Ліна Костенко Записки українського самашедшого



Сторінка8/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




 

 

Новий 2003-й ми зустріли з батьком, в його родині. Недавно він переніс інфаркт. У сумі з попереднім це вже сигнал тривожний. Але він, як завжди, серед своїх книжок, біля свого письмового столу. Напівлежить у кріслі, усміхається нам очима. Пити йому не можна, він і раніше не пив, а тепер і поготів. Ми п’ємо за його здоров’я, за його нові переклади у новому році. Він блискучий перекладач, але ж з мов живих на мову ледь животіючу, отже, по-сучасному мовлячи, — у що він інвестував своє життя?! Я розумію, що батько відходить. Я розумію, що він теж це розуміє. Мені страшно за нього і за себе. Більше таких людей не буде, це вже останні. Він жив для України. Його батько вмер за неї. А я, а моє покоління… Ми якось дуже швидко втомилися, зрезиґнували. Нас тільки й вистачило, що на скепсис і на іронію. А скепсис — як сепсис для цієї нації в ЇЇ теперішньому становищі. Іронія гірка, як абсент. От вона й дивиться в різні боки, як ті двоє на картині Деґа. Хотілося музики, снігу і голосів нашої пам’яті. Натомість по телебаченню крутили печерний рімейк «Ніч перед Різдвом». Малий реготався до сліз. Дружина сказала, що введе у дисертацію дискурс новітніх рецепцій Гоголя в аспекті деградації культурного коду. За п’ять хвилин до Нового року виступив президент, урочистий, усміхнений, на тлі державного прапора, підняв до всіх келих шампанського, побажав народові щастя, добробуту й процвітання. Я глянув на Тінейджера, він сидів у навушниках, слухав голоси природи. «Январь того же года, случившийся после февраля», — сказав би гоголівський божевільний. Два місяці майже нічого не читав, не слухав, не записував. І що? І краще. Більше часу віддавав сім’ї. Ходили у філармонію, слухали «Адажіо» Альбіноні, і так було приємно додому йти пішки! Я давно не бачив примружених снігом вечірніх вогнів, я давно не вів під руку красиву жінку. Мені подобався її профіль, пахуче пасмо волосся, відкинуте вітром на мою щоку. Вона була схожа на варшавську Сиренку — стрімка, ніби у півпольоті, струм пройшов поміж нами, як в далекі дні перших побачень, я зупинився і цілував її просто на вулиці, перехожі думали: от шаленці, це ж треба так закохатися! — не знаючи, що в нас удома вже восьмирічний син. Все-таки озирнуся, що там врізалося у пам’ять. Біля берегів Австралії дрейфувало якесь містичне судно, не розбите, не пограбоване — риба в трюмах, рятувальні шлюпки на місці, а екіпаж зник. Ніби перейшов у якийсь інший вимір. У Шотландії приспали овечку Доллі. Скільки було шуму, коли створили цей перший клон, а приспали тихо. Бо ж народилася зразу стара, у віці своєї матері, часто хворіла. Наприкінці січня розбився американський шатл «Коламбія». Екіпаж з семи чоловік, серед них перший ізраїльський астронавт і дві жінки. Літав-літав, уже й вертався на землю, і раптом не вийшов на зв’язок за 16 хвилин до посадки. Що там сталося — вибух, недогляд, втома металу? Може, зіткнувся з метеоритом чи навіть з космічним сміттям? Уламки збирають від Техаса до Каліфорнії. У Гонконгу вже якийсь новий вірус. Грип не грип, пневмонія не пневмонія, а люди мруть. Хто каже: вірус мутант, хто — убуток бактеріологічної зброї. Вакцини проти цього нема. За сумою приблизних ознак назвали атиповою пневмонією. Все, чого ми не знаємо, є для нас атипове. Типове тільки людське божевілля, з яким людство множить наслідки своїх непрогнозованих дій. В Іраку шукають зброю масового знищення. Враження таке, що як тільки знайдуть, зразу вдарять по Іраку. А не знайдуть — тим більше. Кораблі коаліції курсують у Перській затоці. З авіаносців готові злетіти бомбардувальники. Америка хоче «встановити демократію в арабському світі», — пишуть газети. А моя теща сказала б: «Не лізьте в чужий город». Втім, в епоху глобалізації кому потрібна локальна мудрість моєї тещі? Франція, Німеччина і Росія проти війни в Іраку, а ми як ми. «Офіційної позиції України поки що немає». Я, коли чую такі реляції, хочу у віртуальну країну на острові Косумель. Скрізь по світу маніфестації. Рим клекоче. Париж протестує. У Мельбурні грандіозна антивоєнна акція. У нас теж протестують, але якось мляво. Ми вже не пасіонарна нація, наші детонатори давно вже заглухли, їх знищили, вивезли і знешкодили там за снігами. До того ж ми держава нейтральна, позаблокова, нас у війну не втягнеш. Проти війни теж. Але чомусь наш президент навідався до Перської затоки. Був навіть якийсь репортаж із Кувейту, однак це його турне залишилось малопоміченим. Неспостережливе у нас суспільство, не привчене питати. Живуть же люди. Мають шанованих президентів. Чехи, нарешті, обрали собі нового. Довго не хотіли відпускати Вацлава Гавела. Нашому аплодували б, якби пішов. Але він саме розвинув шалену діяльність під завісу другої каденції — хоче провести політреформу. Змінити систему. Вивернути її, як панчоху. З президентськопарламентської на парламентсько-президентську. У нього тепер три лебедині пісні: політреформа, компенсуючі потужності і Єдиний Економічний Простір. Але найперше політреформа. Щоб як прийде до влади хтось не з їхнього клану, то вже наперед урізати йому повноваження. А при такому складі парламенту це вже зашморг для України. Залишиться тільки вибити табуретку з-під її ніг, що охоче й зроблять наші дони і шевальє. — Мені вже не стане життя, щоб пережити ще один експеримент над Україною, — сказав батько. Помічаю, що він почав активно спілкуватися зі світом. Хоч який ще слабкий після інфаркту, але читає листи, відповідає, відтак одержує їх багато — з Москви, з Варшави, з Мюнхена, з Тель-Авіва. Малий навіть захопився філателістикою — географія марок фантастична, немає хіба що Буркіна-Фасо Тільки чогось сумно. Як тоді, коли Папа Іван Павло II облітав на гелікоптері місця своєї молодості. Дружина знову отримала валентинку, та ще й у формі серця. Певно, таки від консула — він уже, мабуть, посол. А я, хто я? В сумі своїх регресій на перспективу ніхто. Науковець, який не збувся, оператор комп’ютерних технологій, звичайнісінький майстер на викликах. Правда, кваліфікований, викликають у міністерства, офіси, редакції. І поки я там щось ремонтую, вони при мені розмовляють, наче я не присутній, наче я робот, додаток до технологій, часом такого наслухаюсь, у пресі не прочитаєш. А то якось розмовляли про батька, що от колись були знавці мови, перекладачі найвищого класу, а тепер всуціль калька з російської, переклад комп’ютерний, часом такі ляпсуси, що анекдот. Але що цікаво, вони про нього так розмовляли, наче він уже їм не сучасник, наче його давно вже немає. Може, це й правильно. Все повинно минати, бо інакше нічого не настане. Але коли минає твій батько… Боляче. Друг з Каліфорнії теж прислав валентинку. Умовно кажучи, валентинку, електронною поштою. Це зручно, це швидко, я теж так пишу. А все ж листівочка від руки, індивідуальним людським почерком, дорожча. Колись навіть вважалося нечемним надрукувати приватний лист на машинці. Або хоча б оці мої Записки. Записки тому й Записки, що їх треба писати, записувати. Переписувати, правити. Гоголівський чиновник щоранку стругав двадцять три пера, щоб написати свої екстракти. А тут набрав, залив, переставив. Мишкою клікну, маркером пробіжусь. Готово. Я вже й забув, який у мене почерк. За мене пише комп’ютер — кирилицею, латинкою, яким завгодно шрифтом, болдом, курсивом, італіком — чітко, красиво, акуратно, але мій почерк розсипався, від невжитку атрофувався, графологу тут уже нічого робити. Збереглися мамині листи, написані звідусіль, де вона була на гастролях. Я завжди знав, який у неї настрій, як пройшов виступ, чи дуже втомилася, почерк говорив про все. Збереглися батькові чернетки в шухляді — переклади він друкував на машинці, але шукане, сокровенне слово писалося від руки. Фронтові трикутнички польової пошти, зв’язані навхрест конопляною шворкою. Довоєнні листівки, поштівки з марками, епістолярій минулих літ. Більше таких раритетів не буде. Надалі нам світить високотехнічний глобалізований стандарт. А поки ми тут святкуємо День Валентина, у мусульман їхнє велике свято Курбан-Байрам. Мільйони прочан з’їхалися на Великий Хадж. Після молитви на горі Арафат здійснили обряд побиття камінням диявола. Але ті, що вже побили диявола, і ті, що ще не побили, не змогли розминутися і побилися між собою. Геніальна метафора. Диявол сміявся до сліз. Місяць лютий був справді лютий. Все обледеніло й оскляніло. Подібна зима, кажуть, була півстоліття тому, в рік смерті Сталіна. — Але тоді були великі сніги, — згадує батько. — А тепер морози на голу землю. Пропаде озимина. А тут ще й мер несподівано заявив, що вже у травні доведеться купувати пшеницю за кордоном. «Свою продали дешево, тепер будемо купувати дорого», — сказав він. Це не могло не сколихнути суспільство, що-що, а ковтальні рефлекси у нього розвинуті. Але уряд запевнив, що нічого подібного, пшениця у державному резерві є. Якщо, звісно, його не проточили державні миші. На кухню хоч не заходь, бо все щось почуєш із репродуктора. Один політолог сказав, що в нашому суспільстві більше не-громадян, ніж громадян. Ну, і що ж тепер буде? Не-громадяни ж їдять більше, ніж громадяни. І ремствують голосніше, що держава така й сяка. А це ж не держава винна, це ті, кого вони обрали за своєю подобою. Не-громадяни обирають не-громадян. І телевізор хоч не вмикай. Вродливий, етнічно вдекорований баритон натхненно співає: «Україно моя! Хай боронять тебе заворожені крила джмеля!» От хіба тільки й оборонять, що заворожені крила джмеля. 21 лютого. Міжнародний День рідної мови. Оскільки для не-громадян найріднішою є не-мова, тобто не українська і не російська, а гібрид-ерзац-мішанка, то, може б, саме їй надати статус державної? Думаю, це дуже об’єднало б суспільство — єдина державна, на всіх рівнях функціонуюча мова. Общепонятний суржик на субстраті фєні і мата. Мав рацію Лев, інвертований на пустелю. Не минуло й півроку, як наш новий прем’єр забув, що не збирався у президенти. Уже зібрався. Він уже по-батьківськи усміхається народу, вже готує програму, вже патетично закликає: «Ми повинні сказати правду друг другу, дивлячись в очі». А що, якщо я скажу? Тільки де ж ті очі, в які хочеться подивитись?! У Верховній Раді дебати. Ті, що вже побили диявола, і ті, що ще не побили, побилися між собою. Дебатують політреформу. Зчиняється такий рейвах, таке взаємопобивання камінням слів — сьогодні аж трансляцію перервали. Паузу заповнили Третім концертом для скрипки Паґаніні. І тут я зрозумів, у чому сенс життя. Ось він — музика. Навіщо я слухаю цей балаган, навіщо читаю газети, навіщо дивлюся всю цю чортівню, якщо можна слухати музику Паґаніні?! Але музика уривається, і знову інформаційний простір кишить новинами. Світ стрясають теракти, вибухи, катаклізми. Дивно, як планета ще крутиться, — це далеко не вальс. Однак у Віденській опері таки вальс. Там гримить, мерехтить і кружляє щорічний Віденський бал. Вишукані пари пурхають під люстрами по паркетах. Моя дружина раптом запросила мене, я не встиг здивуватись і повів її так вільно й легко, у нагати невеличкій кімнаті, у відсвітах Віденського балу. Ми так невимушено закружляли у вальсі, що я подумав: «Чому ж я раніше був такий скутий? їй же, мабуть, завжди не вистачало цієї краси, цієї магії танцю в понурих буднях!» Я дивився на ЇЇ відхилені плечі, відчував жагучу пластику її тіла, хотів притягти до себе, але вальс диктував дистанцію, і ми спалювали її самим лише дотиком зачаклованих музикою рук. — Ржунємоґу, — раптом почувся голос малого. І чари зникли. Він стояв на порозі, в піжамці, протирав очі — видно, Штраус його розбудив. Мені стало ніяково, незручно, ніби побачив себе збоку, з поправкою на ґротеск. Мабуть, це й справді смішно: на тлі вальсуючих у телевізорі пар незграбні силуети тата й мами, що кружляють, наступаючи одне одному на капці. А дружина засміялася, ляснула легенько його під задок і, вимкнувши Штрауса, відправила спати. Потім підсіла до мене послухати новини, і телевізор нам пошепки повідомив, що у Південній Кореї вибухнуло в метро, була величезна пожежа, сто тридцять людей загинуло, багато потерпілих і зниклих безвісти (тобто згоріли на попіл?) Спершу думали, що теракт (тепер же, що б де не сталося, думають, що теракт), але з’ясувалося, що пакет з вибуховою сумішшю кинув психічно хворий. Так закінчився февруарій. Я купив пучечок зіщулених пролісків у підземному переході і пішов на похорон. Батько хворий, не міг, я пішов замість нього — ховали вдову його друга, давно вже покійного. «Життя — це проходження тіней», — сказано в Біблії. От вони і пройшли. Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим! Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах. І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею. Ще одне мартобря. Ще одна експертиза «таращанського тіла», цього разу з Лозанни, підтвердила, що це таки Ґонґадзе. Там вже й тіла того немає, самі лише рештки у морзі. То, може б, уже провести якусь головну експертизу, якусь експертизу експертиз, чи спитати у Господа Бога: «Боже, ніхто не знає, де тіло Ґонґадзе, але ж Ти єдиний знаєш, де його душа!» І чомусь саме в цей день у Черкасах хотів накласти на себе руки генерал міліції (ще один генерал!). Вистрілив собі в голову. Вижив, але мовчить. Дивуюся, чому у нас і досі не розцвітає література. На наших сюжетах у нас давно вже б мали бути і Едґар По, і Стівен Кінґ, і Аґата Крісті. Або кінематограф. У нас же на кожному кроці Тарантіно й Хічкок. «Форум національного порятунку» давно вже анігілювався. Емоції вичахли й розрядились, як старий акумулятор. Людей уже не підважиш на вулицю. Однак опозиція призначає громадянську акцію: «Повстань, Україно!» Не повстане. Акції призначаються, а повстання — ні. До того ж вирує Масниця. Православний люд споживає млинці, не дуже кремпуючись тим, що пшениці таки на денці. Млинці у нас символ солярний, символізують сонце. Тим паче, остання неділя перед Великим Постом, тра відгуляти. Отож прийшла опозиція на Майдан Незалежності, а там у розпалі народне гуляння. Співають, танцюють, їдять гарячі млинці. Хіба повстанеш, коли морда вилискує маслом? Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк нє гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова. Цю чавунну пальму невтомно пропагує наш прем’єр, а тепер уже й кандидат у президенти. Вона вже експонується й рекламується мало не як символ нашої державності. Її освятили у Лаврі і вже відкрито взяли курс на Росію. Власне, освятили копію пальми. Оригінал у Петербурзі. — Метафора нашої вторинності, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Шапка Мономаха теж у Москві. — Зате гроб Юрія Долгорукого у Києві, — скипіла дружина. — Зауваження слушне, але чого ти з ним гака роздратована? Все-таки гість. — Ну, й терпи свого гостя, — сказала дружина. — А я не можу. Сноб. Цинік. Дивно, що вона його так не любить, у чомусь вони дуже схожі. Обоє категоричні, обоє без сентиментів, проблеми бачать наскрізь, діагностують жорстко. Може, тому й не любить, що схожі. Та я й сам його недолюблюю. Холодний тріск інтелекту і незворушна логіка. Однак не такий він і незворушний, коли бачить Ґламур. Його кидає в жар і в холод. Моя дружина зловтішається: — Диви, і йому ніщо людське не чуже. Атипова пневмонія крокує світом. Косить людей в Китаї, Гонконгу, Сінгапурі. Скорочено її називають SARS. Бояться пандемії. Цей вірус уже вважають другим, після СНІДу, попередженням людству. Але людство попереджай не попереджай, все одно, не почує. Може, тому, що тих попереджень уже стільки, що люди звикли й адаптувались. То вичерпуються запаси води, то нафти, то пореться озонова дірка, то летить астероїд. А це вже японці попереджають, що до Землі наближається Марс. Років через десять наблизиться на інтимну відстань. Спасибі за такий інтим. Вперше за шістдесят тисяч років пролетить так близько. Може врізатись. Ось тоді й злякаємося вже оптом. Тим більше, що у давніх римлян Марс був богом війни. У нього було три життя і одне безсмертя. Він був переможцем, а крім того, мав ще одну свою римську дефініцію — розширювач, тобто прирощувач імперії. Ми ж нічим не приростаємо, крім своїх нещасть. Може, через те я й розумію всі нещасливі народи. І маю надію, що хтось зрозуміє мене. 5 березня. Півстоліття з дня смерті Сталіна. З Росії привезли виставку посмертних гіпсових масок. Моторошне видовище ці гіпсові маски. Наче мертві обличчя замело снігами… Але сталінські вуса проступають і крізь сніги. Саддам Хусейн чомусь дуже схожий на Сталіна. Колись, в іраноіракську війну, аятолла назвав його маріонеткою сатани. І це, мабуть, недалеко від істини. Але ж бомба може не розібратись і влучити в іракських дітей. Сполучені Штати поставили йому ультиматум — або він полишить Ірак, або розпочнуться військові дії. Вони таки відкриють ворота у пекло. Вже призначена й дата початку війни — 17 березня, і її переможного завершення — 10 квітня. Отже, передбачається «бліц-кріґ». Саддам Хусейн звернувся до населення, щоб рили траншеї в садах. Шкода садів. Шкода Семираміду. ООН проти війни. Рада Безпеки проти. Але США надумали вдарити і вдарять. Зате потім, коли загрузнуть, весь світ впряжеться у ту війну, треба ж буде якось витягати ситуацію з кривавого бездоріжжя. Краще б не зачіпали біблійних місць. З біблійних місць можуть початися біблійні трагедії. Час обертається, як гігантське колесо, людство сидить, кожен у своїй кабіні, з острахом визирає: чи не почалася війна? 16-те, 17-те, уже й 18-те березня! Хвалити Бога, не почалась. У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене. В ніч на 20 березня війна таки почалась. Наймолодша цивілізація пішла на найдревнішу. По Багдаду випущено сорок крилатих ракет. Б’ють з кораблів у Перській затоці. Бомби скидають з неба. Багдад навіть не встиг заплющити очі. Вночі у клекоті вибухів вікна світяться, як золоте доміно. Операція називається «Шок і трепет». У кого шок, то це в моєї дружини. — Апофеоз чоловічої цивілізації, — каже вона. — Вони таки розв’яжуть третю світову війну. По світу хвиля протестів. Мільйони людей виходять на демонстрації. Називають цю війну бійнею, вимагають спинитися. Але їх в ім’я демократії розганяють кийками і сльозогінним газом. Коаліція штурмує Багдад. В Іраку розгулялись піщані бурі. Клубок прадавніх конфліктів завихорюється у вогненний стовп. Бог війни може бути задоволений. Меч у крові, щит відблискує полум’ям. Над людством з реактивним свистом проносяться літаки. Світ приростає джихадами. У Еквадорі в британське посольство шпурнули гранату. Країни відкривають свої кордони для біженців. А в нас тут свої імпрези. Міняли літеру в державному Гімні, щоб Україна на одну букву менше вмерла. Відновлювали давньоколишні норми правопису. Клялися, що не продавали «Кольчугу». Ніяк не могли вписатися у світовий контекст. Свистить наш конверсійний чайник на кухні. Це сигнал. Дружина вже погодувала малого, уклала спати. Настає наш особистий вечірній час. У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю, — може, це й маленьке щастя, але воно наше. Набираєшся тепла на цілий наступний день. Бомби б’ють по Багдаду. Рада Безпеки закликає перейти до гуманітарних акцій. Президент Америки грає в ґольф. А політична Феміда все щось зважує на своїх терезах. Спритні політики перестрибують з шальки на шальку. Перекидають гирки своїх інтересів. Свинцеві гроби чекають своїх вантажів. Наша держава ніби ж позаблокова і нейтральна, але вже муштрує хлопців на полігонах, лаштує свій протихімічний батальйон у Кувейт. Аргументи донів і шевальє такі: Україна неодмінно має бути присутня у миротворчих операціях. Це не воєнні дії, це гуманітарна акція. На те ж він і РХБбатальйон, щоб захищати населення від радіаційних і хімічних небезпек. Тут, в Україні, він уже захистив, тепер захистить у Кувейті. Що ж до воєнних дій, то вони там далеко. Редкая птиця долетить. І ось уже до Кувейту щодня відбуває по два літаки. Деякі миротворці кажуть, що їдуть захищати мирне населення, інші відверто — щоб заробити. А один солдатик сказав журналісту: «Я хочу світу побачити». — Який там світ на війні?! — плаче його бабуся. На Багдад сиплються тонни бомб. Вчора скинули дві глибинні. Ох, ти ж, світова Мельпомено! Сьогодні Міжнародний День Театру. Який кривавий спектакль! Кофі Аннан закликає припинити війну. Європарламент прийняв резолюцію проти війни. Але ворота в пекло уже не зачиняються. Трупи на вулицях Багдада. Почались епідемії. У Басрі ні води, ні світла. Місту загрожує гуманітарна катастрофа. Табори біженців замело піщаними бурями. Палає п’ятнадцять нафтових свердловин. Чорний дим валить на Кувейт. А вони думали — нафта. Наш РХБ-батальйон стоїть біля кордону з Іраком. Очі засипає пісок. Птиця, може, й не долетить, розполохана бомбами, а снаряд таки долетів і гахнув кілометрів за сто від нашого батальйону. І цілком несподівано для суспільства президент Буш назвав Україну в числі держав, що підтримали коаліцію. І чомусь наш президент не заперечив. Маленька Словенія заперечила, а велика Україна ні. Отже, потай вже перестрибнув, хитнулися лукаві політичні терези. І враз у кольчужній справі була поставлена крапка. Ось тут би й провести референдум, запитати суспільство. Ні. Президент ставить Україну перед фактом. Так вирішив він, так вирішив парламент. А потім, коли прийде час усвідомлень і наслідків, не буде з кого спитати. Вони вже всі будуть на заслуженому відпочинку, на державних пенсіях замордованої ними держави. От і вписалися у світовий контекст. Наших хлопців теж, очевидно, пошлють на ту війну. Чи їм хоч пояснять, куди вони їдуть, чого вони їдуть, що то за країна Ірак? У школі ж, мабуть, не дуже вчили. Я теж не дуже вчив. Але до чого ж ми задурені! Як нам змоделюють світ, так і бачимо. Ніби в Іраку тільки і є, що кривавий режим Хусейна, кубло тероризму і диктатура. Та ще ота зброя масового знищення, через яку почалася війна, але якої там так і не знайшли. Гортаю енциклопедію. «Весь Ірак — це музей під відкритим небом». «Ця земля — колиска кількох цивілізацій». Долини Месопотамії. Ніневія. Ріки Тиґр і Євфрат. Але ж дозвольте — Месопотамія, Межиріччя — та ж там жили перші люди після Потопу! Ріки Тиґр і Євфрат — це ж ті ріки, які протікали в раю! Отже, це десь там росло Древо пізнання, з якого з’їла те яблуко Єва. Отже, це там Каїн убив Авеля. Отже, з тамтешньої глини Бог створив Адама! Отже, звідти родом все людство?! Вітаю себе з печаллю пізніх прозрінь. Це ж там були геніальні арабські поети, філософи, звіздарі, математики! Це ж там на розкопках столиці ассірійського царства Ніневії знайшли бібліотеку з клинописних табличок! Це ж там творилася магія Сходу. Це ж звідти й Синдбад-мореплавець. Це ж там був і Вавилон — столиця царів, «золота чаша в руках Господа, з якої упивалися всі народи», як сказано у пророка Єремії. Де був і плач Вавилонський, і полон Вавилонський, і Александр Македонський, що увійшов у Вавилон тріумфально, та вже й не вийшов. Занедужав і вмер, там і похований. І викарбувано було на його кам’яному надгробку: «Цього клаптика землі вистачило тому, кому замало було всього світу». Чи ж збереглася його могила? Чи там уже кози пасуться… Але як же я раніш не подумав? Отже, й Вавилонську вежу будували там, у долині Сенаарській, нащадки Ноєві сукупно з іншими племенами. Будували поспіхом, косо-криво, нетривкий розчин вживали, гнали вгору без тями, не заклавши як слід підмурок. То воно й завалилося, і Господь змішав їхні мови, і вони перестали розуміти одне одного. Вавилон — це ж і означає у перекладі «змішання». Тільки тоді це було змішання мов, племен і народів, а тепер це зветься — коаліція. Може, не випадково Історія знову завертає на Вавилон? Може, сам Бог диктує нам цю метафору, а ми ще не чуємо?! Я сьогодні їхав, наче ж усе нормально, і раптом погнав на червоне. Сержант зупинив, питає, а я й сам не розумію. Згоден, порушив, а чому — не знаю. Не пив, тверезий, можу дихнути. Так, бачив і світлофор, і стрілочку, все бачив. Але ніби на мить випав із дійсності. Провалився в часі. Тепер же час вимірюється не часом, а катастрофами. Це якийсь розгром часу в мені. І мене в часі. Як це поясниш сержантові? Я мовчав, навіть не виправдовувався. Він хотів виписати мені штраф, я автоматично ткнув йому купюру, він автоматично взяв і раптом потис мені руку. Теж якесь випадіння з дійсності. Десятий день війни. Переможні кадри військової хроніки. За добу на Багдад було здійснено безліч вильотів, скинуто бомби й ракети з лазерним наведенням. Коаліція бомбила священне для мусульман місто Кіркук. Басрі загрожує епідемія холери. Іракський міністр інформації повісився. Від бронзового Хусейна залишилася тільки його ліва нога. Приниження переможених додає переможцям драйву. Та варто було першим солдатам потрапити у полон, пафос упав, у британській пресі з’явилося тривожне передбачення: «Це буде страшна війна». І ось уже перші оприлюднені втрати. Загинув австралійський журналіст. Іракські селяни з дробовика збили американський вертоліт. На американську базу в Німеччину привезли перших поранених. Америка як спам’яталась. Протестують журналісти. Протестують актори. Золотий Оскар не дочекався своїх лауреатів: нагороджені відмовились від нагород. У Техасі маніфестанти прив’язали себе до дорожних знаків, щоб зупинити рух. Але ж то рух на якійсь окремій трасі. А як зупинити рух на глобальних магістралях біди?! 31 березня. Понеділок і дощ. Останній день подання декларацій до податкової інспекції. Я можу не подавати. У мене зарплата не сягає податкової планки, і прибутків нема. Так що без клопоту. Ні я державі, ні держава мені. Вдома тепло, затишно. Дружина порається на кухні. Я плаваю в інтернеті. Час від часу одне до одного озвемось. Не поговорити, просто озватися. Малий притих, читає черговий том «Гаррі Поттера». Про Великих павуків і про Дерево, що гілками своїми, мов кігтями, хапає дітей. На що вже Борька з його прихованим потенціалом, і той читає. Дівчатка з їхнього класу закохані в Гаррі Поттера. На книжкових розкладках з’являються підробки й наслідування. Популярність книжки така, що, кажуть, уже повії на виклики з’являються в образі Герміони. Дванадцятий день війни в Іраку. Війська коаліції вступили в бій з гвардією Саддама. Загинуло вісімнадцять морських піхотинців. Переправа через Євфрат називається «Шляхом смерті». Нацгвардія Хусейна «Медіна» захищає Багдад. Навколо Багдада — непереборний «червоний пояс». Коли його перейдуть, тут усе й станеться. Перейшли. Не сталося. 5 квітня війська коаліції увійшли в Багдад. На острові Сицилія заговорив вулкан Стромболі. Американський літак вронив над Туреччиною дві ракети «Томагавк». Вчора була хляпа, сьогодні снігове царство. Згвинтилася земна вісь, пора вже садам цвісти, а воно сніг. — Послухай, — сказала дружина, — давай вип’ємо гарячого вина. От просто вип’ємо гарячого вина і все. І ні про що не будемо думати. Ми пили червоне гаряче вино. Ми ніколи раніше не здогадувались, що можна просто от так — увечері, без ніякого приводу, пити червоне гаряче вино і ні про що не думати. Малий спав, а ми швиденько зімпровізували Глінтвейн, додавши до вина гвоздики й кориці і мандаринових шкуринок. Ми навіть не розмовляли, а просто пили. І якось швидко сп’яніли, вона раптом заплакала, ніби в ній розтанула крижинка, я на руках одніс її в ліжко, і це була невимовно щаслива ніч, бо ми відчули самі себе, і сніг за вікном, і зігріли одне одного. Вранці вона не хотіла вставати, довго ніжилась, була субота, я приніс їй каву в ліжко. Малий проспав школу. — Ну, і хай, на здоров’я, — сказала дружина. Головне було нічого не вмикати, не слухати і не дивитись. Однак увімкнули, і знову дихнув на нас філіал земного пекла. На двадцятий день чужої війни у Багдаді загинув молодий український журналіст. Знімав вступ американських танків у Багдад з балкона шістнадцятого поверху готелю «Палестина». Танкістові щось здалося — може, блиснула оптика, — навів гармату і вистрелив. Закривавлене тіло з балкона внесло і вкинуло через вікно у кімнату, де працювали журналісти. Вони схопили його і другого вбитого, іспанського журналіста, стрімголов виносили їх на ковдрах до машин швидкої допомоги. Весь світ бачив ці кадри. Мабуть, і їхні рідні бачили. А що наш працював для агенції «Reuters», виходить, що танкіст відкрив вогонь по своїх. Воістину шок і трепет, тепер уже у всіх, Тієї ж ночі після тої звістки на чернігівській дорозі розбився ще один журналіст, машиною врізався у дерево. Брязнуло скло, відлетіли дверці, порозкочувались колеса. У того залишився маленький син, у цього чотири донечки. Тіло Тараса Процюка вже летить через Стамбул у Київ, тіло Хосе — в Іспанію, тіло Сашка Кривенка везуть у Львів. У небі розминаються мертві. На землі розбиваються живі. Але ж сьогодні 10 квітня. Час бліц-кріґу закінчуватись. І справді, невдовзі Пентаґон оголосив про завершення основних бойових дій. Американський народ радіє. На конгресі у Греції діточки роздають главам держав оливкові вітки. Джорджа Буша і Тоні Блера вже мало не висувають на Нобелівську премію миру. Американку запитали у прямому ефірі, що вона почуває у цей день. — Я щаслива, — сказала вона, — що все вже позаду і що іракський народ уже вільний. На жаль, місіс. Все ще попереду. Бліц скінчився, а кріґ — ні. Горить Багдад. Горить багдадська бібліотека. Плаче багдадський злодій — скінчилася його казка. Тепер вже не ті багдадські злодії, вони не літають на килимах, вони їх цуплять з магазинів, з палаців, з національних музеїв. Це ж тільки герої різні, а подонки всіх націй однакові. Завойовники теж. Розкрадено найдавніші пам’ятки шумерської цивілізації. Спалено сотні тисяч дорогоцінних рукописів. Вивезено кілька тисяч шедеврів. Нарешті хтось спохопився — створено Міжнародний комітет захисту культурних надбань Іраку. Пішли дні вже без чисел, єдино в чеканні, коли закінчиться цей кошмар. Солдати гинуть. Мирні жителі гинуть. Багдад лежить у руїнах. А трансконтинентальні компанії вже оголошують тендери. І наші туди ж, кілька українських компаній теж хочуть взяти участь у відбудові. Але ж пріоритет відбудови належить руйнаторам. Там же все розподілено вже, всі підряди і супідряди, тендери, кредити і транші. Як у дитячій лічилочці: «Цьому дам, цьому дам, а тобі — не дам, бо ти болван. Дров не рубав, води не носив, каші не варив, Багдад не бомбив». Тепер же не в тому річ, в якого бея під носом шишка, а в якого — нафтова вишка. Наш батальйон хімзахисту відкликають з Кувейту. Йдеться вже про те, чи посилати наших миротворців безпосередньо в Ірак? 80 % населення проти, але хто ж їх почує? Це якби перед виборами, тоді цінувався б кожен голос. Народні обранці схиляються до того, щоб послати. Виключно з гуманітарною метою, у цілком безпечний польський сектор, де вони заввиграшки охоронятимуть ірано-іракський кордон і жодної участі у бойових діях не братимуть. Водночас чомусь порушується питання — чи нададуть їм статус учасників бойових дій, щоб після повернення вони мали право на пільги. Ну, а хто не повернеться, теж не страшно. У Великій Британії вже дозволено клонувати людські ембріони, так що можна буде замовити клон. Тільки треба, щоб наш уряд передбачив це у бюджеті. Наближається Марс. Розповзається SARS. Вже й у Фінляндії зафіксовано перший випадок. У Китаї школи закриті на карантин. Люди ходять, як забинтовані, у марлевих пов’язках. І ось вона, радісна звістка. Президент Буш на борту авіаносця «Абрахам Лінкольн» оголосив, що війна в Іраку вже остаточно завершена. І тут же рвонуло, неподалік від Басри. Війна вступає в хронічну стадію. Сьогодні бачив Око Всевишнього в інтернеті. Може, це якісь візуальні ефекти, може, й справді комусь вдалося сфотографувати, але крізь хмари й галактичні туманності, в позасвітті загадкових безмеж, чиєсь незбагненне Око я таки бачив, — може, Бог хотів подивитися на місця колишнього раю, де Він створив першу людину, де колись один Каїн убив одного Авеля, а тепер той гріх розрісся до таких масштабів, що несила вже розібратись, хто кому Каїн, хто кому Авель. Усі для всіх не люди. Звична фонограма новин: голос муедзина з мечеті, гуркіт гелікоптерів, вибух, крик, машини швидкої допомоги — в Іраку, в Афганістані, у Пакистані. У Вифлеємі, де Божа Мати сповила Ісуса, куди східні царі прийшли поклонитися Йому, де Рахіль оплакала своїх дітей, — знову стріляють. Там, на полях Вифлеємських, де Руф збирала колоски, — тепер можна збирати осколки. У Туреччині знову землетрус. Труснуло так, що завалилася школа. З-під руїн витягли сімдесят дітей, але невідомо, чи це вже всі. Розкопують далі. Дивимося новини разом. Дружина коментує, жахається, скрикує. А сьогодні прихилилася до мого плеча і заснула. Заснула на піку світових трагедій. Нормальна реакція нормальної людини. А що ж іще можна зробити, коли нічого не можеш зробити? Воно гриміло, гуркотіло, трясло екран, вибухало, а я боявся поворухнутись, щоб ЇЇ не збудити. Показав малому очима, щоб вимкнув телевізор. Він вимкнув, і вона зразу прокинулась. Від раптової тиші. Бо її ж тепер не буває. У якому світі ми живемо? На ніч нам показують хорори й трилери, зранку ми входимо у світ реальних кошмарів, децибели трагедій такі, що уже перестаєш їх чути. Нас привчають до кривавих видовищ, до пласких понять і печерних емоцій. Нас постійно тримають на подразниках, ми вже не здатні на потрясіння, інформація, як з бранспойта, збиває з ніг — може, це так і задумано, щоб ми перестали бути людьми?! Нас підхопило якимсь грязьовим потоком, і несе, і не дає стати собою. Сурмлять фанфари секс-революції. Продукується порно і еротичні шоу. Тепер найбільший комплімент жінці — що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ — прерогатива шльондр. Але мої критерії застарілі. Хай живе свобода інстинктів! Жінки прагли рівності — вони її мають. Вже не тільки борделі, є вже й новий вид обслуги — спраглу ласки жінку може обслужити за викликом — як їх тепер називають? — жиґоло, халстер, сексуальний робот для жіночого вжитку. Так що здоровий гицель тепер без роботи не залишиться, на край-біду піде у халстери. Десь у Європі вже відкрився перший публічний дім у маскулінному варіанті. Йдучи у ногу з часом, його відкрив колишній альфонс. Свобода, рівність і блядство! — такий парафраз охлократії. Естетика нуворишів. Диктат грошових мішків. Моральний ексгібіціонізм придурків. На цьому постане література нового часу. На цьому розквітне шоу-бізнес. На цьому нові покоління втрачатимуть сенс життя. Словом, нарешті знайшли себе. Можна злізти з дерева, можна вилізти на дерево. Свобода. Бандитські серіали нашого телебачення плавно переходять у нашу дійсність. Відбувається якесь перетікання ідей, фабул, сюжетів. Тільки й чуєш: там убив, там зарізав, там знайшли розчленоване тіло. Почастішали грабунки у поїздах, розбійні напади на дорогах. У Дніпропетровську розкрили банду кілерів, що приймали замовлення по інтернету. І в Києві теж, під спортивною вивіскою. Якась проліферація банд, ніби вони розмножуються вегетативним способом. Деякі фільми вже просто, як інструктаж. Як пограбувати банк. Як зробити вибухівку. Якась дівка позбулася суперниці, вкинувши у ванну ввімкнутий у розетку фен. Потім так і пояснила в суді — бачила по телевізору. Якогось підлітка затримали за підозрою у вбивстві батька, матері, брата й сестрички. А він просто відтворив якийсь трилер, навіть зробив контрольний у голову. Діти в цих еманаціях звірства перестають бути дітьми. То дві подружки замордували третю, то якісь лобурі тероризують увесь клас. А недавно у московській області троє підлітків затягли у гараж калічку, інваліда дитинства Рому, назнущалися з нього й викинули, ще живого, у річку Звіроножку. Щось багато звіроножок розвелося по світу. Це ж із них потім рекрутуються скинхеди, бузувіри, недолюдки. Словом, як у тій комп’ютерній грі. Якщо той не уб’є того, то той уб’є того. Перемикаю канал за каналом, сюжети як на підбір: «По дороге в Балтимор ее должны убить», «Ваш долг искать убийцу, а не любовника моей жены», «Она или не она заказала киллера?» Не державною мовою? Будь ласка, державною: «Я відірву твою голову і запхну тобі в зад». «Ще два трупи. Шостій жертві відрізали вуха». «Третя жертва залишилась без язика». Анонси у тому ж дусі: «Бандитский Петербург». «Убойная сила». «Менты». А до чого ж тут ми, по цей бік екрану? Я ж не пройдисвіт і не маніяк, я не збираюся грабувати банк і найматися в кілери, я не ходжу до проституток і не напиваюся в барах, — чого ж мені нав’язують ці сюжети? Чому я мушу стежити за перипетіями долі злодія і наркомана, бандита і повії? Зрештою, це моя приватна територія. Це мій дім, мій телевізор, мій життєвий простір. Це мої вікна, мої двері, в які я не пустив би ніяку погань. Чого ж ви лізете через екран?! І все-таки, однієї пізньої ночі, коли нам довго і щасливо не спалось, трапилося побачити гарний французький фільм з Анні Жірардо. Звичайнісінька ніби історія. Як зустрілися двоє. Як невідомо чому і звідки налітає цей гарячий вітер. Як виникає не просто потяг одне до одного, а якась непереборна туга одне за одним. Коли жодних слів, жодної постільної сцени, вони тільки дивляться одне на одного. Як ми тепер з дружиною. Як наш Лев, інвертований на пустелю, на Борьчину матір. І як, мабуть, той консул на свою недосяжну Ліліт. — Слухай, — сказала дружина. — Ми випали з культурних контекстів. А й справді, коли ми були останній раз в театрі чи в якійсь галереї? Коли слухали оперу чи ходили в музей? Телевізор та й телевізор. Пішли на виставку сучасного авангарду. Круто відірвалися. Найбільше вразила «Марія № 142». Пронумерована Марія це вже щось. Куди там Пікассо з його «Жінкою в кріслі»? І всі модерністи разом узяті. А втім, чого я дивуюся? Я ж теж пронумерований. Ми всі пронумеровані. Оприходували нас, пронумерували, видали ідентифікаційний код. Довжелезну десятизначну цифру, а що вона ідентифікує? Реєстр фізичних осіб для податкової інспекції? А де наша людська ідентифікація? Національна? Культурна? Чи в епоху глобалізації вже не треба? Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. Приміром, дриплінґ. Що в руки трапило — віхоть, лопатка, дірява бляшанка, кулінарний шприц — квецяй, маж, не кремпуйся. На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. Шок, скандал, провокація — ось ферменти мистецтва, його елітарний тренд. Все має бути спонтанне й гранично відверте — як фізіологічний акт, як бажання лайнутись або відлити в неположеному місці. Відливають на все. На батька, на матір, на літературу, на історію. Сміються до гикавки над самим словом «патріотизм». Я вже навіть не страждаю від цього. Цілковите розуміння, що від тебе нічого не залежить, звільняє від відповідальності. У нас є шевальє. Хай відповідають. Але вони щось дуже почали вчащати до Москви. Візити щодалі неофіційніші, приязніші, з поцілунками й гостюванням на дачі президента Росії. Відновлюються радянські традиції, взаємний обмін святами. Той рік був Роком України в Росії, цей — Рік Росії в Україні, «…того и гляди, что опять появится красная свитка», — цитує дружина Гоголя. Але якось це контрастує з побожністю недавніх членів партії. Ридає Сталін на тому світі — як швидко перелицювалися його кадри! То ж були такі атеїсти, а тепер б’ють поклони і хрестяться. Ось привезли мощі Андрія Первозванного, прибув архимандрит Христодул з Афона. Президент і його достойники приклалися до святої стопи. Яке зворушливе навернення до релігії! Наче й не їхня партія руйнувала храми, наче й не вони випускали ракету «Сатана». У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусиль пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити що завгодно. Обікрасти його, принизити. Привласнити його власність. Вирубати його ліси. Возити ядерні відходи через його голову. Будь-яку дамбу навісити йому над головою. Схаменеться, коли вже пізно. — Що ж ти хочеш від суспільства, яке за одне століття пережило три суспільні формації? — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Монархію, та ще й російську, соціалізм, не апробований на дрозофілах, а тепер ще й олігархат під псевдонімом «демократія». Ніколи не жило нормальним життям, не знає ні своїх прав, ні обов’язків. Це ж не Англія, де є тяглість традицій. Де навіть Конституції немає, а всі права і обов’язки написані у людей в голові. — Розумна нація, — каже дружина. — Недарма ж у них на троні переважно жінки. І в Нідерландах уже років сто королеви. Час би вже й нам обрати жінку. Я знаю, до чого вона хилить. Але я ще не готовий обирати жінку. Та ще й колишню бізнес-леді. Я хочу обрати нашого нетипового екс-Прем’єра. Ось на кого я не вказав би кісткою кенґуру. Та й то. Що я знаю про нього? Мені він подобається. Це моє суб’єктивне враження. А як там об’єктивно, я ж фактично не знаю. Для мене він такий, яким я його бачу. Це властивість мого зору, я не спотворюю об’єкт. Але коридори влади — це лабіринт Мінотавра. По тій багнюці чистим не пройдеш. Все хтось обляпає або вкусить. Там треба антимоскітну сітку одягти на голову. —І обкуритися димом, — додала дружина. А час іде. Майклу Джексону вже 45. Мадонна вже пише казочки про принца і руду лисичку. Депардьє відкрив ресторан у Парижі. Шварценеґер балотується в губернатори штату Каліфорнія. Його вже облили компроматом, шпурнули в нього яйце. Але це не страшно. Майже в кожного політика щось шпурляли. В Тоні Блера — помідори, в Білла Клінтона у Варшаві теж якийсь дев’ятнадцятиліток швиргонув яйце. Але Клінтон поставився до цього з розумінням. Він сказав: «Молодь завжди має бути на когось сердита», зняв піджак і пішов далі в рожевій сорочці. Шварценеґер також не розгубився. Він зауважив, що тепер той хлопець винен йому ще й бекон, бо яке ж яйце без бекону? Головне для публічного політика — вміти з гідністю втертися. Сьогодні у школах пролунав останній дзвінок. Школярі на радощах влаштували фестиваль шпурляння портфелів — хто далі закине. Одна дівчинка закинула на шість метрів. Друга на одинадцять. Що-що, а портфель наш малий закинув би найдалі. Щось у нас з його вихованням пішло не так. Може, я занадто м’який, може, дружина занадто сувора? В той же час до неї він горнеться, а зі мною дистанція. Батько казав: прірва. Згодом буде й прірва. Сумно. Я програміст. А запрограмувати свою дитину на щось путнє не можу. Ходив з дітьми на Майдан Незалежності. Малий з Борькою настрибалися на батуті. Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав’ярень, бутиків, барахолок — чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так, ніби це філіал столиці сусідньої держави. Але в підземній «трубі» знайома мелодія розриває душу — колись за цю пісню можна було й на станцію Потьма загриміти. Пам’ятаю, батькові друзі її підпільно співали, мати притишено виводила своїм оксамитовим меццо: «А ми тую червону калину підіймемо…» Вперше її на повен голос заспівав хор «Гомін» на граніті нашої студентської революції. І це було потрясіння, це була моральна перемога, вияв свободи духу! Тепер її співає у підземному переході жебрак, сивий змучений чоловік з бандурою. Люди пробігають повз нього, й не глянувши. Зрідка хто кине яку монету, тільки українці зупиняються, як ударені в груди, і потім швидко-швидко йдуть, заганяючи сльози кудись глибше у душу. Киян ця мелодія не вставляє. Мимоволі і я вже звикаю до цієї огидної лексики. Живемо у липкій атмосфері звироднілого суспільства. Моральний лепрозорій розповсюджує коросту слів. Батькові я про цю пісню не сказав. Цей незрячий жебрак з такими шляхетними старокозацькими рисами може бути якраз із тих, що на їхню честь закладали той Парк пам’яті борців за Незалежність, і президент з мером посадили по деревцю. Дзвонив до знайомих, питав колег по роботі, що живуть у тому районі на околиці міста, — як там той парк? Чи прийнялися дерева? Чи бувають там люди, чи працює корт? Ніхто не знає, ніхто навіть не чув про такий парк. Чи він не став місцем відпочинку, чи його ще не відкрили, чи люди просто не знають, на чию він честь? У кожному разі пам’яті про борців за Незалежність там нема. І тут нема. Ніде немає пам’яті про борців. Ларки з пивом функціонують, а пам’ять ні. Дні котяться, як на роликах. «Январ — май, а там і літо», — казав циган. Знову проблема відпочинку і спеки. Хотілося б до моря, але й цього року не вийде. Та, може, й краще. Бо тільки й чуєш — там сальмонельоз, там стафілокок, там елементарне нехлюйство. В якомусь дитячому таборі перетруїлися діти, семеро лежать в реанімації. Кухаря госпіталізували з діагнозом реактивний психоз. У Суходольську на Луганщині взагалі півміста загриміло в лікарню. Труби зношені, десь прорвало, каналізаційні консистенції потрапили у водогін, фекальні маси плавають по місту. Люди похворіли на вірусний гепатит. Не встигли отямитись від Суходольська, те саме й у Жовтих Водах, у наших знаменитих колись Жовтих Водах. Знову ж таки, несправний колектор, нечистоти скинуті у ріку. Тепер бояться холери, мало не оголошують надзвичайний стан. Справу порушує прокуратура. Питну воду підвозять у цистернах. Оце такі тепер у нас тихі води і ясні зорі. У водоймах навколо Києва купатись не рекомендовано. Київське море — «колиска радіонуклідів». Дніпро теж проблематичний для купання, хоч людей там завжди, як шпротів. Ліс — від спеки аж порох сиплеться. Півсосни, буває, пожовкло, не знаєш, всохла чи від радіації. їздимо з малим у Гідропарк, там катамарани не такі гарні, як на тому німецькому озері, лебідь не закохається, а все ж якийсь плотик з колесами, якась вода, якесь повітря, плаваємо. На роботі в мене кондиціонери у вікнах — наче клітки для мертвих канарок. Все одно задуха. Люди ловлять повітря пересохлими ротами, цмулять холодне пиво і мінералку. Аж ось коли до мене дійшов колись бачений фільм, — я його тоді сприйняв як фантастику. Інопланетянин потрапив на Землю, допався до води, жив тут серед людей, невпізнаний, навіть вступав у контакт із земними жінками, аж іскрило, але все поривався кудись у космос, все йому ввижалася якась дивна планета, занесена пісками, і дві фігурки з балончиками на грудях — жінка його і дитина, — що бредуть тими пісками у пошуках бодай крапелиночки води… Але ж і фільми показують по телебаченню, але ж і фільми! Якийсь малюк в американській стрічці хвалиться іншому малюкові: «А ти знаєш, що я можу пропердіти мелодію американського гімну?» Наші теж можуть. Вони це давно вже зробили з українським гімном. І не малюки, а дорослі. Вони вже це зробили і з Україною, з культурою, з усім. Але чому, звідки це все взялося? Які шлюзи прорвало? Чому стоїть у суспільстві густий дух плебейства? Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні? Чому все це називається — демократія, народовладдя?! — У Біблії це називається: «Пішло угору Хамове плем’я», — сказала дружина. 6 червня, день народження Пушкіна. I хоч Єльцин казав, що Пушкін — «ето наше всьо», в Одесі з його пам’ятника вкрали бронзову паличку. Так що не тільки Шевченка оскверняють. Хамове плем’я може осквернити все. І наші святині, і їхні. Збили літери на барельєфі Даля. Пошкодили пам’ятник Героям Крут. В Одесі украли «Рибачку Соню». На Майдані у козака Мамая відпиляли баклагу. Навіть бронзового «Чижикапижика» на Фонтанці у Петербурзі крали кілька разів. Друг мій з Каліфорнії надіслав нові знімки. Такі чудові краєвиди, і він сам, і його сім’я. То вони на Гавайях, то в якомусь каньйоні, то у своєму ж саду з трояндами. Я здрукував їх на фотопринтері і одвіз його матері. Ми провідуємо її по черзі, часом їй дружина мого батька потрібніша, ніж я. Живе сама в опустілій квартирі, на ніч кладе біля себе вузлик, де все готове на смерть. Вона так тішиться, що йому добре. І так хоче, щоб він не знав, що їй зле. Вона чимось схожа на професорську вдову, тільки та була самотня, а в цієї є Каліфорнія. Живе од дзвінка до дзвінка, розглядає ці фотографії, гортає маленький Атлас світу, крізь лупу збільшуючи океан. А вечорами вмикає телевізор, дивиться «Голос Америки» в надії, що дружина Ґонґадзе покаже їй Каліфорнію. II червня, теракт у Єрусалимі. З початку століття це вже сотий. У розтрушеній бомбами Чечні обвалився під’їзд будинку, привалив одинадцять чоловік, з них троє дітей. Автобус Мілан — Венеція врізався у стіну тунелю. В Німеччині пасажирський поїзд зіткнувся з електричкою через несправний семафор. Якийсь всесвітній семафор несправний. Не туди їде людство. Спека ще пекельніша, ніж торік. Розпечений пісок став стерильний. У Карибському морі побіліли коралові рифи. Вулиці Рима й Мілана безлюдні. На півдні України розвелося небачено сарани. Над полями ширяють вертольоти і дельтаплани, посипають ту сарану. А її не бере, стійка до отрутохімікатів. 108 дітей з радіоактивно забруднених районів поїхали відпочивати у Швецію. Може, хоч там не така спека. Північне море, фіорди. Ґламур продає путівки, їй вже не до курортів. Борька цілими днями у нас. Минулися йому фіорди й серфінґи. Минувся батько. Грають у комп’ютерні ігри, слухають попсу. Дружина обурюється: уже й у Планетарії барахолка. Біжутерія, трикотаж, фурнітура. Аксесуари для літнього відпочинку. Тепер там ґудзики замість зірок. Приміщення вихоплюють з-під редакцій. З-під академічних інститутів. Оце вчора стояв газетний кіоск, сьогодні там лахи розвісили. Щойно була книгарня, а вже — бутік. Бар. «Еротичний клуб». Розперезалось Хамове плем’я. — Я тобі скажу прикру річ, — сказав Лев, інвертований на пустелю. Так, наче він колись казав не прикру. — Є обличчя нації. Не твоє, не моє, не чиєсь окреме. А портрет нації загалом, як він склався у рецепціях світу. Та й у своїх власних очах. «Народ без честі, без поваги», словами поета. Є ж якась причина, що портрет саме такий. — Пензель був у руках імперії. — А кому ти це поясниш? В галереї народів світу українці виглядають саме так. Сучасна історія наша не додала кращих рис. Все, що я не дозволю собі подумати, він скаже. Кожен його візит мені коштує нервів. — Чому ти його терпиш? — питає дружина. — Невже немає симпатичніших людей, на тому ж твоєму «Кварку»? Є. Але симпатичні це симпатичні. А ми з ним з однієї пустелі. Часто провідую батька, дзвоню. Слухавку бере Тінейджер або та жінка, неприязнь до якої тане, і я відчуваю, як його це радує. Вони теж страждають від спеки, але куди поїдеш з таким хворим? Добре, хоч з вікна видно пару дерев. Тінейджер, як завжди, сидить за комп’ютером. Відбув навчальний рік як повинність, і good-bye. Враження таке, що його нічого не в’яже з тим класом, зі школою. Я розумію, за розвитком він випереджає ровесників. Але не можна ж бути таким відлюдьком. У його віці всі об’єднуються в якісь модулі. Той репер, той хіпер, той неопанк. А він окремий, і не говорить сленгом. Він взагалі не говорить. Він сам по собі. Я не бачив, щоб він усміхався. Куди вступатиме, не каже. Можливо, до університету. Можливо, в політехніку. А може, він хоче в Оксфорд, я ж не знаю. Дивиться, як-із-космосу-і-ніяких-позивних. Сьогодні перервали всі передачі, ми злякалися, думали — держава Буркіна-Фасо напала на Україну, аж ні, це наш президент звернувся до народу. Знову про політреформу. Умовляє, переконує, вимагає змін до Конституції. Не чіпали б вони Конституцію. Краще б виконували, а не підминали її під себе. Підминають. А президент ще й відзначає це як особливе досягнення: «Всі, тією чи іншою мірою, продемонстрували здатність до компромісу». Враження таке, що суспільство тренують на компроміс, привчають до компромісу, найбільше цінують потенціал компромісів. А як на мене, це поганий потенціал. В кінцевому підсумку це зрада. — Ти знаєш, — каже батько, — у мене таке відчуття, що я вмираю разом з Україною. Я хотів би померти перший. — Не кажи так, — прошу я. — І ти ще поживеш, і вона буде вічна. — Бачиш, — каже він, — коли Україна поневолена, змучена, але бореться, то вона є. А коли вона ось така ніби вільна, ніби незалежна, а насправді невизначена, хистка, компромісна, то вона вже не спроможна бути. Я хочу йому заперечити, я повинен йому заперечити, але на думку спадає лише те, що українці завжди говорять одне одному: майже ритуальне шевченківське «Борітеся — поборете». Сьогодні вночі транслювали бокс у прямому ефірі, з Лос-Анджелеса. Віталій Кличко бився як Геркулес, але переміг Ленокс Льюїс. Такий був офіційний вердикт. Лікар зупинив поєдинок, бо Кличко був увесь розбитий, обличчя в синцях і ранах, кров заливала очі, він уже не бачив суперника. Але він вимагав продовження бою, він не здався. Він бився уже не з Леноксом Льюїсом, він бився зі своєю поразкою. І не виглядав переможеним. А тут ходиш, поправляєш окуляри. Морда ціла, ніде ні подряпинки, а весь у комплексі поразки. Бо не борешся. Бо навіть не знаєш, з ким, за що і проти кого боротись. А великий рефері Час відраховує секунди, роки, століття. Життя це жорстокий ринґ. А політика — ранґ. Наш президент думає, що як пошле військовий континґент в Ірак, то Америка і Велика Британія його заповажають. Росія не те що не послала, вона взагалі проти війни в Іраку, а президент Росії запрошений в Англію з державним візитом, його там приймають на найвищому рівні, він почесний гість королеви. Заговорили навіть про генеалогічні зв’язки англійської корони з російською, хоч краще б про це помовчали, з огляду на те, що Росія вчинила з останнім своїм монархом. Та й російський президент походить із дещо специфічних кіл. Але в його особі вітають Росію, бо то держава грізна й велика, переконана у своїй величі, і орел у неї двоголовий, може дзьобнути на два боки. В її жилах тече й пульсує нафта, з її ніздрів пашить голубий газ. Примучені нею генії відомі на увесь світ. Хоч яка паскудна імперія, а в очах світу важить. А наші все закликають народ встати з колін. З такої позиції на старт не вийдеш. Цікава новація у нашому правовому полі. Чи не вперше у світовій практиці почали запрошувати на допит через засоби масової інформації. Прямо по телевізору: такий-то або така-то, з’явитися на таку-то годину. Це щоб хтось встиг утекти, чи як? Чи щоб тінь на когось упала, що викликають в прокуратуру? Я не юрист, але мені здається, що це брутальне порушення самої суті юриспруденції. Хто має право так шарпати і травмувати суспільство, що злочини залишаються нерозкриті, а хід слідства уже, як спектакль? Генпрокуратура знову взялася за леді Ю. Тепер їй інкримінують спробу дати хабаря нашим кришталево чесним суддям. Одночасно й військова прокуратура Росії теж порушує справу, і теж через хабар, який вона колись дала чи хотіла дати непідкупним російським офіцерам. Оскільки ж вона не з’являється, її ганьблять повсякчасно, загрожують застосувати санкції. Генпрокурор закликає заплющити очі на те, що вона жінка. По-моєму, вони всі вже там позаплющували очі на все. Така наша українська Феміда — у грецької зав’язані очі, у нашої заплющені. 27 червня. Керує зірка Деят-Постеріор. Ще крутіша, ніж моя Альґерат. Народився Маузер, один з Маузерів, що створили маузер. А хто ще, я не встиг почути, бо подзвонили у двері. Дві причмелені жінки з якоїсь секти пропонували пізнати істину. Вчора помер сер Деніс Тетчер, чоловік «залізної леді». Мабуть, єдиний, хто знав, наскільки вона залізна. І зовсім уже наприкінці місяця померла знаменита колись кінозірка Кетрін Хепберн. Американська пташка на генеалогічному древі наших князів — пишуть, що вона з роду князя Володимира, у тридцять першому коліні. Хоча як це можна було вирахувати? Тут хоча б до третього знати. Липень почався терактом у Москві на Тушинському аеродромі. В суботу, коли тисячі москвичів відпочивали на природі, їли морозиво, обмахувалися від спеки, і раптом вибух за вибухом — дві смертниці, чорні вдови, підірвали на собі «пояси шахідок». Добре, хоч не встигли увійти в гущу людей, жертв було б іще більше. А так, як сказав один російський політик: «Погибли шестнадцать человек, я не считаю шахидок». Дим усе сказано: то люди, а то шахідки. От поки на землі хтось когось не вважатиме за людей, так все й буде. Того ж дня у новинах чув предивне повідомлення: «Сьогодні мешканці Землі відправили послання до п’яти зоряних систем». І що ж вони їм написали? Яким позитивним досвідом поділилися? У Кандаґарі обстріляли мечеть. В Ель-Наджефі обстріляли мечеть. В Ель-Фалуджі обстріляли мечеть. Я не військовий і не політик, але я нікому в світі не радив би обстрілювати чужі мечеті. Як і церкви, і костьоли, і пагоди. Москвичі знову скорботно кладуть квіти, поминають загиблих. Путін уже не закликає «мочіть в сортірах», він уже виходить на новий цивілізаційний проект: «Виколупувати терористів з печер». — Печер багато, — сказала дружина. — І в основному не в Росії. Але нічого. У Ялті відбувся саміт ГУАМ, на якому створено «Віртуальний антитерористичний Центр». Так що начувайтеся, терористи. На що вже комп’ютерна гра, а й та називається «Війна з тероризмом». Вчора діти цілий день грались — бах! бах! За умовою гри треба неодмінно влучити в терориста, бо якщо промахнешся і попадеш у мирне населення, то й воно стає терористами. Борька промахнувся, що почалось! Всі стріляли, всі падали, вже й не розбереш, хто терорист, хто не терорист. На Івана Купала поїхали за місто, в Музей села. Тепер же тільки і є справжнє село, що в музеї. Посиділи на траві. Жінки сплели собі великі страпаті вінки з полину й польових квітів, заразом і купальські, й захисні від сонця! Малий з Борькою ганяли, дуріли, лазили по старих вітряках. Увечері запалахтіло багаття. Хлопці ловили дівчат і стрибали парами через вогонь. Я теж зловив свою дружину, боявся, правда, що не перестрибнемо. Це вперше у мене такий острах, я завжди був достатньо спортивний. А це раптом відчув холодок сумніву, і то не в тому, чи стане сили на стрибок, а — чи вистачить куражу й відчайдушності, як у тих хлопців і дівчат? Або навіть у тієї веселющої огрядної молодиці, гцо, як Солоха, летіла над полум’ям, обсмалюючи литки і лиштву. Вистачило. Дяка Богу, вистачило. Отже, ми ще молоді, ми ще побудемо молодими. Я обняв свою дружину, я її просто згріб і притис до себе на цьому язичницькому святі, ми стояли і дивилися у вогонь. Малий з Борькою тягали хмиз, підкидали у вогнище, іскри часом долітали аж нам в обличчя, ми відхилялися, взаємно переймаючи рухи, щоб обпектися поцілунком. Лев, інвертований на пустелю, мабуть, теж хотів би обняти ту красиву камею. Але вона стояла осторонь, німо дивилася у вогонь, їй вже ні з ким не хотілося бути в парі. Анахронічна ми нація. Поняття у нас традиційні, звичаї стародавні. Стрибаємо через вогонь, віримо в його очисну силу. Он у штаті Невада влаштували забаву, так то забава. Супер. Полювання на голих дівчат під умовною назвою «Бембі». Це ж не те, що у Гоголя, коли п’яні ляхи у корчмі стріляли в молодиць холостими зарядами. Це вже сучасне сафарі, справжні чоловічі ігри. Бац! — і гола натура впала, стікаючи фарбою кольору крові. Який драйв для мужчин, який сексуальний допінґ! Вона лежить, імітуючи останні здригання, а вгодований бевзь біля неї картинно спирається на рушницю. Фото для сімейного альбому, буде що показати внукам. Зникає поріг. Життя, смерть, фарба, кров — яка різниця? Шмаркатий школярик натис курок, застрелив учительку, однокласників, самого себе — може, він думав, що після того встане і вип’є пива? 12 липня. Народжені у цей день під подвійною зіркою Крокус — Гай Юлій Цезар, авіатор Уточкін і банкір Вадим Гетьман, убитий у під’їзді свого будинку кілька років тому, на зорі нашої Незалежності. Теж резонансна, і теж нерозкрита справа. Кров’ю забризкана зоря нашої Незалежності. І Альґерат, і Крокус, і Деят-Постеріор. Мало теперішніх трагедій — доганяють з минулого. Крізь пам’ять двох сусідніх народів знову проступила нерозкаяна кров. Я нічого не знав про Волинську масакру. Я наскочив на це, як на міну. Особливо переживає дружина, їй же подвійно болить — і Польща, і Україна. «Гоголь», К^ЖЄ вона. І в цьому випадку Гоголь. «Народ приобрел хладнокровное зверство, потому что он резал, сам не зная, за что». Тривають переговори, дебати важкі й бурхливі. Поляки звинувачують українців в етнічних чистках (але це ж не були етнічні чистки, це ж була війна у війні!), вимагають вшанування польських жертв на Волині (але ж були й українські жертви!). — Але ж польських жертв було більше! (Хто їх тоді рахував? Поляки убивали українців, українці поляків, — ось історична правда. И треба визнати і покаятись.) — Але ж до чого тут ми, це ж було 60 років тому! — я вже дебатую сам із собою. — У чому ж наша провина, за що ми повинні просити прощення?! Мене ще ж і в задумі не було, чому ж відлунюється мені? І раптом я зрозумів. В тому ж і полягає християнська суть прощення, що просять невинуваті. Винуваті і не попросили б, їх і не можна простити. Це маємо зробити ми, задля честі свого народу, задля порозуміння з іншим народом, задля пам’яті безневинних жертв. І тільки тоді можна сказати вслід за Яцеком Куронем: «Минуле залишімо Богові». Єдиний вихід. Простити і просити прощення. І не випоминати надалі одне одному, хто кого більше вбив. Ні, справді, не можна читати нашу історію без брому. А бувають же люди, що читають собі спокійнісінько, навіть під віскі, під водочку, під коньяк. Рюмашечку тяпнув, індіанцями (гугенотами, євреями, чеченцями) закусив, і — порядок. А тут несеш не свою провину, наче якусь історичну карму. А часом уже й підгинаєшся під тим тягарем. Здається, я вже теж починаю розуміти, чому моя сестра пішла з кришнаїтами. Просто вона замислилася раніше, ніж я. І захотіла просвітлення. Забуття. Нірвани. Порятунку від сум’яття думок. Світ дедалі більше втягується в іракську війну. Ось уже й ми, позаблокові, посилаємо своїх миротворців туди. Я, правда, не знаю, чому це називається миротворці? Солдати за наймом, у чужу країну, на чужу війну, зроду це називалося — найманці. Суспільство навіть і не пручалося, воно не знає механізмів пручання. Президент вирішив, уряд підтримав, депутати проголосували. І з почуттям виконаного обов’язку парламент пішов на канікули. Потім уже інші політики скажуть: «Ми вас туди не посилали». Як і тоді — в Афганістан. 16 липня. Всесвітній День Справедливості. Воно й видно, куди не глянеш, сама справедливість. Якась дивна історія сталася в Англії: наклав на себе руки експерт з озброєнь Девід Келлі. Принаймні так пишуть, що наклав руки. Вийшов на прогулянку, а знайшли мертвим. Серед трав на природі. Багато знав, чи його підставили, чи сталося щось несумісне з життям? Так це й залишилось таємницею. В інтер’єрі Історії ще одна шафа зі скелетом. Найкраще бути політиком. Політики не сумніваються у правильності своїх дій. «Навіть якщо ми помилилися, я певен, що історія нас вибачить», — сказав Тоні Блер. І не випив брому. Але за даними розвідки там, в Іраку, все-таки щось є. Не може ж бути, щоб чогось не було. Хоч якісь пересувні лабораторії. їх шукають, а вони пересуваються. Тому й ніяк не можуть знайти. Ось і зараз шукають якусь центрифуґу, яку нібито закопав один іракський вчений на своєму подвір’ї за наказом сина Хусейна Удая дванадцять років тому. То поки вони там розкопують трояндові кущі у внутрішніх двориках, на північний схід від Багдада знову рвонуло. Це вже третій вибух за тиждень. Відтоді, як президент Буш урочисто проголосив закінчення війни, вона знову там почалася. Солдатів коаліції за цей час убито більше, ніж за саму війну. Увійти у ворота пекла легше, ніж вийти звідти. Польські миротворці уже в Іраку. Скоро й наші туди прибудуть, у польський сектор біля Вавилона. — Навіть місце символічне, — сказала дружина. — Біля руїн Вавилона! Взагалі уся ця глобалізація — новітній Вавилон. Тільки тоді вавилонська вежа привалила жменьку тих нерозумних племен, а тепер привалить все людство. Тим часом новий скандал. Без скандалу ми не можемо. То касетний, то кольчужний, а це уже зерновий. Попередження мера справдилося: запаси зерна скінчилися. Вже не те що, а й для посівної нема. У нас же так — як не вимерз урожай, то згорів, то його розпродали, то розікрали. Десь подівся навіть державний резерв. Так що всупереч нашій національній символіці — синє небо над золотим полем — імпортуємо пшеницю з країни, символ якої — кленовий лист. Навіть з країни чардашу і токайського вина. А це вже й з Німеччини, судно пришвартувалося у миколаївському порту. «На Іллі — новий хліб на столі», — сказала б моя теща. Так завершується сага про житницю Європи. Чомусь давно ворона не каркає. Мабуть, здохла від спеки. А може, вона ровесниця Ґрюнвальдської битви і відлетіла в сузір’я Ворона на свій перигей? Відпустка, відпочиваю. Не пишеться й не читається. Набрав на комп’ютері два абзаци і хилить в сон. Розумію тепер, що таке сієста у південних народів. Сонце пряжить, все завмирає. Переждати зеніт. Двісті років не було такої спеки. Планета кипить і вариться, над нею парують хмари. Часом усе це вибухає грозами, після чого ще більша задуха. В Англії якийсь сер стрибнув голий в океанаріум, — акула, таке вздрівши, вмерла від стресу. Тисячі людей хопив тепловий удар. У Севільї п’ятдесят сім градусів на сонці, у Провансі сорок у затінку. Київ майже безлюдний. Хто сидить на дачах, хто на курортах, хто рятується у Дніпрі. Хай там хоч яка радіація, хоч нукліди й важкі метали — купаємося у Дніпрі, пірнаємо у Дніпро, стоїмо по шию у Дніпрі. З гори на нас дивиться князь Володимир з хрестом, шкода, що кам’яний, хай би знову охрестив киян, їм це було б корисно, бо Київ уже зовсім, як Вавилон. Втім, як і кожний тепер мегаполіс у світі. Малий наш уже брунатний, ніби каштанчик. Дружина, як Наомі Кемпбелл. І сам я, як островитянин, плету їм віґвами із шелюги. По Києву ходять «Свідки Єгови», у них тут Міжнародний конгрес на стадіоні «Олімпійський». По Києву багато хто ходить. У нас тут мотиляється такого-всякого люду. Всі конфесії, партії, угруповання й секти, братства і панібратства, і «Посольство Боже». Тамплієри, місіонери і

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка