Люк Бессон артур І помста жахливого у



Сторінка4/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РОЗДІЛ 9


 

А в домі хропе Маргарита. Не можна сказати, що Арчибальд цим стурбований. Йому просто не спиться. Але коли безсоння супроводжується громоподібним носовим свистом, від якого аж тремтить нічний столик, зі сном можна розпрощатися назавжди. Хоча бабуся й при тілі, все одно не віриться, що її хропіння може позмагатися зі звуками відбійного молотка найновішої конструкції. Або зі свистом скороварки, поставленої на відкручене на всю силу газове полум'я. Арчибальд крутиться в ліжку, підстрибуючи в такт хропіння. Бабуся, певно, й не відчуває тих підскоків. Одначе незабаром модуляція звуків змінилася. Вона захропіла рівно і монотонно, конвульсії нічного столика припинилися. Арчибальд позирає на настінного годинника з боєм. Великій стрілці, що тремтить від Маргаритиного хропіння, вдається ще й час показувати. Навіть якщо припустити, що вона на кілька хвилин помиляється, до полуночі лишилося зовсім мало — чверть години з хвилинами. До того часу, коли місячний промінь упаде на лінзу далекоглядної труби і відкриє прохід у країну мініпутів, лишається якихось п'ятнадцять хвилин. Арчибальд розмірковує. Звісно, Маргарита витягла на світ Божий вагомі аргументи. Вона правду каже: для таких мандрівок потрібно мати міцне здоров'я, а він уже не такий молодий. З другого боку, щоб мініпути мали його за боягуза… Це жахливо! А чутися зрадником перед власним онуком ще жахливіше. Та навіть якщо не зачіпати довір'я і зраду — а що як мініпути потерпають від лиха?! Невже він так і залишиться вдома і до ранку слухатиме хропіння дружини — то глухе, то з присвистом? На мить Арчибальд завмирає, затаївши подих, а потім набирає в легені побільше повітря. Звісно, він терпітиме ці звуки. Ось уже двадцять літ, як він чує їх щоночі, і навіть якщо сьогоднішня ніч особлива, вона все одно колись скінчиться… «А завтра буде новий день», — зручно вмощуючись під ковдрою, завершує роздуми дідусь. Якщо спати в екстремальних умовах, то хоча б з елементарним комфортом. Але так уже випадає: лишень приймеш рішення, до якого доля довго і вперто тебе схиляла, як вереда-фортуна враз змінює своє бажання і подає тобі знак, наштовхнувшись на який, ти розумієш, що твоє рішення не варте ламаного гроша. Так, до прикладу, коли ти довго вагаєшся, стати під душ чи ні, і нарешті заходиш до лазеньки, а виявляється, що гарячу воду вимкнули! Тому якраз тоді, коли Арчибальд вмостився під ковдрою, долинув барабанний стукіт. Або, якщо хочете, ірландський степ у виконанні гурту буйволів. А простіш, шалене гупання у двері. Арчибальд аж підскочив, а Маргарита ніжно усміхнулася: у неї заткнуті вуха — і звуки буйволячого танку здаються їй ніжним легеньким постукуванням. Уже два тижні бабуся затикає собі вуха на ніч, бо, бачте, прокидається від Арчибальдового хропіння. А дідусь, ні за яких обставин не забуваючи про куртуазне ставлення до жінки, так і не сказав їй, що прокидається вона виключно через свій грім-свист. Але куртуазність нікому ще не зашкодила. І тепер Арчибальд втішений, що може спокійно драпанути з дому. Швидко, наскільки це дозволяє його вік, він схоплюється з ліжка, але з поспіху не може надягти вовняні капці. Нарешті, перемігши їх у двобої, він бігцем поспішає в коридор. У двері гримають, одначе не так гучно: хтось там уже стомився. Арчибальд защіпає халат і чіпляється за перила, щоб не впасти на сходах. Так буває, коли поспішаєш. Підійшовши до вхідних дверей, дідусь, навіть не поглянувши в маленьке віконечко, щоб поцікавитися, хто це явився серед ночі, відсунув засув. Двері навстіж — а на порозі Артур! — Артур??? — здивувався Арчибальд, аж очі його округліли. Хлопчисько ж, зігнувшись навпіл, важко дихав після тривалого бігу. — Чому ти повернувся? Де твої батьки? І де, хай йому біс, авто? — закидав онука запитаннями стривожений Дідусь. Артур не відповідав, намагаючись втягти в себе якомога більше свіжого повітря. Схопивши за плечі, Арчибальд намагався утримати його вертикально, щоб він швидше отямився. — Що сталося? Аварія? Де це сталося? — тривожно запитував Арчибальд. — Ні, я просто втік! — ледве промовив хлопчик. — Як це — втік?! З подиву, а головне, з усвідомлення наслідків цього вчинку, старий завмирає, не встигаючи навіть стулити рота, звідки пролунали запитання і оклик одночасно. В такому стані він приблизно нагадує соляний стовп. — Дідусю, в нас мало часу! Промінь ось-ось з'явиться! — смикає Арчибальда хлопчик, тим самим засвідчуючи, що коли навіть з диханням у нього бувають проблеми, то з ідеями — ніколи. Арчибальда вражає наполегливість цієї маленької людини. Як не крути, а внук — точнісінька його копія. У нього така сама білява голівка, наповнена фантазіями і впертістю. Арчибальдові і тепер не забути тої мандрівки, яку він здійснив у свої десять років. Батько тоді подарував йому золоту рибку — свій приз, отриманий на сільському святі. Запущена у вузьку склянку, рибка билася об скло, поступово змінюючи свою яскраву золоту барву на нудну сіро-зелену. Ніколи ще маленький Арчибальд не відчував такого горя, як спостерігаючи муки маленької рибки. Тому нічого дивуватися, що він вирішив випустити її на волю, тобто в море. Пересадивши рибку в банку з кришкою, щоб не вихлюпати воду дорогою, він досяг узбережжя, де його таки відшукали жандарми і повідомили батькам. Ніхто з них не повірив, що дитина сама, з доброї волі, пройшла тридцять кілометрів! Усі були впевнені, що Арчибальд мав спільника, який його туди відвіз. Але ж йому було тільки десять, як і його друзям: вони не мали ні авто, ні водійських прав. Батько, звісно, влаштував тоді добру нагінку, та хлопчика те не зачепило. Єдине, що його непокоїло: чи змогла рибка, яка, за словами ярмаркового мага-чародія, була родом із Китаю, знайти дорогу додому? Отож нічого дивного, що в маленькому Артурові дідусь упізнає маленького себе. — Дідусю! Потім виспишся! — хлопчик остаточно збадьорився і тепер щосили дістає діда. — Швидше неси далекоглядну трубу. А я піду розбуджу воїнів-матасалаїв! Не чекаючи відповіді від Арчибальда, Артур вискакує на ґанок, збігає сходинками і, не зменшуючи швидкості, мчить до лісу знайомою стежкою. Одна-дві хвилини — і він уже зник за деревами. Розгубившись від такої пропозиції, дідусь, що тільки недавно ніжився в ліжку, потупцював на місці, ніби кріт, згубивши дорогу, а потім, хляпаючи капцями, потягся до кабінету. Артурові не доводиться будити друзів — вибігши на галявину, він зіткнувся з усіма п'ятьома воїнами в повному бойовому обладунку. Вони йшли йому назустріч. — Звідки ви дізналися, що я повернувся? — здивувався хлопчик. — Ніч тиха, а ти біжучи сопеш, мов кабан, що продирається крізь хащі. Тебе чути за десять кілометрів! — відповів вождь, прямуючи до підніжжя знайомого дуба. Тим часом Арчибальд обережно пересувається по кабінету, боячись наступити на залізничні рейки. Налетівши на гору книг, він підіймає її і звалює на письмовий стіл. Потім крекче, стаючи навпочіпки, витягує із-за радіатора сховану там валізу і дістає з неї далекоглядну трубу, таку необхідну для переходу в мініпутсь-кий світ. Бонго-матасалаї розгорнули п'ятикутний килим. Кожен воїн стає на свій кут. Прибіг задиханий Арчибальд з трубою. Артур відсовує гіпсового садового гнома, і дідусь, поклавши трубу на підставку, скерував об'єктив у яму, яку перед тим приховував за собою гном. Все приготовано для ритуалу переходу. Перевіривши об'єктив, дідусь поглянув на годинника: — Пора! Арчибальд пишається, що виконав усе вчасно, як хронометр. Усі обличчя піднято до неба. Тепер треба дочекатися місячного променя, що проникне в далекоглядну трубу і відкриє прохід в країну мініпутів. Та на небі, де тільки-но було чистісінько, зненацька з'являється величезна хмара. Вона схожа на гігантського кота, пухнастого й лінивого. Кіт солодко потягується, не звертаючи уваги на гавкіт собаки за вікном. Артур з відчаєм вдивляється в ніч. Якщо ця бісова хмара не зникне, станеться лихо! На кону — доля цілого народу. Доля мініпутів залежить від товстої кучерявої хмари, що бавиться з ними, ніби кіт з мишею! Хлопчик скосив око на вождя. Та його обличчя непроникне, як морська скойка, що пролежала добу на сонці. Неможливо здогадатися, які почуття клекочуть у душі вождя! Значить, ще цілих шістдесят секунд хлопчику доведеться хвилюватися самому — без підтримки. Ціла хвилина мовчання — така довга, що за цей час Артур зміг би розповісти про все своє життя в шістдесяти розділах! Не може небо ні з того ні з сього покинути його напризволяще! Він мчав, як вітер, сам, темної ночі… Пробіг майже двадцять кілометрів… Він полишив матір і пса на небезпечний водійський хист батька, що мало чим відрізняється від гримас фортуни… І невже все марно?! Але ж йому стільки разів казали, що будь-які зусилля винагороджуються, що наполегливість належить до найкращих ознак людської натури! І ось виявляється, що все не так… Вереда-фортуна абсолютно непередбачувана! І ніхто не змінить її характеру… Хмара-кіт витяглася, щоб місяць показав шматочок свого чарівливого лиця. Та місяця нема. Нема і променя. Нема проходу. Нема мініпутів. Нема Селенії. Такий підсумок усіх Артурових зусиль. Хлопчик принюхується до повітря, вдивляється в нічний морок, намагаючись зрозуміти, чому природа, яку він так любить, зрадила його. Від утоми в нього тремтять коліна. Він ледве тримається на ногах. Арчибальд нервово постукує по циферблату годинника, щоб переконатися, чи не пожартував він так недоречно. Ні, його старий хронометр показує рівно дванадцяту годину, хвилина в хвилину. Отже, пригоді кінець, хоча вона й не починалася. Артур убитий, знищений. Він не має навіть сил, щоб упасти на землю і закричати. Так у великому світі висловлюють відчай. Вождь бонго-матасалаїв, як і Артур, пригнічений такою невдачею. Йому не хотілося б, щоб його друзі-мініпути вважали, ніби він їх кинув у біді. Але він знає ліпше за всіх, як треба поважати природні явища. Тому коли на небі хмара, значить так потрібно природі, яка, на відміну від примхливої фортуни, нічого даремно не робить. Та навіть віра в мудру природу не заважає вождю подумки клясти ту дурнувату хмару і обзивати її мерзенним дощовим хмаровиськом. Артур відчуває, як по всьому тілу забігали якісь підозрілі мурахи, а ноги по-зрадницьки підкошуються. Втома і розчарування настільки великі, що тіло його не слухається. Помітивши Артурів розпач, вождь промовив кілька слів своєю мовою, які може зрозуміти й Арчибальд. — Ну, чому? Чому всі проти мене? Навіть хмари! — уперто повторює хлопчик. Арчибальд прочистив горло, як це роблять співаки перед виходом на сцену, і урочистим тоном проголосив: — Хлопчику мій, вони пропустять тебе через стеблини! Через стеблини? Як це? Артур зацікавлено поглянув на воїнів. Кожен з них оперезаний по талії ліанами. Вони знімають їх і подають вождеві. Склавши п'ять довгих стебелин разом, вождь їх скручує в мотузок, схожий на довгу косу. З цією косою в руках він підійшов до Артура і з висоти свого велетенського зросту пильно подивився на хлопчика. — Ми дуже рідко користуємося таким способом — лиш у нагальних випадках. Але нам здається, що якраз сьогодні можемо це зробити. І перш ніж хлопчик щось відповів, вождь обплутав його сплетеними стеблами з голови до ніг. — А це не дуже небезпечно? — занепокоєно спитав дідусь. Він прекрасно розуміє, що початого не зупинити, тому на серці у нього тривожно. — Кожна пригода таїть у собі якусь імовірність небезпеки. Щоразу досвід пов'язаний із пізнанням невідомого, — відповів Арчибальдові вождь. — О так, звісно! — погоджується дідусь, клацаючи з переляку зубами. Адже, не дай, Боже, щось не спрацює — і він більше ніколи не побачить свого внука. Артура щільно обплутали ліанами. Задоволений своєю роботою, вождь мата-салаїв знімає з пояса невеличку пляшечку, з великою обережністю відкорковує її, доводячи, що він і справді цим користується рідко. — Артуре! Незабаром ти потрапиш до мініпутів! Але пам'ятай, що тобі треба повернутися назад через трубу до полудня, інакше ти назавжди зостанешся в полоні свого нового тіла, — пояснив вождь. Думка навіки зостатися із Селенією захоплює Артура. Одначе тільки він уявив, що ніколи не побачить ні Арчибальда, ні Маргарити, ні Альфреда, ні матері, ні батька, хай би яким диваком той був, як на серці зробилося смутно. А після недовгих роздумів він навіть запанікував. Та матасалаї вже пов'язали його, як ковбасу, підготовану до копчення, так що варіантів нема. Тримаючи пляшечку над Артуровою головою, вождь промовляє кілька заклинань невідомою мовою, а потім обережно крапає трохи рідини просто на тім'я. Обряд нагадує хрещення. Вода, певно, не свячена, але чарівна. Вона потекла по ліанах, і ті зразу почали світитися. Хлопчик опиняється в самому центрі зміїного клубка, що світиться і з шипінням обертається навколо нього, залишаючи по собі зоряний шлейф, який сяє тисячею і однією барвою. Роззявивши рота від подиву, Артур стояв серед сяйва рідкісної краси і не знав, що казати. Такої магії він ще не бачив. Та поступово його думки змінюють напрямок. Під впливом рідини ліани ще й утягують його, щільними кільцем стискаючись навколо тіла. А головне — він тоншає і витягується. Не сміючи й поворухнутися, стояв Арчибальд, намагаючись зберігати спокій. Він уже був свідком такого ритуалу, одначе тоді не йшлося про його внука… Артур стискується, ніби на нього надягли тісний корсет, якого потім здавив ручищами сам Геркулес. Хлопчику забракло повітря, щоб гукнути про допомогу. Ліани звиваються, чіпляються одна за одну, пульсують, зав'язуються вузлами навколо тіла, що зменшується просто на очах, як пластикова пляшка, з якої витискають повітря, перед тим як викинути в сміттярку. — Не бійся, Артуре! Ліани висотують лиш воду з твого тіла. Все решта буде при тобі, — пояснив вождь так спокійно, ніби мова йшла про те, як сушити гриби. Артурові хотілося б заперечити або хоча б уставити своє слово, так він не годен поворухнути жодним мускулом навіть на обличчі. Окрім того, ліани здушують, не пускаючи повітря в легені, і, нарешті, повністю обплітають його. Хлопчик зникає… — Усе гаразд? Усе як слід? — тремтячим голосом спитав Арчибальд на межі знетямлення. — Ми ще ніколи не відправляли таким чином дитини. Та Артур міцний хлопчик. Він, певно, почне опиратися, — як завжди спокійно відповів вождь. — Що-о-о? — здивувався дідусь. Здавалося, тільки тепер до нього дійшло, на яке випробування він дав згоду. Вже нічого не змінити… Від цієї думки ноги в нього підкосилися, сили полишили його, і він зомлів, упавши просто на самосійні маргаритки. На жаль, нікому було привести його до тями. До того ж маргаритки ще нікому не зашкодили. Особливо дідусеві, який стільки літ живе у шлюбі з Маргаритою… Уся увага воїнів-матасалаїв прикута до Артура, точніш, до жмутку ліан, в середині якого затиснуто хлопчика. Тепер ліани схожі на єдине довге стебло. Один із воїнів схопив обіруч бамбукову палицю, на яку зазвичай опираються при ході, і постукує нею по землі, відшукуючи пухкий грунт. Але земля навколо дуба достатньо тверда, і він змушений відійти далі. Посуваючись від місця виконання ритуалу, він відчайдушно штрикає палицею, вишукуючи місце. Побачивши його марні намагання, плем'я прийшло на допомогу. Всі воїни встали і щосили затупали ногами, шукаючи м' як-ший грунт. Нарешті пощастило вождю — він же найуміліший. До нього підійшов воїн з бамбуковою палицею і з усього розмаху встромив її в землю — бамбук увійшов сантиметрів на шістдесят. Воїни поглянули на вождя: він був задоволений. Ще раз перевіривши палицю і переконавшись, що вона добре зайшла в землю, вождь узяв ліану, яка стисла Артура так, що той зробився схожий на дротину, і опустив її в порожнину бамбука. Коли останні сантиметри ліани прослизнули в отвір палиці, вождь дістав другу пляшечку — цього разу яскраво-рожевого кольору. Відкривши її так само обережно, він почав заклинати. Якби Арчибальд не відпочивав на маргаритках, він би розібрав слова, сказані мовою бонго-матасалаїв. Зміст їх можна перекласти так: «Навіть найпрекрасніша квітка завжди потребує води». Переконавшись, що все йде за планом, вождь вилив вміст пляшечки в порожнину бамбукової палиці, куди перед тим опустив Артура в ліані. Рідина біжить по ній — і вона покривається інеєм. Іній робиться льодяною кірочкою, схожою на цукрову глазур, якою покривають пончики, марципани і хрусти в кондитерських. За наказом вождя воїн щосили б'є по бамбуковій палиці — і вона ще глибше входить у землю.  

РОЗДІЛ 10


 

Легко проникнувши через пухку землю, бамбукова паличка гігантського діаметру (як на мініпутські мірки) прохромила дах і вперлася в стелю великої, яскраво прикрашеної кімнати. Судячи з умеблювання, — це спальня, бо дві третини кімнати займає ліжко. Стіни обтягнуті блискучою тканиною, на численних подушках пошивки із шовку диких шовкопрядів, підлога устелена перинками із гусячого пуху, податливими, як м'якушка, схована під хрусткою кірочкою свіжого батона. Зручно влаштувавшись, на перинках сиділи чарівні юні створіння, які не сподівалися, що дебелий бамбуковий стовбур упреться в стелю їхнього затишного гніздечка. Чарівні створіння — кльовочувачки, мешканки П'ятого континенту. Семеро кльових красунь, одна кльовіша за іншу, повністю поглинуті дуже важливими справами: одні лакують нігті, інші заплітають кіски і прикрашають їх мушлями. Рідина, що заморозила ліанові пагони, нарешті потрапила за призначенням — усмокталася кінчиком ліанового мотузка. І він умить розквітнув пишним букетом. Розкішні квіти, буяння барв і форм — але жодного пуп'янка! Хоча ні! Один таки є — величезний червоний пуп'янок, схожий на трояндовий, в середині якого хтось відчайдушно крутиться і брикається. Не витримавши цього, пуп'янок тріснув, ніби повітряна кулька, і Артур, не маючи за що вхопитися, пробивши стелю, летить донизу і приземляється між чарівних к льовочувачок. Струснувшись і сплюнувши пушинки, хлопчик швидко переконався, що перетворення пройшло чудово — він знову став мініпутом. У нього на руках по чотири пальці, вуха загострилися і покрилися легесеньким пушком, а сам він зменшився до двох міліметрів. Коли він був маленьким, йому завжди казали, що він — як Хлопчик-мізинчик. А тепер, щоб дотягтися до цього казкового персонажа, йому довелось би залізти на вершину піраміди щонайменше із трьох мініпутів! Треба зауважити, що Артурові до вподоби його нова зовнішність, і він радісно усміхнувся усім дівчаткам відразу. Несподівана поява Артура шокувала кльовочувачок — і вони сидять ошелешені, не промовляючи ні слова. — Добридень, дівчатка! — весело сказав Артур і, щоб розрядити атмосферу, широким жестом, побаченим колись у фільмі, простяг до них руки. І тут дівчата, всі без винятку, заверещали. Звичайно, Артурові годилось би зачекати, коли вони самі обізвуться до нього, але в нього такий мізерний досвід спілкування із жіночою статтю… А якщо по правді, то спілкувався він всього-на-всього з однією дівчинкою, та й то принцесою, а принцес, як відомо, в загальну статистику не вводять. Артур намагався вибачитися за своє несподіване вторгнення, та його виправдовування потонули в галасі, достойному найстрашнішого триллера. — Зрозумійте, це всього лише кілька квіточок… — знічено пробубонів він. Зненацька двері відчинилися навстіж — і в кімнату, стискуючи в руках складаний ножик із кількома лезами, вихором увірвався господар дому. «Ну, і де той негідник, що посмів проникнути в мій гарем? Він поплатиться за своє нахабство!» — так можна прочитати те, що написано на його розгніваному обличчі. Несподівано гнівні зморшки розійшлися, і їх змінила широка усмішка, яка продемонструвала всі тридцять вісім чудових зубів. Примружившись, ніби хотів ліпше розгледіти прибульця, кльовочувак вигукнув радісно-здивовано: — Артур?! Хлопчик також примружився. Він щось не пригадує, хто це перед ним, одначе, знаючи, що йому тільки-но довелося витримати, мало хто дорікне за неуважність… Артур пильно вивчає здоровенного кльовочувака, позирає на його кіски, що нагадують копицю сіна, і, все ще не вірячи очам, шепоче: — Макс?! — Так, це я! — відповів Макс, обіймаючи хлопчика і стискуючи його, немов свіжий батон… — Я такий радий тебе бачити, старий! Від захвату кльовочувак енергійно лупить прибульця по спині, мовби витріпує ветхий килим. Безсумнівно, це Макс, його голос, його манери. Вони познайомилися в тому нещасливому місці, де Артур спробував Вогняного Джека, після чого витанцьовував із Селенією… В тому самому барі на них натрапив Темрякос, син Жахливого У, і надоумив, яким чином проникнути в Закляте місто. Тепер настала черга усміхнутися Артурові. І він усміхнувся — радісно і широко. Хлопчик задоволений, що зустрівся із приятелем. — Ну ж бо кажи! Не соромся! Ти прийшов до мене викрасти моїх дружин? Тобі замало принцеси? — жартівливо спитав Макс, але Артур ще занадто недосвідчений, щоб відгукуватися на такі жарти. — Та ні, — узявся пояснювати він. — Я впав сюди випадково! Воїн з племені бонго-матасалаїв шукав м'якшої землі і… — І він знайшов найм'якіше місце на всьому П'ятому континенті! — не дослухавши хлопчика, Макс відповів за нього і гучно промовив: — Мої лялечки! Познайомтеся з Артуром, принцем Першого континенту! Титул вражає, і дівчата, перекрикуючи одна одну, милими голосочками вітаються з Артуром. Видно, вони ще й заразом влаштували конкурс, хто скаже солодше слово і краще закліпає повіками. — Артуре, знайомся! Це Ліла, Лула, Лейла, Лола, Люла, Лела і Лала! — пишаючись собою, назвав дівчат Макс. — А! Ля! О-ля-ля! — видихнув Артур: інших слів у нього не знайшлося. Макс зареготав, а семеро дівчат захихотіли писклявими голосочками, ніби зграйка мишок. — Розслабся, мій хлопчику! — недбало промовив Макс, клацнувши пальцями. І зразу ж до Артура підлетіла Лейла, щоб витерти його спітніле личко м'якою хустинкою. Тим часом Лола і Лула почали знімати його черевички. Ззаду підійшли Люла і Ліла — вони ніжними рухами стали масажувати його плечі. Лала ж сіла напроти й усміхнулася. Її усмішка може заворожити будь-кого, бо схожа на місяць, який сяє на небі теплої літньої ночі. Усмішка Лали — це як ще один тиждень канікул… До того ж у неї дивовижні мигдалеві очі. такі глибокі, що в них можна потонути. Але зараз на це у Артура нема часу… Він стрепенувся, хитнув головою, ніби струшуючи із себе чари. І знову почав плутано вибачатися. Не слухаючи перепрошень, Лала несподівано штовхнула його, і Артур, упавши на перинку, буквально пірнув у ніжний гусячий пух. — Вогняного Джеку — усім! — вигукнув Макс, усміхаючись так, ніби йому запропонували рекламувати зубну пасту. Але його усмішка не обіцяє тижня канікул — радше рік тюремного ув'язнення. Цокнувшись склянками, чувачки за один дух випивають, мовби їм подали молочний коктейль. Позираючи на піну, що виповзала із склянки, на димок, який піднімався над піною, Артур намагався тримати склянку якомога далі від себе — він не встиг звикнутися із національним напоєм мініпутів і добре пригадує наслідки уживання цієї палючої рідини. Затиснутий між сімома красунями, що лягли на м'якусінькому ліжку, яке розслабляє не згірш найпримітивнішого серіалу, Артур подумав, скільки його приятелів утішилися б такому відпочинкові. Але його голова — зовсім в іншому місці. Вона лежить на плечі принцеси Селенії, яку потрібно рятувати… Артур зіскакує з ліжка і віддає свою склянку Лелі, водночас уникаючи чарівної усмішки Лали. Красуня-кльовочувачка й справді закохалася в нашого героя! Слід визнати: кілька веснянок у поєднанні з титулом принца — і твоя привабливіть стає неймовірною! Одначе Артур — ще дитина. До того ж у нього є важлива мета, а це означає, що він упертіший за мула і не зійде зі шляху за першою-ліпшою морквиною на ниточці. — Максе! Я вдячний тобі за теплу зустріч, але не можу гаяти часу! Мініпути в небезпеці! — промовив хлопчик похмуро, як службовець похоронного бюро. Його слова зруйнували розм'яклу атмосферу, і дівчата, не відаючи, як діяти, потяглися поглядами до Макса. — Мініпути в небезпеці? Ти певен? Ще вчора я продав їм кілька сотень квітів для щорічного свята маргариток, — здивувався господар дому. Тоді Артур розповів йому й про павучка, й про листа на рисовому зеренці, що закотилося в щілину між дошками, й про паніку, яка настала опісля цього, і навіть про те, з якою швидкістю він біг уночі до дідуся… — … А потім там найшла ця бісова хмара! І не можна було упіймати променя! Тоді воїни пропустили мене через ліани — і ось я тут! Мені дуже жаль, що пошкоджено твою стелю… — поспіхом пояснив Артур. Ніколи не мандрувавши з одного світу в інший, Макс мало що зрозумів із хлопчикової оповіді, а тому замислився. Потрапивши минулого разу в країну міні-путів, Артур вигнав Жахливого У, тобто нема кому погрожувати мініпутському народові. Не чув Макс і про повінь (мініпути ж не вміють плавати). І в перспективі ніхто нічого не збирався руйнувати… Навіть прохолодне літо готове поступитися місцем осені… — А ти певен, що їм і справді непереливки? — сумнівається Макс. — Я зрадію, якщо там все гаразд… І побачуся із Селенією, Мотлохлюшем та королем, — відповів Артур. А потім по-дитячи наївно спитав Макса: — Ти допоможеш мені дійти до воріт мініпутської столиці? Максові це не до шмиги. Зважаючи на товариство кльовочувачок, він не збирався у подорож. Одначе, поміркувавши, вирішив, що, мабуть, Артур каже слушні речі, і мініпутам слід допомогти. — Гаразд! Я проведу тебе до воріт, але там ми й розпрощаємося! В мене сьогодні багато роботи, — прохрипів він. — А що це за робота? — спитав Артур, бо ні на мить не може уявити Макса з інструментом у руках. Кльовочувак узяв його за плечі і відвів убік. — Сьогодні — чоловічий день. І я мушу бути з цими дамами. Вони повідомлять мені свої проблеми, а я їх уважно вислухаю, похитуючи головою, ніби розумію, про що йдеться, і потім пообіцяю все владнати. Сподіваюся, ти розумієш? Артур нічого не розуміє. — Хіба в цих красунь бувають проблеми? — О! Навіть не сумнівайся! Можеш мені повірити! — відповів Макс, пронизуючи поглядом небо. — Та основне, їх треба підбадьорити, підтримати… поніжити… дійшло? Артур остаточно заплутався. І нема чого дивуватися: щоб розумітися на жіночих проблемах, треба мати життєвий досвід, а йому ж тільки десять літ! — Дорогою я тобі все поясню! — відповів Макс, не бажаючи розтлумачувати очевидне. Натягнувши на себе яскраву камізельку, він підштовхнув Артура до дверей. Певно, Макс переймається тим, що, незважаючи на його могутню тілобудову і оригінальну зачіску, хтось може не звернути на нього уваги. — Спокійно, дівчатка! Всім залишатися на своїх місцях! Я проведу Артура і зразу ж повернуся. Побачивши, що принц покидає їх, Лала печально поглянула вслід. Тепер вона схожа на троянду, яка втратила першу пелюстку. А в хлопчика, певно, розкололося навпіл серце, і він, склавши його докупи, тремтячими руками намагається склеїти… — Ходімо! Поквапся! — потягнув за собою хлопчика Макс — На Лалу ліпше не дивитися, а то вона загіпнотизує! Позаздривши такому її хисту, нещодавно повісилася місцева кобра! Артур ледве відірвав свій погляд від Лапи і зрозумів, що його вже загіпнотизували. — Якщо милуватимешся її усмішкою понад п'ять хвилин, забудеш і своє ім'я… О! Перевірмо: то як тебе звати? — стривожився Макс. — Ммм… Артур… Артур Гігантик! — Прекрасно! — вигукнув Макс, задоволений відповіддю. — А тепер — уперед!  

Авто з баранячою головою мчить крізь ніч, а точніш — рухається з усією притаманною йому швидкістю. На щастя, матір більше не нудить. Батько послухався її і перестав петляти, як заєць. Якийсь час він навіть знизив швидкість, а потім знову пустив усіх коней галопом. Бо коли цим авто їхати не з максимальною швидкістю, то швидше буде йти пішки. Двигун спокійно вуркотить, а пасажир на задньому сидінні дає хропака під ковдрою. — Щось я змерзла, — промовляє мати. Одначе чоловік не пропонує ввімкнути пічку. Коли її вмикаєш, тоді сідає акумулятор, збільшується опір і витрата бензину, а все це разом влітає в добру копієчку. Чоловік би виголосив цілий список причин, через які він не буде вмикати опалення. — Візьми ліпше ковдру з хлопчика! Він міцно спить, тому не відчує холоду, — знайшов вихід Франсуа. Матері не дуже хочеться забирати ковдру в сина… Одначе він і справді міцно спить… А після такого важкого початку мандрівки вона теж має право хоч на крапельку комфорту. Подолавши сумніви, вона потягла за край ковдри. І пронизливо заверещала! Франсуа здригається і починає скажено обертати кермо, щоб ні в кого не врізатися, хоча дорога попереду — як пустеля. — Що тебе так вжалило? Чого репетуєш, як різана? — розгнівався чоловік, отямившись і зрозумівши, що нічого такого не сталося. — Артур… він… він перетворився на пса! — з жахом у голосі вигукує мати. Франсуа рвучко загальмував, буквально ставши ногами на гальма. Бідолашні гальма! Оглянувшись, він побачив на задньому сидінні Альфреда, який і не збирався оправдовуватися, а лиш весело замахав хвостом. Пес переконаний, що потрібно вдавати радість від зустрічі, хоча вони, судячи з похмурих лихих облич, не дуже раді його бачити. — Але ж це не Артур! Це Альфред! — понервовано гукнув Франсуа-Арман. — Так? Справді? Вибач мені… Я не роздивилася в темряві… — бубоніла мати, чіпляючи на носа окуляри. Почувається вона по-ідіотськи, і є на те причина: сплутала сина з псом! — Але якщо пес тут, то де, хай йому біс, Артур?! — таке запитання постало перед батьками. Франсуа зазирає під сидіння, за водійське крісло і, нарешті, зупиняє авто, вискакує з нього і тричі обходить навколо… Нікого і нічого… — Та не міг же він випаруватися! — сердиться батько, якого вже бісить чергова порція магії. Ні, йому ніколи не подобалися такі загадки. А тим більше — сюрпризи. Сюрпризи, які влаштовує дружина. А зникнення Артура — хіба це не її вибрики? Він пригадав той час, коли вона повідомила про майбутню щасливу подію. Тоді чоловік повелів їй розтлумачити, на що вона натякає. І жінка відповіла, що в них народиться дитина. Франсуа поцікавився, про кого йдеться: про хлопчика чи про дівчинку. — Я не знаю! — розгублено промовляла бідолашна жінка впродовж цілих дев'яти місяців, бо в ті часи ще не визначали стать майбутнього немовляти.  



Батько їй не вірив. Як можна виношувати в собі когось, якщо ти не знаєш, хто це. Так дивувався батько і доводив до сказу всіх родичів, бо вважав, що вони змовилися з його дружиною. І всі нарешті з полегшенням зітхнули, коли народився Артур. — Можливо, хлопчик повернувся до Арчибальда? — подумала вголос мати. Франсуа поміркував над її словами і зрештою погодився. З тої простої причини, що сам до того б не додумався. Втім, тепер його найбільше цікавить відповідь на своє запитання: як міг Артур на ходу вистрибнути із авто, що мчить з шаленою швидкістю? Він же впевнений, що його авто має силу «Феррарі» на перегонах Формули-1. І він бере ситуацію під контроль: сідає за кермо, щоб повернутися до садиби, яку покинув близько години тому.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка