Ліна Костенко Записки українського самашедшого



Сторінка9/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

проповідники. Нелегали і неформали, кілери й наркоділери, і шахраї міжнародного класу. Як колись було все заборонено, так нині усе дозволено. Сипонуло, як з мішка. Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір. Часом щось таке загніздиться — ніякий протяг не видме. Словом, рік Чорного Барана не стоїть на місці, а людина все не в плюсі. Слідство у справі журналіста, вбитого у Багдаді, завершилось. Може, тому, що й не починалося. Просто надійшла відповідь, що то був нещасний випадок, цілком природний в умовах війни. Надалі такі випадки будуть іще природніші, оскільки солдатам коаліції надано імунітет безкарності за подібні випадки у подібних обставинах. Так що гати-стріляй по журналістах, розбомби весілля, торохни по святих місцях — все тобі спишеться, все тобі пробачиться, і ніякий Міжнародний суд тебе не засудить. Ще дивно, що звернули увагу на знущання у тюрмі Абу-Ґрейб. І навіть якомусь сержантові дали вісім років за зґвалтування. Могли б також списати на умови війни. Щоправда, у сенсі гуманізації воєн уже дещо робиться. Чув, наприклад, що одне військове відомство ініціює розробку екологічно чистих куль, які не містять свинцю. Тому що свинцеві кулі завдають шкоди здоров’ю убитих. А також непогана ідея — використовувати бджіл і метеликів для виявлення ядерної зброї. Я ще б порадив заворожені крила джмеля. Дуже ефективно, як показує досвід України. Знову спалах на Сонці. Геофізичне збурення. Потоки плазми, мабуть, досягли Землі. Болить голова, дружина прикладає кубики льоду до лоба. Вночі не можна заснути, суне вантажний транспорт, деренчать шибки. Втекли на дачу до Борьчиної матері. Бо хоч яка вже там обгоріла дача, та ми й самі погорільці власної долі. У кожному разі якась травичка, якась тінь. Машину вела Ґламур. Фактично, це дуже красиво, коли така камея сидить за кермом. Особливо руки, гарні жіночі руки на кермі, з димчастим топазом у персні. Моя дружина сиділа поруч з нею, на передньому сидінні, вони перемовлялись, а ми з дітьми, двоє, вважай, мужчин, мовчки сиділи за ними, мов загіпнотизовані тим топазом. Ця вишукана Ґламур виявилася така неледача, а Лев, інвертований на пустелю, такий натхненний її присутністю, що за ці пару тижнів ми й напрацювалися, і відпочили, та й дух згару вже не так дошкуляв. Дача, ясно, стояла, мов привид, але веранду обплів виноград, город вже не глушів у бур’яні, під вікнами цвіли мальви й жоржини, хлопці шастали як у джунглях, Борьчин шнаусер весело дзявкотів. Жінки ходили в бікіні, ми собі теж зробили Анталію. Спали — хто на веранді, хто в недогорілій кімнаті, Лев інвертувався на горище по вузенькій драбині і спав на свіжому сіні, яке сам же й накосив. Борьчиній матері наснилося, що горять двері. Вона серед ночі схопилася й кинулась до вікна. Лев, інвертований на пустелю, з гуркотом злетів з горища, перехопив її, заспокоїв і одніс на руках до ліжка. Але, з усього видно, баналу не буде, бо зразу ж вийшов на ґанок, викурив сигарету, а потім тихенько, щоб нікого не збудити, побрався назад на горище. Телевізор тут не працює. Газет нема. Відпочили. А приїхали в Київ, знову те саме. Сусіди в паніці, зачиняють кватирки, кажуть, вибухнув «саркофаг». Потім з’ясувалося, що нічого подібного, даремна тривога, а не полишає відчуття, що рано чи пізно вибухне. Суспільство підміноване чутками. Психіка перевантажена. На такому ґрунті виросте будь-який психоз. Дедалі більше людей з ушкодженою психікою. Може, я теж один з них, бо чого ж я живу не своїм нормальним людським життям, а божевільним життям світу? Коли я останній раз от просто так полежав і подивився у стелю? Коли прочитав якусь книжку? Уже й не пам’ятаю. Ще мемуари, документалістику, наукову брошуру, а література не йде. Може, така література, чи такий я? — Це література перехідного періоду, — каже мій батько. — Прийде наступне покоління і створить справжню. То вже ж прийшло. І створило. Новий скандал, наразі дипломатичний. Напився працівник посольства, високодостойний репрезентант України — колись один такий упав під стіл у Канаді, тепер відзначився в Польщі. Затриманий у нетверезому стані за кермом, вчинив опір поліції, а доправлений у відділок, бешкетував ще й там. От якби вже той консул теж упав десь під стіл. Але чому я думаю, що це саме він пише моїй дружині валентинки? А може, це той підліток з вікна навпроти задивився на неї? Чи спортсмен, що бігає щоранку у нас під вікнами? Чи старенький професор з її кафедри, чий погляд на неї відмолоджує його душу? Вона ж скрізь, де пройде, за нею голови повертаються, як соняхи. Сонце моєї долі, якір моєї свободи — жінка! Вчора вона мене бачила у вікні перукарні. Я саме сидів у кріслі, наді мною блискали ножиці. Я завжди ходжу до цієї перукарки, мила дівчина, меланхолійна, уважна, добрий майстер, не вколе, не обчикрижить. — Я бачила, як вона торкала твої скроні, — каже дружина, — як вона повертала тебе за плечі і дивилася на тебе у дзеркалі! Вона ревнує, не може бути, вона ревнує! — Ну, торкни мої скроні, — кажу я, — подивися на мене у дзеркалі. Я тебе кохатиму, а ти дивися, тепер нас четверо, ревнуй мене до самої себе, ревнуй! Я сам ревнував її до свого двійника, якого вона так пристрасно обнімала у задзеркаллі. Знову попались наші Синдбади, флібустьєри чужого бізнесу, тепер вже у Перській затоці, під панамським прапором, з контрабандою іракської нафти. Запевняють, що нічого не знали, думали, везуть фіґи й фініки, гроші не пахнуть, нафта, виявляється, теж — а це уже мародерство, це вже з розряду моральних катастроф України. Але вона звикла. У неї скрізь стоять кораблі, то за борги, то за контрабанду, то за наркотики. Але я не звик. В цій країні стає соромно жити. Я вже не записую, а скидаю інформацію на диктофон. — Ось, — кажу дружині, — послухай. У центрі Багдада вибух. В Ізраїлі вибух. Біля Коморських Островів виловили аномальну рибину. Нельсону Маиделі 85. У чорнобильську церкву передали мощі святого Феодосія. У Москві розкрили банду «оборотнів» у погонах. І в Києві розкрили аналогічну. А може, вона й не аналогічна, а все це — один і той самий розгалужений спрут? Затримано тутешнього «оборотня», офіцера, що в процесі демократичних перетворень перетворився на організатора банди. Він заявив, що знає, хто вбив Ґонґадзе, але скаже тільки в суді. — Значить, до суду не доживе, — коментує дружина. — Умре в тюремній камері за таємничих обставин. Як у воду дивилася. Він таки вмер, той несподіваний свідок у справі Ґонґадзе, недавно затриманий «оборотень», організатор банди, він же й борець з організованою злочинністю, а відтак втаємничений як у злочинність, так і в боротьбу з нею. Помер раптово, у тюремній камері, за таємничих обставин. Тіло хутенько піддали кремації, наступного дня уже й поховали. Встиг, правда, якось передати листа до якоїсь громадської організації, назвав, кажуть, імена убивць і натякнув, що існує тільки йому відомий, глибоко законспірований сховок із сенсаційними викриттями у справі Ґонґадзе. Але вже через пару днів Генпрокуратура запевнила, що нічого нового у тому листі нема. І в сховку нічого нема. Порожній. Враження таке, що слідство замітає сліди. Тіні хіросімських журавликів пролітають над світом. 58-ма річниця. Той льотчик, Клод Ізерлі, збожеволів, скинувши атомну бомбу на Хіросіму. Тоді там загинуло понад чверть мільйона людей. їхні опромінені скелети гналися за ним все життя. За теперішніми політиками не женуться. Щойно мер Хіросіми закликав назавжди відмовитися від атомної зброї, як тут же Північна Корея заявила, що продовжить ядерні випробування. Люблю Куросаву. Його фільм про Нагасакі. Взагалі всі його фільми. Пам’ятаю, як у «Снах Куросави» людина струшує піджак від радіації. Мені здається, що це я струшую піджак у своїх чорнобильських снах. Біля Канарських островів затонув човен з іммігрантами з Марокко. Теж хотіли на Канари. Судять терориста, що торік підірвав нічний бар на острові Балі. Майже мій ровесник, трохи старший. Його судять, а він усміхається. Засудили до смертної кари — усміхається. Його так і назвали: «Усміхнений терорист». А що ми знаємо? Він тамтешній, здається, з острова Ява. Може, у нього своя філософія смерті. Може, він хоче, щоб його поклали під великим деревом. Може, він не усміхнений, а в них так годиться. Просто час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом. Ну, і вони ж хай не лізуть до нас зі своїм. Але тепер уже пізно. Перемішалися племена і народи. І все посіяне вже зійшло. А й справді, чому я все це записую? Теж мені літописець Нестор. Батько каже, що це в мене від діда, теж любив писати. При арешті конфіскували. І читати любив, навіть у таборі примудрявся діставати книжки. Був дуже здібний до мов, у в’язниці вивчив німецьку. Потім йому інкримінували — чому саме німецьку, може, він німців чекав? А йому хоч і самоанську, аби підручник, і ту б вивчив. Оця спадкова цікавість до світу у мене в генах сидить. Але кому потрібні ці мої Записки? Хто їх буде читати? Син мій — це вже покоління інших пріоритетів. Старі люди відходять. Молодим байдуже. І все ж дружина каже: — Пиши! Принаймні для себе. Скинув на дискетку, дав почитати Леву, хай прогляне у своїй пустелі. Прочитав. Зацікавився. Але каже: — Некомфортне чтиво, навряд чи хто надрукує. Якийсь глобальний роман чи що. Втім, спробую, покажу у себе у видавництві. Ну, це він перебільшує. Куди мені до роману? Я ж не письменник. І всю цю глобалізацію я не люблю. Просто якщо від мене нічого не залежить, то і я не залежу ні від чого. Я тримаю свою лінію оборони. Видавництво й справді не взяло. І їх можна зрозуміти. Вони вже були прогоріли на українській літературі, і тепер їм потрібні гарантії, що видання не буде збиткове. А хто ж їм такі гарантії дасть? Тим більше, під невідомого автора. От якби я сам спонсорував це видання і сам закупив тираж, тоді інша річ. А так вони покрутили дискетку в руках і навіть з деяким жалем віддали. Порадили підсилити інтригу, підкинути сексу, сублімувати інформацію в детектив. І неодмінно щоб хтось подбав про розкрутку. Ясно, я цього всього робити не буду. Це ж не белетристика, це Записки. Як написалося, так написалося. А щодо інтриги, то це вони даремно, інтрига скрізь і у всьому. Глобальні сюжети не потребують розкрутки. Вони цілком достойні пера комп’ютерної мишки. Самі урагани чого варті. Жаннет і Ель-Ніньйо, Ізидора і Френсис — як вони перегукуються через океани, як вони прагнуть одне до одного! Це великий роман. Це Трістан та Ізольда стихій. Або той німецький учений, що шукає слід снігової людини десь у горах Північної чи Східної Європи, — хіба це не пригодницька повість? Чи снайпер-невидимка у «Шевроле-каприз» — не психологічний трилер? Чи недоторканні бандити у парламенті — не детектив? Чи послати хлопчаків під Вавилон — не історична трагедія? Дружина каже, що пошукає інше видавництво. А я кажу, хай видавництво пошукає мене. Жартую, звісно. Нікому я не потрібен. Зрештою, скину в блоґ, опублікую у віртуалі. Якась жива душа прочитає. А може, й озветься. «Кисакукутьіскаковагорода?» Сьогодні потрапили в дощ. Возив дружину на закупи, щоб їй самій не ходити, а вже коли під’їжджали до двору, линула злива. Вода заливала скло, я зупинив машину. Ми сиділи, як у дощовій капсулі, омиті від усього на світі. їли виноград, сміялися і цілувались. У дружини були щасливі очі. Шкода, що такі зливи бувають короткочасними. П’ятий місяць іракської війни. Горять і вибухають нафтогони. Зброї масового знищення так і не знайшли. Саддама Хусейна теж не знайшли. Чутка, що він уже вбитий. Однак арабський супутниковий канал транслював голос, таки схоже, його. Оплакує смерть Удая і Кусая. Загрожує Америці. Кажуть, зголив свої сталінські вуса, відпустив бороду і тепер невпізнанний. Весь час у русі, ніде надовго не зупиняється. То його бачили в арабській одежі на задньому сидінні машини «Ніссан». То в напрямку сирійського кордону, то іранського, то раптом у місті Мосул — зайшов у лікарню, потім вийшов і розчинився у повітрі. Послали туди військові підрозділи, гелікоптери. Блокували квартал, обшукали будинки, а він зник, щез, мов крізь землю провалився. Ось уже й Маковія, середина серпня, перші птахи вже лаштуються відлітати у вирій. А нащо їм відлітати, у нас тут скоро свої тропіки будуть. Плавляться асфальти. Тануть вершини Альп. Перегріваються атомні станції. Парижани стрибають у фонтани. І пожежі. Страшні лісові пожежі. У Португалії згоріло майже сто тисяч гектарів лісу. В Іспанії палають ліси. Горить французька Рів’єра. В Австралії полум’я охопило величезні масиви. Біжать страуси. Хапаються за голову кенгуру. Убивча спека. Вчені заговорили про початок глобального потепління. Папа Римський з прочанами і туристами молиться в Римі про дощ. В Індії бомба вибухнула на мосту. У Багдаді біля йорданського посольства. Швидкий поїзд Київ — Варшава протаранив на переїзді авто «Міцубісі-Кольт», протягнув кількасот метрів, після чого машина злетіла в урвище. В Росії був спалах сальмонельозу. У Казахстані випадок «бубонної чуми». У Франції літак упав на дерево. У Китаї оперували дівчинку, у якої три ноги. Події начебто неспівмірні. Це якщо у світових масштабах. А в масштабах людської долі — моя дружина має рацію — сльоза дитини більша за космос. Для Борьки смерть його батька найстрашніше горе. Хлопчик, контужений на львівському авіа-шоу, а потім ще й травмований на «Норд-Ост», — це вже інший вимір біди. Ліберійський ампутант, про якого ніхто не знає, і астронавти з «Коламбії», про яких знає весь світ, старі самотні люди, що доживають віку в Чорнобильській зоні, і молоді хлопці, що гинуть на іракській війні, — усе це всесвітні лики трагедій, і нема їм числа. Як каже мій батько: «Буває горе велике, буває більше, а буває ще більше». В діапазоні таких градацій ми й живемо. — Читав би ти краще світську хроніку, — каже дружина. Лайза Мінеллі розлучається. Філіп Кіркоров обматюкав журналістку. У Брітні Спірс з’явився бойфренд. На якомусь курорті в Італії — міжнародний турнір зі спортивних поцілунків. У Роттердамі — чемпіонат з битви подушками. У Донецьку поставили пам’ятник Кобзону. Принц Савойський Емануеле Філіберто взяв шлюб з французькою актрисою Клотильд Куро. І вперше в історії людства чоловік оженився в космосі — російський космонавт українського походження з громадянкою СПІА. Щоправда, на своєму весіллі фізично не був присутній, бо саме пролітав над екватором, але його наречена стояла у штаті Техас і дивилася в небо, обнявши картонний силует коханого. Час нам усім дивитися в небо. Наш земляк космонавт Попович сказав, що над людством нависла смертельна небезпека, і що наш порятунок — Космос. Земля з Космосу — блакитна, ніжна, пригадує він. То як же її, блакитну й ніжну, покидати? Тінейджер, той знайде собі заняття і там, увійде в галактичну мережу. А наш малий з його Гаррі Поттером? А мій батько у кріслі? А могила моєї матері? Один американський астроном вважає, що мільйони років тому у Марса був свій Місяць. Колись скажуть, що у Сонця була своя Земля. Наші миротворці уже на марші в пустелі, в камуфляжі піщаного кольору, добираються до місця дислокації. Броня розпечена, пісок шкварчить. Міражі мають обриси Вавилонської вежі. Читаю в проурядовій газеті: «Україна отримала свій шанс заявити про себе у шаховій партії, яка розгорнута на шахівниці планети Земля». Інших шансів у неї не було заявити про себе, крім як встрянути у чужу війну?! Колись Александр Македонський теж, між іншим, там воював. Але ж не лише кров і попіл — цілу цивілізацію після себе залишив, еллінізм. Зруйнував Tip, спалив, перекатрупив, але ж і заснував Александрію. Морський порт. Центр культури й науки, а згодом і столицю Птолемеїв. І зараз стоїть. А нинішні цивілізатори — що вони залишать по собі? Руїни, корпорації, синдикати? Людей на повідку у тюрмі Абу-Ґрейб? Втім, добре було Александру Македонському. Коні нафти не потребують. Мечі, списи, метальні знаряддя — це не бомби й ракети. Та й щодо їжі його фаланги були невибагливі: хряпне шматок козлятини між розпечене каміння, вином з бордюга зап’є і вперед. Та й взагалі, метафори кульгають. А надто, коли йдеться про світову шахівницю. Це не гамбіт Стейніца. Це гамбіт Буша. — А ти замислювався, хто придумав цей термін — глобалізація? — сказала дружина. — Нам накинули, ми й прийняли. А може, це Воланд придумав? Згадай глобус Воланда, що наливався вогнем там, де починається війна. Вона має рацію, все приймаємо на віру. А якщо й не приймем, то що від цього зміниться? Ти ж на цій шахівниці пішак, завжди над тобою нависають чиїсь пазурі й клішні, хочуть тебе переставити згідно своєї гри. І всі ці супутні терміни — новий світопорядок, золотий мільярд. А що за світопорядок, хто його запроваджує? Хто визначатиме цей золотий мільярд? А не золотий, отже, відбракують? За якими критеріями, за яким правом? Хто ті гросмейстери, що переставляють фігурки на шахівниці планети Земля? Уже ж колись сфери впливу ділили, пакти укладали. — Пам’ятаєш чаплінського «Диктатора», — каже дружина, — як він підфутболював глобус? Вони його таки підфутболять. Дванадцятий рік нашої Незалежності. Військового параду і на цей раз не було. І літаки не ширяли з огляду на недавню річницю скнилівської трагедії. Були оркестри і спортивні змагання. До свята виготовили мільярдний п’ятак. Напої продавали в безпечній тарі. Пройшов окремий президентський полк. На урочистих посиденьках виступив президент і ошелешив усіх заявою, що 12 років — це віха. Це цикл. І що цей цикл завершився. Увечері на Майдані відбувся концерт «Справжня українська якість», як і належить справжній українській якості, — за участю матьорої російської попси. Проте чемпіон світу, інтелектуал від боксу Віталій Кличко, таки дав українську якість, в дуеті з відомим співаком прегарно проспівавши Гімн України. Розчулені кияни подарували йому гетьманську булаву, і він її поцілував під аплодисменти Майдану. А що? Був би хороший гетьман, по-сучасному мовлячи, президент. Може, послав би їх усіх в нокаут. Зоряний дощ. Сподіваюся, що моя зірка Альґерат ще не впала. Вночі ми тепер з дружиною спимо на балконі. Боже мій, як це гарно — кохати жінку під метеоритним дощем з-під сузір’я Персея! Це такі феєричні ночі, непорівнянні навіть із тим місячним затемненням, бо тепер під зорями я бачу її обличчя. Імпульси нашої пристрасті не в пекучих кодах еротики, не в топографії ерогенних зон, а в нерозгаданих таємницях психіки. Бо інакше можна було б мати десять коханок, різної масті, різних темпераментів, але тоді б це були варіації сексу, чоловіча колекція, сума досвідів і утіх. А мені потрібна саме ця жінка, жінка з обличчям єдино коханої. Я вже не боюся їй не сподобатись. Я приходжу до неї в будь-якому стані і настрої. Втомлений і розбитий, в гуморі і не в гуморі. Це може бути жага і ніжність, бажання тепла й притулку, пристрасть до непритомності і вишуканість до перверсій. Мені не треба чорних ураганів плоті, знання грецьких поз і картинок з Камасутри. Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей. Наші миротворці вже облаштовуються в Іраку, базовий табір у долині Сенаарській, неподалік Вавилона. Це ж треба, навмисно не придумаєш, базовий табір біля руїн Вавилона! Як там було у пророцтві? Що коли впаде Вавилон і стане румовищем, і притулком для шакалів, то кожен, хто його побачить, «буде, вражений, посвистувати, дивлячись на його рани». Не знаю, чи посвистують наші хлопці, їм уже, мабуть, не до того. А чому б справді не побачити світу, як казав той хлопчина? Там же, куди не глянь, історія і легенда. І сам Багдад — чого його бомбити, краще б походили по музеях. Побували б на розкопках Ніневії, побачили б палац Сарданапала, а може, і який уламок клинописної таблички. Розпитали б про могилу Александра Македонського. Але їх там на екскурсію, мабуть, не водять. Вони ж, либонь, і гадки не мають, що знаходяться на території колишнього Раю. Ну, і що ж там вродило на Древі пізнання Добра і Зла? З голови чомусь не йде пісенька Вертинського: «Я не знаю, зачем, и кому это нужно? Кто послал их на смерть не дрожавшей рукой?» Це ж і мій син виросте, і його кудись пошлють «недрожавшей рукой». Неодмінно ж десь набрякатиме глобус Воланда, політики таки ж призведуть. То хай би й зійшлися, як хижі звірі, показали одне одному зуби і розійшлись. Але ж ні, покоління за поколінням посилають на війни молодих, здорових і гарних, а самі, як пінгвіни, розкланюються на самітах та фуршетах. Солдати коаліції, схоже, вже зовсім освоїлися в Іраку. Вже задивляються на їхніх жінок. Жінки справді шалено вродливі. Досить тих очей, що часом блиснуть з-за паранджі, як на тебе війне всіма казками «Тисячі і однієї ночі». Ще гримлять вибухи, ще палахтять нафтогони, ще на вулицях Фалуджі валяються мертві, а військові влади вже ініціюють мирні проекти. Сприяють створенню лояльних місцевих структур, засновують десятки газет для «конкуренції ідей», пропагують цінності вільного світу, крутять свої блокбастери й трилери з еротичними сценами, від яких солдати іржуть, а мусульмани закипають гнівом. Наївні цивілізатори, засвоїли б хоч би ту маленьку російську максиму: «Восток — дело тонкое, Пєтруха!» А то ж ідуть зі своїми поняттями у чужий універсум і дивуються, чому звідти каміння летить. Погано читаємо Нострадамуса. У нього сказано, що Велика Східна Війна триватиме сім років, а потім ще двадцять. Та ще й після того невідомо скільки. Друг озвався з Каліфорнії. Просить провідувати матір, розпитує, як вона. Сама ж вона йому правди не скаже. Що й хворіє, що журиться. І я не скажу. Недавно підвозив її на цвинтар до чоловіка, ледве провів між бордюрами. Квіти полили, сосновий віночок поклали. Нікуди вона не поїде. На кам’яному надгробку вже викарбуване і її ім’я, поруч із чоловіковим. Тільки дата смерті ще не проставлена. А недавно друг дзвонить, стривожений. З учорашнього вечора не може додзвонитись до матері, телефон не відповідає. І я, відчувши необхідність негайної дії, помчав до неї. Виявляється, не так поклала слухавку. І сидить, переживає, що він же мав подзвонити, а чомусь не дзвонить. Вона втрачає зір, майже нічого не бачить, просить йому не казати. Та я то не скажу. «Але що ж буде завтра однак?» Поправив слухавку, відразу ж задзвонив телефон. І я, відганяючи думку, що колись він таки не додзвониться, сказав йому якомога веселішим голосом: — От бачиш, а ти хвилювався. Помер ще один з улюблених акторів моєї дружини — Бронсон. «Пасажир дощу», один з «Чудової сімки», і чого він їй так подобається? Помер від старості й пневмонії, не красунчик, не супермен, а жорсткий, невродливий, з різкими рисами чоловік, схожий на індіанця, а насправді родом чи не з Литви, який, перш ніж зійшла його зірка на голлівудській Алеї Слави, встиг побувати і шахтарем, і льотчиком — літав на бомбардувальнику в часи Другої світової війни. — Це ж не якийсь стереотипний секс-символ, — сказала вона. — Це чоловік. Це мужчина, яким він повинен бути. Тоді й почуваєшся жінкою. A propos, мужчина. Сучасний мужчина, слід уточнити. Днями під час зйомок французького фільму у Вільнюсі актриса Марі Трентіньян отримала по голові від коханого, і в комі, з черепно-мозковою травмою була перевезена до Парижа, де й померла. No comments, як кажуть американці. Серіали серпня тривають. Землетрус у Греції. Торнадо в Америці. Тайфун в Японії. На заході Непалу селевий потік з гір накрив село. В Ємені якийсь тип увірвався в мечеть і перестріляв людей на молитві. І зовсім уже наприкінці літа вибухла бомба у місті Неджеф, біля священної для шиїтів мечеті імама Алі, зятя пророка Мохамеда. Убито понад сто чоловік, поранено двісті. Буквально на порозі мечеті загинув шиїтський лідер, дуже шанований там аятолла, що, своєю чергою, здетонувало нові акції помсти. Так що тепер не тільки коаліція на Ірак, а й суніти на шиїтів, шиїти на сунітів, всі на всіх загалом. Сказано, Вавилон. Мабуть, існують якісь рефрени подій, суголосність у часі і в просторі. Знову затонув підводний атомний човен, і знов у Баренцовому морі, як і три роки тому, теж, здається, у серпні, але тоді атомний крейсер «Курськ», гордість російського флоту, а цього разу старий, списаний, якого вже доправляли на утилізацію. Море було неспокійне, вітром одірвало понтони, однак чомусь екіпажу було наказано не покидати аварійне судно. Дев’ять із десятьох загинули, один був родом із Севастополя. Почастішали чутки про небесні тіла, що можуть врізатися у землю. То там, то там бачили НЛО. Мешканці шотландського міста Файнбі наприкінці серпня нарахували їх аж 16. У парламент Японії вдарила блискавка. Біля Коморських Островів виловили аномальну рибину. Як нова політична нація заявили про себе піґмеї. Вони рішуче проти того, щоб їх їли сусідні племена. І знову чомусь було багато пожеж. Уже й спеки немає, а пожежі все не вщухають. Якийсь полтергейст. У Петербурзі горів Маріїнський театр, згоріли всі декорації. Палали дунайські плавні, пішли з димом тисячі снопів очерету. У Японії горів завод автомобільних шин. На Волзі — танкер «Вікторія», по ріці розпливається кілометрова нафтова пляма. У Криму згорів корпус пансіонату «Алмаз». Тепер на тому попелищі пожежники просіюють попіл, підтрушують обвуглені кісточки — шукають дворічну дівчинку. Поки що не знайшли, є надія, що, може, якимсь чудом дитя врятувалося. На Бермуди налетів тропічний ураган «Фабіан». На східному узбережжі Америки ганяє «Ізабель». А в Парижі на кладовищі Таїс відбувся масовий похорон жертв цьогорічної спеки — безпритульних, невпізнаних, спалених у крематорії. Так скінчилося літо 2003 року. В нашу поштову скриньку вкинула свою рекламу фірма «Штани». З курортів з’їжджаються депутати. Видно, добре відпочили, бо один з них сказав по радіо: «Я ще маю сили перескочити через паркан». Осінь почалася зі страшенної зливи. Діти бігли до школи, як гномики в капюшонах, з букетами розпатлошених айстр. На Подолі ревло й клекотіло, люди мчали, мов бокораші, доганяючи заламані вітром парасольки. Машини форкали, як бегемоти, сунули по фари у воді. Це був циклон з боку Одеси, надалі прогнозують з Балкан. Наш президент, як завжди, подався до Москви засвідчити свою відданість ідеї Єдиного Економічного Простору. А заодно й презентував свою книгу, написану мовою сусідньої держави, гостро полемічна назва якої «Україна — не Росія» вразила всіх масштабністю історичного мислення. І вже через тиждень з початку осені стався перший інцидент з нашими миротворцями в Іраку. Солдат на блок-посту відкрив вогонь по мікроавтобусу, що не зупинився на його вимогу. Стріляв, пишуть, з метою самооборони, але — на влучення. Далі події розвивалися стрімко. Глобалізація так глобалізація. Тероризм тепер теж глобальний. Шість вибухів у Катманду. Два теракти в Ізраїлі. У Багдаді вже мало не щодня. В Росії на перегоні Кисловодськ — Мінеральні Води підірвано електричку. У Тегерані обстріляно будинок посольства Великої Британії. Чорна діра терору втягує всі країни. Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть. Ну, хай уже я з’їхав з глузду, хай та жінка з її горіхами, хай той «син Горбачова» з ретранслятором у животі, але уряди, президенти, наділені владою лідери, — куди ж вони ведуть людей і народи?! Пропадемо, згинемо, прикуті до своїх держав, коаліцій, блоків, ідеологій і упереджень, як ті божевільні до койок, і ні Христос, ні Аллах, ні Будда не просіють наших кісток крізь вселенське зоряне решето, і Космос не буде ідентифікувати нерозумне людство, що десь там на маленькій планеті знищило саме себе. 8 вересня. Міжнародний День солідарності журналістів. Журналісти поминають своїх колег. Торік їх загинуло дев’ятнадцять. Позаторік тридцять сім. Іракська війна забрала уже двадцятьох. Колись, пам’ятаю, був репортаж з якоїсь із громадянських воєн чи військових переворотів. Журналіст на задимленій стріляниною вулиці, а в спину йому якийсь розкарячений краб випускає чергу з автомата. Юнак падає, намагається підвестись, знову постріл, тіло затіпалося й затихло. І це ж встиг зняти його колега, оператор, у якого за плечима, може, стояла і його смерть. А в нас, у мирний час, вже й після Ґонґадзе? Одного вбили бейсбольними битами у під’їзді, у Слов’янську. Другий повісився у білоруському лісі. Третій загинув у Багдаді, розстріляний з американського танка. Після чого четвертий врізався в дерево на бориспільській дорозі. Ще один помер у готелі біля тюрми, у якій свого часу сидів за інакодумство, а журналістські дороги привели його знов туди, та й урвались під ранок. «Від гострої серцевої недостатності», — писали тоді газети. А що таке гостра серцева недостатність у 47 років? Це як у Михайля Семенка: «Я умру не від смерті, я умру від життя». А ще ж був той, якого знайшли мертвим на могилі матері в Одесі. І той, убитий молотком по голові, що витягли з річки Кальміус. І з ножовими ранами у Донецьку. І обстріляний у Полтаві картеччю. І головний редактор одеської вечірньої газети. І той, що його ще до Ґонґадзе вивозили в ліс, примушували копати собі могилу і, поставивши поряд каністру, погрожували облити бензином і підпалити. А якщо озирнутися ще й у 90-ті роки? Той, який чомусь вибухнув у власній квартирі. Той, що спалахнув смолоскипом на приміській колії. Той, котрого знайшли повішеним у старій котельні на околиці міста. Вже можна писати історію війни проти журналістів у нашій незалежній державі. То чи не час уже надати їм статус учасників бойових дій? Та й чи тільки у нашій? З тією лише різницею, що деінде журналістів стріляють, переслідують, кидають до в’язниць, а в нас тенденція більше до повішення, до шантажу, до убивства втемну, бейсбольними битами. У випадку Ґонґадзе — до відрубування голови. Так що якби який сучасний Бенвенуто Челліні, то тепер він мав би створити не Персея з мечем і головою Медузи, а бравого правоохоронця з сокирою у правій руці і головою журналіста у лівій. Друга річниця трагедії у Нью-Йорку. В Америці траур і в Швеції траур. Вчора там скоєно замах на міністра закордонних справ Анну Ліндт. Якийсь тип у супермаркеті накинувся на неї з ножем і смертельно поранив. Відкинув куртку, спортивну шапочку і звичайний побутовий ніж, і втік. Сьогодні вона померла. І така була дивна її усмішка з усіх газет і телеекранів — у день жалоби, коли вогники свічок рухалися вулицями Нью-Йорка, коли в небо вдарили два прожектори, символізуючи дві уже неіснуючі вежі, коли люди плакали і молилися біля того руйновища, і діти зачитували імена загиблих, — одна жінка усміхалася, та й та посмертно. Схоже, що трагедії стають буднями людства. І що люди вже їх сприймають в режимі дзапінґу — ввімкнув, вимкнув, перемкнув. Увечері дивилися передачу «Чи готові ви зустріти терориста на порозі свого дому?» Цілком слушне запитання, якщо Україна вже встряла у ту війну. Особисто я не готовий. Фільм називався «Вісь зла». А може, мені хто скаже, де тепер вісь добра? По-моєму, це такий шампур, на який уже всіх нанизано. Мені набридло. Господи, як мені все це набридло! То хоч була ілюзія, що варто боротися, що можна щось перебороти, змінити, виправити, а тепер — що? Ні рецепта, ні панацеї ніхто не дасть. Драбину Бог з неба не спустить, як біблійному Якову. Еманації всіх трагедій скупчились у ноосфері. Я що, прийшов у життя, щоб у мене його відібрали?! Навіть програмісти, в цілому народ стриманий і коректний, а й ті раптом збунтувалися і влаштували у Запоріжжі фестиваль — хто далі закине свій комп’ютер з його інтернетом, усі ці ноутбуки і сканери, принтери і модеми, хто потрощить к чортовій матері свій процесор або дисплей. — А тобі часом не хочеться, — запитав я Тінейджера, — пошпурити мишку, потрощити комп’ютер? — А як же тоді віртуальна держава на острові Косумель? — запитав він. Він має рацію. Свою реальну державу ми втрачаємо. Ми вже як той сухогруз, що недавно розломився у Чорному морі. Одну частину відносить у бік Європи, друга дрейфує до Росії. А на вцілілій кормі матроси варять борщ. 16 вересня. Три роки з дня загибелі Ґонґадзе. Резонансна справа так і не розкрита. Резонансу дедалі менше. Звикли й адаптувались. Лише колеги-журналіст и знову зробили живий ланцюг і запалили свічки. А поблизу того місця, де при лісовій дорозі було знайдене «таращанське тіло», встановили високий кам’яний хрест. Знову над Києвом пропливла тінь відрубаної голови. А цикл справді завершився. Недарма наші дони і шевальє так шастали у Москву. І поки наші патріоти скузувалися тут між собою, міняли принципи й конфігурацію, вони там наводили братні мости між народами, бодай частково регенеруючи СРСР під умовною назвою — Єдиний Економічний Простір. Навіть не спільний, а єдиний. І ось уже чотири президенти, як і тоді, у 1922-му, — чотири! — тільки тепер замість Грузії Казахстан — зібралися в Ялті. Готується договір. Знову заходимо на те саме коло. І скрипить нам та сама вісь. «Робимо перші кроки до зради», — сказав один депутат. Думаю, що вже передостанні. Більшість депутатів проголосували за, опозиція — проти, а решта всі перемовчали. Я пив каву і боявся підвести очі на дружину. — Знаєш, — сказала вона, — я вперше відчула такий сором за мужчин своєї нації. Не так страшний той договір, як те, що вони такі безхребетні. І додала зовсім тихо: — Це ж не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю. Що я можу їй сказати? Я схопився б за зброю, я пішов би на барикади. Мій День Гніву уже настав. Але у нас в яку ситуацію не ступиш, гарантована провокація. Ти кинешся на барикади боротися за правду, за справедливість, «За вашу і нашу свободу!» — я дуже люблю це гасло польських повстань — а поруч раптом вигулькне ідіот і наверзе такого, з чим ти себе не можеш ідентифікувати. Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів. Вересень на відльоті. А там і жовтень. Тринадцята річниця нашого голодування на граніті. Нашого політичного голодування. Та скільки там тої політики було, багато ми тоді вимагали? Вимоги практично були мінімальні, зате вибух протесту максимальний. І річ не в тому, що того граніту вже нема, річ у тім, що немає тих нас. А Україну таки докотили до прірви. І знову треба боротися, знову треба хапати голіруч те колесо Історії, щоб не зірвалося. Але хто, хто здатен тепер це зробити?! Вистачило ума скористатися свободою, на інше не спромоглись. Хоча барикади у нас є. Є навіть Остання барикада. Щоправда, це не остання й не барикада, а всього лише кав’ярня, де тусуються, п’ють вино і жують канапки. Та ще був один бренд барикади — бренд! — бо тепер навіть барикаду можна звести до бренду, — однойменна телепрограма, де молоді інтелектуали вербалізували свій сарказм. Верді вже тут нічого робити. Урочисто завершується Рік Росії в Україні. У Москві фестиваль «Вареники без кордонів», танці і співи. Здійснено дружній транснаціональний переліт на теплових аеростатах. Гігантські повітряні кулі, стартувавши в Москві і подолавши п’ять тисяч небесно-земних кілометрів, приземлилися на Майдані Незалежності, додавши ще й спортивно-святкового пафосу до ідеї Єдиного Економічного Простору. Президенти України й Росії безнастанно зустрічаються. Йдеться до ратифікації договору. І, очевидно, на розвиток ідеї Єдиного Економічного Простору Росія раптом почала будувати дамбу навпрошки через Керченську протоку, пригрібаючи острів Тузлу собі. Щодня й щоночі підганяють по 100 КАМАЗів, вивертають у море тонни каміння й щебеню. Дамба стрімко росте в наш бік, ніби з дна морського підіймається кам’яний хребет якогось допотопного чудовиська. Міграція риби порушена. Здивованих островитян підбивають переходити в російське підданство. Україна обурилась: це провокація! — і виставила своїх прикордонників. Одне на одного дивляться у бінокль. Міністерство закордонних справ дає ноту протесту. Президент терміново повертається з Латинської Америки. Там тої Тузли кіт наплакав, але для пробного каменя дружби досить. Ось уже й тисяча днів нового століття. Сьогодні, 29 вересня, — тисяча днів! Завтра тисяча один день, отже, й тисяча одна ніч. А одвічна Шехерезада — Історія — розказує дедалі кривавіші казки. 1 жовтня. Перші втрати, перші свинцеві гроби з Іраку. Свій застрелив свого, з необережності, не знав, що автомат заряджений. І перекинувся бронетранспортер, задавив власного командира. Тіла з Багдада через Німеччину доправлять до України. І аж тепер з’ясувалося, що у наших миротворців екіпірування неважне, взуття натирає ноги. То чого ж ви їх туди послали, на ту розпечену «шахівницю»? Там же пісок під ними горить. Там же той ірано-іракський кордон, який їх кинули охороняти, одне з найнебезпечніших місць. Там їхній патруль вже напоровся на міну. Там же з-за кожного рогу на них чигатиме смерть. А осінь гарна. Листя літає, як золоті метелики. Поїхати б у ліс по гриби. Почути шурхіт сухого листя. Вловити димок від спалюваних картоплищ. Але скрізь по лісах таблички про радіацію. З малим не поїдеш. Самим не хочеться. Сиджу в інтернеті. Важка осінь. У Криму вбито татарську родину, шість людей. На обухівській дорозі під колесами депутата загинув 20-річний хлопець, що приїхав будувати елітні дачі, хотів заробити на весілля. У Мелітополі загинув ще один журналіст. Знайшли повішеним на ручці холодильника, кваліфікували як нещасний випадок. У Броварах знову вибухнула ракета. Цього разу не з військового полігону, а на приймальному пункті металобрухту. В Артемівську, на Донеччині, злетіло в повітря сто вагонів боєприпасів. Снаряди падають на місто. Комусь упало прямо на лоджію. Місто в паніці. Поранило школярку. Контузило офіцера. Все горить, траса перекрита. Дерева падають на лінії електромереж. І це тільки те, що потрапило в поле мого зору. Те, що я записав. Чого не міг не записати. У Черкасах чомусь стрілялися міліціонери. Якась загадкова серія суїцидів. І навесні ж там стрілився генерал міліції, специфічним пострілом у підборіддя. Ходять чутки, що це якимсь чином пов’язано зі справою Ґонґадзе, з перепохованням і підміною трупа, і що це не самогубства, а хтось усуває свідків. Але й цей сюжет пішов у затемнення. В Артемівську усе ще вибухає. Створено оперативний штаб. Склять вікна шкіл і дитячих садочків. Жителі збирають боєприпаси за містом, як розтрушені з машин буряки. їм не звикати. У 2000-му там теж вибухало. Дружина виводить мене на хвилю оптимістичних новин. В Австралії кенґуру врятував хазяїна, якого привалило дерево. З Тузлою нібито уладналося, зупинили дамбу. Австрійський спортсмен перестрибнув через Ла-Манш. Ілюзіоніст Девід Блейн завис над Темзою у плексиґласовій капсулі. А в тій самій далекій Австралії знайшли реліктову валлемійську сосну. Так що новий 2004 рік можна зустріти під сосною юрського періоду. І таки сталося повне затемнення Місяця, прогнозоване ще два роки тому. 8 листопада, в ніч на неділю, місяць був щез., як у Гоголя, на кілька хвилин. Ми з дружиною стояли на балконі, вона, сміючись, цитувала, як чорт підкрадався до Місяця і вже простягнув було руку схопити, але відсмикнув, посмоктав обпечений палець, дриґнув ногою і заскочив з іншого боку. Потім таки схопив і, дмухаючи, як на жарину, перекидаючи з долоні в долоню, сховав до кишені. А коли Місяць виринув, хмари побігли — уявлявся нам силует Вакули, що осідлав чорта і летів у нічному небі. А може, то була хмара, що несла вже торбу зі снігом. Вранці ми не хотіли вставати. Сніг таки справді випав. За вікном було біло-пребіло. Хотілося почати життя з чистого аркуша. Але, п’ючи каву, розгорнув газету і прочитав, що в Іраку, в місті Нассірія, загинуло дев’ятнадцять італійських військових, що брали участь у якійсь акції біля Вавилона. Жити перехотілося. Сьогодні передавали: в розшуку тисячі призовників, що ухиляються від осіннього призову. І від весняного ухилялись. Не хочуть хлопці в армію. Ні Україну захищати, ні в Ірак нести демократію. Нічого не хочуть. Зникла мотивація, нема відчуття Батьківщини. 18 листопада. Сьогодні загинув ще один миротворець. Молодий офіцер, перекладач з арабської. Застрелився з табельної зброї. Коротко. Без пояснень. А потім було ще й предивне повідомлення, що наші миротворці здійснили «блискучу військову операцію біля міста Ес-Сувейра». Змійкою у ЗМІ проповзло нове формулювання: «Участь у стабілізаційних силах в Іраку». Отже, їхали як миротворці, а потрапили у «стабілізаційні сили». Ну, і що ж вони там стабілізували? У Грузії Революція троянд. Народ вийшов на вулиці. Опозиція увірвалася у парламент, озброєна лише трояндами. З вікна президентського палацу вилетіло крісло президента. Що то Грузія — у них і глибокої осені Революція троянд! Але Україна — не Грузія. Там лінію оборони тримають живі. А ми вперше за всі роки заборон, а потім уже й суспільної амнезії, відзначили 70-ліття Голодомору. І, дослухавшись до американця з племені чероко, у якого в душі своя негаснуча свічка скорботи, поклали собі на пам’ять мільйонів жертв кожної останньої суботи листопада ставити у вікні поминальну свічу. Я стояв біля вікна і дивився у ніч. Рідко де горіла на підвіконні свічка. Рік пролетів, як дресирований тигр крізь вогненне кільце катаклізмів. На світовій шахівниці все щось ходило, падало, вибухало. І «Фабіан» шукав свою «Ізабель». Пройшли якісь дивні відімкнення світла. Столиці великих держав поринали у темряву. Люди застрягали в ліфтах, натикались на стіни. Сталося кілька землетрусів — у Японії на острові Хоккайдо, у Китаї. А найстрашніший — в Ірані, в ніч під католицьке Різдво. Загинуло кілька тисяч людей. І все ж вдалося під самий Новий рік з-під руїн врятувати вагітну жінку, а потім ще двох дітей, вичисливши їх за співом канарок із-під завалів. Наприкінці року заарештували Сад дама Хусейна, на його батьківщині в Тикріті. Витягли з-під землі, із якогось бункера, страшного, зарослого, експонували на камеру, заглядали в рот, підсвічували піднебіння червоним ліхтариком, на весь світ показавши, яка у нього кривава паща. Я розумію: ворог. Але є ж якісь закони військової і людської честі. Він уже переможений, полонений. Пощо робити з нього печерного чоловіка? Ось такий Дід Мороз під всесвітню ялинку людства. На якесь індійське село упав уламок боліда. В Егейському морі потонуло судно з нелегалами. Іспанському прем’єр-міністру набридло бути прем’єрміністром. От якби й нашому вже набридло. Та ж ні, він не тільки націлився у президенти, він уже став єдиним кандидатом від влади. Бо влада як влада — забезпечує собі наступний етап своїх реінкарнацій. Опозиція протестує, їй не дають слова, вона вимагає і, вичерпавши всі аргументи й засоби, блокує трибуну, зриває засідання, вмикає на повну потужність сирени й клаксони, навіть ночує у сесійній залі, спить на бойовому посту під трибуною. Крик, галас, зламані шиї мікрофонів. У парламенті — як у селі Мандрики з незавершеної повісті Гоголя «Страшний кабан»: «трескотня и разноголосица, прерываемые взвизгиваньем и бранью». Несамовитий шум, рев і завивання — фонограма нашої дійсності. Голова тріщить, на Сонці протоновий спалах. — Де ж твій віртуальний літак? — питаю Тінейджера. — Чого ж він не прилітає? — Мабуть, захопили віртуальні терористи, — похмуро відповідає він.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка