Літопис руський з богом починаєм. Отче, благослови


УБИВСТВО СВЯТИХ НОВОЯВЛЕНИХ МУЧЕНИКІВ БОРИСА І



Сторінка3/6
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4   5   6
УБИВСТВО СВЯТИХ НОВОЯВЛЕНИХ МУЧЕНИКІВ БОРИСА І

ГЛІБА
Святополк же сів у Києві після батька свого, і скликав киян, і став майно їм давати. А вони брали, та не було серце їхнє з ним, бо брати їхні були в той час з Борисом.
Коли ж Борис повернувся з війни, не знайшовши печенігів, вість прийшла йому: "Отець тобі помер". І плакав він вельми за батьком своїм, бо любив його батько більше від усіх. І став він на річці Альті, прийшовши, і сказала йому дружина Володимирова: "Ось дружина у тебе батькова і вої. Піди сядь у Києві на столі отчому". Але він мовив: "Не буде того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли батько мій помер, то цей мені буде замість батька". І, це почувши, вої розійшлися від нього, а Борис стояв із отроками своїми.
Святополк же, сповнившись беззаконня і Каїнів замір прийнявши, посилав послів до Бориса, говорячи: "З тобою, - мовляв, - хочу я любов мати і до отчого добра тобі ще придам", - так він обманював його, щоб якось його погубити.
Святополк тим часом прийшов уночі до Вишгорода, і потай прикликав боярина Путшу і вишгородських боярців, і сказав їм: "Чи віддані ви мені всім серцем?" І сказав Путша: "Можемо ми голови свої з вишгородцями положити за тебе". Він тоді мовив їм: "Не кажіть про це нікому. Підіть убийте брата мойого Бориса". І вони обіцялися йому скоро вчинити це.
Про таких Соломон сказав: "Скорі вони є несправедливо пролити кров, збираються вони для зла, вони бо спілкуються на кровопролиття. Такі є путі тих, що вчиняють беззаконня: вони бо нечестям свою душу однімають". Послані ж прийшли на Альту вночі і, підступивши ближче, чули вони блаженного Бориса, що співав заутреню. Сказали бо йому: "Хочуть тебе погубити". І, вставши, почав він співати, говорячи: "Господи! Чого помножилися мучителі мої? Встають на мене многії". І ще: "Стріли твої встромились в мене, та я на рани готов, і скорбота моя передо мною є". І ще казав він: "Господи! Почуй ти молитву мою і не ввійди в суд із рабом твоїм, бо не оправдається перед тобою жоден із живих, бо піддав гонінню ворог душу мою". І, скінчивши шестипсалміє і побачивши, що є вже послані погубити його, став він співати псалтир, говорячи: "Обступили мене тільці тучні, і зборище злобних оточило мене. Господи боже мій, на тебе уповав я. Тож спаси ти мене і від усіх гонителів моїх позбав мене". Потім уже став він канон співати. Так на заутрені він помолився, дивлячись на ікону, на образ владики, і говорячи: "Господи Ісусе Христе! Як ти цим образом явився на землі спасіння ради нашого, і дав своєю волею пригвоздити руки свої на хресті, і прийняв страждання заради гріхів наших, так і мене сподоби прийняти страждання. Це ж не від ворогів я приймаю його, а від брата свого, і не постав ти йому, господи, це за гріх". А коли помолився, він ліг на постіль свою.
І тут напали вони на нього, як ті звірі дикі, з усіх боків шатра, і простромили його списами, і пронизали Бориса. І слугу його, що князя прикрив, упавши на нього, пронизали разом із ним. Був же цей улюбленцем Бориса, а родом отрок цей був угрин, на ім’я Георгій, і його сильно любив Борис, навіть возложив був на нього гривну велику золоту. В ній він і служив йому. Побили вони також отроків багатьох Борисових. У Георгія ж не могли вони швидко зняти гривни з шиї. І відрубали вони голову його, і так зняли гривну ту, голову відкинувши геть. Через те й не знайшли опісля тіла його серед трупів.
Бориса ж, убивши, окаянні завернули в шатро, і поклали його на воза, і повезли, а він ще дихав. І коли довідався про це окаянний Святополк, що він ще дихає, то послав двох варягів (Еймунда і Рагнара), прикінчити його. А коли ті обидва прийшли і побачили, що він ще жи-вий, то один із них, вийнявши меча, вдарив його в серце.
І так помер блаженний Борис, діставши з праведниками вінець життя вічного від Христа бога. Він прилучився до пророків і до апостолів, із сонмом мучеників пробуваючи, на лоні Авраама почиваючи, бачачи невимовну радість, співаючи з ангелами і веселячись із сонмом святих. І положили його тіло, принісши його потай до Вишгорода, в церкві святого Василія Великого.
Окаянні ж убивці прийшли до Святополка, ніби славу маючи, беззаконники. Імена ж цих законопреступників є: Пушта, Талець Єлович, Ляшко. Батько же їхній - сатана.
Бо такі бувають слуги - біси; бісів бо посилають на зло, а ангелів - на добро. Ангели ж людині зла не чинять, а завжди мислять їй добро. Вони також християнам допомагають і заступають від супостата-ворога. Біси ж ловлять людину на зле, заздрючи їй, оскільки бачать, що людина богом ушанована, і заздрять вони їй. А коли шлють їх на зло - вони скорі є. Сказав бо господь: "Хто піде спокусити Ахава?" І сказав біс: "Ось я піду". Лиха людина, прагнучи до злого, не поступиться бісу, бо біси бояться бога, а лиха людина ані бога боїться, ні людей стидиться; біси бо хреста господнього бояться, а лиха людина і хреста не боїться. Тим-то й Давид говорив: "Чи воістину ж ви правду говорите і справедливо судите, сини людські? Адже в серці ви готуєте беззаконня, на землі неправду руки ваші сплітають. Із самого народження відступили грішники, обманюють вони від утроби материнської, говорячи лжу. Лютість їхня подібна до зміїної".
Святополк же окаянний намислив у собі, сказавши: "Оце вже вбив я Бориса, а як би ще вбити Гліба?" І, принявши замір Каїнів, з обманом послав він гінця до Гліба в Ростов, говорячи так: "Іди зараз же. Батько тебе зове, бо нездоров він вельми".
І Гліб, сівши на коня, рушив з невеликою дружиною, бо був він послушлив батькові. Та коли прибув він на Волгу, на устя річки Тьми, на полі спіткнувся під ним кінь у рові і надламав він йому трохи ногу. І прибув він до Смоленська, і рушив від Смоленська, і став на річці Смядині в кораблі, так, що видно було місто.
У цей же час Ярославу прийшла вість від сестри Передслави про смерть батька. І послав Ярослав гінця до Гліба, говорячи: "Не ходи. Батько вже помер, а твій брат убитий Святополком".
І коли почув це Гліб, закричав він вельми крізь сльози, і плакав за батьком, а більше ще й за братом, і став він молитися зі слізьми, говорячи: "Горе мені, господи! Краще б мені померти з братом, аніж жити у світі цьому облудному! Коли б же побачив я, брате, обличчя твоє ангельське, - помер би з тобою! А нині для чого зоставсь я один? Де є слова твої, що говорив їх мені, брате мій любий? Нині вже я не почую тихого твойого научання. А якщо дістав ти єси уповання у бога, молися за мене, щоб і я прийняв таку саму смерть".
І коли так він молився зі сльозами, знагла прийшли послані Святополком, щоб погубити Гліба. І при цім відразу послані захопили корабель Глібів і видобули зброю, а отроки Глібові впали у відчай. Окаянний же вбивця Горясір звелів тут же зарізати Гліба, і кухар Глібів, на ім’я Торчин, вийнявши ножа, зарізав його.
Мов те ягня непорочне, приніс він себе в жертву богові замість запашного фіміаму, жертва словесна, і дістав він від Христа вінець життя вічного. Увійшовши в небесні обітелі, він побачив жаданого брата свого, і радів з ним невимовною радістю, що її сподобились вони братолюбством своїм. "Як це добре і як гарно, коли жити обом братам вкупі".
А окаянні повернулися назад і сказали Святополкові: "Вчинили ми звелене тобою", - то він, це почувши, загордився і возвеселилося серце його вельми.
Коли ж Гліба вбили, то покинули його на березі Волги межи двома колодами, а потім, узявши, одвезли його до Вишгорода і положили його коло брата його Бориса у церкві святого Василія Великого.
Крім Бориса і Гліба Святополк же цей окаянний, лихий, убив також брата Святослава, пославши убивць до гори Угорської, коли він утікав в Угри. І став він помишляти: "Переб’ю всіх братів своїх і візьму землю Руську один". Намислив він зарозумілістю своєю, а не знав, що Бог дає владу тому, кому хоче; "настановляє за царя і князя всевишній, кому хоче, він дає владу" (Даниїл V, 21). Якщо котра-небудь земля удостоїться перед богом, настановляє він їй царя і князя справедливого, що любить закон і правду, і властителя також ставить, і суддю, що чинить суд. Бо якщо князі справедливі бувають на землі, то багато провин прощаються їй, а якщо лихі й лукаві бувають, то більше зло насилає бог на землю ту, оскільки князь - то є глава землі. Так Ісайя сказав: "Зігрішили вони від голови і до ніг", - тобто від царя і до простих людей. "Горе ж місту тому, в якому князь молодий" (Ісайя, ІІІ, 1-5), що любить вино пити під гуслі та з молодими дорадниками. Таких бог дає за гріхи, а старих і мудрих забирає. Як ото Ісайя говорить: "Одбере господь у Єрусалима силу, і дужого велета, і чоловіка хороброго, і суддю, і пророка, і смиреного старця, і славного порадника, і мудрого знавця, і тямущого підлеглого"; "і поставлю, - говорить господь, - юнака князем їм, і кривдника їм, щоб він володів ними". Святополк же окаянний став княжити в Києві і, скликавши людей, став роздавати тим корзна (накидка, плащ на хутрі - перекл.), а іншим - кунами, роздаючи велику кількість отчого багатства. Ярослав же не знав про смерть батька. А було в Ярослава багато варягів, і насильство чинили вони новгородцям, і, вставши на них, новгородці перебили варягів у дворі Поромонім. І розгнівався Ярослав, і, пішовши на село Ракомо, сів у своїм дворі. Та, пославши гінців до новгородців, він сказав: "Уже мені цих не воскресити". І позвав він до себе знатних мужів, що посікли були варягів, і обманув так їх, і порубав одну тисячу. У ту саму ніч прийшла йому вість із Києва від сестри його Передслави: "Батько тобі помер, а Святополк сидить у Києві, вбивши Бориса. І по Гліба він послав. І ти бережись його дуже". І, це почувши, Ярослав сумував за батьком, і за братом, і за дружиною. А назавтра, зібравши решту новгородців, мовив Ярослав: "О люба моя дружино! Я перебив їх учора, а вони нині знадобилися". І витер він сльози, і сказав їм на вічі: "Батько мені помер, а Святополк сидить у Києві, вбиваючи братів своїх". І сказали новгородці: "Хоча, княже, браття наші порубані є, ми можемо за тебе боротися!" І зібрав Ярослав варягів тисячу, а інших воїв сорок тисяч, і пішов на Святополка, призвавши на поміч бога і сказавши: "Не я почав побивати братів, а він. Хай буде бог месником за кров братів моїх, бо без вини пролив він кров праведну Борисову і Глібову. Ще й мені це учинить! Тож суди мене, господи, по правді і хай скінчиться лиходійство беззаконника". І пішов він на Святополка. Коли ж почув це Святополк, що йде Ярослав, то спорядив він воїв без числа, і русів, і печенігів, і виступив супроти нього до міста Любеча по той бік Дніпра, а Ярослав - звідси. У рік 6524 (1016). Прийшов Ярослав на Святополка, і стали вони насупроти обаполи Дніпра. І не відважуювалися ні ці на тих рушити, ні ті на цих, і стояли вони три місяці одні проти одних. І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега і говорячи: "Чого прийшли ви зі шкандибою оцим? (Бо був Ярослав кульгавим - перекл.). А ви теслярі є! Ось ми примусимо вас хороми зводити наші!" Це почувши, новгородці сказали Ярославу: "Завтра переправимось на них. Якщо хто не піде з нами, то ми самі його порубаємо". А було вже в заморозь, і стояв Святополк межи двома озерами, і всю ніч ту спав, упившись із дружиною своєю. Ярослав же назавтра, приготувавши до бою дружини, перед світанком переправився, і, вийшовши на берег, одпихнули вони човни від берега. І пішли війська одні проти одних, а коли зійшлися докупи, то була січа люта, і не можна було із-за озера печенігам Святополкові допомагати. І притиснули Святополкових воїв до озера, і ступили вони на лід, і обломився лід із воями Святополковими, і багато втопилось у водах, і одолівати почав Ярослав. Побачивши ж це, Святополк побіг. І одолів Ярослав, а Святополк утік у Ляхи. Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім. У рік 6525 (1017). Ярослав увійшов у Київ і погоріли церкви. У рік 6526 (1018). Рушив Болеслав, князь лядський, зі Святополком на Ярослава, з ляхами. Ярослав же зібрав безліч русі, варягів, словен, рушив супроти Болеслава і Святополка, і прийшов до міста Волині, і стали війська обаполи ріки Бугу. А був у Ярослава кормилець і воєвода Блуд. І став Блуд глузувати з Болеслава, говорячи: "Ось як ми пропорем тобі тріскою черево твоє товстеє!" Був бо великий і важкий Болеслав, так що навіть на коні не міг він сидіти, але був тямущий. І сказав Болеслав до дружини своєї: "Якщо вам від цього глузування не прикро, - я один загину!" І, сівші на коня, вбрів він у ріку, а вслід за ним - вої його. Ярослав же не встиг приготуватися до бою, і переміг Болеслав Ярослава. Ярослав тоді втік із чотирма чоловіками до Новгорода, а Болеслав увійшов у Київ зі Святополком. І сказав Болеслав: "Розведіть дружину мою по містах на покорм". І було так зроблено. Коли ж Ярослав прибіг до Новгорода, хотів він утікати за море. Та посадник Костянтин, син Добринін, з новгородцями порубали човни Ярославові, кажучи: "Ми можемо ще битися за тебе з Болеславом і з Святополком". І стали новгородці гроші збирати: з мужа - по чотири куни, а зі старост - по десять гривень, а з бояр - по вісімдесят гривень. І привели варягів, і дали їм гроші, і зібрав Ярослав багато воїв. Болеслав тим часом перебував у Києві, сидячи тут, а нерозумний Святополк наказав: "Скільки ото ляхів по містах - бийте їх!" І побили ляхів, а Болеслав утік із Києва, узявши майно, і бояр Ярославових, і дві сестри його (Передславу та Премиславу). І Анастаса, попа десятинного, він приставив до майна, бо той увійшов був йому в довір’я обманом, і безліч людей він повів із собою, і міста червенські зайняв собі. І повернувся він у землю свою. Святополк же став княжити в Києві, та пішов Ярослав на Святополка, і переміг Ярослав Святополка, і втік Святополк у Печеніги. У рік 6527 (1019). Прийшов Святополк із печенігами, з великою силою. І Ярослав зібрав безліч воїв і виступив супроти нього на ріку Альту. Ярослав при цьому став на тім місці, де ото вбили Бориса, і, звівши руки до неба, сказав: "Кров брата мойого волає до тебе, владико! Відомсти за кров праведника цього, як ото відомстив ти за кров Авелеву, наславши на Каїна стогін і трепет. Таке нашли ти й на цього". І, помолившись, він сказав: "Брати мої! Якщо ви тілом відійшли звідси, то молитвою своєю допоможіть мені на противника цього, убивцю гордого". І як тільки він сказав це, рушили полки один проти одного і покрили поле битви на Альті безліччю воїв. Була ж тоді п’ятниця, сходило сонце, і зійшлися обидва полки, і сталася січа люта, якої ото не було в Русі - і за руки беручись, рубалися, і зступилися тричі, так що по долинах кров текла, - і під вечір одолів Ярослав, а Святополк утік. Коли ж він утікав, то напав на нього біс, і розслабились кості його, і не міг він сидіти на коні, а носили його в носилках. І принесли його до міста Берестія отроки, утікаючи з ним, а він говорив: "Утікайте зі мною, женуть вслід за нами". Отроки його тоді посилали насупроти, узнати, чи хто женеться за ним. І не було ж нікого, хто гнався б услід, та втікали вони з ним. А він у немочі лежав і, схопившись, говорив: "Осьо женуться, оно женуться! Втікайте!" І не міг він витримати на одному місці, і пробіг Лядську землю, гнаний гнівом божим, і прибіг у пустелю межи Чехами і Ляхами, і тут зле покинув він життя своє. Його ж і по справедливості, яко грішника, постиг суд божий. По зішестю зі світу цього пройняли муки цього окаянного Святополка. Показувала явно послана богом пагубна кара, яка в смерть немилостиво ввігнала його, що й по смерті він вічно мучиться на дні пекла, зв’язаний. Є ж могила його в пустелі тій до цих днів, і виходить із неї сморід тяжкий. Це ж бог явив на поучення князям руським, що коли вони так само вчинять, то, чувши це, таку саму кару дістануть, - навіть більшу від цеї, тому що, знаючи це, що сталося, негоже вчинити таке саме зло - братовбивство. Бо сім кар дістав Каїн, убивши Авеля, а Ламех - сімдесят сідмиць, оскільки бо Каїн не знав, що доведеться відплату прийняти від бога, а Ламех, знаючи про кару, що була прародителю його, учинив убивство. "Сказав бо Ламех обом жонам своїм, (Аді і Ціллі): "Мужа убив я на лихо мені і юнака на горе мені. Тим-то, - сказав він, - сімдесят сідмиць помст на мені, оскільки, - сказав він, - знаючи, я це вчинив". Ламех убив двох братів Єнохових і забрав собі обох їхніх жон. Цей же Святополк - новий Авімелех, що народився був від перелюбу і який перебив братів своїх, синів Гедеонових, - такий і цей Святополк був. Ярослав же прийшов і сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши перемогу і труд великий. У рік 6528 (1020). Народився у Ярослава син, і нарік він його ім’ям Володимир. У рік 6529 (1021). Прийшов Брячислав, син Ізяславів, онук Володимирів, на Новгород і зайняв Новгород. Забравши безліч новгородців і майно їх, він пішов до Полоцька назад. А коли він прибув до Судомири-ріки, Ярослав і виступив із Києва, на сьомий день настиг його тут. І переміг Ярослав Брячислава, а новгородців повернув там до Новгорода, а Брячислав утік до Полоцька. У рік 6530 (1022). Прийшов Ярослав до Берестія. У ці ж часи Мстислав, брат Ярослава, пробував у місті Тмуторокані. І пішов він на Касогів, а почувши це, князь казоський Редедя виступив супроти нього. І коли стали війська одне проти одного, то сказав Редедя Мстиславові: "Для чого ми будемо губити дружину один одному? Зійдімось-но обидва самі боротися. І якщо одолієш ти, то візьмеш майно моє, і жону мою, і землю мою. Якщо ж я одолію, то візьму все твоє". І сказав Мстислав: "Хай буде так". І з’їхалися вони, і сказав Редедя Мстиславові: "Не зброєю давай битися, а боротись". І взялись вони боротися міцно, і довго обидва боролися, і став знемагати Мстислав, бо був великий і сильний Редедя. І сказав Мстислав: "О, пресвятая Богородице, допоможі мені! Якщо бо одолію я його, споруджу церкву на честь твою". І, це сказавши, ударив він ним об землю, і, вийнявши ножа, ударив його в гортань ножем, і був тут зарізаний Редедя. І, ввійшовши в землю його, він узяв усе майно його, і жону його, і дітей його, і данину наклав на касогів. А коли повернувся він до Тмутороканя, то заложив церкву святої Богородиці і спорудив її, ту, що стоїть і до сьогодні в Тмуторокані. У рік 6531 (1023). Пішов Мстислав на Ярослава з хозарами і з касогами. У рік 6532 (1024). Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшов Мстислав із Тмутороканя до Києва. Та не прийняли його кияни, і він, пішовши, сів на столі в Чернігові. Ярослав перебував у Новгороді тоді.
У рік 6532 (1024). Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшов Мстислав із Тмутороканя до Києва. Та не прийняли його кияни, і він, пішовши, сів на столі в Чернігові. Ярослав перебував у Новгороді тоді. У цей же рік повстали волхви в Суздальцях. І побивали там старших людей за диявольським наущенням і через бісівську ману, говорячи, що ці тримають запаси. І заколот великий, і голод в усій землі тій був. І рушили по Волзі всі люди в Болгари, і привезли хліба, і так вижили. Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів, і одних розточив, а других покарав, сказавши так: "Бог наводить за гріхи на кожну землю голод, або мор, або засуху, або іншу кару, а людина не знає нічого". І, повернувшись, Ярослав прибув до Новгорода. І послав Ярослав послів за море по варягів, і прийшов князь Якун із варягами. А був Якун цей гарний, і накидка в нього золотом була виткана. І прийшов він до Ярослава, і Ярослав із Якуном рушив на Мстислава. Мстислав же, почувши про це, виступив супроти них обох до міста Листвена. Мстислав при цім звечора приготував до бою дружину і поставив сіверян у чоло проти варягів, а сам став із дружиною своєю по обох крилах. І настала ніч горобина, і була пітьма, і громи, і блискавка, і дощ. І сказав Мстислав дружині своїй: "Підемо на них!" І пішов Мстислав, а Ярослав - насупроти, і зступилися в лоб варяги з сіверянами, і билися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна. Коли спалахувала блискавка, то виблискувала зброя, і була гроза велика, і січа сильна і страшна. Побачивши ж Ярослав, що його перемагають, побіг із Якуном, князем варязьким, і Якун тут загубив накидку золоту. І Ярослав прийшов тоді до Новгорода, а Якун пішов на море. Коли ж Мстислав засвіта на другий день побачив, що лежать посічені із своїх сіверяни і варяги Ярославові, він сказав: "Хто цьому не рад? Це лежить сіверянин, а це варяг, а своя дружина ціла". І послав Мстислав услід за Ярославом посла, говорячи: "Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти єси старший брат, а мені хай буде ця сторона". Та не одважувався Ярослав у Київ іти, допоки вони обидва не замирилися. І сидів Мстислав у Чернігові, а Ярослав у Новгороді, а в Києві сиділи мужі Ярославові. У тім же році народився у Ярослава другий син, і нарік він його ім’ям Ізяслав. У рік 6534 (1026). Ярослав зібрав багато воїв, і прийшов до Києва, і вчинив мир із братом своїм Мстиславом коло Городця Пісочного. І розділили вони по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв цю сторону, а Мстислав - ту. І стали вони обидва жити мирно і в братолюбстві, і перестали усобиця і заколот, і була тиша велика в землі Руській. У рік 6535 (1027). Народився третій син у Ярослава, і нарік він його ім’ям Святослав. У рік 6537 (1029). Мирний рік. У рік 6538 (1030). Ярослав узяв місто Белз. І народився у Ярослава четвертий син, і нарік він його ім’ям Всеволод. Цього ж року пішов Ярослав на Чудь, і переміг їх, і поставив місто Юр’єв. У цей же час, коли помер Болеслав Великий у Ляхах, був заколот великий в Лядській землі, і, повставши, люди побили єпископів, і попів, і бояр своїх, і був заколот у них. У рік 6539 (1031). Ярослав і Мстислав зібрали воїв своїх і пішли на Ляхів. І зайняли вони міста червенські знову, і спустошили Лядську землю, і багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх ляхів по річці Росі, і є вони тут і до сьогодні. У рік 6540 (1032). Ярослав почав ставити міста по Росі. У рік 6542 (1034). Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер. І положили його у Чернігові в церкві святого Спаса, що її він спорудив був сам; було бо зведено її при ньому так заввишки, як на коні стоячи, можна рукою досягти. Був же Мстислав дебелий тілом, рудий обличчям, мав великі очі. Він був хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину дуже, і майна не жалів для неї, ні питва, ні їжі не боронив. Після цього ж узяв волость його всю Ярослав і став єдиновладником Руської землі. Пішов Ярослав до Новгорода і посадив сина свого Володимира в Новгороді, а єпископом поставив Луку Жидяту. І в той час народився Ярославу син, і нарекли його ім’ям Вячеслав. А коли ж Ярослав перебував у Новгороді, то прийшла йому вістка, що печеніги стоять, обложивши Київ. І Ярослав, зібравши воїв своїх, варягів і словен, прийшов до Києва і ввійшов у місто своє. А було ж печенігів без числа. Ярослав тоді виступив із міста, приготував до бою дружину. І поставив він варягів посередині, а на правій стороні - киян, а на лівім крилі - новгородців, і стали вони перед містом. А печеніги почали йти на приступ, і зступилися вони на тім місці, де ото є нині свята Софія, митрополія руська; бо тоді це було поле поза містом. І сталася січа люта, і ледве переміг під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки, і не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в ріці Ситомлі, а інші - в інших ріках. І так погинули вони, а решта їх десь розбіглася і до сьогодні. У той же рік всадив Ярослав у поруб (темниця, тюрма, найчастіше підземна - перекл.) Судислава, брата свого, у Пскові; йому на брата звели наклеп. У рік 6545 (1037). Заложив Ярослав місто - великий Київ, а в міста цього брама є Золота. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотій брамі, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці. Цей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив церкву Благовіщення на брамі, щоб давати завжди радість місту цьому святим благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього він звів монастир святого Георгія Побідоносця і монастир святої Ірини (хрестильне ім’я Ярослава було Георгій, а його друга жінка Інгігерд, дочка шведського короля Олафа ІІІ, відома з ісландських саг, мала хрестильне ім’я Ірина (в черницях - Анна, - так вона названа в житіях святих). На свою честь (Георгій-Юрій) Ярослав назвав також два міста, збудовані ним, - Юр’єв у Чудській землі і Юр’єв на ріці Росі. - перекл.). І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він дуже, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців багатьох, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, - так і цей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, тобто хрещенням просвітив, а цей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжне. Велика бо користь буває людині від учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрості, стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо це є ріки, що напоюють увесь всесвіт. Це є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними в печалі ми втішаємося, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її і говорив: "Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх Господній; у мене - порада, у мене - мудрість, у мене - сила; мною царі царствують і володарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти тримають землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать". Якщо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами. Читаючи бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія святих отців, знайде душі він користь велику. Ярослав же цей, як ото ми сказали, любив книги і, багато їх переписавши, положив їх у церкві святої Софії, що спорудив він сам. І прикрасив він її іконами цінними, і золотом, і сріблом, і начинням церковним. У ній же належні співи воздають богові в належні часи. І інші церкви ставив він по містах настановляючи попів і даючи їм частку майна свого і велячи їм повчати людей, оскільки це йому поручено Богом. І помножилися пресвітери і люди християнські, і радував-ся Ярослав вельми, бачачи багато церков і люду християнського, а ворог-диявол ремствував, що його перемагають нові люди християнські. У рік 6546 (1038). Пішов Ярослав на Ятвягів і переміг. У рік 6547 (1039). Освячена була митрополитом Феопемптом церква Успіння святої Богородиці, що її спорудив Володимир. У рік 6548 (1040). Ярослав пішов на Литву і переміг. У рік 6549 (1041). Пішов Ярослав на Мазовшан у човнах і переміг їх. У рік 6550 (1042). Пішов Володимир, син Ярослава, на Ям і переміг їх. І погинули коні у Володимирових воїв, і коли ще дихали коні, здирали шкури з них, - такий був мор на коней. У рік 6551 (1043). Послав Ярослав Володимира, сина свого, на Греків і дав йому воїв багато, а воєводство доручив Вишаті, батькові Яневому. І рушив Володимир на Цесароград у човнах, і прийшли вони на Дунай, а від Дунаю пішли до Цесарограда. І знялась буря велика, і розбила кораблі русі. І княжий корабель розбив вітер, і взяли князя на корабель Івана Творимирича, воєводи Ярославового. Інші вої Володимирові викинуті були на берег, числом шість тисяч. І коли хотіли вони повернутися в Русь, то не пішов з ними ніхто із дружини княжої. І сказав Вишата: "Я піду з вами". І висів він з корабля до них сказавши: "Якщо живий буду - то з ними, а якщо загину - то з дружиною". І пішли вони маючи намір добратися в Русь. І була вість грекам, що побило море кораблі русі, і послав цесар, на ім’я Костянтин Мономах, услід за руссю чотирнадцять суден. Тоді Володимир з дружиною, побачивши, що вони йдуть за ними, і пішовши назад, побив судна грецькі. І повернулися вони в Русь.
У рік 6552 (1044). Викопані були з могил два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі.
У цей же час і в цей же рік помер Брячислав, князь полоцький, син Ізяславів, онук Володимирів, батько Всеславів, і Всеслав, син його, сів на столі його. Народила ж його мати від волхвування, бо коли мати народила його, то була в нього сорочка на голові його, і сказали волхви матері його: "Цю сорочку, що на голові його, нав’яжи на нього. Хай носить він її на собі до кінця живоття свого". Так що носив Всеслав її до смертного дня на собі, і через це немилостивий він був на кровопролиття.
У рік 6553 (1045). Заложив Володимир святу Софію в Новгороді.
У рік 6554 (1046). У цей рік була тиша велика.
У рік 6555 (1047). Ярослав пішов на Мазовшан, і переміг їх, і князя їхнього вбив Мойслава, і підкорив їх Казимирові.
У рік 6558 (1050). Преставилася жінка Ярославова, княгиня Ірина, у Новгороді місяця лютого в десятий день.
У рік 6559 (1051). Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів.
А тепер скажемо, звідки дістав свою назву Печерський монастир.
Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав село Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів багатьох надбав, то між них же був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував церковні часи і молився тут Богу потай.
Потім же вложив Бог князю в серце добрий намір: поставив він його митрополитом у святій Софії, а ця печерка так залишилася. А не по багатьох днях знайшовся один чоловік, на мирське ім’я Антипа, із міста Любеча. І вложив йому Бог у серце намір у землю Грецьку йти і монастирі, що є там, подивитися. Він і подався йти на Святу Гору, і побачив тутешні монастирі, і возлюбив чернецтво. І прийшов він у один монастир із сущих тут монастирів, і вмолив ігумена його, щоб возложив він на нього сан чернечий. І він тоді, послухавши його, постриг його і нарік його ім’ям Антоній. І, напутивши його і научивши його чернецтва, сказав він йому: "Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення від Святої Гори, бо багато хто від тебе чорноризцями стануть". І благословив він його, і відпустив його, сказавши йому: "Іди з миром".
Антоній, отож, прийшов до Києва і думав: "Де жити?" І походив він по монастирях, і не вподобав жодного, бо цього Бог не хотів. І став він ходити по дебрях і по горах, шукаючи, де б йому Бог показав належне місце. І прийшов він на пагорб, де ото Ларіон викопав був печеру, і возлюбив місце це, і вселився в неї, і став молитися Богові, зі сльозами говорячи: "Господи! Утверди мене в місці цьому, і хай буде на місці цьому благословення Святої Гори і мого ігумена, що мене постриг".
І став він жити тут, молячи Бога, їв хліб сухий, і того через день, а води в міру заживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі спокою ні вдень, ні вночі, - в трудах пробуваючи, і в неспанні, і в молитвах.
Потім же, коли узнали це добрі люди, вони приходили до нього, приносячи йому, що було на потребу його. І набув він такої слави, як і Великий Антоній. І, приходячи до нього, просили люди від нього благословення.
Потім же, коли преставився великий князь Ярослав і взяв владу син його Ізяслав і сів у Києві, Антоній уже був прославлений в Руській землі. І Ізяслав, довідавшись про життя його, прийшов із дружиною своєю, просячи у нього благословення і молитов.
І відомий усім став Великий Антоній, і шанований усіма. І почали приходити до нього братія, і став він приймати і постригати їх. І зібралося до нього братії числом із дванадцять, викопали вони печеру велику, і церкву, і келії, які є і до сьогодні в печері під старим монастирем.
Коли ж згуртувалася братія, сказав їм Антоній: "Це Бог вас зібрав, братія. Ви тут є по благословенню Святої Гори, тому що мене постриг ігумен Святої Гори, а я вас постригав. Хай буде на вас благословення, - перше - від Бога, а друге - від Святої Гори". І, це сказавши їм, він мовив до них: "Живіть осібно. Я поставлю вам ігумена, а сам хочу в іншу гору сісти один, усамотнившись, як ото і раніш я був звик".
І настановив він їм ігумена, на ім’я Варлаам, а сам пішов у гору, викопав печеру, яка є під новим монастирем, і в ній і закінчив він живоття своє, живши у чесноті і не виходячи з печери сорок років, - і ніколи, і нікуди. В ній же лежать мощі його й до сьогодні.
Братія ж та ігумен жили в печері. А коли братії умножилося і не могли вони вміститися в печеру, то задумали вони поставити монастир зовні печери. І прийшов ігумен і братія до Антонія, і сказали вони йому: "Отче! Умножилося братії, і не можемо ми вміститися в печері. Коли б повелів Бог і твоя молитва, то поставили б ми церквицю малу зовні печери". І повелів їм Антоній.
Тоді вони поклонилися йому і поставили церквицю малу над печерою на честь Успіння святої Богородиці, і вчинила раду братія з ігуменом поставити монастир, і сказала братія з ігуменом Антонію: "Отче святий! Братія умножається, тому хотіли б ми поставити монастир". Антоній же, рад бувши, сказав: "Благословен Бог в усьому. А молитва святої Богородиці і отців, сущих у Святій Горі, нехай буде з вами". І, це мовивши, послав він одного з братії до Ізяслава, великого князя, кажучи так: "Княже мій! Бог ось умножає братію, а місце мале. Якби дав ти нам гору ту, що є над печерою". Ізяслав же, це почувши, був рад, і послав мужів своїх, і дав їм гору ту. А ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили стовп’ям, келій поставили багато, і церкву завершили, і прикрасили її іконами.
І відтоді почали називати монастир Печерським; тому що жили було ченці раніш у печері, то від того прозвався монастир Печерським. Постав же Печерський монастир по благословенню Святої Гори.
Коли ж монастир Печерський було споруджено, а ігуменом був Варлаам, Ізяслав також поставив монастир святого Дмитрія Солунського і вивів Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити його вищим від цього монастиря, сподіваючись на багатство. Багато монастирів цесарями і боярами, і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням. Антоній бо не мав ні золота, ні срібла, а досягнув усього постом і сльозами, як ото я говорив.
Коли ж Варлаам пішов до святого Дмитрія, то братія, вчинивши раду, пішли до старця Антонія і сказали: "Постав нам ігумена". Він же мовив їм: "Кого ви хочете?" І вони сказали йому: "Кого хоче Бог і ти". І сказав він їм: "Хто у вас є більше послушливий, і кроткий, і смиренний, ніж Феодосій, нехай буде цей вам ігуменом". Братія тоді, раді бувши, поклонилися старцю і поставили Феодосія ігуменом сущій братії, числом двадцять.
Коли ж Феодосій прийняв монастир, то почав він додержуватися великого стримання, і посту, і молитви зі сльозами, і збирати став багатьох чорноризців, і зібрав братії числом сто. І почав він шукати правила чернецького. І знайшовся тоді Михаїл, чернець монастиря Студійського, що прийшов був із Греків з митрополитом Георгієм. І став Феодосій у нього шукати устав ченців студійських, і, добувши його у нього, списав, і встановив у монастирі своєму: як співати співи монастирські, і поклони як держати, і читання читати; і стояння в церкві, і весь порядок церковний, і сидіння на трапезі, і що їсти в які дні - все це за уставом. Феодосій, все це роздобувши, передав монастирю своєму.
Від цього ж монастиря прийняли всі устав, - по всіх монастирях. Тому-то вшанований є монастир Печерський як старший від усіх і почестю більший від усіх.
А коли Феодосій жив у монастирі і дотримував доброчинного життя і чернецького правила, приймаючи всякого приходящого до нього, - до нього ж і я прийшов, мізерний і недостойний раб. І прийняв він мене, коли мені було сімнадцять років від народження мого.
Ось так написав я і розповів і в який рік постав монастир, і через що монастир зветься Печерським. А про житіє Феодосія ще скажемо.
У рік 6560 (1052). Преставився Воло-димир, син Ярославів старший, у Новгороді, і покладений був у святій Софії, що її він спорудив був сам.
У рік 6561 (1053). У Всеволода народився син Володимир від Марії, цеса-риці грецької.
У рік 6562 (1054). Преставився великий князь руський Ярослав. А коли він ще був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: "Оце я одходжу зі світу цього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви є брати від одного отця і одної матері. І якщо бу-дете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і підкорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю отців і дідів своїх погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, - замість себе, - стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду - Переяславль, а Ігорю - Володимир, а Вячеславу - Смоленськ".
І так розділив він міста, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згоняти брата свого зі стола, і сказавши Ізяславу: "Якщо хто схоче зобразити свого брата, так ти допомагай тому, кого скривдять". І так наставив він синів своїх пробувати в любові.
Сам же Ярослав був слабий. А коли прибув він до Вишгорода, то розболівся вельми. Ізяслав тоді в Турові княжив, а Святослав у Володимирі, а Всеволод тоді перебував у батька, бо любив його батько більше від усіх братів і мав його завжди з собою.
Отож приспів Ярославу кінець життя, і віддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий день, в суботу першого тижня посту, в святого Федора (Тірона) день. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість.

ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ ІЗЯСЛАВОВОГО В КИЄВІ.


У рік 6563 (1055). Прийшовши, Ізяслав сів у Києві, а Святослав у Чернігові, Всеволод же - в Переяславлі, Ігор у Володимирі, Вячеслав у Смоленську.
У той же рік взимку пішов Всеволод на торків до міста Воїня і переміг торків.
Того ж року приходив хан Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і повернулися половці до себе.
У рік 6565 (1057). Преставився Вячеслав смоленський, син Ярославів, і посадили Ігоря в Смоленську, із Володимира вивівши.
У рік 6566 (1058). Переміг Ізяслав голядь.
У рік 6567 (1059). Ізяслав, і Святослав, і Всеволод висадили стрия свого Судислава з поруба, який сидів у ньому двадцять і чотири роки. І водили вони його до хреста, і став він ченцем.
У рік 6568 (1060). Преставився Ігор, син Ярославів.
Того ж року Ізяслав, і Святослав, і Всеволод, і Всеслав (Брячиславич) зібрали незчисленних воїв. І рушили вони на конях і в човнах, на торків. А це почувши і убоявшись, торки розбіглися десь і до сьогодні. І померли вони, утікаючи, Божим гнівом гнані, ті - від холоду, а другі - від голоду, а інші ж - від мору і суда Божого. І так Бог позбавив християн від поганих.
У рік 6569 (1061). Прийшли половці вперше на Руську землю, воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і спустошивши землю, відійшли. Це вперше було лихо для Руської землі від поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал.
У рік 6571 (1063). Преставився Судислав, брат Ярославів. І погребли його в Києві у церкві святого Георгія Побідоносця.
Того ж року в Новгороді йшов Волхов назад п’ять днів (коли в засуху дуже міліє озеро Ільмень, то буває, що ріка Волхов тече назад - перекл.). А це знамення не на добро було: на четвертий рік погоріло все місто.
У рік 6572 (1064). Утік Ростислав, син Володимирів, онук Ярославів, до Тмутороканя, і з ним утікли воєводи Порей і Вишата, син Остромира, воєводи новгородського. І, прибувши, вигнав він Гліба (Святославича) із Тмутороканя, а сам сів замість нього.
У рік 6573 (1065). Рушив Святослав на Ростислава до Тмутороканя, і Ростислав відступив геть з міста, - не убоявшись його, а не хотячи проти стрия свого зброю взяти. Святослав же, прийшовши до Тмутороканя, знову посадив сина свого Гліба і повернувся до себе. А прийшовши знову назад, Ростислав вигнав Гліба, і прийшов Гліб до батька свого. Ростислав же, прийшовши, сів у Тмуторокані.
У той же рік Всеслав (Брячиславич) сів у місто Копиль і війну почав.
У ті ж часи сталося знамення на заході: зоря превелика, промені маючи немов криваві, сходила звечора по заході сонця, - і так було протягом семи днів (комета Галлея, у перигелії була 27 березня 1066 року, увечері стала з’являтися з 24 квітня - перекл.). А це з’явилося не на добро, бо після цього було усобиць багато і нашестя поганих на Руську землю, - ця ж зоря була немов кривава, віщуючи пролиття крові.
У ті ж часи дитину було вкинуто в ріку Ситомль. А дитя це виволикли риболови в неводі, і ми роздивлялися його до вечора, і знову вкинули його в воду, бо було на обличчі його таке: срамні вирости, а про інше не можна сказати сорому ради.
Перед цим же часом сонце перемінилося: не було світле, а як місяць стало, і про це невігласи говорять, що його з’їдають.
Так от, бувають ці знамення не на добро. Ми ж знаємо про це з того, що колись, за Антіоха, царя сірійського, в Єрусалимі приключилося. Зненацька по всьому місті протягом сорока днів стали з’являтися в повітрі вершники, що гасали на конях, при зброї, маючи золотий одяг. І полки їхні з’являлися з усіх боків, і потрясали вони зброєю, - а це провіщало навалу Антіоха, нашестя раті його на Єрусалим. Потім же, за Нерона, цесаря римського, в тім же Єрусалимі над містом засіяла зоря, подібна до списа, - і це віщувало нашестя римської раті. І знову так само було за Юстініана, цесаря римського: зоря засяяла на заході, випромінюючи світло, яку називали лампадою і яка сяяла протягом двадцяти днів; а після цього був зорелет з вечора до ранку, так що всі думали, що падають зорі, і знову сонце без променів світило, - а це провіщало крамоли, недуги, смерть людям. І знову, за Маврикія, цесаря грецького, було оце: жінка дитину народила без очей, без рук, в стегнах йому риб’ячий хвіст був приріс; і пес народився шестиногий. У Фракії ж двоє дітей народилося, одне з чотирма ногами, а друге з двома головами. Потім же, за Костянтина-іконоборця, цесаря грецького, сина Леонового, був зорелет на небі, так що зорі відривалися на землю, і ті, які бачили це, думали, що настав кінець світу; тоді ж сильно дули вітри. У Сірії ж був землетрус великий; земля розсілася на три поприща (міра довжини, близько 700 м - перекл.), і з землі дивом вийшов мул, який говорив людським голосом, провіщаючи нашестя іномовців, що й сталося, бо найшли сарацини на Палестинську землю.
Знамення, отож, у небі, або в зорях, або в сонці, або птахами, або іншим чим не на добро буває, а знамення такі на лихо бувають; це або провіщання війни, або голоду, або смерть воно віщує.
У рік 6574 (1066). Коли Ростислав (Володимирович) сидів у Тмуторокані і брав данину в Касогів і інших землях, то греки, убоявшись його, послали туди з обманом катепана (імператорського намісника - перекл.). І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір’я, то складав йому честь Ростислав. І одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав катепан: "Княже! Хочу за тебе пити!" І той мовив: "Пий!" Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, - бо мав він під ногтем смертну трутизну, - катепан дав її князю, прирікши смерть за вісім днів. І той випив, а катепан, прийшовши до Корсуня, сказав, що в цей день помре Ростислав. Так воно й сталося. А цього катепана побили камінням люди корсунські.
Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний, і красен лицем, і милостивий до убогих. Помер же він місяця лютого в третій день, а тоді покладений був у церкві святої Богородиці у Тмуторокані.
У рік 6575 (1067). Розпочав війну Всеслав полоцький, син Брячиславів, і зайняв Новгород. Ярославичі ж троє, - Ізяслав, Святослав, Всеволод, - зібравши воїв, рушили на Всеслава, коли була велика зима, і прийшли до Мінська. Там мінчани заперлися в місті, і брати ці взяли Мінськ, посікли чоловіків, а жінок і дітей забрали у здобич, і пішли до річки Немиги. Всеслав також рушив насупроти. І, зібравшись на Немизі місяця березня в третій день, пішли вони один на одного. А був сніг великий, і сталася січа люта і загинуло багато у битві. І переміг Ізяслав, Святослав, Всеволод, а Всеслав утік.
Потім же, місяця липня у десятий день, Ізяслав, Святослав і Всеволод, цілувавши хрест чесний Всеславу, сказали: "Прийди до нас, а ми не вчинимо тобі зла". Він же, сподіваючись на хресне цілування, переїхав у човні через Дніпро. І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним йшов, - тут і схопили вони Всеслава на річці Рші коло Смоленська, переступивши хреста. Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб із двома синами.
У рік 6576 (1068). Прийшли іноплемінникі на Руську землю, половці. А Ізяслав, і Святослав, і Всеволод вийшли супроти них на річку Альту. І коли настала ніч, рушили вони одні проти одних. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих, і побігли руські князі, і перемогли їх половці.
Наводить Бог у гніві своєму іноплемінників на землю, і тоді, коли вони в скрусі, люди звертаються до Бога; усобна ж війна буває від зваби диявольської. Бог бо не хоче зла в людях, а добра; а диявол радіє злому, вбивству, кровопролиттю, підіймаючи свари, заздрощі, братоненависництво, брехні. Коли ж котрий-небудь народ впаде у гріх, то карає його Бог смертю, або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусеницею, або іншими карами. А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому Бог нам і велить пробувати. Говорить бо він нам через пророка Іоїля: "Наверніться до мене всім серцем вашим, постом і плачем". Адже якщо ми так вчинимо, то за всі гріхи прощені будемо. Але ми до зла повертаємось, як свиня в калі гріховному завжди валяючись, і так перебуваємо. Тому-то через пророка Ісайю Господь і говорить до нас: "А знав, - сказав він, - що ти впертий єси і залізні жили шиї твоєї". Через те "удержував я од вас дощ, один наділ одощив, а другий не одощив, і він висох, і поразив я вас спекою і різними карами, але й тоді не навернулися ви до мене. Через це сади ваші, і смокви ваші, ниви й діброви ваші я вигубив, - говорить Господь, - а пороків ваших не зміг вигубити. Посилав я на вас різні недуги і смерті тяжкі, і на скот ваш кару свою посилав, - але й тоді не навернулися ви до мене, а сказали: "Кріпімося". Коли ж ви насититесь пороками вашими? Ви ж ухилилися від путі моєї, - говорить Господь, - і спокусили багатьох, тим-то "буду я обличителем скорим противників моїх, і прелюбників, і тих, що клянуться брехливо іменем моїм, і тих, що лишають плати наймита, і тих, що чинять насильство сироті і вдовиці, і тих, що ухиляють суд від правди. Чого не стримались ви у гріхах ваших, а відхилили закони мої і не дотримались їх? Тож наверніться до мене, і я навернуся до вас, - говорить Господь, - і я відкрию вам потоки небесні, і одверну од вас гнів свій, допоки не буде всього в достатку у вас, і не виснажуватимуться сади ваші і ниви. Але ви обрушили на мене слова ваші, говорячи: "Метушливий той, хто служить Богу". Тому-то "устами воздають мені честь, а серце ваше далеко перебуває від мене", - говорить Господь. Через те - чого ми просимо, того й не дістаємо. "Буде бо, сказав Господь, - так: коли призовете ви мене, то я не послухаю вас. Будете шукати ви мене, злії, і не знайдете", бо не захотіли ви ходити по путях моїх. А через те закривається небо або ж зле відкривається, град замість дощу пускаючи або ж інеєм плоди виморожуючи і землю спекою мучачи за наші гріхи. Якщо ж ми покаємось у пороках своїх, то, яко чадам своїм, подасть він нам усе, чого ми просимо, і піде дощ нам ранній і пізній. "І наповняться токи ваші пшеницею, і проллються точила винні і маслинні, і я воздам вам за літа, що їх пожерла сарана, і жуки, і гусениця, - сила моя велика, яку послав я на вас", - говорить Господь вседержитель.
І, це чуючи, утримаємося від зла, навернімось до добра. Знайдіть правий суд, позбавте від біди скривджуваного. На покаяння прийдімо, не воздаючи злом за зло і ні лжею за лжу, а любов’ю прилучимось до Господа нашого, постом, і риданням, і сльозами омиваючи всі прогрішення наші, не словом лише називаючись християнами, а поганськи живучи. Бо хіба це не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, - а чи не по-поганському є це? Це ж по диявольському наущенню одні цих прикмет дотримуються, а інші і в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але цими і іншими способами диявол обманює, хитрощами перебавлюючи нас від Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, - це бісом задумане.
Ми бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, - це бісом задумане. А церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало хто знаходиться в церкві. Тож через це кари усякі ми дістаємо від Бога і нашестя ворогів. По Божому повелінню дістаємо ми кару за гріхи наші. Але ми ж до попереднього знову повертаємось.
Коли ж Ізяслав із Всеволодом прийшли до Києва, а Святослав до Чернігова, то люди київські прибігли до Києва і вчинили віче на торговищі, і сказали, пославши послів до князя: "Оце половці розсипались по землі. Дай-но, княже, зброю і коней, і ми ще поб’ємося з ними".
Але Ізяслав цього не послухав. І стали люди говорити на воєводу, на Коснячка, і пішли з віча на Гору, і прийшли на двір Коснячків, і, не знайшовши його, стали коло двора Брячислава Ізяславича, і сказали: "Підемо висадимо дружину з погреба". І розділилися вони надвоє, і половина їх пішла до погреба, а друга половина пішла по мосту, і ці прийшли на княжий двір.
Ізяслав сидів на сінях із дружиною своєю. І почали вони сперечатися з князем, стоячи внизу. Коли ж князь із віконця дивився, а дружина стояла біля князя, сказав Туки, Чюдинів брат, Ізяславу: "Бачиш, княже, люди завили. Пішли, нехай стережуть Всеслава".
І коли він це говорив, то друга половина людей прийшла від погреба, відкривши погреб. І сказала дружина князю: "Це лихо є велике. Пішли до Всеслава, нехай, прикликавши його обманом до віконця, просадять його мечем".
Та не послухав цього князь, а люди зняли крик і пішли до поруба Всеславового. Ізяслав же, бачивши це, із Всеволодом побігли з двора. Люди ж звільнили Всеслава із поруба в п’ятнадцятий день вересня і поставили його князем посеред княжого двора. А двір княжий розграбували - позабирали безліч золота і срібла, і куни, і хутро. Ізяслав же втік у Ляхи.
Після цього ж половці пустошили по землі Руській, а Святослав тоді був у Чернігові. І коли половці пустошили вже довкола Чернігова, то Святослав, зібравши дружину і трохи чернігівців, вийшов на половців біля міста Сновська. Та побачили половці, що йде військо, і приготувалися стати насупроти. А Святослав, побачивши, що їх безліч, сказав дружині своїй: "Вдаримо, дружино! Вже нам нема куди дітися!"
І вдарили вони, і переміг Святослав з трьома тисячами, а половців було дванадцять тисяч. І так побив він їх, а інші потопилися в Снові, і князя їхнього Шарукана схопили у перший день листопада. І повернувся з перемогою у свій Чернігів Святослав.
Всеслав же сів у Києві, - а це Бог явив хресну силу, тому що Ізяслав, цілувавши хреста, схопив його. І через те навів Бог поганих, а цього явно вибавив хрест чесний, бо в день Воздвиження Всеслав, зітхнувши, сказав: О, хресте чесний! Оскільки я в тебе вірив, позбав мене від ями цієї". І Бог показав силу хресну на поучення землі Руській: хай не переступають чесного хреста, цілувавши його. Якщо ж хто переступить, - то й тут дістануть кару і в прийдешньому віці муку вічну, тому що великою є сила хресна. Хрестом бо переможені бувають сили бісівські; хрестом бо господь пособляє князям у битвах; хрестом захищені, віруючі люди перемагають супостатів-противників; хрестом бо скоро позбавляємось ми від напасті, призиваючи його з вірою. Нічого ж біси не бояться, лише хреста, бо якщо буває від бісів видіння, то їх проганяють, осінивши обличчя хрестом. Всеслав же сидів у Києві сім місяців.
У рік 6577 (1069). Рушив Ізяслав з Болеславом, князем лядським, на Всеслава, а Всеслав пішов насупроти. І прийшов Всеслав до Білгорода, а коли настала ніч, він, утаївшись від киян, утік із Білгорода до Полоцька.
Назавтра ж, побачивши, що князь утік, повернулися люди до Києва. І вчинили вони віче, і послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: "Зло ми ото вчинили, князя свого прогнавши, а тепер він веде на нас землю Лядську. Підіть-но удвох у місто батька свого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши місто своє, рушити в Грецьку землю".
І сказав їм Святослав: "Ми пошлемо до брата свого, що коли він піде на вас із ляхами погубити вас, то ми удвох підемо проти нього раттю. Не дамо ми погубити місто батька свого. Якщо ж він хоче прийти з миром, то хай прийде з невеликою дружиною". І заспокоїли вони обидва киян.
Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава послів, говорячи: "Всеслав від тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити місто, - то знай, що нам жаль отчого стола".
Коли почув це Ізяслав, він залишив ляхів і пішов з Болеславом, небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що визволили були з поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання.
Коли ж Ізяслав ішов до міста, то вийшли люди назустріч з поклоном. І прийняли князя свого кияни, і сів Ізяслав на столі своїм місяця травня у другий день.
І коли розпустив він ляхів на прокорм, то побивали руси ляхів потайки, і повернувся Болеслав у землю свою. Ізяслав же вигнав торг на Гору, і прогнав Всеслава з Полоцька, і посадив сина свого Мстислава в Полоцьку, який незабаром тут помер. І посадив Ізяслав замість нього брата його Святополка, а Всеслав же втік.
У рік 6578 (1070). Народився у Всеволода син, і нарекли його ім’ям Ростислав. Того ж року закладена була церква святого Михайла у монастирі Всеволожім на Видобичі.
У рік 6579 (1071). Пустошили половці біля міста Ростовця і біля міста Неятина.
Того ж року вигнав Всеслав Святополка з Полоцька.
Того ж року переміг Ярополк Ізяславич Всеслава біля міста Голотичська.
У ті ж часи прийшов волхв, спокушений бісом, бо, прийшовши до Києва, він говорив: "Явилися мені п’ять богів, кажучи так: "Повідай людям, що на п’ятий рік потекти Дніпру назад, а землям переступати на інші місця, так що стати Грецькій землі на Руській землі, а Руській на Грецькій, і іншим землям переміститися". Невігласи ж його слухали, а віруючі насміхалися, говорячи йому: "Біс тобою грає, на пагубу тобі". Що й сталося йому, бо одної ночі він зник безвісті.
Біси бо, підштовхнувши людину, у зло вводять її. А потім, насміхаючись, вкинуть її в прірву смертельну, научивши її говорити, як оце ми розкажемо про бісівське наущення і дійство.
Коли був ото якось нестаток у Ростовській землі, то встали два волхви із Ярославля, говорячи: "Ми знаємо, хто запаси тримає". І пішли вони обидва по Волзі, і де в погост приходили, тут і називали ліпших жон, говорячи, що ці жито тримають, а ці - мед, а ці - рибу, а ці - хутро. І приводили люди до них сестер своїх, і матерів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману і ніби прорізавши за плечем, виймали або жито, або рибу, або вивірку. І вбивали вони багатьох жон, а майно їх забирали собі. І прийшли вони обидва на Білоозеро, і було з ними інших триста.
У той же час випала нагода прийти сюди від Святослава Яневі, сину Вишатиному, який збирав данину. І розповіли йому білоозерці, що два чаклуни побили багатьох жон по Волзі і по Шексні і прийшли вже сюди. Янь же, вивідавши, чиї вони є смерди, і довідавшись, що вони власного його князя, послав тоді попа до тих людей, що були біля них, і сказав їм: "Видайте волхвів тих обох сюди, бо вони смерди мого князя". Але вони цього не послухали.
Янь тоді пішов до них сам, без зброї. І сказали йому отроки його: "Не ходи без зброї, осоромлять тебе". Він тоді повелів узяти зброю отрокам, - а було з ним дванадцять отроків, - і пішов до них у ліс.
Вони тим часом стали насупроти, приготувавшись до битви. І коли Янь ішов з топірцем, то виступили з-поміж них троє мужів і підійшли до Яня, кажучи йому: "Видно, йдеш ти на смерть. Не ходи". Він тоді повелів бити їх, а до інших пішов, і вони накинулися на нього, і один не попав у Яня сокирою. Янь же, обернувши сокиру, ударив його обухом і повелів отрокам сікти їх. Вони втекли тоді у ліс, а вбили тут попа Яневого.
Янь же, увійшовши у місто білоозерців, сказав їм: "Якщо ви не схопите обох волхвів цих, то не піду я від вас рік". Білоозерці, отож, пішовши, схопили їх і привели до нього. І сказав він їм: "За що ви погубили стільки людей?" Вони ж сказали: "Тому, що ці тримають запаси. А якщо ми обоє винищимо і переб’ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо жито, або рибу, або інше". Янь тоді сказав: "Воістину ви брешете, бо сотворив Бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров’ю, і нема в ній більше нічого. І ніхто більше нічого не знає, тільки Бог один відає". Та вони сказали: "Ми обоє знаємо, як створено людину". І він запитав: "Як?" Вони тоді сказали: "Коли мився Бог у мийні і спотівся, він обтерся віхтем і скинув його з неба на землю. І засперечався сатана з Богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а Бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, то в землю іде, а душа - до Бога". І мовив їм Янь: "Воістину спокусив уже вас диявол. У якого бога ви віруєте?" Вони ж сказали: "Антихриста". Він тоді запитав їх: "То де він є?" І вони відповіли: "Сидить у безодні". І мовив їм Янь: "То який це бог, коли сидить він у безодні? То біс є. А Бог сидить на небі і на престолі. Його славлять ангели. А цей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його він і скинутий був із неба, і є він у безодні, - як ото ви говорите, - очікуючи, коли прийде Бог із неба, і, взявши цього антихриста, зв’яже путами, і посадить в огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує. А вам же обом - тут муку прийняти від мене, а по смерті - там". Вони тоді сказали: "Нам боги кажуть: "Не можеш ти нам зробити нічого". А він мовив: "Брешуть вам боги ваші". Вони ж сказали: "Стати нам перед Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого". Янь тоді повелів бити їх і повиривати бороди їм. Коли ж їх побили, а бороди повиривали розщепом, сказав їм Янь: "Що вам боги ваші кажуть?" Вони все одно сказали: "Стати нам перед Святославом". І повелів Янь вложити їм обом рубля в роти, і прив’язати їх до упругів, і пустити їх перед собою у човні, а сам за ними рушив.
І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Янь: "Що вам кажуть боги ваші?" Вони тоді сказали: "Так нам боги кажуть: "Не бути нам живими через тебе". І сказав їм Янь: "То вам по правді кажуть боги ваші". Вони ж сказали: "Якщо ти нас пустиш - багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш - багато лиха дістанеш". А він сказав їм: "Якщо я вас відпущу, то лихо буде мені від Бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде від Бога". І спитав Янь гребців: "Чи в кого із вас убили оці двоє родича?" І вони сказали: "У мене матір, а в другого - сестру, в іншого - родича". Він тоді сказав: "Мстіть за своїх". І вони, схопивши їх, побили їх і повісили на дереві. Відплату дістали вони від Бога по справедливості.
А коли Янь пішов додому, наступної ночі ведмідь, влізши на дерево, одгриз їх і розідрав обох чаклунів. І так загинули вони за наущенням диявольським, іншим віщуючи і ворожуючи, а своєї пагуби не відаючи.

А коли Янь пішов додому, наступної ночі ведмідь, влізши на дерево, одгриз їх і розідрав обох чаклунів. І так загинули вони за наущенням диявольським, іншим віщуючи і ворожуючи, а своєї пагуби не відаючи. Бо коли б знали вони, то не прийшли б обоє на місце те, де їх мали схопити. А коли вже були вони схоплені, то чому говорили, що "не померти нам обом", хоча той задумував убити їх? Це і є бісівське наущення: біси бо не відають думок людських, вони тільки вкладають помисли в людину, а таємниці не знають. Бог лише один відає помисли людські, а біси не знають зовсім нічого. Вони й немічні є, і хиряві на вигляд.


Так от тепер розкажемо про вигляд їх і про їхню ману. У ці ж часи і в ці роки довелось одному новгородцю прийти на Чудь. І прийшов він до чаклуна, хотячи, щоб той поволхвував, і той за звичаєм своїм став прикликати бісів у свій дім. Новгородець при цім сидів на порозі того дому, а в стороні оціпеніло лежав чаклун. І вдарив ним біс. Чаклун тоді, вставши, сказав новгородцю: "Боги наші не сміють увійти. Ти щось маєш на собі, що вони його бояться". Тоді він згадав про хреста на собі і, відійшовши, повісив його поза домом тим. Чаклун же став знову прикликати бісів, а біси сказали, заради чого новгородець прийшов. А після цього новгородець став питати його: "Чому вони бояться того, що ми носимо на собі хреста?" І той сказав: "То є знамення небесного Бога, що його боги наші бояться". Він тоді запитав: "А які є боги ваші? Де вони живуть?" І той сказав: "Боги наші живуть у безоднях. На вигляд же вони чорні, крилаті, хвоста мають, і підіймаються вони навіть під небо, щоб послухати ваших богів, бо ваші боги на небі є. Коли хто помре з ваших людей, то возносять його на небо, а коли хто з наших помирає, то несуть його до наших богів у безодню". Так що грішники в пеклі пробувають, очікуючи муки вічної, а праведники - в царстві небесному і в житлі оселяються з ангелами.
Така ото є бісівська сила, і краса, і неміч. Тому-то й спокушають вони людей, велячи їм розказувати про видіння, що являються їм, нетвердим вірою людям. Одним вони являються ві сні, іншим - у маренні, і так волхвують люди через наущення диявольське. Більше ж бісівські волхвування бувають через жінок: бо сперш усього біс жінку спокусив, а жінка ця - чоловіка. Так із роду в рід багато волхвують жінки чародійством, і отрутою, і іншими бісівськими підступами. Але й чоловіки невірні бувають спокушені бісами, як ото в найдавніші покоління, при апостолах же був Симон волхв, який чарами діяв. Він повелів псам по-людському говорити, а сам перемінявся то в старого, то в молодого, а то одного обертав в образ іншого; він це чинив, напускаючи ману. І Анній і Амврій чародійством чудеса творили, змагаючись з Мойсеєм, та невздовзі не змогли оба зрівнятися з Мойсеєм. Так само й Куноп чинив маною бісівською, ніби можна й по водах ходити, і інші наслання він чинив, бо збавляв його біс на пагубу йому й іншим.
Такий волхв встав був при Глібі Святославичі в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби він був богом, і багатьох обдурив, мало не все місто. Говорив же він, що "я все знаю", хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, "я перейду по Волхву перед усіма".
І стався заколот у місті, і всі йняли йому віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же Федір, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: "Якщо хто хоче віри йняти волхву - хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста - нехай іде до хреста". І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі йшли за волхвом, і стався заколот великий вельми.
Гліб тоді, взявши сокиру під полу, прийшов до волхва і мовив йому: "То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?" І він сказав: "Я все знаю". І спитав Гліб: "А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?" І він сказав: "Я чудеса великі сотворю". Гліб тоді, вийнявши сокиру, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися. Він же загинув тілом і душею, віддавшись дияволові.
У рік 6580 (1072). Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба. Зібралися у Вишгороді Ярославичі - Ізяслав, Святослав і Всеволод, митрополит, яким був тоді Георгій, Петро, єпископ Переяславський, Михаїл, єпископ Юр’євський, і Феодосій, ігумен Печерський, і Софроній, ігумен монастиря святого Михайла, і Герман, ігумен монастиря святого Спаса на Берестовім, і Миколай, ігумен Переяславський, та інші ігумени. І всі, учинивши свято світле, переложили їх у нову церкву, що зробив її Ізяслав і яка стоїть й нині.
Отож, узявши спершу Бориса в дерев’яній раці, Ізяслав, і Святослав, і Всеволод підняли її на плечі свої і понесли його. Попереду йшли чорноризці, свічі тримаючи в руках, а за ними - диякони з кадилами, а після цього - пресвітери, а за ними - єпископи з митрополитом, і за ними, раку несучи, йшли князі. І, принісши його в нову церкву, відкрили вони раку. І виповнилася церква пахощами гарними, приємними, і, побачивши це, прославили вони Бога. А митрополита страх обняв, бо він нетвердо вірував у них, Бориса і Гліба, і, упавши ниць, він просив прощення. І, цілувавши мощі Бориса, вложили його в раку кам’яну.
А після цього, узявши Гліба в раці кам’яній, поставили його на сани і, взявши за мотузки, повезли його. Коли були вони у дверях, стала труна, не проходячи. І повеліли народові волати: "Господи, помилуй!", і повезли його.
І положили їх місяця травня у двадцятий день, і, одспівавши літургію, обідали брати ці всі вкупі, кожен із боярами своїми, і в любові великій. Тримав же тоді Вишгород боярин Микола Чюдін, а церкву - піп Лазар. І по сьому розійшлися вони кожен до себе.
У рік 6581 (1073). Підняв диявол розлад серед братів цих - Ярославичів. І коли настала звада межи ними, то були Святослав із Всеволодом заодно проти Ізяслава.І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увішли в Київ місяця березня у двадцять і другий день, і сіли обидва на столі, на селі Берестовім, переступивши заповіт батьків. Святослав же був призвідцем вигнання брата, бо хотів він більшої волості. І Всеволода він збавив, говорячи: "Ізяслав сватається з Всеславом, замишляючи проти нас, і якщо ми його не упередимо, то він нас обох прожене". І так підбурив він Всеволода проти Ізяслава.
Ізяслав же пішов у Ляхи із майном своїм і дружиною Олісавою, сподіваючись на багатство велике і говорячи: "Цим знайду я воїв". Та все забрали у нього ляхи і показали йому дорогу від себе.
А Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого і переступивши заповіт батьків, тим паче - і Божий. Великий бо це є гріх - переступати заповіт батька свого. Так, найперше переступили заповіт сини Хамові, рушивши на землю Сифову, а через чотириста років дістали вони відплату від Бога, бо від племені Сифового пішли євреї, що вибили хананейське плем’я, забрали свій уділ і свою землю. А потім переступив заповіт Ісаака, батька свого, Ісав, і був убитий, бо недобре це є - переступати чужий уділ.
Того ж року заснована була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Феодосієм і єпископом Юр’євським Михаїлом. Митрополит Георгій тоді перебував у Греках, а Святослав у Києві сидів.
У рік 6582 (1074). Феодосій, ігумен Печерський, преставився. Скажемо ж про кончину його трохи.
Коли ото приходила пора посту, то Феодосій мав звичай у масляну неділю ввечері цілувати на прощання братію, поучивши їх, як проводити пору посту в молитвах нічних і денних і як берегти себе від помислів поганих і від бісівського насіяння. "Біси бо, - казав він, - всівають чорноризцям помисли і бажання лукаві, розпалюючи їм уяву, і через це попсовані бувають їхні молитви. Отож, коли приходять такі помисли - треба не пускати їх знаменням хресним, говорячи так: "Господи, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь". А до цього ще треба мати стриманість, щоб не їсти багато, бо в їді багатій і в питті безмірному виростають помисли лукаві, а через помисли, що виросли, вчиняється гріх. Тому-то, - казав він, - треба противитися бісівському дійству і пронирству їх, і берегти себе від лінивства і від довгого спання, і бадьорим бути для церковного співу, і для слухання заповітів святих отців, і для читання книжного. Більше також належить чорноризцям мати в устах псалом Давидів і цим проганяти бісівську млявість. Паче ж усього - мати в собі любов до менших і покору та послух перед старшими. Старшим же - до менших мати любов і поучати їх, бути собою за приклад стриманістю, і неспанням, і ходінням до церкви, і смиренням, - і так научати й менших, і підтримувати їх. І так проводити піст".
Говорив він теж так: "Оскільки Бог дав нам цих сорок днів на очищення душі, - а це є десятина від року, яку дають Богові, бо днів в році є триста і шістдесять і п’ять, із цих днів десятий день треба віддавати Богу, як десятину, котрою є піст цей сорокаденний, - то, в ці дні очистившись, душа святкує світле Воскресіння Господнє, радуючись Богові. Бо пора посту очищає ж розум людині, і пощення спокон віку має свій прообраз: Адаму не можна було їсти з одного дерева; постився і Мойсей сорок днів, і сподобився він дістати закон на горі Сінайській, побачивши славу Божу; у піст Самуїла мати Анна народила; постившись, ніневітяни гніву Божого позбулися; постившись, Ілія, отож, на небо був узятий і в райське блаженство; постившись, три отроки погасили силу вогнену; постившись сорок днів, Господь нам показав пору посту; постом апостоли іскоренили бісівське учення; завдяки посту явилися отці наші в світі, яко світила, і сяють вони й по смерті, виказавши труди великі і стриманість, як ото цей Великий Антоній, і Євфимій, і Сава, та інші, що їх і ми ревно будемо наслідувати, братія".
І так поучивши братію і цілувавши всіх, кожного називаючи по імені, він ішов тоді з монастиря, узявши трохи хлібців. І, ввійшовши в печеру, запирав двері печери і засипав землею, і не говорив ні до кого. Якщо ж бувало доконечне діло, то через віконце він трохи бесідував у суботу або неділю, а в інші дні пробував він у пості і в молитві, і стримувався сильно. А приходив він назад у монастир у п’ятницю, в переддень Лазарів, бо в цей день кінчається сорокаденний піст: він розпочинається від першого понеділка Феодорового тижня, що настав, і закінчується в Лазареву п’ятницю; а Страстний тиждень встановлений, щоб поститися страждання ради Господнього.
Коли ж на цей раз Феодосій прийшов до монастиря, за звичаєм він цілував, вітаючись, братію і святкував з ними Цвітний тиждень. А дочекавшись великого дня Воскресіння Господнього і за звичаєм відсвяткувавши його світло, він упав у недугу. І розхворівся він, і хворів п’ять днів. Потім настав вечір, і звелів він винести себе на двір. І братія, взявши його на санях, поставила їх перед церквою.
Він тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударили в било, і зібралися всі. І він сказав їм: "Братія моя, і отці мої, і чада мої! Оце я вже одходжу від вас, бо явив ото мені Господь у пору посту, коли я був в печері, що піти мені зі світу цього. А ви кого хочете ігуменом поставити собі, щоб і я дав благословення йому?" І вони сказали йому: "Ти єси отець нам усім і учитель. Тому кого зволиш ти сам, то він буде нам отцем і ігуменом, і ми будемо слухати його, як і тебе". Отець же наш Феодосій сказав: "Пішовши, без мене назовіть, кого ви хочете, окрім двох братів - Миколи й Ігната. Із інших - кого хочете, від старших і до менших".
Феодосій, ігумен печерський, повелів зібрати братію всю. І братія ударила в било, і зібралися всі. І він сказав їм: "Братія моя, і отці мої, і чада мої! Оце я вже одходжу від вас, бо явив ото мені Господь у пору посту, коли я був в печері, що піти мені зі світу цього. А ви кого хочете ігуменом поставити собі, щоб і я дав благословення йому?" І вони сказали йому: "Ти єси отець нам усім і учитель. Тому кого зволиш ти сам, то він буде нам отцем і ігуменом, і ми будемо слухати його, як і тебе". Отець же наш Феодосій сказав: "Пішовши, без мене назовіть, кого ви хочете, окрім двох братів - Миколи й Ігната (Микола був нечистий на руку, злодій; Ігнат, очевидно, теж не відзначався високою мораллю - перекл.). Із інших - кого хочете, від старших і до менших".
Вони тоді, послухавши його, відступивши трохи від церкви і порадившись, послали двох братів сказати так: "Кого ото зволить Бог і твоя чесна молитва і кого й тобі любо - того назови". І Феодосій мовив їм: "Тож якщо від мене ви хочете ігумена прийняти, то я настановлю вам, але не по своєму велінню, а по приреченню Божому". І назвав він їм Іакова-пресвітера. Братії ж було це не любо, і вони сказали: "Він не тут постригся", - бо Іаков прийшов був з Альти із братом своїм Павлом. І стала братія просити дати їм Стефана-доместика, що був тоді учеником Феодосія, говорячи: "Цей виріс під рукою твоєю і тобі служив. Його нині нам дай". Сказав їм тоді Феодосій: "Це я по Божому повелінню нарік був вам Іакова, а це ви своєю волею вчинити хочете". Та, послухавши їх, він призначив їм Стефана, щоб був він їм за ігумена, і благословив Стефана, і сказав йому: "Чадо! Оце передаю я тобі монастир. Бережи його пильно, і як я встановив у ньому служби - так і ти додержуй. Правила монастирські та устав не змінюй, а роби все по закону, по чину монастирському". І після цього, взявши його, братія віднесла його в келію і положила його на одрі.
А як настав шостий день, і був він вельми слабий, прийшов до нього Святослав із сином своїм Глібом. І коли сиділи вони обидва у нього, сказав йому Феодосій: "Оце відходжу я зі світу цього і ось передаю тобі монастир під нагляд, коли буде яке замішання в ньому. А ігуменство я поручаю Стефану, не давай його ображати". І князь, поцілувавши його на прощання, обіцявся піклуватись монастирем, і пішов від нього.
Коли ж прийшов сьомий день, Феодосій уже знемагав. І прикликав він Стефана і братію, і став їм говорити так: "Якщо по моїм зішестю зі світу цього буду я угодний Богові і прийме мене Бог, то по моїм зішестю монастир стане підноситися і прибуватимуть у ньому чорноризці. І ви знайте, що прийняв мене Бог. Якщо ж після моєї кончини бідніти стане монастир чорноризьцями і потребами монастирськими, - то ви будете знати, що не буду я угодним Богові". І коли він це говорив, плакала братія, мовлячи: "Отче! Моли за нас Господа! Бо ми відаємо, що Бог труда твого не зневажить". І просиділа братія у нього всю ніч.
А коли настав день восьмий, у другу суботу після Великодня, у годину другу дня, віддав він душу в руки Божії, місяця травня у третій день, індикта у дванадцятий рік, плакала за ним братія.
Феодосій же заповідав був братії положити себе в печері, де ото явив він труди многі, сказавши так: "Уночі поховайте тіло моє". Так вони і вчинили. Коли ж приспів вечір, уся братія, узявши тіло його, положила його в печері, провівши зі співами, і зі свічами, достойно, на хвалу Господу нашому Ісусу Христу.
А Стефан правив монастирем і блаженним стадом, що його зібрав був Феодосій. Такі чорноризці, яко світила, в Руській землі сяяли. Бо ті були пісники, а ті - тверді на неспання, а ті - на колінопоклоніння, а ті - на пощення через день і через два дні; одні ото їли хліб з водою, інші ж - зілля варене, а другі - сире. В любові пробуваючи, менші покорялися старшим, не сміючи перед ними говорити, а все сповняючи з покорою і з послухом великим. І так само й старші мали любов до менших, поучаючи їх і підтримуючи, яко чад возлюблених. Якщо який брат упаде в яке-небудь прогрішення, то підтримували його і епітимію одного брата розділяли троє або четверо із великої любові. Така ото була любов межи братією тією і стриманість велика. Якщо брат який-небудь ішов із монастиря, то вся братія мала через це сум великий, і, посилаючи по нього, приводили вони брата назад до монастиря. І, пішовши всі, поклонялись вони ігуменові, і молили ігумена, і приймали брата в монастир з радістю. Такі ото були вони, сповнені любові і стриманості, а із них назову кількох мужів, гідних подиву.
Перший, Дем’ян-пресвітер, був такий пісник і стриманик, що тільки хліб і воду їв він до смерті своєї. Якщо ж коли хто приносив слабку дитину, або іншого кого, маючого яку-небудь недугу, приносили у монастир, або коли доросла людина, маючи яку-небудь недугу, приходила в монастир до блаженного Феодосія, то повелівав він цьому Дем’яну молитву творити над хворим. І як тільки він учиняв молитву і оливою святою мазав, то відразу зцілювалися ті, що приходили до нього. А якось, коли він розболівся і лежав у недузі, готовий кончину прийняти, то прийшов до нього ангел в образі Феодосієвім, даруючи йому царство небесне за труди його. Після цього ж прийшов Феодосій з братією, і сиділи вони у нього, а він знемагав і, глянувши на ігумена, сказав: "Не забувай, ігумене, що ти мені цієї ночі обіцяв". І зрозумів Феодосій великий, що він видіння бачив, і сказав йому: "Брате Дем’яне! Що я тобі пообіцяв - те тобі хай буде". Він тоді, заплющивши очі, віддав дух у руки Божії, а ігумен і братія поховали тіло його. Був також і другий брат, на ймення Ієремія, що пам’ятав хрещення землі Руської. Цьому ж був дар даний від Бога: він провіщав і передбачав майбутнє. І якщо він бачив кого в нечистім помислі, то викривав потайки і поучав берегтися диявола. А якщо котрий брат замишляв піти із монастиря, він бачив це, і, прийшовши до нього, викривав намір його, і підтримував брата. І якщо він кому передрікав що-небудь, чи добре, чи зле, - збувалося старцеве слово.
Був теж і другий брат, на ймення Матвій. Той був прозорливий. Одного разу, коли він стояв у церкві на місці своїм, і підвів очі свої, і оглянув братію, що стояли, співаючи, по обох сторонах на криласі, то побачив він біса, який ходив навколо них в образі ляха, в накидці, і який носив у приполі квітки, що їх називають ліпок. І, обходячи навколо братії та виймаючи з надра приполи квітку, він кидав її на кого-небудь. І якщо прилипала квітка до кого з братів, що співали, то той, трохи постоявши і розслабивши розум, знаходив яку-небудь причину, йшов з церкви і, прийшовши в келію, спав і не повертався в церкву до кінця співу. Якщо ж кидав він на іншого і не прилипала до нього квітка, то стояв той міцно, співаючи, допоки не одспівували заутреню, і тоді йшов у келію свою. І це, бачивши, старець розповів братії своїй.
А ще ж цей старець бачив таке. Як звичайно, коли цей старець відстояв заутреню, а братія, одспівавши заутреню, перед зорею йшла по келіях своїх, старець же цей виходив із церкви після всіх. І коли він якось йшов і сів, спочиваючи, під билом, - бо келія його була далеко від церкви, - то побачив він тут, ніби натовп пішов від брами. І підвів він очі свої, і побачив одного, що сидів на свині, а інші бігли навколо нього. І сказав їм старець: "Куди ви йдете?" І відповів біс, сидячи на свині: "По Михаля, по Толбоковича". Старець осінив себе хресним знаменням і прийшов у келію свою. І коли розсвіло, то все зрозумів старець і сказав келійнику: "Іди спитай, чи є Михаль у келії?" І сказали йому: "Він вискочив через стовп’я після заутрені". І розповів старець про видіння це ігумену і всій братії.
При цьому ж старці Феодосій преставився, і був Стефан ігуменом, а після Стефана - Никон, а цей старець і далі ще жив. Якось, коли він стояв на заутрені, підвів він очі свої, хотячи побачити ігумена Никона, а побачив осла, що стояв на ігуменовім місці. І зрозумів він, що не встав ще ігумен. Так само й інших багато видінь бачив старець цей, і почив він у старості поважній у монастирі цьому.
А був ото й інший чорноризець, на ім’я Ісакій. Коли пробував він ще у мирському житті, він був багатий, - бо був він купець, родом торопчанин, - але надумав він стати монахом. І, роздаючи майно своє нужденним і по монастирях, пішов він до Великого Антонія в печеру, молячи його, щоб той зробив його чорноризцем. І, прийнявши його, Антоній возложив на нього вбрання чернече і нарік його ім’ям Ісакій, - бо мирське ім’я його було Чернь.
І цей Ісакій обрав суворе життя. Він облачився у власяницю, і звелів купити собі козла, і обдерти козла мішком, і натягнув його на власяницю, і обсохла навколо нього шкіра сира. І затворився він у печері, в одному проході, в келійці малій, ліктів на чотири, і тут молився Богу безперестану день і ніч зі сльозами. А їжею його була одна проскура, і та через день, а води в міру він пив. Приносив же це йому Великий Антоній і подавав йому віконцем, в яке лише рука проходила, і так діставав він їжу. І таке чинив він сім років, на світ не виходячи, ні на боці не лежачи, а сидячи він приймав трохи сну.
Одного разу, коли настав вечір, він, як звичайно, став класти поклони, співаючи псалми аж до полуночі. А як стомлювався, то сідав на сидінні своїм. І коли ото він якось сидів, за звичаєм, і погасив свічу, то несподівано світ засяяв, яко сонце, в печері, так, що очі виймало людині. І підійшли до нього двоє юнаків прегарних, і сяяли обличчя їх, як те сонце, і говорили вони до нього: "Ісакію! Ми ангели є. А це йде до тебе Христос із ангелами". І, вставши, Ісакій побачив натовп і обличчя їхні, ясніші від сонця, - а один серед них такий, що сяяло від обличчя його дужче, ніж від усіх. І сказали вони обидва йому: "Ісакію! Оце тобі є Христос! Упавши, поклонись Йому!" Він же не зрозумів бісівського дійства, ані спом’янув перехреститися, а, виступивши, поклонився, яко Христу, бісівському дійству. Біси тоді підняли крик і сказали: "Ти вже наш єси, Ісакію!" І ввели вони його в келійку, і посадили його, і стали всідатися навколо нього, і була повна келія їх і прохід печери. І сказав один із бісів, якого називали "Христос": "Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі і тніть, хай нам Ісакій погопцює!" І утнули вони в сопілки, і в гуслі, і в бубни, і стали ним забавлятися, і, втомивши його, залишили його ледве живого і пішли, познущавшись над ним.
А назавтра, коли розсвіло і приспіла пора спожити хліба, і прийшов Антоній до віконця, як звичайно, і мовив: "Благослови, отче Ісакію!", - то не було ні голосу, ні послухання. І багато разів кликав Антоній, і не було відповіді. І сказав Антоній: "Це вже, видно, він преставився". І послав він одного брата у монастир по Феодосія і по братію. І відкопали вони там, де було загороджено вхід, і, ввійшовши, узяли його, вважаючи його за мертвого, і, винісши, поклали його перед печерою. Та побачили вони, що він живий є, і сказав ігумен Феодосій: "Це могло бути від бісівського дійства". І положили вони його на одрі, і служив коло нього Антоній.
У той самий час випало Ізяславові прийти з Ляхів. І став гніватися Ізяслав на Антонія із-за Всеслава Брячиславича, і Святослав, приславши, уночі забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдину гору і, викопавши печеру, тут вселився. І є печерний монастир святої Богородиці на Болдиних горах і до сих днів.
Коли ж Феодосій довідався, що Антоній пішов до Чернігова, то, пішовши з братією, узяв він Ісакія, і приніс до себе в келію, і служив біля нього.
У той самий час випало Ізяславові прийти з Ляхів. І став гніватися Ізяслав на Антонія із-за Всеслава Брячиславича, і Святослав, приславши, уночі забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдину гору і, викопавши печеру, тут вселився. І є печерний монастир святої Богородиці на Болдиних горах і до сих днів.
Коли ж Феодосій довідався, що Антоній пішов до Чернігова, то, пішовши з братією, узяв він Ісакія, і приніс до себе в келію, і служив біля нього. Бо він був такий розслаблений тілом і розумом, що несила йому перевернутися на другий бік, ні встати, ні сидіти, а лежав він на одному боці і лив під себе багаторазово, і черви прикинулися йому під стегнами від того, що він мочився. А Феодосій сам, своїми руками, обмивав його і опрятував його. Два роки ходив він отак коло нього. Це ж було чудно і дивно, що два роки лежав він, ні хліба не зажив, ні води, ні їжі якої, ні овочу, ні язиком слова не промовив, а німий і глухий лежав два роки.
Феодосій же молив Бога за нього і молитву діяв над ним ніч і день, поки на третій рік він не заговорив, і став чути, і на ноги почав ставати, як дитина, і почав ходити. Але нехтував він до церкви ходити, і силою притягували його до церкви, і так помалу привчили його. А потім навчився він і до трапезної ходити. І, посадивши його окремо від братії, клали перед ним хліб, та він не брав його, доки не вложили, було, йому в руки. Феодосій тоді сказав: "Покладіть хліб перед ним і не вкладайте йому в руки. Хай сам їсть". І не хотів він тиждень їсти, та помалу, оглядавшись, він відкушував хліба і так навчився їсти. І так позбабив його Феодосій від підступу диявольського і від спокуси його.
Ісакій же знову обрав тверде уповання і стриманість сувору. Коли ж Феодосій преставився і Стефан був замість нього, Ісакій тоді сказав: "Ото вже спокусив ти мене єси, дияволе, коли сидів я на одному місці, тому я вже не затворятимуся в печері, а подолаю тебе, ходячи в монастирі".
І облачився він у власяницю, а на власяницю натягнув свиту з валу, і став юродство чинити, і допомагати почав кухарям, і варити на братію. А на заутреню ходячи раніш від усіх, він стояв міцно і непорушно. Коли ж приспівала зима і морози люті, то стояв він у пробоснях (легкі домашні черевики - перекл.), у черевиках у протоптаних, так що примерзали ноги його до каменя, і рухав ногами допоки не одспівають заутреню. А по заутрені він ішов на кухню і приготовляв вогонь, і воду, і дрова, а тоді приходили інші кухарі з братії.
А один кухар, - він так само був на ім’я Ісакій, - сказав, насміхаючись, Ісакієві: "Оно сидить ворон чорний". Іди спіймай його". Він тоді, покло-нившись йому до землі і пішовши, спіймав ворона і приніс йому перед усіма кухарями. І вжахнулися вони, і розповіли про це ігумену й братії, і стала його братія поважати.
Він же, не хотячи слави людської, став юродствувати і капостити почав то ігумену, то братії, то світським людям, так що деякі побивали його. І став він по миру ходити, так само юродивого із себе вдаючи.
І вселився він у печеру, в якій раніш пробував, - бо вже Антоній був преставився, - і зібрав собі дітей, і натягав на них чернече вбрання, так що за це від ігумена Нікона діставав він побої, а то й від батьків тих дітей. Цей же все терпів, і переносив побої, і наготу, і холод удень і вночі.
А одної ночі, коли запалив він піч у хижці біля печери і коли розгорілася піч, - а була вона стара, - то почало палити полум’я крізь щілини. Йому ж нічим було їх заложити, і він, наступивши на полум’я ногами босими, стояв, поки не вигоріла піч, і зліз. І багато іншого розповідали про нього, а дечому і ми очевидцями були.
І так здобув він перемогу над бісівськими силами. Як тих мух, за ніщо він мав ото устрашання їх і ману їх. Говорив бо він до них: "Якщо ж мене ви колись спокусили були, то через те, що не знав я підступів ваших і лукавства. А нині маю я Господа Ісуса Христа, Бога нашого, і молитву отця нашого Феодосія. Я сподіваюся на Христа, я подолаю вас".
І багато разів біси капості йому чинили і говорили йому: "А ти наш єси. Поклонився ти єси нашому старійшині і нам". Він же казав їм: "Ваш старійшина є антихрист, а ви - біси його є". І осіняв він себе хресним знаменням, і вони тоді зникали. А іноді ж знову вночі приходили вони до нього, страх на нього наводячи або ману напускаючи, ніби ото багато народу з мотиками і з рискалями з’являлося, говорячи: "Розкопаємо печеру цю і його тут загребем". Інші ж говорили: "Утікай, Ісакію, вони хотять тебе загребти". І він говорив до них: "Коли б ви людьми були, то вдень би ходили. А ви є тьма, і ві тьмі ходите, і тьма вас забере". І осінявся він хресним знаменням, і вони зникали. А іншим разом страхали вони його в образі ведмежім, іноді ж - лютим звіром, іноді ж - волом, а то змії повзли до нього, а то з’являлися жаби, і миші, і всілякі гади. Та не змогли вони йому нічого-таки вчинити, і сказали йому: "Ісакію! Переміг ти нас!" Він же сказав: "Оскільки ж ви колись перемогли мене були в образі Ісуса Христа і в ангельському, недостойними будучи того образу, то тепер є ви в образі звіриному і скотському, зміями і гадами, якими ви ото самі і є, бридкі, погані на вигляд". І відразу побігли біси від нього, і відтоді не було йому капості від бісів. Як він сам розповідав: "Було ото мені три роки борні цієї".
А потім став він ще суворіше жити, і стримуватися, і постити, і не спати. І так жив він і скінчав живоття своє. І розболівся він у печері, і віднесли його, недужого, в монастир, і до восьмого дня помер він у Господі. Ігумен же Іоанн і братія, опрятавши тіло його, погребли його.Такі ото були чорноризці Феодосієвого монастиря, що сяють і по смерті, яко світила, і молять Бога за сущу ту братію, і за тих, що приносять пожертви в монастир, і за мирську братію, за тих, що в ньому й нині добродійним життям живуть, спільно, вкупі, у співах, і в молитвах, і в послуху на славу Богу Всемогущому, і Феодосієвими молитвами бережені. Йому ж слава вовіки. Амінь.
У рік 6583 (1075). Почата була Стефаном-ігуменом церква Печерська над підвалинами; бо від основи Феодосій почав, - і закінчена вона була на третій рік, місяця липня в перший день.
У цей же день прийшли посли із Німців до Святослава, і Святослав, величаючись, показав їм багатство своє. Вони ж, побачивши незчисленну безліч золота, і срібла, і паволок, сказали: "Воно за ніщо ж є, бо це лежить мертве. Військо є краще за це, бо мужі здобудуть і більше від цього". Так похвалився колись Єзекія, цар іудейський, перед послами царя вавілонського, а все його було забрано у Вавілон. Так і по смерті цього Святослава всі маєтності його розсипались нарізно.
У рік 6584 (1076). Ходив Володимир, син Всеволодів, і Олег, син Святославів, ляхам у поміч на Чехів.
У цей же рік преставився Святослав, син Ярославів, місяця грудня у двадцять і сьомий день від розрізування гулі на шиї і покладений був у Чернігові, в церкві святого Спаса. І сів після нього Всеволод на столі в Києві місяця січня в перший день.
У цей же рік народився у Володимира син Мстислав, онук Всеволо-дів.
У рік 6585 (1077). Рушив Ізяслав з ляхами до Києва, а Всеволод пішов насупротив йому. І коли Всеволод був у поході, в Чернігові сів Борис Вячеславич місяця травня у четвертий день. І було княжіння його вісім днів, і втік він у Тмуторокань до Романа Святославича.
Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир. І, прийшовши, Ізяслав сів у Києві місяця липня у п’ятнадцятий день.
Олег же, Святославів син, перебував у Всеволода в Чернігові.
У рік 6586 (1078). Утік Олег, син Святославів, до Тмутороканя від Всеволода місяця квітня в десятий день.
У цей же рік убитий був Гліб, Святославів син, у Заволоччі. Був же Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, був гарячий у вірі і кроткий, з виду гарний. Тіло ж його покладено було в Чернігові за святим Спасом місяця липня у двадцять і третій день.
Коли замість нього в Новгороді сидів Святополк, син Ізяславів, Ярополк Ізяславич сидів у Вишгороді, а Володимир Всеволодович сидів у Смоленську, привів Олег і Борис поганих на Руську землю, і пішли вони обидва з половцями на Всеволода. Всеволод тоді виступив проти них на річці Сожиці, і перемогли половці Русь, і багато було вбито тут: убитий був тут воєвода Іван Жирославич, і боярин Туки, Чюдинів брат, і воєвода Порей, і багато інших місяця серпня у двадцять і п’ятий день.
Олег же і Борис прийшли до Чернігова, думаючи, що вони подолали. Та їм, які землі Руській багато зла вчинили, проливши кров християнську, довелось узнати, що кров ту від рук їхніх відплатить Бог, довелося відповідь дати за загиблі душі християнські.
Всеволод же прийшов до брата свого Ізяслава в Київ, і, поцілувавшись, сіли вони обидва, і розповів йому Всеволод усе, що сталося. І сказав йому Ізяслав: "Брате, не тужи. Ти ж бачиш, скільки мені приключилося лиха? Спершу бо чи не вигнали мене і майно моє чи не розграбували? А яку потім я вину вчинив? А чи не вигнали ви мене, брати мої? І чи не блукав я по чужих землях і майна не був позбавлений, хоч не зробив я ніякого зла? І нині, брате, не тужімо. Якщо буде нам частка в Руській землі - то обом, якщо позбавлені будемо - то обидва. Я зложу голову свою за тебе". І, це сказавши, утішив він Всеволода, і повелів збирати воїв від малого до великого.
І рушив Ізяслав з Ярополком, сином своїм, а Всеволод із Володимиром, сином своїм, і пішли вони до Чернігова. А чернігівці заперлися в місті. Олега ж і Бориса не було в Чернігові. Оскільки ж чернігівці не відчинилися, війська пішли приступом до міста, і Володимир підійшов до Східної брами від річки Стрижені і захопив браму. І взяли вони окольне місто, і спалили вогнем, а люди втекли у внутрішнє місто. Ізяслав тим часом і Всеволод почули, що проти них іде Олег і Борис. Отож Ізяслав і Всеволод упередивши, пішли вдвох від міста насупроти Олегові.
І сказав Олег Борисові: "Не ходімо супроти них. Не можемо ми двоє стати проти чотирьох князів. Пішли з проханням до стриїв своїх". І сказав йому Борис: "Ти дивись, я готов. Я їм противник усім". І, нахвалившись вельми, не знав він, що "Бог гордим противиться, а смиреним благодать дає" і "хай не хвалиться сильний силою своєю".
І пішли війська одне одному насупроти. І коли були вони на містині коло села Гуричева на Нежатиній ниві і зійшлися обидва, то сталася січа люта. І спершу вбили Бориса, сина Вячеславового, що нахвалився вельми. А Ізяслав стояв у піших рядах, і один воїн, зненацька під’їхавши ударив його списом у плечі, і так убитий був Ізяслав, син Ярославів. Січа ж продовжувалася, і побіг Олег з невеликою дружиною, і ледве втік. І подався він до Тмутороканя.
Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня у третій день. І, взявши тіло його, привезли його в човні, і поставили навпроти Городця Пісочного. І вийшов назустріч йому весь Київ. І положили його на сани, і повезли його зі співами попи і чорноризці, і понесли його в місто, і не можна було чути співу серед плачу великого і голосіння: плакало по ньому все місто. Ярополк же йшов за ним, плачучи, з дружиною своєю: "Отче, отче мій! Скільки без печалі пожив ти на світі цьому, багатьох напастей зазнавши від людей і від братів своїх? Тепер же загинув ти не від брата, а за брата свого положив голову свою!" І положили тіло його в церкві Успіння святої Богородиці.

Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобливий норовом, кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а був він прямий розумом, не воздаючи злом за зло. Скільки ото йому заподіяли кияни! Самого вигнали, а добро його розграбували, - і не воздав він за це злом. Якщо хто каже: "Він киян порубав, котрі ото висадили Всеслава з поруба", - то не він це зробив, а син його. А тоді обидва брати рідні вигнали його, і ходив він по чужій землі, блукаючи. А коли знову сидів він на своєму столі і прийшов до нього Всеволод, переможений, то не сказав він йому: "Скільки зазнав я від вас обох зла!" Не воздав він злом за зло, а втішив його, сказавши йому: "Після того ж, як ти, брате мій, виявив до мене любов, увів мене на стіл мій, назвавши мене старшим від себе, то я не спом’яну колишнього зла. Ти мені єси брат, а я тобі, і положу я голову свою за тебе", - що й сталося. Не сказав же він йому: "Скільки зла ви мені обидва вчинили, а нині це тобі приключилося". Не сказав він: "Це мене не обходить", а взяв він на себе печаль братню, і виявив любов велику, діючи за апостолом Павлом, який говорить: "Утішайте печальних".


Воістину, якщо і вчинив він щось на світі цьому, який-небудь гріх, - проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню образу. Про таких бо і Господь сказав: "Якщо хто положить душу свою за друзів своїх, великим цей наречеться в Царстві Небесному". Соломон же сказав: "Браття, в бідах пособниками бувайте". Любов бо є вище від усього. Як ото Іоанн говорить: "Бог - це любов, і той, хто пробуває в любові, - у Бозі пробуває, і Бог у ньому пробуває. Того досягається любов’ю, що ми заслугу маємо в день судний, бо яким ото він є, такими і ми єсмо у світі цьому. Боязні немає в любові, а справжня любов геть викидає боязнь, тому що в боязні є мука, і той, хто боїться, не є сповнений справжньої любові. Якщо хто каже: "Я Бога люблю", а брата свого ненавидить, - це лжа є. Бо той, хто не любить брата свого, якого він бачить, як він може любити Бога, якого не бачить? Таку заповідь ми маємо від нього: нехай той, хто любить Бога, любить і брата свого". У любові бо все досягається, через любов же і гріхи прощаються, заради любові ж і Господь зійшов на землю, і розіп’явся за нас, грішних, і, взявши гріхи наші, пригвоздив себе на хресті, давши нам хрест свій на поміч і на прогнання бісів. Задля любові мученики пролили кров свою, задля любові ж і цей князь пролив кров свою за брата свого, здійснюючи заповіт Господній.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка