кишені найбільшого скнари в місті, а той нічого й не помітив би. В той самий час — чи приблизно в той самий час — голова кожної з дев’ятнадцяти найповажніших родин перед сном промовляв — зітхаючи, звичайно, — такі слова: — Що ж усе-таки сказав той Гудсон? А його дружина, здригаючись, відповідала: — Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради! Однак другий вечір знову витягав з чоловіків те саме запитання, і вони знову одержували відсіч. Тільки вже менш рішучу. На третій вечір вони тужливо, мимоволі повторили те саме. Цього разу — і наступного — їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали. А на п’ятий вечір вони спромоглися на слово і з мукою в голосі відповіли: — О, якби ж то вгадати! Жарти Голідея ставали щодень дошкульніші й образливіші. Він снував скрізь, висміюючи городян — усіх разом і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся. Його сміх лунав серед моторошного мовчання, наче в порожнечі. В усьому місті ніхто навіть не усміхався. Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього «апарат» і вигукував: «Увага! Посміхніться, будь ласка!» Але навіть такий вишуканий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б силуваної усмішки. Так збігло три тижні — до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини по крамницях панували безлюддя й тиша. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, жалюгідні й задумані. Тепер так минали всі їхні вечори. Колишні звички — читання вголос, плетіння, мирні розмови, приймання гостей та відвідини сусідів — усе це вмерло, пропало й забулося хтозна й коли… два чи три тижні тому. Ніхто більше не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості — усе місто сиділо по домівках, зітхало, хвилювалось і мовчало. Кожен намагався відгадати, що сказав Гудсон. Поштар приніс листа. Річардс байдуже глянув на підпис на конверті і поштовий штемпель — і те, і друге незнайоме, — кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі здогадки, снуючи їх далі від того місця, де зупинився. Через дві-три години його дружина стомлено підвелася й попрямувала до спальні; обійшлося без звичного «на добраніч». Помітивши листа, зупинилась і якийсь час невидющим поглядом дивилася на нього. Потім розпечатала й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. Раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Кинувся до неї, але вона скрикнула: — Облиш мене! Боже, яке щастя! Читай листа! Читай! Річардс почав читати. Він пожирав очима написане, в голові йому паморочилося. Лист прийшов із далекої країни, і в ньому було сказано таке:  

Ви мене не знаєте, проте дарма; мені треба дещо сказати вам. Я щойно повернувся додому з Мексіки й почув про подію, що трапилась у вашому місті. Ви, звісно, не знаєте, хто сказав ті слова, а я знаю, і, крім мене, не знає ніхто. Сказав їх Гудсон. Ми з ним познайомилися багато років тому. Тієї ночі я був проїздом у вашому місті й зупинився в нього, чекаючи нічного поїзда. Мені довелося почути слова, з якими він звернувся до незнайомця, що перестрів нас на темній вулиці, — то було на Гейл-Елі. Ми багато говорили про цю зустріч по дорозі й потім, коли курили у нього вдома. У розмові Гудсон згадував про багатьох ваших земляків — здебільшого в дуже несхвальних виразах. Тільки про двох-трьох він висловився більш-менш доброзичливо — між іншим, і про вас. Повторюю: більш-менш доброзичливо, але й тільки. Пам’ятаю, як він сказав, що жоден з громадян Гедліберга не здобув його прихильності — ні один, але нібито ви — здається, мова йшла саме про вас, я майже певен у тому, — ви зробили йому якось дуже велику послугу, можливо, навіть не усвідомлюючи всієї її ціни. Гудсон додав, що якби був багатим, то по смерті залишив би вам у спадщину все, що мав, а решті городян дісталися б самі прокляття. Отже, коли цю послугу зробили справді ви, то ви — його законний спадкоємець і мішок із золотом по праву належить вам. Я знаю, що можу покластися на вашу честь і сумління — бо цим своїм традиційним чеснотам не зрадив ще жоден громадянин міста Гедліберга, — і тому хочу переказати вам слова Гудсона. Я переконаний, що коли він мав на увазі не вас, то ви відшукаєте ту людину і подбаєте про те, аби борг вдячності небіжчика Гудсона за вищезгадану послугу був сплачений. Ось ці слова: «Ви не така погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись». Говард Л. Стефенсон  



— Гроші наші, Едварде! Я така вдячна, така вдячна… Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунки… А як вони нам потрібні… гроші, звісно… Тепер ти не залежиш ні від Пінкертона, ні від його банку. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене наче крила виросли від радості. Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардсів, сидячи на канапці та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні — ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи згодом жінка сказала: — Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, а тепер я його навіть люблю. І як це гарно й благородно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! — А тоді з докором у голосі: — Але мені, Едварде, слід було розказати. Як-не-як, а я твоя дружина. — Ти знаєш, Мері… я… е-е… — Годі тобі мекати й затинатись, Едварде, — краще розкажи, як це було. Я завжди любила тебе, а тепер ти — моя гордість. Усі думають, що в нашому місті була тільки одна добра й благородна душа, а виявляється, що… Едварде, чому ти мовчиш? — Я… е-е… я… Ні, Мері, не можу! — Не можеш? Чому не можеш? — Бачиш… він… він… я дав слово, що мовчатиму. Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила: — Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш? — Мері! Невже ти думаєш, що я здатний брехати? Місіс Річардс занепокоєно помовчала, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала: — Ні… ні. Ми й так зайшли надто далеко… Боронь нас боже від цього. За все своє життя ти не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер… тепер, коли хитаються основи нашого життя, ми… ми… — Вона затнулася, одначе за хвилину опанувала себе і повела далі вривчастим голосом. — Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд. Не будемо більше говорити про це. Ну от, усе й минулося. Будьмо щасливі, як були; зараз не час хмуритися. Едвардові було не так-то легко веселитися, бо думки його блукали далеко: він силкувався пригадати, яку послугу зробив Гудсонові. Подружжя не могло заснути майже всю ніч. Мері — щаслива й заклопотана, Едвард — заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління — адже він збрехав Мері… якщо тільки то була брехня. Після тривалих роздумів він вирішив: «Ну, припустімо, брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, чого остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Чим вона була зайнята, поки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! Хіба крадіжка краща від брехні?» Ця думка вже не пекла його. Питання про брехню відступило в тінь. На душі стало спокійніше. На передній план виступило інше: чи й справді зробив він Гудсонові якусь послугу? Власне, ось свідчення самого Гудсона, повідомлено в листі Стефенсона. Кращого свідчення й не потрібно — це навіть доказ того, що саме він зробив ту послугу. Певна річ. Отже, з цим питанням теж покінчено. Ні, не зовсім. Він поморщився, згадавши, що цей невідомий містер Стефенсон був не зовсім певен, чи цю послугу зробив Річардс, чи хтось інший… А до того ж — о господи! — він покладається на його порядність! Йому, Річардсові, доведеться самому вирішувати, хто має одержати гроші. І містер Стефенсон не сумнівається, що в разі помилки він, Річардс, вчинить чесно й знайде справжнього благодійника. Яка гидота — ставити людину в таке положення. Невже Стефенсон не міг обійтися без цих сумнівів? Навіщо було приплутувати їх до справи? І ще одне. Чому Стефенсонові запало в пам’ять прізвище Річардс, а не якесь інше? Непогана думка. Навіть дуже непогана. Вона все більше подобалась йому і врешті переросла в незаперечний доказ. І тоді Річардс викинув це питання з голови, бо чуття підказало йому, що, коли доказ знайдено, до нього краще не повертатися. Тепер він трохи заспокоївся, хоч одна маленька подробиця все ж не входила йому з думки. Він зробив Гудсонові послугу, це факт, але яку саме? Треба пригадати — він не засне, доки не пригадає, — а тоді можна буде зовсім заспокоїтись. І Річардс усе сушив собі голову. Подумки він перебрав з десяток всяких послуг — більш чи менш імовірних, але жодна з них не годилася, жодна не була досить цінною, жодна не здавалася вартою грошей — того спадку, який Гудсон хотів заповісти йому. До того ж він взагалі не міг пригадати, щоб Гудсон будь-коли користувався з його послуг. Ні, справді, — чи можна прислужитися людині так, щоб вона раптом відчула таку надзвичайну вдячність? Ага, врятувати її душу! А таки-так. Авжеж, тепер він пригадав, як одного разу вирішив навернути Гудсона на праведну стежку і трудився над цим… Річардс хотів сказати: три місяці, але після більш уважного перегляду спогадів три місяці всохли спершу до місяця, потім до тижня, потім — до одного дня, і зрештою від них зовсім нічого не лишилось. Так, тепер він пригадав з небажаною виразністю, як Гудсон послав його під три чорти й порадив не пхати носа до чужого проса. Він, Гудсон, не дуже квапився в царство небесне услід за іншими громадянами Гедліберга! Отже, цей варіант провалився — Річардс не рятував Гудсонової душі. Він зажурився. Потім його осяяла інша думка: може, він урятував Гудсонове майно? Ні, не підходить. У Гудсона не було ніякого майна. Врятував йому життя? От що! Авжеж-бо! Як це йому раніше не спало на думку! Тепер він на правильному шляху. І Річардсова уява запрацювала на повний хід. Протягом двох нестерпних годин він тільки й робив, що рятував Гудсонові життя. Він визволяв його із скрутних, а іноді й небезпечних ситуацій. І щоразу все миналося гладенько… до певної межі. Тільки-но він остаточно переконував себе, що воно так було насправді, як раптом не знати звідки вихоплювалась якась прикра дрібниця й руйнувала все. Скажімо, рятування потопаючого. Він кинувся у воду на очах у величезної юрби, що плескала йому, витяг непритомного Гудсона на берег. Все йшло чудово, та ось Річардс почав відтворювати цю пригоду в усіх її подробицях, і на нього наплинув цілий рій зовсім убивчих суперечностей: у місті знали б про таку подію, і Мері знала б, та й у його власній пам’яті вона б сяяла, наче маяк, а не крилася десь у закутку непевним натяком на якусь незначну послугу, що її він зробив, може, навіть «не усвідомлюючи її справжньої ціни». І тут Річардс пригадав, що він все одно не вміє плавати. Ага, ось чого він не врахував із самого початку: це повинна бути така послуга, яку він зробив, «можливо, навіть не усвідомлюючи її справжньої ціни». Ну що ж, це значно полегшує справу — тепер буде не так важко копатися в пам’яті. І справді, незабаром він таки докопався. Чимало років тому Гудсон мав одружитися з славною, гарненькою дівчиною на ім’я Ненсі Гюїт, але в останню хвилину шлюб чомусь розладнався, дівчина померла, а Гудсон так і зостався парубком і з часом перетворився на старого буркотуна й відвертого ненависника всього роду людського. Незабаром після смерті дівчини у місті встановили цілком певно — принаймні так здавалося громадянам, — що в жилах її була незначна домішка негритянської крові. Річардс довго міркував над цими подробицями і нарешті ніби згадав усі обставини, які, очевидно, випали з його пам’яті за давністю літ. Якісь невиразні спогади підказали йому, що про негритянську домішку довідався не хто інший, як він, і що саме він оповістив місто про своє відкриття, і що Гудсонові так і було сказано. Отже, він урятував Гудсона від одруження на дівчині з нечистою кров’ю — і це й є та сама послуга, яку він зробив, «не усвідомлюючи її справжньої ціни», тобто не усвідомлюючи, що це можна назвати послугою. Але Гудсон знав їй ціну, знав, яка йому загрожувала небезпека, і зійшов у могилу, відчуваючи вдячність до свого рятівника й шкодуючи, що не може лишити йому спадщини. Тепер усе стало ясно і просто, і що більше роздумував Річардс, то виразніше й певніше вимальовувалася перед ним та давня історія. Нарешті, коли він, заспокоєний і щасливий, скрутився калачиком, збираючись заснути, все постало перед очима так яскраво, мовби сталося тільки напередодні. Він навіть пригадав, що Гудсон колись дякував йому за цю послугу. Тим часом Мері встигла витратити шість тисяч доларів на новий будинок і на виступці для пастора й спокійно заснула. Того самого суботнього вечора поштар вручив листи й іншим поважним громадянам міста Гедліберга — всього дев’ятнадцять листів. Серед них не було й двох однакових конвертів. Адреси теж були написані різною рукою. Що ж до змісту, то він збігався слово в слово, за винятком однієї деталі: всі вони були точною копією листа, надісланого Річардсові, аж до почерку та підпису «Стефенсон», тільки замість прізвища Річардс у кожному з них стояло прізвище одного з вісімнадцяти інших адресатів. І цілу ніч вісімнадцять найповажніших громадян міста Гедліберга робили те саме, що й їхній привілейований брат Річардс: напружували всі свої розумові здібності, щоб пригадати, яку видатну послугу зробили вони, самі того не підозрюючи, Берклі Гудсонові. Робота була не з легких, проте вони впорались. І поки вони відгадували цю загадку, що було таки важкувато, їхні дружини протягом ночі розтринькували гроші, що було аж ніяк не важко. З сорока тисяч, що лежали в мішку, дев’ятнадцять дружин витратили за одну ніч в середньому по сім тисяч кожна, що становило разом сто тридцять три тисячі доларів. Наступний день приніс Джекові Голідею велику несподіванку. Він помітив, що на обличчях дев’ятнадцяти найперших громадян Гедліберга та їхніх дружин знову з’явився вираз мирного, безтурботного щастя. Голідей нічого не розумів і не міг винайти нічого такого, що зіпсувало б чи хоча б порушило це загальне блаженство. Настала і його черга зазнати неласки долі. Перевірка не підтвердила жоден з його здогадів. Зустрівши місіс Вілкокс і побачивши її осяяне німим захватом обличчя, Голідей мовив про себе: «Не інакше як у них кішка окотилася!» — і пішов довідатись у кухарки, чи так воно й справді. Аж воно зовсім ні. Кухарка теж помітила, що її господиня чомусь радіє, але причин не знала. Коли Голідей прочитав такий самий захват на фізіономії сухореброго Білсона (так його прозвали в місті), він вирішив, що хтось із сусідів Білсона зламав ногу, але проведене розслідування спростувало цей здогад. Стриманий захват на фізіономії Грегорі Йєйтса міг означати тільки одне — смерть його тещі. Знову помилка! А Пінкертон… Пінкертон, певно, несподівано для самого себе одержав від когось десять центів боргу, яких він уже не сподівався побачити. І так далі, і таке інше. В деяких випадках здогади Голідея так і лишилися здогадами, в інших — помилковість їхня була цілком безперечна. Зрештою Джек дійшов такого висновку: «Як там не крути, а підрахунок такий: дев’ятнадцять гедліберзьких родин тимчасово опинилися на сьомому небі. Не знаю, як це сталося, зате знаю, що у Провидіння сьогодні вихідний». Якийсь архітектор і будівничий із сусіднього штату ризикнув відкрити невеличку контору в цьому безнадійному місті. Його вивіска висіла вже цілий тиждень — і хоч би тобі один клієнт! Він занепав духом і вже починав жалкувати, що приїхав сюди. І враз погода різко змінилася. Дружини двох поважних громадян Гедліберга — спершу одна, тоді друга — шепнули йому: — Зайдіть до нас наступного понеділка, а поки що нікому ні слова. Ми хочемо будуватися. Протягом дня архітектор одержав одинадцять запрошень. Того ж вечора він написав доньці, щоб вона порвала зі своїм нареченим-студентом; тепер, мовляв, можна підшукати набагато вигіднішу партію. Банкір Пінкертон та ще кілька найзаможніших громадян подумували про вілли за містом, але не квапилися. Люди такого гатунку звикли рахувати своїх курчат восени. Вілсони задумали щось грандіозніше — костюмований бал. Не зв’язуючи себе обіцянками, вони повідомляли по секрету всіх знайомих про свої наміри й додавали: «Якщо бал відбудеться, ви, звісно, одержите запрошення». Знайомі дивувалися й говорили між собою: «Ця злиденна голота, Вілсони, збожеволіли! Хіба їхня кишеня таке витримає?» Деякі жінки з числа дев’ятнадцяти поділилися з чоловіками такою думкою: «Це навіть на краще. Ми почекаємо, доки вони проваляться із своїм убогим балом, а потім влаштуємо такий, що вони луснуть од заздрощів!» Дні минали, а шалені витрати в рахунок майбутнього багатства все росли й росли, ставали дедалі безглуздішими й нестримнішими. Схоже було на те, що кожна з дев’ятнадцяти родин прихитриться не тільки розтринькати свої сорок тисяч доларів ще до того, як їх одержить, а й влізе в борги. Декотрі шаленці не обмежуватися намірами — вони купували… в кредит. Купували акції, закладні, землю, ферми, вишукані туалети, коней і багато чого іншого. Вносили завдаток, а на решту суми видавали векселі з оплатою на десятий день. Але незабаром настало протверезіння, і Голідей помітив, що на багатьох обличчях з’явився вираз гарячкової тривоги. Його зовсім збили з пантелику. Кошенята у Вілкоксів не могли виздихати з тієї простої причини, що вони ще не народилися, ніхто не зламав собі ноги, тещ начебто теж не поменшало. Одне слово, нічого не трапилося, і таємниця лишалася таємницею. Дивувався не тільки Голідей, а й преподобний Берджес. Останні дні за ним невідступно стежили й усюди його підстерігали. Тільки-но він залишався сам, до нього підходив хтось із дев’ятнадцяти, потай всовував у руку конверт, шепотів: «Розпечатайте в ратуші у п’ятницю ввечері», — і з винуватим виглядом зникав. Берджес гадав, що претендентів на мішок виявиться не більше одного — та й то навряд, оскільки Гудсон помер. Але йому не приходило в голову, що їх так багато. Коли довгождана п’ятниця настала, в руках у нього було дев’ятнадцять конвертів.  

III


 

Міська ратуша ніколи ще не вражала такою пишністю. Поміст у кінці зали було ефектно задраповано прапорами; прапори звисали з хорів; прапори прикрашали стіни; прапорами були повиті колони. І все це для того, щоб вразити уяву приїжджих, а їх сподівалися дуже багато, і серед них — чимало представників преси. Зала була переповнена. До постійних чотирьохсот дванадцяти крісел довелося додати шістдесят вісім приставних. На сходинках до помосту теж сиділи люди. Найпочеснішим гостям відвели місця на самому помості. Спереду й з боків його підковою охоплювали столи, за якими засідав численний загін спеціальних кореспондентів з усіх кінців країни. Міська ратуша ніколи ще не заповнювалася такою ошатною публікою. Тут і там видніли в міру дорогі вбрання, хоч могло здатися, що кілька дам почуваються в них досить незручно. Принаймні така була думка городян, нехай навіть певною мірою упереджена, бо місто знало, що ці пишні сукні сьогодні вперше прикрасили своїх власниць. Золотий мішок поставили на маленький столик на краю помосту — так, що усі могли бачити його. Більшість присутніх роздивлялася мішок, згораючи від цікавості, пускаючи слину від цікавості, сумуючи від цікавості. Меншість, що складалася з дев’ятнадцяти подружжів, поглядала на нього ніжно, любовно, по-хазяйському, а чоловіча половина цієї меншості повторювала подумки зворушливі слова подяки, що їх вона мала незабаром виголосити експромтом у відповідь на оплески та поздоровлення всього залу. То один, то другий виймав із жилетної кишені папірця й непомітно заглядав у нього, щоб освіжити свою пам’ять. Присутні, як то водиться, перемовлялися між собою, — адже без цього не обійдешся. Однак тільки-но преподобний Берджес підвівся з місця й поклав руку на мішок, у залі запала така тиша, що він почув, як на його тілі шарудять мікроби. Містер Берджес ознайомив збори з цікавою історією мішка, потім дуже тепло заговорив про цілком заслужену репутацію бездоганно чесного міста, якою Гедліберг справедливо пишається. — Ця репутація, — вів далі містер Берджес, — наш безцінний скарб, а тепер волею провидіння його ціна незмірно виросла, бо недавні події принесли Гедлібергу широку славу, прикували до нього погляди всієї Америки і, сподіваймося, увічнять його ім’я як синонім непідкупності. (Оплески). Хто ж буде охоронцем цього благородного скарбу? Вся наша громада? Ні! Відповідальність має бути особиста, а не загальна. Віднині кожен з нас берегтиме наш скарб і нестиме особисту відповідальність за його цілісність. Чи виправдаєте ви — нехай кожен скаже за себе — це високе довір’я? (Бурхливе: «Виправдаємо!») Тоді все гаразд. Заповідайте ж цей обов’язок своїм дітям і дітям дітей ваших. Досі чистота ваша була бездоганною — подбайте ж про те, щоб вона лишилася такою і надалі. Досі не було серед вас людини, яка, піддавшись злій намові, простягла б руку до чужого цента. Хай ця чистота ніколи нас не покидає! («Ні! Ні!») Тут недоречно порівнювати наше місто з іншими містами; не всі вони ставляться до нас приязно. У них — одні звичаї, у нас — інші. Тож задовольнімося своєю долею. (Оплески). Я закінчую. Ось тут, під моєю рукою, ви бачите красномовне визнання ваших заслуг. Воно походить від чужинця, і завдяки йому про нас віднині знатиме увесь світ. Ми не знаємо, хто він, але від вашого імені, друзі мої, я висловлюю йому подяку і прошу підтримати мене. Весь зал підвівся, як один чоловік, і стіни здригнулися від грому вітальних вигуків. Потім усі знову посідали на свої місця, а містер Берджес витяг із кишені сюртука конверт. Присутні, затамувавши подих, стежили, як він розпечатав його і витяг звідти аркуш паперу. Поволі й урочисто містер Берджес прочитав те, що там було написано, а зал зачудовано вслухався в цей чарівний документ, кожне слово якого було на вагу золота: — «Я сказав бідолашному чужинцеві: «Ви не така вже погана людина. Ідіть і спробуйте виправитись». — І, прочитавши це, Берджес повів далі: — Зараз ми дізнаємось, чи збігається зміст оголошеної мною записки з тією, що знаходиться в мішку. А коли це так — в тому я не маю ніякого сумніву, — то мішок з золотом перейде у власність нашого співгромадянина, який віднині стане для всієї країни символом чесності, що прославила наше місто на всю Америку… містера Білсона! Публіка вже приготувалася вибухнути громом оплесків, але натомість заціпеніла, ніби паралізована. Мить-другу в залі стояла глибока тиша, потім по лавах прокотилася хвиля шепоту, з якої можна було зрозуміти приблизно таке. — Білсон? Ну, це вже занадто! Двадцять доларів чужинцеві чи будь-кому, і щоб таке зробив Білсон? Розкажіть про це своєму батькові! Але тут у зборів знову забило дух від несподіванки: диякон Білсон стояв, смиренно схиливши голову, в одному кінці залу, а в другому в такій самій позі стояв адвокат Вілсон. Якусь мить зал розгублено мовчав. Спантеличені у були всі, а дев’ятнадцятеро подружніх пар, крім того, ще й обурювалися. Білсон і Вілсон обернулися й витріщилися один на одного. Білсон ущипливо запитав: — Чому, власне, встали ви, містере Вілсон? — Тому, що маю на це право. А може, ви зробите таку ласку й поясните, чому встали ви? — Охоче. Тому, що то була моя записка. — Зухвала брехня! Її написав я! Тут уже заціпенів сам преподобний Берджес. Він переводив невидющий погляд з одного на другого і, очевидно, не знав, як повестися. Присутні очманіли. Раптом адвокат Вілсон сказав: — Я прошу голову оголосити підпис під цією запискою. Голова опам’ятався й прочитав: — Джон Уортон Білсон. — То як?! — звереснув Білсон. — Що ви на це скажете? Як поясните ви своє самозванство перед цими зборами, що їх ви так образили? — Пояснень не діждетеся, сер! Я привселюдно звинувачую вас у тому, що ви викрали мою записку в містера Берджеса, зняли з неї копію й приклали свого підписа. Інакше вам не пощастило б дізнатися про ці слова. Крім мене, їх ніхто не знає — жодна людина! У залі запахло скандалом. Усі з жалем побачили, що стенографи черкають, мов навіжені. Звідусіль чулися вигуки: «До порядку! До порядку!» Містер Берджес постукав молоточком по столу й сказав: — Додержуймо правил пристойності! Виникло явне непорозуміння, та й годі. Якщо містер Вілсон давав мені листа — а тепер я пригадую, що так воно й було, — значить, лист у мене. Він вийняв з кишені ще одного конверта, розпечатав його, перечитав записку й кілька хвилин мовчав, не приховуючи свого подиву й занепокоєння. Тоді мимоволі змахнув рукою, силкуючись щось сказати, й затнувся на півслові. Кілька голосів гукнули: — Читайте вголос, вголос! Що там написано? І тоді Берджес приглушеним голосом лунатика почав: — «Я сказав нещасному чужинцеві: «Ви не така погана людина. (Зал здивовано вирячився на Берджеса). Ідіть і спробуйте виправитись». (Шепіт: «Дивовижно! Що це означає?») Внизу підпис, — сказав голова: — «Терлоу Дж. Вілсон». — Ось бачите! — вигукнув Вілсон. — Гадаю, тепер усе ясно. Я був певен, що мою записку вкрадено! — Вкрадено?! — заволав Білсон. — Я вам покажу, як мене… Голова. Спокійно, панове, спокійно! Сідайте обидва, прошу вас! Вони скорилися, обурено хитаючи головами та бурмочучи щось собі під ніс. Публіка отетеріла, — ну й чудасія! Як же тут вчинити? І раптом з місця підвівся Томсон. Томсон був шапкар. Йому дуже хотілося належати до числа дев’ятнадцятьох, але така честь була надто велика для власника маленької майстерні. Він сказав: — Пане голово, дозвольте мені звернутися до вас із запитанням: невже обидва джентльмени кажуть правду? Зміркуйте самі, сер, чи могли б вони звернутися до іноземця з однаковісінькими словами? На мій погляд… Але його перебив кушнір. Він належав до незадоволених і вважав, що йому сам бог велів зайняти місце серед дев’ятнадцятьох, але ті його ніяк не визнавали. Тому він поводився безцеремонно і вислови не дуже добирав: — Не в тому річ. Такий збіг може трапитися двічі за сто літ. Що ж до решти, то дозвольте не повірити. Щоб хто-небудь з них подав жебракові двадцять доларів?! (Грім оплесків). Вілсон. Я подав! Білсон. Я подав! Вони обидва стали звинувачувати один одного в крадіжці записки. Голова. Тихше! Сідайте обидва, прошу вас. Обидві записки весь час були при мені. Голос із залу. Чудово! Тоді більше й говорити нічого! Кушнір. Пане голово! Ясно принаймні одне: один з них заліз до другого під ліжко і вивідав сімейну таємницю. Я б не хотів бути занадто різким, але нехай мені дозволено буде сказати, що вони обидва на таке здатні. (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Беру своє зауваження назад, сер, але тоді давайте повернемо справу так: якщо один з них підслухав, як другий казав своїй дружині ці слова, то ми його тут-таки й викриємо. Голос із залу. Яким чином? Кушнір. Дуже просто. Записки не збігаються слово в слово. Ви б самі це помітили, якби прочитали їх відразу одна за одною, а не захопилися сваркою. Голос із залу. То в чому ж різниця? Кушнір. В записці Білсона є слово «вже», а в другій — нема. Голоси із залу. Так і є — він каже правду! Кушнір. Отже, коли голова оголосить записку, сховану в мішку, ми дізнаємося, хто з цих двох шахраїв… (Голова: «Закликаю вас до порядку!») Хто з цих двох шахраїв… (Голова: «Ще раз — до порядку!») Хто з цих двох джентльменів (Сміх, оплески)… заслуговує на звання першого безчесного брехуна в нашому місті, яке він зганьбив і яке тепер задасть йому бобу! (Бурхливі оплески). Голоси із залу. Розкрийте мішок! Містер Берджес зробив у мішку надріз, застромив туди руку й витяг конверт. У конверті було запечатано два складених навпіл аркушики. Він сказав: — Один з написом: «Не оголошувати, доки голова не ознайомить з усіма надісланими на його ім’я повідомленнями, якщо такі будуть». Другий має заголовок: «Використати для перевірки». З вашого дозволу я читаю: «Я не вимагаю, щоб першу половину фрази, вказану моїм благодійником, було наведено точно, бо вона не містила нічого особливого, і її легко можна було забути. Але останні слова настільки значні, що їх важко не запам’ятати. Якщо їх буде передано неточно, значить, претендент на одержання спадщини брехун. Мій благодійник попередив мене, що він рідко дає будь-кому поради, а коли вже дає, то тільки цінні. Потім він сказав таке — і ці слова ніколи не зітруться в мене з пам’яті: «Ви не така погана людина…» Півсотні голосів. Правильно! Гроші належать Вілсонові! Вілсон! Вілсон! Хай виголосить промову! Всі посхоплювалися з місць і, скупчившись круг Вілсона, тиснули йому руки й осипали палкими поздоровленнями, а голова гамселив молоточком по столі й волав: — Увага, панове, увага! Будьте ласкаві, дайте ж мені дочитати! Коли тишу було відновлено, він вів далі: — «Ідіть і спробуйте виправитись, а ні, то — пригадаєте моє слово — настане день, коли гріхи зведуть вас у могилу, і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — краще». В залі запанувала зловісна тиша. Хмари гніву почали насуватися на обличчя громадян, але трохи згодом хмари ці розвіялись, і крізь них стали пробиватися глузливі посмішки. Пробивалися вони так настирливо, що стримати їх було неймовірно важко. Репортери, громадяни міста Брікстона та інші гості нахиляли голови, затуляли обличчя руками й задля пристойності вживали героїчних зусиль, щоб не зареготати. І тут, ніби навмисне, тишу розірвав громовий голос — голос Джека Голідея: — Оце справді цінна порада! Зал не втримався — зареготали і свої, і чужі. Містер Берджес — і той втратив свою поважність. Побачивши це, збори визнали себе остаточно звільненими від потреби стримуватися і охоче скористалися з такого потурання. Реготали довго, реготали всмак, реготали від щирого серця. Згодом регіт поволі ущухнув. Містер Берджес поновив свої спроби заговорити, публіка встигла сяк-так витерти очі — і раптом знову вибух реготу, за ним ще, ще… Зрештою Берджесові дали змогу звернутись до зборів з такими вагомими словами: — Немає сенсу приховувати, що справа обертається серйозно. Зачеплено честь нашого міста, його славне ім’я — під загрозою. Розходження в одному слові, виявлене в записках містера Білсона і містера Вілсона, вже саме по собі — серйозна річ, оскільки воно свідчить про те, що один з цих джентльменів вчинив крадіжку… Обидва згадані джентльмени сиділи похнюплені, пригнічені й приголомшені, але останні слова Берджеса немов прошили їх електричним струмом, і вони посхоплювалися з місць. — Сідайте! — суворо мовив голова, і обидва покірно сіли. — Як я вже сказав, справа обертається серйозно. Але досі це торкалося тільки одного з них. Однак справа ще більше ускладнилася, бо тепер небезпека загрожує честі їх обох. Може, мені слід піти далі й сказати: неминуча небезпека? Обидва вони пропустили в своїх відповідях найважливіші слова. — Берджес замовк. Він вичікував, поки багатозначна мовчанка справить належне враження на публіку. Тоді заговорив знову. — Пояснити такий збіг можна тільки одним. Я запитую обох джентльменів, що це було: потаємна змова? Домовленість? По рядах пролетів тихий шепіт, який означав: влипли, мовляв, обидва! Білсон не звик до критичних ситуацій; він зовсім скис. Але Вілсон був адвокат. Блідий і збентежений, він насилу підвівся на ноги й заговорив: — Прошу збори вислухати мене з усією можливою поблажливістю, оскільки я мушу дати дуже прикре для мене пояснення. З болем скажу те, що треба сказати, бо це завдасть непоправної шкоди містеру Білсону, якого я досі поважав і шанував, твердо вірячи, як і всі ви, що його не звабить ніяка спокуса. Але коли йдеться про власну честь, то я повинен говорити — говорити з усією щирістю. Хоч і сором, але мушу визнати — і тут я благаю вас виявити поблажливість, — що я сказав збанкрутілому іноземцеві всі ті слова, які наведено в його листі, включаючи й лайливе зауваження. (Хвилювання в залі). Прочитавши газетну публікацію, я згадав їх і вирішив заявити про свої домагання на мішок із золотом, бо він по праву належить мені. Тепер прошу вас: зверніть увагу на таку обставину і зважте її як слід. Вдячність незнайомця була безмежна. Він не знаходив слів для висловлення її і казав, що при нагоді віддячить мені сторицею. Тепер я запитую вас: чи міг я сподіватися, чи міг я думати чи хоча б уявити собі на хвилинку, що він відплатить своєму благодійникові чорною невдячністю, навівши в листі й це зовсім недоречне зауваження? Підготувати мені пастку! Виставити мене підлим брехуном, що звів наклеп на своє рідне місто! І де? В залі нашого зібрання, перед лицем усіх моїх співгромадян! То було б безглуздя, ні на що не схоже! Я не мав сумніву, що він примусить мене повторити для випробування лише першу половину фрази, повну зичливості до нього. Бувши на моєму місці, ви міркували б так само. Хто з вас міг би сподіватися на таку підступність від людини, з якою ви стали друзями і яку нічим не скривдили? Ось чому я з повним довір’ям, ні хвилини не вагаючись, написав лише початок фрази, закінчивши її словами: «Ідіть і спробуйте виправитись», і поставив унизу свій підпис. Тієї хвилини, коли я хотів покласти записку в конверт, мене викликали з контори. Записка лежала на столі. — Він замовк, поволі обернувся до Білсона і, перемовчавши мить, додав: — Прошу зважити на таку обставину: трохи згодом я вернувся і побачив містера Білсона, що саме виходив з моєї контори. (Хвилювання в залі). Білсон схопився з місця й закричав: — Брехня! Підла брехня! Голова. Сідайте, сер! Слово має містер Вілсон. Друзі посадили Білсона й почали його заспокоювати. Вілсон вів далі: — Такі факти. Мою записку було перекладено на інше місце. Я не надав цьому ніякого значення, гадаючи, що її здуло протягом. Мені й на думку не спало запідозрити містера Білсона у тому, що він міг прочитати чужого листа. Я думав, що чесна людина не здатна на такі вчинки. І коли мені дозволять висловити свої міркування з цього приводу, то, по-моєму, тепер ясно, звідки взялося зайве слово «вже»: містера Білсона підвела пам’ять. Я — єдина людина в усьому світі, що може пройти цю перевірку, не вдаючись до брехні. Я скінчив. Що інше може так одурманити мозок, перевернути догори дном думки, що склалися раніше, збаламутити почуття публіки, не звиклої до викрутасів та хитрощів досвідчених балакунів, як спритно побудована промова? Вілсон сів на місце переможцем. Його останні слова потонули в громі оплесків; друзі кинулися поздоровляти його й тиснути руки, а Білсонові не дали навіть рота розкрити. Голова стукотів молоточком по столу й нагадував публіці: — Засідання триває, панове, засідання триває! Коли, нарешті, в залі стало більш-менш тихо, шапкар підвівся з місця й сказав: — Що ж тут «тривати», сер? Треба вручити гроші — і край. Голоси. Правильно! Правильно! Вілсон, виходьте! Шапкар. Пропоную прокричати трикратне «гіп-гіп ура!» на честь містера Вілсона — символа тих чеснот, які… Йому не дали договорити. Під оглушливе «ура!» й несамовитий стук молоточка голови кілька громадян, що не стямилися від захвату, підсадили Білсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже урочисто рушили до помосту, але тут голові пощастило перекричати всіх. — Тихше! Сядьте! Ви забули, що треба прочитати ще один документ! — Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів було прочитати його, але роздумав і натомість сказав: — Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки. Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк… Чоловік двадцять-тридцять дружно крикнули: — Що там таке? Читайте вголос! Уголос! І Берджес прочитав — поволі, ніби не вірячи своїм очам: — «Я сказав іноземцеві… (Голоси: Це ще що таке?)… Ви не така погана людина… (Голоси: Оце-то чортовиння!) Ідіть і спробуйте виправитись». (Голоси: Ой! Не можу!) Підписано: «Банкір Пінкертон». Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести розсудливу людину до сліз. Ті, хто вважав, що їхній честі нічого не загрожує, вже не сміялись, а ридали. Репортери, корчачись із реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав у кутку, прокинувся й почав з переляку несамовито гавкати. Серед загального шуму й галасу час від часу можна було розібрати окремі вигуки: — Оце розбагатіли — два Символи Непідкупності, не рахуючи Білсона! — Три! Сухореброго теж туди! Каші маслом не зіпсуєш! — Правильно! Білсона обрано! — А Вілсон, бідолаха — його обікрали зразу двоє! Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені! Голоси. Ура! Щось новеньке! Вголос, уголос! Голова (читає). «Я сказав іноземцеві…» — і так далі. «Ви не така погана людина. Ідіть…» — і так далі. Підпис: «Грегорі Йєйтс». Ураган голосів. Чотири Символи! Ура Йєйтсові! Ну ж бо далі! Збори не тямилися від захвату і не бажали пропускати найменшої нагоди повеселитися. Кілька пар з числа Дев’ятнадцятьох попідводилися бліді й засмучені і почали пробиратися до виходу поміж лавами, але тут пролунало десятків зо два голосів: — Двері! Замкнути двері! Жоден Непідкупний звідси не вийде! Усі на місця! Волю публіки було виконано. — Виловлюйте з кишені все, що там є. Вголос! Уголос! Голова виловив іще одну записку, і вуста його знову вимовили знайомі слова: — «Ви не така погана людина…» — Прізвище! Прізвище! Як прізвище? — Л. Інголдсбі Сарджент. — П’ятеро символів! Складай їх до купи! Далі! Далі! — «Ви не така погана…» — Прізвище! Прізвище! — Ніколас Уїтуорт. — Ура! Ура! Оце так символічна пора! Хтось підхопив ці дві римовані фрази (випустивши «оце так») і заспівав їх на мотив чарівної арії з оперети «Мікадо»:  

Не бійся кохать, дівчат цілувать…

 

Збори взялися захоплено вторувати солістові, і саме вчасно хтось придумав другий рядок:  



Ти добре запам’ятай…

 

Усі проревли його гучними голосами. Тут-таки готовий був і третій:  



Не має гріхів наш Гедліберг…

 

Проревли і цей рядок. І не встигла завмерти остання нота, як Джек Голідей дзвінким виразним голосом підказав зборам заключне:  



Лиш символи їхні, і край!

 

Ці слова проспівали з особливим запалом. Потім на радощах зал з величезним піднесенням виконав увесь куплет двічі вряд і на завершення тричі по три рази прокричав «гіп-гіп ура!» на честь «непідкупного Гедліберга» і всіх тих, хто сподобився високого звання «Символа його непідкупності». Громадяни почали вимагати: — Далі! Далі! Читайте далі! Все прочитайте, все, що там є! — Правильно! Читайте! Ми здобудемо собі невмирущу славу! Чоловік десять повставали й почали протестувати. Вони казали, що цю комедію затіяв якийсь безпутній жартівник, що це образа всій громаді. Підписи, безперечно, підроблено. — Сідайте! Сідайте! Досить! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж там знайдуться! — Пане голово, скільки у вас тих конвертів? Голова взявся підраховувати. — Разом з розпечатаними — дев’ятнадцять. Грім глузливих оплесків. — Може, всі вони розкривають одну й ту ж таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів. — Підтримую пропозицію! Пропозицію поставили на голосування і прийняли одноголосно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, опустивши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом: — Друзі мої, ви знаєте нас обох — і Мері, і мене… все наше життя пройшло у вас на очах. І мені здається, що ми заслужили вашу симпатію й повагу… Містер Берджес перепинив його: — Дозвольте, містере Річардс. Це все правильно, що ви кажете. Місто справді знає вас. Воно прихильно ставиться до вас, справді поважає вас, ще й більше — шанує і навіть любить… Тут пролунав голос Голідея: — Ось вам ще одна першосортна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер «гіп-гіп ура!» — хором! Всі як один встали й повернулися лицем до літнього подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки. — Я хотів сказати, — вів далі голова, — що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардс, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: «Правильно! Правильно!») З вашого обличчя видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей… — Але я хотів… — Містере Річардс, сядьте, прошу вас. Нам ще треба переглянути решту записок — хоча б із почуття справедливості щодо тих, кого ми вже викрили. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо, — повірте моєму слову. Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Зараз перепиняти не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили! Старенькі нехотя сіли на свої місця, і Річардс прошепотів дружині: — Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе, — ганьба буде ще більша. Голова почав оголошувати прізвища далі, і веселощі в залі спалахнули з новою силою. — «Ви не така погана людина…» Підпис: «Роберт Дж. Тітмарш». — «Ви не така погана людина…» Підпис: «Еліфалст Уїкс». — «Ви не така погана людина…» Підпис: «Оскар Б. Уайлдер». І раптом зал осяяла блискуча ідея: звільнити голову від читання перших п’яти слів. Голова скорився — і не можна сказати, щоб неохоче. Далі він виймав чергову записку з конверта й показував її зборам. І всі дружним хором проспівували перші п’ять слів (не бентежачись тим, що цей речитатив скидався на один дуже знайомий церковний гімн): «Ви не та-ка-а по-га-а-на лю-ди-на-а…» Потім голова казав: «Підпис «Арчібальд Уїлкокс». І так далі, і так далі — прізвище за прізвищем. Радість публіки дедалі зростала, і не поділяли її лише бідолашні дев’ятнадцять. Час від часу, коли називали чиєсь особливо значне ім’я, збори примушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: «… і ви попадете в пекло або в Гедліберг. Перше — кра-а-ще». В цьому випадку співи завершувалися громоподібним, урочистим і болісно протяжним: «Амі-інь!» Непрочитаних записок лишалося менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючись щоразу, коли голова оголошував прізвище, схоже на його власне, і з хвилюванням та острахом чекав принизливої хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами: — «… Досі ми не зробили нічого поганого і чесно йшли своїм шляхом. Ми бідаки, і обоє — старі. Ні дітей, ні рідні у нас немає, і допомагати нам нікому. Спокуса була велика, і ми перед нею не встояли. Підвівшись уперше, я хотів у всьому відверто покаятися й просити, щоб моє ім’я тут не вимовляли привселюдно. Нам здавалося, що ми цього не переживемо… Мені не дали договорити. Що ж, це справедливо: ми мусимо прийняти муку разом з усіма іншими. Нам дуже тяжко… Нам уперше доводиться чути, як ганьблять наше ім’я. Згляньтеся на нас… заради нашого чесно прожитого життя. Все у ваших руках, — будьте ж милосердні й полегшіть тягар нашої ганьби». Але в цю мить Мері, помітивши відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зал скандував: «Ви не та-ака по-га-а-на…» — Готуйся! — прошепотіла вона. — Зараз — наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав. — Далі! Далі! — залунало звідусіль. Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, почали підводитись. Берджес пошукав у кишені й сказав: — Виявляється, я прочитав уже всі. У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла: — Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу… Та мені тепер і сотні таких мішків не треба! Зал ще раз грянув пародію на арію з «Мікадо», проспівавши її тричі підряд з дедалі дужчим запалом. Дійшовши востаннє до заключного  

Лиш символи їхні, і край! —



 

всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим «гіп-гіп ура!» на честь «кришталевої чистоти Гедліберга та вісімнадцяти її безсмертних Символів». Слідом за цим підвівся лимар Уїнгейт і запропонував прокричати «ура» на честь «найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не поласився на ці гроші, — на честь Едварда Річардса». «Гіп-гіп ура!» пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса «Єдиним Охоронцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції», щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всім насмішникам світу. Голосувати навіть не було потреби. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», замінивши кінцівку на:  



А символ один лиш, і край!

 

Настала тиша. Потім: Голос. А кому ж дістанеться мішок? Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма непідкупними, кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було щонайменше двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків — триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад — разом з відсотками. Всього — сорок тисяч доларів. Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся над бідаками, не мучте їх! Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: «Коли претендентів не знайдеться (дружний стогін), розкрийте мішок і передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (Вигуки: «Ого!»), щоб вони використали їх на свій розсуд, прославляючи і підтримуючи благородну репутацію вашої громади — репутацію, що грунтується на непідкупній чесності («Ого!»), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску». (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще приписка: «Р. S. Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку — відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного іноземця, ні двадцяти доларів милостині, ні напутніх слів. Усе це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте розповісти вам одну історію: це забере небагато часу. Одного разу, коли я проїжджав через ваше місто, мене образили, тяжко й зовсім незаслужено. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас — і на тому заспокоївся, але, на мій смак, така помста була б надто банальна й легка, бо мертві не страждають. До того ж я не міг би знищити нас усіх, не кажучи вже про те, що людині з моєю вдачею навіть цього було б не досить. Мені хотілося дошкулити кожному жителю вашого міста, і я вибрав для цього не тіло і не майно, а пиху — найвразливіше місце людей слабкодухих і дурних. Змінивши зовнішність, я повернувся до вашого міста й почав вивчати його. Виявилося, що ви — легка здобич. Ви здавна прославилися своєю чесністю і, звісно, пишалися нею як найбільшим скарбом і берегли той скарб як зіницю ока. З’ясувавши, що ви старанно оберігаєте себе й своїх дітей від будь-якої спокуси, я зрозумів, як вам помститися. Вам, простакам, невідомо, що найхисткіша на світі річ — це чеснота, не загартована у вогні. Я розробив план і склав список прізвищ. Я поставив собі за мету спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних людей, які зроду не вимовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Мене непокоїв тільки Гудсон. Він народився і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що, прочитавши мого листа, кожен з вас скаже: «Гудсон — єдиний поміж нас, хто міг би подати бідоласі двадцять доларів», і не піде на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона. Я зрозумів, що ніхто мені не заважатиме, і почав розставляти свої тенета. Можливо, мені не впіймати в пастку всіх тих, кому я розіслав листи з вигаданим напученням, але я впіймаю більшість або я не розгадав Гедліберга. (Голоси: «Правильно! Попалися всі до одного!»). Я був певен, що ці людці протягнуть руку навіть до картярського виграшу. Сподіваюся, що мені пощастить навіки розтоптати вашу пиху й покрити Гедліберг новою славою, від якої йому вже не відмитися і яка розійдеться далеко за його межі. Якщо я досяг свого — відкрийте мішок і створіть Комітет охорони та пропаганди репутації Гедліберга». Ураган голосів. Розкрийте мішок! Розкрийте мішок! Усі вісімнадцятеро — на поміст! Комітет пропаганди гедліберзької традиції! Вперед, Непідкупні! Голова рвонув краї розрізу, витяг з мішка жменю чималих жовтих блискучих монет, потрусив ними й почав приглядатися. — Друзі, це просто позолочені свинцеві кружальця. Повідомлення було зустрінуто бурхливим вибухом радощів, а коли гамір трохи вщух, кушнір гукнув: — За правом старшинства містер Вілсон — голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він вийшов сюди й одержав гроші від імені всієї чесної компанії. Сотня голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову! Вілсон (тремтячим від люті голосом). Дозвольте сказати, не перебираючи висловів: чорт би побрав ці гроші! Голос. А ще баптист! Голос. Лишається сімнадцятеро Символів. Виходьте, панове, гроші довірено вам! У відповідь запанувала тиша. Лимар. Пане голово, від усієї колишньої аристократії лишилася єдина незаплямована людина. Вона потребує грошей і заслужила їх. Пропоную доручити Джекові Голідею пустити з аукціону оці позолочені двадцятидоларові кружальця, а виручку віддати тому, кому вона по праву належить і кого Гедліберг щиро шанує, — Едвардові Річардсу. Всі зустріли пропозицію з великим захопленням, навіть собака. Лимар відкрив торги з одного долара, громадяни міста Брікстона та представники Барнема почали запеклу боротьбу. Присутні бурхливо вітали кожну надбавку. Збудження щохвилини зростало, купці в запалі набавляли все сміливіше, ціна стрибнула від одного долара до п’яти, далі до десяти, двадцяти, п’ятдесяти, ста, далі… Ще на початку аукціону Річардс тужливо прошепотів дружині: — Мері, чи можемо ми мовчати? Це… це… розумієш… винагорода за чесність, — свідчення нашої чистоти… і… і чи можемо ми мовчати?.. Може, мені краще встати і… Мері, що нам робити?.. Як ти?.. Голос Голідея. П’ятнадцять доларів!.. П’ятнадцять доларів за весь мішок… Двадцять!.. Ага, дякую… Тридцять… дякую ще раз… Тридцять, тридцять!.. Здається, я не помилився… сорок? Сорок! Набавляйте, панове, набавляйте!.. П’ятдесят. Дякую, благородний римлянине! П’ятдесят… п’ятдесят! Сімдесят!.. Дев’яносто! Чудово! Хто більше, хто більше!.. Сто двадцять… Сто сорок. Дуже вчасно!.. Півтораста!.. Двісті!.. Чудово! Чи я правильно почув — дв… Дякую! Двісті п’ятдесят!.. — Знову спокуса, Едварде! Я вся тремчу… Тільки-но пощастило уникнути однієї… Цей урок мав би… — Мені почулося шістсот?.. Дякую!.. Шістсот п’ятдесят, шістсот п’я… Сімсот! — Але якщо подумати, Едварде… Ніхто не підо… — Вісімсот доларів!.. Ура! Хто дає дев’ятсот?.. Містер Парсонс, мені почулося… Дякую. Дев’ятсот!.. Цей чудовий мішок із чистим свинцем коштує всього дев’ятсот доларів. Разом із позолотою, й так далі… Що? Тисяча?.. Красненько вам дякую!.. Хтось сказав тисячу сто?.. Мішок, про який скоро всі Сполу… — Едварде (з риданням у голосі), ми такі бідні!.. Гаразд… Роби як знаєш… як знаєш… І Едвард упав так низько… тобто лишився сидіти на місці, вже не дослухаючись до свого неспокійного, але переможеного обставинами сумління. Тим часом за подіями цього вечора з видимою цікавістю стежив незнайомець, який скидався на аматора-детектива, що, перевдягнувшись, намагається видати себе за англійського графа. Задоволений тим, що відбувалося в залі, він раз у раз подумки робив якісь зауваження, що зрештою утворили приблизно такий монолог: — Ніхто з вісімнадцятьох не бере участі в торгах. Негаразд. Треба вжити якихось заходів, бо інакше вистава втратить драматичну єдність. Нехай самі куплять мішок, який намагалися вкрасти. Нехай заплатять велику ціну — серед них є й багаті. І ще одне: виявляється, не всі жителі Гедліберга на один копил. Людина, через яку я так помилився, повинна одержати винагороду за чийсь рахунок. Бідолаха Річардс присоромив мене: він чесна людина… Не розумію, як це сталося, але правди ніде діти. Він розгадав мій хід, і виграш належить йому. Тож хай увірве якнайбільший шмат. Правда, він розчарував мене, та дарма! Незнайомець уважно стежив за ходом аукціону. Після тисячі доларів надбавки почали швидко зменшуватись. Він почекав ще. Ось уже вибув один учасник змагання, за ним — другий, третій. Тоді незнайомець накинув ціну. Коли надбавки впали до десяти доларів, він додав п’ять. Хтось запропонував ще три. Він зачекав хвилинку, накинув півсотні, і мішок дістався йому за тисячу двісті вісімдесят два долари. Зал вибухнув схвальними вигуками й одразу стих — незнайомець підвівся з місця, підніс руку й заговорив: — Хочу попросити вас про одну послугу. Я торгую рідкісними речами і маю зв’язки з нумізматами в усіх країнах світу. Я міг би й так заробити на цьому мішку, але якщо ви пристанете на мою пропозицію, ми з вами піднімемо ціну на ці свинцеві двадцятидоларові кружальця до вартості таких самих монет із справжнього золота, а може, й вище. Дайте тільки мені свою згоду, і частина мого зиску дістанеться містерові Річардсу, кришталевій чесності якого ви сьогодні віддали данину справедливої і щирої поваги. Його частка становитиме десять тисяч доларів, і ці гроші я вручу йому завтра. (Бурхливі оплески в залі). Слова «кришталева чесність» змусили Річардсів густо зашарітися, однак це зійшло за вияв скромності. — Якщо за мою пропозицію проголосує більшість — бажано дві третини, — я вважатиму, що місто схвалило її, а мені більше нічого не треба. Всяка рідкісна річ піднімається в ціні, коли вона чимось особливо збуджує людську цікавість і викликає багато розмов. Отже, якщо ви дозволите вибити на цих фальшивих монетах імена вісімнадцяти джентльменів, які… Дев’ять десятих присутніх, включаючи і собаку, дружно підвелися зі своїх місць, і пропозицію було прийнято під бурхливі оплески та сміх. Потім усі посідали, а «Символи», за винятком «доктора» Клея Гаркнеса, посхоплювались і почали рішуче протестувати проти такої наруги, погрожуючи, що… — Будь ласка, без погроз, — спокійно промовив незнайомець. — Я знаю, що дозволено законом. Крім того, я не звик до залякувань. (Оплески). Він сів. «Доктор» Гаркнес вирішив скористатися з нагоди. Він і Пінкертон вважалися найбільшими багатіями в місті. Гаркнес був власником золотих розсипів, тобто фабрики, що випускала ходові патентовані ліки. Він виставив свою кандидатуру до міської управи від однієї партії, а Пінкертон — від другої. Боротьба між ними точилася запекла і з кожним днем усе більш розпалювалася. Обидва були дуже ласі до грошей. Обидва купили по великій ділянці землі — і то неспроста. Мало розпочатися будівництво нової залізниці, і кожному з них кортіло пройти в управу, щоб домогтися її прокладання у вигідному для себе напрямку. Перевага в один голос могла не тільки забезпечити перемогу на виборах, а й подвоїти і навіть потроїти капітал переможця. Ставка була чимала, але Гаркнес ніколи не боявся ризикувати. Незнайомець сидів поруч, і поки решта Символів розважала присутніх своїми благаннями та протестами, Гаркнес нахилився до нього й пошепки спитав: — Яка ваша ціна за мішок? — Сорок тисяч доларів. — Даю двадцять! — Ні. — Двадцять п’ять. — Ні. — Ну, тридцять. — Моя ціна — сорок тисяч доларів, ні цента менше. — Добре. Згода. О десятій ранку буду у вас в готелі. Я не хочу, щоб про це знали. Волів би поговорити з вами сам на сам. — Дуже добре. Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх: — Вже нерано. Промови цих джентльменів не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я вже піду. Дякую за вашу велику ласку, за те, що задовольнили моє прохання. Прошу пана голову залишити мішок до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові банкноти містерові Річардсу. — Він подав голові гроші. — О дев’ятій ранку я зайду по мішок, а об одинадцятій сам занесу належні містерові Річардсу гроші до нього додому. На добраніч! Він вийшов, а зал все вирував: вигуки «ура» та куплети на мотив арії з «Мікадо» змішувалися з невдоволеним собачим гавкотом і скандуванням: «Ви не та-а-ка по-га-а-на лю-ди-на — а-мінь!»  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка