Люк Бессон артур І помста жахливого у



Сторінка2/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

РОЗДІЛ 4


 

Винуватець мурашиних пересувань — Артур. Він сидить за дідусевим письмовим столом з лупою в одній руці і з пінцетом для вищипування брів у другій. Перед ним — малесенький шматочок соломинки. До неї хлопчик приклеїв дванадцятеро коліщат. Власне, не коліщат… Цю функцію виконують дрібні круглі перлинки, настромлені на голки, що заміняють колісні вісі. З одного кінця до соломинки прикріплена крихітна система тяги, що дає змогу будь-кому посунути багатоколісну споруду з місця. Одне слово, Артур складає вантажівку-цистерну, лишень в мініатюрі. Замовники перебувають тут-таки, у нього перед очима. Точніш, перед очима у нього похитуються п'ять пар розкішних мурашиних вусиків, що належать п'ятьом мурахам, що їх мурашине плем'я делегувало приймати роботу. Пінцетом Артур бере останню перлинку. Обережно крапає на неї клеєм і прикріплює до авто. Потім, відклавши лупу вбік, він задоволено оглядає своє творіння. — Ну, ось і готово! — каже він. Мурахи захоплено аплодують, не шкодуючи ніг. Стоячи на задній парі, вони підняли передню й середню і плескають ними. На жаль, Артур радше здогадується про оплески, ніж чує їх. — О, щиро дякую, дякую, ні за що, — скромно вклоняється він. — А тепер — уперед! Сідайте! Я вас проведу. Мурашок не треба припрошувати — вони шмигнули в соломинку. Всі дуже хвилюються: цікаво, а яка вантажівка всередині? Відтоді, як ми вперше побували в дідусевому кабінеті, ця кімната не дуже змінилася. Меблі, колись продані за безцінь шахраєві-антикварові, знову стоять на своїх місцях. Важкі часи минули — всі предмети встигли покритися звичним шаром пилу. Дідусь не любить, коли порушують милий його серцю безлад. Бо сам його безладом не вважає. Серед того розгардіяшу навіть курка не знайде тільки-но знесеного яйця. Сам же Арчибальд знайде все, що йому потрібно, та ще й курку з яйцем. Він безпомильно знає, куди поклав кожну річ, і тому найменше порушення логіки цього мальовничого музею мотлоху може непоправно зашкодити його власникові. Проте у винятковому випадку дідусь ладен поступитися, і, зважаючи на Артурові заслуги, він дозволив встановити в його кабінеті електричну залізницю. Удостоївшись такої честі, Артур мало не луснув від щастя. Звісно, рельєф місцевості хлопчик не змінював. Рейки, прокладені поміж двох величезних валіз, оминали долину книг, потім проходили між колекційними африканськими статуетками, які байдуже позирали на поїзд. Так само дивляться на поїзди корови, що звикли до залізниці, прокладеної через луки. Хоча статуетки на них і не схожі. Артур обережно ставить вантажівку-соломинку на товарну платформу, долучену до останнього вагона спеціального потяга. — Я вас супроводжуватиму — так спокійніше: дороги доволі небезпечні, — звернувся Артур до мурашиного натовпу, що нетерпляче метушився на пероні центрального вокзалу. Мурахи сприймають хлопчикові слова як сигнал до відходу і починають штурмувати вагон: кожен прагне зайняти найліпше місце. Для нинішніх пасажирів Артур обрав комфортний вагон першого класу. Треба зауважити, що не завжди мурахам щастить подорожувати в таких умовах. Залізницю з повним комплектом устаткування дідусь подарував онукові опісля їхнього щасливого повернення із країни мініпутів. Хлопчик, отримавши подарунок, зарепетував від щастя і не заспокоювався цілий тиждень. Він забув про їжу та сон, бо цілодобово споруджував широку залізничну мережу, яка б з'єднувала його кімнату з дідусевим кабінетом. Дідусь допомагав йому, особливо коли йшлося про визначення швидкості потяга на небезпечних ділянках шляху. Треба було запобігти зіткненню… з Артуровими батьками. Може, не слід згадувати, що Арчибальдові довелося витримати бурхливу дискусію з Франсуа-Арманом, щоби той погодився на встановлення в будинку залізниці, яка «трішки загарбає коридор». Все, що порушувало щоденну рутину, дратувало Артурового батька. Тільки під час застою він почувався королем. Він вирішив, що доля, подарувавши йому дитину, не здатну всидіти на одному місці, з нього поглузувала. Артур розлігся на підлозі і зазирнув у вікна вагону. Мурахи повсідалися; вони схвильовані, як діти, що очікують появи ляльок на театральній сцені. — Увага! Всім пасажирам потягу особливого призначення, що вирушає до кінцевої зупинки! Потяг відходить від першої платформи! — склавши руки рупором і мавпуючи голос із динаміка, оголошує Артур. Підійшовши до трансформатора, він обертає пусковий важіль. Під захопливий писк мурахів потяг поволі рушає. Артур збільшує потужність двигуна — потяг прискорює рух і пірнає в каньйон між двома валізами. Мурахи просто прилипли до вікон — найхоробріші наважилися їх відчинити. Сп'янілі від власної сміливості, виставивши назовні вусики, вони затягли пісню — голосно, щосили. І хоча слова у пісні мурашині, зате мелодія багатьом видасться знайомою. Та Артурові нічого не чути, дарма що він уважно спостерігає за рухом потяга. Він дуже схвильований: сьогодні вперше залізницею їдуть пасажири! Потяг петляє долиною книг, і мурахи подивовано дивляться на гори знань, що нависають обабіч залізничної колії. Помітивши, що потяг заглибився в книжкові хащі, хлопчик завмирає в очікуванні, і коли вже електровоз потяг вагона по рівнині, полегшено зітхнув. Потім він переводить стрілку — і локомотив змінює напрямок. Тепер потяг мчить до дверей. Між ними і підлогою така велика щілина, що через неї можна потрапити в коридор. Артур помахом руки вітає мурахів, які визирають у вікна. «До зустрічі!» — гукає він ошалілим від захвату комахам, а ті відповідають йому помахами парних ніг. Лей такі, що тримають у передніх лапках крихітні шматочки паперу і махають ними, як хустинками. Потяг стрімко наближається до дверей. Ще кілька секунд — і він зникне в коридорі. Та зненацька над ним нависає тінь… Тінь з нічного жахіття… Усмішка сповзає з Артурового личка: перед очима постає привид залізничної катастрофи — потяг зіткнувся з невпізнаним об'єктом, зійшов з рейок, летить під укіс… Двері навстіж розчинилися. Одначе Артур встигає зупинити потяг. Рвучкий поштовх, скреготіння гальм… Мурахи перестрашилися, попадали з сидінь і так загаласували, що мати, стривожившись, зупинилася. Це вона посіяла паніку серед пасажирів-мурахів. На щастя, Артур-машиніст встиг загальмувати і уникнути катастрофи. — Артуре! Ти своєю забавкою мало не збив мене з ніг! — докірливо сказала мати. Стоячи на одній нозі, вона не наважується зайти до кабінету, бо не знає, куди ставити другу. — Ні, це ти мало не розчавила мій потяг, — заперечує Артур. — Ти увірвалася несподівано, не попередивши, не постукавши! Коли батько сюди заходить, то хоча б стишує крок і дивиться під ноги! — Ну, так… напевно, — погоджується мати, обережно стаючи на другу ногу — спершу на носок, а тоді й на всю ступню. — Ось бачиш! Тоді бери з нього приклад! І взагалі, прошу тебе, будь уважнішою, адже в потязі можуть сидіти пасажири! — додає Артур. Мати пильно дивиться на маленького начальника залізниці, що не встиг змити з личка бойове пофарбування африканського вождя, і сама себе питає: за що доля послала їй такого непосиду синочка? — Батько правду каже: ця залізниця тобі зовсім забила памороки. Попереджаю — додому ми її не візьмемо! Навіть не проси! — рішуче промовила мати. — А я й не збирався її брати з собою! Наша квартира замала для неї. І тут від залізниці більше користі! — відповів Артур. Мати розгубилася. — Як це… більше користі? Ось тобі й маєш, добазікався! Треба терміново щось вигадати, доки мати не зрозуміла, що він мав на увазі… — Більше користі, бо… бо дідусь бавитиметься! Він обожнює електричні залізниці, адже коли був маленьким, таких іграшок іще не продавали… Так він тепер… Очевидно, синові аргументи матір не переконали. Вона дивиться на потяг, що зупинився біля її ніг, і враз помічає трьох очманілих мурашок, що намагаються залізти у вікно вагону першого класу. Коли потяг загальмував, вони випали з вікна. Мати звела брови докупи. Мурахи, що будують мости, — це ще півбіди, але мурахи, що подорожують у першому класі! Тут є над чим поміркувати. Мати одягає на носа окуляри і нахиляється до потягу. Мурахи у вагоні запанікували. Одні поховалися під сидіння, інші розпласталися на стінах. Якщо їх помітять — ото буде й справді катастрофа! Величезні лінзи, як очі динозавра, поволі посувалися мимо вікон, намагаючись зазирнути в середину вагона. Занімілі мурахи аж вросли в підлогу і стіни. Лінзи, поблискуючи, зупиняються, а потім і зникають. У вагоні зашелестіло полегшене зітхання. Мати суворо зиркнула на Артура. Невже бомба таки вибухне? — Артуре! В цьому потязі мурахи! — упевнено заявила вона. — Ну… сама подумай, що ліпше: коли в помешканні бігає потяг з мурахами чи мурахи без потягу? — розважливо відповів син. Мати не має що сказати. Логіки синові не бракує. Питання поставлене доречно. — Е-е… так, звісно, — погоджується вона, почуваючись ні в сих ні в тих. І що ти йому заперечиш! — Тоді будь уважнішою і, прошу, дивися частіше під ноги, — завершує Артур, відразу ж запускаючи потяга. Як пущене з гармати ядро, потяг рушає з місця і мчить швидше за французький експрес найновішої конструкції. Мати підстрибує, мурахи знову падають на підлогу, але вагони щасливо шугнули під двері. Мати позирає то в коридор, куди тільки-но прошумів потяг, то на сина, що мило усміхається. Вона теж скривила губи, зрозумівши, що її обвели круг пальця. Але сама вона хитрувати не вміє, тому вирішує змінити тему розмови. — Артуре! Пора в душ! З вікон потяга, що біжить краєм сходового майданчика, видно панораму вітальні. Мурахи товпляться біля вікон, штовхаються, підстрибують: усім хочеться помилуватися інтер'єром. Вони і посвистували б від задоволення, якби хтось потрудився їх цього навчити…  

РОЗДІЛ 5


 

У вітальні — тиша. Батько нарешті вийшов. Лиш на канапі лежить зім'ятий компрес. Франсуа-Арман прямує в сад. Компрес мало допоміг — пухлина не стухла, і його обличчя й зараз схоже на подушку. Якби він навіть запхав голову у вулика, то вигляд мав би ліпший. Всім відомо — бджолина отрута лікувальна. Нервово міряючи кроками сад, батько жадає натрапити на вулик — бджолине гніздовисько, їхнє помешкання. Та шукає не для того, щоб запхати в нього голову. Минув той час, коли він намагався всього-навсього захистити дім, оточивши його пастками із повидлом. Настала пора рішучих дій. Доволі винищувати бджіл поодинці! І хоча завдяки Артурові він поки що не вбив жодної бджоли, він так само палає ненавистю до цих працьовитих комах. І хоче знищити їх усіх гамузом. Влаштувати бджолоцид. Кинути атомну бомбу в бджолине царство. Злість заполонила його цілковито. Він прагне одного: знайти бджолиний рій і знищити його. І не просто знищити, а ще й помордувати, як зараз мордується він сам. Лише тоді, як бджолиний рій загине до ноги, помста його завершиться. Ці мерзенні комахи принизили його — і він має покарати їх. Франсуа вислідив бджолу, і тепер стрибками пересувається садом, щоб не загубити з поля зору свою майбутню жертву. Комаха, навантажена нектаром і пилком, напевно, незабаром полетить додому, у вулик. А він — за нею вслід. Намагаючись, щоб його не помітили, батько втягує голову в плечі. Та маскування даремне, бо його жовта сорочка така яскрава, що навіть птахи примружують очі, позирнувши в його бік. Слон, підгинаючи хобота, також вважає, що його ніхто не бачить. А навантажена здобиччю бджола, не помітивши стеження, летить до лісу. За нею, мало не наступаючи на п'яти, непомітний, як городнє опудало, підкрадається «мисливець». У лісі на галявині росте могутній дуб — йому не менше двохсот літ. Це потужне дерево найстарше, тому воно диктує свої закони всім іншим деревам. На рівні нижніх віток у стовбурі прозирає дупло. В ньому королева бджіл об лаштувала своє королівство. Вже кілька зим товсті дубові стіни оберігають її підданих від ворогів. Бджола, що її вистежив Франсуа, набирає висоту і приєднується до свого племені, яке роїться біля входу в дупло. Дієслово «роїтися» не належить до улюблених бджолиних лексем, бо синонім до нього — настільки ж несимпатична лексема «товпитися». Адже кожна бджола — натура тонка, індивідуальність яскрава! Та бджолина королева не хоче на це зважати, тому наказ номер один у вулику такий: «Не виставлятися!» Що загрожує його порушникам, невідомо, бо ще ніхто не знехтував наказом. Та в глибині душі кожна бджола відчуває себе вільною, як птах. Тому бджолам приємніше, коли про них кажуть «пурхають». Бджілки, як пташки, пурхають із квітки на квітку. Якщо ви так скажете, — відразу ж здобудете бджолину симпатію… А якщо підхвалите їхні смугасті сукенки, вважайте, що вони ваші друзі навік. Отже, бджоли пурхають перед входом у дупло і, побачивши приятельку, що підлітає зі здобиччю, вітають її помахами крилець. Сховавшись під кущем, Франсуа шкірив зуби в макіавеллівській посмішці. Він скидається на лисицю з відомої байки про її взаємини з вороною. Його посмішка ніби стверджує, що покарати бджіл для нього так само просто, як лисиці виманити шматок сиру. Коли він посміхається, його розпухле обличчя робиться схожим на голову свіжозапеченого поросяти. Лише бракує яблука в зубах. Та Франсуа не думає про свою зовнішність: помститися сатанинським комахам за всі підлі фокуси і збитки — ось його мета! О-о-о, стривайте, крилодзижчасті та пузосмугасті! Та страшна помста — це на майбутнє, а тепер треба взяти реванш, хай навіть невеличкий. І щілочки-очка, зблискуючи на обличчі-подушці, як з лихоманки, шукаючи камінь, втупилися в густу траву. Камінь потрібен доволі важкий, щоб бджілок дістати до печінок, щоб ці гидкі дзижчалки відразу зрозуміли, що на них чекає попереду. На жаль, камінчики в траві дрібненькі… Нарешті пошуки Франсуа завершилися успіхом — неподалік лежить велетенська каменюка. Його рот знову потішила посмішка, надзвичайно гармоніюючи з розпухлою фізіономією. Схопивши каменюку, він гордо вимахує нею, як первісна людина, що тільки-но освоїла ходу на двох ногах. Ставши в позу метальника, Франсуа-Арман витягує руку вперед, вигукує якийся клич… І наштовхується лоб у лоб на воїна із племені бонго-матасалаїв. Бойовий погук змінився переляканим криком. До слова, «лоб в лоб» у цьому випадку не відповідає дійсності, оскільки бджолиний ворог дістає велетню-воїну лише до пупа. Тому немає ризику зіткнутися лобами. Височезний воїн перепиняє шлях каменя до дупла — і це не може бути звичайним збігом обставин. — Ідіть звідси… я… мені… мені треба помститися декому! — промимрив Фран-суа, намагаючись за балакучістю приховати свій страх. Воїн не відповідає — лише не зводить з нього погляду своїх великих чорних очей. Мовчання триває так довго, що батько геть розгубився і розуміє, що вскочив по самі халяви. Погляд воїна цілком спокійний. У його зіницях відбивається безмежна саванна, в якій він жив і полював. Він нікого не боявся, навіть левів, так що низькоросле опудало в канарковій сорочці, хоча й з каменюкою в руці, не може його злякати. — Геть звідси! Ці тварюки вже цілий тиждень діють на мої нерви! Та сьогодні моя черга! — тамуючи страх, заверещав батько. Величним жестом воїн відводить руку і, вказуючи пальцем на дуба, урочисто промовляє: — Цьому дереву понад двісті літ. Воно бачило народження батька твого батька. Воно — старійшина цього лісу. І якщо в його дуплі знайшли прихисток бджоли, нам лишається одне: схилитися перед його волею і бажанням. Франсуа отетерів. Йому навіть на думку не спадало, що в лісі існує своя ієрархія. — Але я в себе вдома! І не деревам диктувати мені свої умови! — запротестував він, випнувши груди. — Ваші міркування хибні. Повинен вам нагадати, що ви не в своєму домі, а в Арчибальдовому, і камінь, який ви тримаєте в руці, не вам належить, а мені, — зумисне поволі промовив воїн. Франсуа здивовано поглянув на каменюку. Він не знав, що і вона може комусь належати. Що може бути тупіше і дурніше за каменюку, що валяється на землі? Він обернув камінь в руках і зразу ж переконався, що на одній із його сторін справді вирізьблено африканські письмена. Воїн простяг руку — забрати свою власність. Батько розгубився. Важко сперечатися про належність каменя, коли на нім таке різьблення. І він, не без вагання, нарешті поклав камінь в простягнуту навстріч гігантську долоню. — Що ж, нехай поки що літають! Та я повернуся! — буркотить батько, погрожуючи пальцем дуплу. — Повернуся — і помста моя буде страшною! — самозакохано додає він, намагаючись удавати із себе супермена. З висоти свого зросту (два метри сорок сантиметрів) воїн позирає на нього, як чапля на комашку, що повзе по стежці. Франсуа розвертається на сто вісімдесят градусів, розправляє плечі і крокує до будинку, виходити з якого йому небажано. Воїн стомлено зітхає і розмірковує над тим, скільки дурощів може вміщати таке слабосиле тільце…  

РОЗДІЛ 6


 

Зайшовши до вітальні, Франсуа Арман хапає телефона і береться накручувати номер. Ця процедура не займає багато часу, бо номер має всього дві цифри: одиницю і вісімку. — Алло! Пожежники? — кричить він у слухавку, щоб усі зрозуміли, що він дуже рідко користується телефоном. — Це з будинку Арчибальда, ага, того, що на дорозі в абатство, ага, ага. У нього все гаразд, дякую. Це в нас не все гаразд. Особливо у мене! — відповідає Франсуа, починаючи щось плутано пояснювати. Напевне, його викрики зразу ж спонукали пожежника подумати про найгірше, але, розібравшись, що нічого не горить, пожежник став заспокоювати клієнта. — А що з вами сталося? Франсуа зітхнув: нарешті він натрапив на союзника. — На мене напав бджолиний рій, і я хочу викликати вас, щоб ви його знищили, доки ці мерзенні комахи не пожалили всіх! — А ви впевнені, що вас ужалили саме бджоли? В цей час вони дуже зайняті — запасають харчі на зиму — і в них нема часу нападати на когось ні з того ні з сього, — терпляче пояснив пожежник, бо вже здогадався, в чому річ. — У мене все обличчя спухло! — нервувався Франсуа. — Намастіть його олією! Це зніме запалення! — порадив пожежник. Батько вухам не повірив — намагався знайти союзника, а натрапив на ренегата! — Послухайте, я непокоюся за свого сина. У нього — складний випадок алергії… — В Артура? Ви кажете про Артура? — перервав його пожежник. — Гм… так… звичайно, — дещо здивувався батько. — У нього алергія на бджолину отруту? — розпитує пожежник. — Так, від самого дитинства, — стверджує Франсуа-Арман. — Ми приїдемо завтра ополудні, — відповів пожежник і повісив слухавку. Батько стояв і дивився на слухавку, як баран на золоті ворота. В ній було чути часті різкі гудки. Пожежник не вірив йому доти, доки він не згадав про АртураІ Цікаво, з якої причини цей хлопчик має тут славу? Франсуа поволі поклав слухавку, розвернувся і, вирішивши скористатися порадою пожежника, попрямував до кухні по олію. Але наштовхнувся на Арчибальда. Підскочивши від несподіванки, бджолиний мисливець відстрибнув назад, як кенгуру. — Перепрошую, ви мене налякали, — видавлює із себе Франсуа, притискуючи руку до серця. — Це мені треба лякатися! — відповів Арчибальд, указуючи рукою на спухле зятеве обличчя. — Що з вами сталося? — Мене вжалила бджола! — сказав той не всю правду. — Та бджола була, певно, з багаторазовим жалом! Вас травмувала сотня бджіл?! — Ні, ні! Вона вкусила мене всього раз… у сідницю, — пояснив батько, викликавши неабияке здивування Арчибальда. — А обличчя? Що у вас з обличчям? — тривожачись, спитав старий, здивований драмою, що розігралася в його домі під час полудневого відпочинку. — А це вже ваша донечка! — з погордою відповів потерпілий. — У неї в руках був балончик з інсектицидом — і вона ним скористалася! — Та якого дідька вона його дістала?! — допитувався дідусь. — Ми хотіли знищити одну вперту бджолу, яка все ж таки втекла від нас. Але це не має значення: я засік місце усього рою. Завтра приїдуть пожежники і порятують нас від цих нестерпних комах! — відрапортував батько. Кілька хвилин Арчибальд уздовж і впоперек вимірював зятя поглядом. І той погляд з кожною секундою покривався кригою, так що до початку Арчибальдової промови Франсуа весь захолов зсередини. — Мій дорогий Франсуа, дозвольте мені, без будь-якого натяку, нагадати вам, що в цьому домі ви в мене — гість. І в саду, і в кожному куточку моєї садиби ви теж — мій гість. Із цього висновок, що всі дерева та рослини, що ростуть у моєму саду, а також усі тварини і комахи, разом із бджолами, на відміну від вас, — господарі цих місць. Вони виявили мені честь, коли вирішили зрости чи поселитися в моїй садибі. Наголошую: У МОЇЙ САДИБІ. Дідусь висловився зрозуміло, і батькові нічим крити.  

Мати розгорнула рушника, якого за звичкою поклала на радіатор опалення. Вона забула, що його вимкнули ще у квітні, отже, він не може нічого нагріти. Але треба визнати, що у матері був і справді шалений день. Дрібні тривоги, дрібні комахи, дивні мости, іграшкові потяги, мурахи, бджоли… через це голова ходором ходить. Артур вимикає душ і пірнає у великого м'якого рушника, що його тримає мати. Меткими рухами, як це можуть лиш мами, вона загортає сина в рушник і лагідно, але й енергійно починає його витирати. — Давай-но поглянемо, чи вдалося змити твоє бойове пофарбування? — промовляє вона, вдивляючись у смуги на хлопчиковому личкові. Артур так і не відмив їх повністю. — Це не бойове пофарбування, а спеціальні природні знаки, щоб відганяти злих духів. Щоб ці духи не завадили мені потрапити в країну мініпутів! — з ентузіазмом пояснює Артур. Підчепивши на ватку трохи крему, мати починає витирати хлопчикове личко. — Ну от! Знову мініпути! Ці маленькі людці ніяк не дадуть тобі спокою! — скаржиться мати. Судячи з її інтонації, вона не вірить жодному слову свого сина про тих мініпутів. — Сьогодні вночі — місяць у десятій повні. Значить, буде промінь і відкриється прохід на цілу хвилину, і я зміг би збігати побачитися із Селенією, — довірливо шепотів хлопчик на вухо матері. — Ти лиш нічого не кажи татові, прошу тебе… я знаю, завтра він хотів їхати, але ти не хвилюйся, я повернуся до сніданку, — щоб заспокоїти матір, додає Артур. Мати поглянула на нього так, ніби він заговорив мовою племені мумба-юмба. — Куди це ти зібрався? — намагається допитатися вона. — Та до мініпутів, у сад, — відповідає Артур, обеззброюючи своєю щирістю. — Що-о?! — вигукує мати, але швидко понижує тон і навіть завершує вигук полегшеним зітханням. Вона упевнена, що йдеться знову про дитячі казочки, про гру, в яку син знову хоче побавитися. Самій їй ці ігри ні до чого. Але якщо він не вибігатиме за межі саду, нехай бавиться, як йому заманеться. І, змовницьки підморгнувши, вона погоджується: — Домовилися! Я нічого не скажу батькові! — О! Дякую, мамусю! — Артур радісно кидається мамі на шию. Батьків часом дивують дитячі вибухи ніжності — певно, тому, що на них здатні лишень діти. Мати ласкаво притисла сина до грудей і стала колихати його, як тоді, коли Артур був немовлятком. — Твого батька сьогодні вжалила бджола, — повідомила мати, щоб підтримати розмову. — Він хотів її убити. А вона просто захищалася, — заперечив Артур; стурбованості за батька в його словах не прозвучало. Мати замислилася. Враз до неї дійшло: ніякого фокусу не було! Ні фокусу, ні втручання Святого Духа! Бджолу з-під склянки випустив Артур. — Це твоя робота? — спитала вона. Артурові бракує сміливості збрехати матері, особливо тепер, коли, як йому здається, вона нарешті зрозуміла його. — Якби тобі хтось загрожував, я б тебе теж захищав, — упевнено відповів хлопчик. — Це дуже мило, мій синку, але в цьому випадку ти помилився: випустив на волю лютого хижака! — пояснила мати тоном стоматолога, що переконує вас: виривати зуба — зовсім не боляче. — Бджола — лютий хижак? Мамо, ти що? — вигукує Артур. — Так, лютий!!! І вона може тобі нашкодити більше, ніж лев або носорог! Раз ужалить — із твоїми іграми можна попрощатися назавжди! — схвильовано промовляє мати; і тепер вона, на жаль, близька до істини. Та ніякі комахи, навіть дуже люті, не налякають Артура. Незважаючи на свій юний вік, він точно знає, що найнебезпечніше створіння — людина. Відтоді, як воно почало пересуватися на двох ногах, це жахливе створіння виграло всі конкурси, організовані природою. Жоден хижак не буває таким лютим чи кровожерливим. Скажімо, ніхто ніколи не бачив, щоб одна тварина уколошкала іншу тварину тільки з тої причини, щоб із її шкури пошити собі шубу. Однак Артурові зрозуміла й материна турбота: мати завжди хвилюється за своє дитинча. І це так приємно, що мама тобою опікується… — Не турбуйся, мамо, я поводитимуся обережно, — сказав Артур і погладив маму по щоці, ніби маленьку дівчинку. — В країні мініпутів мене всі знають і зустрінуть з відкритими обіймами. Вони впевнені, що в прийдешньому я стану їхнім королем. Мати не відповідає — вона дивиться на нього очима, повними любові. А хлопчик довірливо провадить: — Я, звичайно, знаю, що ще маленький, та коли потрапляю туди, то почуваюся дуже сильним, майже непереможним! І мені здається… здається, що це Селенія надає мені могутності. Вона дуже мудра і вродлива. Ніколи не поступається і неймовірно хоробра! Артур згадав Селенію — і погляд його, спрямований у безконечність, робиться якимся потойбічним, руки безвольно повисають і сам він увесь обм'якає, ніби поринає в солодку рожеву вату. Такі ось ознаки закоханості — і мати легко розпізнає їх. — А ти часом не закохався в ту Селенію? — тихо запитує вона. — Мамо! — вибухає Артур, — вона значно старша за мене! їй цілих тисяча років! — Скільки ти сказав?! — перепитує мати. Вона не дуже розуміється на тонкощах мініпутського літочислення і хотіла би отримати відповідну таблицю співвідношення міри й ваги, що їх друкують на звороті зошитів у клітинку, щоб визначати земні роки порівняно із мініпутськими. — Розумієш, можливо, це й смішно, та коли я тут і мій зріст понад метр, я почуваюся маленьким, а коли я там і мій зріст не перевищує двох міліметрів, я почуваюся великим! — чесно зізнається Артур. Матері все важче й важче встежити за перебігом його думки, тим паче що вона ніяк не втямить мініпутських розмірів. — Я почуваюся таким великим, що не боюся нікого й нічого, навіть самого Упиря! — провадить хлопчик на одному подихові, в черговий раз забувши, що вимовляти ім'я Жахливого У не рекомендовано нікому й ніде. Це закляте слово, ім'я, що спричиняє жах, два склади, назавжди вилучені із Великої книги мініпутів, чотири літери, звук яких приносить нещастя… — Ой! — скрикує Артур. Він шкодує, про свою необачність. Але слово вимовлене, а значить — біда поруч. Цього разу вона втілилася у… Франсуа-Армана. Двері тихо відчинилися — і виник загадковий силует. Прибулець стояв напроти світла, тому впізнати його зразу неможливо. Може, це й сам Упир… Та, придивившись до розпухлого обличчя, розумієш, що це всього-навсього Франсуа-Арман. Франсуа із заплічником на спині. — Збирайте речі — ми сьогодні від'їжджаємо! — беззаперечним тоном каже він. Артур з мамою подивовані. — Але ж ми збиралися їхати завтра! — пролунав здушений голос хлопчика. Він ось-ось запанікує. — Так, збиралися, одначе в останні хвилини сталися деякі суттєві зміни, і ми їдемо сьогодні! Принаймні на дорозі в цей час менше авто і ми не страждатимемо від спеки. — Але це неможливо, тату! Тільки не сьогодні увечері! — мало не плаче Артур. — Ти відпочиваєш уже два місяці, Артуре! Але всьому є межа! Нагадую, що за три дні тобі до школи! — відповів Франсуа голосом директора, що вимагає від шибеника-учня прийти до нього з батьками. — Але не сьогодні увечері, але не сьогодні, — зовсім розгублено шепоче хлопчик. Мати поділяє синове засмучення. І хоча вона й на піввідсотка не вірить в історію з мініпутами та принцесою Селенією, якій виповнилася тисяча років, вирішує допомогти своєму хлопчикові. — Любий, та не можна ж так просто взяти й поїхати! Та ще й від мого батька — Артурового дідуся… Арчибальд щасливий, коли внук у нього на канікулах і… Франсуа зі злістю обірвав її лепетання. — Ти мені ще побалакай про цього Арчибальда! Він, можна сказати, сам вигнав мене з цього дому! Мене вжалили бджоли, а йому смішно! На мене напали дикуни, яких він ховає в лісі, а йому однаково! І я певен, що якщо ми не заберемося звідси, то він ще й не так поглузує! Мати намагається знайти слова для заспокоєння, та Франсуа кипить праведним гнівом, що йому нині і вогнегасник не допоможе. — Нумо, біжи вдягатися! Зустрінемося за столом! — наказує він синові. Голос його такий суворий, що й постовий полісмен на дорозі перелякається. Потім батько хапає матір за рукав і тягне її за собою коридором. Артур лишається сам. Він зовсім пригнічений. По його щічках скочуються дві сльозини, такі великі, що, як їх не витерти, вони долетять до самої підлоги. Увесь Артурів клопіт можна висловити кількома словами: він не побачиться із Селенією. Все інше не має ніякого значення. Десять тижнів він сумував і чекав, чекав і сумував. І мріяв, коли нарешті настане та хвилина і він знову зможе помилуватися своєю вродливою принцесою, побачить її янгольську усмішку, почує її ніжний голосочок. Навіть отруйні жарти Селенії тепер йому видаються гарними компліментами. Невже він більше ніколи не почує їх? Що ж це виходить? Невже йому доведеться забути про свою подорож до мініпутів? А може, цього й не було? Може, то був сон? І Селенія — це теж сон? Артур почувається зрізаним суцвіттям, з якого облетіли всі пелюстки, засипавши собою стіл навколо вази. Атмосфера за столом не сприяла приємній бесіді, тому розмовляють між собою лише «знаряддя». Виделки сперечаються із ножами. Час від часу до їхньої дискусії приєднуються й ложки. Щоб приховати сум'яття, Маргарита й Арчибальд уткнулися носами в тарілки. Батько воює зі шматочками хліба, намагаючись потопити їх у супі. Шматочки не тонуть, і він нервово розминає їх на крихти. Його дружина пов'язала навколо шиї серветку, але та їй зовсім не потрібна, бо вона й не торкнулася їжі. З відчаєм позирає вона то на одного, то на іншого, намагаючись з їхньою допомогою зняти напругу за столом. Але всі відводять очі — ніхто не хоче їй допомогти. Вона печально зітхає і стомленим поглядом озирає скромно умебльовану кімнату. На стінах висить кілька африканських масок. Гучна хода старого над камінного годинника ще більше напружує атмосферу. Вогонь у каміні давно погас, обвуглені залишки дров темніють у його роззявленій пащі. «Що може бути сумніше за згаслий камін?» — у черговий раз зітхає мати. Та якщо від каміна повіває покійницьким холодом, то навколо нього, навпаки, життя буяє. Юрмисько мурахів готується перейти кімнату. Десятки зо два сміливців обліпили вантажівку-цистерну, що аж виблискує новизною, — ту саму, яку Артур так ювелірно монтував на дідусевому письмовому столі. Тепер у неї впряглося вісім охочих мурашок, що ладні з радістю тягти нове авто хоч на край землі. Там, біля каміна, де метушаться мурахи, й справді більше життя і щастя, ніж в усій кімнаті. Так розмірковує мати. Ця думка примушує її по-філософськи усміхнутися. Якщо раніше, побачивши комаху, вона здригалася і намагалася викинути прибульця геть із хати, то тепер її не здивуєш навіть мурашиною вантажівкою. Якщо мурахи зводять мости, то чому б їм не збирати авто? Вони будуть малесенькі, але зовсім як справжні, і так, як справжні, поїдуть дорогами. Втім, якщо напружитися, вона зможе згадати, де ж це вже бачила соломинку на колесах? Обшукавши всі закапелки пам'яті, вона нарешті пригадала. Артурова залізниця! Та крихітна споруда стояла на платформі потяга. Отже, її син — спільник мурашиної компанії. Можливо, він навіть сам запросив мурахів у дім, щоб познайомитися з їхньою будівельною майстерністю. Або щоб допомогти їм. От вона й знайшла тему для розмови, що зацікавить усіх! Вона розтопить кригу мовчання! Одначе чоловік її випереджає. — Ось ви, Арчибальде, вважаєте себе великим знавцем природи. Тоді скажіть мені, невже мурахи й справді настільки мудрі, що можуть вибудувати… містки, наприклад? Арчибальд замислився. Відповідь йому, звісно, відома. Ба більше, він достеменно знає, що мурахи мудріші за того, хто поставив це запитання. Мимохіть йому згадалася фраза, колись вичитана в одній цікавій книзі: «Чим менше в білої людини розуму, тим дурнішим їй здається негр». Оскільки ж мурахи чорні, як вугілля, а Франсуа-Арман біліший за молочне порося, то це може стосуватися і його. — Ні, на таке вони не здатні! — помовчавши, відповів Арчибальд, категоричний, як короткий енциклопедичний словник. Розуміючи, що із правильної відповіді зять зробить неправильні, але далекоглядні висновки, Арчибальд вирішив збрехати. Його відповідь підрізала крила дочці, що поривалася порозмовляти про мурахів. Як же це так? Вона ж на власні очі бачила, як на другому поверсі мурахи їздили на потязі, а тепер, тут, у вітальні, збираються ганяти на вантажівці. Їй дуже кортить обговорити побачене! — Ось бачиш, — звертається Франсуа до дружини з повчальними інтонаціями в голосі, ніби лиш вона належить до партії сумнівальників, — я ж тобі казав, що цього бути не може! Замість відповіді дружина нагинає голову і поглядає на вантажівку-цистерну. Мурахи, що тягнуть лямку, бадьоро видираються на плінтус, а дрібнота підштовхує авто ззаду. Але ті, що сидять за столом, не бачать, куди спрямовано її погляд, і вважають, що жінка похнюпилася, засоромившись: кому хочеться зізнаватися в поразці? — Коли ти завбільшки в два міліметри, ти… ти завбільшки тільки у два міліметри! — піднявши палець догори, декларує Франсуа, переконаний у тому, що йому пощастило сформулювати фразу століття. Він до певної міри має рацію: вона й справді достойна Книги рекордів Гіннеса — розділу, де зібрано всякі дурниці. Зайшовши до дідусевого кабінету, Артур дістає з полиці уже відому нам книгу і розгортає її на тій самій сторінці, де приклеєно портрет принцеси Селенії. Зріст цієї крихітки лише кілька міліметрів, зате душа й розум у неї значно більші, ніж у декого із людей великого світу. Артур не може ніяк надивитися на малюнок. Йому здається, що принцеса поглядає на нього з невимовною ніжністю. Скільки разів місяць перебував уповні, відколи Артур живе з мрією про ту хвилину, коли нарешті зустрінеться з нею, наговориться досхочу, а можливо й поцілує тишком-нишком… Та всі його сподівання виявилися марними, і йому лишається тільки милуватися портретом… Ні, це так несправедливо! Образа закипає в нім, як вода в переповненому чайнику. Він вирятував дідуся із пазурів Жахливого У, дім — із загребущих лап Давидо, а до нього й досі ставляться як до десятилітньої дитини! Йому й справді лиш десять літ. Але ж коли полічити по-мініпутськи — то вся тисяча! І Селенії так само! Значить, вони вже дорослі. І ніхто не має права заборонити їм зустрітися. Тому він піде на побачення до своєї чарівної принцеси, нікого не питаючись! Артур рішуче бере книгу і збирається поставити її на місце, тобто втиснути між двома такими само товстими томами з оповіданнями про Африку. Зненацька в глибині шафи щось зблиснуло. Придивившись, хлопчик помітив невеличку пляшечку. Він простяг руку і витяг кришталевий пузатенький флакончик, оперезаний широкою етикеткою, на якій від руки намальовано чотири крокуючі постаті. А оскільки ці люди відрізняються лише зростом, то ймовірно, що це одна і та сама людина. Просто вона все збільшується, доки перетворюється на дорослого мешканця великого світу. Натяк Артурові зрозумілий. Не треба й писати: «Випий мене!» «Ох, якби ж Селенія могла випити цієї рідини і прийти до мене в гості — у мій світ!» — зітхає Артур, ставлячи флакон у сховок. Та, на жаль, він не може запропонувати принцесі цей варіант. Для того йому самому треба зменшитися, а потім відшукати Селенію, щоб домовитися з нею… А що як вона не захоче збільшуватися? Щоб мати відповіді на це та інші запитання, що від них аж у голові тісно, йому потрібно подолати всі заборони і проникнути в країну мініпутів. Задля цього він може поставити на кін усе! Може вигадати тисячу і один спосіб, як потрапити в зону дії променя… Ладен умовити дідуся допомогти своєму онукові… Переконати маму відкласти від'їзд… Сказати батькові про… про… про… Одне слово, щоб побачити Селенію він здатен на все! Рішення прийнято — пора діяти. Артур сповнений рішучості. Вдихнувши у свої маленькі легені якнайбільше повітря, він зіскакує зі стільця, хапає велику валізу, виймає з неї знамениту далекоглядну трубу — предмет, без якого не втрапити до країни мініпутів. Розчинивши навстіж вікно, він хутко готує мотузяну драбину, точніш — товстий мотузок з вузлами, скориставшись для цього строкатими африканськими тканинами, що ними рясно завішані спинки крісел. Старанно прив'язавши один кінець мотузка до ніжки письмового столу, він скидає другий кінець назовні і залазить на підвіконня. Несподівано двері кабінету відчиняються і на порозі постає Арчибальд. Артур уже осідлав підвіконня, ухопився руками за мотузок, посмикав його, перевіряючи, наскільки туго він прив'язаний, помацав товсті вузли «сходинок» і готовий був спускатися. Можна сказати, що його застукали на місці злочину. Неможливо сумніватися в його намірах, тому Артурові й не спадає на думку виправдовуватися. — Чи не могли б ми з тобою трішки побалакати, перш ніж ти спускатимешся вниз, — спокійно і ввічливо запитав дідусь. Артур завмирає, розмірковуючи, а потім перекидає ногу назад і сідає на підвіконні обличчям до дідуся. Арчибальд мовчки дивиться на онука. В його погляді — любов і щира повага до хлопчика. Артур чинить так, як і він би вчинив на його місці. У внукові, як у дзеркалі, дідусь бачить своє відображення. Він добре пам'ятає, як у ті часи, коли він був маленьким хлопчиком, дорослі ніколи не розуміли його і йому вічно доводилося їх переконувати, що, крім елементарних істин, існує ще й інше бачення, інші правила та закони, і якщо не всі їх можуть осягнути, це не значить, що ті правила і закони хибні чи шкідливі. У кожного своя правда, і кожен інстинктивно визнає лиш її. Правду іншого зрозуміти важче. Дехто вчиться цього все життя, та марно. Арчибальд переконаний, що цього вечора правда Артура має більше ваги, ніж правда його батька. Хлопчисько закоханий і задля свого кохання здатен на подвиг, може подолати будь-які перешкоди. Світ належить мрійникам і закоханим, і сьогодні його внук зробив перший крок, щоб завоювати цей світ. Арчибальд зайшов до кабінету і сів у крісло. — Я здогадуюся про твої почуття, Артуре. Ти вважаєш, що з тобою повелися несправедливо. Але ти вже дорослий і повинен розуміти, що не завжди можна діяти так, як тобі хочеться, — спокійно промовив дідусь. — Якщо бути дорослим — значить, робити тільки те, чого тобі не хочеться, то нехай я на все життя лишуся дитиною! — схвильовано вигукнув Артур. Розчулений щирим пориванням, Арчибальд лагідно усміхнувся. Він теж мав за правило навпрошки йти до мети. — Сьогодні тобі довелося зіштовхнутися з певними труднощами, Артуре. Але людина дорослішає, коли долає їх. А тобі дорослішати все ж прийдеться, хочеш ти того чи ні. Будь-яка мудра людина повинна дорослішати. Коли їй уже багато літ, а вона поводиться, як дитя, то це й для неї біда, й для всіх близьких. Тому дякуй небові, що посилає тобі випробування. — Але скільки все це триватиме? Я нічого не втямлю! Що сталося? Як мені пояснити батькові, чому мені треба залишитися, якщо я не знаю, з якої причини він вирішив їхати сьогодні?! — нетерплячий Артур сипав дідусеві запитання. — У твого батька своя логіка. В тебе — своя. Ти повинен навчитися жити, усвідомлюючи таку несхожість. Якщо ти хочеш, щоб батько поважав і розумів тебе, слід поважати й розуміти його, — терпляче пояснює дідусь. На Артурових віях заблищали сльози. — Дідусю, я так сумую за Селенією! Мені здається, що я помру, якщо не побачу її! — ридма заридав хлопчик, не стримавши почуттів, що вирвалися з глибини душі. Арчибальд встає з крісла, сідає поряд з онуком на підвіконня й обіймає його за плечі. — Любов не підвладна часові, Артуре. Я просидів три роки у в'язниці Жахливого У, і єдиною людиною, котра допомогла мені вистояти, була твоя бабуся з її милою усмішкою. Ніхто не міг завадити мені її згадувати, бачити її уві сні. Любов твоєї бабусі була зі мною скрізь — вона долала все. І якщо Селенія в твоєму серці, значить ніхто не зможе її відняти в тебе. Навіть час. Артур шморгає носом, і сльози градом котяться по його веснянкуватих щічках. Прозорі краплини такі великі, що видаються схожими на збільшувальні лінзи. Потрапляючи під таку лінзу, кожна веснянка значно збільшується. В такій ситуації не зашкодив би носовичок. Та Артур не має звички носити його в кишені.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка