Люк Бессон артур І помста жахливого у



Сторінка7/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РОЗДІЛ 16

 

Близько п'яти хвилин воїни старанно витирають ноги об килимок при дверях, тим самим роздратовуючи Маргариту. — Ну, досить! Ідіть! Я потім приберу! — підганяла їх бабуся, занадто схвильована, щоб звертати увагу на чистоту паркета. Слід зауважити, що в будинку воїни-матасалаї почуваються не в своїй тарілці. Ось і тепер вони навшпиньки, намагаючись рухатися без звуку, входять у вітальню. В цих помешканнях з прямими кутами і низькими стелями їм не по собі, і вони йдуть, зігнувшись у три погибелі, щоби їхні два метри сорок сантиметрів не зачепили люстри. Франсу а— Арман, точніше, привид колишнього Франсуа, простягся на канапі. Якщо сплутати бабусю з привидом могли лишень бонго-матасалаї, які вірять у духів, то Франсуа будь-хто мав би за посланця потойбічних сил. Величезна пов'язка навколо голови перетворила його на інопланетянина, а синці й подряпини на спухлому обличчі після інсектициду надають йому вигляду гостя з того світу. Під час атаки дикого козла він ще й ударився фізіономією у вітрове скло. — Ну, дорого мені обійшлася ця поїздочка! — прорік Франсуа, вилазячи з авто. Дружина не відповіла на цю репліку. Ще б пак! Зважаючи на кількість синців та подряпин, що прикрасили обличчя чоловіка, в нього буде така потреба в ліках, що вартість вітрового скла здасться дрібницею.  



Упавши в крісло в не зовсім зручній позі, мати так і не рухалася. Очі в неї злипалися — ось-ось засне. Вона б, може, й менше стомилася, якби їй довелося йти чи бігти по шосе. Одначе чоловік захотів зрізати кут! А оскільки що північ, що південь для нього все одно, то вони забрели в болото. Тепер зрозуміло, чому ноги в жінки покриті бурими плямами засохлої грязюки, а з босоніжок стирчать пасма засохлої ряски. Вилізши з болота, батько повернув не в сад, а в поле, заросле ожиною. Після «привабливої» подорожі через колючі хащі квітчасту материну сукню прикрасили плями ожинового соку, а низ її перетворився в коротеньку бахрому. Ця парочка туристів нанесла у вітальню стільки бруду, що тупцювання воїнів перед дверима недаремно дратувало Маргариту. Справді, навіщо затримуватися, витираючи ноги, якщо весь навколишній бруд уже в кімнаті? — У них виникла проблема! — оголосив Арчибальд без будь-якого здивування. Утім, поглянувши на тих, що внесли вагомий внесок у забруднення вітальні, ніхто й не заперечить Арчибальдові. Батько схожий на великий льодяник «чупа-чупс», а мати скидається на засохлий букет, занурений у фрітюр. Справді, в цих людей проблема. І не одненька! — Вони потрапили в аварію — врізалися у тварину! — голосно пояснив Дідусь. Почувши таку жахливу новину, воїни всі, як один, затряслися, ніби їх лихоманило, а шкіра на їхньому тілі вкрилася дрібною висипкою, інакше кажучи, зробилася «гусячою шкірою». — Тварину поранено? — відразу ж запитав вождь. Саме ця частина дідусевого повідомлення видалася йому найсуттєвішою. — Ні! Тварина почувається чудово! Вдячний вам від її імені за турботу про неї! — подав голос батько, якого збісило запитання воїна. — А що це за тварина? — розпитував далі вождь. — Не знаю! Чи то слон, чи бегемот, одне слово, щось таке! Хто знає, кого ви тут навезли зі своєї Африки? Певно, внаслідок зіткнення, у нього стався струс мозку, бо тільки такі мізки можуть сплутати козла із бегемотом. — І ваше авто, напевно, в жахливому стані? — ввічливо запитав Тверез-Віник. Переконавшись, що з твариною нічого не сталося, він ладен виявити співчуття і до потерпілих. — Нема в нього ніякого стану — самі уламки лишилися! Воно розпалося! Дощенту! На металобрухт — та й годі! — зарепетував у відповідь Франсуа. Його крики розбудили дружину. — Не нервуйся, любий! Це дрібниці! Ми… ми отримаємо страхове відшкодування і купимо нове авто, — промовила вона, виявляючи залишки здорового глузду. — Ми застраховані лиш на третину, козо ти дурнувата! І хто ж, по-твоєму, підпише мені протокола? Слон чи бегемот? — з такою люттю вигукував Франсуа, що бризки слини обволікли його, як хмарки. Дружина намагалася підшукати слова, щоб заспокоїти його. — Але… м-м-м… мені здається, що це був козел, любий, — тихенько сказала вона. Ліпше б уже промовчала! Бо обличчя її чоловіка вмить змінило колір, мов хамелеон. — Га? Що? О, перепрошую! Звісно, козел! Тоді не все втрачено! Хто ж не знає, що козли вміють тримати перо, грамотно пишуть і їм не потрібні окуляри, щоб підписати протокола, бо в них чудовий зір!!! — загорлав він просто у вухо дружині, вважаючи, що таким чином він демонструє своє почуття гумору. — Заспокойся, Франсуа! — втрутився дідусь. — Головне, що ви вціліли і козел не постраждав! Батько зиркнув спершу на Арчибальда, потім на дружину, потім на Маргариту, потім на бонго-матасалаїв, потім на Альфреда, а потім спитав себе, чим він так прогнівив Господа, якщо той покарав його такою сімейкою божевільних? А оскільки не можна нормально розмовляти з хворими на всю голову, то батько знизив емоційний градус. — Звісно, найголовніше для мене не втрата авто, а зникнення Артура! — абсолютно спокійно промовив він. — А хіба ж він зник?! — спитав вождь і, рвучко випроставшись від несподіванки, влупився головою в стелю. Арчибальдові очі аж на чоло полізли. Розмахуючи руками, він хотів нагадати вождю, що йому слід мовчати про місце перебування хлопчика. Артуровим батькам ліпше не знати, що їхній син знову помандрував до мініпутів і тепер його зріст всього лиш два міліметри. І знову інстинкт не підводить Франсуа: він відчуває, що його мають за ідіота. — А чого ви ніскільки не здивувалися, коли почули, що він зник? — примруживши очі, процідив батько тоном слідчого, упевненого у винуватості затриманого. — Значить, ви знаєте, де він?! — Він був на задньому сидінні вашого авто. Ми бачили його при світлі смолоскипів, — забубоніли воїни бонго-матасалаї, що не звикли обманювати. — О, дуже вдячний вам, але я це знаю! Одначе, коли ми зупинилися на бензоза-правці, хлопчик обернувся на пса! І знаєте — як у Лас Вегасі! На танцівницю накидають покривало, потім скидають його — а там пантера! — пояснював Франсуа, ледве стримуючи гнів. — Хоча, коли ви на мене накинете ковдру, я теж можу обернутися на зажерливого тиранозавра! — загорлав він, підстрибуючи до височезного вождя. — Я вас востаннє запитую: де мій син??? І на очах у вражених присутніх батько вперше наступає на того, хто в кільканадцять разів сильніший. Думка про те, що він може втратити дитину, розбудила в нім такі сили, про які він і сам не підозрював. Він, мабуть, і справді любить свого сина, якщо його не злякала постать викрадача, яким він вважає бонго-матасалая. Вождь позирав на нього зверху вниз. Слід зауважити, що він уперше дивиться на маленьку людину з відтінком поваги. Виходить, якщо цього пацана потренувати, то з нього ще й люди будуть?! — Я не знаю напевне, де перебуває ваш син… Але хай би де він був, ми віримо в нього. І нехай буде при нім наша сила! Ми переконані: він повернеться до вас живий-здоровий, — упевненим гучним голосом промовив вождь. Нічого нового батько не дізнався, одначе заспокоївся. В голосі воїна вчувалася доброта, співчутливість і природна сила. Нічого дивуватися, що вождь легко знаходить спільну мову навіть із деревами. Матері дуже хочеться розповісти усім, як Артур сказав їй, що йде до саду, щоб приєднатися до якихось міні-штучок. Та вона злякалася, що її заява ще більше розгнівить чоловіка. Тому мовчить, щоб не підкладати до жару вогню, особливо тепер, коли Франсуа дещо затих. Насправді ж чоловіка просто збили з пантелику, і він ніяк не знайде, на кому зірвати злість. Він глибоко вдихнув, завмер на кілька секунд, вдивляючись у порожнечу. — Якщо я втрачу сина, то й сам не захочу жити… — несподівано промовив він дуже щиро. По його щоці покотилася сльоза, та він навіть не намагається її приховати. Франсуа й справді стривожений, а тому такий чуйний. Його дружина час від часу ридає, ніби в ній відкрився сезон фонтанів. — Ці двоє вже, мабуть, дозріли, щоб обійняти великого дуба! — подумки сказав собі вождь бонго-матасалаїв. Арчибальд сів поруч із Франсуа і, поклавши йому руку на плечі, прихилив до себе. Такий зять, розчулений і вразливий, йому більше до душі. Та ще й коли він дозволяє почуттям вести за собою думки, а не навпаки… — Артур не зник. Він знає ці краї, як власну кишеню, бо сходив їх уздовж і впоперек, — ласкаво промовив дідусь. Батько знову зітхає, хоча дідусеві слова надали йому бадьорості. — Я часом буваю суворим із Артуром, але це тільки тому, що у великих містах життя непросте, і треба бути сильним, щоб дати відсіч і захистити себе, — довірливо зізнався Франсуа-Арман. Арчибальд задоволений. Що ж, нарешті можна обміркувати і головну тему. — Природа нас учить не лише давати відсіч, а й допомагати. Вітер ламає вітки, але ж і приносить кисень. Гроза може знищити квіти, зате ручаї рознесуть скрізь їхнє насіння, — по-вчительськи мовив Арчибальд. — Артур навчається не лишень боротьби, а й любові, бо для підтримки рівноваги потрібне і те й те. Без рівноваги не можна вирости і стати доброю великою маленькою людиною. Саме так — великою і маленькою водночас, адже ми до старості, до останнього нашого дня залишаємося дітьми природи. А прізвище нашого Артура — Гігантик, і він велетень і малюк водночас, а тому йому на роду написано бути в гармонії з усім навколишнім світом. Хіба не так? — лукаво підморгнув дідусь до Франсуа. Батько задоволено розтяг губи. — Так, Гігантик — це наше ім'я, — запишався Франсуа. Усі присутні у вітальні захоплено перезирнулися. Арчибальд — природжений учитель, навіть не просто учитель, а викладач життєвої мудрості. І всі усміхаються, всі втішені, навіть Альфред. Пес замахав хвостом, що можна вважати усмішкою. — Я вірю в Артура, — промовив батько. — Я знаю, як він швидко всього навчається, всмоктує все, як губка, і може вийти сухим із води. Але… І змовкає, ніби злякався… — Що «але»? — стривожився Арчибальд. — Але він ще такий маленький! — додав Франсуа. Поважному старому нема що сказати у відповідь. Він же знає, що в цей час Артурів зріст — два міліметри, тобто він у тисячу разів менший за будь-якого мисливця із племені бонго-матасалаїв, які, згинаючись, топчуться у вітальні. — Згоден, він маленький, та я впевнений, що з цієї подорожі він повернеться дорослішим! — твердо сказав Арчибальд.  

РОЗДІЛ 17


 

Оскільки своїм несподіваним поверненням Артур розбудив усе місто, то з такої поважної причини мініпути вирішили розпочати свій день раніш — о четвертій годині ранку, за одну годину і сорок сім хвилин до офіційного пробудження. Напевне, це когось подивує: хіба можна щодня вставати о тій самій годині? А якщо хтось хоче довше поспати і подуріти вночі? Та мініпути такі запитання не ставлять. Їхнє пробудження — це цілий обряд, якого всі додержуються, бо він узгоджений зі сходом сонця. Графік світанків вивішують на воротах палацу. Його пишуть на сезонному листку, тобто на тому, який знайдуть. Для сонячного графіка доводиться використовувати будь-який листок, бо його, по-перше, доводиться часом виправляти, а по-друге, деякі спритні мініпути намагаються стягнути і віднести додому. Перед сном кожен мініпут зобов'язаний зазирнути в графік, щоб прокинутися на двадцять хвилин раніше за сонце. Мініпути часом дорожать — уся їхня діяльність продумана до дрібниць. День починається із загальної гігієни, що займає приблизно десять хвилин: усі натирають себе ванільними паличками або пахучими каштанами, потім вибирають парфуми і пір'їнкою з курчати мастять ними за вушками. Одягання займає більше — від хвилини до десяти, залежно від смаку і нахилів. Найповільніше збирався Миро. До того ж протокол зобов'язував його щодня одягати парадний костюм, на що він тратив дванадцять хвилин. Миро виконував місію великого королівського мудреця і вигляд повинен мати такий, щоб усі ставилися до нього з повагою. Аби не запізнюватися, Миро змушений був інколи навіть відмовлятися від сніданку. Це могло відбитися на самопочутті, але в крота й справді не було вибору. І доки всі смакували горішками із квітковим соком, намагаючись вкластися в десять хвилин, Миро наспіх ковтав яйця бабки… В ті кілька хвилин, що зоставалися, кожен встигав не лише вибігти з помешкання і мчати на роботу, а й вітатися з усіма зустрічними, як радила Велика книга. Спостерігаючи за мініпутами вранці, стороння людина знайшла б з чого поглузувати. Сотні мініпутів, як ошпарені, вилітали зі своїх будинків і бігом гнали в один бік, А оскільки водночас решта мешканців прямувала в протилежному напрямку, то всі вони наштовхувалися одне на одного, а зіштовхнувшись, виконували приписи Великої книги: віталися, розпитували про справи, чи добре почуваються діти… Самі знаєте, яке в такому випадку на вулицях юрмовисько. Одначе, незважаючи на метушню, ці дивовижні крихітні істоти встигали побажати щасливого дня і попросити богиню лісу не оминати їх своєю опікою. Маленький світ весело шумував, усі поспішали, штовхалися, обмінювалися усмішками, низько кланялися і не змовкали, як папуги, що вміють розмовляти. Як бачите, нічого не було спільного з атмосферою наших великих міст, в яких люди також уранці поспішають на роботу. Якщо у нас о сьомій годині ви вітатиметеся з пасажирами метро, хтось таки смикне за стоп-кран і викличе авто швидкої психіатричної допомоги. Мініпутів така метушня не лякала, бо вони всі виховані і ввічливі. Вони запозичували із великого світу лишень найкраще. Живучи під землею, мініпути відфільтровували викиди і помилки великого світу, залишаючи собі потрібні матеріали і перевірені теорії. Вони навчалися на чужих помилках, чим, певно, потішили б альтруїстів із великого світу. З першими променями сонця мініпути ставали до праці. Їхня діяльність залежала від природних явищ. Ранкова роса, скажімо, зникала швидко — як сонце прогрівало повітря і рослини, тому збирати кришталеві краплі треба було дуже рано. Як ви знаєте, смак роси залежить від того, з якої рослини її зібрано. Росу з конюшини не сплутаєш із росою з ромашки. З першим променем сонця виростали молоді пагони — і їх треба було зрізати доти, доки вони стануть великими і жорсткими. Та й взагалі, існує безліч справ, які годиться вирішити в той короткий проміжок часу, коли ніч уже поступилася місцем, але день ще не взяв віжки у свої руки, коли нічні тварини йшли спати, а денні лишень прокидалися. Тобто мініпути мали всього півгодини, щоб забезпечити місто кращими плодами й овочами та ароматизованою водою. Решту часу вони витрачали на обмін чи торгівлю добутим уранці. За шматок білого гриба давали три краплі суничної роси, пуп'янок троянди можна було обміняти на десять грамів кульбабиного пуху. Торгівля та обмін провадилися чесно. Мініпути, торгуючись, обожнювали довгі перемовини, без бурхливих суперечок цей процес нікого не цікавив, однак ніхто й не шахраював. Продавалося й обмінювалося все, крім квітів селенеля. Збирати селенелі мали право лише члени королівської родини. А вони ніколи нічим не торгували і не обмінювалися. Селенель можна було отримати в подарунок чи як нагороду: ними відзначали за особливі заслуги і їх дарували тому, хто мав невідому недугу. Ця чудова квітка мала стільки корисних властивостей, що могла вилікувати від будь-якої хвороби. Її тому й назвали королівською. Відвар із селенеля лікував від дурних думок. Селенельна олія, намащена на хліб, вселяла в голову нові ідеї. Пюре з квітів споживали немовлята — і до них прибувала сила. Були й інші властивості, корисні людям, та про них відав лиш Миро. Поважний кріт умів готувати такі настої із селенеля, які виліковували всі хвороби, навіть ті, про які недужа людина і не знала… Ось уже дві години сидить Артур перед будиночком Селенії і чекає, коли вона з'явиться зі снопом свіжих селенелів у руках. «Можливо, вона подарує мені одну квітку?» — блаженно усміхаючись, мріє хлопчик. «Але ж королівську квітку так не дарують — її треба заслужити!» — А хіба я не заслужив! Щоб повернутися сюди, я проліз через пагони, а на таке не кожен наважиться! — відповів сам собі хлопчик, не помічаючи, що промовляє вголос. — З ким це ти розмовляєш? — здивовано спитав у нього Миро, по-дружньому плескаючи лапкою по плечі. З несподіванки Артур аж підскочив. — Ох, перепрошую, Миро, я тебе не помітив! Я розмовляю сам із собою, щоб не сумувати за Селенією. — Вона повернеться, не хвилюйся! — переконливо сказав Миро і сів поряд. Запанувала тиша. Артур, що надто жваво розмовляв з собою наодинці, ніяк не може розпочати розмови з приятелем. А йому так хочеться розпитати про Селе-нію, адже Миро знає її змалечку. Та йому не дозволяє сором'язливість, бо Миро — наймудріший кріт мініпутського королівства. Але бажання дізнатися перемогло. — А якою була Селенія в дитинстві? — намагаючись приховати знічення, запитав хлопчик. — Справжнє бісеня! — насмішкувато відповів Миро. Артур усміхнувся: відповідь його не здивувала. — Було навіть таке… Одного разу, коли зріст її не досягав і зернятка з яблука, вона увірвалася без дозволу у мій будиночок, і, високо задерши підборіддя, як це вміють лише принцеси, просто з порога заявила, що йде від нас, — втішено складаючи лапки, повів розповідь Миро. Артур вражений. Як така маленька дівчинка, нікого не спитавшись і ні з ким не порадившись, знайшла в собі сміливість заявити про своє рішення?! Хлопчик на таке не здатен. Коли йому хочеться піти з приятелями на ковзанку і треба просити дозволу у батьків, у нього заздалегідь тремтять коліна. Батько зазвичай не дозволяє йому нічого. Навіть не дослуховує прохання до кінця. Тому Артур частіше звертається до матері. А та вже вміє так підійти до батька, щоб він погодився виконати синове прохання. Та це така важка процедура! І Артур звик нічого не просити і нічого не вимагати. Селенія — з іншого тіста. Вона — принцеса! — Я радий, що ти повідомила мені про це, — відповів Миро дівчинці. — Але перше ти повинна попередити батька! — Я йому вже все сказала! — гордо промовила мала. Стримуючи усмішку, щоб не образити маленьку красуню, Миро хитнув головою. Ця принцесочка з лукавим і ж-ж-жахливо незалежним личком справді дуже мила! — І що ж він тобі відповів? — обережно поцікавився Миро. — Та нічого — зімлів! Тому я й прибігла до тебе! Дай якогось настою, щоб він отямився, бо мені дуже ніколи: давно пора в дорогу! Миро закам'янів. Усмішка сповзла з нього, мов наклейка, яку потягли за край. Коли ж він збагнув, що сталося, за принцесою вже й слід простиг. Кріт схопив валізку першої допомоги і побіг в покої його величності. Король справді лежав біля трону. Миро дав йому понюхати настою із квашеної селери, і король розплющив очі. І відразу ж спитав: — А де моя дочка? Миро не міг відповісти, бо на той час принцеса вже була далеко. — А мати? Що сказала її мати? — О! її бідолашна мати! — зітхнув Миро. — То була чудова жінка. Вона просто спитала у доньки: «Ти мене любиш?» Селенія, вражена таким запитанням, попервах розгубилася, а потім ствердно хитнула головою. «Тоді йди, куди хочеш, бо я завжди буду поруч із тобою. Адже я живу у твоєму серці!» — Bay! Як це здорово! — вигукнув захоплений Артур. У його родині він ніколи не чув нічого такого.  

РОЗДІЛ 18


 

Принцеса росла як на дріжджах. Принаймні так вважав її батько, і мав не те підстави. Ледве зіп'явшись на ноги, дівчинка відчула, що місто для неї замале. Адже вона не сама росла — росла і її голова, росли і мізки, і їй хотілося їх заповнити чимось корисним. Визнаємо чесно, що в ті дні Миро прийняв невдале рішення пояснити маленькій Селенії традиції мініпутського королівства. Також він їй сказав, що настане такий день, коли вона посяде трон. От саме в цьому мала й не сумнівалася! Та як правити королівством, якщо не знаєш усієї території?! Правитель повинен знати свої володіння, як табличку множення! Тому Селенія вирішила побувати на всіх Сімох континентах, щоб мати власну думку про ті землі та їх мешканців. Її порив усі би схвалили, якби на той час вона не мала всього сто літ. За нашими мірками — це вік для дитсадка, а не для мандрівок. Тому король і не хотів її відпускати саму, але йому не вдалося затримати уперту дівчинку. Вона рушила без охорони і без супровідників. Дівчинка швидко пройшла Першим континентом: це батькові володіння, і тут вона знала кожен камінь. Щоразу, коли їй траплявся подорожній, вона ввічливо з ним віталася і йшла далі, а мініпут летів на всіх парах до короля доповісти, як далеко відійшла від міста його донька. Король знову втрачав тяму, а Миро біг до нього із настоєм квашеної селери. Самодержець так часто зомлівав, що довелося заквашувати ще одну діжку селери. Досить швидко Селенія дійшла до Другого континенту, безмежного північного плато, яке простяглося так далеко, що, здається, ніхто із мініпутів так і не досяг краю. Тому плато назвали «рівнина Тамечки — Там». Трава на ній росла жорстка, жовта і така однаково рівна, ніби її постійно підстригала велетенська газонокосарка. Мандрувати такими монотонними краями було невесело, тож коли Селенія зустріла стадо диких гамулів, вони дуже зраділи одне одному, аж кілька днів подорожували разом. Гамулі тішилися, що і до них нарешті завітали гості. На рівнині принцеса зустрілася із кочівниками племені Тутечкитам. Миролюбні тутечкитамці розводили гамулів і вважалися найкращими пастухами королівства. А ще вони вміли дресирувати комах — тільки їм належав секрет дресирування комах-хижаків. Кочівники відкрили маленькій принцесі кілька таємниць, а вождь племені подарував їй жменьку льодяників із троянд, пояснивши, як ними можна приручити будь-якого хижака. Їй же ще довго мандрувати, і захист від хижаків може знадобитися. Принцеса щиро подякувала щедрим тутечкитамцям. Слід зауважити, що крихітка Селенія, яка вперто тупцяла маленькими ніжками до мети, викликала не лише втіху, а й справжнє захоплення. Так, колись це дівчатко стане достойною королевою! І тутечкитамці довго махали руками їй услід… Селенія вийшла з території племені Тутечкитам рано-вранці. А наприкінці дня дійшла до краю рівнини. Кордон між Другим і Третім континентами проходив краєм густого лісу, що дуже нагадував джунглі Амазонки. Здавалося, що хтось великими ножицями відкраяв частину жовтого ворсистого килима, щоб він не накрив своїм невеселим полотнищем смарагдово-зелені хащі. У лісі все інакше, навіть повітря. Через високі гіллясті дерева з широким листом ледве проникало сонячне проміння, тому навколо панували сутінки. Тепле повітря, напоєне вологою, дихало туманом. Маленькій принцесі туман здавався гороховим пюре, розлитим у лісі, щоб вона не знайшла дороги. Та ще зусібіч долинали загадкові шерехи і верески, хоча ні звірів, ні птахів вона не бачила. Будь-хто на її місці кинувся б навтьоки або кликав на допомогу. Та не Селенія. Хоча душа її вже й сховалася в п'яти, дівчинка ступала гордо і гідно, як і личить принцесі. Звичайно, сама вона давно пошкодувала, що так легковажно вирушила в подорож. Обмірковуючи, яким чином їй виплутатися із ситуації, в яку вона потрапила виключно через власну упертість, Селенія пригадала, що на Третьому континенті мешкає плем'я лютих мисливців, а вона про них не подумала. Та, на жаль, про найголовніше люди згадують тоді, коли нічим не допоможеш. Нога принцеси вже стояла в середині петлі-пастки. Ще крок — і ліана, обхопивши ногу, затяглася вузлом і побігла догори, тягнучи за собою дівчинку. Ось уже Селенія висить униз головою, відчайдушно смикаючи вільною ногою та розмахуючи руками. Переконавшись, що сама вона не дасть ради, принцеса змінила тактику: вона заверещала так пронизливо і голосно, що цього вереску не повторила б жодна свиня, якій пощастить дорватися до мікрофона. Принцесин вереск розбудив мисливців, і ті, затиснувши пальцями вуха, кинулися до своєї здобичі з благаннями замовкнути. Вони ладні були виконати будь-яке прохання, поклястися в будь-чому, аби лишень дівчинка стулила рота. Люті мисливці, загартовані в битвах, не витримували дитячого крику. Лишень його почують, як відразу губляться, опускають руки і думають про одне: як припинити галас. На щастя, це була єдина ахіллесова п'ята, про яку ніхто не відав. Але тепер уже знає Селенія — і вона цим скористалася. Майже місяць принцеса гостювала в таборі мисливців. Вона познайомилася і з вождем племені — жінкою на ім'я Децибела, вродливою і сильною, але… сліпою. Та через цю ваду жінка не почувалася нещасною. Природа обдарувала її надзвичайно гострим слухом, і Децибела чула будь-який звук раніше за інших. Мисливці стверджували, що вона навіть вчувала ще не вимовлені слова. За звуками жінка-вождь розпізнавала настрій тварин, а не лише їх самих. Справді, вона знала про навколишній світ так багато, що обходилася без допомоги очей. Нічний світ, зітканий із шелесту, поскрипувань та інших загадкових звуків, не мав від неї таємниць. А в сутінках джунглів гострий слух був потрібніший за зір. Плем'я з поваги до її здібностей, які у великому світі назвали б відьомськими, обрало Децибелу чільником. І ось уже понад тисячу селенелій вона мудро правила лютими мисливцями. Селенії сподобалася Децибела, а жінці-вождю припала до душі допитлива й непосидюча дівчинка, яка цікавилася усім. Децибела навчила принцесу розуміти звук, крик, плач, поклик, шелест кожного звіра. Селенія була достойною ученицею, і жінка зізналася, що вперше зустріла таку здібну дівчинку. — Ти будеш правдивою королевою! — прошепотіла Децибела, відпроваджуючи принцесу до кордону із Четвертим континентом. Вийшовши з лісу, Селенія аж примружила очі: яскраве сонячне світло, від якого вона встигла відвикнути, осліпило її, і вона довго блимала очима, звикаючи до нього. Пригадуючи уроки Децибели, вона зрозуміла, що слухати треба із заплющеними очима, а такі таланти жінки-вождя ні до чого, якщо плем'я проживає на рівнині. Коли Селенія остаточно призвичаїлася, перед її очима знову простяглися безкраї луги, цього разу — смарагдово-зелені. Четвертий континент схожий на одне велике пасовисько, що й називалося Лугокраєм. Тут мініпути вигасали велику рогату худобу. Щоб пройти його з краю до краю, потрібен не один тиждень. Лугокрай — не лише найбільша мініпутська територія, а й найдоглянутіша. Там бродили ситі стада, дуже задоволені з того, що скрізь багато трави і течуть ріки з холодною водою. В луги часто залітали величезні жуки — поласувати свіжою травичкою. Своїми могутніми щелепами вони зжовували траву до самого кореня, полишаючи по собі гладеньку стежечку, яку зразу ж утоптували тисячі комах. Тому гарних доріг на Четвертому континенті не бракувало. Вибравши для себе автостраду, що перетинала всю провінцію, маленька принцеса знову рушила вперед — то бігла, то підстрибувала, то скакала кізкою. І все було б чудово, якби на одному перехресті вона не налетіла на мураху. Коли таке трапляється з мініпутами, вони обтрушуються, як спанієль, що виліз із води, погладжують забиті місця, з подивом поглядають одне на одного, довго кланяються і вибачаються, а потім кожен іде в своїх справах. Як на лихо, Селенія наштовхнулася на мураху, і незначний випадок перетворився на вселенську катастрофу. Мурашина колона зупинилася і скупчилася біля порушниці і потерпілої, через що утворився багатокілометровий затор, який зазвичай буває наприкінці тижня на виїзді із великого міста, коли всі його мешканці жадають якнайшвидше опинитися на природі. Потім десятки свідків зіткнення викладали свої версії пригоди, вступаючи в протиріччя. В дискусії взяли участь не лише начальники колони, а й мурашині капітани і навіть генерали. Після двогодинної суперечки всі зрештою погодилися, що відповідальність за зіткнення покладається на Селенію, бо вона порушила сонячний пріоритет. Принцеса відповіла, що вперше про нього чує, тому цього пріоритету немає серед її пріоритетів. Ось якби на перехресті висів рекламний щит або хоча б якийся плакатик, який попереджав про можливість зіткнення, вона пересувалась би обережніше. Одначе мурахи були наполегливі, як цвях, що виліз із підошви, і вирішили цю справу подати на розгляд своєму королю. Принцеса мовчки пішла на розправу. Втім, вона не мала вибору — розлючені мурахи оточили її щільним кільцем. Доки Селенія в мурашиній юрбі йшла до суду, вона весь час затикала вуха. Після перебування в гостях у Децибели у неї загострився слух, і балаканина п'ятьох сот тисяч мурахів, які обговорювали невідомий їй пріоритет, буквально роздирала барабанні перетинки. Добре, що до мурашника йшли недовго. Мурашник вразив Селенію неймовірно. Він був у тисячу разів більший за мініпутську столицю. Справжній мегаполіс! Населення його перевищувало два мільйони індивідів, які вічно метушилися. Озираючись на всі боки, Селенія питала себе, як це мурахам вдається стільки разів на день перетинатися на дорогах, уникаючи аварій. Мимохіть висловила здивування вголос і почула безапеляційну відповідь начальника колони: — Тому що ми поважаємо пріоритети!  

Одними із швидкісних сходів вони піднялися вгору, до входу у велику залу, і, не звертаючи, пішли просто в центральне бюро. Там їх попросили зачекати. Селенія скористалася кількома хвилинами, щоб помилуватися містом з висоти пташиного польоту. Земля внизу чорніла мурахами. Здавалося, що біля підніжжя мурашника розстелено величезний живий килим, на поверхні якого весь час змінюється орнамент. Або розлили воду, і тепер вітер хвилює поверхню, яка зблискує тисячами граней. Мурашиний рух був таким інтенсивним, що роздивитися, де прокладено дороги, було просто неможливо. І все ж таки та дрібнота добре знала, куди йти і що робити. Мурашина дисципліна вразила Селенію… Поставши перед королем, вона схилилася в шанобливому поклоні. Коли його величності доповіли суть справи, він важко зітхнув. Певно, йому набридло слухати скарги з такого незначного приводу. До нього повсякчас ішли вирішувати питання, одне простіше за інше. Справжня проблема була одна — і вона закорінена у велике зведення правил. Стародавні мурахи вирізьбили на камені правила гармонійного співіснування і всім наказали не відступати від них ні на йоту. Життя підтвердило необхідність дотримання цих правил — без них не зорганізувати життя сотні мініпутів і десяти мільйонів мурахів. Всі правила опиралися на справедливість і суворість. Індивідуалізм, звісно, затаврували, і будь-яка форма індивідуальної творчості посилено заборонялася. Селенія була впевнена, що не прожила б у такій громаді й десяти хвилин. Тому вона жахнулася, коли почула вирок: десять днів суспільно корисної праці. Рішення королівського суду оскарженню не підлягає! Селенія протестувала. Як вони посміли засудити принцесу, не дозволивши їй виправдатися? Та мурашині закони не передбачали ніяких дебатів, особливо в суді. Перші дні принцеса нічого не їла, а коли її питали, в чому річ, то відповідала, що не хоче. Та одного вечора в її шлунку забурчало, ніби там поселився ошалілий гамуль, і їй довелося покласти свою корону в кишеню. Вона швидко навчилася їсти разом з усіма шість разів на день. З часом навіть погодилася з деякими мурашиними правилами, які, коли застосовувати їх доцільно, нікому не шкодили. Не було ніяких привілеїв і не було винятків. Усі виконували одну й ту саму роботу, і кожен їв од пуза. Коли закінчився термін покарання і Селенію знову привели до короля, вона вже не задирала догори підборіддя, а смиренно подякувала йому за здобутий досвід. — Ти станеш доброю королевою! — відповів їй монарх. А мурахи з його оточення вмить поскаржилися: в зведенні законів записано, що хвалити можна або всіх, або нікого. Король дуже розгнівався — звісно, за мурашиними уявленнями. — Як ви мені допекли! — загорлав він щосили, і його децибели притисли до землі всі десять мільйонів мурахів, що збилися у величезну чорну юрму, яку можна порівняти лише з чорною космічною дірою. Скориставшись кількома секундами тиші, король зітхнув на повні груди. Повітря подіяло цілюще — і монарх заспокоївся. — Чудово! Працюйте далі! — гукнув він, запускаючи механізм у дію. Мурашиний килим зарухався, і ніхто вже не мав бажання сперечатися з королем. Проте гнівний настрій короля зафіксували у великому повідомленні про порушення, яке укладають фахово навчені мурахи кілька століть поспіль. Та ніхто з них так і не зміг пояснити, яким чином розлючений король зумів усьому дати раду, оминувши всі правила. Тільки люди знають, що пояснювати нічого. Начальник репетує, випускає пару й заспокоюється. І все повертається на круги своя… Погодьтеся, що грюкнути кулаком по столу інколи дуже корисно… Із усіх мініпутських земель П'ятий континент найменший. Зате рельєф його був дивовижно розмаїтим. На півночі — ріка, на півдні — Гран-Каньон, на заході — рештки ранньої людської цивілізації, тобто залишки цегляних будівель, вкриті мохом та лишайником. Власниками цієї території, де за кожним пагорбом вас дивував новий краєвид, були кльовочуваки. Часті зміни ландшафтів і рослинності, звивисті річки і потічки, інші перешкоди на місцевості, безперечно, вплинули на формування характеру мешканців П'ятого континенту. Чуваки були жахливими базіками, і ніхто ніколи не міг зрозуміти, брешуть вони чи кажуть правду. Вони ніколи не казали «так» чи «ні», але завжди відповідали «мабуть». Вони легко змінювали свою думку, ніби то був капелюх чи рукавички. Чуваки могли домовитися з ким завгодно і про що завгодно. Найбільші успіхи вони мали в шоу-бізнесі. Їм належали всі навколишні бари і дискотеки. Це було плем'я веселих шахраїв, дотепних пройдисвітів, ледарів і хитрих волоцюг. Кльовочуваки могли обійти будь-який закон, прослизнути в будь-яку шпарину, вийти сухими з води. Чи ж треба казати, що мурахи і чуваки одне одного терпіти не могли, а зображення ворога викликало в них неймовірну лють. Хоча останнє твердження значення не має, оскільки мурахи не мали часу займатися малюванням, а чуваки лінувалися взяти пензля до рук. Після кільканадцяти днів у мурашнику Селенія не втрималася і зайшла до екстрім-бару, який називався «Збиваю з ніг!». Він був розташований за кілька кроків від великих водоспаді? гук яких долинав і до відвідувачів. Зазвичай наприкінці вечора мало хто із затятих прихильників розваг непохитно стояв на ногах. А для шанувальників екстремального розслаблення були напоготові ґумові кулі. Залізши в середину її, можна було ризикнути і добре поборсатися у водоспаді, а потім спуститися вниз річкою. Так що заклад, який належав славнозвісному Максові, повністю виправдовував свою назву. Щоправда, на той час Селенія не була з ним знайома. Зайшовши до бару, принцеса замовила національний напій мініпутів — «Вогняний Джек». Вона пила його вперше і дивувалася, як він добре тамує спрагу. Після першої склянки їй захотілося танцювати. Після третьої — вона вже завзято витанцьовувала запальний мініпутський танець перед очима у захоплених глядачів. Треба визнати, що танцювала вона так собі, не дуже, але тільки тому, що робила це вперше. В третьому барі, до якого принцесу довели ноги, їй вже аплодували як королеві танцю. Втім, у барі так накурили, що дим можна було різати ножем, як молочне желе. Отож принцесі було б нічого розраховувати на оплески, якби вона танцювала в променях яскравого світла. Але поки що вона відпочивала і веселилася від усієї душі. Уранці наступного дня Селенія зрозуміла, що «Вогняний Джек» не лише чудово освіжає, а й задурманює голову, коли його споживають, а вже потім ця голова гуде, як дзвін. Такі властивості улюбленого напою мініпутів спонукали принцесу швидше випурхнути з підступних обіймів кльовочувацького краю. Шостий континент розташований у прямому значенні в центрі творіння рук людських, а саме під сараєм. Сарай оточила широка асфальтова смуга, крізь яку пробивалися немічні кущики трави. Тому над головою принцеси замість неба була дерев'яна опалубка, залита бетоном. Селенія йшла вздовж цегляної стіни, покритої липким слизом. Зверху на неї раз по раз спадали потоки води, під ногами щось жебоніло і булькало, а оскільки мініпути жахаються будь-якої вільно плинної вологи, то їй були непереливки. Та ще й на цій негостинній території стояло безліч високих огорож, які доводилося долати з труднощами. На подолання кожної перешкоди витрачався цілий день. Стомившись від неймовірних фізичних зусиль, принцеса вирішила скористатися льодяниками, що їй подарував вождь племені тутечкитамців, і приручити павука. Комаха трапилася вперта і не зразу піддалася. Прийшлося пожертвувати аж трьома льодяниками! Але останні кілометри шляху принцеса пройшла, точніше, проїхала комфортно. Вона сиділа на павукові, тримаючись за його жорсткі волосини, а комаха підіймалася вертикальними стінами, переступала через ручаї і болота, за допомогою своєї павутини долала бурхливі річки. З висоти павучої спини принцеса оглядала все довкола і раділа, що більше не доведеться ні перелазити через високі загорожі, ні бруднити руки й сукню в зеленому слизові. Павук рухався так м'яко, що вона інколи засинала на його спині. Вісім потужних волохатих ніг злегка пружинили на будь-якій нерівній поверхні, і Селенія спала на павучій спині так само солодко, як сплять пасажири у вагоні Східного експресу. Щоправда, принцеса мала перевагу — рятуючись від задухи, їй не треба було відчиняти вікно.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка