Люк Бессон артур І заборонене місто



Сторінка4/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

РОЗДІЛ 8


 

Маленька принцеса, сповнена рішучості виконати свою місію, просувається лабіринтами негостинного палацу з мечем у руках. Вона орієнтується на сліди від коліс тих возів, що везли продукти для Жахливого У. Селенія повільно просувається вперед, ховаючись за виступами стін, доки мимо пройде черговий патруль. Осматів у палаці — як весняних пуголовків у болоті. Нарешті коридор ширшає, сірий камінь змінюється на чорний мармур, де-не-де навіть з малюнком. Полум'я смолоскипів відбивається у полірованій поверхні коридору, і він здається безкінечним. Напевно, сам диявол спустився в ці глибини і своїм вогненним хвостом накреслив шлях по підземному лабіринту. Щоб заспокоїти биття стривоженого серця, Селенія міцніше стискає меч в руках. Її долоньки пітніють і стають гарячими. Підземні тунелі — то не її стихія, їй би зараз мандрувати лісами із густої трави, літати на осінніх листочках, гуляти в лузі і, знайшовши найкрасивішу квітку, солодко заснути в її чашечці. Згадавши рідні краї, Селенії стає дуже сумно. Тільки коли приходить біда, починаєш усвідомлювати, які дорогі всі ті дрібнички, з яких складається наше повсякденне життя: пробудження вранці, коли сонячний промінь пестить щічку, усмішка вірного друга при зустрічі з вами… Нещастя стають мірилом щастя. Черговий патруль осматів перериває марення принцеси. Зачекавши, поки охоронці пройдуть мимо, вона рухається далі коридором зловісного палацу, що більше скидається на склеп, на гробницю, аніж на житло. Сліди коліс зникли — далі підлога вимощена пронизливо чорним мармуром, кожен крок по якому здається кроком у безодню. І ось перехрестя. Куди ж іти далі? Доведеться покластись на внутрішній голос. Але він, як назло, мовчить. Може, їй прийде на допомогу який-ся знак? Але що можна побачити на цих чорних, як вугілля, стінах? Невже покровитель Сімох Континентів не допоможе їй? Вона ж ніколи в нього нічого не просила, все завжди вирішувала сама. Тож чому б йому хоч разок не допомогти їй? Та Селенія чекає марно — ніхто не подає ніякого знаку. Та й звідки йому взятися в цій товщі сірого граніту? Тяжко зітхнувши, принцеса розглядає два коридори, що розходяться в різні боки: в глибині правого ледве миготить світло, звучить тиха музика. Кожен би сказав, що там пастка, і вибрав би лівий коридор. Але Селенія — справжня принцеса, і вона мислить не так, як інші мініпути. Тож, міцно стискаючи меча, вона вирушає у правий коридор, звідки чути музику. Розігнавшись на слизькій мармуровій підлозі, вона, не гальмуючи, вилітає на середину великої зали. Мармурові плити підлоги сяють під ногами. А зі стелі звисають численні сталактити. Час перетворив їх на камінь, а невідомий майстер прикрасив фантастичними узорами. Сталактитів дуже багато. Напевно, художник, завершивши свою працю, помер на місці, не витримавши надзвичайного напруження. Селенія злякано оглядається навсібіч, намацуючи ногою сяючу мармурову підлогу, таку гладеньку, ніби вона зроблена з льоду. У глибині зали стоїть маленький візочок із смаженими тарганами: певно, це ласощі, привезені у валці. Поряд — таріль з фруктами. У царстві сірих і чорних барв він — єдина яскрава пляма. Перед візочком, спиною до Селенії, височіє чиясь довга фігура. Плащ, з бахромою по краях, прикриває асиметричні плечі. З того місця, де стоїть принцеса, важко розгледіти, чи на тій істоті є якась шапка, чи в неї непропорційно маленька голова. Та кістлява худа фігура може належати тільки монстру, одному із тих чудовиськ, що приходять у найстрашніші сни. Сумнівів немає: істота, яка гачкуватими пальцями ліниво підносить до рота яскраві плоди, — це Жахливий У. Ковтнувши слину, Селенія хапає руків'я меча і, зібравши всю свою мужність, підкрадається до Упиря. Нарешті вона помститься! За всі племена усіх Сімох Континентів, що стогнуть під важкою рукою імператора-завойовника. Її помста — на вістрі меча! Зараз вона замахнеться — і від Жахливого У залишиться тільки спогад. Не відводячи погляду від ворога, вона поволі наближається до нього, намагаючись угамувати серцебиття, що відлунює у вухах ударами молота. Дівчинка майже не дихає. Стискаючи меча обома руками, вона підіймає його все вище й вище. Навіть стає навшпиньки… Зараз вона покарає Жахливого У! Меч зблискує високо під стелею і… Його кінчик ненароком зачіпає один із сталактитів, — що звисають зі стелі. Чути різкий уривчастий звук. В іншому місці на нього б ніхто не звернув уваги, але тут, у царстві похмурої крижаної тиші, у стінах, що звикли до сумного завивання вітру, цей звук прокотився громом. Постать завмирає. Скоцюрблені пальці впиваються в яблуко. Селенія також ціпеніє. Зараз вона схожа на одну із сталактитових скульптур, що звисають зі стелі. Монстр повільно відкладає яблуко вбік і з його грудей чується довге стомлене зітхання. Він і далі стоїть спиною до Селенії, тільки сумно схилив голову, ніби докоряє принцесі. Хоча, мабуть, її поява для нього зовсім не є несподіванкою. — Я цілими днями полірував цей клинок, бажаючи, зробити його ідеальним… І впізнав би цей звук серед тисячі мечів… Монстр говорить глухо, слова лунають, як з могили. У нього не все гаразд із голосовими зв'язками: повітря проходить через них зі свистом, ніби в горлі стоїть тертка для пармезана, перетираючи повітря, що надходить, на дрібні крихти. «На його місці, я б прочистила вивідні труби», — уїдливо думає Селенія, добре розуміючи, що її поради тут не потрібні. — Тож, виходить, це ти, Селеніє, дістала мого меча з каменя? — питає У, повільно повертаючись до принцеси. — Чи тобі довелося поступитися цією честю іншому? На Жахливого У не можна дивитися без відрази і жаху. Упиря без перебільшення можна назвати ходячим жахом. Обличчя його, перекошене і спотворене загадковими плямами, покарбоване часом, нагадує пейзаж після битви. Частина ран загоїлася і взялася струпами, а частина сочиться сукровицею. Незагойні рани завдають йому болю, від чого погляд став змученим і скорботним. Такі очі бувають у людей, яких дуже пошарпало життя. Всі готові побачити в його очах вогонь ненависті. І дуже помиляються. Його очі сповнені туги, як у помираючого звіра. То очі, в яких відбивається страждання, скинутих з престолу володарів і смирення тих, хто вижив після страшної катастрофи. Селенія не має наміру дивитися в очі Упиреві. Вона добре знає, що очі — це найгрізніша його зброя. Чимало мініпутів, повіривши тому сумному поглядові, знайшли свій кінець на сковорідці, підсмажені, як мигдалеві горішки. Готуючись до відсічі, Селенія виставляє вперед меча. Вона пильно стежить за Упирем, за його потворною постаттю. Напівмініпут, напівкомаха, він, здається, ось-ось розпадеться на частини. Кілька грубих зчленувань утримують усі частини вкупі, а довгий махровий плащ приховує потворність постави. Щелепи У трішки привідкриваються. Це, напевно, усмішка, хоча вона його не прикрашає. — Я радий нашій зустрічі, принцесо, — говорить він, намагаючись, надати своєму голосу приємного звучання. — Мені вас так бракувало, — додає У… може, навіть і щиро. Селенія випростовується, задирає свого носика і знову стає дівчинкою-шибайголовою. — Не можу сказати того ж у відповідь! — відповідає вона. — Бо я прийшла вас убити! Жоден персонаж Клінта Іствуда, цього справедливого героя американських вестернів, не сказав би краще. Принцеса дивиться просто в очі Упиреві, забувши про його височенний зріст та інші грізні таланти свого супротивника. Вона готова прийняти його виклик: Давид супроти Голіафа, Мауг-лі супроти Шерхана. — Звідки у вас стільки зненависті? — дивується Упир, бо ідея поєдинку із сміливим малям його тільки потішає. — Ти зрадив свій народ, знищив багато племен, а живих перетворив на рабів. Ти чудовисько! — Не смій називати мене чудовиськом! — вибухає Упир, і його обличчя враз міняє колір і стає зеленим. — Не кажи того, чого не знаєш! — додає він уже дещо спокійніше. — Якби ти знала, як жити в тілі, зібраному із частин, ти б так не говорила! — Коли ти зрадив свій народ, твоє тіло було в чудовому стані. Це боги покарали тебе! — гнівно відповідає принцеса, не маючи наміру поступатися. Упир клекоче громоподібним сміхом, ніби гармата виплюнула своє ядро. — Бідна дитинко, якби все було так просто, як ти кажеш… Якби я міг про це назавжди забути… — зітхає Упир. — Ти ж була дитиною, коли я пішов із міста. Тоді мене ще називали Упирем Добрим, Упирем-Воїном, Тим-Хто-Завжди-Готовий-Стати-На-Захист-Слабкого! — зі сльозами в голосі додає він. Це правда. В ті часи Упир був прекрасним принцем, відважним і веселим. Але він був на три голови вищий від своїх товаришів і ті постійно з нього кепкували. — Його батьки давали йому надто багато молока гамулів! — доброзичливо усміхалися жителі міста. Пересуди одноплемінників викликали в Упиря усмішку. Сам він відбуватися жартами не вмів, але на чужі жарти не ображався. Бо знав: ніхто не хоче його образити. Тим більше, що частіше мініпути захоплювалися його силою та відвагою. Невдовзі загинули Упиреві батьки, їх розтерзали коники-стрибунці під час великої війни з цими хижими комахами. Після цієї війни Упир спохмурнів, і ніхто більше не наважувався жартувати над ним, навіть добродушно. Упир виріс, але не перестав тужити за своїми батьками. Вірний принципам, закладеними його батьками, він був хоробрим та відважним і чесно захищав свій народ. Жителі столиці замінили йому родину. Коли він бився з ворогами, то завжди до повного їх розгрому. Та ось почалася велика посуха, що розтяглася на цілих тисячу селенелій. Жителі міста змушені були спорядити експедицію на пошуки води. Хоча мініпути й не люблять митися, та зовсім без вологи не можуть обходитись: треба пити і поливати рослини… — Отож від води залежало виживання їхнього народу. Усвідомлюючи всю важливість цих пошуків, Упир сам напросився очолити експедицію. Імператор Свистокрил де Стрілобарб, на той час іще зовсім молодий, із задоволенням доручив йому командування. Він приязно ставився до Упиря, і навіть свого сина, який тільки-но народився, хотів виховати таким же чесним і мужнім. А доки його син не підріс, усі свої надії імператор покладав на Упиря. Довідавшись про це, дочка імператора принцеса Селенія, ще зовсім юна, почала вимагати, щоб саме її призначили на посаду керівника експедиції. Вона з піною на вустах доводила, що тільки справжня принцеса може впоратися з таким відповідальним завданням, яке доручили Упирю. Імператор з великими труднощами заспокоїв свою не в міру буйну доньку, пообіцявши, що й вона згодом також вирушить на пошуки пригод. Сонячного ранку Упир разом із своїм загоном відбув на пошуки води. Він крокував головною вулицею міста, гордий виявленим йому довір'ям, і мешканці проводжали його бурхливими оплесками. Кілька мініпуточок навіть просльозилися. Одне слово, Упиреві була пряма дорога в національні герої. Експедиція виявилася дуже важкою і небезпечною. Посуха охопила всі Континенти. Ті, хто виживав у тій страшній спеці, збиралися в банди і грабували слабших. Упир із своїми супутниками відбивали напади розбійників і вдень і вночі, і з-під землі, і з повітря. Обоз танув на очах. Через місяць після виходу експедиції з міста під началом Упиря залишилася половина возів і третина мініпутів. Що далі заглиблювався маленький загін у невідомі землі, то більше ворожих племен траплялося на його шляху, то більше лютих хижаків, про існування яких мініпути й не здогадувалися, загрожували їхньому життю. Лісами блукали здичавілі мініпути і грабували всіх, хто мав хоч краплю води. А джерела всі висохли. Загін, що зменшився майже утричі, минув ліс із деревами-хижаками, пройшов висохлі озера, перетнув болота, отруйні випари яких викликали у мініпутів галюцинації, обігнув пустельні, непридатні для життя рівнини, отруєні невідомими хворобами. Упир витримав усі сутички і подолав усі випробування. І нарешті в надрах високої неприступної гори відшукав малесеньке джерельце з прісною водою. Експедиція досягла мети, це була перемога. На біду, в розпорядженні Упиря на той час лишився один віз і чотири мініпути для його охорони. Упир та його мініпути наповнили по вінця велику діжку з водою, поставили її на віз і вирушили додому. Зворотний шлях був ще важчим. Усі, хто траплявся по дорозі, жадали відібрати в них воду. Дорога назад перетворилась на суцільний жах. Упир забув про кодекс честі і захищав свій вантаж, як голодний пес кістку. Він перетворився на справжнє чудовисько, і вже не захищався, а сам нападав першим. До міста він повернувся на світанку. Мініпути зустріли його з таким захопленням, як звичайно зустрічають тих, хто першим ступив на Місяць або врятував світ, чи винайшов нову вакцину. Тобто, як справжнього героя. Схвильовані жителі підняли Упиря на руки і пронесли його вулицями. Коли ж він нарешті постав перед королем, то тільки й устиг сказати, що виконав доручене йому завдання. І впав, зморений сном.  

Не зводячи очей з Упиря, Селенія уважно слухає його історію. Їй дуже цікаво, але вона ніколи в цьому не зізнається. Навпаки, вдає, що оповідка її втомила. Адже вона справжня принцеса, а принцеси повинні приховувати свої почуття. До того ж, вона ні на мить не забуває, який могутній її суперник. І переконана, що в його устах і слово стає зброєю. — Через кілька місяців хвороби й отруйні випари боліт, які виснажували мене під час експедиції, далися взнаки: вони почали змінювати моє тіло, — проникливо продовжує Упир. Це продовження обіцяє бути трагічним і Принцеса відчуває, що йому тяжко згадувати минуле. — Поступово страх перед моїми хворобами охопив місто. Всі боялися заразитися. Тільки я з'являвся на вулиці, мініпути одразу розбігалися. Зі мною взагалі перестали розмовляти або намагалися обійтись кількома словами. Мені й далі ввічливо усміхались, однак ті усмішки були вимученими. Моє тіло ставало все бридкішим, і дедалі більше мініпутів обходило мене десятою дорогою. Врешті-решт я залишився сам, у своєму домі, зневажений цілим світом, наодинці із тим болем, який ніхто не хотів розділити зі мною. Я, Упир, герой і рятівник цілого народу, за кілька місяців став Упирем Бридким. А незабаром мініпути перестали мене називати по імені, а лишень однією літерою У… Жахливий У! І зневажений принц поринув у гіркі спогади. Лише на мить у серці Селенії пробуджується співчуття. Вона не вміє сміятися з чужої біди, але зараз їй треба з'ясувати істину, а не прислухатися до своїх почуттів. — У Книзі Історії написано трохи інакше! — насмілюється вставити Селенія. Упир випростується і уважно дивиться на дівчинку: слова принцеси зацікавили його. Він не знав, що його сумну долю вже занесено у велику Книгу Історії. — І що ж говорить офіційна версія? — з цікавістю запитує він. Намагаючись говорити якомога безпристрасніше, принцеса переказує параграф із підручника, який старанно вивчила у школі. Її навчав кріт Миро. Він прожив п'ятнадцять тисяч років і вважався найкращим учителем Великої Історії. Селенія обожнювала його уроки. Миро захоплююче розповідав про жорстокі битви і заливався сльозами утіхи, коли йшлося про мирне життя. Якщо ж доходило до розповідей про героїв, він міг навіть стрибнути на стіл і перед враженими учнями продемонструвати знамениті прийоми кротового єдиноборства. До кінця уроку він так вимотувався, що після дзвінка мчав додому, щоб влаштувати собі тривалу сієсту. Історію Упиря він знав напам'ять. І це, напевно, була єдина історія, яку він викладав з неприхованою повагою до головної дійової особи.  



За офіційною версією, Упир вирушив у похід з благословення короля. Похід розтягнувся на багато місяців. Йому довелося витримати безліч небезпечних пригод, і це вплинуло на його вдачу. Упир, який вивчав воєнне мистецтво нарівні з кодексом честі, завжди поважав свого супротивника. Але дуже скоро змушений був переглянути свої погляди, забути, чого його вчили. Через посуху світ за стінами міста мініпутів став справжнім пеклом. Щоб вижити в ньому, треба було перетворитись на диявола. Бродячі торгівці розповідали про жахливі вчинки Упиря, випадкові мандрівники підтверджували їхні слова, додавали подробиці. Мініпути довідались про моральне падіння свого героя. Стомившись від постійних набігів грабіжників і здичавілих мініпутів, Упир перестав захищатись і почав нападати першим. Борючись за благородну справу виживання свого народу, він, аби швидше досягти мети, почав грабувати і вбивати, як звичайний розбійник. Коли ці сумні чутки дійшли до столиці, мініпутів охопила глибока скорбота: вони не звикли, що заради них хтось може нищити інших істот. Зібрали Велику раду. Обговорювали питання десять селенелій. Радники вийшли із зали зовсім знесиленими, зате вони мали в руках текст Кодексу, названого «Книга Великих Думок». Цей документ ліг в основу задуманої королем перебудови суспільства. Нове суспільство будувалося на законах справедливості, поваги до мініпутів і створених їхніми руками цінностей. За кілька тижнів столиця оновилася. Тепер нічого не можна було зламати чи пошкодити без ретельної оцінки наслідків такого вчинку. Сміття перестали викидати. Його збирали докупи і влаштовували зібрання, на яких обговорювали, як його доцільніше використати. Так вимагала третя заповідь Кодексу. В головах мініпутів міцно засіла мудрість, яку кілька років тому прорік Арчибальд Благодійник: «Ніщо безслідно не зникає, ніщо із нічого не виникає, все перетворюється у все». Арчибальд, правда, чесно зізнавався, що ця фраза не належить йому, та хіба це має значення? Друга заповідь була запозичена із книги, назву якої Арчибальд часто згадував, але назву якої ніхто не міг пригадати. Заповідь говорила: «Люби і шануй ближнього свого, як самого себе». Ці слова запали всім у душу, і вони старанно дотримувались її. Мініпути почали частіше усміхатися, радісно віталися при зустрічі і часто запрошували одне одного в гості, хоча через посуху частування ставало все скромнішим. Та найважливішою була перша заповідь. Своєю появою зобов'язана нещасним пригодам Упиря: «Ніщо не може виправдати вбивство невинного». Рада прийняла це формулювання без будь-яких заперечень і одноголосно вирішила вважати її Першою заповіддю. Всього ж заповідей було понад три тисячі — по одній на кожний селенель — і кожен мініпут, якщо він хотів бути достойним високого звання міні-пута, повинен був їх дотримуватися. Отож не лише Упир змінився за час експедиції. Змінилася громада мініпутів. Тому, коли він прибув у місто із діжкою води, його прийняли без особливих почестей. І все через те, що воза з водою тягли дванадцять рабів. Упир перетворив цих істот на рабів під час свого походу. Король подякував Упиреві за дорогоцінну воду, але не влаштував йому урочистої зустрічі, на яку той не тільки розраховував, а й мав право, бо ж урятував народ. Мініпути звільнили захоплених Упирем рабів, нагодували їх і відпустили, давши на дорогу їжі. Упир був єдиним мініпутом, що повернувся живим із небезпечної експедиції. Єдиним, хто міг розповісти, як загинула решта учасників походу. Тому багато хто сумнівався у щирості його розповідей. Він же намагався не звертати уваги на образливі натяки і з задоволенням хвалився своїми подвигами. З кожною новою розповіддю його пригоди ставали все неймовірнішими. Мініпути ввічливо слухали його, бо восьма заповідь говорила, що кожний мініпут має право на свободу слова, а заповідь п'ятсот сорок сьома вказувала, що неввічливо перебивати оповідача. І незабаром подвиги сміливого Упиря перестали цікавити мініпутів. Він міг би їх знову і знову переживати із своїми соратниками, але ті всі загинули за обставин, про які знає тільки він… Упир залишився сам. Сам на сам із своїм минулим, сам на сам із собою. Миро порадив йому прочитати «Книгу Великих Думок», проте Упир не захотів. Як могли вони написати цю книгу, не вислухавши його жодного разу? Він уздовж і впоперек перетнув усі Сім Континентів, воював з грізними племенами, боровся із страшними чудовиськами, переміг небачених звірів, кровожерливих хижаків, а його досвід і знання виявились нікому не потрібні? І Упир затаїв образу… Коли він сказав про це Миро, той відповів: — Твої знання і досвід потрібні для підручника з війни, а ми хотіли написати книгу про те, як достойно себе поводити в мирному житті. Ця відповідь остаточно озлобила Упиря. Він пішов з міста і став блукати околицями, розповідаючи скрізь про свої подвиги. З кожним днем він усе більше пив і вчиняв бійки, товаришував із сумнівними особами, переважно комахами, більшість яких були отруйними. І ось одного разу заморська бабкомушка…  

— Досить! — раптом кричить Упир. Йому неприємно слухати про себе… Селенія поблажливо посміхається. Вона спостерегла, як спітніло чоло в Упиря, і зрозуміла, що офіційна версія правдивіша за його власну. — Я більше ніколи не мав справи ні з бабками, ні з мухами! — запевнює він, ніби перед ним не юна принцеса, а прокурор. — Вона поцілувала тебе й упорснула свою отруту, — завершує незворушно принцеса. — Досить! — гримнувши кулаком по візочку, кричить Упир. Він забув, що йому шкідливо гніватися, бо тоді шрами на його обличчі розкриваються і з них вириваються міазми люті, які його спотворений організм обов'язково повинен випустити назовні. Інакше Упир вибухне, як паровий котел, з якого вчасно не спустили пару. Селенія не знає про цю властивість Жахливого У, але приготувалася до будь-яких несподіванок і без особливої цікавості дивиться на оповите хмаркою обличчя. Бесіда двох ворогів затяглася. Задимлений монстр відчуває, що Селенія ось-ось переможе у словесному двобої. Настав час застосувати грізнішу зброю, однак він робить ще одну спробу виправдатися: — Того вечора я був п'яний як чіп! — вигукує він. — Не вмієш пити — не пий! — відрізає принцеса. — Але ж у мене не було такого мудрого радника, як Ваша Високість! — насміхається Упир. — Проте який це був чудовий поцілунок! — Звісно, чудовий! Він же на все життя зробив тебе чудовиськом! — Селенія, як завжди, дотепна. Похмурі спогади знову охоплюють Упиря: — Наступного ранку я відчув, як мій організм починає розкладатися живцем. Я вирушив на пошуки цілителя, який мав би зупинити недугу, що швидко розвивалася, і став піддослідним кроликом: на мені випробовували найрізноманітніше зілля, мене напихали різною гидотою, намащували бридкими мастилами. Навіть годували хробаками, натренованими спеціально відсмоктувати отруту. Проте хробаки гинули раніше, аніж потрапляли до мого шлунка. На П'ятому Континенті я розшукав віщуна, який витяг з мене чимало грошей за свої амулети. Усі знахарі усіх Сімох Континентів не змогли мене зцілити. Отак єдиний поцілунок знівечив усе моє життя… — сумно зітхає Упир. — Наступного разу думай, з ким цілуватися, — не пропускає можливості ущипнути Селенія. Упир не оцінив її жарту. — Твоя правда, Селеніє! — похмуро промовляє він, знову повертаючись обличчям до принцеси. — Наступного разу я оберу найвродливішу дівчину… дівчину, схожу на прекрасну квітку… квітку, за зростанням якої я давно спостерігаю і яку завжди мріяв зірвати! Щелепи Упиря з хрускотом змикаються, а щось схоже на губи розтягується у зловісній посмішці. Селенії стає не по собі. © http://kompas.co.ua — Цілюще дерево не тільки допомогло мені подолати недугу, але й розкрило страшну таємницю, — шипить далі Упир. — Дерева ніколи не дають поганих порад, — погоджується Селенія, намагаючись угамувати дрож у голосі. Від зловісного тону Упиря в неї мороз пішов поза шкірою, і вона злякано відступає до виходу. І правильно робить, бо ворог уже не обороняється, а переходить до наступу. — Сила чистої і вільної королівської квітки може позбавити мене від злих чар мініпута, жертвою яких я став, і може повернути мені колишній вигляд. Один-єдиний поцілунок цієї квітки — і я врятований! Упир підкрадається до Селенії. Він явно випробовує свою жертву на витримку. — Ти маєш рацію! Поцілунок принцеси справді має чудодійну силу — якщо він перший поцілунок! — гордо відповідає Селенія, добре розуміючи натяки Упиря. — Я знаю! Але, наскільки мені відомо, ти ще незаміжня, — шипить він упевнено, бо вважає, що принцеса потрапила у розставлену ним пастку. — Твої відомості застаріли, насмішкувато відповідає дівчинка. Упир остовпів. Якщо це правда, значить його сподіванням не судилося збутись і він навіки зостанеться виродком! Звідкись із глибини палацу чути гримотіння чобіт — і в залу ввалюється Темрякос. Певно, справа не терпить, якщо він наважився порушити етикет, згідно з яким він має заздалегідь попередити про свій візит, а потім смиренно чекати на виклик правителя. Відчуваючи, що син прибув із важливою звісткою, Упир легким кивком голови дозволяє йому наблизитися. Темрякос обережно підходить до батька (ніхто, навіть він, не знає, чого можна чекати від Жахливого У) і щось шепоче йому на вухо. Упир слухає сина і його очі мало не вилазять з орбіт: — Принцеса вийшла заміж, нікого не попередивши і навіть не зробивши офіційного повідомлення, як того вимагає протокол! Упир шокований. Його сподівання повернути собі колишній вигляд розсипались ущент. І все через цю навіжену принцесу, яка уявила себе дорослою, даруючи свій безцінний поцілунок якомусь авантюристові! Зчепивши восьмипалі руки, він гарячково думає, як тепер вчинити. Що ж, ще один удар долі! Слід зауважити: за кількістю ударів, завданих йому долею, Жахливого У можна порівняти хіба що з кріслом із шведського супермаркету «Ікеа», яке спеціальний ударний механізм випробовує на міцність. Упиреві доводиться визнати свою поразку… — Чудовий хід! — кидає він принцесі, тяжко зітхаючи. — А ти розумніша, ніж я вважав. Знаючи про вплив моїх чар, ти не ризикувала і віддала своє серце першому-зустрічному. — Якщо бути точнішою, то останньому. За часом, звичайно, — не втримується знову, щоб вколоти, принцеса. — Він нещодавно прибув у наш світ. Упир повертається до Селенії спиною і відходить до тарелі з фруктами. — Ти зробила цьому хлопчиську справді царський подарунок. Та чи він здатен оцінити його? Більше того, він не зможе скористатися ним! А ти могла врятувати мені життя. Ти це знала, але не захотіла. Отже, не чекай від мене пощади, — промовляє він, хапаючи восьмипалою рукою велику ягоду смородини. — А щоб ти зрозуміла, яка нестерпна моя недуга і яке тяжке моє життя, полегшити яке ти не побажала, тобі перш ніж померти також доведеться трохи постраждати… О ні! Не хвилюйся — не фізично! Страждання ці винятково моральні, — із садистським задоволенням додає він. Селенія, хоч і приготувалася до найгіршого, проте похмура фантазія Упиря не має меж. — Перш ніж ти помреш, ти побачиш, як зникає твоє плем'я. Я змию його, — зловісним тоном заявляє Упир. Слова часом впливають більше, аніж вчинки. Селенії здається, що її кинули в крижану ріку і хвилі несуть аж у Льодовитий океан, де вона одразу піде на дно, бо ж мініпути не вміють плавати. А Упир тим часом переключив увагу на ягоду смородини. Здається, він вирішує: з'їсти її чи ні? Селенія гарячково пригадує все, що може розтопити кригу: сонечко, киплячий чайник, гаряча праска… І дівчинка виривається із крижаного полону. Від обурення гаряча кров у її жилах починає текти удвічі швидше, припливає до щік, змушує битися серце сильніше. Гнів і ненависть спалахують водночас. І ніщо вже не зупинить принцесу. Схопивши меча, вона різко підіймає руку і, — як спис, кидає свою зброю прямо в груди Упиря. Прагнення помсти додає їй сили. Лезо блискавкою розсікає повітря і влучає в ціль. Але там, куди цілилася принцеса, немає тілесної плоті. Тільки діра. Меч пролітає крізь неї і прибиває до тарелі велику соковиту ягоду. Упир мовчить, тільки позирає то н& принцесу, то на ягоду. Чи не вперше його спотворено тіло прислужилося йому. І справді, замисли долі незбагненні і треба покірно приймати все, що вона подарує. Щойно він проклинав своє спотворене тіло, а тепер благословляє свою потворність. Проткнута мечем ягода збігає соком. Упир поглядає на неї, підставляє свого пальця, і коли на нього падає велика крапля, пожадливо злизує її. — Ось так, як я злизав цю краплю соку, хвиля змиє мініпутів з лиця землі, — диявольським тоном промовляє він. Зазнавши невдачі, Селенія розгублено чекає чи не станеться дива і не повернеться до неї могутній меч. Але дива немає і в серці принцеси знову закипає гнів, і вона голіруч кидається на Упиря. Гігантська фігура Темрякоса перепиняє їй шлях. Лунає виття сирени — зусібіч налітають осмати — хапають Селенію — і через кілька секунд вона вже не може поворухнити ні рукою, ні ногою. Вирватися із клешнів осматів неможливо: незважаючи на ниткоподібні лапи, м'язи в них сталеві. До того ж, осматів дуже багато. Селенія від люті і приниження мало не плаче. Упир, витягнувши меча з ягоди, зневажливо звертається до неї: — Не шкодуй ні за чим, Селеніє! Навіть якби ти погодилася вийти за мене заміж, я б усе одно знищив твій народ! Нерви принцеси не витримують і вона заливається слізьми: — Ти справжнє чудовисько, Упиряко! Комахоподібна істота посміхається — вона стільки разів чула ці слова! — Так, саме чудовисько, я це знаю! І зробили мене таким неперебірливі знайомства, — бідкається він. Гумор Упиря такий же похмурий, як і він сам. — Виведіть її! — наказує Жахливий У, відштовхуючи від себе ягоду.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка