Лусі Мод Монтгомері емілі виростає



Сторінка10/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.94 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Розділ 13
Пристань


Якщо ти засинаєш під гімни богів, а прокидаєшся внаслідок падіння зі стогу сіна, то є в тім щось образливе, навіть принизливе. Та завдяки цій пригоді дівчата побачили схід сонця над храмовою вежею, а для цього варто було пожертвувати кількома годинами сну. — Врешті-решт я ніколи не думала, що павутиння, скупане у вранішній росі, може бути аж таким гарним. Подивись-но, Ільзо, — ось воно розтягненяяяе на цих високих, гінких травах. — Мусиш як стій написати про павутиння вірша, — кисло відказала Ільза, адже її настрій таки зіпсувався після переляку, якого вона зазнала через падіння Емілі. — Як там твоя нога? — Добре. Але голова — геть мокра. — У мене так само. Що вдієш: роса, Ільзо! Зараз надінемо капелюшки, а згодом сонце висушить нам волосся за кілька хвилин. Добре, що так рано вирушаємо нині в дорогу. Повернемось у лоно цивілізації тоді, як треба буде знов показатися людям. Ільзо, присягнися, що нікому й словом не обмовишся про нашу ночівлю. Була вона просто розкішною, але залишатиметься розкішною тільки доти, доки ніхто про неї не знатиме. Пригадай-но наше купання при світлі місяця! — Люди мають цілком ідіотичні погляди на життя, — пробурчала Ільза, зсуваючись зі стогу на землю. — Ой, поглянь на храмову вежу! Їй-бо, такої миті можна стати сонцепоклонницею. Справді: сонце на сході дедалі сильніше забарвлювало рожевим і небокрай, і вежу церкви. — Світ щодня є молодим упродовж кількох хвилин: як сходить сонце, — у захваті прошепотіла Емілі. Відтак дістала з торбини «книгу Джиммі» й занотувала новонароджений афоризм. І знов, мандруючи, вони стикалися з тими самими проявами людської вдачі: одні відмовляли чемно, інші — брутально, ще інші підписувалися так неохоче, аж Емілі думала: краще б уже відмовили. Однак загалом приємно провели дообідній час, і це відчуття приємності неабияк посилилося, коли щедрий обід у гостинній фермі наповнив їхні зболілі від голоду шлунки. — Чи не стрічали ви часом дорогою самітньої дитини? — спитав господар ферми вже по обіді. — Ні. А що — пропала дитина? — Малий Аллан Бредшоу, син Вільяма Бредшоу, зник безвісти. У вівторок ранком вийшов із дому, наспівуючи, й досі не повернувся. Емілі з Ільзою в жасі перезирнулися. — Скільки ж йому літ? — Сім. Єдина дитина в сім’ї. Кажуть, його бідолашна мати у напівпритомному стані. Чоловіки містечка — всі як один — вирушили на пошуки. Дарма: шукали два дні й не знайшли. — Що ж могло трапитись? — запитала Емілі, бліда від жаху. — Таїна! Очевидно, заблукав і поночі не зміг відшукати дорогу додому. А що ніч проти середи була досить холодною, то, мабуть, перемерз і віддав Богові душу. Його мати думає так само, через те нещасна у такому глибокому розпачі. На жаль, радше за все, вона має слушність. Ця біда не давала Емілі спокою. Йдучи в парі з Ільзою від ферми, ні на секунду не забувала про безталанну матір. Де ж притулився той зниклий хлопчик? Де провів ніч, під час якої вона розкошувала під зоряним небом на запашному сіні? Та ніч холодною не була, проте наступної тендітна, слабка дитина, ще й без теплого одягу та їжі, вочевидь не переживе. — Боже правий, не можу я цього знести, це понад мої сили! — простогнала вона. — Страшно! — хрипким голосом, зі сльозами в очах вторувала їй Ільза. — Але тут ми нічим не зарадимо. Тож нема чого й думати про це. Ох, — тут Ільза від злості аж тупнула ногою, — батько мав слушність, не віруючи в Бога. Чи могла би трапитись така нечувана кривда, якби на небі справді був Бог — принаймні порядний, справедливий Бог? — Бог непричетний до того, що сталося, — впевнено відповіла Емілі. — Як це? Таж він повинен був це лихо відвернути! — викрикнула Ільза, яка страждала тієї миті так тяжко, аж прагнула цілий всесвіт притягти до відповідальності за свій та чужий біль. — Малий Аллан Бредшоу ще знайдеться, мусить знайтися, — зчепивши зуби, відказала Емілі. — Знайдеться, але неживий! — зойкнула Ільза. — Ні, не кажи мені більше про Бога. І про лихо, що трапилося, теж не говори зі мною. Я божеволію, як думаю про це. І знов тупнула ногою. Емілі намагалася відірватись думками від цього жахливого випадку і зайнятися винятково своєю «передплатною» справою, але душа була не на місці — аж тремтіла від тривоги й жалю. А все ж їй вдалося забути на деякий час про нещастя з хлопчиком — коли зупинилися посеред безлюдної місцини на околиці, угледівши невеличкий, вочевидь не заселений ще будиночок, що виглядав якимсь відособленим на тлі широких ланів, — гарний, ошатний, зусебіч оточений зеленню. — Цей будиночок належить мені, — несподівано оголосила Емілі. Ільза зумілася — аж бровою здвигнула. — Тобі?! — Так. Не є він, щоправда, моєю власністю — не те я хотіла сказати. Але часом трапляються домівки, що нам належать, без огляду на те, хто є законним власником. Тобі відоме таке почуття? Ні, Ільза нічого подібного ніколи не відчувала — поняття не мала, про що йдеться. — Я знаю, хто є справжнім власником цієї домівки, — мовила вона. — Пан Скубі з Кінгспорту. Збудував її собі для літнього відпочинку. Тітка Нет розповідала про це, коли я гостювала в неї у Вілтні. Будову скінчили заледве пару тижнів тому. Ладна домівочка, втім, як на мене, то замала. Мені до вподоби великі оселі — не люблю тісноти, вузького простору — особливо влітку. — Але великий дім рідко, дуже рідко коли має свою індивідуальність, — замислено відказала Емілі. — А невеликі будинки завжди її мають. Оця домівка є наскрізь індивідуальною. Усміхається до мене, вітає нас… Мила домівочко, знай: я люблю тебе, розумію тебе. Якби мешкала в ній, то щовечора ставала б край західного вікна — помахати хусткою тому, хто вертається, стомлений, додому. На те і вибито у стіні це вікно, вікно як отвір любові та радісного очікування. — Коли скінчиш розмову зі своєю домівкою, то мусимо йти, — сказала Ільза. — Насувається буря. Он, поглянь на ті хмари, на збурунену воду затоки. Подібні хвилі бувають лише перед бурею. За хвилину пуститься дощ. Найближчої ночі ми вже на сіні не спатимем, подруго Емілі. Емілі рушила від любого їй будиночка неохоче, зволікаючи, все озираючись назад, поки могла його бачити. Такий був ладний, сподобний, такий для неї жаданий… — Як не хочеться йти звідси, Ільзо, цей будиночок кличе мене, гукає, щоб я повернулася. — Не будь дурепою, — вже роздратовано застерегла Ільза. — От і перші краплі дощу. Якби так не барилася, люба подруго, ми б уже були десь поблизу людського житла. Боже, як зимно стає! — Ніч буде жахливою, — півголосом провістила Емілі. — Ільзо, де ж він тепер, той бідолашний маленький хлопчик? Так би хотіла почути, що його відшукали! — Мовчи! — гримнула Ільза. — Ні слова більше. Лихо, страшне лихо, та що ж ми можемо вдіяти? — Твоя правда: нічого. І це найстрашніше. Скажи: хіба не потворність — ми собі ходимо, збираючи підписи передплатників спеціального номера «Часу», тоді як нещасне хлоп’я блукає десь самітне, голодне і перелякане? Дійшли до шосе. Решта дня сприятливою не була. Погода не виправдовувала сподівань. Жінки одна за одною відмовлялися від передплати, а чоловіків не було вдома — всі шукали нещасного Аллана. — Втім, тепер це позбавлене всякого сенсу, — сказала одна з жінок. — Щонайбільше знайдуть його тіло. Прожити аж досі він не міг. Ох, я не годна ні їсти, ні готувати, ані шити, коли подумаю про його сердешну матір. Кажуть, вона спала з розуму — чи майже спала, — а що ж тут дивного? — Либонь, тільки стара Маргарет Мак-Інтір зберігає цілковитий спокій, — зауважила літня жінка, що шила собі край вікна. — Я гадала, вона теж побиватиметься. Бо дуже любила малого Аллана. — Ех, Магарет Мак-Інтір вже п’ять років як схибнулася з глузду. Не переймалася навіть долею власного сина, який замерз на смерть у Клондайку. Виглядає на те, що її почуття так само замерзли, закрижаніли. З тієї пори вона є напівбожевільною. Ось і тепер вона усміхнеться і повідає нам, ніби дала шльопанця королю. Жінки засміялися. Емілі нюхом новелістки одразу вчула, що тут можна дізнатися щось цікаве, та Ільза квапила в дорогу. — Мусимо поспішати, Емілі, а то нізащо не дійдемо до Сент-Клера завидна. Втім, незабаром усвідомили, що не добутися їм сьогодні до Сент-Клера, ніяк не добутися. Адже мали здолати ще три милі дороги, а сонце вже спускалося за обрій і вечірнє небо віщувало негоду. — Не дійти нам сьогодні до Сент-Клера, — оголосила Ільза рішуче. — За чверть години вже споночіє, а дощ починає лити, наче з відра. І буревій он зривається. Ходім до тієї домівки — попросимось на нічліг. Домівка виглядає непогано — зовні чиста, охайна — може, нас там прихистять. Тієї ж миті сонце роздерло хмари, й велика багряна сонячна куля промінням своїм осяяла скісні смуги дощу. Весь краєвид у цьому предивному освітленні видався неземним, божистим. — Ах! — захоплено вигукнула Емілі. — Ще ніколи в житті я не бачила нічого прекраснішого! Мерщій видобула з торби «книгу Джиммі» й заходилася гарячково писати, не відриваючи олівця від паперу. Ільза чекала з нарочитою, демонстративною терплячістю. Знала, що Емілі з місця не зрушить, допоки не скінчить розпочатої замальовки. Сонце тим часом сховалося, дощ уперіщив з новою силою — Емілі ж, наче нічого й не відбувалося, неквапливо згорнула «книгу», зітхнула з задоволенням і підвелася. — Тепер, Ільзо, можемо простувати далі. — А ти не могла зачекати з тим писанням, доки не опинилися б під чиєюсь покрівлею? — запитала Ільза, тремтячи від холоднечі. — Ні, не могла. Бо натхнення минуло б. Нині, без довгих роздумів, я подужала кожну річ назвати її властивим іменням. Ходім же! О, який пахучий цей вітер! Так люблю солоний пах морського вітру! Буря є чудовим, розкішним явищем природи — незважаючи ні на що. У мені щось підноситься, росте, коли споглядаю бурю. — Часом я відчуваю це, однак не сьогодні, не зараз, — мовила Ільза. — Зараз я стомлена до краю, і це бідолашне дитя… — Ох! — розпачливо скрикнула Емілі. — Я забула про нього, бідаху. Як я могла?! Де ж він може бути? — Аллана серед живих немає, — сказала, як відрізала, Ільза. — Краще думати так. Уяви собі маленького хлопчика за такої негоди, з буревієм і зливою, самотнього і голодного… Краще, аби цього нещасного створіння вже на землі не було. Охайно вдягнена, у білому фартуху жінка відчинила двері господи, в які несміливо постукали дівчата. — Так, звісно, ви можете тут заночувати, — привітно відповіла жінка на прохання дівчат-мандрівниць. — Але мусите вибачити нам деякий безлад у кімнатах. Ми тут вельми зажурені й стривожені, живемо у безнастанному смутку й не можемо навіть думати про хатній порядок і щоденну роботу. — Вибачте, — майже пошепки промовила Емілі. — Ми підемо до іншої оселі. — Ні, якщо вам те все не заважатиме, ми з охотою дамо вам нічліг. За такої негоди вам буде непросто ходити від оселі до оселі. Я тут не господиня, я тільки сусідка, що прийшла допомогти в біді. Пані Бредшоу від горя зовсім втратила голову — а хто на її місці не втратив би? — Це сталося… тут? Чи знайшовся синочок пані Бредшоу? — Не знайшовся й ніколи не знайдеться. Мати плаче і плаче, а я не втішаю, бо що я можу їй повісти? Навіть похорону не буде, бо як можна справити похорон, коли немає тілесних решток? Ці слова звучали достоту моторошно. Емілі з Ільзою воліли б рушити до іншої домівки, але буря шаленіла й темрява була непроглядною. Отже, скинули свої геть промоклі плащики й капелюшки і почвалали за пані Голлінгер (таким, виявляється, було її прізвище) до кухні. — Сідайте-но біля вогню. Ось я трохи його підживлю… Не соромтеся, панни, — це дід Бредшоу. Діду, ці панни потрапили в негоду і прагнуть у нас переночувати. Дід поглянув на дівчат блакитними очима, позбавленими всякого виразу, й не зронив ані слова. — Не зважайте на нього, — шепнула пані Голлінгер. — Йому перевалило за дев’яносто, а говірким він не був і замолоду. Клара, пані Бредшоу, — в сусідній кімнаті. Коло неї брат її, пан Мак-Інтір з Шарлоттетауна. Вчора послали по нього, бо він єдиний уміє з нею поводитись і має на неї вплив. Цілий день міряла кроками світлицю — лиш йому вдалося умовити її лягти в ліжко. А чоловік її бродить околицями — все шукає малого Аллана. — У дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може, — зненацька озвався дід Бредшоу з незвичайною твердістю в голосі. — Твоя правда, діду, поза тим, надворі вже двадцяте сторіччя. Невдовзі Аллан повернеться. Буде весело бавитись поміж нас усіх. До речі, а звати вас як, мої панни? Барнлі? Стар? То ви знаєте Мурреїв? О, племінниця! Вигук пані Голлінгер був надзвичайно промовистим. Одразу видобула не абищо, а срібний столовий посуд і заметушилася коло поважних гость. Емілі та Ільза їли вечерю з великим апетитом, дід Бредшоу приглядався до них наче з підозрою. — Де мій синок… надворі ж мокро і зимно… де мій маленький синочок? — пролунав із суміжної кімнати жіночий голос, що віяв такою розпукою, аж Емілі в дрож кинуло. — Він повернеться, Кларо, його знайдуть — от побачиш! — лагідно відказала пані Голлінгер. — Ні, не повернеться, не повернеться вже ніколи. Помер, помер. Убила його та вівторкова холоднеча. О Боже, змилуйся! Такий був ласкавий хлопчик! Безліч разів научала його, щоб не озивався, доки його не спитають, а тепер не озветься до мене ніколи, ніколи в житті! Не дозволила йому тримати песика в домі, а він так цього прагнув! Тепер вже нічого йому не треба — тільки могилки та домовинки! — Я не можу це слухати, Ільзо, — прошепотіла Емілі. — Не можу. Краще вийдемо звідси — на вітер і зливу. Бо це доведе мене до божевілля. Пані Голлінгер повернулася до кімнати, усміхнулася лагідно. — Отак побиватиметься, бідолаха, цілу ніч. Але ви не будете її чути. Я проведу вас до кімнатки під самим дахом — гаразд? Ільза потягнула Емілі за рукав, і вони рушили слідом за пані Голлінгер, уникаючи настороженого погляду старого Бредшоу. Коли за люб’язною, але не в міру говіркою пані Голлінгер зачинилися двері, дівчата зітхнули з полегкістю. Широке ліжко попід вікном немовби запрошувало до відпочинку, до сну. Ільза, що тремтіла, наче в пропасниці, мерщій пірнула під ковдру. Емілі пішла за її прикладом, а втім, неспішно, поволі. Ільза, змучена до краю, заснула миттєво, Емілі ж довго не могла стулити повік. Лежала й розмірковувала про нещасне дитя й невтішну, згорьовану матір. Молилася палко, аби Всевишній зіслав розраду тим людям, під чиєю покрівлею вона дістала притулок. Намагалася просвітити своїм поглядом темряву за вікном… — О Боже, вчини так, щоб вони його відшукали. Боже, зглянься над цими людьми й поверни їм сина, — ревно благала Емілі, благала з тим більшим відчаєм, чим важчою для справдження видавалася їй власна молитва. Кінець кінцем, виснажена моральними гризотами й цілим днем безустанного ходіння, поринула у тяжкий, неспокійний сон.

Розділ 14
Жінка, що дала шльопанця королю

Назавтра Емілі пробудилася в кімнатці під дахом — пам’ятала, нібито вві сні шукала і знайшла пропалого хлопчика, та не могла пригадати, де саме. Ільза ще спала скраю ліжка, золоте хвилясте її волосся розсипалося на подушці. Емілі силкувалася зосередитись і таки згадати подробиці свого сновиду. Обвела поглядом кімнату… відтак дійшла висновку, що снить надалі. Край маленького столика, накритого білим мереживним обрусом, сиділа жінка — немолода, огрядна. На рідкому, просивому волоссі мала вона очіпок, який у Шотландії на початку нинішнього століття носили вдови. Одягнена була у червону сукню, зверх сукні — білосніжний фартух. Вираз обличчя — мало не королівський. Шкіра обличчя була блідою, аж ніби крейдяною, у зморшках, однак Емілі з властивою їй моторністю реакцій вмить запримітила жвавість та енергію, що випромінювали її риси. Зауважила й вираз очей: погляд жінки нехибно свідчив про якийсь душевний струс, якого зазнала вона у минулому. То була, поза сумнівом, пані Мак-Інтір, що про неї розповідала пані Голлінгер. Що ж: у такому разі пані Мак-Інтір являла собою вельми шановану особу.  





 

Пані Мак-Інтір сиділа, склавши руки на колінах. Дивилася на Емілі, не відриваючи погляду ні на мить. У тому погляді вчувалося щось чудне, щось таке, що важко означити словом. Емілі пригадала, що пані Мак-Інтір вважали не цілком здоровою психічно. Що робити? Емілі почувалася ніяково. Нараз пані Мак-Інтір перервала її вагання. — Ти мала горян серед твоїх предків-шотландців? — запитала вона несподівано повним, дзвінким голосом з розкішною вимовою, притаманною шотландцям-горянам. — Так, — визнала Емілі. — Ти пресвітеріанка? — Так, пресвітеріанка. — Єдина порядна релігія, — зауважила пані Мак-Інтір тоном глибокого задоволення. — А можна довідатись, хто ти на ймення? Емілія Стар? Гарне ім’я. Назву тобі й своє імення: пані Маргарет Мак-Інтір. Я, щоб ти знала, є жінкою незвичайною — тою, що дала шльопанця королю. В Емілі, ще заспаній, знов пробудився інстинкт новелістки. Ільза, прокинувшись тієї миті, аж скрикнула від подиву. Пані Мак-Інтір рукою зробила жест, що мав, на її думку, заспокоїти перелякану дівчину. — Не бійся мене, люба дитино. Тебе я не вдарю, хоча короля таки ляснула була по м’якому. Коли йду до церкви, люди шепочуть про мне: «То жінка, що відлупцювала короля!» — Мені здається, — несміливо озвалася Емілі, — нам пора вставати. — Не встанете з ліжка, поки не вислухаєте моєї історії, — владно промовила пані Мак-Інтір. — Коли я тебе побачила, — вона звернулася до Емілі, — одразу збагнула: ось та, що вислухає моє оповідання з цікавістю. Щоки твої не рум’яні, взагалі — не сказати, щоб ти була дуже вродлива, — ні! Зате маєш маленькі ручки й маленькі вушка — такі, я гадаю, мають усі добрі чарівниці. Твоя ж товаришка є гарною дівчиною і незабаром стане доброю дружиною для якогось порядного чоловіка. О, вона мудра! — але ти обрала свою, особливу дорогу, і саме тобі я повідаю мою історію. — Нехай розповість, — зашепотіла Ільза, — я помираю з цікавості, що за король дістав од неї стусана! Емілі, усвідомлюючи, що не в силі завадити пані Мак-Інтір, а може тільки лежати сумирно і слухати уважно, — погодилася. — Ти володієш обома мовами? Тобто, чи знаєш ти мову валлійську, якою говорять у наших горах? Емілі похитала своєю чорнявою голівкою на знак заперечення. — Шкода: англійською моє оповідання звучатиме не так добре. Спершу ти думатимеш, ніби старенька просто маячить, але потім зрозумієш свою помилку, адже я розповідатиму правдиву історію. Отже: я дала шльопанця королеві. Ясна річ, тоді він був не королем, а тільки принцом — дев’яти років, не набагато старшим від нашого бідолашного Аллана. Мушу, одначе, почати з самого початку, щоб усе було зрозуміло. Давним-давно, багато років тому ми жили у згоді й щасті — мій чоловік та я. Елістер був дуже красивим, ставним мужчиною. Вряди-годи, правда, сварилися, але без того подружнє життя є надто одноманітним. Коли ж мирилися, — кохалися дужче, ніж будь-яка інша пара на світі. Я й сама була вельми вродлива. Тепер я гладшаю і гладшаю, а тоді була тонка і вродлива — далебі, не брешу! — хоч нині вам здається, що так не могло бути. От як стукне тобі вісімдесят — лиш тоді мене розумітимеш! Ти, може, знаєш — королева Вікторія і герцог Альберт щоліта приїжджали до Балморалу,[1] з собою привозили своїх дітей, а челяді брали якнайменше, бо не любили пліток і сварок — жити хотіли скромно і тихо, як прості смертні. У неділю вони, бувало, прогулювалися, йшли до церкви, аби почути проповідь пастора Дональда Макферсона. Був він талановитим проповідником, умів молитися по-справжньому і страх не любив, коли хто заходив до храму під час відправи. Тоді переривав моління й казав: «Зачекаймо, панове, допоки дужий Джим усядеться на своє місце». Атож, саме так і говорив! Либонь, королева сміялася з того ще й назавтра: з дужого Джима, звичайно, — не з пастора. Коли челяді все ж бракувало, посилали по мене і по Джоанну Жардін. Чоловік Джоанни був лісничим. Джоанна вітала мене: «Добрий день, пані Мак-Інтір!», а я відповідала: «День добрий, Джоанно!» Мусила таким чином виказувати вищість Мак-Інтірів над Жардінами. Втім, вона була добрим створінням, і ми ладнали чудово. Та з королевою ми приятелювали — саме так, приятелювали. Вона не була пихатою особою. Інколи заходила до мене в гості й, попиваючи чай, розповідала про своїх дітей. Особливою вродою не вирізнялася, проте мала гарні руки. От герцог Альберт був дуже красивий і показний; так принаймні твердили люди. Та, як на мене, мій Блістер був таки вродливішим. Поза сумнівом, одначе, вони являли собою вишукану пару. Мої діти щодня бавилися з малими принцами та принцесами. Королева знала, що її малеча у гарному товаристві, й була задоволена більше, ніж я, адже принц Берті був найнечемнішим, найгаласливішим хлопцем, який будь-коли жив на світі. Тож я невпинно боялася, що він поб’ється з моїм Алланом. І недаремно: бавилися щодня і щодня били горщики. І не завжди з вини Аллана! Проте щоразу саме Алланові перепадало на горіхи — бідолашний мій хлопчик! Когось я мусила вилаяти, але ж не принца, люба моя. Зненацька трапилася біда: в гаю за домівкою спалахнула пожежа. Якби хто з дітей там заблукав, то задихнувся б од диму. Я наказала Алланові й принцові Берті, щоб туди не потикалися. Попри це, таки пішли, але, дякувати Богові, нічого лихого не сталося. По тому, як ведеться, один складав провину на другого, тож мусила висварити обох. Кількома ж днями пізніше принц Берті впав до сажалки — Аллан силкувався його витягти, відтак обидва мало не втопилися. Я саме верталася з замку, куди занесла була молоко. Як люди мені розказали, що трапилося, — помчала додому, мов навіжена… Уздріла їх на траві — сиділи мокрі, перелякані. Досить уже перепало від мене сердешному Алланові, а, крім того, була страшенно розлючена й думати забула про всілякі там титули. І завжди була запальною — знаєш? Отже, схопила принца Берті, перекинула його через коліна й вліпила дзвінкого плескача в те місце, яке сам Господь призначив на шльопанці — як у простолюду, так і в спадкоємців престолу. Йому я вліпила першому, оскільки був принцом. По тому дала шльопанця й Алланові; разом вони плакали й репетували голосно, адже зла була до нестями й руки своєї не жаліла. Коли принц Берті, дуже сердитий, почвалав додому, я охолола, відтак трохи перелякалася. Не знала-бо, як королева поставиться до того, що трапилося. Немилою була мені думка, що Джоанна Жардін цього разу тріумфуватиме. Та королева Вікторія була жінкою розважливою і другого дня сказала мені, мовляв, я вчинила правильно. Герцог Альберт одно посміхався, жартуючи з приводу моєї сили й завзяття. А принц Берті вже ніколи не виявляв щодо мене непослуху — о ні! Понад те — довгий час не міг зручно сидіти. Що ж до Блістера, то я трохи побоювалася його гніву, втім, чоловік уважав так: що б не робила його дружина, — все слушно і правильно. Зі сміхом казав, мовляв, колись я буду розповідати, як дала шльопанця королю. Королева Вікторія, як ти знаєш, упокоїлася два роки тому, принц Берті нарешті зійшов на престол. Вже коли ми з Блістером перебралися до Канади, королева прислала мені в подарунок шовкову натільну сорочку. Вельми і вельми гарну — справді королівську! Ніколи її не носила — вдягну її один-єдиний раз: як лягатиму в домовину. Лежить вона у шафі в моїм покої, діти знатимуть, де її шукати. Якби-то відала Джоанна Жардін, що поховають мене у сорочці, подарованій королевою Вікторією! Дарма: Джоанна давно померла. Добра була душа, хоч і не з роду Мак-Інтірів. Пані Мак-Інтір склала руки на колінах і мовби застигла. Повідала нарешті свою історію, тож була неабияк задоволена. Емілі уважно її слухала — весь час, поки тривала оповідь. — Пані Мак-Інтір, ви дозволите мені описати цей випадок і оприлюднити його друком? Жінка подалася вперед. Її бліде, пооране зморшками обличчя враз пожвавішало, глибоко посаджені очі заблищали. — Ти хочеш сказати, це буде надруковано в газеті? — Саме так. Пані Мак-Інтір поправила на грудях шаль — тремтячими дещо руками. — Дивна річ: як-то здійснюються деякі заповітні бажання! Шкода, що дурні, котрі твердять, мовляв, Бога немає, не в змозі чути цього. Ти це напишеш, зодягнеш у гарні, вишукані слова… — Ні, ні! — квапливо заперечила Емілі. — Цього я не робитиму. Я нічого майже не змінюватиму, перекажу так, як ви щойно розповідали. Краще, ніж ви, оповісти годі. Якусь хвилину пані Мак-Інтір дивилася з сумнівом, а тоді усміхнулася, втішена. — Я бідна, проста жінка, не вмію добирати слів. Та, може, ти краще знаєш, як воно має бути. І те сказати, надто вже уважно ти слухала моє оповідання. Ну, тепер я спущуся донизу — дозволю вам піднятися й одягтися. — А дитину знайшли? — занепокоєно спитала Ільза. Пані Мак-Інтір заперечливо похитала головою. — Ні. Не знайшли і не знайдуть. Цілу ніч я чула Кларині стогони. Вона, щоб ви знали, дочка мого сина Денієла. Він побрався з дівчиною із роду Вільсонів, а всі Вільсони здіймають галас через будь-що. Клара, бідаха, журиться, що була з ним недостатньо доброю і ласкавою, а насправді псувала, розпещувала його, як тільки могла. Тому він ріс неслухом і ось пропав, зник. Я їй не стану в пригоді, не відаю, де його шукати, — шостим чуттям не обдарована. Ти ж, поза сумнівом, маєш дар ясновидіння — це видно одразу, простим оком! — Ні, ні! — взялася перечити Емілі, поквапливо й енергійно. Мимохіть пригадала собі той випадок у Місячному Серпі, як була ще дитиною… Не любила згадувати про те. Пані Мак-Інтір похитала головою і ретельно вигладила долонею свій білий фартух. — Ти не повинна зрікатися свого дару, моя люба. То великий дар! Аллана, проте, не знайдуть — о ні! Клара засильно його любила. Це, знаєш, недобре — любити когось занадто сильно. Бог є ревнивим Богом — саме так! Я, Маргарет Мак-Інтір, пересвідчилась у тім на собі. Я мала шестеро синів — шестеро! — і всі красиві та дужі. І що ж мені залишилося? Самі спомини. А першим загинув той, кого любила найпалкіше. Він помирав, коли я молилася за нього. Відтоді я більше не молюся. Певно, те саме відчуває зараз і Клара — твердить, що Бог нас не чує. Аллан був напрочуд гарним хлопчиком. Я залишила Клару саму, не хочу дратувати її марними розрадами. Я ж бо завжди була прибічницею невтручання в чужі справи — не тоді, одначе, коли давала шльопанця королеві. Джулія Голлінгер одно втішає її пустими словами. Немудра жінка! Розлучається з чоловіком, бо він бач не хоче зректися пса, якого дуже любить і якого вона заповзялася випхати з дому. Та я вже можу домувати вкупі з такою, як Джулія, бо навчилася зносити людську глупоту. А тепер я кажу вам «До побачення!», мої хороші. Дуже тішуся, що з вами погомоніла, зичу вам, щоб ніколи в житті не зазнали журби і страждання. Не забуду, як уважно ви слухали мою оповідь. Нині я особа не вельми значна, проте колись я дала шльопанця королеві!

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка