Лісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983

ЛІСОВЕ ОЗЕРО

День буденний, а для Варі — свято. Іще вранці впорала­ся, лад дала і на подвір'ї, і в кімнатах прибрала скрізь, під­логу вимила, вся так і сяє. Річкою у хаті пахне, луками — свято та й годі.

За вікном вітер лопотить маминими «салфетками» — зно­ву у перукарні роботу взяла на день відгулу. Коли вона все встигає? Вчора ж увечері тільки принесла, а зараз сонце он тільки з-за сусідського даху виткнулося, а вже все випрано. Добре, що вчора до маминого приходу води встигла нано­сити, та ще й найкращої — від Кучинівської криниці.

У дворі стукіт — брати закінчують клітку для кроленят.

• 
  Мамо!..
  
• 
  Що тобі, доню?
  

А як мама гарно вишиває, які пироги пече... Хвалить її тітка Горпина: «Ти, Агафія, до тіста удатна...» А воно й справді так. От сьогодні: ще ж тільки учинено, а вже від діжі пахне — аж у голові наморочиться.

— Ти мене кликала, доню?

— Та то я так... — і ніби ненароком, ніби між іншим: — Пиріжків хочеться...

Мати сміється.

— Ба яка! Це вже десь там під вечір. Череду нашу з па­ші приженеш, а пиріжки вже, значить, і — ось вони... Не барися, доню. На плиті — борщ, снідай та йди вже порай худобу.

Худоба у Савельєвих досить-таки жвава. З характером і, головне, з добрим апетитом: кролі за добу не менше мішка трави з'їдають, а кіз треба ще й ганяти на пашу аж на гли­нище.

Вимила руки, посьорбала нашвидку і знову — на подвір'я. А там уже на неї чекають. Кролиці висовують мордочки, во­рушать ніздрями, ждуть не діждуться: траву, що вранці по­клала, давним-давно з'їли. А в хлівці кози мекають.

Кози — одномасниці: всі три — і Галочка, і Берізка, й Емка — білі-білісінькі. А що вже шкідливі... Пильнує ж, здається, очей не зводить, і все одно, то вже не вони будуть, якщо хоч листочок пе вхоплять із улюблених Вариних кві­тів. Біля хати під вікнами — між двома березами — жоржи­ни, матіоли. Сама і садила, і поливає...

— Безсовісні! Як вам не соромно!

Кози, зачувши Варині докори, завжди нашорошують вуха. Ретельно пережовуючи вкрадені листочки, дивляться, див­ляться. І — диво! — хитрими своїми, злодійкуватими, ну точ­но котячими очима... усміхаються!

От усміхаються і квит! Справді ж усміхаються!

Мама у те не вірить. Не можуть, каже, тварини сміятися, немає в них ні думок, ні почуттів. Так-таки і немає? Е, ні! От з цим уже Варя ніколи не згодиться.

— А ти дубцем їх! — радять брати. Вони щойно закінчи­ли майструвати і тепер переносять кроленят до нової кліт­ки.— Дубцем! А не можеш, то давай ми!

Бити? Хай спробують! Ще чого вигадали...

За тими козячими витівками мало про торбину не забула. Припнула своїх підопічних і — в сіни. Ось вона, довгаста, жовта, сама й пошила з рукава старої маминої кофтини. Тепер наче все — ось і окраєць, і сала шматочок, і молоко в пляшечці, весь Варин денний раціон. Тепер можна й ру­шати. Зараз вона піде... Вийшла па ганок і спинилася.

Глухий притлумлений гул линув з-за річки, з лісу.

Гул ширився, напливав хвилями, ніби раз у раз прорива­ючись крізь якісь перепони, і все дужчав, дужчав...

Слухала і аж очі заплющувала. Сім, восьмий рік живе на світі, а от не звикла, не може звикнути до цього щораніш­нього, щоденного, щовечірнього, завжди їй радісного і три­вожного двиготу. Ближче, ближче... Гудок... Ще хвилина — і вирине з бору задиханий од несамовитого бігу могутній ФД...

Любить Варя паровози. Вони — як живі, аж рукою по­гладити хочеться. Мати сміється: «Це вже від батька! Під­ростеш, теж підеш на залізницю?» Варя на це завжди ні­чого не відповідає, ну що тут смішного? Вона й справді давно вже вирішила: виросте — працюватиме, як татко.

Згадалось недавнє. Працюючи на залізниці, батько мав право безкоштовно проїхати у будь-який кінець країни. От і вирішив під час відпустки покатати сім'ю, показати світу. Поїхали вони далеко, аж у Баку. Чому саме в Баку? З тим же успіхом Савельєви могли поїхати і до Хабаровська, і до Петрозаводська. Маршрут вибрали навмання. Баку? Хай бу­де Баку. Принаймні уже сама назва звучала урочисто. «Ба­ку-у... Баку-у...» — це слово Варя навіть співала...

До вагона увійшли, або, як сказав батько, «зробили по­садку», пізно увечері. Рушили... Дивилася-дивилася Варя у темну шибку, нічого не видно. Отаке! А татко ж казав — «світу побачимо»...

Так нічого й не роздивившись, заснула коло мами на твер­дій лаві.

Прокинулася і аж ойкнула: трепетне червонясте світло виповнює вагон, батько, мама, брати — уже біля вікон, ки­нулася й вона, а там...

Все наче в якійсь казці...

Велетенські заграви коливаються, ходять, ходять, напли­вають одна на одну. У колихкому мареві, у сяючих клубах пари підносяться дивовижні вежі — височенні, обплутані трубами.

— Домни... — зітхають захоплено брати. — І он, і он... А он ще тільки будується...

Врочистість, грандіозність видовища вражала. І радісно було, і тривожно, і дивно якось, самій незрозуміла гордість виповнювала її.

— Що це? — запитала у татка.

Батько відповів не одразу. Помовчав, дістав люльку, не­квапно натоптав самосадом, хоч палити, ясна річ, у вагоні не збирався, він і в хаті не палив ніколи. Потримав люлеч­ку у зубах, витяг і тільки тоді проказав дивним, наче аж трохи хрипкуватим голосом:

• 
  Все це, доню, зробили наші робітничі руки... Все це — наша п'ятирічка... Друга п'ятирічка...
  
• 
  Еге ж! — вигукнула Варя. — «Друга п'ятирічка» — це ж у нас у Безлюдівці колгосп так називається. Наш колгосп, той, що недалеко від нас...
  

— Колгосп, кажеш... І колгосп наш, і оці домни наші, все це однаково наше, і все це разом і є друга п'ятирічка, усе це — одне ціле. Запам'ятай це, доню, на все життя...

— А п'ятирічка... для чого це?

— Не для чого, доню, а для кого. П'ятирічка оця і всі паші п'ятирічки, які будуть, — для нас з тобою...

І, обнявши за плечі, довго розповідав, де й що будується і якою могутньою від цього стане наша країна — усього буде вдосталь: і тракторів, і машин усяких, і сталі, і вугілля, і хліба, і ситчику, і взуття. А щоб скоріше це сталося, треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх, для всієї країни...

«... не для себе, а для всіх...»

Батько ще довго говорив. Перед самим світанком знову заснула Варя. Прокинулася, а за ранковим вікном — знову будови, будови...

«...не для себе, а для всіх...

...не для себе, а для всіх...» — гриміли, вистукували колеса. Часто Варя згадує оці бать­кові слова... І тепер от, на ґанку, почула стукіт поїзда і зга­дала. Так, це вирішено: підросте Варя, працюватиме тільки па залізниці. Робітницею стане.

Поїзд промчав, двигіт знову перелився у нерівний — хви­лями — підземний гул, потім і гул подаленів, замовк, роз­танув...

Глинище — не близький світ, чалапати до нього через усю Морозівку. Далеко, та можна дійти і з заплющеними очи­ма: не сама йде, кози ведуть — поспішають, натягують мо­тузки. Так і за село вийшли, спереду кози тягнуть, ззаду торбина підстрибує, б'є по спині.

За селом кози пішли спокійніше, ні-ні та й зупиняться то перед кущиками споришу, то біля квітучих кульбаб — пройшли щедрі дощі, зело буйне та свіже.

Сонце припікає, в крислатих осокорах так і заливаються вивільги. Он уже і верба дупляста, скоро і пасовище видно буде.

Кози знов зупинилися, дівчинка роззирнулася — ну точно все навкруги, як у тій казці, що розповідала тітка Горпи­на, — і дорога, і верба, і дупло... Чи не в таке дупло поліз Котигорошко і потрапив у палац доброго чарівника? Усе закінчилося щасливо: Котигорошко повернувся додому і при­ніс таткові та мамі скатерть-самобранку та чарівний каза­нок, що з нього скільки не набирай, а він усе повний...

Дупло у вербі велике, темно у ньому, таємниче...

Дівчинка уявляє, як вона туди залазить, як Пробирається під важким склепінням. Тиша... Пітьма... Дивне світло у глибині підземного ходу... І страшно, і радісно — серце так і калатає!

Ще раз поглянула на вербу й зітхнула: в казках все прос­то. Казка — це казка... От було б так у житті, розстелила б мама оту самобранку, раз — і готово: і борщ, і каша, і пи­роги. Ні пекти тобі, ні варити, а головне, за ті гроші, які б слід було витратити на харчі, можна було б нарешті купити батькові нові чоботи...

Що він зараз поробляє, її татусь? Іде, мабуть, уздовж ко­лії, у правій руці молоток, у лівій люлька. З люлькою він майже не розлучається. І вечорами, коли щось на ганкові оповідає, і вдень, і в неділю, коли порається на подвір'ї і теж щось розповідає, люлька незмінно при ньому.

Про що б не оповідав татко, чи про залізницю (слово це він вимовляє особливо повально і багатозначно), чи про село їхнє Безлюдівку, завжди непомітно переводить розмову на одне: що зараз у країні діється, чим ми усі живемо і далі житимемо. От і вчора, мама в одну душу, щоб татко завтра, як отримає зарплату, зайшов до крамниці і купив нарешті собі щось на ноги. Батько спершу нічого не відповів, та увечері, сидячи, як завжди, з дітьми на ганку, сам про ті чоботи і заговорив. Чи тільки в нього, мовляв, отаке взуття? Он і в матері, і у Варі бач які стоптані. А зайди до крам­ниці — чи там їх іще й знайдеш... Та чи тільки із взуттям зараз кепсько? А все чому? Почали нове життя будувати. І — майже на голому місці. Що цар нам у спадщину зали­шив? Ото ж то й воно. Та й не тільки у цьому суть. Країна наша, як острів, навколо вороги й вороги. Не збудуємо свою промисловість, не озброїмо армію, вороги заклюють і за­гребуть. Всі сили зараз, усі кошти ідуть на промисловість. І правильно, що ідуть.

Важко...

Ех, було б у житті, як у казці, вона б і не таке ще диво сотворила, щоб таткові й мамі працювалося легше і їлося ситніше. Але де ж вони, оті дива, не було їх ніколи і не буде. Не буває в житті ніяких чудес.

Не буває? А може...

Ось каже ж мама: кози не можуть сміятися, не можуть думати. Вона, Варя, впевнена: можуть! І сміятися можуть тварини, і сумувати, і думати. Та вже сама тварина — це якесь диво: мовчить, ну безсловесна ж і квит, а глянеш їй в очі і зрозумієш, що вона бажає, чого жде від тебе. Очима говорить! Хіба це не диво?

— ...Дівчинко! Гей, дівчинко...

Хто ж це її гукає? Озирнулася — троє молодиць наздо­ганяють. Де ж це їх Варя бачила? Ага... Минулої неділі була з мамою на базарі, там всі оці троє ворожили на кар­тах.

— Ой, яка ж ти хороша дівчинка, дуже хороша дівчин­ка... — співуче проказала старша — висока, вродлива, з великими, мабуть, важкими сергами і з величезними чорни­ми, як петрівська ніч, очищами. — Слухай, хороша дівчинко, а давай-но я поворожу тобі!

— Навіщо? — здивувалася Варя. — Я й так знаю, що далі буде.

Молодиці ззирнулися, щось пробурмотіли одна одній. І зно­ву оката заговорила до Варі:

— Що ж ти знаєш? Ти хоч знаєш, що сьогодні з тобою буде?

• 
  А що? — Варя насторожилася. — Що буде?
  
• 
  А буде таке, що й очам своїм не повіриш!
  
• 
  Що? Скажіть! Звідки ви знаєте?
  

Варя знітилася:

— Кажіть... От тільки... у мене й копійки нема. Хіба що оце... — зовсім ніяковіючи, зняла торбинку. — Ось. Молоко, хліб, сало...

Молодиця подивилась.

Особливо подивилась: і лагідно, і сумовито, і, мабуть, від того вродливе її обличчя стало ще вродливішим.

— Бачиш, і тут я не помилилась: ти справді хороша дів­чина, останнього свого, бач, не пожаліла. Ну, нічого, за щедрість твою я тебе щедріше нагороджу. Я тобі не просто поворожу, я тобі такого наворожу, все життя будеш дяку­вати.

Сховала до свого кошика Варин оклуночок, сіла на при­дорожній моріжок і дівчині жестом наказала зробити те ж саме. Варя вмостилася поряд.

— Давай руку.

Довго й уважно роздивлялася дитячу, стулену човником долоньку, підносила до очей, промацувала пальцями. Дивні вони були, оті пальці, тонкі, довгі, із сяючими, ніби аж со­нячними перснями, і просто-таки неймовірно гнучкі. Ну зов­сім наче без кісток, гумові й квит! Та ще й м'якесенькі, ніж­ні-ніжні, немов оксамитові. Жодного мозоля...

Руки ворожки...

Зовсім не такі, як у мами. Вони, ці руки, зроду, мабуть, не працювали. Руки, які вміють тільки одне — творити диво...

Руки — диво...

Варя аж подих затаїла, але розпитати так і не насмі­лювалась. Якусь хвилину і ворожка, і дівчина сиділи мов­чки.

Нарешті ворожка випустила Варину руку і тихо прока­зала:

— Як гнатимеш увечері додому, то отут... Отут, де ми зараз з тобою сидимо, побачиш... гроші... Скільки? — поду­мала і сама собі впевнено відповіла: — Десять рублів... О! Десять! Але ти цих грошей не бери, ти їх мини. І руками, гляди, не торкайся. Гляди! От коли витримаєш, не візьмеш, і як будеш уже до села підходити, то отам... аж он за то­полею навпроти тієї чорної брили... просто посеред шляху побачиш...

І знову замовкла, немов до чогось прислухаючись. Мовча­ла вона досить довго.

• 
  Що побачу? Що там буде? — нарешті не витримала дівчинка.
  
• 
  Все... — Ворожка повільно підняла свої чорні відьомсь­кі очі. Було в них щось таке — глянеш і вже несила від­нести погляд. Дивиться дівчина, дивиться, і здається їй — летить, падає у сяючу чорноту. — Все буде!.. Всім... і тобі, і мамі твоїй, і таткові. Все... І на все життя! До смерті горя не знатимете... Іди, дівчинко, йди. І роби все, як я сказала. Іди і не оглядайся.
  

А дівчина й справді схвилювалася не на жарт.

На сонечко набігла хмарка, все навкруги притихло, не­мов причаїлося. Навіть вивільги в осокоровому гіллі замовк­ли. Тиха, немов оглушена, добрела Варя до глинища, сіла на сухому гарячому горбочку, а потім і прилягла.

Невже правда? Невже збудеться усе, що нагадала во­рожка?

І знову перед очима дивні оті руки, випещені — жодного мозолика — ніжні і владні. А що як...

А що, як то руки справжньої чарівниці? Доброї чарів­ниці...

Розумом усе усвідомлювала: не може такого бути, а сер­цем — ні... Серцю так хотілося дива. Справжнього дива...

Пливуть, плинуть хмарки. Тихо так, що чути, як кози ску­буть бур'ян та далеко десь, мабуть аж за Онищенковим яром, ледь чутний звідси жіночий голос виводить пісню... Леле, який світ високий, небо яке бездонне... І все у цьому світі е, всього досить... Ну не може ж такого бути, щоб у цьому безкінечному розмаїтті усе-усе було тільки, як оте шкільне «двічі по два», «чотири по чотири», що його недав­но зубрячив братик. Повинне ж бути у цьому світі щось таке бездонне і незбагненне, таке, ну як... ну хоча б як ота розумна, просто-таки людська усмішка у тварин.

І для дива повинне бути місце у світі.

...Ось вона пожене увечері кози назад, побачить оті де­сять карбованців і, звичайно ж, нізащо їх не візьме. Піде далі. А далі просто посеред шляху...

«Що ж там може бути?» — розмірковує дівчинка.

Ні, не що «може бути» на отій її вечірній дорозі, а що буде…

Дзеркальце... Там буде дзеркальце.

Ні, ясна річ, не таке собі простеньке люстерко, а чарів­не. Глянеш у нього — і видно за багато-багато кілометрів, де хто що робить. От зараз, наприклад, подивилася і точно б знала, що вдома робить мама, як працюється таткові. А навіщо? Хіба вона, Варя, і так не знає, що зараз роблять татко й матуся? Все це і так ясно. Отже, там, у куряві на шляху лежатиме не дзеркальце, а...

Ну звичайно ж!

Варя аж схоплюється, аж сплескує у долоні. Звичайно ж, там, у дорожній куряві, лежатиме невеличка, вся аж сяюча, золота чарівна паличка!

Ой-ой-ой! Що тоді буде! Махне наш голова колгоспу нею, а у полі не два трактори, а одразу двадцять два! Посуха, пшениця пересихає,— агроном сяйне паличкою — і ось вам, будь ласка, теплий, густий дощик. Мов із сита сіється й сі­ється. Та хіба тільки це? Попросять ту паличку на годинку до їхньої Безлюдівської лікарні! І всі хворі вмить одужа­ють... До школи паличку принесуть — і ось уже в усіх учнів самі «добре» та «дуже добре»...

Все скрізь зроблять, і тільки тоді попросить Варя собі ту паличку — на одну тільки хвилинку, змахне вона нею — і в їхній кімнаті, у кутку біля таткового ліжка, так і заблищать так і засяють нові, найкрасивіші, найкращі у світі чоботи...

Стривай... А може, з цього — саме з чобіт — все і поча­ти? Це ж тільки одна мить. І нікому на світі погано від того не буде, що вона, Варя, перш ніж подумати про усіх, подумала про свого татка.

Ні, не годиться! Татко розсердиться. Як він казав тоді, в поїзді, вночі, коли в Баку їхали?

«...треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх...»

«...не для себе, а для всіх...»

Що ж, так вона й зробить. Батько правий. Бо що ж тоді буде, якщо кожен у нашій країні почне дбати спершу для себе...

За турботами цими, за тривогами минув день і їсти не хотілося. Цілий день тільки про одне думка. А ввечері і зов­сім уже було не до їжі...

Жене Варя своїх одномасниць, а вони знов наче і справ­ді без слів розуміють, чого їй треба: не біжать, не рвуться на всі боки, а хутенько, одна біля одної, дріботять-дріботять. І не відстають, і наперед не забігають.

А он уже видно те місце, де лежить — звичайно ж, ле­жить! — ота десятка, що брати її ні в якому разі не слід. Ось ще ближче, ще... Зараз треба заплющити очі, підійти... Ще крок... ще...

Тут. Варя спиняється, розплющує очі...

Ніде нічого нема!

Сама пилюка та сліди.

Сліди? Ну звичайно ж, хтось побував тут раніше од неї і забрав той червонець. Подумалося таке і аж легше стало. Так воно і є, — заспокоїла себе, — так і є...

Скоріше, скоріш — аж он та тополя. І чорну брилу уже видно. А он...

Дивно, ніколи ще з нею такого не бувало: стислося, за­калатало серце — просто посеред дороги, точно на тому міс­ці, про яке казала ворожка, виразно, чітко жовтіло щось довгасте і кругле...

Стрімголов — кози аж шерсть на хребтах настовбурчи­ли — кинулася, підбігла і...

І застигла.

Просто посеред дороги у куряві лежала її жовта порожня торбинка...
Брела додому, плакала і навіть сліз не витирала. Уперше в житті її отак тяжко образили. Ні, нізащо і ніколи вона тепер не повірить, що на світі бувають чарівники. Ні чарів­ників, ні чудес — нічого цього нема. Є тільки двічі по два, чотири по чотири...

— Чого ти така?! О боже... — мати аж сахнулася. — Хто тебе скривдив?

Варя мовчки прив'язала кіз, мовчки подоїла. Мати, ні­чого не розуміючи, стояла поруч. Мовчки і до хати удвох зайшли. І вже там, припавши до маминого плеча, хлипаючи, заливаючись слізьми, Варя почала оповідати про свою крив­ду. Спершу говорила швидко, потім усе повільніше і повіль­ніше, а потім і зовсім замовкла.

Заплющила очі, стоїть, глибоко вдихає повітря. А воно аж хмільне від пахощів.

Були вони, оті запахи, просто-таки дивовижні: всі разом вони існували, наче хором співали, і водночас кожен окре­мо. Кожен ніби розповідав щось своє, своїм неповторним го­лоском.

Ось запах макітри. Це в ній сильні і спритні мамині руки товкли макогоном гарячу паруючу квасолю. Ось запах білої квасолі... А ось — цибулька. Мама смажить її особливо...

Варі так ясно уявилося: ось па гарячу сковороду сиплеть­ся дрібно посічена цибуля, одразу ж по кімнаті так і пливуть духмяні пахощі. Ось мамині руки знову над сковорід­кою: на вже прив'ялену цибульку ллється сонячно-золотава олія. Як вона прекрасно, неповторно пахне, свіжа, із гарно підсмаженого насіння. Ось знову мамина долоня над ско­вородою — у кипляче масло порошить борошно. І ось новий, ні з чим незрівнянний запах...

Руки місять начинку, ліплять тісто, саджають у піч важ­ку жаровню. Руки чаплійкою підгрібають жар, затуляють заслінку. Руки застеляють підситок білим вишиваним руш­нишком і кладуть, кладуть на нього рум'яною духмяною гір­кою щойно спечені пиріжки...

Варя дивиться на оті пиріжки, на руки — шкарубкуваті, мозолясті, продублені морозом і спекою, смагляві, аж чорні, на білому фартуху. І такими жалюгідними, такими нікчем­ними здаються тепер дівчинці оті руки ворожки — ніжні, жодного мозолика, м'які, наче гумові. Ні, не можуть,— і це Варя запам'ятає на все життя, — не можуть і ніколи не змо­жуть сотворити диво руки, які не працюють. Дива творити — тільки роботящим рукам...

Варя схиляється над підситком і раптом аж засвічується вся від бурхливого нестримного щастя: ну й дурна ж! Та як же вона могла подумати, що в світі усе тільки таке, як у тій таблиці множення! Є у світі дива! Є!

Ось воно, велике і святе диво — мамині руки...
ПІСНЯ ДРУГА
1
День у Варі починається завжди однаково. Ні світ ні зо­ря, тільки півні прокукурікали — уже на ногах. Є в дівчини своя турбота: і треба впоратися, поки мама з татком не встали.

Ще у досвітньому присмерку, босоніж по холодній росі поспішала до сарая. Біля самих дверей під кущем щири­ці — купа битої цегли. Стане, озирнеться, зніме верхню ка­менюку, а під нею у закапелку завжди пакуночок: то кіль­ка грудочок каші, то скиба житняка. Все це «зекономлює» під час сніданку, обіду та вечері: борщ, знаменитий мамин борщ — з грибами, з квасолькою — завжди такий, що і без хліба та каші наїстися можна.

Візьме пакуночки — й далі. За жоржинами з-під старої цеберки витягне пляшечку з молоком. Власне, коли вже при­скіпуватися, то молоко те мало не на половину розбавлене водою, тією, що, здоївши увечері кіз, мила дійницю, та все це — якщо прискіпуватись. Ті, кого годувала, і за таке вдячні.

— Киць-киць-киць...

Чотири пухнасті клубочки кидаються під ноги. Слідом за кошенятами із дірки під стіною сарая вилазить сіра кіш­ка — худа, аж ребрами світить.

Наллє Варя, покришить хліба і стоїть, дивиться, як хлеб­тають малюки і як, коли вони вже наїдяться, жадібно, але завжди з гідністю їсть їхня мати... Поївши, вилизує чере­пок, аж блискав зелене денце, і вже по тому — дякує...

Робить це вона мовчки, самими очима, та погляд її такий завжди промовистий — щоразу крім подяки щось нове чи­тає у ньому Варя: то сум, то тривогу, то ніби запитання. Присяде, гладить по худій сірій спинці, і так сумно стає: чим, ну чим тут іще можна допомогти?..

Коли пухнаста сімейка ховається в норі, Варя скликає й інших своїх вихованців. З бадьорим виском збігаються вони хто звідки. Кудлатий — хвіст бубликом — Рябко вистрибує сьогодні із кропив'яних хащів, що темніють у протилежно­му кінці садиби. Довгаста криволапа Жучка вилазить з-під тину заспана, цілу ніч, мабуть, гасала десь на Квашівці. А двійко білих, уже зовсім немолодих і, мабуть, від того страшенно поважних дворняг із аристократичними іменами Боб і Джим — ті просто виходили із сарая. Імена оті дів­чинці не дуже подобаються, та що вдієш, саме так звали їх у колишніх хазяїнів.

На відміну від інших Вариних годованців, дворняги жили майже легально: мама говорила-говорила та й рукою мах­нула.

Варя дуже ретельно, мало не по крихтині, ділить свої їстівні припаси і завжди сумує — мало, дуже мало у неї харчів, нема чим по-справжньому нагодувати... От хай вона підросте, буде багато-багато працювати, багато грошей за­робить і тоді вже зможе по-справжньому нагодувати усіх-усіх кудлатих своїх чотириногих друзів. Так жаль їх... Усе б живе нагодувала, усе б живе прихистила, приголу­била...

Впорається із собаками, а вже світає, вже мама брязко­тить у літній кухні, вже можна і квіти поливати.

Сонце встає. Горобці прокинулися на березах. Чути, як за кілька дворів хтось бере воду з колодязя, чути, як бринь­кає об цямриння порожній цебер. Ліс шумить,— вітряно, аж сосни поскрипують.

А ось — батькові кроки. Хай тисячі йдуть і серед них татко — ходу його упізнає. Ось чути — посідали, снідають...

— Агафіє Яківно...

Варі — смішно: маму він завжди називає Гашою, а тут...

— Агафіє Яківно, а чи знаєте ви, що дочка ваша вже зовсім доросла...

Мати щось відповідає, дівчина слухає, слухає, та, так ні­чого і не розібравши, всміхається: яке це щастя бути до­рослою! А вона, Варя, таки й справді доросла — ще б пак: завтра — до школи...

Вчора вмовила-таки, вблагала, приймають її до першого класу, хоч до восьми їй іще цілий рік. Отже завтра — упер­ше...

Рипнула хвіртка — це уже татко на роботу пішов. Що­ранку в один і той же час рушає, хвилина в хвилину. Сусіди говорять: «По Федору Федоровичу годинник можна переві­ряти». Скоро уже й мама піде, їй теж пора.

Отак — щоранку. Звичайно ж, паче дрібнички, а все одно кожного ранку в цей час так гарно чомусь стає Варі на сер­ці, так щасливо. Чому? Ні висловити, ні навіть зрозуміти цього до кіпця вона ще не може. Але так їй хороше: все оце — і сонце, і оті квіти, що пахнуть на усе подвір'я, і цу­цики, і кішка з кошенятами, — всі вони їй рідні, всі з пів­слова її розуміють, а вона їх — і так, без слів...

«Який добрий, який ласкавий світ... — думає дівчинка. — Як гарно, що всі, всі на світі — друзі... Всі — друзі... Гар­но...»

Так щоранку, так і сьогодні. Проводила татка з мамою, вийшла за хвіртку, а за лісом знову, як і вчора, і позавчора, і всі її сім років — радісний, хвилями напливаючий заліз­ний гул. Поїзд...

Батьків поїзд. Чому батьків? А для Варі всі поїзди — батькові, і не тільки поїзди, все, що так чи інакше пов'язане із залізницею, все це — татко...

Зайшла у двір, причинила хвіртку. Як приємно іти босо­ніж: ранок, а земля уже тепла-тепла. У кімнаті ж — навпа­ки: підлога прохолодна, ну точно як той пісочок — тугий, ранковий, біля самих хвильок Брідка...

Брати вже поснідали, старший - Микола — читає якусь книжку, Мишко перебирає зошити. Братам завтра теж до школи, але вже не до першого класу, як Варі.

Варя дивиться на хлопців, на великі, прикрашені рушни­ками, портрети татка й мами, і знову тепла хвиля щастя підступає до серця: який добрий світ... Всі, всі люди на сві­ті, всі, кого вона тільки не зустрічала, — такі ж добрі й ла­гідні, як мама й татусь, як братики...

Всі? А ворожка?

Так... Ворожка й справді не зовсім добра. А точніше — зовсім недобра.

Дівчинка задумується, але ненадовго: все ясно! Ворож­ка ота просто погано вихована. Просто їй з дитинства ніхто вчасно не пояснив, що обдурювати людей — нечесно. Треба їй все це пояснити, і вона теж стане простою й доброю лю­диною...

— Варю, — це Микола, — а ти не забула, що твоя черга йти по голиння?

— Ні, ні, не забула, зараз іду.

Взулася, взяла ряднину, легенькі дерев'яні граблі. Треба поквапитися, скоро уже й кіз гнати. Добре хоч ліс під бо­ком.

Перебігла через місток і не втерпіла-таки, спинилась. Ось вона, її річечка, її Брідок. Чагарі, верби над водою... От би скупатися. Ні, часу обмаль.

Нагребла голок, нагромадила хутенько на розстелене ряд­но, позв'язувала кінці і — за плечі. Важкувато-таки. Ну, нічого, зате на довше буде.

Насилу донесла. Тільки на поріг — а в них гості: тітка Горпина. Бідкається — дні переплутала: думала, у Вариної мами сьогодні відгул, а він, виявляється, був учора.

Тітці Горпині, сестрі батька, у їхній хаті завжди всі раді. Микола уже й пічку розпалив, поставив чайник, сипнув ко­зам трави — на пашу можна заради такого випадку погна­ти й пізніше. Мишко й Варя накрили на стіл.

Тітка напилася чаю і, як завжди, почала згадувати. Хлоп­ці й Варя ловили кожне слово...

Тітка оповідала про давнину. Село їхнє не завжди було таке, як нині. Колись, коли ще самої й тітки не було, Безлюдівка і справді славилася безлюддям. Лункими мороз­ними ночами сільські завулочки відвідували вовки. Загляне сіроманець і — в ліс, а в селі ще довго, до самого світання виють пси...

Безлюдівці ще й трьохсот років немає, а Хорошів, той, мабуть, споконвік стояв. Є там стародавнє, ще скіфське, го­родище, давні-давні кургани... І Безлюдівка сама почалася від Хорошівського мосту. Куточок той — найдавніший у се­лі — звуть Залучкою: за луками, понад річкою Уди, сели­лися хорошівські козаки. Пізніше почали будуватися понад горою. І той куток назвали Нагорівкою. Потім, коли згорів ліс і піском стало заносити Нагорівку, люди вибиралися і селились у Кирбабівці (там жили всі на прізвище Кирбаба), і те нове село назвали Запісками, або ж Новою Безлю­дівкою... Так поступово вулиця за вулицею, куток за кутком забудовувалося, росло село. Землі були не дуже родючі, і тому чимало безлюдівських козаків почало чума­кувати.

Тітка сьорбає чайок, прихвалює мамині макорженики і, всміхаючись, починає оповідати, як чумак волами віз лист у Харків.

— Волами? — не вірить Варя. — Так пішки ж, мабуть, швидше можна дійти.

Тітка сміється:

• 
  Так то ж пішки... А що люди скажуть? Зовсім, — ска­жуть,— збіднів. От він і їде, як хазяїн... Волами їде. Вкине листа синові на фронт, побазарює, переночує і на другий день увечері буде вдома. Пішки, ясна річ, за день можна змотатися туди й назад. До Харкова тут скільки... кілометрів десять?
  
• 
  Тринадцять, — авторитетно уточнює старший Микола. — Тринадцять. Я у сільраді питав.
  
• 
  Ну це звідки рахувати, — починає суперечку Михайло, та Варя перебиває:
  

Тітка відсуває порожню чашку, змітає у долоню крихти.

— Страшенна була війна... Багато хто з нашого села не повернувся. Ваш татусь теж мало головою не наклав...

Микола нахмурився, він, видно, уже про це чув, а Варя й Мишко так і кинулися:

— Розкажіть!

І тітка почала оповідати. Говорила вона повільно, ніби сама вдивлялася в те, про що згадувала. І Варі теж ніби виділося все, що оповідала батькова сестра. У Варі так час­то буває: слухає чиюсь оповідь чи пісню, заплющить очі і немов усе бачить — усе, про що оповідається чи співає­ться.

Полон.

Жили в бараках. Піднімали їх рано, гнали на роботу. А їжі — майже ніякої. Багато хто помер з голоду. Тоді татко надумав утекти. І втік з двома товаришами. Цілий день просиділи вони в болоті, а як смеркло, виповзли на уз­лісся. А за тим лісом починалося село. Придивилися, яке подвір'я найбідніше, і коли вже зовсім стало темно, тихень­ко постукали у хвіртку.

...Фрау Марта жила сама. Єдиний син Ганс на фронті пропав безвісти. Щоправда, сусіда, рудий Мюллер, шинкар і лихвар, коли про те заходила мова, усіх запевняв: Ганс у росіян в полоні, знає він цього волоцюгу. Думка, що так воно, мабуть, і є, тішила Марту. Про це, не криючись, і вті­качам розповіла. Сховала усіх трьох, добре нагодувала, на­віть шнапсу по чарочці налила: може, там, у Росії, якась російська мати і її синка прихистить...

Сусіди нічого не помітили, а рудий Мюллер і поготів — ніколи йому, і своїх справ вистачає. Справи у нього веселі — господарство росте, син Фріц грішми справно допомагає. Він у таборі для російських військовополонених якесь на­чальство, «в самій канцелярії засідає, під портретом кайзе­ра»... Фріца того знає увесь табір...

Марта сказала:

— Якось, синочки, проживем. Сховаю вас... Може, дожде­мося того часу, коли війні кінець настане. А як почнуть полонених обмінювати, тоді й об'явитесь.

Легко сказати... Війні отій і кінця не видно, а таткові щоночі сниться Безлюдівка. Особливо коли вітер уночі на вулиці шумить.

Одної такої вітряної ночі не витримав. Вдягнувся, попро­щався з товаришами та старенькою і рушив на схід.

Далеко не дійшов, на другому кінці села його схопили.

В канцелярії табору під портретом кайзера і справді си­дів рудий веснянкуватий здоровань. Він дуже спокійно, ввічливо почав розпитувати: де цілий тиждень був? Де за­раз інші втікачі?

На друге питання відповісти найпростіше: не знаю. Не знаю, та й по всьому. Як тільки втекли, кожен пішов сам. А от з першим питанням було тяжче. Сказати, що цілий тиждень без усякої їжі просидів у лісі і зараз виглядає на­багато справнішим од усіх товаришів по табору — в це ні­хто не повірить. Подумав-подумав і витяг з кишені коробку із сірниками, показав на свій солдатський казанок. Пояснив: ночами підкопував на городах картоплю, варив на вогнищі, тим і харчувався. А жив і справді у лісі.

Фріц уважно вислухав, подзвонив у дзвіночок — зайшли троє здоровенних наглядачів. Очима наказав: робіть своє діло. І ті почали робити. Зв'язали, поклали на підлогу, довго й старанно били.

• 
  Ну що,— знову запитав Мюллер,— скажеш, хто тебе переховував і де зараз твої друзі?
  
• 
  Не знаю...— прохрипів, непритомніючи від болю.
  

— ...Так він нічого їм і не сказав,— закінчила оповідь тітка Горпина. — Потім, уже після революції, коли обміню­вали полонених, то німці звідси їхали здорові, як огирі, а наших з вагонів попідруки виводили. Було це весною...

Сидимо якось увечері, а у хвіртку хтось як застукає. Батько — наш батько, твій дід, Варю,— виглянув, нікого не видно, а у хвіртку знов стукають. Батько занепокоївся:

— А піди-но, стара, спитай, хто там. Може, голодний, так поклич, хай чоловік поїсть.

Мати вийшла — якийсь незнайомий.

• 
  Ви до кого?
  
• 
  Та до вас же... Можна?
  
• 
  Заходьте...
  

• 
  Та невже ж ви мене не пізнаєте!..
  

• 
  Ой, синочку ж ти мій, синочку...
  

3
— Отаке було. Страшне... Страшно і згадувати... — тітка зітхнула, перехрестилася.

Тітка пішла. Хлопці погнали кіз — Варя і не просила, самі вирішили: завтра ж у неї такий день, вперше до школи...

І от Варя знову сама на подвір'ї. Наносила води, збігала по траву для кролів, а в голові — одне: от тобі й добрий світ... Не такий він, виходить, і добрий... Он що розповіла тітка. Ну не все, ясна річ, на світі страшне. Скільки ж є гарного, радісного, таємничого: кози сміються, тварини очима роз­мовляють... А сонечко, а квіти, а ліс, а Брідок, а верби, а мама з татком, а братики...

І все ж таки світ — страшний. Страшний, бо в ньому стільки горя, і в ньому живуть оті страшні недолюдки, які мало не замордували татка...

За цими роздумами і день минув.

Батько сьогодні прийшов раніше, ще б пак, завтра ж його доня йтиме до школи. Та й получка сьогодні.

Увійшов веселий, очі сміються. Став на порозі і подає пакуночок:

— Це тобі від зайця...

Розгорнула: булочка і улюблений її голландський сир.

• 
  Татку, а світ — страшний?
  
• 
  А ти як думаєш?
  
• 
  Думаю — страшний...
  
• 
  Чого?
  

І переказала тітчину оповідь. Батько довго мовчав.

— Не просто все це, доню, дуже не просто... Фрау Мар­та — вона ж теж німкеня... Та хіба вона одна...

І почав розповідати про Німеччину, про німецьких ко­муністів, про німецьких робітників, як важко зараз їм до­водиться — Гітлер уже при владі. На майданах німецьких міст вбивають демонстрантів, палять книжки...

— Тисячі німецьких робітників уже в тюрмах, — тихо оповідає батько. І в голосі його смуток. — Тяжко, доню, ду­же тяжко, але ми — переможемо...

— Ми? — перепитує Варя. — Не ми — німецькі робітники...

— А це значить — і ми. Ми з ними, із робітниками усього світу, — одне. Ми всі разом — робітничий клас.

— І я? — недовірливо, несміливо запитала Варя.

— Аякже! — аж посвітлішав батько. — Ти — в першу чергу... Ти — наше майбутнє... Ти ж ким будеш? Робітни­цею? Значить, і ти.

Село засинає поволі. На вулиці уже темно, у прочинено­му вікні зорі. Над Вариною головою зовсім не по-вереснево­му дзижчать комарі.

Корови замукали на колгоспній фермі... Цікаво там? А звісно, мабуть, цікаво — у корів очі такі розумні... Ну й що? Цікавого багато на світі. Але вона, Варя, уже вирішила, уже обрала дорогу. Вона буде робітницею, на залізниці пра­цюватиме — це вже точно.

Пахнуть матіоли з вікна, а з підлоги — полинок, на ніч мати притрусила. На ганкові — тато. Тихенько, ледь чут­но, наспівує свою улюблену — про широке село під горою, про червонеє військо, що йде волю захищати. Не спиться щось йому сьогодні... А за лісом уже двигоче вечірній поїзд. Ближче, ближче... Уже на мосту...

«Це вирішено, — думає Варя, засинаючи, — це твердо ви­рішено, буду, як батько...»

І так ясно знову на душі. Такий світлий світ... По-новому світлий... І вже крізь сон Варя щасливо всміхається: «Ми — клас... Ми — робітничий клас...»

Найбільше сподобалася Варі Ганна Семенівна, з усіх, кого побачила в школі, — найбільше. Невеличка на зріст, кругло­вида, сива-сива, вона завжди приходила до школи раненько, завжди зустрічала своїх вихованців. Діти її одразу ж оточу­вали, дівчатка горнулися, як до матері, хлопчики билися за право стати ближче до вчительки. І для кожного зна­ходила ласкаве материнське слово. У того питала, чи сні­дав, у тої, чи допомагала мамі.

Варі здавалося: перші дні у школі — довгі, як роки. По­тім дні стали наче звичайними. А пізніше навіть аж змен­шилися. І не помітила, як минув перший рік. Другий про­йшов іще швидше. А от третій...

Третій рік запам'ятався на усе життя. Не так рік, як один день цього року — такий собі, ніби і звичайний квітне­вий день.

— А зараз ми всі замість уроку підемо... в гості.

У класі зчинився галас:

• 
  Куди?
  
• 
  До кого?
  
• 
  Портфелі брати?
  

— Портфелі брати. З гостин — по домівках. А от де ми з вами будемо гостювати, це вже я вам зараз не скажу. Нехай покортить.

Спершу це всіх дуже зацікавило. Дорогою кожен вислов­лював різні здогадки. Особливо фантазували хлопці. Один казав: «Ну звісно — на аеропорт, всіх кататимуть на літа­ках!» Другий запевняв: «Ні, до парашутної вишки. З пара­шутом стрибатимемо». Третій чомусь був переконаний, що їх повезуть на екскурсію у військову частину і покажуть нові швидкісні танки.

Дуже скоро з'ясувалося: на колгоспне подвір'я привела своїх вихованців Ганна Семенівна.

Настрій одразу ж підупав.

— Чи й не диво! — загули. Та вони не по сто, по двісті разів бігали вже цим двором. Усі куточки тут знають, як у своїй хаті. Ну що тут нового, що тут цікавого...

Ганна Сергіївна всміхнулася:

— Нема, кажете, нічого цікавого? А я думаю — є. Не по­спішайте з висновками.

Ні, Варя не поспішала. І перечити не збиралася. Для чо­го? Учителька права: і в колгоспі цікаво працювати. От тільки — кожному своє. Що ж стосується Варі, то вона пра­цюватиме на залізниці. Це вже вирішено. Раз і на все жит­тя.

Дитячий гурт на чолі з Ганною Семенівною перетнув по­двір'я і зупинився перед стареньким нещільним парканом.

— Ось ми і прийшли, — мовила вчителька. — Прийшли в гості...

• 
  Му-у-у... — почулося з-за огорожі.
  

• 
  В гості до телят!
  

Немолода, присадкувата, з крупними рисами обличчя, зовсім наче неприваблива, а от одразу чимось сподобала­ся Варі. Дивна річ, все у цієї жінки наче звичайне: і облич­чя, і постава, і руки, — великі, вузлуваті пальці, — натруд­жені руки, все наче таке вже буденне, а от придивишся — ні, не буденне, зовсім не буденне...

І в роботі її відчула дівчина щось дуже-дуже непросте. Ось витерла мордочку в одного теляти, підходить друге. І до того, як напитися, майже кожне гляне на свою годуваль­ницю. Та як гляне! Ну точно, як ота сіренька кошача мама, що її Варя і сьогодні, як і щоранку, разом з її пухнастими діточками пригощала із черепочка.

Як кошача мама?

Дівчинка придивилася. Ні... Ну як же це вона могла по­рівняти. Ні, зовсім не так, зовсім інакше дивилося те­лятко.

Кішка поглядала на Варю, як на свою, хоч і добру, і щед­ру, та все ж таки господиню. І так по-старечому погля­дала, сумно-сумно, наче аж зверхньо: все, мовляв, мені яс­но, все я краще од тебе розумію — не дозволяють тобі брати мене з дітьми до хати... Так дивилася кішка. У телятка ж, навпаки, погляд був зовсім як у дитини. Немов до мами, притупцяв до телятниці, підвів на неї очі, і стільки в них було світлих та наївних радощів, так вони багато хотіли розповісти... І кожне телятко — про своє. Ось в оцього, в бі­лого з брунатними плямами на боках, в очах так і яскрять спогади про учорашнє сонечко: таке воно тепле було, таке привітне. А в отого, попелястого з зірочкою на лобі — щось про травичку: в щілинки між парканом травинки, бач, про­совуються. Смачні, мабуть, а зірвати — ніяк... А в отого ру­дуватого — пустощі: от вирватися б з огорожі, улучити мить. Ото б набігалося...

— Стій, стій... — заспокоює жінка. — Ще набігаєшся. Твоє ще все попереду... — це до одної телички, а ось вже до ін­шої:— Ну, як тобі сьогодні? Чого зажурена? Хто тебе скривдив?

І засмучені очиці наче світлішають.

— А ти на кого набурмосилась? Чого ти на неї так? Чим вона тобі не догодила?

Варя дивилася, дивилася і чим довше стояла, тим силь­ніше й сильніше охоплювало її тривожне й радісне від­чуття: вперше, вперше в житті бачила вона людину, котра, точнісінько так, як і вона, Варя, відчуває, розуміє мову очей тварин.

Це було так прекрасно... Це перехоплювало подих не мен­ше ніж отой дивовижний, рідний залізний двигіт, який саме в цю мить знову наближався з-за лісу. Звідси, із колгоспного подвір'я, добре видно і залізничний насип, і ту місцинку у високому бору, де от-от вирине паротяг...

Дівчинка подивилася на ліс, на колії і знову перевела очі на телятницю:

• 
  А можна й мені?...
  
• 
  Що — можна? — не зрозуміла жінка.
  
• 
  Та... напувати... Як ви.
  

Жінка й собі усміхнулася...

Та Варя вже на неї не дивилась — дивна, досі ще не зна­на радість охоплювала дитячу душу. Ніколи вона тут раніше не бувала, а от відчуває, немовби колись все це бачила, а тепер от знову впізнає. Рідне їй тут усе, вона знову у тому, такому таємничому і такому знайомому Живому Світі, де кози сміються, тварини розмовляють...

Варя захопилася і не помічала, як уважно й лагідно диви­лася на її роботу стара вчителька...

Варю у класі звали «розбідова». У всьому їхньому третьо­му «А» була вона чи не найбільшою витівницею — жвава, рухлива, винахідлива. Першою кидалася на захист, коли зо­бижали слабшого, першою намагалася підказати, коли хтось потерпав біля дошки. Розбідова, а тут, бач, притихла, наче аж принишкла, ніби не телят напуває, а пісню гарну слу­хає.

Ганна Семенівна підійшла до дівчинки, обняла за плечі.

— Ну як? Цікаво?

Нічого не відповіла. Може, і самого питання в ту мить не почула. Хлопці й дівчатка теж стояли незвично притихлі. Впоравшись, телятниця довго розповідала, як вона працює, і знову заговорила про своїх дочок: немає у неї зміни, не­має...

Розмахуючи жовтим своїм портфеликом, добрела до міст­ка, постояла, подивилася на Брідок, на небо — пливуть хмарки, низько-низько проносяться над бором, мало не чіп­ляються за вершини дерев... Повернулася і, сама не знаючи чому, пішла в ліс.

У вузькій просіці зовсім уже по-літньому пахло грибами і ще чимось незвичайним і гарним — чи квітами якимись, чи ягодами...

Просіка вивела на стару, забуту дорогу. За перехрестям тьмяно проти похмурого неба зблиснула вода. Варя спини­лася: торік в оцій улоговині наче сухо було, а зараз справж­нє озерце. Зима була снігова, от воно і з'явилося. Народило­ся просто серед лісу і живе, дихає, хлюпає чистими хвиль­ками на піщаний бережок.

Варя дивилась і щасливо усміхалася: озерце теж було справжнім дивом. Не було, не було, і ось є. Ба яке... На дні — травинки, чорне замулене гілляччя. Якісь водяні ко­машки біля самої поверхні сновигають. А придонні сутінки аж мерехтять: метушаться, рояться крихітні химерні ство­ріння. Ціле присмеркове царство... Таки справді присмер­кове — не розбереш навіть, якого кольору травинки — просто чорні а чи темно-зелені...

Озерце неглибоке, але це — якщо дивитися прямо, а по­глянеш скраю і не збагнеш: де дно? Сіра похмура глибина. Пливуть, пливуть у ній, сунуть хмари, — кошлаті, розпат­лані, темні, аж сиві, по краєчках. Озерце зникло: під ногами на лісовій дорозі — небо. Безодня — аж дух забиває...

А глянеш прямо — дно, маленький, присмерковий світик.

І раптом нове диво! У світику тому усе раптово починає змінюватися. Гілляччя із чорного стає ясно-брунатним, під­водні комашки, що танцювали біля самої поверхні, — кра­сивими синюватими жучками, а травинки... Травинки так і спалахують живим зеленим огнем. У світику — світає...

Сонце... Сонечко вийшло!

У лісі вже сонце. Кожна гілочка, кожна краплинка — мов сліпучий ліхтарик. І Варі здається: сонце — воно зараз і в ній...

І раптом — вперше у житті — дівчинка відчуває: ніколи-ніколи не зможе вона назавжди покинути оцей ліс, озерце, дорогу, село. Її село...

Якою красивою здається зараз дівчині ота жінка, ота її така буденна і така наче звичайна робота біля телят...

Дивно Варі, дуже дивно. Їй досі було просто гарно щодня зустрічатися з отими усміхненими козами, вдивлятися в муд­рі і смутні очі кошачої мами. Але до сьогоднішнього дня весь оцей світ-казка, світ-пісня, Живий Світ просто радував. Радував і все. Сьогодні ж вона зрозуміла: саме отут, в її селі, у її Живому Світі, радощі оці можуть стати для неї великим і справжнім ділом...
5
Шумить, шумить листячко на високій стрункій тополі. Скільки це йому, оцьому дереву? Варя спинилась. На скіль­ки оця тополя старша од Варі? На рік, на два? Над самим Зміївським шляхом виросла, якраз проти Вариної школи. Хто ж її тут посадив? І чи тільки її?

Поставила долі свого портфелика, роззирнулася. Ні, он ще одна і теж над дорогою. А от що і ще... І всі точно такі, як оця,— усі, мабуть, одного віку.

До школи ще рано, можна трохи поблукати. Сонячно сьо­годні, день голубий, барвистий. Варя пройшлася біля школи, хотіла заскочити до тітки Горпини, але роздумала: можна і на урок запізнитися. Пройшлась іще раз і вже коли була біля шкільної їдальні, колишньої куркульської хати, зда­леку побачила знайому постать. Директор, Петро Андрійо­вич... Високий, кремезний, він, як і завжди, йшов у ото­ченні цілої дитячої юрби.

Петра Андрійовича Зимовського у школі любили. Читав він історію у старших класах. У Вариному 5А не викла­дав, але під час перерви часто розмовляв і з п'ятикласни­ками і ще молодшими учнями. Малюки його особливо шану­вали, тільки побачать у коридорі — і вже біжать — обліп­лять, метушаться, так і рояться навколо нього.

І Варя, і всі її товариші знали, що Петро Андрійович цікавиться давниною села, тож і питали його, чому це кутки Безлюдівки так називаються — Підборівка, Морозівка, Зозулівка. От і зараз уже здалеку Варя почула — саме про це хлопці розпитують.

— Ну це просто... — всміхається Петро Андрійович. — Під­борівка — он вона, на піщаних горбах... Підборівка — бо під бором. Біля самого бору... Морозівка — там дуже снігами заносить. Долина там, низ, річечка Студенок... Зозулівка — прізвище там у всіх одне, самі Зозулі живуть... Шляхівка — це та частина села, через яку проходить шлях із Змієва на Харків, на базар...

Порівнявшись із товаришами, Варя пристала до гурту, йшла, слухала. Шляхівка, Морозівка — з дитинства знайо­мі, рідні назви. Схотілося і собі щось спитати.

— Петре Андрійовичу, а чому це тополі над шляхом усі однакові? Що, їх в один час посадили?

Директор уважно подивився на дівчину, поклав їй руку на плече.

• 
  Це уже набагато складніше. З якого ви всі класу, з од­ного чи з різних?
  
• 
  Я — з п'ятого «А»,— мовила Варя.
  
• 
  І я!
  
• 
  І я!
  
• 
  І я!
  

— Все ясно,— мовив Петро Андрійович. Помовчав і до­дав: — Учителька ваша захворіла, і якраз я буду у вас на першому уроці. От і поговоримо про ці топольки... Тут, дру­зі мої, історія дуже й дуже серйозна. Домовилися? Ну от і добре...

Тихо в класі. На жодному уроці не було в них ще такої тиші. Тихо оповідає директор, і кожен аж подих затаїв.

...П'ятдесят три вершники спішилися серед степу. Стар­ший оглянувся, розправив вуса:

— Тут. Тут і почнем.

Вітер рвав бурку, жбурляв під ноги колючі клубки пере­котиполя, на обрії з темних холодних хмар звисали сиві пасма. Старший неквапно скрутив цигарку, на шаленому вітрі, склавши долоні кубелечком, черкнув сірником, при­палив і, з насолодою затягнувшись, повторив:

— Почнем тут...
І почали.

Хлопці працювали завзято, спершу поскидали шинелі, а потім і будьонівки.

Так весною 1929 року під Харковом за висілком Лосєво народилася і почала своє нелегке славне життя комсомольська червоноармійська комуна. Заснували її бійці 3-го Хар­ківського полку зв'язку. Власне, утворили вони її не тут, у степу, а набагато раніше, іще там, у армії. В степ ви­йшли уже комунарами...

Невдовзі до п'ятдесяти трьох комунарів приєдналися оди­надцять випускників колонії імені Горького.

Всі комунари трудилися від душі. Закон собі встановили простий: бухгалтер ти а чи коваль, та коли на полі жнива, то будь добрий, одпрацюй день на своєму місці, а на ніч разом з усіма — в поле. Коваль намахається молотом, а вно­чі береться за косу, бухгалтер вранці, після безсонної тру­дової ночі, сідає за стіл, щоб підписати якісь папери, а мо­золі такі — ну ніяк оту ручку узяти і квит. І ніхто нікого не підганяв, сам кожен рвався туди, де тяжче. Та ще й спі­вали... Як вони співали... Особливо любили свою, армійську, рідну ще з фронтів громадянської війни:

Ой видно село,

Широке село під горою.

Ой там іде військо,

Червонеє військо до бою...

Слухає Варя — та це ж батькова пісня! І татко її любить співати, коли працює...

...П'ять років проіснувала комуна, і всі оті п'ять років важко доводилося комунарам, а перші місяці, перший рік — і поготів. І що правду таїти, не всі з тих п'ятдесяти трьох витримали іспит. А от з вихованців Макаренка жоден не покинув поле.

Тільки почали обживатися, а тут новина. Та ще й яка! Дух захоплювало від гордощів за свою країну, за свій час: тут, саме на їхніх полях, почнеться будівництво велетенсь­кого тракторного заводу...

Довго шукали, куди перевести комуну, нарешті вирішили: на околицю Безлюдівки, в маєток поміщиці, котра ще до Жовтня кудись повіялася. В будинку її, у семи кімнатах, розмістилася вся комуна — всі сімдесят чоловік. Спали де тільки можна — і у кімнатах, і на горищі, і в канцелярії на столах, поклавши рахівниці під голови...

По-різному ставилися до комунарів селяни. Комнезамів­ці¹ відверто раділи: наша бере! І голова сільради став по­чувати себе упевненіше. А глитаї аж зубами скреготали. На всякі підлості йшли. Сіно із комунівських скирт крали. Ко­мунари вартували. Куркулі стріляли по них. Не раз і не двічі над мирним нічним степом свистіли кулі. А коли ко­муна звела перший свій житловий будинок — великий, з ве­ликими вікнами (назвали його Червоний Дім), то й до тих високих вікон підбиралися куркулі з обрізами. З маузерами ходили, з гранатами. Навіть дітей комунарських і тих нена­виділи — підстерігали, кидали в них каміння, били. При зу­стрічах з дорослими комунарами цідили крізь зуби:

— Нічого у вас не вийде... Земля власність любить... Власність...

Що ж, так воно й є, нива таки справді не може бути нічиєю. Але правда й те: стомилася вона, годувальниця, тяжко, смертно стомилася від кривавої власності одиниць, одинаків, одинців... Віками вимріяла хлібодарниця той час, коли не дві загребущі руки — сотні, тисячі, мільйони змо­золених тяжкою працею на ній почнуть володіти нею, пов­новладно господарювати...

Що ж, це правда, ниві потрібні господарі. Та ще більше їй потрібна — необхідна! — чиста, безкорислива любов, вір­не служіння землі, як матері усього сущого, матері для всіх...

А чи здатні були оті зажерливі й захланні одинці, одина­ки, одиниці саме на таке служіння для всіх?

• 
  Голодранці!.. Сірома!.. — сичали куркулі на комуна­рів. — Прахом вам усе буде! Прахом! Понадіваєте свої ши­нелі та й підете туди, звідки прийшли!
  
• 
  А це вже брехня,— спокійно всміхалися хлопці у бу­дьонівках. — Не ми підемо, а ви підете. І підете назавжди.
  

А комуна і справді жила за своїм порядком. Всі порушен­ня обговорювалися на засіданнях ради комуни. Крім ради, було ще правління з п'яти чоловік. На збори ради, а чи правління завжди приходили всі комунари. Ніхто нікого не кликав — ішли самі. Збиралися хвилин за п'ятнадцять. І ко­жен обов'язково виступав...

Багато національностей було у комуні — і росіяни, і ук­раїнці, і євреї, і австрієць один — з полонених, назад, до Австрії, не міг повернутися: революціонер...

Секретарем парторганізації був поляк Сигізмунд Добро­вольський — всі п'ять років існування комуни був партор­гом і всі п'ять років працював у тій же комуні ковалем. Бух­галтером трудився естонець Іван Вент. До комуни Вент прийшов з Першої Кінної армії.

Жили дружно, усім ділилися — і лихом, і радістю. За рі­шенням правління всім пошили гарні костюми, кожен собі і матеріал обирав, і фасон... Взуття розподіляли.

Викликали якось одного комунара і кажуть:

— За рішенням правління тобі дадуть черевики. Який в тебе номер?

Той тільки зітхнув:

— А я знаю? Я їх носив хоч раз у житті?

— Ну... на, міряй...

Поміряв:

— О... Гарно... Оце вперше у житті буду в черевиках ходити...

І заплакав.

Все краще віддавали дітям, старим або хворим. У кладовій матерія була особлива — небесного кольору. Це — для дів­чат, для молодих жінок...

Росла комуна, міцніла. З усіх усюд з'їжджалася до неї біднота. Жодного ще колгоспу не народилося у Безлюдівці, комуна була самим початком, першим кроком, першим плац­дармом. Саме комунари стали першими помічниками партії, коли розгорнулася суцільна колективізація.
...Тихо у класі. За розчиненими вікнами шумлять тополі. Високі, стрункі — ген як красуються над Зміївським шляхом.

Петро Андрійович на хвилину замовк. Видно було, що він ще не закінчив, просто збирається з думками. Варя підняла руку:

• 
  Питання можна?
  
• 
  Та вже б тоді, наприкінці... Ну, коли почала, то давай, запитуй.
  
• 
  Петре Андрійовичу, а ви розкажете про тополі? Ви ж обіцяли...
  

— Ну й нетерпляча! Я ж саме про це і хотів вам зараз розповісти. Але тут треба — все по порядку...

Чимало куркулів, розуміючи, до чого йде діло, подалися в місто. Дехто просто тихенько та хутенько — спродав усе добро й перебрався до Харкова, поповнив дуже тоді числен­ну армію спекулянтів та злодіїв. А дехто, зовсім не поки­нувши села, взявся ванькувати². Ідуть такі ваньки увечері з Кінного базару — п'яні... П'яні, та невеселі. Все нове, що зводилося навкруги, їм ненависне. Скільки шлях оцей існує, ніхто не подумав обсаджувати його деревами. А при­йшла Радянська влада, і ось вони, зеленіють... Топольки — це теж Радянська влада... Отож і ламали. Спинить коняку, злізе з воза, озирнеться і ламає, ламає, викручує деревце. За­стукають на гарячому — пісня одна:

— Батога загубив. Чим поганятиму?

А батіг — он, з-під порожніх чувалів виглядає. Так усі топольки і повиламували. Посадили вдруге — і вдруге по­нищили, з корінням повисмикували.

Ці тополі, що ростуть зараз, посаджено уже втретє, і зроблено це саме у той рік, коли всю куркульську погань було раз і назавжди виметено з усієї Безлюдівки. Ростуть тепер топольки, бач, як гарно ростуть...

Підійшла Варя до топольки, припала щокою... Ні, це не просто дерево, не просто часточка рідного її села, це час­точка її, Вариної, Радянської влади...

Прощаючись, знову притулилася і не мовила — видих­нула:

— Клянусь...

В чому вона клялася, кому клялася, знали тільки ті, кому це і треба було знати: шлях, село, що мружилося-блимало пізніми вогниками, сріблясто-голубе нічне небо, а головне, оця навіки рідна, навіки комунарська тополя...

В кімнаті у Варі не зовсім темно: вікно прочинене, фі­ранки розсунуті, і чи то від зоряного неба, чи від молодика бліде, ледь помітне синювате сяйво струменить у хату.

Ой видно село,

Широке село...

Батько співає тихо-тихо, і саме під цю пісню дівчина на­решті засинає. І сниться їй ця пісня. Тільки от у сні вона звучить не тихо-тихенько, а широко, повноголосо. І квіти у сні пахнуть іще п'янкіше, і молодик у блідому, фіалко­вому небі стає уповні.

Варя уже не вдома. У самій сорочці, боса іде над річеч­кою, місточком. А ніч така гарна, така співуча, пісня бать­кова така могутня, що дівчині уже просто несила йти. Від­штовхнулася від теплих дощок, розкинула руки і... попливла. В небо попливла. Вище, вище...

Ой видно село...

А його таки і справді усе видно...

У світлому срібному серпанку мріє садками Морозівка, темніє біля бору Підборівка. Зозулівка... Нагорівка... А он і Удянка...

Хатки, хатки, хатки... Які вони любі, які гарні. Ніколи їх Варя не покине. Артільні будівлі... Он колгосп імені Бу­дьонного, он — імені Петровського. А он і їхній, імені Дру­гої п'ятирічки. Ферма їхня старенька. Телятник у старій хаті...

Нічого, саме туди вона й піде, як закінчить школу...

Пісня дужчає. Це співає уже не тільки батько, це співає і село, і місяць-повня, і зорі. Варя ніби поринає поглядом у зоряні рої і, коли знову дивиться вниз, аж ойкає від за­хоплення.

Безлюдівку уже не впізнати — високі стрункі будови, величезні, як цехи, ферми і скрізь ліхтарі, ліхтарі — весь колгосп залито світлом...

Пісня ще дужчає, вище й вище несе... Варя розуміє — це сон. І в той же час весела відчайдушна думка не відсту­пає та й квит: ну й хай сон! Та вона, як схоче, то і наяву все зможе! Чи й не диво отак літати! Захоче — і наяву по­летить...

День. Клубочиться у вікні грозова хмара. Поглянула на ходики — ого скільки проспала! Погукала маму, татка — тихо. Що це? І братів не видно...

Вибігла на подвір'я і мало не зіткнулася з батьком. Див­ний він якийсь, голова похилена і аж білий наче.

— Що сталося?

Відповів не одразу. Сів на ганку, дістав люльку. Дивить­ся на нього Варя — такого вона ще не бачила: у татка паль­ці тремтять... Покрутив-покрутив люльку і, зітхнувши, знову заховав до кишені.

— Війна, доню...

Минуло два місяці, а в Безлюдівці їхній уже все по-но­вому — вікна хрест-навхрест паперовими смужками закле­єні, під деревами по садках — військові грузовики. І на шляху — машини, машини, машини. День і ніч дорога гу­де. Два потоки: один — на захід, на фронт, а другий — ева­куйовані. Скільки їх...

Перша повітряна тривога — на все життя вона запам'я­талася. Власне, нічого страшного не відбулося, постріляли зенітки, проревла з репродуктора сирена та й по тому, а от врізалося в пам'ять...

Потім були тривоги страшніші, все нічне небо так і рях­тіло спалахами, землю хитали бомбові вибухи, та все це було вже звичне.

До всього Варя почала звикати, до всього, крім одного. І лягала, і вставала з однією думкою: що ж воно далі буде? Кажуть, уже й Полтава не наша. Невже і сюди прийдуть?..

Варя сама себе не впізнавала: от вам і «розбідова»... Ти­хою стала. Сидить десь у куточку, принишкне і все думає, думає... Як же це так? Що ж це діється?

І ще запам'ятався Варі пасмурний вересневий ранок. Клас їхній перевели на першу зміну. Вийшла на світанку з ха­ти — туман-туман... В селі тихо, і на шляху — жодної ма­шини... Тиша така — станеш, прислухаєшся, і чути, як ка­латає власне серце: гуп-гуп... Гуп-гуп...

І враз у те гупання вплівся новий звук: щось наче упа­ло — величезне, важуче... Ще і ще... Що це? Чи нові зеніт­ки, чи бомби?

І раптом Варя усе зрозуміла: канонада... Це вже фронт.

А в школі — на останньому уроці — прощалися вони і з учителькою, і з школою.

Учителька сказала просто:

— Завтра не приходьте. Більше уроків не буде.

І це було найстрашніше...

Весь той похмурий, туманний день здавався дівчині тем­нішим од ночі. Настала ніч і — навпаки — засліпила очі і ще більше пригнітила душу. Тієї ночі запалав Харків...

Горів моторошно — як одне величезне пекельне вогнище. На півнеба бурхало, хиталося полум'я.

Саме тієї ночі Варя уже не витримала. Це було так страш­но, що вона зважилася на те, чого б їй у їхній сім'ї за мирних часів ніколи б не пробачили. Вона розбудила батька, батька, який тяжко, смертельно стомлений при­йшов після зміни і вдосвіта мав знову йти на роботу.

Варя знала: татка попередили, що він, як залізничник, працюватиме і тоді, якщо фронт докотиться до самої Безлю­дівки. Мало, дуже мало доводилося йому спати, і от Варя наважилася розбудити.

Довго не міг очуняти, сидів, протирав очі, тримався за серце. Та потім поглянув на доччине обличчя, на вікно, що в ньому небо так і кипіло, і все зрозумів.

Вийшов з донькою на ганок. Кашляючи й крекчучи, дов­го розпалював люльку. А тоді поклав дочці на голову важку свою, пропахлу металом і мастилом долоню і тихо, так, на­че нічого й не сталося, почав розповідати про себе, про своє дитинство, про юність. Про те, як у армії ще царській слу­жив, як воював, як потрапив у полон.

Все, що він міг розказати, Варя уже знала, знала навіть, з чого таку розмову він починає, чим закінчує, і все одно слухала, немов уперше. Батько не просто оповідав, старий солдат згадував ті дні, коли йому вже доводилося зустрі­чатися з тими, хто ніс вогонь і смерть у його Безлюдівку, у його сім'ю...

— Важко нам усім буде, доцю, дуже важко. Але ти не журися. Нам з тобою падати духом не можна. Ми — хто? — нахмурився, кивнув ствердно головою, проказав тихо і вро­чисто: — Ми — робітники... Робітничий клас... А робітничий клас — затям це, на усе життя затям — робітничий клас, що б там не було, все одно перемагав... І ми, доню, перемо­жемо. Обов'язково переможемо! Нам інакше не можна. Ми — робітники, на нас все тримається...

І діяли вони всі однаково — спокійно, діловито, без зай­вого шуму і метушні. Рубали у садках дерева, маскували свої машини.

Того ж дня в самому центрі Безлюдівки, якраз проти шкільної їдальні, загойдалися на шибеницях перші повішені.

Все це було 22 жовтня. Саме в цей день і закінчилося Ва­рине дитинство.

Не повітря, здається,— холодне застояне молоко...

Варя іде до подруги. На селі — як на цвинтарі. Тільки машини гудуть і гудуть шляхом, та часом з боку яру, що здавна називався у Безлюдівці Бессарабкою, долинають по­стріли. Там гинуть наші люди, там розстрілюють кому­ністів.

Всяке траплялося до війни — не самими радощами жили, та тільки тепер зрозуміли: життя до війни — то було щастя. Справжнє щастя. Вона, Варя, була вільна. Вона могла, мала право сама вибирати собі дорогу, могла, мала підстави мрія­ти про своє, власне майбутнє. І всі — батьки, школа, вся держава, все суще навколо неї берегло, охороняло не тільки її життя, але і її радощі, її мрії, її майбутнє...

Батько — робітник. Вона хотіла теж стати робітницею, хо­тіла, як і він, дбати «не для себе, а для всіх». Марила заліз­ницею, а душу все більше й більше заполонював дивний, неймовірно прекрасний Живий Світ. Кожна зустріч із ним була щастям. Тварини, рослини... Варя часом аж захли­налася од навально-приголомшуючого, як раптова сонячна злива, світлого почуття.

Так було...

Сьогодні вдосвіта скільки не кликала — жодного пса. Кли­кала без надії, знала: собак у Безлюдівці вже немає. Кли­кала не чекаючи. І все одно, не докликавшись, засумувала ще більше.

Дивні солдати з'явилися на селі — в чорних шинелях з бі­лими пов'язками на рукавах. Солдати чужі, ворожі, а гово­рять по-нашому. Люди їх називали поліцаями, а німці ніяк не називали: свиснуть, немов на пса, і той, з білою пов'язкою, біжить, мало не падає. Стане наввипинки, очима їсть і все по-німецьки намагається: «яволь»... «ферштеін»...

Оці поліцаї і почали «прочісувати» Безлюдівку. Вони так і казали: «прочісувати». Наказ мали простий і короткий — жодної живої собаки. Постріли лунали з ранку до вечора, постріли і страшне, хрипке, передсмертне скавчання.

Все живе, як чуми, сахалося отих чорних, ворожих шинелей. Навіть квіти, здавалося Варі, стулювали пелюстки і никли, зіщулювалися, коли на подвір'я заходили окупанти чи їхні прислужники. Кури забігали, залазили у найдальші закапелки, горлиці переставали аврукати, затаювалися у гіл­лі, замовкали горобці. Собаки — поки вони ще були — мит­тю щезали. Кішка боялася особливо: у неї знову були кошенята.

Собак не стало, а кішка жила. Ну й дивне ж створіння! До війни мама не дозволяла брати її до хати, і кішка, наче знаючи про це, ховалася від Вариних батьків, безпомилково, на слух вгадуючи їхні кроки. Так було. А на третій день господарювання чорношинельників і їхніх хазяїв вийшло так, що Агафія Яківна застала дочку за годуванням усього кошачого сімейства. Варя злякалася і аж сіпнулася борони­ти кошенят, а кішка — навпаки: поглянула на Варину ма­тусю і — вперше — не утекла, а довірливо й лагідно замур­котіла...

Летить, летить сніг. Варя іде луками. Суха нехвороща б'є по ногах. А ось реп'яхи. Скільки їх — не обійти. Дів­чина відхиляє дрючком сухе бадилля, щоб не начіплялося, і все одно на подолі так і рясніють сухі чіпкі кульки.

Бадилля...

Сніг...

І така чистота в усьому...

Забіліли сніги...

Забіліли...

А це що чорніє? Варя мало не спіткнулася об щось довге, велике, злегка притрушене сніжком. Глянула і жахнулася. У витолочених будяках біля ями лежав горілиць кремезний, дуже чимось знайомий чоловік. Одяг брудний, закривавле­ний і весь пошматований. Великий клапоть сорочки, мабуть, вітром відгорнуло, і він накрив голову.

Варю аж трусило, ніколи в житті не бачила такого стра­хіття. Перше бажання — тікати. Тікати світ за очі. І все ж таки вона примусила себе нахилитись, обережно, кінчиками пальців відкинути сорочку. Це був Петро Андрійович Зи­мовський, директор їхньої школи.

Трохи оговтавшись, роздивилася віддалік чиюсь розвалену хату. Під повіткою чорніли знайомі уже шинелі. Чулися п'яні голоси, регіт...

Як добігла додому — розповіла батькові, а вночі присни­лося: школа, клас... Сонце — все аж сяє... І директор — живий, радісний, такий молодий — розповідає про комуну...

Батько повернувся вже вранці. Розповів, що поховали директора біля лісу, недалеко й берізку примітили. Сльози душили Варю...

Сніг танув. Брудне, каламутне небо низько нависало над брудною вулицею. Вдяглася і побрела. Куди? І сама не знає. Туману не було, та йшла наче у сутінках. Йшла і не помічала ні вулиць, ні стрічних односельців. З нею вітали­ся — не чула, йшла і йшла.

Йшла і раптом спинилася. Тополя... Так, це тополя — її тополя, посаджена ще комунарами...

Стояла й дивилася, дивилася й думала.

Учора підбили нашого винищувача. Упав у Онищенковім яру. Бігла, аж задихалася: може, живий? Може, удасться врятувати, сховати? Прибігла — самі уламки... Понура бре­ла додому. А вдома — радість: живий! По всій Безлюдівці гітлерівці і поліцаї розшукують нашого льотчика: значить — живий! На парашуті спустився...

Скільки не нишпорили, так і не відшукали. Об'яви розві­шали: ті, хто переховує радянського пілота, якщо його не видадуть «законній владі», будуть розстріляні «по за­кону»...

«Законній»... «По закону...»

Люди мовчки читали і мовчки всміхалися: село продовжу­вало жити за своїм законом.

Як заздрила Варя тій дівчині (вона чомусь була переконана, що це саме дівчина), яка, важачи життям, рятує льотчика. Значить, прийшла уже її година...

До дівчини — прийшла. І для братів Вариних (брати на фронті) година подвигу уже настала. А Варина? Коли вона прийде? Може, то буде не година — день, тиждень? А може, не один рік?

З низьких хмар почала сіятися мжичка, далину затягло туманом. Біля одного із шкільних будинків спинилася чор­на крита машина з гратами на єдиному віконці. У Варі стислося серце. Плачучи, припала до стовбура, обняла, при­тулилася щокою...
2
Хто ж він, її кривдник?

Що він за сила, лютий, її навіки непримиренний ворог?

Сонячного, березневого ранку послала мати до знайомої бабусі: за півцеберки картоплі та мала дати трохи солі. Бабуся жила далеченько — на Підборівці, аж на Харківсь­кій вулиці. Саме на тій вулиці і побачила Варя того ранку німецького солдата.

В Безлюдівці гітлерівці не стояли. Лиш дорогою на Змі­їв і на Харків досить часто моталися машини. Часом вони зупинялися, солдати шастали по подвір'ях, брали що зама­неться, а потім знов їхали. Тут же, на Харківській вулиці, ніякої машини не було видно, а німець виходив із хвіртки. Невже і в їхньому селі стоїть уже якась частина?

Але... Що це? Слідом за солдатом, повагом, з наприндже­ними обличчями виступають аж чотири здоровані із бляха­ми на випнутих грудях. Жандарми... Солдат — під кон­воєм...

На вулиці — натовп. Люди мовчки дивляться: такого ще не було — німці заарештували німця...

Варя затесалася у юрбу і раптом помітила біля себе шкільну подругу, однокласницю. Дівчина ця жила тут же, на Харківській вулиці. За рогом загурчав мотор — машина, видно, чекала на жандармів. До неї і повели німця...

Варя зайшла до подружки, і та їй усе розповіла.

Німець оцей — звуть його Гейнц Таксвейлер — жив у су­сідів. Недалеко від них є порожня, покинута хата, там він і оселився майже п'ять місяців тому. Сусідський хлопець — а він трохи знав німецьку — зайшов, розговорився. Німець спершу почав був пояснювати, що от, мовляв, відстав від частини, а потім признався, що просто не хоче воювати про­ти нас, і попросив дати йому щось із цивільного одягу.

З тиждень прожив німець у родині того хлопця, а потім перебрався до іншої сім'ї.

Гейнца «охрестили» Миколою. Гвинтівку і протигаз він закопав у погребі і в родині, і для сусідів скоро став зов­сім як свій. Діти хазяйки добре грали на балалайці. Гейнц любив слухати.

Розповідав про себе. Син робітника, разом з батьком пра­цював на фабриці. Перед самим нападом на Радянський Союз в їхній саперній роті прочитали наказ: брати росіян у полон забороняється, всіх червоноармійців і командирів розстрілювати.

Все це просто-таки приголомшило. І вже тоді Гейнц ви­рішив: це не його війна... В жовтні, коли рота стояла в Луб­нах, втік.

Пішки йшов до Харкова. Два тижні йшов. Від усіх дово­дилося ховатися: для одних — дезертир, для других — сол­дат ворожої армії... В Харкові хотів примудриться, отрима­ти талона на харчування. Не вдалось, ледве живий вискочив. Пішов навмання. На другий день примандрував до Безлю­дівки.

Вертаючись з Підборівки, Варя довго роздумувала: хто він, отой Гейнц? Так, він німець, але він не ворог... Правий батько: не в націях, у класах суть...

Отже, німецькі солдати вороги не тому, що вони німці, а тому, що вони служать фашистам.

А хто ж такі фашисти?

В школі, ще до війни, учителі пояснювали: фашизм — це остання надія капіталізму.

Фашизм, капіталізм... Досі ці слова сприймала, як щось дуже абстрактне...

Досі... Ось він, на її вулиці, отой фашизм. Спершу — на вулиці, а потім — настав такий день — і у саме Варине життя ступив кованим чоботом. На собі відчула, що вони значать, оті терміни...

А все почалося знов же із тої солі. Пішла Варя на цей раз аж у Харків — солі купити і сірників. Вийшла вдосвіта. Поки добралася до Кінного ринку, а вже й світанок, уже й скінчилася комендантська година.

Була неділя, ранок був теплий, погожий. Листя ще не роз­пускалося, та свіжий квітневий вітерець так солодко, так запаморочливо пахнув весною, що все оте гнітюче, тяжке, яке з приходом окупантів не відступалось і на годину, ніби пригасло, подаленіло.

Базар — як море. Чого лише на ньому нема, але які ці­ни... Склянка пшона — двадцять п'ять карбованців, склян­ка солі — тридцять п'ять. Є навіть сало і м'ясо, і не лише конина, та до м'яса страшно і підходити.

Варя і не підходила. Їй би книжку... Заглянула у той ку­ток, де на землі розкладені були просто-таки неймовірні ба­гатства, стала, дивиться, а про ціну на ті книжки і не пи­тає: все одно нічого купити не зможе, мама дала тільки на сіль та на сірники...

Скупилася, уже з базару виходити, а тут — поліцаї. Пе­регородили дорогу і всіх — крім хіба що зовсім ветхих ді­дів та бабусь — на грузовики.

• 
  Пустіть!
  
• 
  Ой боже!
  
• 
  Куди ви нас?
  

• 
  Куди? — поліцаї всміхаються. — Там побачите...
  

Повезли їх аж на ХТЗ — окопи рити. Фронт іще далеко, так от, значить, не певні вони вже в своїй силі, заздалегідь стелять соломку.

Соломка...

На підлозі у бараці солома аж чорна — брудна, стоп­тана. Спали всі покотом. Удосвіта — підйом, лопати в руки і: «Тафай, тафай! Рус, рапотай, рапотай!»

Варя — зуби зціпила: вона їм «нарапотає»! Хай чекають! Старалася: тільки наглядач одвернеться, а вона — навпаки, не риє, а засипає. На неї дивлячись, і всі так. А фашисти лютують...

За весь час Вариного перебування «на окопах» один день був найстрашніший — день народження Гітлера.

...Ізранку всі наглядачі — напідпитку. В обід їх уже хи­тало. А по обіді — почалося... Бігають понад краєм тран­шеї і строчать, строчать з автоматів — хто куди: хто вгору, хто вниз...

Люди — тікати, а вони — по людях... Хтозна, чим би во­но все закінчилося, коли б саме в цю мить не виринула з-за весняної хмари малесенька срібна цяточка. Мить — і лі­так уже над землею. Просто в очі сяйнули величез­ні червоні зорі! Дух забило від шаленої несамовитої ра­дості!

— Наші! Наші! — одним подихом вигукнули сотні голо­сів. Фашистів немов вітром здуло. Варя вихопилася на бру­ствер.

— Куди ти? Уб'ють! — закричала якась жінка.

Хай уб'ють! Як так жити!.. Аби хоч перед смертю поба­чити, як біжать, як спотикаються, як падають, як, випнув­ши зади, плазують у кущі недавно такі пихаті вороги.

— Наші! Наші!

Страшно почався цей день, а закінчився, бач, — радісно...

Що їх усіх чекає, чи відпустять їх, чи постріляють — ніхто не знав. І все ж таки найбільше гнітила думка: як там татко і мама?.. Не знають же вони, що з нею... Як їм хоч вісточку подать?

І били, і голодом морили, та все ж таки найгіркіше було попереду.

Батько й мати не знали, де ділася донька. Дізналися не одразу, разом з Варею на окопи потрапило ще кілька без­людівських дівчат. А через тиждень одна з них зуміла пе­редати на волю вісточку про себе і своїх подруг. Дізнали­ся батьки, почали носити харчі, а згодом і виручити зна­йшли спосіб.

Недалеко від Безлюдівки на хуторі Логачівка жив кол­госпник, що знав трохи німецьку мову. І тепер він згодився бути посередником у такій, як це вважали Варині мучителі, простій комерційній операції.

Йшлося про викуп. Так-так, саме про звичайний ви­куп. Раніше — тітка Горпина розповідала — зазівається пас­тушок, зайде бідняцька корова у шкоду до куркуля, а той уже й тут, як з-під землі вродиться — завертає корову на своє подвір'я, а з хазяїна править викуп.

Варя, коли дізналася, що її будуть викуповувати, спершу не повірила. Вчулося їй, чи що? Як це так — викуповувати людину? Не може такого бути! Могло... Так і було... Її справ­ді викупили.

Білявий, голубоокий шарфюрер, син власника ковбасної крамнички, до війни у Боннському університеті штудію­вав політекономію — все це, у присутності Варі, він сам просто-таки оголосив логачівському дядькові. Шарфюрер чо­мусь і з ним, як і з усіма місцевими жителями, говорив російсько-українсько-польським суржиком. Висловившись, недовчений економ протер пенсне, надів, повільно, уважно оглянув товар, подумав і тільки після цього впевнено наз­вав ціну.

За Варю він зажадав три пуди картоплі, сто штук яєць і десять курей.

Знов подумав і додав:

— Куріца — рєзать і... єта... Щіпат, щіпат...

Торгувалися недовго, якраз стільки, скільки це можна було робити: хазяїн живого товару, як він сам це пояснив щойно, був людиною високоінтелігентною і, звичайно ж