Марк Твен твори в двох томах том 2



Сторінка23/30
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.46 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30

Розділ 11


 

Сатана приходив до нас цілий рік, а потім став появлятися рідше, аж поки щез надовго. Коли його не було, я відчував самотність і сум. Я розумів, що він поступово втрачає цікавість до нашого крихітного світу і будь-якої хвилини може назавжди припинити свої візити. І коли він врешті з’явився, я страшенно зрадів, але ненадовго. Він сказав, що прийшов попрощатися зі мною, прийшов востаннє. У нього є справи в інших місцях всесвіту, сказав він, і він пробуде там так довго, що мені не дочекатись його повернення. — Отже, ти йдеш і більше не повернешся? — Так, — сказав він. — Ми з тобою потоваришували, я був радий нашій дружбі, думаю, що й ти теж. Але зараз ми розстанемося назавжди і ніколи не побачимося. — Не побачимося в цьому житті, Сатано, а в іншому? Ми ж побачимося в іншому світі? Спокійно, неголосно він промовив дивні слова: — Іншого життя немає. Легенький подув його думки проник у мене, а разом з ним і непевне, невиразне поки що почуття, яке несло з собою спокій і надію, що ці неймовірні слова повинні бути правдою, що вони не можуть не бути правдою. — Невже ти цього ніколи не підозрював, Теодоре? — Ні. Як я міг? Якщо це правда… — Це правда. Порив вдячності стис мені груди, але перш ніж я встиг її висловити, знову з’явилися сумніви: — Так, але… ми самі бачили це майбутнє життя, ми бачили його наяву… отже… — Це було видіння, тільки й того. Мені забило подих, я перейнявся великою надією. — Видіння? Ви-ді… — Саме життя — лише видіння, лише сон. Я здригнувся. Боже ж мій! Хіба я не думав так тисячу разів! — Немає нічого. Є тільки сон. Бог, людина, світ, сонце, місяць, міріади зірок — усе сон, усе це сон. Вони не існують. Немає нічого, крім порожнечі й тебе! — Мене? — Але ти — це теж не ти. В тебе немає тіла, немає крові, немає кістяка — ти тільки думка. Мене теж немає. Я лише сон, твій сон, витвір твоєї уяви. Варто лише тобі це зрозуміти й прогнати мене із твоїх видінь — і я розтану в порожнечі, з якої ти мене створив… От я вже гину, я слабну, я зникаю. За мить ти залишишся сам у неосяжному просторі, вічно блукатимеш його безкраїми пустелями без друга чи товариша, бо ти лише думка, єдина думка, що існує, якої не можна ні зруйнувати, ні знищити. А я, твій покірливий слуга, дав тобі спізнати самого себе, здобути свободу. Хай тепер тобі сняться інші, кращі сни! Дивно, що ти не зрозумів цього давним-давно — сотні й тисячі літ тому, ери тому! — не зрозумів, що ти існуєш один-єдиний у Вічності. Як дивно, що ти не зрозумів, що ваш усесвіт і його зміст — це тільки мрії, сни, вигадки! Дивно, бо ваш усесвіт такий жахливий і такий безглуздий, якими можуть бути тільки сни. Бог, який міг створити добрих дітей, так само як і злих, але творить тільки злих; бог, який міг би зробити кожного з них щасливим, але ніколи нікого не зробив щасливим; бог, який примусив їх цінувати своє гірке життя, і сам же скупо вкоротив його; бог, який задарма дав своїм ангелам вічне блаженство, а інших своїх дітей примушує заслужити його; бог, який позбавив своїх ангелів будь-яких страждань, а на інших своїх дітей наклав прокляття крайнього убозтва і душевних та тілесних хвороб; бог, який проповідує справедливість — і вигадав пекло; проповідує милосердя — і вигадав пекло; бог, який закликає любити ближнього свого, як самого себе, і прощати своїм ворогам сімдесят разів по сім — і вигадав пекло! Бог, який велить людям жити доброчесно, а сам тієї доброчесності не має; який засуджує злочини, а сам їх усі чинить; який створив людину, не спитавши в неї, а сам перекладав на неї відповідальність за її вчинки, замість того, щоб чесно відповідати за це самому; бог, який, зрештою, зі справді божественною тупістю запрошує свого бідного, приниженого раба молитися на себе!.. Тепер ти розумієш, що таке можливо лише вві сні. Розумієш, що це чиста нісенітниця, витвір нестримної фантазії, яка нездатна навіть усвідомити свою безглуздість, — одне слово, що це тільки сон, який тобі наснився. Це може бути лише сном, і нічим більше. Як ти не здогадалася про це раніше? Все, про що я тобі кажу зараз, — це правда. Нема бога, нема всесвіту, нема людського роду, нема земного життя, нема раю, нема пекла. Все це тільки сон, химерний, дурний сон. Немає нічого, крім тебе. А ти — лише думка, мандрівна думка, марна думка, бездомна думка, яка загубилась у вічному просторі! Він щез. А я залишився, зляканий, бо знав, знав напевне: все, що він сказав, правда.  

ОПОВІДАННЯ ТА ПАМФЛЕТИ

 

 

Людина, що спокусила Гедліберг

 

Переклав Костянтин Шмиговський  



I


 

Це сталося багато років тому. Гедліберг був тоді найчеснішим, найпоряднішим містом у всій окрузі. Він зберігав за собою бездоганну репутацію протягом уже трьох поколінь і пишався нею більше, ніж усіма іншими своїми здобутками. Гордість його була така велика, і йому так хотілося увічнити свою славу, що він почав утовкмачувати засади чесності навіть немовлятам у колисці і поклав ці засади в основу їхнього виховання й на дальші роки. Мало того: підростаючу молодь відгородили від будь-яких спокус, щоб її чесність могла безперешкодно міцніти, гартуватись і входити кожному у плоть і кров. Сусідні міста заздрили чеснотам Гедліберга і вдавали, що глузують з нього, називаючи його гордість чванством. Але вони не могли не погодитися, що Гедліберг — справді непідкупний, а приперті до стіни мусили визнавати, що вже самий факт народження в Гедліберзі — найкраща рекомендація кожному юнакові, що покинув рідне місто в пошуках гідної посади. Та от якось Гедлібергові не пощастило; він образив одного проїжджого, можливо, навіть не здогадуючись про те і напевне не жалкуючи про вчинене, бо Гедліберг був сам собі голова, і його зовсім не обходили ні заїжджі люди, ні їхня думка про нього. Проте цього разу не завадило б зробити виняток, бо вдача у того проїжджого була зла і мстива. Цілий рік по тому він десь мандрував, але образи не забув і кожної вільної хвилини думав, як одплатити своїм кривдникам. Багато планів народжувалось у нього в голові, і всі вони були непогані. Бракувало їм тільки одного — розмаху. Найскромніший з них міг би погубити десятки людей, але месник намагався придумати план, який охопив би весь Гедліберг, щоб ніхто з його жителів не уникнув кари. І ось нарешті прийшла йому в голову блискуча думка. Все його єство запалало зловтіхою, а мозок зразу ж запрацював, складаючи підступний план. «Так, — думав він, — отак я й зроблю: я спокушу все місто!» Через півроку цей чоловік з’явився в Гедліберзі. О десятій годині вечора він під’їхав візком до будинку старого касира, що служив у місцевому банку, вийняв із візка мішок, завдав собі на плечі, пройшов, заточуючись, двором і постукав у двері. У відповідь почувся жіночий голос: «Заходьте!» Чоловік зайшов і поставив мішок біля грубки у вітальні і чемно звернувся до літньої жінки, що читала при лампі газету «Місіонерський вісник». — Сидіть, будь ласка, пані. Я вас не турбуватиму. Отак… Тепер він у цілковитій безпеці, ніхто й не помітить. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком, пані. — Він поїхав до Брікстона і, можливо, не повернеться до ранку. — Ну що ж, не біда. Я просто хотів залишити йому цей мішок, пані, щоб він передав його законному власникові, коли того розшукають. Я не тутешній, ваш чоловік мене не знає. Я заїхав до Гедліберга тільки для того, щоб виконати обов’язок, що вже давно не дає мені спокою. Тепер діло зроблено, і я поїду звідси вдоволений і навіть гордий, а ви мене більше ніколи не побачите. Разом з мішком я залишаю листа, з якого ви все зрозумієте. На добраніч, пані! Таємничий незнайомець налякав жінку, і вона зраділа, коли він пішов. Але тут у ній прокинулася цікавість. Вона швидко підійшла до мішка і взяла лист. Він починався так: «Прошу відшукати законного власника через газету або приватно. Обидва способи годяться. В цьому мішку лежать золоті монети загальною вагою сто шістдесят фунтів чотири унції…» — Господи боже, а двері ж не замкнено! Місіс Річардс, уся тремтячи, кинулася до дверей, замкнула їх, спустила штори на вікнах і стала посеред кімнати, з острахом та тривогою думаючи, як уберегти себе й гроші від небезпеки. Вона прислу?халася, чи не лізуть грабіжники, а потім, скоряючись цікавості, знову підійшла до лампи й дочитала листа до кінця:  

Я іноземець. Незабаром я повернусь на батьківщину й залишуся там назавжди. Мені хочеться віддячити вашій країні за все, що вона мені дала, поки я жив під захистом американського прапора. А одному з її громадян — мешканцю міста Гедліберга — я особливо вдячний за те велике добро, яке він зробив для мене років два тому. Власне, він зробив його двічі. Зараз я все поясню. Я був картярем. Підкреслюю — був. Я програвся вщент і, опинившись у вашому місті вночі голодний, без цента в кишені, попросив милостині — в темряві, бо жебрати завидна мені було соромно. Я не помилився, звернувшись до цього чоловіка. Він дав мені двадцять доларів — інакше кажучи, подарував мені життя. І не тільки життя, а й ціле багатство, бо ці гроші дали мені великий виграш за картярським столом. А його слова, звернені до мене, я пам’ятаю досі. Вони здолали мене, а здолавши, врятували рештки моїх чеснот: з картами покінчено. Я зовсім не знаю свого благодійника, але мені хочеться, щоб його розшукали й передали йому ці гроші. Нехай вчинить з ними, як йому завгодно: роздасть, викине геть, залишить собі. Просто таким способом я хочу висловити йому свою подяку. Якби я міг затриматися у вас, то розшукав би його сам, але гадаю, що його знайдуть і без мене. Гедліберг — чесне, непідкупне місто, і я знаю, що на нього можна сміливо покластися. Особу потрібної мені людини ви встановите з тих слів, з якими вона звернулася до мене. Певен, що вона їх не забула. План мій такий: коли вас більше влаштовує приватний пошук, воля ваша; передайте зміст цього листа кому визнаєте за потрібне. Коли він відповість: «Так, то був я, і я сказав те-то й те-то», — перевірте його. Розв’яжіть мішок і вийміть звідти запечатаний конверт, де знайдете записку із словами мого доброчинця. Коли ці слова виявляться однаковими з тими, що скаже ваш кандидат, — нічого більше не розпитуючи, віддайте йому гроші, бо це, безперечно, і є та сама людина. Але коли ви вважатимете за краще зробити це відкрито, опублікуйте мого листа у місцевій газеті з таким додатком: рівно через тридцять днів, рахуючи від сьогоднішнього дня (в п’ятницю), претендент має з’явитися до міської управи о восьмій годині вечора і вручити запечатаний конверт з тими самими словами преподобному містерові Берджесу (якщо той ласкаво погодиться взяти участь у цій справі). Нехай містер Берджес тут-таки зламає печатки на мішку, розкриє його й перевірить правильність повідомлених слів. Коли слова збігатимуться, передайте гроші разом з моєю щирою подякою опізнаному таким чином моєму благодійнику.  



Місіс Річардс, яку бив легкий дрож, сіла на стілець і поринула в глибоку задуму: «Як це все незвичайно! І як поталанило цій добрій людині, що пустила хліб свій по воді![79] Якби це був мій чоловік! Адже ми такі бідні, такі бідні і обоє — старі!.. — Тяжке зітхання. — Ні, це не мій Едвард, він не міг дати незнайомцеві двадцять доларів. Ну що ж, шкода… — І, здригнувшись — Але ж це гроші картяра! Гріховна мзда… ми не змогли б прийняти їх, не змогли б торкнутися до них. Мені неприємно навіть сидіти біля них, вони оскверняють мене». Місіс Річардс пересіла далі від мішки. «Скоріше б уже Едвард приїхав та відніс їх до банку! Ще злодій який наскочить. Мені страшно! Такі гроші, а я сиджу тут сама-самісінька!» Містер Річардс повернувся об одинадцятій годині і, не слухаючи вигуків дружини, що зраділа його приїздові, одразу ж заговорив: — Я так стомився, ледве ноги несу! Яке це нещастя — злидні! В моїх літах так поневірятися! Працюй, як каторжний, на той хліб, гни спину на якогось багатія, а він сидить собі вдома у м’якеньких пантофлях! — Мені за тебе серце болить, Едварде. Але заспокойся, з голоду ми не помираємо, і поки наше добре ім’я… — Так, Мері, це найголовніше. Не зважай на мої слова. То тільки миттєвий спалах, та й годі. Поцілуй мене… Ну от, тепер усе минуло, я ні на що не скаржуся. Що це в тебе? Якийсь мішок? І тут дружина повідала йому велику таємницю. Хвилину він не міг прийти до тями, а потім сказав: — Мішок важить сто шістдесят фунтів? Мері! Отже, в ньому со-рок ти-сяч доларів! Подумай тільки! Справжній капітал! Та в нашому місті не набереться й десятьох чоловік з такими грішми! Дай-но мені листа. Він перебіг його очима. — Оце так історія! Про такі небилиці читаєш тільки в романах, у житті вони ніколи не трапляються. — Річардс підбадьорився, навіть повеселішав. Він поплескав свою стареньку дружину по щоці й жартівливо сказав: — Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Варто лише заховати гроші й спалити листи. Якщо навіть той картяр коли-небудь заявиться сюди розпитувати, ми просто зміряємо його крижаним поглядом і скажемо: «Що за нісенітниці? Ми ніколи й не чули ні про вас, ні про ваш мішок із золотом». Це його, звичайно, ошелешить, а… — А поки ти жартуєш, гроші лежать, де лежали, і найзручніший час для грабежу все ближче. — Твоя правда. Але як же нам бути? Довідатися приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден іноземець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Оце пощастило! Побіжу мерщій до редакції, поки не пізно. — Стривай… стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цим мішком! Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому в руку листа від незнайомця й сказав: — Цікавий матеріал, Кокс. Дайте в черговий номер. — Трохи запізно, містере Річардс; а втім, спробую. Опинившись удома, Річардс знову заходився обмірковувати з дружиною цю знадливу таємницю. Про сон годі було й думати. Питання перше: хто дав незнайомцеві двадцять доларів? Здавалося, відповісти було неважко, і обоє в один голос промовили: — Берклі Гудсон. — Авжеж, — сказав Річардс, — він міг так зробити, на нього схоже. Іншої такої людини в місті немає. — Це всі визнають, Едварде… бодай у глибині душі. Ось уже півроку, як наше місто знову стало самим собою — чесним, обмеженим, по-фарисейському самовдоволеним і скупим. — Гудсон так і казав про нього до самої смерті, і то прилюдно. — Так, і за це його ненавиділи. — Ну, ще б пак! Але йому було байдуже. Кого ще так ненавиділи, як Гудсона? Хіба що преподобного Берджеса! — Берджес кращого не заслужив. Хто тепер піде до нього в церкву? Хоч і поганеньке наше місто, а Берджеса воно розкусило, Едварде! І все-таки дивно, що цей іноземець довіряє свої гроші Берджесові. — Справді, дивно… А втім… втім… — Ну от, завів: «Втім, втім!» Ти сам довірився б йому? — Як тобі сказати, Мері! Може, іноземець знайомий з ним ближче, ніж ми? — Від цього Берджес не покращає! Річардс розгублено замовчав; дружина вп’ялася в нього очима, чекаючи на відповідь. Нарешті він заговорив, але так боязко, ніби знав заздалегідь, що йому не повірять. — Мері, Берджес — непогана людина. Місіс Річардс явно не сподівалася такої заяви. — Дурниці! — вигукнула вона. — Він непогана людина. Я це знаю. Його недолюблюють за ту історію, що набула такого розголосу. — За ту історію! Ніби тої історії не досить! — Досить. Цілком досить. Тільки він тут не винен. — Схаменися, Едварде! Як то не винен, коли всі знають, що винен! — Мері, можу забожитися, він ні в чому не винен. — Не вірю й ніколи не повірю. Звідки ти це взяв? — Я тобі у всьому признаюсь. Соромно, та що вдієш. Про те, що Берджес не винен, ніхто, крім мене, не знав. Я міг би врятувати його, але… але… ти пам’ятаєш, як тоді все місто кипіло… І я… я не наважився. Адже я всіх настроїв би проти себе. Я почував себе негідником, останнім негідником і все-таки мовчав. Мені забракло мужності. Якийсь час Мері заклопотано мовчала. Потім заговорила, затинаючись на кожному слові: — Так, цього, мабуть, не слід було робити… Хоч як там є, але ж громадська думка… доводиться зважати… — Вона ступила на слизьке і незабаром спинилася, але трохи згодом опанувала себе й повела далі. — Звісно, шкода, але… Ні, Едварде, ми не могли собі цього дозволити… аж ніяк не могли дозволити! Я не благословила б тебе на таке безглуздя! — Скільки людей одвернулося б од нас, Мері! А крім того… крім того… — Мене зараз тривожить тільки одне, Едварде: що він про нас думає? — Берджес? Він і гадки не має, що я міг урятувати його. — Ох! — полегшено зітхнула дружина. — Як я рада! Коли Берджес ні про що не здогадується… Ну, слава богу! Тепер зрозуміло, чому він завжди такий люб’язний з нами, хоч ми і не дуже горнемось до нього. Мені вже кілька разів за це й дорікали. Ті самі Вілсони, Вілкокси та Гаркнеси. Так і шпигають отим «ваш друг Берджес», а вони ж чудово знають, як мені це неприємно. Краще б він до нас не набивався у друзі. Та й навіщо це йому? — Зараз поясню. Вислухай ще одну сповідь. Коли все те виявилося і Берджеса вирішили протягти через усе місто на жердині, мені так стало допікати сумління, що я не витримав і потай попередив його. Він виїхав з Гедліберга й повернувся, коли небезпека минула. — Едварде! Якби у місті довідалися… — Мовчи! Згадати страшно. Я одразу пожалкував про це і навіть тобі нічого не сказав, бо боявся, що ти своїм виглядом несамохіть викажеш мене. Тієї ночі я й очей не склепив. Але минуло кілька днів, ніхто ні в чому мене не запідозрив, а потім я й сам зрадів своєму вчинкові. Ще й досі радію, Мері, весь час радію. — І я рада: адже над ним хотіли вчинити таку жорстоку розправу! Так, я рада. Хоч би там що, а ти мав це зробити. А якщо коли-небудь довідаються? — Не довідаються. — Чому? — Бо всі думають на Гудсона. — Ще б пак! — Адже він справді ні на кого не зважав. Старого Солсбері умовили піти до Гудсона й кинути йому в обличчя обвинувачення. Той розпалився й пішов. Гудсон зміряв його від голови до п’ят, ніби відшукуючи на ньому найбридкіше місце, і сказав: «То ви, значить, від комісії по розслідуванню?» Солсбері відповідає, що, мабуть, так воно і є. «Гм! А що їм треба — подробиці чи досить загальної відповіді?» — «Коли знадобляться подробиці, містере Гудсон, я прийду ще раз, а поки що дайте загальну відповідь». — «Гаразд, тоді скажіть їм, нехай ідуть під три чорти. Гадаю, що висловився досить загально. А вам, Солсбері, раджу: коли йтимете по подробиці, прихопіть із собою кошика, бо не буде в чому нести додому свої останки!» — Як це схоже на Гудсона! Пізнаю його в кожному слові. У нього була тільки одна вада: вважав, що він найкращий порадник на весь світ. — Але така відповідь, Мері, вирішила все й нас урятувала. Розслідування припинили. — Господи, та я ж не про те. І вони знову палко заговорили про таємничий золотий мішок. Однак скоро в їхню розмову стали закрадатися паузи — глибокий роздум перепиняв слова. Паузи дедалі частішали. Врешті Річардс остаточно замовк. Він сидів, блукаючи поглядом по підлозі, а пальці його щодалі швидше ворушилися в такт неспокійним думкам. Тим часом замовкла і його дружина; всі її рухи теж виказували тривогу. Нарешті Річардс підвівся й почав тинятися по кімнаті, куйовдячи обома руками свого чуба, наче лунатик, якому привидівся поганий сон. Аж ось, видно, щось надумавши, надів мовчки капелюха й швидко вийшов з дому. Дружина його сиділа похмура, поринувши в глибоку задуму, і не помітила, як лишилася сама. Час од часу вона бурмотіла: — Не введи нас у спок… але ж ми — такі бідні, такі бідні! Не введи нас у… Ох, кому б це зашкодило? Та ніхто й не довідається… Введи нас у… Голос її затих. Потім вона звела погляд угору й промовила — перелякано і водночас радісно: — Пішов! Господи, може, вже пізно? Пізно… А може, й ні — може, ще є час? — І встала з місця, схвильовано то стискуючи, то розтулюючи кулаки. Легкий дрож перебіг по її тілу, і з пересохлого горла вирвалось: — Господи прости! Страшно думати про таке… Але… боже мій, як дивно створена людина… як дивно!.. Вона прикрутила гніт, підкралася до мішка, стала навколішки і обмацала його ребристі боки, любовно проводячи по них долонями. Жадібний вогник спалахнув у старечих очах. На якийсь час вона забувала, що з нею діється, потім, отямившись, белькотіла: — Треба було почекати… хоч кілька хвилин! Навіщо було так поспішати? Тим часом Кокс уже повернувся з редакції додому й розповів дружині про цю дивну історію. Обоє нетерпляче заходилися обмірковувати її і вирішили, що в усьому місті тільки небіжчик Гудсон міг подати стражденному незнайомцеві таку щедру милостиню — двадцять доларів. Запала мовчанка, чоловік і жінка замислитись. Поступово в їхні душі закрадався неспокій. Нарешті жінка заговорила, ніби сама до себе: — Ніхто не знає про цю таємницю, крім Річардсів… та нас… Ніхто. Стрепенувшись, чоловік допитливо глянув на раптово зблідлу дружину. Потім нерішуче підвівся, крадькома зиркнув на свій капелюх і знову на дружину, — в очах його світилося питання. Місіс Кокс судомно ковтнула, піднесла руку до горла й замість відповіді тільки кивнула головою. Ще мить — і вона лишилася сама й знову почала щось тихо бурмотіти. А Річардс і Кокс з протилежних кінців міста бігли безлюдними вулицями назустріч один одному. Захекані, вони зіткнулися біля сходів, що вели до редакції, і в тьмяному світлі ліхтаря кожен прочитав, що було написано на обличчі в другого. Кокс прошепотів: — Крім нас, ніхто про це не знає? У відповідь також почувся шепіт: — Ніхто. Даю вам слово, жодна душа! — Коли ще не пізно, то… Вони кинулися вгору сходами, але в ту ж хвилину з’явився хлопчик-розсильний, і Кокс гукнув його: — Джонні, це ти? — Так, сер. — Не відсилай ранкової пошти… і денної теж. Почекай, доки я не скажу. — Все вже відіслано, сер. — Відіслано? В його тоні чулося невимовне розчарування. — Так, сер. Від сьогодні поїзди на Брікстон і далі ходять за новим розкладом, сер. Довелося відіслати газети на двадцять хвилин раніше. Я ледве встиг. Ще дві хвилини — і… Не дослухавши, Річардс із Коксом обернулися й повільно побрели геть. Хвилин десять вони йшли мовчки, а тоді Кокс роздратовано промовив: — Ніяк не збагну, чому ви так поспішили? Річардс пригнічено відповів: — Справді, даремно, але, знаєте, мені якось не спало тоді на думку, а потім було вже пізно… Зате іншим разом… — К бісу ваше «іншим разом!» Такого й за тисячоліття більше не трапиться! Друзі розійшлися, навіть не сказавши «на добраніч», і попленталися додому ходою людей, яким завдано смертельного удару. Жінки кинулися їм назустріч з нетерплячим: «Ну, що?», прочитали відповідь у їхніх очах і сумно похнюпили голови, не чекаючи пояснень. В обох родинах почалася сварка, і досить запальна, а це вже було щось нове: і те, й друге подружжя сварилися й раніше, але не так гаряче й не так запально. Сьогодні аргументи суперників слово в слово повторювалися в обох домах. Місіс Річардс казала: — Якби ти зачекав хоч хвилинку, Едварде! Подумав би, що робиш. Але ні, треба було бігти до редакції і роздзвонювати на весь світ! — У листі було сказано: «Розшукати через газету». — Ну, то й що? Хіба там не було сказано: «Коли хочете, зробіть це все приватно?» Отак! Чи, може, ні? — Воно й справді. Але коли я подумав, який здійметься галас і яка то честь для Гедліберга, що іноземець так на нього звірився… — Ну звісно, звісно. А все-таки тобі слід було б поміркувати трошки, і ти б зрозумів, що того чоловіка не знайдуть: він лежить у могилі й нікого по собі не залишив, бо не мав ні свата, ні брата. А коли гроші дістануться тим, хто не може без них обійтися, і коли інші від цього не постраждають… Вона не договорила й залилася слізьми. Річардс не знав, як її втішити, та зрештою спромігся: — Стривай, Мері! Може, це й на краще… авжеж, на краще! Не забувай, що так, мабуть, судилося… — «Судилося!» Коли людині треба виправдати власну дурість, вона завжди посилається на долю. Та якщо навіть і так — адже гроші потрапили до нас додому, значить, це теж судилося, а ти пішов усупереч провидінню! І з якого права? Це гріх, Едварде, великий гріх! Така самовпевненість не личить скромному, богобоязкому… — Та ти пригадай, Мері, чого нас усіх у Гедлібергу навчали з дитячих років! Коли можеш зробити чесний вчинок — не вагайся ні хвилини. Адже це стало нам за другу натуру! — О, знаю, знаю: повчання, нескінченні повчання в чесності! Від самої колиски нас оберігали від усяких спокус. Але така чесність штучна, вона хистка, як вода, і не встоїть перед спокусами, — як ми з тобою впевнилися сьогодні вночі. Бог свідок, досі я не мала навіть тіні сумніву у своїй закостенілій, непохитній чесності. А тепер… тепер, Едварде, коли перед нами постала перша справжня спокуса, я певна, що чесність нашого міста ламаного шеляга не варта, так само як і моя чесність… і твоя, Едварде. Гедліберг — мерзенне, черстве, скнаре місто. Єдине його достоїнство — це чесність, якою він так уславився і якою так чваниться. Їй-богу, я певна: якщо одного дня чесність нашого міста буде піддана великій спокусі, то слава його розсиплеться, мов карткова хатка. Ну от, я в усьому призналась, і на серці відразу полегшало. Я — дурисвітка, все життя була дурисвіткою, сама того не знаючи. Якщо тепер хто-небудь назве мене чесною, я цього не стерплю. — Атож, Мері! Я… я теж так вважаю. Дивно це… Надто дивно! Хто б міг подумати… Запала довга мовчанка, обоє замислилися. Нарешті дружина підвела голову й сказала: — Я знаю, про що ти думаєш, Едварде. Заскочений зненацька, Річардс зніяковів. — Мені соромно признатися, Мері, але… — Не біда, Едварде, і я думаю про те саме… — Сподіваюсь… Ну, то кажи. — Ти думав, як би то догадатися, що саме Гудсон сказав іноземцеві? — Твоя правда! Мені соромно, Мері, я відчуваю себе злочинцем! А ти? — Ні, мені вже не до того. Спатимемо у вітальні. Треба стерегти мішок. Вранці, коли відчинять банк, однесемо його туди… Боже мій, боже мій! Яку ми зробили помилку! Коли постіль у вітальні було постелено, Мері знову заговорила: — «Сезаме, відкрийся!» Що ж він міг сказати? Як би вгадати ці слова? Та годі, треба лягати. — І спати? — Ні, думати. — Гаразд, будемо думати. На цей час подружжя Коксів теж устигло і посваритись, і помиритись, і тепер вони теж лягали спати, вірніше, не спати, а думати, думати, перевертатися з боку на бік і сушити собі голову, що ж міг сказати Гудсон тому волоцюзі — золоті слова, слова, оцінені в сорок тисяч доларів готівкою! Міська телеграфна контора працювала тієї ночі довше, ніж звичайно, і ось із якої причини: випусковий Коксової газети був водночас і місцевим представником «Ассошіейтед прес». Точніше сказати, почесним представником, бо його дописи — по тридцять слів кожен — якщо й друкували, то яких-небудь чотири рази на рік. Але тепер справа була інша. Він повідомив телеграмою, про що йому пощастило довідатися, і одержав негайну відповідь: «Давайте повністю всіма подробицями тисяча двісті слів». Оце так замовлення! Випусковий чудово впорався із завданням, і в усій Америці не знайшлося б іншої людини, яка б так гордилася тим, що зробила. Наступного ранку ще перед сніданком ім’я непідкупного Гедліберга було на устах у кожного американця від Монреаля до Мексіканської затоки, від льодовиків Аляски до апельсинових гаїв Флоріди. Мільйони людей говорили про незнайомця і його золотий мішок, непокоїлися, чи знайдеться та людина, і сподівалися, що наступні повідомлення надійдуть невдовзі — ні, негайно.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   30


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка