Люк Бессон артур І заборонене місто



Сторінка8/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

РОЗДІЛ 15


 

Мино відчуває, що на цьому його нитка життя обірветься. Сторожа щільною стіною наближається до кротеняти. Сліпаючи навсібіч своїми маленькими оченятами, кротеня не бачить нічого такого, що змогло б його оборонити. Тоді воно стає в бойову позу: справжній Брюс Лі в кротячому варіанті. — Гей, не поспішайте! — попереджає Мино, виставивши свої коротенькі, але сильні лапки. — Коли я злий, то за себе не ручаюся! Слово «злий» і всі похідні від нього в Некрополісі має право вживати тільки Упир, тому в устах цієї дрібноти воно звучить дуже образливо. І розлючений повелитель, що увійшов до зали разом із своїми воїнами, рвучко вихоплює з піхов могутній принцесин меч. (Розправившись зі своїми бранцями, він ще й пограбував їх.) Осмати розступаються. Жахливий У виходить наперед і, змахнувши мечем, щосили жбурляє його в кротеня. Хоча зблизька кроти бачать погано, та на віддалі — чудово. Побачивши, як в його бік зі швидкістю випущеного із зенітної установки набою летить меч, Мино миттєво вираховує його траєкторію — і відхиляється праворуч. І справді, меч просвистів за кілька сантиметрів від переляканої мордочки Мино і, задзвенівши, упав на підлогу. Упиря аж перекосило: йому соромно за свій промах. Та зараз ніколи мізкувати над причинами невдачі. Треба завершити операцію, тобто захопити цього гидкого крота! — Візьміть його під варту! — наказує У осматам, що топчуться на місці. — Я вас попереджав! Коли я злий… — поволі відступаючи, ввічливо нагадує Мино. Осмати скалять зуби, бо їм не віриться, що таке нікчемне кротеня буде опиратися цілому загону. Що ж, нехай нарікають самі на себе. Великий, як метеорит, предмет закупорив отвір у куполі. Це тенісний м'ячик, і він у двісті разів більший за будь-якого осмата. Воїни підіймають голови, щоб визначити, куди зникло світло. Довго дивитися їм не доводиться. За кілька секунд м'ячик падає на них. Рятуючись від такої халепи, Упир вибігає на балкон. Перегнувшись через перила, він намагається зрозуміти, що сталось і чи великі руйнування спричинив невідомий предмет. — Візьміть його під варту! — про всяк випадок репетує страховисько, навіть не помітивши, що вже нема кому виконати його наказ. Та й як можна арештувати круглого м'яча? Упавши на землю, він підстрибує, змітаючи на своєму шляху всіх осматів, як сухе листя, а потім котиться далі, знищуючи все, що потрапляє під його круглі боки. Соломинки і труби розлітаються в різні боки, ніби кеглі в боулінг-клубі, і ось уже із десятків отворів, до яких раніше були підведені соломинки, виплескується вода. На майдані б'ють гейзери, а в тронній залі злітають догори бризки фонтанів. Потік з труби, скерований Упирем до мініпутської столиці, проривається нагору і розтікається в усі боки. Підхоплений течією м'ячик пливе до труби — вир ось-ось затягне його в неї. Та Альфредова забавка занадто велика! М'ячик затикає трубу — і вода, не знаходячи виходу, поступово заливає майдан. Осмати в паніці. — Та зроби ж щось! — наказує Упир своєму синові, але нещасний Темрякос не годен нічого вдіяти, він лише тремтить і молиться. Мино підбігає до піраміди і ховається між рубінами. Видовище перед ним надзвичайне, грандіозне: вода затопила майдан перед палацом і дрібні крамнички похитуються на хвилях, як потворні човники. Комарі, що не встигли піднятись у повітря, поволі поринають у воду. Ті, що можуть опиратися, плескають по воді тонкими крильцями, та вони швидко намокають, і власники їхні йдуть на дно. Кілька комарів кружляють під стелею тронної зали. Осмати швидко тонуть — важкі обладунки не дають змоги триматися на поверхні води. Від підмитих водою стін відвалюються величезні шматки і з гучним плюскотом падають, здіймаючи бризки і хвилі, які підхоплюють плавучі крамнички і кидають їх на стіни палацу під балконом Упиря. Вода підіймається з катастрофічною швидкістю і незабаром досягне балкона. Жахливий У розуміє, що йому загрожує смертельна небезпека, та ніяк не втямить, звідки вона з'явилась. Яким чином мале кротеня викликало таку повінь? Невже його могутня і непереможна імперія загине від стихії, яку спровокував нікчемний кротик? Часом достатньо однієї піщинки, щоб зіпсувати гігантський механізм, тоненького каблучка, щоб повергнути на землю велетня, кількох відчайдухів, щоб зупинити ціле військо. Про все це написано у «Книзі Великих Думок», і кріт Миро сотню разів радив Упиреві зазирнути в неї. Тоді б той прочитав двісті тридцяту заповідь, у якій сказано, що «чим менший цвяшок, тим болючіше він колеться і впивається в ногу». Упир отримав жорстокий урок і надовго запам'ятає цей день, якщо, звісно, врятується. Жахливий У відчуває свою загибель і загибель своєї імперії. Вода підіймає таріль з гіркою рубінів, і яскраві червоні камінці уже блищать біля країв ямки. Мино — єдиний пасажир на плавучому блюдці. Він сховався у щілину між двома рубінами і так боїться, що чує биття свого серця аж у п'ятках. Кроти не люблять мандрувати по воді, човни і кораблі — не для них, тому Мино відчуває, що в нього починається морська хвороба. Упир теж не в найкращому настрої — імперія розвалюється в нього під ногами. Вода вже під балконом, а він усе ще ніяк не оговтається і не прийме рішення. Зрозумівши, що вода вже біля його ніг, він озирається, помічає комара з осматом, що пролітає мимо, зістрибує йому на спину. Осматові аж дух спирає від гордощів, бо ж він має честь везти самого повелителя! Та на кораблі досить одного капітана… Упир хапає осмата і легким порухом руко-клешні скидає його з комара. Бідолашний не встиг і пискнути, як пішов на дно. Упир упевнено бере поводи, він хоче втекти з міста. — Батьку! Куди ж ви?! — гукає Темрякос. Чудовисько натягує поводи і зупиняється. — Не лишайте мене, батьку! — благає Темрякос. Зависнувши над сином, Упир урочисто проголошує: — Темрякосе! Я призначаю тебе капітаном! Син утішений такою високою честю. Проте не впевнений, що нею можна скористатися — навколо вода. Він ладен стати капітаном, але сухопутного війська. А Жахливий У призначає його капітаном приреченого судна своєї імперії. Та в його душі лишилася ще краплина надії. І Темрякос простягає клешню, вважаючи, що і йому знайдеться місце на комарі. — Капітан не може залишити свого корабля! — обурюється Жахливий У. — Скільки тобі можна нагадувати правила поведінки доблесного воїна? І, натягнувши поводи, Упир розвертається, набирає висоту і зникає під куполом Некрополіса. Розгублений Темрякос стоїть із роззявленим ротом. Від здивування йому забракло слів… Він не вміє плавати, але бажання зайняти посаду капітана (якщо його вже так возвеличили!) таке велике, що Темрякос починає раптом думати. І думка новоспеченого капітана рухається в правильному напрямку! Стихія наступає! Темрякос скидає важкі чоботи і викидає їх разом з усім арсеналом, що висить на ньому. Він починає щосили бити по воді усіма своїми кінцівками, аж доки не допливає до крамнички, що хитається на хвилях, і не залазить на неї. Влаштувавшись зручніше на плавучій хатинці, він терпляче очікує того моменту, коли вода домчить його до якогось виходу з підземного міста. А там, нагорі, капітан зуміє набрати собі непереможну армію…  

Ростягнувшись на траві, Артур прикладає вухо до землі і слухає жебоніння води, що долинає зглибока. Маленька ямка, куди він кинув Альфредову забавку, все ще порожня, і йому здається, що він знову помилився, що скарб треба шукати в іншому місці… Перетнути Сім мініпутських Континентів, пройти під землею, перемогти в битві з осматами, скуштувати Вогняного Джека, одружитися з принцесою, врятувати дідуся, знайти скарб… І зазнати поразки насамкінець… Ні, це несправедливо! З цим не можна змиритися! Небо завжди допомагало йому, тож чого цього разу воно покинуло його? Підбадьорюючи себе, він знову схиляється над ямкою і чекає, коли нарешті вода, яка жебонить десь далеко вглибині, підійметься на поверхню. Артур напружує зір. Нарешті внизу щось зблиснуло і на дні ямки з'явився рубін, що увінчував піраміду. Поступово тарілочка з гіркою коштовних каменів підіймається до країв ямки. Рубіни сяють, як витримане вино в пронизаному сонцем кришталевому келиху. Артур щасливий до сліз! Він виконав завдання! Він сотні разів ризикував життям, подолав безліч перешкод, навчився зустрічати небезпеку з відкритим забралом. Він потрапив у справжню пригоду і вцілів. Вирушивши на пошуки дідуся маленьким хлопчиком, він повернувся маленьким мужчиною. Простягти руки, Артур обережно піднімає тарілочку з рубінами. Його захват від добутого скарбу подібний радощам студента, який після довгих років наполегливого навчання отримав заслужений диплом. Комісія схвалює хлопчикову поведінку, а голова комісії привітно помахує хвостом… Артур біжить до сараю, вмикає верхнє світло і ставить блюдце на стіл. Серед різного мотлоху в тумбі він знаходить величезну лупу і з її допомогою намагається знайти між рубінами маленьке кротеня. — Мино, де ти? — шепоче Артур, боячись, що його голос, навіть тихий, прозвучить для кротеняти, як грім. І має рацію. Мино все чує, та боїться подати знак. Хіба це ревище може бути голосом його маленького друга? Та все ж він наважується бодай носа показати із свого сховку. І одразу втикається в скляну стіну, таку велику, що він навіть не може визначити її розмір. В стіні відбивається велике око, гігантське, як планета. Мино згадує одну давню казку, яку розповідав батько, коли хотів утихомирити галасливого синочка. Там розповідалося про око, яке із дна могили стежило за мініпутом на ім'я Каїн… Мино перелякано кричить і падає в рубіни. Це трохи краще, ніж падати в яблука. Або в помаранчі.  



Більше половини мешканців мініпутської столиці своїми крихітними ручками стримують натиск води, що рветься до міста. Та час іде, і вода поступово спадає. Цю звістку приносить Миро. Він припав вухом до воріт і слухає. А чують кроти добре. Своїми довгими руками король також упирається у браму. Почувши, що небезпека відступила, він намагається опустити руки, але нічого не виходить: вони затерпли. У конопса також заніміли кінцівки. Відійшовши убік, він починає крутити шиєю, а потім і всім тілом, одночасно підтанцьовуючи. Його кісточки сухо потріскують. Правду кажучи, якби не він, мініпутам не вдалось би вистояти проти повені… Тож нічого дивуватися, що спина в конопса травмована. Король так і стоїть із простягнутими руками, почуваючи себе смішним і самотнім. — Батьку, ворота можна вже не тримати, вони вистояли, — нагадує йому донька. Король підпирає ворота, — от дивовижа! Шум води поступово стихає, а потім і зовсім зникає, як страшний сон. Миро прочиняє маленьке віконечко і визирає назовні. — Води нема! Ми порятовані! — вигукує він. Новину зустріли з небаченою радістю! Сотні крихітних капелюхів злітають угору, всюди лунають веселі вигуки, пісні! Всі тішаться, що уникли грізної небезпеки. Селенія обіймає батька, від чого знову почувається маленькою дівчинкою. Великі краплі сліз, що тільки-но котилися по її щоках, миттєво висохли: вона сміється і радіє разом з усіма. Барахлюша аж розпинає від гордості, бо всі навколо в захопленні від його оповідок. Багато хто прагне потиснути йому руку. Геройський настрій маленького принца засмучує тільки необхідність весь час говорити «дякую». Миро доброзичливо спостерігає за загальною радістю, проте на душі в нього гірко. Король це розуміє, тому підходить і кладе йому на плече руку. Він знає, яка біда гнітить Миро і не дає йому святкувати по-справжньому. — Якби ж то і мій маленький Мино радів з нами! — зітхає Миро. Співчуваючи другові, король ще міцніше обіймає його за плечі. Він нічим не може допомогти, і не може нічого відповісти. Бо слова зайві… Раптом лунає глухе гримотіння, і святковий натовп завмирає. Земля під ногами мініпутів здригається — і веселого настрою як і не було. Перелякані мініпути панічно кидаються врозтіч. Підземні поштовхи зростають, з купола сиплеться земля, залишаючи після себе вирви, ніби після бомбування. Мешканці столиці переконані, що це Жахливий У мстить їм, тому ховаються в будинки та укриття. Від потужного поштовху зверху падає великий камінь. — Обережно! — застерігає Миро. Але вже пізно. Піднявши хмару куряви, камінь входить у землю. Від несподіванки король сів там, де стояв. Поштовхи припиняються, і в утворену діру спускається величезна смугаста труба. Король не вірить своїм очам. Що ще вигадав цей підступний диявол? Стінки труби прозорі, і ті, що стоять найближче, можуть розгледіти, як усередині по прямовисній стіні сповзає вниз якийсь темний клубочок. — Сльоза смерті! — вигукує Барахлюш. Слова його розносяться із швидкістю вогника, що біжить пороховою доріжкою, і паніка охоплює всіх. Лишень Селенія їй не піддалася. Вона уважно позирає на смугасту трубу і починає пригадувати, де ж бачила щось подібне. — Це ж соломинка для коктейлю! — несподівано сміється принцеса. — Ар-турова соломинка! Клубочок тим часом сповз по прямовисній стіні до самої землі, упав і покотився вбік. Зупинившись, він покрутився на місці — і став маленьким кротеням! Це Мино! В передніх лапках він тримає принцесиного меча. — Мій сину! — вигукує щасливий Миро. — Мій меч! — радісно кричить Селенія. Миро кидається до кротенятка і обіймає його. Народ знову радіє, переконавшись, що небезпеки нема. Король підходить до Миро і Мино, що ніяк не розімкнуть обійми. — Кінець — ділу вінець! — з полегшенням промовляє він. — І все ж шкода, що пригоди скінчилися. — Ні, ще не скінчилися! — упевнено заперечує Селенія. Принцеса прямує до центру майдану, де лежить давній камінь. Змахнувши мечем, вона робить випад, ніби хоче протнути камінь наскрізь. На якусь мить тверда глиба скелі м'якшає, впускає в себе меча і знову кам'яніє. Віднині ніхто не потурбує бранця. Селенія з полегшенням поглядає на батька і бачить, що той схвально киває головою. Отже, вона правильно його зрозуміла! Подолані небезпеки навчили її багато чого, а головне — мудрості. Вона потрібна не тільки принцесі чи королю… Кожній людині не завадить. Усе завершилося. Соломинка поволі підіймається догори і зникає в отворі купола.  

РОЗДІЛ 16


 

Артур бере соломинку і уважно її роздивляється, щоб переконатися, що Мино потрапив до своїх. — Йєс! — радісно вигукує він, бо соломинка порожня. Знайшовши камінець потрібного діаметра, він обережно затикає діру і бере в руки блюдце з рубінами. Коштовностям уже пора з'явитися на сцені, бо Арчибальд вичерпав усю свою фантазію, вигадуючи відмовки і намагаючись виграти час. Руки в нього по лікті в чорнилі, та він не припиняє мордувати авторучку, яку тільки-но на очах у всіх розібрав на складові частини. — Це щось неймовірне! Ця ручка ще ні разу мене не підвела! А сьогодні, коли потрібно підписати важливі папери, вона так по-зрадницьки потекла! — пояснює дідусь (сьогодні він балакучий, як ніколи!). — Цю ручку мені подарував мій швейцарський приятель, а вам, певно, відомо, що швейцарці пишаються не лише своїми годинниками та шоколадом, а й прекрасними самописними авторучками! Такого знущання Давидо не може вже стерпіти. Він висмикує із кишені свого піджака дорогий «Паркер» і підсовує дідусеві під носа. — Візьміть! Це теж непогане перо! А зараз підписуйте! Ми й так згаяли чимало часу! В очах Давидо зблиснула рішучість. Він більше не братиме до уваги ніяких балачок, ніяких відволікаючих маневрів. — Га? О, так! Звичайно! Аякже! — дідусь про себе щось мимрить, шукаючи чергову причину, яка завадить йому поставити підпис. Він тягне час, захоплено роздивляючись з усіх боків запропоновану ручку. — Чудово! А… пише… добре? — питає він перше, що спало на думку. — А ви спробуйте — і переконаєтесь! — досить нелюб'язно наполягає Дави до, нагадуючи Арчибальду, чого від нього домагаються. І дідусь розуміє, що справу не виграти. Він підписує останній папір. Давидо вириває з його рук документ і кладе в папку. — Ну, нарешті! Тепер ви — законний власник цього будинку! — бадьоро проголошує він. — Ну й добре! — з радістю погоджується Арчибальд, розуміючи, що не все так просто… Він підписав купу паперів, однак головного документу йому так і не показали. — А тепер — гроші! — простягає руку Давидо. Ось і все… Власником будинку він може стати тоді, коли заплатить потрібну суму або доведе, що вона в нього є, отже, внесе її згодом. А грошей нема. Дідусь розгублено усміхається до полісменів, що стоять за спиною Давидо, ніби просить йому допомогти. На жаль, вони не можуть нічого змінити. Давидо відчуває, що вітер нарешті повернувся в його бік. Диво вже сталося: в останню мить, коли розв'язка була зовсім близько з'явився цей упертий старий із своїм онуком. Другого дива вдруге того самого дня не дочекатися. Розкривши папку, Давидо збирає всі підписані Арчибальдом документи в купу і хоче їх розірвати. — Немає грошей — немає документів на власність! — заявляє негідник, сподіваючись, що старий уже не викрутиться. І раптом відчиняються двері… Погляди всіх звернені до однієї дійової особи — головної в цій історії. У всіх в очах (навіть у Давидо!) застигло одне запитання: невже всі їхні намагання виявилися марними? Хоча, звичайно, кожен старався по-своєму… Всі чекають ще одного дива. На відміну від Давидо, бабусенька впевнена, що справжнє диво попереду. І диво в цьому випадку принесе головний герой, маленький і дуже чемний хлопчик. Увійшовши до вітальні, він старанно витирає ноги і не забуває перевзутися в капці. Маленький чемний хлопчик — Артур. Хоча це й так уже всі зрозуміли. Він неспішно підходить до столу, за яким сидить дідусь, очікуючи його появи, як Другого Пришестя, і обережно ставить перед Арчибальдом блюдце з рубінами. Бабусенька ледве стримує радість. Давидо навпаки — намагається знову навчитися дихати… Артур обводить усіх веселим поглядом і усміхається. Він щасливий. Арчибальд тріумфує. Тепер його черга посміятися з Давидо! — Отже! — промовляє він, дивлячись на рубіни. — Як сказано в заповіді, число п'ятдесят, «розраховуйся вчасно, і ніколи ні з ким не посваришся». Вибравши найменшого рубіна, він простягає його Дави до… — Це вам — і тепер ми квити! Сподіваюсь, що вам відомо, що такий глибокий червоний колір трапляється в природі дуже рідко, — додає він, безтурботно усміхаючись у перекошену фізіономію нечистого на руку ділка. Обидва полісмени полегшено зітхають, бо такий кінець їм до душі. Бабусенька ставить на стіл маленьку скриньку для коштовностей і зсипає туди всі рубіни з блюдця. — Це надійніший сховок для рубінів… А блюдечко я розшукую вже чотири роки — хтось його взяв з-під моєї філіжанки! — насмішкувато додає вона, забираючи блюдце. Арчибальд з Артуром тихенько сміються. Проте Дави до не до сміху. Він навіть усміхнутися чомусь не хоче. — Месьє, дозвольте з вами попрощатися! — встаючи з місця, шанобливо мовить Арчибальд, жестом вказуючи на двері. Здається, в комерсанта відняло ноги — він ніяк не може підвестися. Бажаючи швидше завершити цю справу, обидва полісмени, взявши під козирок, прямують до виходу, жестом запрошуючи за собою і Давидо — так би мовити, торують йому шлях. Та приклад полісменів на нього не діє. У ділка раптом смикається спочатку одне око, потім друге, а далі обидва разом. Кажуть, що саме це ознака того, що на людину чекають у психушці. Як відомо, від безумства до ненависті — один крок, і Давидо на нього наважується. Розстібнувши піджака, він вихоплює із-за свого пояса пістолет часів Другої світової війни і, мавпуючи нехороших героїв із бойовиків, кричить: — Усім стояти! Не рухатись! Полісмени ще не встигли вийти з вітальні! Почувши крик, вони також хапаються за пістолети. Та безумець випереджає їх. — Я ж сказав: усім! Без винятку! — кричить він ще голосніше і владніше. Всі, хто був у цю хвилину у вітальні, застигли. Ніхто з присутніх не підозрював, що негідник може вдатися до такого. Скориставшись загальною розгубленістю, Дави до хапає скриньку і намагається засунути її до своєї кишені. — Тож ви для цього намагалися захопити наш сад? — питає Арчибальд, який нарешті починає розуміти що й до чого. — Так! Саме для цього! І нюх мене не підвів! — криво посміхається Дави-до, нестямно позираючи навсібіч. — А звідки ж ви дізналися про скарб у саду? — запитує дідусь. Йому дуже хочеться дізнатися про це. — Так ви ж самі й розповіли мені, ви, забудькуватий осел! — нервово хихоче Дави до, цілячись у дідуся. — Згадайте, як ми з вами сиділи в барі «Дві ріки», — кричить він, щоб зняти в собі напругу, — ви ж почали мені розповідати ваші улюблені байки про мости і тунелі, про маленьких і великих африканців? Тоді ви й сказали мені про скарб! Про рубіни, які ви привезли з Африки, й зарили в саду! Ви так хотіли їх краще сховати, що самі забули місце! Ви тоді дуже сміялись, а я плакав, плакав довго, багато ночей поспіль! Я не міг склепити очей, знаючи, що ви мирно спите на коштовностях, які вам непотрібні! Так! Непотрібні! Ви ж навіть не могли згадати, де ваш скарб! — Перепрошую, що я мимовільно причетний до вашого безсоння, — підкреслено ввічливо зауважує Арчибальд. — Гаразд, забудемо минуле! Тепер уже я відісплюся, адже скарб — у мене! — заявляє Давидо, відступаючи до виходу. — А знаєте, Давидо, не скарб вам заважав спати, а жадібність. — Свою жадібність я задовільнив, і тепер спатиму спокійно! Наприклад, на Канарах! В Африці дуже спекотно — мені це не до вподоби! — відповідає негідник, не бачачи, що за його спиною п'ятеро африканських велетнів-матасалаї наставили свої списи в очікуванні, що він ось-ось у них упреться. — Та не в грошах щастя, це одна із найперших заповідей, і ви в цьому незабаром переконаєтесь! — відповідає Арчибальд, сумно поглядаючи на безумця, що потрапив у пастку, яку сам же й підготував собі. Коли всі п'ять списів упираються в спину нахаби, той розуміє, що фортуна остаточно не на його боці. Так за якусь мить грозові хмари затягують чисте небо. Давидо остовпів, і полісмени, скориставшись його переляком, відбирають у нього пістолета. Вождь матасалаї дістає з кишені Давидо бабусину скриньку, а полісмени надягають на Давидо наручники і виводять із вітальні. Вони не дають йому вимовити й слова. Навіть «до побачення»! Вождь підходить до Арчибальда і вручає йому коштовності. — Наступного разу ховай, будь ласка, подарунки краще! — говорить він, широко усміхаючись. — Обіцяю! — весело відповідає Арчибальд. Він назавжди запам'ятає цей урок. Артур кидається бабусі на шию, і з повним правом отримує заслужену частку пестощів і захоплень. А хлопчикова мати отримує ляпаси, щоправда не болючі, але ж усе-таки ляпаси. Бо це єдиний спосіб, що змусить її опритомніти. Коли ж вона нарешті розплющує очі, чоловік, трохи піднявши її за плечі, кілька хвилин трясе її як грушу. Перше, що бачить Артурова мати, — це Дави до в наручниках і полісменів, які саджають його в свою машину. Мати хмуриться: вона впевнена, що їй знову ввижаються жахи. — Як ти почуваєш себе, люба? Тобі полегшало? — ніжно питає її чоловік. Вона не відповідає. Пильно вдивляючись в поліцейський автомобіль, жінка чекає, чи не злетить він у небо. Та машина зривається з місця, лишаючи по собі шлейф густої куряви, і мчить не в небо, а по дорозі в бік міста. Отже, вона не спить, і все, що діється навколо, — реальність. — Я почуваю себе добре! — з деяким запізненням відповідає мати, розгладжуючи складки на своїй сукні. Поглянувши у вікно, вона бачить ями, викопані її чоловіком. — Все чудово! — промовляє вона, ніби нічого й не сталося. Від численних падінь у неї зірвало дах, і він ще не став на місце. — Зараз я трішки тут поприбираю! — каже вона, ніби йдеться про порядок на кухні. І мчить у сад, де починає закопувати ями. Чоловік поглядає на неї і безпомічно знизує плечима. Врешті-решт він зітхає і сідає на край однієї із ям в очікуванні, коли його дружина оговтається від стресу. А ми й не будемо зупиняти її! Адже хтось має вирівняти землю в саду! Тому чоловік і не перечить дружині, яка вже утрамбовує землю першої засипаної нею ями.  

РОЗДІЛ 17

 

Минув цілий тиждень від часу незвичайних Артурових пригод. Сад набув свого природного вигляду, перед ґанком і на стоянці насипали свіжого гравію, замінили розбиті плити на доріжках. Одне слово, все, як було раніше, якщо не брати до уваги густий запах страв, який сьогодні долинає із кухні. Бабусенька піднімає кришку каструлі і насолоджується незрівнянним ароматом. Вміст каструлі тушкується вже кілька годин, і з кожною хвилиною все більше лоскоче ніздрі, саме тому Альфред чемно сидить біля самої плити. Бабусенька куштує страву, зачерпнувши дерев'яною ложкою, і на обличчі її — задоволена усмішка. Страва вдалася! Старенька бере дві ганчірки, з їхньою допомогою підхоплює каструлю за ручки і несе до вітальні. Її зустрічає дружний голосний гул голодних родичів та гостей. — О-о-о! М-м-м! — чути з усіх боків. Арчибальд розсуває пляшки, звільняючи місце для каструлі, звідки линуть неймовірні запахи. — О! Жираф'яча шия! Моя улюблена страва! — вигукує Арчибальд. Артурова мати, його донька, відразу починає перелякано смикатися, але чоловік вчасно її стримує. Мати заспокоюється. Проте вона й досі трохи не в собі. — Жартую! — вигукує Арчибальд і береться за пляшку з білим вином. — Це тобі, моя доню! Випий скляночку: крапелька білого вина ще нікому не зашкодила! — каже дідусь, наповнюючи келих. Він хоче пригостити ним і своїх п'ятьох друзів-матасалаї, але ті ввічливо відмовляються. Зате жоден із двох полісменів не має наміру наслідувати їхній приклад. — Ми в поліції завжди готові допомогти, особливо коли йдеться про приборкання пляшки білого вина, — жартує один. Жарт усім сподобався, а дідусь аж закашлявся від реготу. Бабусенька плескає його по спині і в перервах підносить склянку вина. Арчибальд випиває одним духом! Кашель припиняється, і він подає знак дружині, щоб вона лишила його в спокої. Потім бере пляшку і дивиться на етикетку. Це біле вино із підвалу самого Арчибальда! Його міцність вимірюються десятками градусів. Таке вино спричинить пожежу не лише в дихальних шляхах, але й у мозку. Стає зрозумілим, хто навчив мініпутів готувати Вогняного Джека! Бабусенька розкладає їжу в тарілки — у вітальні запахло м'ясом по-бургундськи. На тарілках лежать щедрі порції, і всі чекають, коли ж сяде за стіл сама господиня. Останню тарілку наповнено, проте один стілець усе ще порожній. — А де ж Артур? — спохопилася бабуся. За своїми клопотами вона й не помітила його зникнення. — Помиє руки і прийде, — каже Дідусь. Бабусенька розуміє, що онук із дідом знову змовилися. — Усім смачного, — промовляє Арчибальд, щоб гості не зважали на відсутність онука. — Смачного! — кажуть одне одному гості і з апетитом поглинають бабусин кулінарний шедевр.  



Звісно, Артур і не збирався мити руки. Збігши сходами на другий поверх, він тихенько пробирається в бабусину спальню і дістає із цвяха уже відомий нам ключ. І тепер, озираючись навсібіч, він навшпиньки рухається коридором, сподіваючись, що за ним не піде Альфред. Але скрізь спокійно. Коли їдять м'ясо по-бургундськи, пес не відходить від столу далі, ніж на метр. Ось хлопчик перед дверима дідусевого кабінету, на яких висить застереження, що входити заборонено. Але він вставляє ключа… В кабінеті знову все на своєму місці. Письмовий стіл стоїть там, де й завжди. Кожна дрібничка, кожна маска знайшли свій цвяшок. І всюди — книги. Підійшовши до письмового столу, Артур вітає його, як давнього приятеля. Ласкаво погладивши стільницю із черешні, він проводить рукою і по великій валізі із шкури буйвола, торкається кожної маски. Раніше, до неймовірних пригод, які сталися з ним він дуже любив бавитися з цими масками. Тепер він поглядає на дорогі його серцю речі не тільки з ніжністю, а й сумовито. Йому бракує нових друзів-мініпутів. Хлопчик підходить до вікна, відчиняє його навстіж — і в кабінет вривається тепле літнє повітря. Спершись ліктями на підвіконня, Артур, зітхаючи, дивиться вниз, на великий дуб, біля підніжжя якого стоїть садовий гном. У височині, в блакитному небі скромно повис тонесенький серпик місяця, соромливо побліднувши від яскравого сонячного проміння. — Більше дев'яти селенелій, принцесо, більше дев'яти селенелій… — тихо промовляє хлопчик. Він сумує не просто за друзями, а за принцесою Селенією… Напевно, це прийшло кохання. Кохання, що вимірюється в селенеліях і міліметрах. — Ти подарувала мені королівську силу, та я ще ніколи не відчував себе таким слабким. Може, та сила діє тільки тоді, коли ти поруч зі мною? — питає Артур, знаючи, що йому ніхто не відповість. Однак про всяк випадок він завмирає і прислухається, чи не принесе вітер відповіді. Ні, ніхто не озивається. Тільки шелестить листя старого дуба. Артур посилає повітряний поцілунок, в напрямку дуба, поцілунок підлітає до його розлогого віття і, лавіруючи між листям, опускається прямо на щоку Селенії. Крихітна принцеса сидить на листочку дуба і не зводить очей з Артура, який стоїть у вікні. Непрохана сльоза котиться по її щічці. — Я незабаром повернуся, — шепоче Артур. — Я чекатиму! — відповідає Селенія. І, вірячи в терпеливість і мудрість, у цей фундамент, на якому стоїть дім надії, Артур зачиняє вікно.  



 
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка