Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка11/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.94 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 15
«Це неможливо»


Коли за пані Мак-Інтір зачинилися двері, дівчата нарешті звелися і стали поволі одягатися. Емілі з нехіттю уявляла собі день, який на неї чекав. Чари розвіялися, її вже не вабила «передплатна» робота, сповнена своєрідної романтики й всіляких несподіванок. Збирання підписів у придорожних домівках нараз видалося їй чимось принизливим. Та й фізично обидві дівчини були втомлені значно більше, ніж у тому собі признавалися. — Немовби цілі століття минули з того дня, як ми вирушили зі Шрусбері в нашу мандрівку, — піднесено промовила Ільза. Емілі почувала те саме і з такою ж гостротою. Здавалося їй, наче та ніч роздумів та мріянь при місячному сяйві прийшла в її спогади з далекого-далекого минулого. А ніч остання була, властиво, безсонною — короткий досвітній сон залишив по собі немиле, непевне відчуття, мовби туманом повиті спогадування далекосяжної подорожі в незнану країну… Оповідання пані Мак-Інтір на деякий час те враження розвіяло, однак тепер, коли Емілі неспішно розчісувала довге своє волосся, — воно повернулося. — Почуваюся так, наче кілька годин простувала цієї ночі невідомо куди, — мовила вона. — Снилося мені, що знайшла малого Аллана… тільки не пам’ятаю, де саме. Страшно було усвідомити, що секунду тому ти його віднайшла — і раптом забула, де. — Я спала, мов камінь, — сказала Ільза, позіхаючи. — Нічого мені навіть не снилося… Емілі, я хочу якнайшвидше забратися з цієї домівки, щось мені тисне у грудях — тисне до болю, мені страшно, я хочу втекти звідси — чуєш? Коли б я могла чимось допомогти — це інша річ. Але ж тут я безсила! Я сама зсувалася з глузду, як слухала оповідь цієї старої — яка нечула, яка бездушна істота! Вона ж анітрохи не переймається долею нещасного Аллана… — Гадаю, вона вже давно не переймається нічим на світі, — замислено відказала Емілі. — Тим-то люди і вважають її за несповна розуму. Так: людей, котрі ні про що не турбуються, мають за ненормальних — доказом тут може бути кузен Джиммі. Але ж яка історія! Передовсім я використаю її як матеріал для вправ, а згодом постараюся, щоб її надрукували. Це ж першорядний нарис для часопису, треба тільки схопити тон і емоцію, що нею дихали слова оповідачки. Занотую, либонь, деякі з її висловів у моїй «книзі», а тоді рушимо далі. — А ну тебе до лиха з тою твоєю «книгою», — вибухнула Ільза. — Спускаймося додолу, поснідаємо, якщо запропонують сніданок, — і в дорогу! Та Емілі, збуджена новою літературною темою, вже забула про все на світі. — Де ж моя «книга»? — спитала вона розгублено. — Нема її в моїй дорожній торбині… Я пам’ятаю точно: вчора ввечері я не брала її з торбини. — Чи не вона лежить он там, на столі? — запитала Ільза. Емілі перевела погляд на стіл і зумілася. — Ні, це неможливо… Так, справді… Як це сталося? Я не могла помилитися: поза сумнівом, я не витягувала її з торби. — Либонь, ти все ж таки забула, — байдуже відказала Ільза. Емілі вражено підійшла до столу. «Книга» лежала розкритою, біля неї — олівець. І раптом щось прикувало до себе погляд Емілі. Нахилилася над столом… — Чом би тобі не поквапитись і не зашпилити врешті волосся? — нетерпеливилася Ільза. — Я вже готова, як бачиш. На Бога, Емілі, відірвися від своєї «книги» й одягнися нарешті! Емілі обернулася до неї, тримаючи в руці розгорнену «книгу». Лицем бліда, аж біла, тільки очі її потемніли від переляку й тривоги. — Ільзо, поглянь, — промовила вона тремтливим голосом. Ільза приступила ближче й задивилася на сторінку, що її показувала Емілі. На сторінці виявився малюнок, досить майстерно виконаний, — малюнок домівки над річкою, тієї домівки, якою Емілі вчора так захоплювалася. На одному з вікон був намальований чорний хрестик, а збоку, на «полі», — другий хрестик, під яким написано: «Аллан Бредшоу знаходиться тут». — Що це, до лиха, означає?! — скрикнула Ільза. — Хто це намалював? — Не… не знаю, — вистогнала Емілі. — Почерк… це мій почерк. Ільза уп’яла очі в обличчя Емілі й відступила на кілька кроків назад. — Ти, певно, вві сні це намалювала, — припустила вона. — Я не вмію малювати — хіба ти не знаєш? — спростувала Емілі. — Хто ж, як не ти? Пані Мак-Інтір? Не може бути — сумніватися тут не доводиться. Ну, Емілі, це дивовижний, нечуваний випадок! Як думаєш — він справді може знаходитись у тій домівці? — Яким же побитом він туди забрався? Домівку замкнено на ключ, робітники розійшлися… Зрештою, коло неї не могли не ходити шукачі. Тож він, Аллан, показався б у вікні, загукав би, і його би почули, побачили… Мабуть, я справді намалювала той будиночок уві сні, хоч не збагну, яким робом я могла це вчинити. Але всі думки, всі помисли мої були зосереджені на маленькому Алланові. Так дивно… і моторошно! — Ти мусиш показати це Бредшоу, — рішуче мовила Ільза. — Напевно… Втім, не маю на те охоти. Я можу дати їм облудну надію, а облудною вона виявиться безсумнівно. Це приголомшило мене… Якийсь дитячий острах! От зараз би сіла просто на підлогу й заплакала… Якщо він там аж з вівторка, то вже помер од виснаження. — Ну, в кожному разі щось би дізналися про нього! А якби виявилося, що він там… і, попри все, живий, то я знала би, що ти істота несамовита! — Не кажи так, я не можу це чути, — благала Емілі, тремтячи всім тілом. Коли зайшли до кухні, там не було нікого. Втім, за хвилину ввійшов молодий чоловік. То був, без сумніву, доктор Мак-Інтір, що про нього мовила пані Голлінгер. Вираз обличчя він мав приємний і мудрий, очі з-за скелець пенсне дивилися вельми проникливо, а все ж виглядав сумним і змученим. — Доброго ранку, — привітався він. — Сподіваюсь, ви відпочили добре, і вам ніщо не заважало. А в нас панує смуток і жалоба, інакше й бути не може. — Не знайшли хлопчика? — з тривогою запитала Ільза. — Ні. І вже не сподіваємось його знайти. Не міг він пережити дві ночі — у голоді й холоді. Моя безталанна сестра напівпритомна від розпачу. Шкода, що ваше пробування у нас припало на такий нещасливий час і триває в геть несприятливих обставинах. Але ж пані Голлінгер, мабуть, не допустила, щоб вам чогось бракувало? Бабця Мак-Інтір була б невтішна, якби ви не мали у нас достойного відпочинку. Славетна була свого часу великою і щирою своєю гостинністю. Та ви, напевно, її не бачили. Адже вона нечасто виходить до гостей… — Ні, ми бачили її, — неуважно, думаючи про своє, відповіла Емілі. — Нині прийшла до нас, до горішньої кімнати, й розповіла, як дала шльопанця королеві. Доктор Мак-Інтір неголосно засміявся. — То ви сподобилися великої честі! Не кожному наша бабця оповідає ту історію. Вона, як старий моряк, одразу й нехибно бачить, на чию увагу можна розраховувати. А втім, їжте, будь-ласка, — ось перший сніданок. Я вже, певно, набрид вам своєю балаканиною… — Ще хвилинку, пане докторе, — спішно промовила Ільза. — Ми хотіли б вам показати… Доктор Мак-Інтір наблизив здивоване обличчя до «книги Джиммі». — Що це? Не розумію… — Ми теж не годні зрозуміти. Хіба що… Хіба що Емілі намалювала це уві сні. — Уві сні? — доктор Мак-Інтір був ошелешений до такої міри, що спромігся лише на відлуння. — Атож. Нікого іншого в кімнаті не було — крім вашої бабці. Хіба вона вміє малювати… — Ні, не вміє. Й ніколи не бачила тієї домівки. Це ж бо власність пана Скубі — там, за мостом Малверн, — так? — Саме так. Ми бачили цей дім учора. — Але нашого Аллана там бути не може, домівку від серпня зачинено на всі замки, робітники давно вже звідти пішли… — Я знаю, — простогнала Емілі. — Та я стільки думала про Аллана перед тим, як заснути… Гадаю, то був лише сон… Врешті-решт, я нічого не розумію… Однак ми мусили показати вам цей малюнок. — Так, звісно. Добре, візьму з собою Роба Мейсона й підемо. Дивно… Але ні, не може бути. Не уявляю, як можна було залізти до тієї домівки. Про всяк випадок захопимо з собою драбину. І поки що не казатиму нічого ні Віллісові, ні Кларі. Емілі з Ільзою взялися до сніданку, вдячні пані Голлінгер, що залишила їх самих. — Не вийду я звідси, доки не повернуться з відповіддю, — пошепки проказала Ільза. Емілі кивнула головою. Їсти вона не могла. Якби тітка Елізабет чи тітка Рут побачили її в ту хвилину, то, без сумніву, не гаючи ні секунди, загнали б її до ліжка — і мали б цілковиту слушність. Була знесилена геть. Година, що минула відтоді, як доктор Мак-Інтір вийшов з господи, тривала для Емілі з Ільзою чи не вічність. І раптом зачули якусь біганину, збуджені голоси… — Клара першою має про все довідатись, це право матері, — мовив засапаний доктор Мак-Інтір. І зник у спальні сестри. Пані Голлінгер, мов та буря, влетіла до кухні. — Знайшли його… знайшли малого Аллана… у вітальні на підлозі… у домі Скубі! — Живого? — затамувавши подих, спитала Емілі. — Живого… Але насилу може говорити… Лікар запевнив, що буде жити, що невдовзі прийде до тями й відновить сили… Та ще година-друга, і був би йому кінець. Дикий крик радості пролунав у прилеглій кімнаті. Клара Бредшоу з розкуйовдженим волоссям та збілілими губами, з блиском щастя в очах пробігла через кухню, вибігла з будинку й помчала до горбовини, на якій стояла домівка Скубі. Пані Голлінгер схопила пальто й побігла за нею. Доктор Мак-Інтір знеможено опустився на крісло. — Я не міг її зупинити… А сам не в змозі бігти туди знову… Нічого: радість — вона не вбиває… І зрештою, було б жорстокістю зупиняти її, навіть якби подужав… — А як почувається Аллан? — запитала Ільза. — Буде почуватися нормально. Бідолаха виснажений до краю — це зрозуміло. Ще одного дня він би там не пережив. Ми занесли хлопця до лікаря Метьюсона — мусить побути під його наглядом і опікою. Лиш завтра можна перенести його додому. — А ви дізналися, яким дивом він туди потрапив? — Він не в силі нічого пояснити — ще б пак! А втім, я знаю, як усе відбулося. Одне вікно було зачинено нещільно, рвучкий вітер його розчахнув, Аллан вибрався на підвіконня, відтак зіскочив на підлогу, та потім уже не спромігся видряпатись на високе підвіконня, а тим часом вітер зачинив вікно, й треба було б докласти чималих зусиль, щоб його відчинити. Аллан подолав би цю перешкоду, якби стояв упорівень з вікном і працював обіруч. На стіні під вікном ми виявили сліди ніжок, його відчайдушних спроб утриматись на підвіконні — занадто вузькому, щоб міг на ньому утриматись. І зрештою, він не мав за що вхопитись… Отож, не міг покликати на допомогу — радше ні, він кричав, але ніхто не проходив біля домівки чи не дійшло до людських вух те дитяче волання крізь зачинені вікна та грубі стіни. Одне слово, був рокований на загибель, якби не ви, панни… — Яка я щаслива, що він знайшовся! — вигукнула Ільза, ледве стримуючи сльози радості. Дідусь Бредшоу зненацька просунув голову крізь відхилені двері: — Казав же я вам, що у дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може! — Щезла одначе! — аж скрикнув доктор Мак-Інтір. — І живим не знайшлася б, якби не ясновидіння цієї панночки. Ні, це справді щось надзвичайне! — Емілі є… медіумом, — сказала Ільза, цитуючи пана Карпентера. — Медіумом? Гм! Цікаво, дуже цікаво. Не скажу, втім, що розуміюся на подібних явищах. Наша бабця ствердила би, мовляв, дівчина має шосте чуття. А в реальність шостого чуття вона, бабця, вірить беззастережно — як усі, властиво, шотландці. — Ох, я певна, що не маю такого дару — ясновидіння тобто, — пручалася Емілі. — Очевидно, мені це наснилося… Я встала, не прокидаючись… Але… я взагалі не вмію малювати. — У такому разі щосьщось використало вас як знаряддя, — зазначив доктор Мак-Інтір. — Кінець кінцем, твердження бабці, нібито ви маєте шосте чуття, є таким же законним, як будь-яке інше. У незбагненні явища ми можемо тільки вірити. — Я воліла б не обговорювати це, — попросила Емілі, чиє тіло проймав дрож. — Так тішуся, що Аллана врешті знайшли, але прошу вас — не кажіть нікому про роль, яку відіграла в тому я. Скажіть, мовби вам, саме вам прийшло на думку обшукати той порожній будиночок. Я… я б не знесла, якби вся місцина тільки про те й гомоніла. Щойно дівчата вийшли з оселі Мак-Інтірів, — дощ перестав, засвітило сонце. Краєвид лежав перед ними розкішний і дикий, як зазвичай після бурі у тій стороні. — Залишимо подальші селища на наступну мандрівку, — запропонувала Емілі, трусячись від холоднечі. — Хай там що, а сьогодні я неспроможна збирати підписи. Подруго, мила, — ходімо на Малверн Брідж, а вже звідти поїдемо залізницею. — Твій сон… це було неймовірно, — сказала Ільза. — Я тебе трохи боюся, Емілі. Трохи боюся… — О, не бійся мене, — відказала Емілі. — То був лише збіг обставин. Я безперервно думала про Аллана, а той будиночок від учора мене переслідував. — Ти згадай, як розкрилася таємниця моєї матері, — прошепотіла Ільза. — Все ж таки маєш якісь надприродні здібності, чого нам, простим смертним, не дано. — Може, я переросту це, — мовила Емілі з розпачем у голосі. — Маю надію, що переросту. Непотрібен мені такий дар. Словами годі переказати, як я його боюся, Ільзо. Це так моторошно… Ніби мені призначено згори, ніби я справді несамовита… Наче я не людина! Коли доктор Мак-Інтір сказав, мовби щось використовує мене як знаряддя, мене аж морозом обсипало. Я враз уявила собі, як під час мого сну якась чужа свідомість, чужа розумна сила закрадається до моєї голови, ще й водить моєю рукою, малюючи ту домівку. — Але ж почерк був твій, — нагадала Ільза. — Ет, не будемо вже про те ні говорити, ні думати. Я мушу, мушу забути! І не поминай мені про цей випадок — ніколи, чуєш?

Розділ 16
Витяг зі щоденника


Шрусбері, 3 жовтня 19… Скінчила збирання підписів на спеціальне число тижневика. Зібрала найбільшу кількість передплатних підписів. Заробила майже на всі книжки, що будуть мені потрібні упродовж навчального року. Коли я повідомила про це тітці Рут, вона — о диво! — не засичала. Вважаю це фактом, гідним занотування у щоденнику. Сьогодні мені повернули поштою мою новелу «Зуб часу». Але відмова була машинописною, не друкованою. У даному разі машинопис є не таким образливим, як текст друкований, — так мені видається. «З цікавістю прочитали Вашу новелу. Шкодуємо, але наразі не маємо змоги її опублікувати». Якщо справді прочитали «з цікавістю», то це втішає. А втім, це може бути сказано тільки для того, аби підсолодити піґулку. Навчання у самісінькому розпалі. Сьогорічна програма, як на мене, дуже цікава. Пан Гарді взявся викладати аж кілька предметів, а мені його спосіб навчання більш до вподоби, ніж будь-кого з викладачів, за винятком пана Карпентера. Дуже йому сподобався мій нарис «Жінка, що дала шльопанця королю». Поставив його на перше місце й детально коментував під час викладу теорії стилю. Евеліна ж Блейк переконана, ніби я переписала свій нарис з якогось часопису, і вона вже колись цей «опус» читала. Сьогоріч Евеліна носить зачіску а ля Помпадур. Гадаю, вона їй зовсім не личить. А втім, оскільки плечі є, власне, єдиним, що мені у фігурі Евеліни подобається, то… Що й казати: цілий «клан» Мартінів розлючений на мене. Дейзі Мартін минулого тижня ставала до шлюбу в англіканській церкві. Видавець «Часу» попросив мене написати репортаж «з місця події». Звісно, я не відмовила, попри те, що мене аж нудить від шлюбних «звітів». Стільки цікавих подробиць могла би подати — подробиць, яких насправді подавати не можна. Втім, одруження Дейзі видалося гарним, вона сама виглядала чудово. Репортаж мій вийшов милим і щирим, я підкреслила вроду нареченої й наголосила на розкішному букеті з орхідей і троянд — букеті, ще досі не баченому жителями Шрусбері. Я виводила літери так чітко, так, можна сказати, каліграфічно, що читався мій текст, далебі, як друкований — тож немає прощення для горе-набірника, котрий замість «орхідеї» вмістив чомусь «сардинки». Певна річ, людина розумна миттєво збагнула б, що це тільки набірна помилка, не більше. Та Мартіни навіяли собі, мовби я зумисне вставила «сардинки» — так, для дурного жарту, — тим паче, що колись я прилюдно поминала про те, наскільки мені осоружні оті безбарвні, до краю одноманітні шлюбні репортажі. Так, я справді проказала це вголос, але ж урізноманітнити свою розповідь згадкою про наречену, що тримає в руках букет сардинок?! О ні, на таке я нездатна. Попри все, Мартіни певні, що це була з мого боку свідома і злобна витівка, й от уже Стелла Мартін не запрошує мене до себе на вечір дівочого рукоділля. Тітка Рут каже на те, мовляв, нема чого й дивуватися, а тітка Елізабет докоряє мені за недбалість. Мені — за недбалість! Боже, дай мені сили стерпіти це…  

5 жовтня 19… Пані Клара Бредшоу приїхала до мене в гості сьогодні ввечері. На щастя, тітка Рут була деінде. Пишу «на щастя», бо аж ніяк не бажаю, щоб тітка Рут довідалася, яку роль я відіграла у знайденні малого Аллана. Пані Бредшоу приїхала, щоб мені подякувати. Я знітилася, адже заслугу свою великою не вважаю. І не хочу ні думати про те, ні говорити. Пані Бредшоу каже, що малий Аллан почувається добре, хоч був страшенно виснажений, коли його віднайшли: самостійно не міг навіть сидіти. Під час розмови була вона дуже бліда і поважна, мало не урочиста. — Він помер би у тій злощасній домівці, якби не ви, панно Стар. І я би померла. Я б не змогла жити далі, не знаючи, що… Ох, я ніколи не забуду жахіття тих днів! Мусила прибути і висловити вам свою вдячність. Коли я ранком того дня повернулася додому, ви з товаришкою вже рушили далі. Мала докори сумління через свою негостинність… Вона втратила самовладання і розплакалася. Я — за нею. Ревіли разом, аж до знесилення. Радію невимовно, що Аллан віднайшовся, Богові вдячна за те, однак волію забути, яким чином це відбулося.  

7 жовтня 19… Місячний Серп Нині ввечері я прогулювалася кладовищем. Хтось може сказати, — це не найкраще місце для прогулянок. Та я люблю бродити там, де вічним сном спочивають ті, хто, відходячи, знали про життя і смерть набагато більше, ніж я тепер, ніж усі довкола мене. А найкраще рушати на таку прогулянку осіннім вечором. Читаю імення, вирізьблені на кам’яних плитах, вглядаюсь у дати народження і скону — відтак розмірковую над тим, скільки надій і поразок, скільки любові й ненависті поховано під тією чи тією плитою. Чудовою була моя прогулянка — чудовою і зовсім не сумною. А навкруги тягнулися червоні поля й розлогі схили, вже трохи примерзлі, де-не-де порослі рідкими лісками. Було там багато, дуже багато речей і явищ, котрі полюбила давно і люблю дедалі сильніше. Щоразу, як приїжджаю до Місячного Серпа (раз на два тижні), то маю враження, мовби все, що мене тут оточує, стає мені ще ближчим, ще дорожчим, ніж доти. І речі я люблю не менше, як людей. Здається мені, наче тітка Елізабет відчуває те саме. Й тому чинить опір будь-яким змінам у Місячному Серпі. Я починаю краще її розуміти. Бачу тепер, що вона мене любить. Спершу я була для неї лиш тягарем, обов’язком, та нині стала вже чимось більшим. Залишалася на цвинтарі, доки не запали сутінки. Тоді прийшов по мене Тедді, й ми подалися навпрошки через поле, аж до Завтрашньої Стежки. Втім, тепер це вже Нинішня Стежка, адже дерева стали високими, вище від нашого зросту, однак ми й далі називаємо її по-старому, почасти від звички, а почасти від того, що, нею прогулюючись, ми довго розмовляємо про наше завтра, про наші надії на майбутнє. Так чи так, а Тедді був і залишається єдиною людиною, з котрою можу поговорити про день прийдешній, про мої життєві амбіції. Єдиною! Перрі одно глузує з моїх літературних спроб. Скажи йому про письменництво — він тільки знизує плечима: «І кому це потрібно?» Ну, якщо хтось не розуміє мети письменства, такому важко щось розтлумачити. Навіть з Діном не можна про це говорити — відколи з гіркотою мені сказав: «Не зношу, як мовиш про те завтра, бо це не може бути моє завтра». Мені здається, Дін неохоче думає про час, коли я стану дорослою, і прагне бачити мене дитиною якнайдовше. Гадаю, це ніщо інше, як суто Прістівські ревнощі: він не бажає ділитися з іншими людьми нічим, тим паче дружбою. Отже, тепер я, властиво, полишена на саму себе. Останнім часом Дін начебто взагалі перестав цікавитись моїми літературними спробами. Ба навіть інколи трохи кепкує з них. Наприклад: пан Карпентер був захоплений моєю «Жінкою, що дала шльопанця королю» — ствердив, що це оповідання написано бездоганно. Але Дін, прочитавши, усміхнувся і мовив: «Дуже добре виконане шкільне завдання, однак…» — і знов усміхнувся. Не сподобався мені той усміх. Був-бо занадто «Прістівським», як мовила б тітка Елізабет. Пригнітив мене той усміх! — Пишеш дотепно і жваво, моя дитино, речення будуєш майстерно і вправно, але я заподіяв би тобі кривду, залишаючи тебе у переконанні, що це дозволяє плекати якісь надії на майбутнє. Якщо це правда (а може бути правда, бо Дін по-справжньому мудрий і здатен бачити все наскрізь), тоді я не подужаю створити нічого, гідного слави, нічого насправді гарного й вартісного. Неспроможна, не буду спроможна вивершити потужний, видатний твір, бути ж «непоганою новелісткою» для мене замало. А з Тедді все інакше. Сьогодні він аж сяяв від радості; я поділила його радість, довідавшись про те, що стало її причиною. У вересні Тедді виставив свої роботи в Шарлоттетауні; пан Люїс з Монреалю купив їх по п’ятдесят доларів за «штуку». Цього з лихвою вистачить, аби прожити в Шрусбері зиму, — значне полегшення для пані Кент! Попри те, вона не зраділа, почувши про успіх сина. — Ну, тепер тобі здається, що вже незалежний від мене, — промовила вона і розплакалася. Тедді був приголомшений: таке йому навіть на думку не спадало. Бідолашна пані Кент! Безталанна! Існує якась дивовижна перепона між нею і зовнішнім світом. Давно я не бувала у неї вдома. Тільки раз улітку пішла до неї з тіткою Лаурою (вона дізналася, що пані Кент нездужає). Пані Кент підвелася з ліжка й заговорила з тіткою Лаурою, але до мене й словом не озивалася — тільки поглядала з чудним, тривожним блиском в очах. Лиш як стали прощатися — нарешті промовила: — Високою виросла. Незабаром ти будеш жінкою, отже, в іншої жінки вкрадеш її сина. Коли верталися додому, тітка Лаура сказала мені, мовляв, пані Кент завжди була чудною, але стає дедалі чуднішою. — Люди твердять, вона несповна розуму. — Мені здається, — мовила я, — у неї хвора душа. — Емілі, люба, це щось жахливе, такого не можна казати! — Не можна? Але чому? Тіло і розум можуть бути хворими, правда? Чого ж бо не може хворіти душа? Часом я відчуваю, відчуваю ясно, що пані Кент зазнала в минулому якогось важкого струсу, струсу, який зранив її душу, і ця рана ніколи не загоїться — буде кривавити й кривавити. Тітка Лаура не відповіла нічого. Як би я хотіла, щоб пані Кент перестала ненавидіти мене! Болить мені таке ставлення з боку матері Тедді. Чому — не знаю. От Дін не менш близький мені, як Тедді, а мені однаково-однаковісінько, чи люблять мене всі Прісти, разом узяті, чи терпіти не можуть.  

19 жовтня 19… Ільза і ще семеро кандидаток були обрані до Спілки Шкільної Молоді. Я отримала «чорну кульку» — себто відмову. Про це сповістили нас у понеділок. Знаю, хто приклав до цього руку: Евеліна Блейк. Ніхто інший не голосував би проти мене. Ільза упала в лютість. Подерла на дрібненькі клаптики повідомлення про підсумки голосування й відіслала їх секретареві, вкупі з короткою заявою про відмову від членства у Спілці. Евеліна зустріла мене сьогодні в гардеробі й запевнила, ніби голосувала за Ільзу й за мене. — Хіба хтось твердив, що все було інакше? — спитала я, щосили наслідуючи тітку Елізабет. — Ільза твердить, — відповіла Евеліна. — Дуже нечемно через те зі мною повелася. А хочеш знати, кого я підозрюю у тій «чорній кульці»? Я поглянула їй просто в вічі. — Зайве. Я знаю, хто це вчинив, — цього знаття мені досить. Відтак повернулася на підборах і повагом відійшла. У Спілці незадоволені результатами виборів. Але припускаю, — хтось висловився в тому дусі, що це непогані ліки на Мурреївську пиху. Сьогодні новина дійшла до вух тітки Рут, і вона взялася допитуватись, чому саме я отримала «чорну кульку».  

5 листопада 19… Місячний Серп Тітка Лаура і я присвятили нинішнє пообіддя науці маринування корнішонів. Тітка Лаура є навчителькою, я, відповідно, ученицею. Підсумок такий: тітка Елізабет мусила визнати, що не може відрізнити мій маринад від маринаду тітки Лаури. Вечір був чарівний. Гуляла самотою в саду. Хіба коти мені товаришували. Стоп у присмерку нагадував тигреня. Майк — стрункий, сріблястий, граційний… Стоп знає собі ціну: не водиться аби з ким і забагато ніколи не спілкується. Повітря було таким чистим, аж п’янким. Ходила біля сонячного годинника й почувалася невимовно щасливою. А ще певною — конче певною того, що майбуття належить мені. Минуле ж, без сумніву, є моєю неподільною власністю. Я мала враження, наче мешкаю тут від незапам’ятних часів і є часткою всієї любові, всього існування у Місячному Серпі. Мені здавалося, що житиму вічно, вічно, і край, інакше кажучи — я певна була у своїй невмирущості. Не вірила у безсмертя, а відчувала його. Підійшов Дін. Опинився коло мене ще до того, як я зауважила його присутність. — Посміхаєшся, — озвався він. — Люблю спостерігати за жінкою, що посміхається до своїх думок. Це, безумовно, означає невинність її думок і мріянь. Чи гарним видався день, чарівна панно? — Дуже гарним. А найприємнішим даром цього дня є нинішній вечір. Я така щаслива, Діне, — щаслива вже тим, що живу на світі. Неначе пливу небесним океаном, поміж мільярдів зірок. Жадаю, щоб такий настрій тривав якнайдовше, коли вже не може тривати вічно. Я певна себе, певна свого майбутнього. Не боюся нічого. Не буду почесним гостем на бенкеті життя, буду діяльним учасником свята, братиму участь у творенні його, у приготуванні до учти… — Як побачив тебе хвилину тому, ти виглядала, ніби ворожка, що ворожить на долю, — сказав Дін. — Знаєш, твоя шкіра — як пелюстки нарциса. Ти можеш прикласти до свого обличчя білу троянду — і витримати це порівняння. Небагато жінок можуть похвалитися такою шкірою. Знаєш, Зіронько, — ти не дуже вродлива. Але твій вигляд навіває людям думки про красу, а це рідкісний дар, якого позбавлені чимало жінок, чия врода видається досконалою. Я люблю Дінові компліменти. Вони-бо такі відмінні од тих, які промовляють інші молодики. А ще люблю, як мене хтось називає жінкою. — Я стану геть марнославною під впливом твоїх компліментів, — зауважила я. — Ні, від цього тебе убезпечить почуття гумору, — заперечив Дін. — Жінка, наділена почуттям гумору, ніколи не захворіє на марнославство. — Невже це риси несумісні? — Безперечно. Жінці, обдарованій почуттям гумору, нікуди сховатися від своєї немилосердної тверезості. Вона не може вважати себе звабливо-таємничою. Не тане від розчулення, викликаного власною особою. Не варто й заздрити такій жінці: вона позбавлена ілюзій щодо себе самої. Ці доводи, втім, не здалися мені аж надто переконливими. Найближчої зими Дін подорожувати не збирається. Коли не маю змоги поспілкуватися з ним бодай раз на два тижні, життя уявляється мені тьмяним і нецікавим. Часом він буває таким промовисто мовчазним і тихим. От і нині був таким — декілька довгих хвилин. А по тім розповідав про далекі країни, про величезні базари Сходу. Далі знов гомоніли про мене, про моє навчання, про мої плани на майбутнє. Я — ніде правди діти — відчуваю симпатію до людей, котрі від часу до часу дають мені змогу поговорити про власну персону. — Сьогодні, скінчивши з маринуванням корнішонів, я прочитала низку поезій пані Бравнінг. Цього року її твори входять до шкільної програми з літератури. Моїм улюбленим твором є «Онора». Героїні, Онорі, я співчуваю значно більше, ніж сама пані Бравнінг. — Ще б пак, — відказав Дін, — адже ти є істотою наскрізь чуттєвою. Ти похитнула би небо заради своєї любові, подібно до того, як це вчинила Онора. — Я не хочу кохати. Кохати — означає бути невільницею, — промовила я. А промовивши, відчула сором, адже зрозуміла, що сказала це тільки для того, аби щось відказати, і ще для того, аби постати в очах Діна мудрою і глибокодумною. Насправді я не вірю, що кохання конче означає неволю — у кожному разі не для Мурреїв. Але Дін сприйняв мої слова серйозно. — Що ж, коли всі ми мусимо бути невільниками на сьому світі, — зітхнувши, сказав Дін. — Кожен із нас є невільником чогось або когось. Ніхто не вільний! Може, зрештою, дочко Зір, любов є найлагіднішим, найменш суворим тираном, не таким жорстоким, як ненависть чи страх, чи обов’язок, чи самолюбство, чи гординя… А, до речі, як тобі вдаються любовні епізоди у твоїх новелах? — Ти забуваєш: мені ще не вільно писати новели. Скоро, втім, заборона мине. Згадай: ти обіцяв мені допомогу. Казав, що навчиш мене надавати любовним епізодам справді художньої форми… Я проказала це весело, напівжартома. Але Дін ту мить споважнів. — Ти вже готова сприймати науку? — запитав, наближаючи своє обличчя до мого. Мені здалося, — він мене поцілує. Я зашарілася й — дивна річ! — миттєво згадала про Тедді. Не знала, що відповісти, відтак схопила Стопа й заховала обличчя в його м’якому прегарному хутрі. Як стій з’явилася тітка Елізабет — запитала, чи маю на собі теплу шаль. Шалі я не мала, тож зайшла до будинку, а Дін попрощався навздогін та й відійшов. Я ще спостерігала за ним з вікна моєї кімнати — страшенно було мені його жаль! Коли ми разом, так мені добре, що геть забуваю про Дінові турботи, болі та смутки. А проте в його житті, без сумніву, задосить журби й сторін, мені зовсім незнаних. Я заповнюю лиш невеличкий куток його душі. Поза тим панує там, либонь, страхітлива пустка.  

11 листопада 19… Новий скандал через Емілі з Місячного Серпа та Ільзу з Чорноводдя! Хвилину тому я мала вкрай неприємну розмову з тіткою Рут, і ось мушу переказати її на папері, щоб видалити гіркоту зі свого серця. Знов буря у склянці води, знов буча — через дрібницю, через ніщо! Минулого вівторка я провела в Ільзи цілий вечір. Студіювали разом історію англійської літератури. Напрацювалися досхочу, до втоми, й близько дев’ятої я зібралася йти додому. Вечір був гарний, тихий і теплий. Пансіонат, у якому мешкає тепер Ільза, розташований в парку. З вікна Ільзиної кімнати видно мальовничий місток. — Прогуляймося трохи, перед тим, як рушиш додому, — запропонувала Ільза. Я погодилася. Звісно, я не повинна була йти на ту прогулянку, а мусила повернутися додому й лягти спати, як належить порядній сухотниці, що дбає про своє здоров’я. Попри те, пішла. То були чудові хвилини… Ми вслухалися у посвист вітру, що гуляв над околишніми узгір’ями. Ялини й сосни шуміли урочисто. Ялини й сосни завжди приязні до нас, однак не звіряють нам стільки таємниць, як тополі та клени. Ялини й сосни головними своїми таємницями не діляться ні з ким, не зраджують сокровенного знання, береженого ревниво і пильно. Тим самим вони, певна річ, набагато цікавіші, як інші дерева. Все узгір’я неначе співало — ніжними, тихими голосами. Повітря напоєне було розкішними пахощами. У наші серця вселився якийсь ідеальний, неземний спокій. Чого ми тільки не говорили одна одній, у чому тільки не признавалися! Назавтра я вже розкаювалася в тім — аякже! Хоч Ільза є повірницею без догани й чужих секретів ніколи не розголошує, — все одно: не в традиціях Мурреїв оголювати свою душу перед будь-ким, навіть перед найближчим другом. (То сутінки й запах живиці схиляють нас до незвичайних дій та вчинків…) Розмовляли й бавилися прегарно, адже Ільза є такою веселою, неперевершеною товаришкою! Нудитись в її товаристві — річ немислима. Прогулянка видалася просто чарівною, але хоч-не-хоч треба було вертатися, отож, ми повернули в бік оселі тітки Рут — Ільза зголосилася мене провести. На розі несподівано зустріли Тедді та Перрі. Перекинулися кількома слівцями, йдучи в тому самому напрямку, а тоді хлопці простилися й попрямували на політичні збори, куди, власне, й верстали путь. О десятій я вже лежала в ліжку і спала сном праведниці. Але хтось бачив нас чотирьох, як переходили через місток. Назавтра відомо було у школі, що ми зустрілися в парку, а третього дня вже ціле місто обговорювало ту «прогулянку вчотирьох». Подейкували, ніби хтось бачив нас, тобто Ільзу й мене, як вешталися парком з двома парубками аж до півночі. Поголос не забарився дійти до вух тітки Рут, яка зажадала сьогодні від мене докладних пояснень. Я сказала їй правду, але, звісно ж, вона мені не повірила. — Ти ж бо знаєш, тітко Рут, що у вівторок я прийшла додому о дев’ятій сорок п’ять. — Я вірю, що мої знайомі у чомусь помилилися, — пролунала відповідь. — Але щось таки трапилося, бо з нічого така поголоска виникнути не могла. Диму без вогню не буває. Емілі, ти йдеш слідами своєї матері! — Не чіпаймо пам’яті моєї матері, тітко Рут, — її вже немає серед живих. Йдеться про інше — ти віриш мені чи ні? — Я не вірю, що це був такий переступ, як твердять очевидці, — промовила тітка Рут із деяким ваганням. — Але ви дали поживу людським язикам. І зрештою, ти маєш бути готовою до всього, коли вже водиш дружбу з Ільзою Барнлі та молодиком такого покрою, як Перрі Міллер. От Ендрю: просив тебе піти з ним на прогулянку минулої п’ятниці, — я чула, що ти йому відмовила. Ну звісно: його товариство є для тебе занадто пристойним! — Атож, — відказала я. — Саме про це й мова. Немає приємності там, де є надмірна пристойність. — Зухвалість і дотепність — це різні речі, моя панянко, — суворо й повчально виголосила тітка Рут. Бог мені свідок: я не збиралася бути зухвалою, але нудить мене повсякчас дріботіти по п’ятах Ендрю. Взагалі, Ендрю поступово стає моєю великою проблемою. Дін відає так само добре, як і я, що за гра тут грається. І коле мені очі моїм рудоволосим залицяльником… Тітка Рут вийшла з кімнати — не захотіла чути нічого більше. Я, може, навіть любила б отого сердешного Ендрю, якби ціла родина Мурреїв не нав’язувала мені його всіма можливими способами. Знаю: вони хочуть, аби я заручилася, заручилася до того, як досягну віку, в якому дівчина може втекти з молодиком чи зі школи, чи з рідного дому, і бачать єдиний мій порятунок в Ендрю Мурреї. Як слушно каже Дін, ніхто у нашому світі не вільний, а якщо вільний, то принаймні нечасто, лічені моменти в житті. Мої хвилини свободи — це зблиски «промінчика» чи такі події, як спілкування з вічністю тоді, вночі, просто неба на стозі сіна. А поза тим усі люди є невільниками чогось: традиції, етикету, амбіцій, стосунків, обов’язку перед рідними… Тепер мені видається, ніби найтяжчою неволею є саме залежність од власної родини.  

Місячний Серп, 3 грудня 19… Сиджу тут, у своїй кімнаті, побіля коминка, де з ласки тітки Елізабет весело палає вогонь. Такий вогонь є завжди гарним, але стократ гарнішим є під час хуртовини, що шаленіє за вікнами. Таку ніч я описала була у своїй книзі «від Джиммі». Як я тішуся, що тут, у цьому затишному покої, все належить мені, все мені до вподоби. Ні на хвилину не можу відчути себе вдома у тій кімнаті в Шрусбері, в будинку тітки Рут, а тільки-но приїду сюди — заходжу до моєї кімнати як до власного королівства. Так люблю тут читати, мріяти… Сидіти край вікна і вдихати свіже, прохолодне повітря. Читала сьогодні одну з книжок батька. Щоразу мені здається, наче любий мій тато, коли читаю його книжки, знаходиться поруч мене. Таке враження, мовби він стоїть у мене за плечима і теж водить очима по рядках. І щоразу, як зустрічаю на полях його нотатки, я дивом дивуюся: все, що він написав, виражає мої думки, моє сприйняття прочитаного. Та книжка, яку читаю нині, є просто чудовою — чудовою і за задумом, і за втіленням, ще й вельми цікавою у поєднанні почуттів та пристрастей. Читаючи, я почувалася смиренною, жалюгідною, бездарною істотою. Промовляла сама до себе: «Ти, мале, нікчемне створіння — і ти собі уявляла, наче вмієш писати? Коли так, то твої ілюзії нині розвіялися й пізнала нарешті свою нікчемність і безпорадність». Ні, попри все, я вийду з цього душевного стану й знову почну вірити у власні сили, у свою спромогу створити щось. Доти писатиму нариси й вірші, доки не напишу щось насправді добре. За півтора року я буду вільна від обіцянки, даної тітці Елізабет, і знову матиму право писати новели. Терплячість і ще раз терплячість! Ох, і тяжко вистояти у цій чесноті до кінця! «Терпінням і працею…» Але хочеться бачити плоди своїх чеснот якнайскоріше! Втім, не зараз. Зараз я розкошую, немов кіт над мисочкою сметани. Якби вміла, то від насолоди аж муркотіла б.  

9 грудня 19… Нинішній вечір був присвячений Ендрю. Прийшов він гарно, ошатно вдягнений, ще й ніби весь накрохмалений — боявся поворухнутись, аби щось не тріснуло. Спало мені на думку, що ніколи я не чула гучного, щирого сміху Ендрю. А так він розважливий, добрий, з бездоганно чистими, охайними нігтями, і шеф його в банку дуже ним задоволений. Ох, не заслуговую я на такого кузена!  

5 січня 19… Канікули скінчилися. Два чудових тижні провела у старому, гостинному Місячному Серпі. На Святвечір я отримала аж п’ять повідомлень про те, що мої твори прийнято до друку різними часописами. Три видання готівкою не платять, лише дають мені безкоштовну передплату, а два до своїх повідомлень долучили й чеки: один на два долари за вірш, а другий на десять доларів за новелу «Зуб часу». Це перший випадок, коли до друку взято мою новелу. Тітка Рут недовірливо роздивилася чеки й запитала: — Ти гадаєш, — банк і справді виплатить тобі ці гроші? Не повірила в те навіть тоді, як кузен Джиммі, будучи в Шрусбері, реалізував обидва чеки. Ці гроші я, звісно, витрачу на свій прожиток у Шрусбері. Але справила собі невинну приємність, безнастанно снуючи плани, що купила б за них, якби мала цілковиту свободу і матеріальну незалежність. Перрі обраний до делегації вищої школи, яка наприкінці місяця поміряється силою в загальній дискусії зі студентами Шарлоттетаунської академії. Це неабияка честь. Дискусія відбувається щороку і вже третій рік поспіль перемагає академія. Ільза працює над дикцією Перрі, взагалі — над його мовою. Як це шляхетно з її боку, адже маю стійке враження, що вона бідолаху Перрі таки не любить. Дуже хочу, аби Шрусбері цього разу взяло в дискусії гору. Нині перечитала свою — опубліковану в часописі — новелу. Кінець її сумний. Не заспокоїлася, допоки не придумала щасливого закінчення. Постановила: надалі всі мої новели завжди матимуть добрий кінець. І не важливо, чи це відповідатиме «життєвій правді», чи ні. Найбільшою правдою є те, що має бути, а не те, що є. Коли вже мова про літературу: пару днів тому прочитала книжку, що належить тітці Рут, — «Діти монастиря». Героїня твору непритомніла чи не в кожному розділі й одразу плакала, тільки-но хтось зупиняв на ній погляд. Однак переслідування, що випали на її долю, зносила мужньо і, попри свою тендітну статуру й ніжну, рожеву шкіру, витримала знегоди, які звалили би з ніг найсильнішу нашу сучасницю. Увагу тітки Рут привернув мій постійний, майже безперервний сміх під час читання тієї книжки. Вона-бо вважає, що це дуже сумний роман — єдиний, зрештою, в її господі. Подарував їй ту книжку один з її залицяльників, як була вона молодою. Мені видається невірогідним, щоб тітка Рут мала коли-будь залицяльника. А дядько Даттон є для мене постаттю легендарною. Навіть його портрет із креповою стрічкою, що висить у вітальні, не переконує мене в його реальному колишньому існуванні.  

21 січня 19… У п’ятницю ввечері відбулася дискусія між представниками вищої школи та академії. Студенти Шарлоттетауна прибули переконані, мовляв, «прийдуть, побачать, переможуть», а від’їжджали як побиті пси з підібганими хвостами. Й саме Перрі схилив шальку терезів на користь нашої школи. Під час свого виступу він перевершив самого себе. Навіть тітка Рут мусила визнати: «Щось у тому хлопцеві є». По закінченні дискусії він прибіг нагору до Ільзи й до мене. — Ну, Емілі, чи ж не був я сьогодні найкращим? — хвальковито запитав він. — Я знав, що в мені це живе, та не знав, чи подужаю це видобути, виявити… Коли починав, то відчував, що язик мій не хоче мені коритися, але потім я угледів тебе. Ти поглянула на мене так, мовби хотіла сказати: «Можеш — і мусиш!» І я відчув себе паном становища. Ти перемогла, Емілі! Поводження Перрі, з огляду на присутність Ільзи, не було тактовним. Таж Ільза працювала з ним годинами, мучилася, не шкодуючи ні сил, ні часу. Їй не подякував жодним словом, все припало мені, чиєю єдиною заслугою були заохочувальні погляди під час його промови. — Перрі, ти просто невдячний варвар, — кинула я й подалася геть. Ільза ж була настільки засмучена, що вмить зайшлася плачем. Відтоді вона з ним не розмовляє, а той неотесаний Перрі навіть не розуміє, чому. — Що їй, зрештою, треба? — знизує плечима. — Та ж я подякував їй за працю після останнього нашого заняття! Вочевидь, почуття Міллерів так само обмежені, як число Міллерівських поколінь.  

21 лютого 19… Вчора була гостина у пані Роджерс. Гостями були тітка Рут і я, а також сестра пані Роджерс зі своїм чоловіком. Тітка Рут одягла недільний мереживний капелюшок і вельветову сукню кольору бронзи, зашпилену великою овальною брошкою-медальйоном, що містила пасмо волосся покійного дядька Даттона. Я убралася в рожеву суконку, почепила намисто принцеси Мени й пішла на цей проханий обід вельми схвильована, бо швагро господині дому, пан Герберт, є великим посадовцем у Міністерстві Колоній і не раз бував у королівських палацах. Він сивий, кремезної статури і дивиться так пильно й проникливо, аж ніяково стає. А яка цікава у нього голова! Пані Роджерс посадовила мене обік себе. Я боялася розтулити вуста, щоб не бовкнути якусь дурницю. Тож сиділа тихенько, як миша, й жадібно слухала. Пані Роджерс повідала мені сьогодні, мовби її швагро, коли ми з тіткою пішли додому, висловився так: — Ота мала Стар з Місячного Серпа є найрозважливішою і найтактовнішою дівчиною у своєму віці, яку я бачив коли-будь у житті. Дивина: такий поважний, такий великий державний муж — і не вважає мене потворою! А він був просто блискучий: мудрий, гострий на слово, з тонким почуттям гумору. Мені здавалося, — я п’ю якийсь хмільний, чарівний трунок. Геть забула про присутність тітки Рут. Це подія, справжня подія — зустрітися з людиною, яка безпосередньо причетна до зростання потуги й величі нашої батьківщини! Перрі пішов сьогодні на вокзал, аби хоч поглянути на пана Герберта. Перрі твердить, мовляв, стане колись великою людиною — такою, як пан Герберт. Але… ні, не думаю. Перрі здатен (я вірю в це) доскочити досить високого становища. Однак він буде тільки вправним, доволі тямущим політиком, а не видатним державним діячем. Ільза мало не забила мене, як почула це з моїх вуст. — Я ненавиджу Перрі Міллера! — вигукнула вона. — Та ще дужче я ненавиджу всякий снобізм. А ти є снобкою, Еміліє Стар. Тобі здається, оскільки Перрі не походить з Місячного Серпа, то вже неспроможний стати значною, великою людиною. От коли б він був одним зі святих Мурреїв, — його можливості, на твою думку, були б достоту необмеженими! Мені не сподобалася Ільзина мова — я звела голову вище і проказала: — Ти ж не будеш заперечувати, що є певна різниця між Мурреями та тіткою Томасою?

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка