Люк Бессон артур І помста жахливого у



Сторінка5/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РОЗДІЛ 11


 

Макс веде Артура в гараж. Це просторий сарай, де вільно розміщені найрізноманітніші засоби пересування. Неподалік дверей стоять два гамулі, один із них має горби: певно, для перевезення вантажів. За ними — ліо-намата, яка загалом використовується як автобус. Тут же й бойовий краб, на якого Макс особисто начепив кенгурятник із загостреними оборонними іклами. Крабом керувати легка — він заводиться з півоберта. Макс називає його Омаром: це найвища похвала. — А ми з тобою візьмемо мого улюбленого жучка! — вигукнув кльовочувак. Ця пристрасть Макса до всього яскравого, мабуть, не дасть їм змоги проскочити непоміченими. Макс піднімає листочок — під ним стоїть чудове сонечко, все рожеве, з жовтими та синіми плямами. Це господар подумав, що чорні плямки з вигляду похмурі, і перефарбував… Справді, так значно веселіше. І дуже схоже на ямайське таксі! — А нас не засічуть? — засумнівався Артур. У нього всередині щось обірвалося: хіба годиться їздити незнайомими місцями в такому строкатому авто? — Аякже! Ще б пак! А інакше навіщо нам цей круїзинг? — відповів Макс, розтягнувши губи до вух. — Що? Який такий руїзинг? — наївно перепитав хлопчик. — Круїзззззинннг! — промовив Макс з місцевим акцентом. — Це коли хапаєш тачку і ганяєш на ній головною вулицею. Спершу туди, потім сюди. І так доти, доки закадриш симпатичненьку пасажирочку або закінчиться пальне! — І він зареготав. Артур почухав потилицю і поглянув на нещасне сонечко: на таке пояснення йому нічого не лишається, як розвести руками, якби, звичайно, вони в нього були. Та воно, видно, встигло звикнути до витівок свого власника і лиш по-філософськи зітхає. Макс відкрив великого кошика, вихопив звідти двох черв'яків і почав їх розтягувати. Обидва безхребетних зразу ж засвітилися приємним синюватим сяйвом, виправдовуючи свою назву: «сяючі черви». Кльовочувак присів навпочіпки і приклеїв обидві осяйні смужки на днище сонечка. — Вони освітлюватимуть нам шлях! — пояснив він своєму пасажирові, який, спостерігаючи ці дії, не повірив очам. Залізши сонечкові на спину, Макс усівся у двомісне сідло з того боку, де вигравірувано його ініціали. Привчений батьком до охайності в авто, Артур спершу витирає ноги об килимок, а потім займає місце поруч із Максом. Легенький поштовх п'ятами — і сонечко починає швидко рухати всіма шістьма ногами. Вибігши із гаража, жучок звернув на широку підземну вулицю. Артур подивувався, скільки на ній метушилося люду. Вписавшись у щільний потік транспортних засобів, жучок змушений знизити швидкість до рівня пересування гусениці. Роздивляючись пішоходів, хлопчик помітив, що більшість із них з племені кльовочуваків. Їх легко упізнати за головами, схожими на копиці сіна із багатьох кісок, в які вплетені мушлі, та за ходою: крокуючи, вони так смикають ногами, ніби щораз наступають на жувальну ґум-ку. І лишень кльовочуваки тиняються, сховавши руки в кишені, бо у всіх інших руки чимось зайняті, тягнуть якусь здобич. Напевне, це тому, що кльовочуваки майже ніколи не працюють. Їхнє головне заняття — насолоджуватися життям. Вони сидять на узбіччях тротуарів або на терасах маленьких барів, яких тут стільки, мов опеньків після дощу. Чуваки курять сигари, п'ють Вогняного Джека і витріщаються на авто чи один на одного. Будь-який чувак з почуттям власної гідності вважає за потребу одягтися в щось пістряве, щоб аж очі вбирало. На їхню думку, така одіж допомагає їм мати оригінальний вигляд. — Ось це й називається круїзинг, хлопчику! Кермо тримаємо однією рукою, обов'язково усміхаючись, а головне — їдемо тихо-тихо, щоб встигнути усіх роздивитися. І — що найважливіше! — щоб усі встигли добре роздивитися тебе! — розтлумачив Макс свою поведінку з задоволенням лосося, якого несе течія. Одначе на Круїзинг-Авеню можна натрапити не лишень на чуваків. В натовпі промайнули Довгопанчохи-Вовпу, істоти з довгими вухами, прибульці з Третього континенту. Двічі на рік вони обростають вовною і приходять до міста стригтися. Але тепер ще не сезон. Виявляється, деякі з них, очікуючи стрижки, наймаються підмітати вулиці своїми довгими вухами. — Але ж це негігієнічно! — вигукнув Артур. Бабуся привчила його систематично мити вуха, і він ніколи не чув, щоб ними користувалися як віником. Хлопчиків вигук — наслідок його неглибоких знань мініпутського світу. А в ньому так заведено, що в Довгопанчох-Вовпу є своя система очищення вух. Ідеться про симбіоз живих істот. Маленькі блохи, яких називають бомбико-атомиками, безперервно поїдають нечистоти, які набиваються у вуха Вовпу. В блошиних шлуночках ті нечистоти перетворюються на маленькі кульки, вкриті товстою слизовою оболонкою, мов лаком. Коли шлуночок наповниться до краю, бомбики-атомики зразу ж їдуть їх продавати. Черви, що живуть глибоко під землею, як-от, мердоковти, обожнюють такі кульки. Отже, Довгопанчохи-Вовпу існують у тісній співпраці з блохами: і вулиці чисті, і черви ситі. Артур здивувався, побачивши кількох старих осматів у відставці. Вони жебрають у перехожих — просять крихти дивокорна, національних ласощів мініпутів. Несподівано на вулиці утворився затор. Максів жучок вимушено гальмує. Причиною цього виявилася процесія перлоносів, що виринула з-за рогу. Треба визнати, що на жодному континенті немає комахи, гарнішої за перлоноса. Мигдалеподібне тіло, блискуче, як алмаз, маленькі вуста, що схожі на сердечко до дня святого Валентина, і величезні очі, світлі, як річкові перлини. А їхня граціозна хода! Чорна пантера побіліє від заздрощів, оперна танцівниця шаленітиме від ревнощів! Артур ніколи не бачив таких плавних рухів. Навіть левретка поруч із перлоносом матиме вигляд розгодованого бульдога. — Ну, і як тобі круїзинг? — кинув Макс, втішаючись розгубленим пасажиром. Артур поступово отямився. — Це, звичайно, кльово, тільки боюся, що ми запізнимося… А якщо ми запізнимося тепер — запізнимося назавжди! — відповів хлопчик. — Гаразд! Тоді повернемося згодом. Макс смикнув за мотузочок — і панцир жука розкрився, розломився навпіл, вивільнивши тонкі прозорі крильця. Сонечко піднімається над вулицею і летить, як винищувач, тріпаючи прозорими крильцями та здіймаючи хмари куряви, а вслід за нею до самісінького кінця вулиці летять не найприємніші побажання. — Круїздзиннннь! — відповів іншим водіям Макс, піддаючи їхні нерви ще більшому випробуванню.  

Назва «круїзинг» походить від слова «круїз», що означає морську подорож, пов'язану з бурями та штормами. Батькова поїздка в авто ніяк не підходить під це визначення, бо вона — не морська і ніякі бурі та шторми їй не загрожують. Та й ритм його авто ніскілечки не нагадує розмірений ритм хвиль. Його вісім десятків коней брикають і мчать галопом. — Любий, повільніше! Мене зараз знудить! — стогне дружина, упершись щосили в панель з приладами. — А тебе завжди нудить, хай би як я їхав! — відповів батько, повністю зосередившись на процесі кермування авто. Теперішня його поведінка може видатися нормальною — адже він стурбований зникненням сина. Досі ми спостерігали, як він його сварить, і могли б засумніватися, чи він його любить? Звісно, цей чоловік може просто не вміти любити. Та батьківське чуття він, на щастя, має. І ми, здається, на нього натрапили. А любити можна й навчитися, як вчаться рухливих ігор чи зав'язувати шнурівки. Якщо вам серце не підкаже, як це зробити, виберіть собі провідника, і нехай він веде вас дорогою любові. Напевно, коли Франсуа був дитиною, батьки любили його мало або не так, як треба. Тому він виріс таким недоладним… Але тепер він тривожиться за сина, тому веде авто всліпу — інакше кажучи, просто в розриту могилу. Так завжди буває, коли боїшся втратити дорогу тобі людину. І біда ніколи не приходить сама… Незважаючи на хвилювання через Ар-турове зникнення, батькові годилося б уважніше поглядати на дорогу. А він про неї забув, і зіткнення вже не за горами. З одного боку, це добре, коли всі думки і почуття наповнені любов'ю до сина. З другого ж — коли ти за кермом, не слід через це втрачати голову, бо в будь-яку мить може статися аварія. Аварія боліда з двигуном у вісімдесят кінських сил, пущених галопом зі швидкістю сто тридцять кілометрів на годину ґрунтовою дорогою, — це завжди катастрофа. © http://kompas.co.ua Франсуа втратив пильність саме тоді, коли гурт кіз чомусь вирішив перетнути транспортну артерію. Ми не дізнаємося в них, який недотепа забув зачинити ворота загону і якого біса їх понесло серед ночі на трасу. Нема на це часу — кози вже в дорозі. Тому зафіксуємо все, як було. Франсуа тисне на гальма. З пронизливим скреготом колеса блокуються. Дружина нелюдськи заволала і влупилася фізіономією у вітрове скло. Нечуване репетування істоти невідомої породи примусило кіз закам'яніти посеред дороги. Франсуа крутить кермом врізнобіч, та заблоковані колеса прокручуються на місці. Скориставшись паузою, повідомляємо, що в цьому місці траса йде під нахилом і навіть заблоковані колеса не заважають авто поволі сповзати донизу, інакше кажучи, наближатися до рогатого гурту. І ось воно потрапляє в стадо — і кози заметушилися, ніби поміж них затесався вовк. Але великий козел-вожак не боїться вовків, і доки його кізки розбігаються вусібіч, він, упершись копитами в землю і нахиливши круторогу голову, приготувався до битви. Франсуа вчепився в кермо, як приклеєний. Вирячивши перелякані очі, він усвідомив, що зіткнення не уникнути.  



Зі свого боку тварина побачила в яскравому світлі фар обличчя ворога. Це не вовк, а всього лише баран, який виблискує чудовим золотим руном. Треба сказати, що фірма постаралася: символ виконано натурально, і справжній козел, позираючи на штучну баранячу голову, має його за живого ворога. Тварина (справжня!) лупить копитом об асфальт. З-під копит летять іскри, козел войовничо тріпає бородою, розмітаючи дорожню пилюку. Він готовий до бою. Його ворог більший разів у десять, але наш козел гордий і нізащо не відступить. Тим більше, що на нього дивляться всі кози. Батько заплющив очі. І обидва представники парнокопитих, справжній та штучний, зчепилися рогами. Зазвичай у таких боях тварини годинами б'ються, доки один із них обламає роги і втече. Але тепер достатньо одного випаду — з боку живого козла, звичайно. Авто, скрегочучи, розпалося на шматки. Фари перекосилися, із радіатора повалив густий пар. Бампер дзвякнув об асфальт, з продірявлених баків задзюркотів бензин і потекла олива. Поволі, ніби спросоння, відвалилися дверцята. Козла це оглушило і подивувало. Що ж, на його місці кожен би розгубився. — Вибач! — пробурмотів батько. Це адресувалося козлові. Франсуа тільки-но помітив табличку: «Обережно — дикі тварини!» Ось чому роги у нього, як два штопори: це гвинторогий козел, carpa falcorica. Струснувшись, гвинторогий козел гучно чхнув, зафуркав, а потім, гордо піднявши голову і набравши в легені побільше повітря, переможно загукав. Його цілковита перемога не викликає сумнівів, і стадо привітало його радісним меканням. Погордливо зиркнувши на кізок, козел поважно пішов до найближчого гайочку, а стадо шанобливо затрюхикало за ним. Незабаром і дерева, і нічна пітьма поглинули тварин, які так недоречно вирвалися на волю. Франсуа сидів, не поворухнувшись, стискуючи кермо занімілими пальцями. Якби він мав гроші, то придбав би собі «Ягуара», і тоді б на капоті урочисто сидів не безмозкий баран, а сильна хижа кішка, для якої козел — навіть гвинторогий — вечеря на один зуб. Вона б змела його, як миша шматок сиру. Поставивши руками на місце відвислу щелепу, батько поклявся усіма богами, що більше ніколи не поліруватиме того чортового барана, хай би яким золотим було його руно!  

РОЗДІЛ 12


 

Максів жучок піднявся на таку висоту, що йому ні в якому разі не загрожує зіткнення з козлом, навіть гвинторогим. Він летить над землею крізь нічну млу, освітлюючи дорогу приклеєними до днища черв'яками. Їхнє миготливе світло вихоплює із темряви то травинки, то квітку, яка стулила пелюстки у сні. І хоча краєвид унизу переважно із різновидів рослин, Артурові здається, що вони пролітають над руїнами стародавніх будівель, і незабаром унизу виникне забутий храм чи занедбаний палац. Хлопчик часто дивиться науково-популярні телепрограми про зниклі цивілізації, а в них найбільше показують, як дослідники знаходять забуті храми виключно вночі при світлі смолоскипів. Він уже бачив і таємничі піраміди, і загадковий світ затонулої Атлантиди, і стародавні храми Ангкору. Йому подобається дізнаватися про подорожі і пригоди. Коли він був зовсім маленьким, то мріяв стати мандрівником. Але й подумати не смів, що колись потрапить у країну мініпутів, у якій сам переживе такі пригоди! Зокрема, зараз він, Артур, вік — тисяча років, зріст — два міліметри, пролітає над галявиною на спині у сонечка, а поруч з ним сидить кльовочувак, на якого вдома чекають семеро дружин. Такі пригоди варті й пірамід! Макс смикає за поводок — і сонечко планерує до землі. Артур і злякатися не встиг, як жучок приземлився між двох травинок, зробив кілька кроків по іржавій трубі і враз провалився у відкритий отвір. Хлопчик пригадав, що труба, по якій вони втікали з палацу Жахливого У, справді проржавіла в одному місці, і в цю діру було видно небо. Але тоді вони не могли скористатися цією дірою як виходом, бо вона розташована занадто високо. Зате тепер Максове сонечко скористалося нею як входом. Пірнувши в трубу, воно летить між брудних стін, як літак-винищувач. А для цього треба добре знати місцевість. Похитуючись, жучок освітлює засмічене дно приємним фіолетовим сяйвом. Як годиться кльовочувакові, Макс недбало тримає кермо однією рукою. Ніякого стресу, ніякого бажання на крутих віражах учепитися в кермо обіруч. Коли належиш до племені кльовочуваків, доводиться весь час мати кльовий вигляд, особливо за кермом. Кидаючи погляди на стінки труби, що пролітають мимо, Артур захоплюється хвацькими Максовими рухами. Підлітаючи до чергового перехрестя, він завжди скеровує авто в потрібному напрямку. — Здається, я пізнаю ці місця! — вигукнув хлопчик. — Я тоді поїздив тут на своєму авто. — А що в тебе за тачка? — поцікавився Макс. — Та то таке — всього лиш «Феррарі»… П'ятсот коней, — зумисно байдуже промовив Артур. — П'ятсот кінських сил? А скільки ж це буде в жучках? — здивувався Макс. Він ніколи не чув, щоби потужність авто вимірювалася в силах якихось коней. — А-а-а! Я цього не знаю! — відмахнувся хлопчик. Справді, задачка нелегка — швидко обрахувати, скільки треба взяти сонечок, щоб замінити хоча б одного коня. Макс узявся за руків'я. Це, певно, гальма, позаяк комаха відразу ж викинула лапки і опустилася на землю. Перебираючи всіма шістьма лапками, вона уповільнює хід, як боїнг на злітній смузі. Згорнувши прозорі крильця, сонечко ховає їх у твердий панцир і нарешті остаточно спиняється. Цікаво, може, й трап подадуть? Ні, трапа нема. Вони ще не досягли мети. Тому Макс натискує на кнопку, і сонечко поновило свій біг на шістьох лапках. — І як тобі це? Твоя «Феррарі» так може? — запитав Макс, неприховано пишаючись своїм сонечком. — Ні, так не може, — чесно зізнається Артур; йому не хочеться псувати приятелю задоволення. Жукомобіль підбігає до широкої діри. Тієї самої, звідки на мініпутську столицю летів потік води, що його пустив Жахливий У. Артур пригадав, як вони з Селенією та Мотлохлюшем щосили гупали у міські ворота, а в цей час вода, вирвавшись із труби, буквально мила їм п'яти. Це було того дня, коли вони врятувалися від пазурів У. Тепер Артур знову стоїть перед знайомою брамою, і серце його стискається так, як тоді, коли він уперше побачив принцесу Селенію. Лишень хлопчик подумає про майбутню зустріч із принцесою, як у грудях його щось стукає так гучно, ніби бубон у руках шамана. Ми часом забуваємо, що повернення — значно більше випробування, ніж перший приїзд. Коли повертаєшся в знайомі місця, де звідав щастя, ти заздалегідь втішаєшся зустріччю з друзями, з усіма, кого встиг полюбити. Але та радість змінюється тривогою: може, твій друг тебе зрадив? І твоє улюблене дерево спиляли, поставивши на його місці бетонну тумбу… «Очі не бачать — душа не болить», — повчає прислів'я. І від його усвідомлення кров холоне в жилах, і Артур здригається, як від пропасниці. — Приїхали! Ну, приятелю, вперед! А мені пора змотувати вудки. Я не хочу надовго залишати моїх дівчаток на самотині! — заявив Макс, не підозрюючи, як його слова лякають Артура. Якщо кльовочувак боїться полишити своїх дружин на якусь годину, то що думати йому, коли він не бачився із Селенією цілих десять селенелій! — Вона, певно, мене й не впізнає! — з жахом подумав хлопчик. На прощання Макс помахав рукою, круто розвернув свій жукомобіль і рвонув з такою швидкістю, що ніхто його не наздожене. Артур поглянув йому вслід… Так не хочеться самому йти назустріч невідомому! Хоча б хтось був поруч, навіть кльовочувак зі своїм виставлянням! Але життя влаштоване таким чином, що наші побажання рідко збігаються з нашими можливостями. Як каже Артурів дідусь, — таке життя — се ля ві! Що ж, Артур зобов'язаний допомогти, а упізнає його Селенія чи ні, то вже справа десята. Але хто ж всетаки спорядив до нього павука з рисовим зеренцем? Настав час рішучих дій. Рятувальна операція під силу лишень відважному воякові — меланхоліку вона не по зубах. І Артур, зібравши в кулак свою волю, люто загатив у браму. Кожен його удар відлунює у великій трубі, але з іншого боку брами, мабуть, ніякого руху. Там така тиша, ніби немає жодного мініпута. Артура лихоманить. Невже він запізнився? — майнула в голові зрадницька думка. Якщо Селенія його не впізнає, це зле, але не зовсім, а ось якщо він її втратить — це дуже зле. Думка про можливе нещастя надає йому сили, і хлопчик налітає з кулаками на ці бісові ворота, що байдуже стоять на сторожі невідомого. Артура охопила паніка, йому навіть довелося зробити кілька дихальних вправ, щоб заспокоїтися і почати розмірковувати логічно. «Думай, Артуре, думай! Має ж бути якесь рішення!»-повторював він, бігаючи під брамою, як тигр у клітці. Несподівано попереду зблиснула іскорка надії. — Перископ! — вигукнув хлопчик, хоча нікому було його чути. Він згадав про систему дзеркал, яка давала можливість мешканцям міста бачити все, що відбувається за стінами, не відчиняючи брами. І про невеличке віконечко, в яке сторожа завжди могла розгледіти прибульців. Тепер головне — знайти, де розташоване нижнє дзеркальце перископа або хоча б віконечко сторожі. Артур уперся долонями у ворота і став поволі, міліметр за міліметром, їх обмацувати, шукаючи віконце чи щілинку, через яку міг би проникнути в місто. — Знайшов! — гукнув Артур, намацавши щілину між дошками і просунувши крізь неї пальці. Підчепивши ними панельку, він потяг щосили — і панелька піддалася. Відірвавши її, він побачив блакитнувате скло, яке й перепиняє шлях до міста. Але через нього можна зазирнути всередину! Від побаченого хлопчик онімів. У місті немає руху. Ніщо не шелестить, не шурхотить. Не вирує життя. Немає жодної душі. Місто, таке завжди радісне, строкате, має вигляд похоронного бюро. Затуляючи руками світло, щоб не було відблисків, Артур вдивляється в майдан перед брамою. Та він може скільки завгодно плющити свій веснянкуватий ніс об скло, вдивляючись у вулиці, що ведуть у центр міста. Мініпутів ніде не видно… Не видно й жодного моль-моля… Артурові не зрозуміло, в чому ж річ, одначе страх уже заповнив кожну клітинку тіла і ось-ось поглине його цілком. Сталося щось неймовірне. Страшніше за нещасний випадок, за загрозу нападу. Певно, це справжня катастрофа загальнонаціонального масштабу, внаслідок якої зник увесь мініпутський люд. Хто міг таке заподіяти? Невже усіх мініпутів полонили? Кинули за ґрати? А може, їх просто знищили, всіх, до ноги? В Артуровій голові випливає багато запитань, але жодної відповіді на них нема. З безсилля він відчув, що або зараз його скрутить якась недуга, або голова розлетиться на тисячі шматочків. Гнів і розпука підкотилися до самих щік, дійшли аж до кінчиків пальців. І він з такою силою вгатив у блакитнувате скло, яке перед ним нічим не завинило! Скло упало, як підгнила віконниця, яку не зачинили на гачок. Вочевидь, черговий королівський вартовий зле виконував свої обов'язки. Артур аж заточився від подиву. Єдиний раз гнів його пішов на користь. Але часу на роздуми у хлопчика нема. Він просовує голову в діру і уважно оглядає всі закапелки, невидимі через скло. Однак там — нічого нового. Місто — як пустеля… — Тут хтось є? — ризикує подати голос Артур. Але відгукнулася сама тиша. Він гукнув голосніше, та ніхто його не почув. Депресія уже зловтішалася: ось-ось вона обплутає тенетами чергову жертву. Артур тим часом оглянув діру і переконався, що вона вже не така й маленька. І тут він став міркувати про те, чи зможе десятилітній хлопчик, що має в цю мить зріст близько двох міліметрів, прослизнути через неї. «Хто не ризикує, той не п'є шампанського!» — вигукнув він по думки, пригадавши підслухану дідусеву приказку. Втім, Арчибальд ніколи не зловживав цим напоєм, хоча й постійно ризикував. Згадки про дідуся збадьорили Артура. Він все одно не має вибору. Це єдиний шанс… Мудрі люди кажуть: де пролізла голова, там пропхається й тулуб. Та це не стосується маленького хлопчика, перетвореного на мініпута. Адже в цього люду голова значно більша за нижню частину тіла. І Артур вирішує спробувати пролізти ногами вперед. Йому вдається прослизнути майже всьому, але коли дійшла черга до голови, основною перешкодою стали вуха. Вони ніяк не хочуть щільно притискатися до голови, як це роблять Альфредові, коли пес чогось злякається. Ох, навіть задля доброго діла обдирати вуха не дуже приємно! Але нарешті подряпані вуха протислися у місто мініпутів. Артур упав на землю, як торба з брудною білизною на дно кошика. Він швидко став на ноги і, щоб мати пристойний вигляд, струсив із себе порох. Але його ніхто не зустрічає… Як перископ, хлопчик поволі обертається на місці, уважно озираючи майдан та вулиці-провулки, що ведуть до нього. Навколо ні душі.  

РОЗДІЛ 13


 

Хлопчик поволі рухається до головного майдану. Там збирав король своїх підданих на урочистості. Мініпути полюбляють святкувати й веселитися, а тому збираються перед палацом на великому майдані. Вони ніколи не були войовничими. Навпаки, цей люд завжди готовий пустити сльозу — як з печалі, так і з радості. Вони тішаться під час святкових маніфестацій, захоплюються будь-якими виступами і віршами. Та найбільше їм до душі квіткові церемонії. І з тої причини, що в королівстві росте триста шістдесят п'ять квіткових видів, вони щодня віддають шану якійсь квітці. Тому щоранку мешканці збиралися на майдані і виспівували хвалу квітці цього дня. Така церемонія зачіпала за живе, і кожен ішов туди, щоб пустити сльозу. Мініпутські сльози мають безліч корисних властивостей. Спеціальні сльозозбирачі ходили поміж рядами і збирали безцінні перлини в кокони шовкопрядів. Потім усю вологу, що пролилася з радості і захоплення, зливали в гігантські ємності, які зберігалися в призначених для цього коморах. В останній день селенельного року, що якимось загадковим способом збігався з нашим першим квітня, коштовну рідину використовували під час великомасштабної акції — свята риби. Це була й справді подія національного рівня. Щоправда, заздрісники вважали її смішною, бо ж мініпути, які бояться води і більшість їх ніколи в очі не бачила риб, не можуть на повному серйозі святкувати день риби. У відповідь на випади таких нудних осіб мініпути заявили, що святкують вони вдавано. Хоча, зрозуміло, радощів від такої заяви не зменшилося. Дехто навіть став називати цей день — днем дурня. Хто ж не захоче раз на рік побавитися вволю і не бачити перед собою якусь кислу пику?! Так що в день риби дуріли всі досхочу. Поголос про це дурнувате свято, чи то на честь риби, чи на честь дурня, швидко поширився усіма континентами і проник на земну поверхню, у великий світ. Людям це сподобалося, і вони теж стали першого квітня веселитися на всі заставки. Єдине, що було їм невтямки: як це називати — днем риби чи днем дурня? Тому в кожній країні обирали назву, яка їм до вподоби. Французи, скажімо, першоквітневий день називають по-мініпутськи — днем риби. І тепер, хай би як називали це свято, першого квітня всі люди в цілому світі підколюють одне одного, жартуючи, і сміються із власних слабкостей і вад. Традиція першоквітневого свята у мініпутів вкорінилася. Щороку король особисто розпочинав святкування: урочисто виливав зібрані протягом року сльози в басейн, посеред якого височіла велетенська скеля з висіченим на ній зображенням риби. Першого квітня сльозозбирачі не працюють, і кожен, хто від сміху наплакав багато сліз, може сам їх виливати в басейн. Або полити свій садочок біля будинку… Сльози від сміху солодкі на смак, від них краще ростуть квіти й тягнуться вгору корисні рослини. Протягом року будь-який мініпут може прийти до басейну і зачерпнути з нього хоч пригорщу цінної вологи, щоб оживити рослини чи напоїти ґрунт. Але все ж таки: чому риба? Спитайтеся мене — і я відповім. Позаяк мініпути мають звичай за все дякувати небу і з пошанівком ставитися до всього живого на білому світі. Але ж, погодьтеся, що на світі стільки всього, про що мініпути або не знають, або знають дуже мало. Одначе лиш нечема чи дурень не поважає когось через те, що не знайомий з ним особисто. Про риб мініпути знають дуже мало, майже нічого. Тому риба для них — втілення всього невідомого, що існує на світі і так чи інакше задіяне в процесі, що його називають кругообігом життя. Пошановуючи рибу, мініпути уславляють природу, що завжди має напоготові сюрприз. А оскільки мініпути тонкосльозі, то найбільший подарунок для природи — їхня прозора волога. Тепер, коли ви довідалися про першоквітневі святкування та мініпутську рибу, сподіваюся, що ви щороку першого квітня реготатимете до сліз, щоб ушанувати мініпутський люд, який вигадав це веселе дійство, та ще й поливатимете ваші кімнатні квіти, щоб краще цвіли. Артур сів на камінь. Він дуже пригнічений. Жодної живої душі… Безслідне зникнення мешканців міста — як це зрозуміти? На землі він побачив кілька слідів — звичайних слідів від ніг. Артур уперся ліктями в коліна. Поклав підборіддя на долоні і глибоко зітхнув. В позі майже Роденівського мислителя хлопчик має вигляд досить привабливий: дрімлива, перепрошую, замислена статуя. Хлопчиків погляд неуважно ковзнув майданом і зупинився на статуї, поставленій, точніш, покладеній ліворуч від входу до палацу. Статуї часто ставлять перед входом до громадських будівель. Та лежачих статуй Артур ще не бачив. Тим більше таких — з підігнутими колінцями і долоньками під щокою. Нічого урочистого в такій позі нема. Так зазвичай сплять. І тут Артур здогадався! «Та це ж не статуя!» — вигукнув він, ударивши себе в чоло. Скочивши з каменя, хлопчик помчав через майдан до сплячого мініпута. «Тільки б він не був зачарований, як Спляча Красуня!» — крутиться в його голові єдина думка. Тепер усі його сподівання виключно на цього лежня. Він єдиний, хто може пояснити, куди так таємничо зник мініпутський люд. Артур наблизився до сплячого, та той і не поворухнувся. Невже з його тіла вилетіла душа? Що ж таке сталося? Може, його зачарували? Але хто? І навіщо? Та куди щезли всі інші? З якого такого дива вчаровувати єдиного мініпута — не короля і не принца? А що як цього хлопця убили невідомою зброєю? Тоді навколо повинні лишитися сліди боротьби чи якихось руйнувань… Але вартовий — це красномовно засвідчує його одежа — лежить на землі, згорнувшись калачиком, і, як упевнився Артур, міцно спить. Та ще й хропе, хоча й не так гучно, як Маргарита, інакше Артурові було б чути і на іншому боці майдану. Мініпутський ніс виводить винятково тоненькі рулади. — Та він же… спить!!! — закричав Артур, уклавши у вигук усю свою зневагу. І без будь-якого співчуття хлопчик енергійно копнув його в сідниці. Вартовий схопився, закліпав очима і (віддамо йому належне!), вмить схопивши кинутий поруч спис, виставив його вперед. — Допоможіть! На палац напали! До мене, Ваша королівська величносте! — зарепетував він, навіть не втямивши, звідки ж небезпека. Артур замахав руками, подаючи знаки, схожі на ті, коли саджають літака. — Гей! Прокинувся? Поглянь — це ж я, Артур! — чітко промовляючи слова, кричав хлопчик просто в обличчя вартового. А той все одно махав головою і так вертів списом, що хлопчикові довелося відскочити від нього якомога далі. Шкода, що напохваті нема холодної води — а то він би швидко привів до тями цього лежня! Струсивши із себе залишки сну, міні-пут поставив списа на землю і допитливо зиркнув на Артура. Нарешті до нього дійшло, що вся загроза — це маленька людина, що розмахує руками перед його носом. Обличчя цієї людини йому когось нагадує! А коли подумати добре, то й голос не видається незнайомим. — Артур? — нарешті питається вартовий, знітившись від власної нездогадливості. — Так, це я! Артур Гігантик! — відповів Арчибальдів онук і… чоловік Селенії. Артур ще не зовсім усвідомив, що він побрався з принцесою. Чи, може, він ще наречений? Церемонія відбувалася так стрімко, а свідків було так мало (тільки один!), що хлопчик засумнівався, чи відбулася ця подія насправді. — Ну, звичайно! Це — Артур! — вигукнув сторож, ніби до цієї миті його не діймали сумніви. — Яким вітром тебе сюди занесло? Артур ошелешений. Невже цей тип так довго спав, що навіть не знає, яка трагедія сталася в місті? Та хлопчик не встиг поставити гнівного запитання, як вартовий довірливо поцікавився: — Скажи, а що, я й справді задрімав трохи? Знаєш, таке зі мною буває… Але рідко! Я завжди чесно стою на варті! А вчора переїв дивокоренів, і вони невдало вляглися в шлункові. Гадаю, цей маленький інцидент не набуде розголосу?! — змовницьким тоном напівспитав він. — М-м-м… Так, звичайно! — бадьоро відповів Артур. Чесно кажучи, він розгубився. — От і гаразд! — задоволено промовив вартовий. А потім загорлав: — Чуєте, люди добрі? Артур повернувся! Хай живе Артур! Слава принцові Артуру! Зненацька скрізь засвітилися вогні. У кожному віконечку кожного будинку з'явився крихітний вогник, а мешканці повибігали на ґанки. Дехто сонний, дехто прокинувся, але всі живі-здорові! Артур вражено спостерігає дійство, яке годилося б назвати «Пробудження міста». Зусібіч на майдан збігаються мініпути. Хтось зіскакує з високих віт, хтось — спускається ліанами, а є й такі, що вхопили тобогани і поковзом летять до центру міста. Всі вигукують ім'я Артура. Поголос про його прибуття поширюється швидше за кола по воді. Щоразу, коли лунає: «Ура, Артур!», на обличчях усмішки. Діти верещать від радощів, дорослі плескають у долоні, і всі прямують до палацу. Сльози струмком линули з Артурових очей, побігли по щоках, як сік переспілої груші, а серце розтопилося, як шмат масла на сковорідці. Тепер головне — не перестаратися і не зашкварчати, а то можна й пригоріти. Та як не розтанути від таких палких почуттів?! Обличчя мініпутів, що оточили хлопчика щільним колом, сяють від радості і щастя. Він гадав, що про нього забули, а виявилося, що про нього не лише пам'ятають, а й радіють його появі! Навіть у школі після літніх канікул друзі не зустрічають його так палко. Радше, навпаки. За час довгої відсутності між однокласниками завжди виникає певна дистанція, яку з початком нового навчального року доводиться щораз долати. І з цього не слід дивуватися: час, що для дорослого пролітає, як одна мить, у дитини насичений багатьма важливими відкриттями, а тому тягнеться довго. І школярам доводиться наново звикати одне до одного і намагатися зрозуміти, які зміни сталися з приятелем за канікули. Ми вже казали, що мініпути палко висловлюють свої почуття. Тому кожен з них вважає за потрібне кинутися Артурові на шию. І роблять це з таким захватом, з яким блоха падає на пса. Зненацька якась крихітна людина, розштовхуючи натовп, як хвилеріз, так пристрасно кинулася на Артура, що той не втримався на ногах і вони вдвох покотилися по землі. На щастя, навколо повно люду, так що далеко відкотитися не вдалося. — Мотлохлюш?! — радісно вигукнув Артур, упізнавши лукаве личко міні-пута. — Артуре, невже це ти? — луплячи хлопчика щосили по спині, гукнув маленький принц, ошаленілий від щастя. Друзі покотом котяться то в один бік, то в інший, як двоє щенят, висловлюючи свою радість штурханами та вигуками. Яке це щастя, що вони зустрілися знову! Першим отямився Артур. Ставши на ноги і допомагаючи підвестися приятелеві, він, струсивши пилюку, спитав: — А куди ви всі поділися? Я так хвилювався! — Як поділися? Ми спали! Ти знаєш, котра година? — відповів Мотлохлюш, показуючи затиснутий у руці пісковий годинник. Справді, мініпути мешкають під землею і без годинника час не визначиш. А якщо згадаємо, що Артур проник до мініпутів після півночі, а поїздка на сонечку тривала близько години, значить, тепер глупа ніч… І сонний король, що невпевненою ходою вийшов із дверей палацу, — найкраще це підтверджує. — І-і-і… а-а-а-у! — позіхнув король, потягуючись. — Ну, і де той зірвиголова, що посмів серед ночі мене розбудити? Хриплий голос короля теж засвідчив правдиві слова Мотлохлюша: година й справді рання. Та ще й король вийшов сам, без свого вірного конопса, якого, певно, не зміг розбудити. На коротеньких ніжках, одягнений у штани з великими буфами із акацієвого листя, самодержець має кумедний вигляд. Одначе нікому і на думку не спаде кепкувати з нього. По-перше, тому, що ніхто не кепкує з королів, а по-друге, тому, що всі мініпути носять штани такого самого фасону. Але не всі можуть дозволити собі пошити штани з акацієвого листя — дуже дорогої тканини. Адже акація дуже рідко скидає листя… І хто його знайде, той вважається щасливчиком усіх Сімох континентів. Король протер очі, струснувся, як пес, що вискочив з води, і повторив своє запитання. Озирнувшись, Мотлохлюш помітив батька. — Це Артур, тату! Поглянь! — відповів радісний син і з веселим сміхом підштовхнув друга до його величності. — Артур??? — не віриться королеві. Він оглядає хлопчика зусібіч, навіть обмацує його, ніби хоче переконатися, що перед ним не привид. Артур посилено кліпає очима і намагається щось сказати, та не може повернути язиком. Події неймовірно швидко розвиваються, але не так, як він того хотів! Несподівано король поправляє одяг і навіть пробує щось зав'язати. — Перепрошую, Артуре… Я так міцно спав… Прокинувся… І зовсім не так одягнутий… Що ти тут робиш посеред ночі? Він нарешті переконався, що перед ним і справді Артур — рятівник мініпутського королівства від Жахливого У. Артур не знає, що відповісти. Він давно вже знічений через те, що розбудив ціле місто, в якому всі мирно спали, і де, судячи з усього, нічого не сталося. Та не сам же він вигадав рисове зеренце, на якому було прохання допомогти, не сам послав павука, що наступав йому на п'яти?! — Рисове зеренце? — перепитав король. — Дивна річ! Річ і насправді настільки дивна, що всі зареготали. Цей сміх — яскраве вираження мініпутського характеру. Ні з того ні з сього вони ладні іржати, як кінський табун, і ридати, немов невичерпний фонтан. Одначе слід зауважити, що сміятися вони більше люблять, ніж плакати. Незважаючи на безцінність їхньої слізної вологи.  

— Мій маленький друже, мініпути пишуть лишень на листочках з дерев, — промовив король голосом директора школи на показовому уроці. — Листочки дубів використовують для написання законів, листочки ясенів — для записів мудрих думок та висловів, липові листочки — для липких наліпок, березові — для службових листів… — Кленові — для кулінарних рецептів, вербові — для завуальованих записочок, — підхопив хитруватий Мотлохлюш. — У мого батька найбільша колекція куртуазного листування, перепрошую, вербових листочків… — Досить, Мюше! — обірвав сина король, не бажаючи змінювати тему розмови на таку делікатну, як його приватне листування. — Я певен, що наш дорогий гість уже все зрозумів. Абсолютно певен! Сподіваюся, що читачі також осягнули: для кожного виду послання мініпути використовують усякі листочки. На платанових пишуть заклики, на грабових — вироки, на листочках тополі — суспільно-політичні статті, на капустяних — повідомлення про приємні події, весілля чи народження, на ялинових голках — скарги… Але зупинімося, бо так ми зайдемо дуже далеко… Король викликав офіційного літописця і художника за сумісництвом. — Шановний, ось ви художник! Чи писали б ви на рисовому зеренці? Ні? Правильно! Чого б тоді не писати заразом і на стінах?! — пожартував король. Він остаточно прокинувся, незважаючи на нічний переполох, і вже перебуває в доброму гуморі. — Мені здається, що хтось так недобре позбиткувався з тебе, Артуре! — завершив король, доброзичливо поплескуючи хлопчика по плечі. — Молодь буває такою наївною! Артур заплутався в думках. Йому абсолютно зрозуміло, що ніхто з родичів не міг надіслати листа на рисовому зеренці. Арчибальд так не жартує. Маргарита занадто заклопотана господарськими справами, мати — близькозора, щоб писати так дрібненько, а батько нетерплячий взагалі щось написати. Лишається Альфред. Артурові ніколи не шкода похвалити свого пса за його неймовірні вчинки, але вирізати напис на зеренці… До того ж там інший почерк… Та коли цього листа не писали у великому світі, значить, його написано у мініпутському королівстві! Але хто ж таки написав?  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка