Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983

Від цього «але ж» і починало все холонути.

Але ж може статися і таке: вдесяте, всоте спробує і... І все ж таки не зможе. Так от — що ж тоді?

Холодно...

Зовсім холодно стає Варі. І холодно і — вперше у житті — по-справжньому страшно. «Не зможе»... То навіщо тоді й жити...

З тяжким серцем, повна найстрашніших передчуттів, ру­шає Варя. На вулиці — жодної душі...
3
На вулиці — жодної душі. Хоч би хтось живий озвався, подав голос. Хоч би вітер загув десь у гілках.

Подумала отак і саме в ту мить справді почула гул.

Здалеку-здалеку, десь ізвідти, з-за досвітніх борів, на­ближалося ледве чутне бриніння. Кожної миті воно гучні­шало, ставало виразнішим, повнозвучнішим і нарешті пере­росло в могутній радісний двигіт, накотилося хвилею, виповнило увесь світ... Здавалося, що разом із рейками, разом із поїздом бриніли і сосни, і мерзла дзвінка земля, і навіть навислі, осяяні низьким — уже над обрієм — перед­світанковим місяцем, снігові хмари. Здавалося, бриніли і стовпи, і напнуті телеграфні дроти, і кожна суха, вкрита па­мороззю бадилинка на Вариній стежці. В серці віддавалося оте бриніння.

Варя зупинилася. Рідним, радісним, з дитинства знаним гаряче хлюпнуло в серце.

Батько...

Батьків «колективний» поїзд...

Батьків голос ожив, забринів у серці: «Ми — хто?.. Ми — робітничий клас...»

Стоїть Варя. Поїзд уже пройшов, уже даленіє. А в неї щасливі сльози... Сльози — щасливі, а в горлі — клубок: «Спасибі, татку,— шепоче,— спасибі... От ми й зустрілися... Спасибі за підмогу...»

Подоїла одночасно з усіма, всі корови молоко віддали. Вийшла з корівника, і таке в неї дивне відчуття, наче не день, не рік — змалку терпіла спрагу, а зараз от — уперше в житті — взяла і вгамувала, залила джерельним холодни­ком...

Так, це і справді перемога. Але — чи остання? З цієї, по­ки що найвищої верховини у досвітньому серпанку бачить Варя вершини нові й нові і незрівнянно вищі... А подолана гора вже ніби не дуже й крута...

Що ж, може, воно так і є, та все ж саме тоді, в той день Варя відчула: оця найперша вершина — найголовніша вер­шина її життя...

Настане час, візьме Варя і сорок корів, і п'ятдесят, і сто, але на це не так тяжко буде зважитись, як на ті двадцять п'ять...
Перша сходинка...

Перша...

— Дівчата!.. Здрастуйте, дівчата!..

Всі двадцять п'ять голів повертаються до неї. Підійшла, пестить:

— Лапочки мої... Дівчаточка мої...

І кожна до Варі озивається. Ось невеличка ловкенька Монголочка. Ця, мукаючи, все намагається руку лизнути. Круторога мовчки дивиться, а коли підійдеш, обнюхає і ди­хає, дихає у вухо, наче шепоче щось. А ось Акація, то — пустуха, під час доїння, як не ховай, все одно вкраде руш­ника.

Майка, Маруся, Лупата, Олень, Галка, Антена...

Білоголова...

Ця — серйозна, все наче незадоволена чимось. Всі їдять, що дають, хоч трапляється, комбікорм тхне рибою. Не дуже охоче, а все ж їдять. А ця понюхає, подивиться на Варю і — все. Скільки не умовляй — не доторкнеться.

Чубарка, Муха... На прогулянці, на пасовищі це — два отамани, усі корови за ними йдуть. І за огорожею не заспо­кояться, поки не знайдуть дірку.

Кожна корова — характер, за кожною — ціла історія. А що вже пам'ять у них — усе чисто пам'ятають. Особли­во — ласку...

Ось — Берізка. Не давалася доїти, аж поки не з'їсть яб­луко. Візьме із Вариної долоні, схрумає і тільки тоді до­їться. Майже всі яблука із свого садка перетягала на фер­му. Яблука скінчилися, а Берізка того зрозуміти не хоче. Насилу якось укоськали. Тепер доїться без частування, але обов'язково перед самим доїнням треба погладити і щось ласкаве сказати. Не скажеш — молока не жди.

Варя привіталася із скотарем і — за діло. Робота в неї зараз особлива. Доярки не часто цікавляться, як той кормач роздає корми: роздав, щоб усім вистачило, і гаразд. Зов­сім не так у Варі — ходить поряд з кормачем і показує:

— Монголочці більше... Ще, ще більше! Вона в нас за­раз прибавляє й прибавляє... А Антені менше — іде в за­пуск. І Чубарці менше. А Горобині ще підсип, ця теж прибавляє...

Про це її нововведення навіть у газеті писали. Стаття називалася «Індивідуальне годування»...

Отак і ходять удвох, вона і кормач. З цим хлопцем наче усе гаразд — старанний, уважний. Завжди тверезий. А бу­вали й інші. Бували й такі, що, як кажуть у Безлюдівці, «не просихали», і на ферму приходить п'яний, і тут, у ко­рівнику, ні-ні та й хильне. А з п'яного — яка робота? Ні­чого не встигає, зробиш такому зауваження — злоститься, на коровах зганяє злість. Цього вже Варя терпіти не може. Той, хто ударив корову, хай пощади не жде...

Накричить, а потім сяде та й плаче: ну як це так? Гірко плаче, і ніхто її горе не розрадить, ніхто, крім однієї лю­дини.

Заходить ця людина на ферму завжди неквапно, гово­рить неголосно, а всі одразу немов підтягаються. І всі — до нього:

• 
  Миколо Лаврентійовичу, а в мене...
  
• 
  Миколо Лаврентійовичу, а я...
  

Фронтовик, командир батареї, тричі поранений, він і в мирній праці мужній, спокійний, впевнений у собі. Перший наставник у Варі, перший порадник. Розкаже йому про все, він вислухає, а потім і почне: це — слушно, це — правильно, а оце, бач, трохи погарячкувала. П'яниць він, як і Варя, теж не терпить.

До Миколи Лаврентійовича завжди зверталася з усім, що непокоїло. От і сьогодні, іде між рядами з кормачем, а дум­ка — про наступну розмову. Давно вже збиралася погово­рити з Перегоном, давно, з минулого року...

Поставили їй торік двадцять п'ять корів. Ніч перед тим не спала, так хвилювалася, а виявилося — надаремно. За рік їй треба було здати сто тонн, а вона надоїла сто вісім. Та ще й час залишався, в кіно ходила.

От з цього і почалося. Прогуляється, подивиться фільм — і гарно на душі, і водночас якось смутно. «Ну чого ти, — заспокоювала себе, — ну все ж у тебе гаразд, всі тебе хва­лять».

Так, хвалять, навіть орденом «Знак Пошани» нагоро­дили...

Хвалять, та від хвали отієї смуток у серці іще наче гост­рішає. Давня її невтолима спрага знов оживає. От про неї і поговорить вона сьогодні із Миколою Лаврентійовичем, тільки він її зрозуміє...

І він зрозумів.

Все зрозумів. І ось уже у Варі не двадцять п'ять корів, а цілих сорок...

Сорок корів... Кожна — то ціла повість, кожна — у па­м'яті. Та одна особливо запам'яталася...

— Візьми ти її... Візьми... Складемо раціон, будеш году­вати маленькими порціями, але часто, і виправиш. От поба­чиш, буде гарна корова...

Взяла.

Годувала її сім разів на добу і не тільки вдень.

• 
  Ну й дитина в тебе завелася... — жартувала мати.
  
• 
  А що? І справді — дитина...
  

Найгірша була корівка, а стала чи не найкращою.

Скільки розмов було про оту Галку. Микола Лаврентійо­вич усім дояркам казав:

• 
  Бачили, яка корова була?
  
• 
  Та бачили...
  

Мовчать, руками розводять.

А втім, не тільки Галка добре доїлася — всі сорок... На наступний рік вирішила взяти п'ятдесят корів.
Ідуть Варя з кормачем уздовж рядів, роздають силос, а хлопець ні-ні та й погляне їй в обличчя. Нарешті озвався:

• 
  Що це з вами, Варваро Федорівно?
  
• 
  А що?
  
• 
  Та очі у вас якісь нездорові. Знову — серце?
  

Вибраковка... Яке рипуче, хрипке слово. Від самої дум­ки про ту вибраковку Варя уже сьогодні не може їсти. А завтра...

Іде Варя поміж рядів, роздає корм, а думка — про завт­ра. Її світ, її таємничий і прекрасний, як пісня, Живий Світ і... вибраковка,

А втім, серце у Варі болить не тільки перед останнім про­щанням із коровами. Болить і так, без усякої на те при­чини.

Звичайно, то тільки здається, що без причини. Причин більше ніж досить: і війна, і голод під час окупації, і смерть татка, і розлучення з чоловіком, і постійне недосипання — щодня, день у день підводиться вона о третій годині ночі...

Болить серце.

Не береже вона його, правду мама каже, зовсім не бере­же. Не раз, було, захворіє, часом уже і на ногах ледве три­мається, а все одно встає вдосвіта і прямує до своїх «дівчат»: на кого вона їх покине? Як вона може хворіти?

Іде поміж рядів, розмовляє із своїми підопічними, пестить і словом, і рукою. Туманець у корівнику із сивого став си­нім: у срібні морозяні віконця заглядає сонечко.

Корови мирно жують, горобець під стелею — учора зале­тів — цвірінькає, сонце вітає. А серце...

А серце — болить.

Ліжка, ліжка... Самі жінки. Та стогне, сниться, напевне, щось болюче, та уві сні з кимось розмовляє... Всі сплять. А Варю сон розбудив. Такий сон — забула, що й не вдома...

Чого лишень не сниться їй тут, у лікарні: і усміхнені ко­зи, і квіти її дитинства, а головне, корови.

Корови, корови...

То вона їх доїть, то розбирає й чистить доїльний апарат і все показує комусь, пояснює, як треба розбирати (то не доярка, що не вміє цього робити), почистивши, починає годувати своїх «дівчат» і все розмовляє, розмовляє з ними...

Третя ніч, як Варя в лікарні, а щоночі — у кожному сні — корови, корови, корови...

Три ночі — корови. І цієї, четвертої, те ж саме, але ­як... Згадає, і аж під серцем холоне: приснилося — вибра­ковують Білку...

Варя виходить із палати і навшпиньки, застібаючи на ходу халатика, прямує до холу — все одно вже не засне. У холі не темно — місяць у широчезнім вікні. Варя вмощується у глибокому фотелі, розглядає малюнок на стіні. Малюнок ве­ликий, від підлоги до стелі — ліс, берізки. І хтозна, чи то від місячного серпанку, чи просто настрій у неї такий, але мальований на усю стіну ліс раптом здався Варі живим справжнім гаєм. Наче аж грибами запахло.

Відкинулася на спинку, заплющила очі і — одразу ж по­став перед нею рідний її Безлюдівський ліс...
Безлюдівський ліс...

Сіверко, вогко і холодно. По долинах, по ярах, у тумані, крізь колючі терни продирається, бреде навпростець вели­ка біла корова. Зовсім недавно вона втекла, відбилася від череди.

Незвичайна то була череда. Як, яким чином тварини ді­знаються, що їх женуть не на пашу, що це вже їхня остан­ня дорога,— цього Варя не знає.

Інше знає, відчуває серцем — це ще один доказ того дав­нього, іще дитячого: не все на світі таке просте, як оте «двічі по два». Рідний її, любий змалечку Живий Світ...

Велика біла корова бреде лісом. Сіється, мрячить листо­падовий дощик. І, може, то саме від нього усі запахи стали набагато гострішими. Різні вони, неповторні, але всі віщу­ють волю...

Біла корова поспішає, боязко, стривожено озирається: чи не женуться? Ні, наче нікого. Знову нюхає, нахиляється, жадібно, розширеними ніздрями вдихає, п'є пахощі стомле­ної осінньої землі — безмежно доброї і безмежно щедрої.

Тихо у лісі, краплі падають із гілочок, шурхотять під ратицями мокрі голки. І раптом корова насторожується: здалеку почулося мукання — багато корів.

Може, це вона, блукаючи нетрями, знову вибрела до тої ж таки сумної череди? Ні, голоси не тривожні. Зовсім не тривожні...

Біла корова сторожко вслухається, з заплющеними очима нюхає вітер...
Варя тільки-тільки закінчила обіднє доїння, вийшла з ко­рівника, а з лісу — просто на неї — повільно, вайлувато іде велика біла корова.

— Білочко... Білочко...

У корови, звичайно ж, було інше ім'я (як потім виявило­ся, її звали Ракетою), та в жіночому голосі блукачка від­чула стільки ласки, стільки тепла, що одразу ж спинилася, нашорошила вуха. Набичилася, уважно подивилася на Варю — очі в очі — і, глухо мукнувши, ступила кілька кроків.

Підійшла до Варі, дихнула просто в обличчя травами, молоком і ще чимось дивним, незбагненним, сумним і світ­лим...

— Білочко... Білочко...

І пішла Білочка слідом за Варею до корівника. Подоїла її Варя.

— О, та ти молодець! — зраділа, а у самої — думка: «Чия це? В жодному дворі Безлюдівки такої нема. Може, з іншої ферми?»

На другий день усе з'ясувалося: на відгодівельний пункт гнали корову.

Приблуду хотіли забрати, доправити на місце призначен­ня, та Варя впросила, ублагала, і залишилася Білка (тепер уже Білка, а не Ракета!) у Варі. Ще й скільки молока да­вала. В білому духмяному озері молока, надоєного за рік, немало було і од Білочки...

Варя повертається до палати, лягає, і одразу ж солод­кий, лагідний сон огортає її променистим серпанком. Снить­ся Білка. Наче вони стоять удвох — порятована і її рятів­ниця — стоять і розмовляють.

Варя до Білочки — словами, а Білка — очима. Дивиться, дивиться... А потім нахиляє величезну свою гордовиту го­лову і гарячим шерехуватим язиком пестить, лиже натруд­жену Варину долоню.

Від того дотику біль у серці починає вгамовуватися, вга­сати, і, щасливо усміхаючись, Варя зітхає уві сні...

— Говорити не вміють... — всміхнувся шофер.

— Як це «говорити»? — не розуміє Варя. — 3 ким гово­рити?

— З коровами. Вони тільки вас і слухаються... Сміх сміхом, а воно й справді так.

Перш ніж зайти додому, попросила завезти на ферму — як там її «дівчата»? Чи не забули свою господиню?

Ні, не забули...

Тепер — скоріше додому, стомилася од незвички, стільки днів пролежала. Одне бажання — спати. Спати, бо завтра рано вставати. Та тільки лягла — обступили думки, одна одну підганяють.

П'ятдесят корів у неї. Важко? Так, нелегко, та ще важче від того, що розуміє: не на повну силу працює, більше, на­багато більше може...

А що, як сто?..

Подумала — і аж подих забило. Ні, де там — їх же на­віть розмістити ніяк. Та й механізація тут потрібна доско­наліша. Є вже доїльні установки, на яких одночасно можна доїти і по шість корів. Тандемами називаються. От коли б їй отаку...

І корівник новий потрібен... А може, варто спробувати, поговорити про це з Миколою Лаврентійовичем? Завтра обо­в'язково поговорить... З цією думкою і заснула.

Прокинулася від стукоту в шибку:

— Федорівно! Гей, Федорівно!

Схопилася й до вікна. Рвучко прочинила кватирку:

— Що? Що сталося?!

Крізь хуртовину насилу роздивилась обличчя підмінної доярки:

• 
  Це ви, Олексіївно?
  
• 
  Я... Лихо у нас... Зірка не може розтелитися...
  

Вітер — з ніг валить, сніг заліплює очі, і — диво — де й ділися слабкість, утома, болі в серці. Тривога — усе тіло наче аж бринить од напруження, а хворості і нема, моло­дою, юною снагою повняться м'язи.

Спершу йшли, а потім не витримали, побігли. Ось уже і корівник, ось і двері. Рвонула, стала на порозі, а самій — дихати нічим.

...Вправні швидкі рухи і слова — короткі, точні, такі ні­би спокійні. Та той, хто знає Варю, одразу ж відчує — уся вона зараз як напнута струна.

Нарешті все. Ось — теличка. І мама, і донька — жити­муть.,.

Варя випростується, розправляє зболілу спину, перево­дить подих і тут тільки помічає, що за віконцями сві­тає...

Вимила руки, витерла неквапно, накинула ватянку, ви­йшла на повітря.

Тихо. Нікого навкруги.

Хуртовина вляглася. Небо на сході ясно-фіалкове... І та­ка свіжість в усьому: і в повітрі, і в барвах, і в усьому тілі її, в кожній жилочці так і бринить ота свіжість.

Співати хочеться...

Нахилилася, хотіла зліпити сніжку, та сніг сухий, морозяний, тільки руки обпекла. Притулила мокрі долоні до розпалених щік, заплющилася од насолоди і, несподівано для самої себе, тихенько — ледь чутно — почала:

Ой видно село,

Широке село...

• 
  О, вилікували людину!
  
• 
  Хто це? Ой... Микола Лаврентійович!
  

— Та я... — і зовсім знітилася.

Зоотехнік почав розпитувати про здоров'я, про харківсь­кі новини. Варя відповідала. Перегон знову про щось роз­питував, і раптом Варя подумала: а чого б ото їй зараз — саме зараз — не поговорити про свій задум? Чого тут вага­тися? Треба зважуватись... І — зважилась.

— Миколо Лаврентійовичу, є у мене до вас серйозна розмова. Не знаю, з чого й почати...

— А ти — з початку. Давай, починай.

І Варя почала.

Спершу хвилюючись, а потім усе спокійніше і спокійніше виклала всі свої міркування про необхідність будувати но­вий корівник, про механізацію, про свою мрію узяти групу в сто корів.

Перегон слухав уважно, інколи перепитував, повторю­вав окремі Варині слова, немовби зважував їх чи пробував на міцність. Варя насторожилася: невже буде проти?

Закінчила і, знов дуже хвилюючись, чекала, що ж скаже її співбесідник. Микола Лаврентійович відповів тихо, задум­ливо:

• 
  Будем старатися... Гадаю — все буде як слід...
  

ПІСНЯ ВОСЬМА

От і все. От і настала мить, до якої готувалися стільки днів. Зараз вона, звичайна жінка, доярка, говоритиме, а слухатимуть її сотні і сотні — вся обласна партійна кон­ференція...

Всяке у житті бувало, і під кулями бігала, і все одно серце не заходилося, а зараз...

Не тільки те страшно, що так багато людей буде її слу­хати, найбільше тривожить: чи зможе вона, чи зуміє роз­повісти про все, що вони у своєму колгоспі роблять, що замислили зробити і, головне, що їм заважає.

Не день і не два і партбюро колгоспу, і правління думали й радилися. І самі радилися, і Варі радили. Гуртом допо­магали делегатці підготуватись до виступу. Все наче зва­жили, усе ніби обміркували. Варя, занотувавши їхні поба­жання, ще раз і ще раз перечитавши свій виступ, відчула: тепер усе наче доладу, і нарешті заспокоїлася. І їхала спо­кійно, і до неосяжного цього залу увійшла спокійно, та як почула, що називають її прізвище, у грудях знов похо­лоло.

— Слово має оператор машинного доїння Савельєва Вар­вара Федорівна.

Стоїть на трибуні, розкладає тремтячими пальцями арку­шики, зал затихає, мовкне, а в неї наче і голосу нема.

Ну як тут почати... Де взяти сили...

І раптом так ясно уявилось: наче не в залі вона, не на високій трибуні, а в себе на звичайних партійних зборах. Навіть подумалося: це ж і є партійні збори — збори кому­ністів усієї області. І розмова тут піде така ж проста і за­душевна, така ж конкретна і ділова — про життя, про ро­боту.

Про життя, про роботу і почала. Люди працюють, люди хочуть ще краще працювати. А для цього потрібна механі­зація і механізація. А от у них... От вона б узяла сто ко­рів, та чи можна їх розмістити в старому, переробленому з конюшні корівнику, тісному і для п'ятдесяти. Потрібні нові, сучасні доїльні установки, потрібен високий рівень механізації. Треба, щоб і колгоспникові працювалося, як робітникові на сучасному заводі. Треба, щоб кожна ферма стала, як цех. І про це треба серйозно подумати.

Варя говорила гаряче, з серцем, і так саме гаряче, схви­льовано слухав її величезний зал.

Скінчила і тут тільки згадала про аркушики — склала їх. А в залі — тихо... І знов страшно стало: чого це вони всі мовчать? Ступила від трибуни і аж хитнулася — гучно вдарили оплески.

На другий день конференція одностайно прийняла резо­люцію, до якої окремим спеціальним пунктом увійшли кон­кретні Варині пропозиції.

Микола Данилович Юшков — голова колгоспу — сидів поруч. Почув це, торкнув Варю за лікоть:

• 
  Чула? Ну, тепер діло піде.
  
• 
  Як піде?
  

Аж тут почали висувати кандидатів у делегати на пар­тійний з'їзд у Москву. В залі залунали прізвища уславле­них робітників, колгоспників, митців, учених...

Варя слухала, а думками була у себе, на колгоспному подвір'ї. Корівник... Буде корівник? Легко сказати — буде. Гроші у колгоспі є, та от спробуй матеріали будівельні до­бути — нема фондів.

— ...Савельєву Варвару Федорівну!

Варя спершу нічого не зрозуміла — що це? Знову їй да­ють слово?

В залі було шумно, головуючий попросив повторити прі­звище, і Варя знову почула:

— Оператора машинного доїння колгоспу «Перемога» Харківського сільського району Варвару Федорівну Савель­єву!..

— Для чого це?.. Чого це мене назвали? — запитала у Миколи Даниловича. Юшков пояснив:

— В делегати тебе висувають.

Після обговорення всі посунули до столиків отримувати бюлетені. В проходах поміж рядами з'явилися червоні ур­ни. Всі підходили, кидали бюлетені, і кожен знову займав своє місце.

Проголосували досить швидко, і головуючий, оголосивши перерву, під час якої лічильна комісія мала підрахувати голоси, попросив усіх залишатися в залі, зараз покажуть фільм про Харківщину.

На екрані новітні машини, нові заквітчані сквери, сяючі вікна нових житлових масивів... Заводські околиці...

Села, ліси, лани...

А от і рідна Безлюдівка — контора колгоспу, ферма. Її, Варина, ферма ззовні і всередині...

Стривай, а це ж хто? Та невже то вона сама?!

Так, вона... І згадалося, як приїздили колись, знімали на плівку і її, і її «дівчат». Зняли, а вона, бач, за роботою і зовсім про те забула.

Екран погас, під стелею спалахнули люстри, до трибуни підійшов голова лічильної комісії, почав читати список обраних делегатами на з'їзд. І в ньому її прізвище:

— Савельєва Варвара Федорівна...

Додому верталися колгоспною легковичкою. Так хотілося спинити машину і йти, йти навпростець рідним степом...
2
Голова — як у воду дивився: у всіх навколишніх колгос­пах і в їхньому справді почалися великі зміни. Вирішили таки будувати новий корівник на сто корів. Обком партії зобов'язав шефів, і ті вже завозять матеріали, розпланову­ють, риють канавки для фундаменту.

Варя — радіє, а Микола Лаврентійович, навпаки, неве­селий: проект неправильно складений, тісно буде в такому приміщенні, хоч би на метр треба розширити.

— Хіба це так складно? — дивується Варя. — Ну й хай розширюють.

— Ой, складно. Та ще й як складно...

Будівельники й слухати не хотіли про той зайвий метр: у них — план, кошторис, все це вже скрізь затверджено, підписано, проштемпельовано — про що може бути мова?