Люк Бессон артур І заборонене місто



Сторінка3/8
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

РОЗДІЛ 6


 

Жахливе волання, повторене двічі, чути на всіх Сімох Континентах і навіть у Некрополісі. Злякана Селенія повертає голову, намагаючись розгледіти в цій пекельній темряві страховисько, яке так жахливо кричить. Пронизливе верещання, відлунюючись від слизьких стін, стрімко падає вниз і незабаром змовкає. Артур висить над головою принцеси. Він теж чує загадкове ревіння, але навіть не допускає, що такі звуки можуть видавати його батьки. — Ласкаво просимо до Некрополіса! — криво усміхається принцеса. — Що ж, непогано для першого привітання… — відповідає Артур, відчуваючи, що його чоло вкрилося крапельками холодного поту. — Привітання, яке більше нагадує останнє «прощай», — без будь-якої іронії уточнює Селенія. — Нам краще триматися поруч, — додає вона. В цю мить на голову Артура падає Барахлюш. Від несподіванки хлопчик випускає з рук нитку і летить униз, збиваючи по дорозі Селенію. Деякий час усі троє летять по темному глибокому колодязю і нарешті з шумом падають у грязюку. Щоправда, вона пом'якшила приземлення. — Ти знову за своє! Плутаєшся під ногами! — незадоволено бурчить Селенія, проте на душі в неї стає спокійніше. Принцеса зводиться на ноги і починає зчищати з одягу грязюку. — Вибач, я не хотів падати. Так вийшло, — виправдовується Барахлюш, не в силах приховати радості. Нарешті вони всі разом! Та ще й пощастило упасти зверху на друзів і не забруднити одягу! Артур вилазить із чорного місива і теж починає чепуритися. Несподівано він помічає, що павутинка, по якій вони спускалися, скрутившись, як змія, теж лежить у калюжі. в. Селенія також бачить її, але ніяк не реагує. — Як же ми повернемося без каната? — стурбовано питає Артур. — А хто тобі сказав, що ми повернемося? — насміхається Селенія. — Якщо ми зуміємо виконати завдання, то матимемо досить часу, щоб подумати про повернення. А якщо ні, то пробач… — І вона красномовно розводить руками. Хлопчика все ще дивує рішучість та відвага юної принцеси: вона за будь-яку ціну готова виконати покладену на неї місію! Помітивши вхід до ще одного тунелю, Селенія гордо і рішуче прямує під його склепіння. Це дівчисько не боїться нікого і нічого! А може, їй просто не хочеться думати про майбутнє, про те, що чекає на неї через два дні? Чи, скажімо, не хоче розібратись у своїх почуттях? А раптом вона відкинула все, окрім думок про їхнє небезпечне завдання? Адже легше йти до мети, аніж самому робити вибір. Ось про це думає Артур. Та хлопчик ще надто маленький, щоб усе чітко сформулювати, і тому мовчки разом із Барахлюшем рухається за їхнім ватажком. Подолавши черговий тунель, мандрівники крокують по вузенькій стежечці, яка згодом переходить у широку дорогу: мабуть, це і є головна вулиця Некрополіса. Завдання ускладнюється: треба стати тихше води і нижче трави, злитися з дорогою, загубитись у натовпі, щоб не привертати до себе уваги місцевих мешканців. Друзям пощастило — на головній вулиці кого тільки не зустрінеш! Переважно це торгівці, які йдуть на ринок продавати свій товар. Багато хто з них їде на возах, запряжених гамулями. Рухаючись поруч із навантаженим возом, можна довго залишатися непоміченим. Селенія тихо петляє в натовпі, що несе її до великого ринку в центрі Некрополіса. Артурове серце тенькнуло, коли він побачив гігантську пістряву юрму. Хлопчик навіть не здогадувався, що під землею нуртує таке бурхливе життя. Некрополіс ніскільки не схожий на його тихе, спокійне містечко з єдиним супермаркетом на центральній площі, куди він їздить з бабусенькою за покупками. Цей ринок більше нагадує гомінкий східний базар. Тут можна придбати все, будь-який контрабандний товар, тому багато хто приходить сюди озброєний до зубів. Бо ж ніколи не знаєш, яка халепа тебе чекає в такому підозрілому місці. Селенія теж міцно стискає руків'я свого чарівного меча. Між торговими рядами бродить непевний люд: найманці, волоцюги, ладні продатися кожному, хто більше заплатить, і виконати будь-яку послугу. Вуличні торгівці сваряться біля воріт — тут не треба платити за місце. Кілька шахраїв поставили серед дороги ігорні столи, за якими кожен може випробувати своє щастя. Якщо нема грошей, на кін можна поставити гамуля або кілька ягід смородини. Ніхто не знає, чи виграє щось, зате грошей і нервів стратить до біса. Над торговими рядами у видовбаних у скелі нішах видніються маленькі кав'ярні — на два-три столики. Вогняний Джек тут, здається, п'ють навіть немовлята. Очі в Артура розбігаються. Поєднання східного базару із салуном непевного штибу людей аж ніяк його не приваблює. Він не втямить, як може працювати організм, кожна клітинка якого протистоїть усім іншим клітинкам! І все ж> таки їх щось пов'язує — це осмати. На кожному розі на спеціальних помостах стоять будки вартових. У кожній сидить осмат і спостерігає за цим вавилонським стовпотворінням. Спостереження ведеться і вдень, і вночі: Жахливий У має знати про всіх порушників його законів. Захопивши владу в Некрополісі, Упир швидко організував ринок. Очоливши полчища осматів, спеціально навчених грабунку і розбою, Жахливий У розбагатів, спустошуючи землі Сімох Континентів. Однак справжнього багатства грабунками не досягнеш. Усім відомо, що істинні скарби сховані в надрах землі, і той, хто зуміє добути їх звідти, стане по-справжньому багатим та могутнім. Мініпути вміли обробляти землю і одержувати високі врожаї, вміли добувати корисні копалини і шукати скарби. Але як тільки дізнавалися про черговий набіг орди Упиря, ховалися самі і заривали свої скарби так глибоко, що жоден осмат не зміг їх знайти. Кожен невдалий набіг доводив Упиря до сказу. І він вирішив створити такі умови для своїх підданих, за яких вони самі віддаватимуть йому все. Він рідко убивав полонених. Але не тому, що був милосердним: його гуманність опиралася на комерцію. — Загибель мініпута позбавляє мене клієнта, підданого або робітника. Якщо всі мініпути загинуть, хто тоді вибудує мені палац? — полюбляв повторювати він. Щоб витягти у своїх підданих багатства, яких не зміг украсти, він почав привчати їх до азартних ігор — отже, до виграшу, прагнення володіти незчисленними багатствами. І мініпути під наглядом осматів попалися на його гачок і понесли свої грошики в ігорні заклади і притони, прибутки яких надходили до Жахливого У. Упир також наказав спорудити торгові ряди і здавав там місця за великі гроші. Ринок став велетенським торжищем, де податок з кожного проданого чи купленого товару — це прибуток Упиря. Наші друзі йдуть цим безмежним базаром, здивовано озираючись на всі боки. Всім трьом страшно, бо з кожної будки в натовп визирає спеціально навчений осмат. Але допитливіть переборює страх. На базарі можна зустріти найфантастичніших тварин, про існування яких Ар-тур навіть не підозрював. У хлопчика очі — як великі круглі блюдця. Ось, наприклад, ступає гурт невідомих тварин з такими довгими вухами, що при ходьбі їх доводиться підбирати, інакше можна заплутатися в них і впасти. — Хто це такі? — запитує здивований Артур. — Довгопанчохи-вовпу. Вони з Третього Континенту, приходять сюди підстригатися, — пояснює Барахлюш. — Як підстригатися? — не вгаває Артур. — Їхнє хутро дуже цінне, тому вони приходять на ринок і продають його. Вовна відростає двічі на рік, отож і на ринок вони приходять двічі. І так заробляють собі на життя. А решту часу сплять, — розповідає Барахлюш. — А чому в них такі довгі вуха? — Довгопанчохи-вовпу не вбивають тварин і не можуть собі пошити теплий одяг із шкур для захисту від холоду. А взимку в їхніх краях лютують морози. Тому батьки із самого дитинства смикають їх за вуха, щоб вуха стали якомога довшими. Узимку в них можна загортатися, як у шубу. Так уже в них заведено. Вже кілька тисяч селенелій довгопанчохи-вовпу смикають своїх дітей за вуха, щоб потім, коли ті стануть дорослими, вуха захищали їх від холоду. Артур мовчить. Як і всі хлопчики його віку, він не любить, коли його смикають за вуха навіть у день народження. І йому важко уявити, що когось можна так довго смикати, що вуха в бідолахи витягнуться до самих п'яток. Ось хлопчик бачить маленького вовпу. Він іде разом із батьками, які весь час смикають його за вуха, але він не виявляє ніякого незадоволення. Вражений незвичайним видовищем, Артур натикається на стовп. Точніше, його голова опиняється між двома стовпами. Задерши голову, хлопчик виявляє, що ці стовпи є насправді довжелезними ногами, на яких розгойдується продовгувате тіло. Якщо таку істоту порівняти із земними тваринами, то можна сказати, що вона найбільше нагадує коника-стрибунця, до якого приставили ноги фламінго. — Це спаржопих, — пошепки пояснює Барахлюш. — Усі спаржопихи дуже високі і дуже образливі! І Артур одразу ж переконується, що юний принц мав рацію. — Не потребую ваших вибачень, юначе! — лунає ображений скрипучий голос, і над хлопчиком нависає кисла фізіономія в окулярах. Зелені плями, які прикрашають фізіономію, роблять її схожою на захисну маску спеціального агента. — Перепрошую, будь ласка, я не мав наміру вас образити! — ввічливо відповідає Артур і знову задирає голову, щоб бачити співрозмовника. — Ну ось, він ще й вибачається! А міг би просто обійти мене. Я не прозорий! — сердиться спаржопих. — Тільки-но прийдеш на ринок, як доводиться цілий день горбитися і дивитись собі під ноги. Ні, тутешні заклади зовсім не пристосовані до мого зросту! А скільки образ доводиться зазнавати від такої мілкоти, як ви! — Я вас розумію! — люб'язно погоджується Артур, вирішивши не ображатися за «мілкоту». — Колись я тє^к був великим, і знаю, як це образливо. Спаржопих, не розуміючи, про що йдеться, ще дужче починає сердитися. — Вам мало того, що ви мене штовхнули, так ще й насміхаєтесь! — Та ні, що ви! — виправдовується хлопчик. — Я просто хотів сказати, що раніше мав зріст один метр тридцять сантиметрів, а тепер тільки два міліметри. І я хотів… хотів… сказати… як складно бути великим у світі малюків, але й бути малюком у світі гігантів також не дуже солодко. Артур і його несподіваний співрозмовник ніяк не розійдуться, заплутавшись у своїх словах, і не знають, як чемно попрощатися. Перший крок робить спаржопих. — Ви отримуєте моє прощення! — велично промовляє він, поглядаючи звисока на крихітного чоловічка з коротенькими ніжками. І, переступивши через Артура, гордо відходить. — Я тебе попереджав: вони ображаються без причини! — нагадує Барахлюш. Спаржопих уже зник, а хлопчик усе ще дивиться йому вслід. Та ось його увагу привертає група не менш екзотичних тварин. Це велетенські істоти в хутрі, круглі, як кулі, з гостренькими лисячими мордочками і дванадцятьма лапами, які ні на мить не перестають рухатися. — Це кульокири. Вони живуть у лісах П'ятого Континенту, — повідомляє Барахлюш. — Вони уміють полірувати перлини. Ти приносиш їм пошкоджену перлину, вони її ковтають, а через півроку повертають тобі ще кращу, ніж вона була до того. Ніби бажаючи підтвердити слова принца, один із кульокирів підкочується до вітрини крихітної крамнички у скельній ніші. На порозі його зустрічає шитокрит. Плем'я шитокритів із далекого Шостого Континенту удостоєне звання офіційного постачальника товарів у Некрополіс. Шитокрити наділені правом контролювати вуличну торгівлю міста. Ці привілеї надав їм сам Упир. Кажуть, що вождь племені Гуа-нокрант колись урятував життя Жахливому У, позичивши йому грошей на пластичну операцію. Жахливий У не залишився в боргу і віддячив вождеві та його племені. Це було давно — багато селенелій тому, і відтоді всі шитокрити, які прибувають у Некрополіс, багатіють. Кульокир простягує одну із лап продавцеві, і той неохоче тисне її. Хоча, можливо, кульокир просто передає йому в лапу щось із своєї лапи. Перемовившись із продавцем кількома фразами, яких ні Артур, ні Барах-люш не зрозуміли, кульокир починає здригатися в конвульсіях, ніби в нього раптово почались шлункові кольки. Навіть його хутро кілька разів міняє колір, аж поки нарешті не набуває нудотного зеленкувато-жовтого відтінку. Потім він громоподібно зригує — із його рота вилітає чудова перлина, падаючи просто в підставлену шитокритом скриньку із чорного дерева. Кульокир набуває свого природного кольору, а торгівець бере перлину пінцетом і прискіпливо її розглядає: вона й справді чудова. Кивком голови шитокрит погоджується взяти товар. Кульокир широко усміхається і знову б'ється в конвульсіях, напевно, щоб зригнути ще одну перлину… Артур уперше бачить, як тут торгують коштовностями… Радісний вигук приводить отетерілого хлопчика до тями. Барахлюш помітив продавця белікорна. Підстрибуючи на місці, юний принц виконує короткий дикуватий танок, яким дякує небесам. — Що з тобою? — стривожено запитує Артур, дивлячись на свого друга, який безперестанку підстрибує. Його танок нагадує біг на місці по гострих цвяхах. Барахлюш з розгону кидається йому на шию. — Та це ж белікорни в сиропі! На всіх Семи Континентах немає нічого смачнішого! — пояснює принц, пожадливо облизуючись. — Ну й добре! Та все ж поясни: що таке ці белікорни? — допитується Артур. Він віднедавна не дуже довіряє гастрономічним уподобанням принца — вже скуштував яйця бабки. — Селинельне тісто, зварене в молоці гамуля, обкачане у збитому яйці, посилане подрібненими горіхами і залите сиропом з трояндових пелюсток, — з насолодою пояснює Барахлюш, бо знає цей рецепт напам'ять. Артур піддається на умовляння друга. Маленький бісквітик здається йому цілком безпечним. Формою він схожий на манюсінькі ріжки газелі: таке печиво часом випікає його бабусенька за рецептом, який привіз дідусь із Африки. Барахлюш дістає монетку і кидає її шитокриту, той ловить її на льоту. — Прошу вас, панове, — люб'язно, як і належить достойному негоціанту, усміхається шитокрит. Барахлюш бере белікорн, цілим засовує його в рота і аж квокче від задоволення. Потім поволі розжовує, щоб розтягнути на довший час задоволення від улюблених ласощів. Артур теж бере белікорн і обережно відкушує блискучий від сиропу кінчик. І завмирає — що ж буде? Бо чудово пам'ятає, як подіяв на нього Вогняний Джек. Та нічого не відбувається. Сироп тане в роті, а солодке тісто нагадує мигдалевий кекс. Хлопчик заспокоюється і починає жувати. — Скажи, адже правда, ти нічого смачнішого не куштував? — запитує принц з повним ротом белікорнів; він уминає вже четверте тістечко. Артур погоджується, бо тістечко й справді смачне, і він не відмовиться ще від одного… — Ну, що? Сподіваючись, ви оцінили свіжість моїх белікорнів? — запитує продавець, супроводжуючи запитання такою райдужною усмішкою, що відповіді й не потрібно. Обидва хлопчики бадьоро кивають головами: роти в них повністю забиті тістом і сиропом. — Троянди зібрані і зварені сьогодні вранці, а яйця я відірвав тільки годину тому! — пишається своєю продукцією господар. Артур різко припиняє жувати. Його рот розкривається і нижня щелепа опускається так низько, що з неї випадає шматочок белікорна. Хлопчика насторожила одна деталь. У великому світі яйця кладуть, знаходять, викрадають врешті-решт, але ніколи не відривають. — А чиї це яйця? — удавано спокійно запитує Артур, проте його обличчя видовжується в передчутті найгіршого. Продавцеві шкода такого неосвіченого клієнта… — Для справжніх белікорнів, тістечок, достойних королівської трапези, береться лише один сорт яєць. Це яйця зеленої гусені, відірвані безпосередньо від самки, — пояснює кондитер. — Я не торгую підробками! — і він гордо вказує на фірмову бляшку, пришпилену до фартуха. Напис на ній засвідчує, що цьогоріч він — найкращий виробник белікорнів. Замість подяки клієнта в обличчя кондитеру летять залишки недожованого тістечка. Продавець розгублений. Він приголомшений образою, якої мимовільно завдав йому Артур. — Вибачте, але в мене алергія на яйця бабок і гусені, — пояснює хлопчик, намагаючись бути переконливим. Зараз йому найбільше хочеться прополоскати рота. Він озирається в пошуках води, не помічаючи, як обличчя кондитера, усе в крихтах тіста, наливається гнівом. Скориставшись розгубленістю продавця, Барахлюш блискавично ковтає з десяток белікорнів, встановивши таким чином світовий рекорд з поїдання цих тістечок. Але зрозумівши, що ця історія може мати сумний кінець, він хапає Артура за руку і з вигуком «Утікаймо!» тягне його за собою. Схаменувшись, кондитер набирає повні легені повітря і реве, як пожежна сирена: — Охоронці! Сюди! Від цього крику на вулиці починається паніка, мешканці Сімох Континентів мечуться в усі боки, наступаючи одне одному на всі кінцівки. У великому світі таке пістряве стовпотворіння можливе тільки в Діснейленді.  

РОЗДІЛ 7


 

Зненацька хтось хапає Артура за плечі і з силою смикає назад. — Сюди! — шепоче Селенія і тягне його за собою. Барахлюш біжить за ними — він не лише проковтнув ще кілька белікорнів, а й набив кишені улюбленими тістечками. Наші герої губляться в шаленій юрмі, а потім пірнають у першу-ліпшу крамничку, де їх мало не збиває з ніг патруль, що складається з десятка ос-матів. Вони вибігають на вулицю і поспішають до місця пригоди. Артур нарешті переводить подих. — Ми ж домовлялися триматися разом! — кипить від гніву принцеса. — Я що — буду панькатися з вами, як з двома нетямущими малюками? — Пробач! Там був дуже великий натовп! Ми загубились! — винувато промовляє Артур. — У такому натовпі легше залишитися непомітними! Тільки треба поводитися тихо! — відповідає порушникам дисципліни Селенія. Несподівано біля них, як із-під землі виринає якийсь шитокрит. — Звісно, можна бути тихим і скромним, і бути при цьому елегантним, хіба ні? — нахилившись до наших мандрівників, говорить шитокрит. Він значно вищий за мініпутів і тому змушений вигнутись, як змія. — Ходімо, оглянете мою нову колекцію. Потіште себе прекрасним видовищем! — солодко промовляє він і гостинно запрошує до модної крамнички. Цей продавець — чудовий психолог. Жодна принцеса в світі не відмовиться від його пропозиції. Особливо коли за кілька кроків інший продавець белікорнів розмахує руками, оповідаючи про грабіжницький напад. Незважаючи на природну тупоголовість осматів, начальник патруля досить швидко зрозумів, що йдеться про тих трьох мініпутів, які лишили з носом Темрякоса, утікши від нього в Яма-бар-клубі. Такі новини в Некрополісі поширюються надзвичайно швидко. Річ у тім, що мешканці Першого Континента дуже рідко навідуються в заборонені землі, а ще рідше серед них знайдеш того, хто обдурить Темрякоса. Начальник патруля звертається до підлеглих: — Обшукайте всі крамниці, вони далеко не втекли! — наказує він. Та нашим друзям пощастило й цього разу — осмати біжать у протилежному напрямку. Начальник хапає за комір осмата, який підтюпцем трясеться в ар'єргарді: — А ти — бігом у палац і попередь кого треба. Осмат витягується в струнку. А потім, як кролик, стрибками мчить виконувати наказ. З вікна крамниці принцеса бачить, як вістовий летить мимо із швидкістю реактивної ракети. — Я переконана, що він біжить у палац з особливим дорученням! — каже вона своїм супутникам. — Отже, ми теж потрапимо в палац, якщо не будемо зволікати! Розплатившись із господарем лавки за нову хутряну накидку з каптуром, вона одягає її і прямує до дверей. Артур і Барахлюш також купують собі накидки із хутра довгопанчіх-вовпу — і тепер усі троє схожі на пінгвінів, переодягнених в ескімосів. — Заходьте до нас іще! — проводжає їх задоволений продавець. Камуфляж вибрано дуже вдало: у пістрявих хутряних накидках мініпути непомітні в натовпі. — Могла б купити щось легше, я вже помираю від спеки! — скиглить Барахлюш, обливаючись потом у своїй не за розміром широкій халамиді. — Я хочу пити! — за якихось кілька хвилин знову береться за своє юний принц. — Хіба не можна зупинитися, щоб утамувати спрагу? — То тобі спекотно, то ти голодний, то хочеш пити! Коли ж ти нарешті вгамуєшся?! — ледве стримує свій гнів принцеса. Ще трохи — і вона вибухне. Барахлюш щось мимрить під ніс замість відповіді. Селенія прискорює ходу, щоб не відстати від вістового. Вулиця, якою вони прямують, поступово ширшає і виходить на величезний майдан, розташований у просторому гроті, такому високому, що й склепіння його не видно. На підступах до майдану метушаться тисячі зівак, і Селенія стишує крок. — Біржа Некрополіса, — повідомляє вона пошепки. Їй уже оповідали про новації Жахливого У, та все, що вона собі уявляла, ніяк не схоже на побачене. Майдан аж чорний від різношерстого народу, юрма хвилюється як бурхливе море, ніби на матчі Чемпіонату світу з футболу. Усі щось купують, продають, сперечаються, сваряться, обмінюються, крадуть, утікають… — Я загубила його! — знічено повідомляє Селенія. Це означає, що осмат зник. Та хіба в цьому стовпотворінні можна встежити за ним? — Чому ми не можемо просто запитати, як пройти до палацу… Хіба місцеві мешканці цього не знають? — наївно пропонує Артур. — Тут усе продається і все купується. А найбільш ходовим товаром є інформація. Варто тільки запитати, як за хвилину вже знатимуть про тебе в палаці! — пояснює Селенія, яка давно збирає відомості про звичаї мешканців Некрополіса. Озирнувшись, Артур змушений визнати, що навколо немає жодного доброзичливого обличчя. У всіх круглі витрішкуваті очі, щелепи з гострими зубами, дуже довгі хутряні накидки і безліч лап. Та ще кожен носить при собі цілий арсенал, ніби він на Дикому Заході. Притиснувшись одне до одного, наші герої вдивляються у щільний натовп, намагаючись знайти бодай один знак, що допоміг би їм відшукати палац. Коли їхні очі остаточно звикають до тутешнього освітлення, Селенія першою помічає з протилежного боку майдану монументальний фасад, прикрашений страшними різьбленими зображеннями. Такий портал більше пасував би музею жахів, аніж палацу правителя. Та, знаючи Жахливого У, принцеса ні на мить не сумнівається, що це і є палац. Селенія рухається попереду. За хвилин двадцять наші герої пробираються крізь натовп до палацу. — Ти впевнена, що це саме тут? Щось занадто похмуро для палацу, — шепоче Барахлюш. — Подивись, як охороняється вхід! Не думаю, що за цими дверима дитсадок! — пирхає Селенія. І справді, перед масивними дверима, замкненими на три величезні замки, стоять дві шеренги осматів, готових у будь-яку мить прохромити кожного, хто насмілиться до них наблизитися, навіть якщо це звичайний перехожий, який хоче запитати дорогу. — Напевно, доведеться скористатися службовим входом… — розмірковує вголос Селенія. — Чудова думка! — погоджуються її супутники, яких не приваблює бійка з двома шеренгами осматів. Раптом лунає крик: — Геть з дороги! З дороги! Натовп розступається, пропускаючи валку із десяти возів, на яких і фрукти, і смажені таргани, і ще якісь ласощі. Попереду крокує товстий осмат. Кожного воза тягне запряжений у нього гамуль — через велике скупчення людей гамулі трохи нервують. Селенія підходить ближче. — Що це везуть? — байдуже запитує вона якогось іноземця з круглими виряченими очима. — Це трапеза Жахливого У… Уже п'ята за сьогодні! — уточнює худий, як тріска, іноземець. — А скільки разів на день він їсть? — заздрісно запитує Барахлюш. — Вісім, за кількістю пальців на руках, — відповідає крихітний дідусь, який стоїть поруч. — Невже він може з'їсти все це? — заздрісно допитується Артур. — Та ні… Так… Понадгризає… Одну-дві лапки смаженого таргана — і все. А решту викинуть у жертовне джерело. Коли я думаю, що однієї такої валки з їжею моєму племені мініїдів вистачило б на цілих десять селенелій, то обуренню моєму немає меж! — довірливо повідомляє дідусь: він такий маленький, що навіть Артурові доводиться нагинатися, щоб почути його. Сердито сопучи, дідусь іде геть, розмахуючи руками і сварячи шанувальників розкоші. Добре, що його «гучний» голос відповідає його зросту. — І справді, чому б Жахливому У не віддати харчі мініїдам, якщо вони того потребують? — обурюється Артур. — Усе ж ліпше, аніж викидати в жертовне джерело, — підтримує друга Барахлюш. — Жахливий У — це живе втілення зла. Йому добре тоді, коли всім навколо зле. Він задоволений, коли бачить страждання інших. А найбільше втішається від усвідомлення, що може знищити цілий народ! — Селенія каже це так, ніби повторює заздалегідь вивчений текст. — Але я чув, що колись він був таким же мініпутом, як ти і твої земляки, — звертається до неї Артур. — Ти звідки про це знаєш? — дивується принцеса. — Барахлюш розповів мені, що колись давно У прогнали з ваших земель… Селенія кинула на брата похмурий погляд. А той, щоб уникнути чергової порції напучувань, дивиться в інший бік. — І хто ж це прикрасив фасад такими мерзенними пиками? — обурюється принц, намагаючись змінити тему розмови. Селенія — як води в рота набрала. Проте Артур не помічає, що ця розмова принцесі неприємна, і продовжує розпитувати: — А що тоді сталося? Чому його прогнали? — хлопчику хочеться більше дізнатися про мініпутів. — Це довга історія. Ще буде на неї час. Якщо захочеш. А зараз треба діяти. Рушайте за мною! — командує Селенія. Пробравшись крізь натовп, принцеса прилаштовується біля одного із возів. Несподівано із натовпу вискакує маленький силон і чіпкою лапкою хапає смаженого таргана, призначеного для Жахливого У. Запхавши здобич за щоку, силон кидається під батьківське крило. До силона-старшого підбігає охоронець, з наміром покарати обох. Та силон так широко усміхається, демонструючи всі свої сорок вісім зубів-лез, гострих, наче бритва, що осмат здригається, голосно гикає і відступає. — Гаразд, — каже він поблажливо, — не буду вас штрафувати. Але міцніше тримайте вашого шибайголову. Осмат не має ніякого бажання відчути на собі щелепи дорослого силона. У товстій гранітній стіні палацу вибита склепінчаста арка. Багато тисяч комах трудилися над її спорудженням. У глибині арки видно важкі двері, прикрашені скромнішими, аніж на порталі, але такими ж огидними зображеннями. Валка прямує до цих дверей. Вони автоматично відчиняються навстіж, і вози поволі, один за одним, в'їжджають під похмуре кам'яне склепіння. Народ юрмиться на чималій відстані від входу, ніхто не наважується переступити невидиму межу і зазирнути в розчинені двері. Ніхто, окрім наших трьох друзів, які готові до нових пригод. Сховавшись за великим каменем-валуном, Селенія стежить, як за останнім возом двері повільно зачиняються. — Тут наші дороги розходяться, Артуре! — шепоче вона, скидаючи хутряну накидку. Принцеса одним стрибком досягає дверей. — Нізащо в світі! — пошепки відповідає Артур і наздоганяє Селенію, стрибнувши за нею. Та наражається на меч… у руках принцеси. — Це моя місія, і я сама виконаю її! — задерикувато каже вона. — А я? Мені що робити? — розгублено запитує хлопчик. Такого він не чекав… — А тобі потрібно шукати скарб і врятувати свій сад! Я ж знайду Жахливого У і зроблю все, щоб врятувати свій народ! Голос Селенії звучить упевнено: вона все продумала і все вирішила. — Якщо мені пощастить виконати покладене на мене завдання, я повернуся сюди рівно через годину. Тож чекайте на мене тут, — додає вона. — А якщо не вийде? — про всяк випадок питає Артур, хоча думка про можливу поразку принцеси його зовсім не радує. Селенія нічого не відповідає, але її зітхання свідчить про те, що вона неодноразово думала про це. Принцеса добре знає, що перемогти Жахливого У надзвичайно тяжко, її шанси на перемогу — один із тисячі. Але ж вона справжня принцеса, донька імператора Свистокрила де Стрілобарба П'ятнадцятого, спадкоємиця його трону. І вона не має права відступати. Пильно дивлячись Артурові в очі, Селенія, не опускаючи меча, підходить до нього впритул. — Якщо я зазнаю поразки… сподіваюсь, ти станеш хорошим королем, — промовляє вона чи не вперше без насмішки, уїдливості і злості. Обережно, все ще не опускаючи меча, вона притягує до себе обома руками Артурову голову і цілує його в маківку. Час зупинився. Міріади бджіл наповнюють повітря радісним дзижчанням, а в їхніх лапках — медові сердечка. З небес сиплються біленькі ромашки. Пташки дзвінко щебечуть, а кучеряві хмаринки під той щасливий щебет починають танцювати. Ніколи ще Артур не почувався таким щасливим. Напевно, так буває, коли мчиш по трасі на тобогані з високої-превисокої гори, а навколо світить сонечко, сяє сніг, повіває легенький вітерець… І здається, що в цю мить немає нічого важливішого, прекраснішого і найдорожчого, аніж цей спуск… Дихання Селенії обпікає хлопчика, ніби спекотний вітер Сахари, а доторк її вуст можна порівняти хіба що з ніжною пелюсткою троянди. Щоб ще раз це відчути, він ладен вічно стояти в такій незручній позі. Та Селенія дозволяє собі розслабитися не більш ніж на пару секунд. Вона відходить від Артура — і чарівний світ так само раптово зникає, як і з'явився. Хлопчик ніяк не отямиться після поцілунку принцеси. Ніколи ще секунда не здавалася йому такою жахливо короткою і водночас безконечною. Він вражений, розгублений і не знає, що сказати. Принцеса ласкаво усміхається Артурові. — Тепер, коли я передала тобі свою владу, скористайся нею… розумно, — каже вона. Двері ще не зовсім зачинилися — залишається маленька щілинка розміром не більше двох міліметрів, і принцеса прослизає в палац. — Зачекай… не треба! — кидається Артур до дверей, але стулки вже зімкнулись. Хлопчик розгублений. Він ледве усвідомив, що сталося, як уже доводиться звикати до думки, що воно більше не повториться. До нього з радісним криком підбігає Барахлюш. — Браво! Чудово! Все пройшло блискуче! — він хапає Артурову руку і довго-довго її трясе. — Я тебе вітаю! Це було найкраще весілля з усіх, які мені доводилося бачити! — Ти про що? Що ти таке говориш? — розгублено бурмоче Артур. — Як про що? Та про твоє ж весілля! Вона тебе поцілувала! Отже, ви одружилися і будете одружені доти, доки не прийде час нової династії. У нас такі порядки! — пояснює Барахлюш. — Ти хочеш сказати, що… що поцілунок означає шлюб? — дивується Артур. Всі ці місцеві звичаї дуже дивні! — Аякже! — підтверджує Барахлюш. — Ой, яке хвилююче було весілля! Таке світле… таке коротке! Одне слово — фантастичне! — Барахлюш коментує події тоном знавця. — Мені здається, занадто коротке, — уточнює Артур, зовсім збитий з пантелику: хіба може бути таким стрімким урочистий обряд? — Чого тобі хвилюватися? Ти отримав найголовніше: її руку і серце. Що ж тобі ще потрібно? — знизує плечима Барахлюш. Воістину, логіка в мініпутів залізна. — Знаєш, у нашому світі одруження займає набагато більше часу. Молоді знайомляться, потім ходять у гості одне до одного, в кіно, читають разом книги. А потім юнак пропонує дівчині руку й серце. І якщо вона погоджується, то йдуть до церкви, де їх вінчають, поєднуючи навіки. І тільки коли в церкві дівчина говорить «так», вона дарує свій поцілунок нареченому, — пояснює Артур, згадуючи розмови про весілля своїх батьків. — Та ти що?! Марно втрачений час! У вас, певно, купа часу, якщо ви його витрачаєте на такі дурниці! Тільки тупоголові вигадують стільки церемоній! А серце має тільки одне слово, і поцілунок — найкращий спосіб сказати це слово — повчально зауважує Барахлюш. Артур намагається збагнути суть роздумів юного принца, та швидко починає розуміти, що це неможливо. Правду кажучи, йому після поцілунку добре було б виспатись і випити зо дві таблетки аспірину. — Чуєш, друже! А чого б ти ще хотів? — насідає на хлопчика Барахлюш, помітивши, що Артур ніби не при собі. — Ну, не знаю… Можливо, нам треба це якось відсвяткувати? — раптом пропонує Артур. Він ніяк не зосередиться. — А чому б і ні? Чудова ідея! — чути насмішкуватий голос, занадто грубий, щоб належати Барахлюшеві. Друзі озираються і з жахом бачать, як за їхніми спинами вишиковується цілий загін осматів на чолі із їхнім начальником, жахливим Темрякосом, сином Жахливого У. Коли Темрякос посміхається, здається, що зараз він когось знищить. Посмішка в нього дуже непривітна. Навіть якби він чистив свої чорні зуби десять разів на день, це б нічого не змінило. Лінивою ходою переможця Темрякос підходить до Артура. — Якщо дозволите, я влаштую вам свято! — промовляє він з таким виразом, що навіть осмати не сумніваються в його кровожерливих намірах. Артур зрозумів — перший поцілунок Селенії буде останнім у його житті.  

Тим часом у великому світі Артурова мати сидить на кухні. На столі лежать десять маленьких іменинних свічечок. Але ні Артура, ні торта вже нема, то й запалювати їх нема потреби. Десять маленьких свічечок — по одній на кожен прожитий рік маленькою людиною. З кожним роком маля підростало, як крихітне деревце, ставало милим і пустотливим. Бідна матір чудово пам'ятає кожен рік синового життя. І жоден з них не схожий на попередній. У перший рік крихітний Артур зачаровано дивився на полум'я свічки, що танцювало перед його оченятами. На другий рік він уже намагався піймати в долоньки вогники, що ніби прослизали крізь пальчики. На третій рік він спробував сам загасити свічки, і це вдалося йому тільки з третього разу. А на четвертий свій день народження загасив свічки одразу ж. Коли йому виповнилося п'ять років, він сам, під керівництвом батька, розрізав іменинний пиріг. Ніж був великий, і батько хвилювався, чи зможе малюк сам з ним упоратись. Головною подією шостого дня народження був дідусів подарунок — похідний ніж. І ним Артур самостійно розрізав святковий пиріг. Це був останній день народження, який хлопчик святкував разом із дідусем. Бідолашна жінка не може стримати сліз і вони котяться по щоках. Стільки щастя і стільки горя тільки за десять років! Десять років, що промайнули, як падаюча зірка. І дуже довгі години відтоді, як зник Артур. Години — як вічність. Погляд матері блукає в пошуках чогось такого, що могло б подарувати їй хоч маленьку надію. Та навколо порожньо. А точніше — безліч непотрібних предметів. І чоловік, що похропує на дивані. Утома скосила його на півслові. І він заснув, навіть не встигнувши закрити рота. За інших обставин його поза могла б викликати в неї усмішку. Але зараз, дивлячись на знеможеного чоловіка, їй ще дужче хочеться плакати. До кухні заходить бабусенька і сідає поруч. У руках у неї ціла пачка паперових носовичків. — Ось. Останні, — усміхається вона, щоб втішити доньку. Донька дивиться на матір, і на її обличчі з'являється слабка подоба усмішки. За будь-яких обставин поважна пані завжди зберігає почуття гумору. Цього її навчив обожнюваний Арчибальд. Почуття гумору і поетичний дар він вважав найголовнішими людськими чеснотами. — Гумор для життя — те саме, що храм для віруючого… Нічого ліпшого людина просто не вигадала! — жартував Арчибальд. Якби ж тільки Арчибальд був поруч! Він би розігнав морок, що навис над головами жінок. Бабусенька лагідно торкається доньчиної руки. — Донечко, можливо, те, що я тобі зараз скажу, немає ніякого сенсу, але… Але твій син — особливий хлопчик. І я переконана, не знаю, правда, чому, що він… він викрутиться з будь-якої ситуації. Я вірю в це! Бабусині слова підбадьорили Арту-рову матір — вона знає, що не сама молить небо про повернення сина. Зараз їм і справді треба обом молитися, бо Артур сидить у в'язниці. Він сумно дивиться в маленьке віконечко, з якого видно юрму на біржовому майдані, і розуміє, що там немає нікого, хто б ризикнув йому допомогти. — Та не переживай! Ти ж не дурень, і навряд чи сподівався, що мініпути кинуться рятувати прибульця із великого світу, навіть якщо він прийшов із шляхетними намірами! — по-своєму втішає приятеля Барахлюш, скоцюрбившись в іншому кутку в'язниці. — Прикуси язика, Бюше! Пригадай, що говорила Селенія: треба поводитися скромно і тихо, — нагадує Ар-тур. — Тихо? Так усі вже знають, що ми у в'язниці! — зітхає юний принц. — І не просто у в'язниці, а в катівні самого Жахливого У! Оце влипли! А головне, ніякого виходу! Тільки Селенія може врятувати нас… якщо вона сама… якщо їй пощастить уціліти! Артур уважно дивиться на Барахлюша: принц має рацію. Селенія — їхня єдина надія.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка