Ліна Костенко Записки українського самашедшого



Сторінка7/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ним орденом нагороджували за заслуги перед російським троном. То на якому ж смисловому витку подальших еволюцій цього ордену до нього вступили наші можновладці? Народ навіть мав приємність побачити в телеящику, як вони у червоних мантіях у загадковій півтемряві пройшли ритуальне посвячення, зі схилянням коліна, з дотиком шпаги до плеча, і тепер вони шевальє. Ну, дяка Богу, слово знайдене. Бо геть були заплуталися на переході від соціалізму до демократії, ніяк не могли знайти відповідної форми звертання. Від товариша ще не одвикли, до пана-добродія ще не звикли. Принаймні до них тепер можна звертатися — товариші шевальє. Одинадцята річниця путчу пройшла непомічено. Уже мало хто й згадує. Лише хтось із дотепних телевізійників усе давав у ефір «Танець маленьких лебедів» — незабутню фонограму тих днів, і крупним планом пальці путчиста, які чи то вибивали ритм, чи тряслися. Наступного дня теж не вдавалися до ретроспекцій. Кому вже тепер упам’ятку введення радянських військ у Чехословаччину 34 роки тому? Мій батько тоді протестував, моя мати чекала арешту, — і чекала мене, і завжди потім казала, що, може, я і вдався такий нервовий, бо вона тоді чекала арешту. Взагалі мені здається, все наше життя — це чекання найгіршого і надія на краще. Поки що не збулась. І знову на Спаса, напередодні Дня Незалежності, горить на тій самій шахті Засядька. Цього разу Бог милував, повиносили обгорілих, усі живі. Але з огляду на те, що не минуло ще й сорок днів з часу скнилівської трагедії, військового параду не буде, авіація над Києвом не літатиме. Буде парад оркестрів під назвою «Сурми Незалежності». Малий наш на парад не хоче. Сурми йому нецікаво. Він любить танки. Записали його, нарешті, до музичної школи. Дружина мало не провалилася від сорому. Там на стінах портрети композиторів — Чайковський, Шопен, Бетховен. — О, а чого тут Бетховен? — здивувався малий. — Він же собака. Це він бачив недавно фільм про дівчинку та її сенбернара, що підвивав під музику, через що його й прозвали Бетховеном. — Треба щось робити! — хвилюється дружина. — Він набрався від Борьки. Вони ж ростуть дебілами. Ну, я не думаю, що це тільки від Борьки. Він уже й сам Генерує подібні енергії. Єдине, чого він справді набрався від Борьки, це нелюбові до української мови. Діти ж акумулюють атмосферу своїх родин, а у нас тут українофобства вистачає. Борьчина мати жінка не банальна, але в цьому плані теж не виняток. З нами вона коректно дотримується мовного дуалізму, але її непроникна чемність є кригою цих проблем. У друга мого в Каліфорнії свої клопоти: олені об’їдають троянди. Вони ж там неполохані, виходять на вулицю. Двори не обгороджені, от вони й пасуться, де хочуть. Він уже й одганяв, і обприскував чимось перчаним. Дощем змиє, знову приходять. Я йому про вибори, а він мені про троянди. У нього їх там багато, одні цвітуть, інші одцвітають. І колібрі над ними, як джмелики, дзьоб тоненький і довгий. Зависне над квіткою, стромить, як зонд, у саму серединку і п’є. Лише крильця фурчать, як пропелер у Карлсона. Дуже люблять яскраві кольори, жовті, червоні. Йдеш у жовтій футболці — підлетить і клацає дзьобиком. Таке маленьке, а клацає. І що цікаво — серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей. Ото було б сердечне суспільство. Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій. Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема. А нема спільного серця — нема спільних цінностей. Через те й «національна ідея не спрацювала», — як сказав колись наш президент. І «маємо те, що маємо», — як сказав попередній. І навіть не маємо того, що маємо. Конгломерат перемолов. Всі вимагають спільної національної ідеї. А яка може бути спільна національна ідея у суспільстві, за суттю своєю антинаціональному? Ось навіть і цей Майдан, з його несмаком і еклектикою, цей монумент Незалежності — що він означає? Яку історичну, національну чи хоча б елементарно людську ідею несе? «Красіво, но бессмислєнно», — як сказав один мій колега з «Кварка». Зроду майдан, площа були відкритим місцем. Майдан за означенням — простір. Осердя міста, його історичний центр, куди впадають вулиці, як артерії, де пульсує сучасність у скронях історичної пам’яті. Як у Венеції площа Сан-Марко. Як у Римі площа святого Петра. Як у Філадельфії надтріснутий дзвін Свободи. А тут напхано бутафорій, муляжів, імітацій, клумб, кіосків — і все це на тлі теплиць, під якими вирощують товари ненародного вжитку. А посередині штир колони з маленькою фігуркою нагорі. Колони діло хороше, скрізь є колони, але скрізь їх вивершує якась адекватна постать. У Барселоні — Колумб. У Торуні — Коперник. У Петербурзі — янгол з хрестом. У Варшаві на колоні Зиґмунда — король Зиґмунд. У Парижі Вандомська колона з Наполеоном. У Лондоні на Трафальґарській площі — адмірал Нельсон. А у нас хто? Лялечка. Статуетка. Збаналізований образ України. У людей Сиренка, у людей Русалонька, а в нас українська Барбі. Хтось її називає Христя, а дехто й Дівка на фалосі, і навіть — Тріумфалос, бо тут на свята споруджується трибуна і марширують паради. Тут же відбуваються й поп-концерти і шоу, а в будні курсують проститутки, можна «зняти девочку» за скількись там баксів. Не люблю цього Майдану. Це вже зовсім інший Майдан. В ньому немає ні простору, ні свободи. В ньому немає Майдану. Він спрофанував обличчя міста, він поблискує, як незрячий, шкельцями своїх недоладних теплиць. Він не зміг би пройти дорогами своєї історії, навіть намацуючи палицею асфальт. У неділю вибралися в зоопарк, малий наш мав сатисфакцію. Це, звісно, не ловити черепах на березі Тихого океану, а все ж покатався на черепасі. Я й не знав, що у нашому зоопарку є гігантські черепахи. Оце, мабуть, на такій катався Дарвін на Ґалапаґосах. Колись їх там було незліченно, серед кактусів і каміння. Але ж їх поварварськи знищували. Пірати набирали у трюми як провіант тривалого зберігання. На екзотичних базарах з них, ще живих, вирізали м’ясо для черепахового супу. Людина високоорганізована істота, чого не придумає. А це ось вперше бачу такий вид спорту — черепашачі перегони. Маленькі жокеї в кепочках гопали верхи, цьвохкали і погейкували. Але черепахам дух змагання не притаманний, хіба що яка поведеться на жмуток свіжої трави чи банан. Пускали кататися дітей до семи. Малий наш ще зійде за сім, Борька виглядає на старшого, однак і йому дозволили. Але Борьці не пощастило, черепаха під ним заснула. А наш малий вийшов у фінал. Так ми й перебули цю спеку у місті. Навіть не робили рекреаційних спроб. Скочили, правда, з Ґламур і з Борькою на їхню дачу. Вони тепер туди самі не їздять — дача двічі горіла, так і стоїть з обгорілим фасадом. Жінки ночували у єдиній вцілілій кімнаті, вікнами у здичавілий сад. Борька з малим на горищі. А ми з Левом, інвертованим на пустелю, на обплетеній хмелем веранді. Шибки майже усі побиті, камін обдертий, порубано кілька стільців, видно, зимували бомжі. Грілись біля каміна, може, й варили наркоту, недопалки на підлозі обсипані маком. Борьчина мати ходила в притемнених окулярах — чи проти сонця, чи проти сліз, шкельця мов закіптюжені димом. Діти ганяли в хащах, навіть пройнялися природою: знайшли пташине гніздо і не видерли. Але ми швидко втекли. Спека і стійкий тут запах згару. Та ще й щось чорне сиділо на верхній полиці під стелею, Ґламур злякалась до смерті — містичний згусток темряви, а то, виявилось, кажан. І як він сюди залетів? Забився в куточок, я його ледве дістав і виніс в газеті. Під завісу літа, як завжди, кілька нещасть. Одне запам’яталось найдужче, такого ще не було. У Кармадонській ущелині, в Північній Осетії, льодовик накрив російську знімальну групу, понад сто чоловік. П’ятий день шукають, прорубуються крізь льоди. Приїхала навіть ясновидиця, екстрасенс, обстукувала, обмацувала ті крижані брили, припадала вухом, нарешті сказала: — Тут! — І справді, знайшли. Але крізь лід, мов крізь шибу вічності, їм усміхнувся якийсь давній скелет, з якоїсь іншої експедиції. Журавлі відлітають. Цікаво, чи на Канарах є журавлі? Канарки точно є, вони звідти родом. Навчальний рік почався з протестів, львівські вчителі вийшли на вулицю. Фактично у нас тепер завжди хтось протестує. Шахтарі стукотять касками, вчителі дзвонять дзвониками, письменники палять рукописи, інваліди гримлять колясками, чорнобильці виходять з плакатами, науковці оголошують страйки. Навіть наш президент раптом виступив з ініціативою перейти до іншої моделі державного устрою. Господи, тепер до наступних виборів будемо переходити до іншої моделі! Після цьоголітньої спеки у світі заговорили про зміну клімату, зміщення кліматичних зон, і що планета уже й не кругла, а трохи сплюснута. І що початком глобальної екологічної кризи можна вважати саме це спекотне літо 2002 року. Вчені створюють комп’ютерну модель зміни клімату. На Етні здійснюють експерименти, наближені до марсіанських умов. Наш малий уже в другому класі. Вчиться погано, поведінка незадовільна. Мріє бути хакером. Зламувати бази даних. Новеньку блакитну сорочку відмовився носити: — Скажуть, що голубий. Вчора прийшов зі школи, смикається плечем. Ми злякалися — може, що болить, може, до лікаря. Виявляється, у них у класі є лідер, переросток, смикається плечем, то й вони всі смикаються. Борька теж препогано вчиться. А надто йому не дається українська мова. Ґламур уже шкодує, що віддала його в цю школу за компанію з нашим малим. Читав, що десь уже винайшли пристрій-перекладач із собачої мови. Борька страшенно зацікавився. Ротвейлера у них вже немає, нащо їм тепер такий великий собака? У них тепер шнаусер, довгоморденький чубатий песик, от би з ним поговорити! Думаю, що собачу мову Борька опанував би швидше. З української у нього двійка. Нарешті запрацював парламент. Депутати за літо загартувались, набралися сил і енергії. У Верховній Раді, як у діжі. Хтось вчинив, хтось заквасив, хтось вимішує тісто. Хоче виліпити з нього «більшість», як коровай, прикрашений зозульками, щоб кукали суголосно із владою. Ті, що пройшли більшістю, тепер стали меншістю внаслідок всіляких пасьянсів, альянсів і перебіжок. Хто в’їхав у парламент на популярності нашого нетипового екс-Прем’єра, тепер потроху його здає і вигулькує в інших фракціях. А він якийсь м’який, толерантний, зі всіма шукає консенсусу. — Манілов він, ось хто, — каже дружина. — Мостік построїть, к сосєду ходіть чай піть. Але я не згоден. Він людина культури. Спектр його уподобань мистецький. Патріотизм непідробний. Це ж не те, що деякі народні обранці, носії лексики соціальних низів. Кричать, сваряться, змагаються в траєкторії плювка. Ще інші вмостилися передрімати й цю каденцію. Скаржаться тільки, що крісла незручні, затісні для такого фундаментального панства, і спинка під таким кутом, що можна катапультуватись. Що викликає в народі певний оптимізм. 16 вересня. Два роки з дня загибелі Ґонґадзе. Не знаю, під які тамбурини танцювала Саломея, а сьогодні мені чується «Танець смерті» Ліста, і вже теперішня невидима Саломея проносить над світом голову Ґонґадзе. А якийсь Ірод потирає руки. Сучасний Ірод, дрібний і підлий. І такі ж його слуги, дрібні і підлі. Вони знають, хто вбив Ґонґадзе, але покривають цей злочин, і тому вони вбивці теж. Нова експертиза, я вже й не встежив, звідки, ще раз підтвердила, що «таращанське тіло» це таки Ґонґадзе. Після чого генпрокурор сформулював остаточний вердикт: «Причиною смерті Ґонґадзе є відрізання голови від тіла», що є майже цитатою з Воланда, який свого часу сказав, що «після відокремлення голови життя в людині припиняється і людина відходить у небуття». І хоч тоді йшлося про голову, відрізану трамваєм, а тепер про відрубану сокирою, екзистенційної суті це не міняє, з чого можна зробити висновок, що або наші прокурори читають Булгакова, або в них періодично вселяється Воланд, хоча для нього це була б місткість задрібна. Мати Ґонґадзе не вірить і цій експертизі. Просить зробити ще одну, але вже остаточну, безпомилкову, щоб не мучили сумніви. Приїхали «Репортери без кордонів». Теж вимагають провести ще одну експертизу, комплексну й незалежну. Щоб уже аж цій, комплексній і незалежній, можна було беззастережно повірити. Хтось із росіян ще в 90-х роках сказав, що всі біди Росії від того, що в них там у Москві, в мавзолеї, лежить непохований труп. Але ж і в нашому Києві уже два роки лежить непоховане тіло. Невже ж ніхто не замислиться, це ж непрощенний гріх! А слідство тягнуть і тягнуть, імітують діяльність, топлять справу у версіях. Зате борзо перехапали співробітників леді Ю, щойно Туреччина передала їх нашому правосуддю. Тепер їх експонують в наручниках, у прямому ефірі запихають у воронки. А також судять її чоловіка. Леді Ю приїжджає в суд, чоловік на лаві підсудних цілує її у плече. І все важче відрізнити серіали екранних детективів від серіалів нашої політики. Однак вона леді незламна. Ходить на демонстрації. Полум’яно виступає з трибун. Сьогодні знову акція протесту. Не піду. Знову ходили в альянсі під різними прапорами. Носили опудало президента у смугастій тюремній робі. Розіграли якусь комедію «Народний трибунал», зачитали звинувачення під загальний регіт, засудили президента до довічного ув’язнення. І розійшлись. Надто багато трагедій було у нашій історії. Проходимо стадію фарсу. Ну, й звичайно ж, новий скандал, цього разу кольчужний. Україну звинувачують у тому, що вона постачала Іраку свої протиракетні «Кольчуги» в обхід санкцій ООН. Президент запевняє, що не постачала. Я думаю, що всі все постачають, і всі в обхід. Проблема лише в тому, хто кого зловить за руку. Зловить той, у кого руки довші. Наші миротворці у Сьєрра-Леоне похворіли на малярію. У Вашингтоні з’явився загадковий снайпер. Стріляє невідомо звідки — і наповал. Застрелив чоловіка біля бензоколонки. В Іраку емісари ООН шукають приховану від людства зброю. — У тебе знову не почнеться інформаційна інтоксикація? — питає дружина. — Але ж послухай, — кажу я. — Йдеться до війни з Іраком! Америка вважає, що там є зброя масового знищення. — Там є нафта, — каже дружина. — Зброя масового знищення не там. Мені вже й сопрано допікають. Одна поп-зірка все співає: «У слов’янки губи, як рахат-лукум». Ну співала б — як малина, як горобина, як конфітюр, як мед. Ні, подавай їй східні солодощі, в контексті усіх цих теперішніх воєн. Баритон співає про кущ осінньої калини. У повітрі настояний запах осені. Це б ми поїхали до тещі в село, зібрали б урожай пізніх яблук. Поскладали б у кошики, занесли в льох. Але ж ні тещі, ні села. У садах дикі кабани риють. Жовтень почався з того, що з вокзалу евакуювали людей. Хтось подзвонив, що вокзал замінований. Тепер це нерідко — то вокзал, то метро, то універмаг. Причому ніколи не знаєш, чи справді там заміновано, чи якийсь Борька надивився по телевізору і набрав номер. На Атлантиці розгулялися урагани. Накоївши лиха на Кубі, один тепер насувається на штати Луїзіану і Техас, а другий погнав на Мексику. І чого це урагани так гарно називаються, такими ніжними жіночими іменами? Ізабель, Азалія, Наемі, Лілі. У Каліфорнії цвіте розмарин. У нас облітає листя. «Кольчужний» скандал то розростається, то вщухає. Якась така маніпульована «Кольчуга». Втім, що в політиці не маніпульоване? Мальта, Словаччина і Словенія будуть членами Євросоюзу. А ми? Коли ми вже увійдемо в Європу? — Погано вивчаєш афоризми нашого президента, — зауважив Лев, інвертований на пустелю. — Він же чітко сказав, що ми для себе визначили «просьолочний шлях» у Європу. А це шлях довгий, забрьохаємося. Де він взявся на мою голову? Прийде і знову зіпсує мені настрій. Львівські вчителі вийшли з транспарантом: «Чи є майбутнє в України?» З таким президентом нема. А з такими нами? — Одне з двох, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Або це радянська влада зробила нас такими, або вона й стала можливою саме у цій частині світу, бо ми такі. Чогось же Гегель не вважав слов’янство суб’єктом історії. Я з ним не згоден. У мені все протестує. Але я розумію, що є думки, які треба додумати до кінця. Принаймні змиритися з тим, що вони існують. Снилося, що я ребром долоні розгатив телевізор. Звідти посипалися карлики і засновигали по хаті. Один дерся мені по штанині, другий на голову. Я їх струшував, як навесні у лісі кліщів. Колега моєї дружини вже вийшла з лікарні. Цілком нормальна людина. Скромна, мовчазна, ввічлива, зайвий раз не подзвонить. Борьчина мати ходить до психоаналітика. їй ввижаються кілери, ночами не спить. Зробилася забобонна через того містичного кажана. «Хонда» у неї залишилась, але вона рідко їздить, бо куди їй тепер їздити? Дачу хоче продати, але хто ж купить обгорілу дачу зі знаком чиєїсь біди? Влаштувалася на роботу в туристичній фірмі, де колись купувала путівки, тепер продає. Фірма успішна, займається елітним туризмом, навіть має свій рекламний буклет з розкішною брюнеткою на обкладинці. Брюнетка, звабливо усміхаючись, тицяє пальцем у глобус: «Вибирай і відпочивай», але чомусь потрапляє саме в гарячу точку і не відсмикує палець. Вони з Борькою все згадують той райський острів Балі, коралові пляжі і лазурове море, пальми, каное, музику нічних клубів, запах ароматичних свічок. Мріють ще колись там побувати. Уже не мріють. 12 жовтня на райському острові Балі стався теракт. І якраз у нічному клубі. Загинуло двісті туристів з двадцятьох країн. І майже одночасно — теракт у Кашмірі, вибух у Москві, два вибухи на Філіппінах у супермаркеті. Це вже не той тероризм, що у XX столітті. То стріляли прицільно — у президента, прем’єра, у Папу Римського. Студент у принца, Богров у Столипіна. А нині це вже ціла ідеологія, не поодинокі вбивства, а масові — у метро, на вокзалах, у торговельних центрах. І вже не куля, граната, ніж, а заміновані авто, захоплені літаки, пояси шахідів. Це може бути терорист-смертник, екстреміст або й психічно хворий, навіть звичайнісінький алкаш у стадії шизоїдного сп’яніння. Новітній тероризм набуває нових ознак, способів, мотивацій, виникає на всіх континентах. І якщо завтра бабахне біля мене, я не здивуюсь. Навіть у Фінляндії, здавалось би, далекій від будьяких гарячих точок, а й там нещодавно вибухнуло, і теж у торговельному центрі, в Хельсінкі. Є убиті й поранені, кров’ю бризнуло по вітринах. Терориста схопили. І це був не бойовик, не смертник, не фанатичний носій непримиренних конфліктів, а звичайний собі двадцятилітній місцевий житель. Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система. У Вашингтоні продовжує стріляти снайпер-невидимка. Чи він десь залягає на даху, чи з якогось укриття — вже застрелив сімох і двох поранив. А то раптом постріл пролунав з білого мікроавтобуса. — Мабуть, псих, — каже дружина. — Ветеран якоїсь із теперішніх воєн. Ось уже і в штаті Вірджінія вбито жінку — чи все той же невловимий снайпер, чи уже якийсь інший псих? 15 жовтня. День народження ГІіцше. Я вдивляюся у безодню, а вона в мене. Транслюють молебень за всіх полеглих за волю і державність України. Чи ж за таку волю вони полягли, за таку державність?! Дружина міцно стискає мою руку. Але вона даремно боїться, я вже не покличу тих коней, що кликав божевільний у Гоголя, щоб вони понесли його з цього світу. В цьому світі є у мене вона. Кінець жовтня був фатальний. Ще поранені й покалічені корчаться в муках у львівських лікарнях після того авіа-шоу, ще відмивають кров після вибуху у московському метро, ще світ не отямився від теракту на острові Балі, раптом нова трагедія. У Москві на Дубровці, у театральному центрі, під час мюзиклу «Норд-Ост» на сцену раптом вискочили якісь люди в чорному і навели автомати на зал. Глядачі спершу не зрозуміли, мало не зааплодували такій ефектній мізансцені. Зал блискавично було взято в заручники. Чорні вдови з поясами шахідів стали уздовж рядів. Бойовики перекрили всі входи і виходи і оголосили свою вимогу: припинити війну в Чечні. Двоє дівчат вистрибнули з другого поверху, по них стріляли з гранатометів, одна нічого, друга підвернула ногу. Хтось із мужчин спробував чинити опір, його застрелили. Три дні й три ночі тривав цей кошмар. Мільйони людей по світу не відривалися від телевізорів. Ми щодня дзвонили в Москву до своїх знайомих, колишніх киян, їхній син пішов з класом на той «Норд-Ост», я його знав ще хлопчиком. Шахіди-смертники незворушно говорили в ефір: «Нам все одно, де вмирати, і ми вмремо тут, забравши з собою душі невірних». У російській пресі писали, що вони звірі, накачані алкоголем і наркотиками. Але один досвідчений спецназівець охарактеризував їх як цілком свідомих людей, з якими можна говорити. «Для чеченця умерти за батьківщину — це природно», — сказав він. Влада говорити з ними не хотіла. Туди пішов лікар Рошаль з білим прапором, пішла Анна Політковська, ще хтось із порядних людей. Але на що впливають порядні люди в Росії? Втім, як і у нас. Родичі заручників усі ті дні й ночі стояли біля того театрального центру. Групка москвичів з плакатами вимагала припинити війну в Чечні. Міліція вимагала припинити мітинг. Тим часом таємно стягувалася важка бронетехніка. Велася підготовка до штурму. Бойовики поставили ультиматум: якщо за 12 годин їхні умови не будуть виконані, о шостій ранку вони почнуть убивати заручників. — Ми вже вісім років заручники, — сказав їхній головний. — «Прекрати зачистки, прекрати бомбежки, я не буду убивать». 25 жовтня. У Москві дощ. Яка різниця, дощ не дощ? А я думаю, що важливо все, що було тоді в Москві. І в Лондоні. І у Вашингтоні. І у Києві. Скрізь. Телебачення вело постійну трансляцію з місця подій, динамічно перебиваючи її рекламою. Співав гурт «Віаґра». Крутили кіношедевр про любов царя Ніколая І, про якого, між іншим, у школі я вчив, що він Вішатель. Повісив п’ятьох декабристів, а решту заслав на довічну каторгу до Сибіру. Кавказ кров’ю заливав теж він. Індустрія розваг працювала без перебоїв. У нас крутили серіал «Під сонцем Сен-Тропе». Петербурзький актор читав вірш про зірку Жаннет, білу і голубу. Йшлося до ночі, термін ультиматуму спливав. Заручники були знесилені безсонням, жахом і спрагою. їх там було до восьмиста, українців чоловік тридцять. Дехто заявив себе українцем, сподіваючись на порятунок — Україна ж не мордує Чечню. Пройшла чутка, що десь у підвалі дві тонни тротилу. У заручників почався «стокгольмський синдром», вони уже не так боялися терористів, як тих, що хотіли їх визволяти. Бо чеченці вб’ють чи не вб’ють, а свої, то вже точно перекатруплять. Так, власне, і сталося. 26 жовтня удосвіта почався штурм. Спершу пустили газ у вентиляційні отвори, шпурнули кілька гранат, перебили вартових і розстріляли сплячих чеченок. А заодно вже перетруїли й заручників. Запевняють, що газ був нешкідливий, усього лиш снодійний. А люди чомусь заснули навік. Живих і мертвих кидали в машини і розвозили по лікарнях і моргах. Напівживі задихались під трупами. П’ятнадцятирічна дівчинка померла в лікарні. Хлопчика наших знайомих і досі ще не знайшли. Лікарі не знають, що це за газ, відтак невідомо, як лікувати. Все йде під тим самим єзуїтським грифом «таємно». Отже, як і в чорнобильській ситуації, лікарі змушені казати, що люди вмирають від загострення хронічних хвороб. — Найімовірніше, то був нервово-паралітичний газ, який застосовують лише в умовах війни, — сказав колишній спецназівець. А може, якийсь психотропний. Остовпіння, втрата пам’яті. Зрештою, і в офіційних джерелах визнали: «Про ретельний вибір засобів не йшлося». За годину все було закінчено. Трупи терористів складають стосами біля чорного входу. Приміщення розміновує робот-сапер. «Сработали блестяще, — сказав ветеран, який штурмував ще в Кабулі палац Аміна. — Я нахожусь в чувствах огромного удовлетворения». «Мы докажем, что Россию нельзя поставить на колени!» — сказав президент Путін. «Многие впервые почувствовали гордость, — написала одна російська газета. — Мы убедились, что у нас есть власть, есть воля». «Ну, здравствуй, белая горячка!» — написала друга. Жертв уже 118. Лише один від вогнепальної зброї, всі від газу. Західна преса подає більшу цифру. Справжня кількість жертв, мабуть, так ніколи й не буде названа — це в Росії завжди під грифом «таємно». Москвичів закликають здавати кров. Не вистачає місць у лікарнях, кладуть вже у шпиталях для ветеранів війни. У Києві відкрито чотири реабілітаційні центри. У Чечні почалася «адресна зачистка». Чеченські бойовики збили російський вертоліт. Російські військові підірвали житлові будинки у Ханкалі. Під Москвою затримали автомобіль з тротилом у багажнику. Розряди людської ненависті, здається, електризують природу. На Європу налетів ураган. У Франції одного чоловіка вбило дахом власного будинку. На австрійському кордоні вивертало з корінням дерева. Від урагану загинуло двадцять вісім чоловік. Ураган називається Жаннет. На Сицилії заговорила Етна. У Катанії випав чорний сніг. Дев’ять вибухів у передмісті Йоганнесбурга. Вибух у Таїланді. Етна вщухла, почався землетрус на півдні Італії. У місті Сан-Джуліано на проїжджаючий автобус упав будинок. Як подумати, то вже фактично ніяк жити на цьому білому світі. У центрі нашої Галактики вчені відкрили нову зірку. Може, туди? Цікаво, чи хтось на світі веде діяріуш людства? Не свій особистий щоденник, не мемуари і спогади, не історію держав і народів, а саме діяріуш, запис дій і подій, компендіум фактів, щоб хоч щось збереглося в пам’яті, що діялося на цій планеті. Бо ж пропаде, щезне, висвистить, і то ж не вітрами Історії, а через кватирку на кухні. Люди дивляться серіали, трилери, детективи, все, що накрутив режисер і придумали сценаристи, переймаються долею вигаданих персонажів, а реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості? Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал. 31 жовтня у Москві прощалися із загиблими. Перший похорон відбувся на дванадцятьох кладовищах. Уночі померло ще двоє заручників. Дехто, виписаний з лікарні, знову повертається туди. Наші знайомі свого хлопчика знайшли. Вчора поховали. Високий був, худенький, дуже привітний і лагідний. Жили колись по сусідству, бавився з нашим малим. У штаті Мериленд, нарешті, схопили снайпера-невидимку. Дружина мала рацію: учасник війни у Перській затоці. Афроамериканець, 44 роки. Стріляв не один, а з напарником років сімнадцяти. Старший навчав молодшого, передавав досвід. їх взяли, коли вони спали у білому фургоні «Шевроле-каприз». Ну, і що ж ми маємо за ці два осінні місяці Року Темного Коня? Два грандіозні теракти і кілька менших. П’ять Днів Жалоби. Три аварії на шахтах. Кілька стихійних лих. Хлопчика, що пережив скнилівське авіа-шоу, а тепер ще й «Норд-Ост», перевезли вже до Києва, травми у нього тяжкі, природно, що вже й психічні, — «неврологічна патологія, яка виявляється в неконтрольованих рухах». І зник ще один журналіст, керівник Агенції новин. Ніч на 1 листопада, Геловін. Наш малий з Борькою дивляться якийсь ідіотський трилер, п’ють томатний сік, чмакають і облизуються, мавпуючи тих вампірів, що біснуються на екрані. Мені хочеться їх відшмагати, але дружина гладить мою руку — що ж ти хочеш, діти. Але ж Геловін — це зовсім інше! Так давні кельти відганяли злих духів, б’ючи в калатала, танцюючи у страшних масках. Тепер, навпаки, з цього роблять розвагу, шабаш усілякої чортівні, парад скелетів. Клацають ікла, розвіваються відьомські косми, торохтять кістки. Тут уже й Дракон, і Дракула, і роти, червоні від крові. Ні, я його таки відлупцюю, не можна ж так мавпувати! Дружина сміється: «Дитина суб’єкт права, забув?» На нас теж дихнула «Жаннет». Поваляла дерева, знеструмила тисячу населених пунктів. На сімдесятилітню жінку впав рекламний щит. — Полежав би ти з заплющеними очима, послухав музику, — каже дружина. Вона має рацію. Я собі уявляю, як я лежу з заплющеними очима і слухаю музику. Це був би рай. Але в нього вриваються дисонанси всесвітнього пекла. В Єрусалимі теракт. У Еквадорі вибух. У Кенії троє смертників в’їхали в готель на замінованій машині. Це вже рефрен. У Москві померла ще одна жертва теракту. У Карпатах посунулася земля. Це контрапункт. Біля берегів Іспанії затонув танкер «Престиж», на узбережжя винесло тисячі тонн мазуту. Це вже звичайна партитура нашого життя. У Японії під час міжнародних змагань загорілася повітряна куля, аеронавти летіли у палаючому кошику, вискакували на льоту, — а куди людству вискакувати зі своєї земної кулі? Возговорив дворецький принцеси Діани. Анонсував телешоу: «Що бачив дворецький». Обіцяє такі подробиці, що світ здригнеться. Світ уже ні від чого не здригнеться. Хіба що від побрехеньок дворецького. Помер Раф Валлоне, один з улюблених акторів моєї дружини. Вона й фільмів з ним бачила небагато, фільми старі, часів повоєнної слави італійського кіно, а от їй подобаються саме такі актори. Вона не любить красунчиків. Модне тепер поняття «секс-символ» викликає у неї сміх. А от Ґабен, Раф Валлоне, Бронсон — щось саме в цих обличчях є для неї магнетичне, істинно чоловіче. Фактично її треба ревнувати не до консула, а до Бронсона. — Як тебе до Марлен Дітріх, — несподівано сказала дружина. Вона завжди відчуває, що я думаю. А я лиш іноді розумію, що вона відчуває. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан. А в родинному житті це не завжди можливо. Побут, рутина обов’язків, а їй при всьому тому потрібен невгасаючий бенкет почувань. У режимі сімейного сексу справжня жінка недовго протримається. Ти їй не додай емоційних збурень — і з’явиться, умовно кажучи, консул. Скандал з «Кольчугами» в апогеї. Президент клянеться, що в Ірак їх не продавали, СІЛА наполягають, що продавали. Народ ставиться до цього індиферентно, бо знає, що все одно нічого не взнає. Ходять, правда, чутки про таємні оборудки зі зброєю, і що якийсь посадовець навіть загинув на великій дорозі через ті оборудки. Але чутки так і залишилися чутками. Живемо у відкритому суспільстві, де багато дверей для суспільства закриті наглухо. Чудеса нашого правового поля. То розкриють банду, якою керували міліціонери, то спіймають суддю на корупції. А це вже й відділ боротьби зі злочинністю підпав під підозру в злочинності. Парламентська слідча комісія підозрює у вбивстві Ґонґадзе генерала саме з цього відділу. — А тобі не здається, що надто багато генералів причетні до вбивства Ґонґадзе? — запитала дружина. Здається. Справді, забагато генералів. І генерал міліції. І генерал Служби безпеки. І цей, з організованої злочинності. А ще ж ті двоє, один в комі, другий в синдромі. І чого б то стільком генералам убивати одного журналіста? Та й замовники ж не з рядових. Може, тут треба шукати не замовників, а змовників? Може, за всім цим заліг хтось неназваний, поза підозрою, майстер мокрих справ, віртуоз провокацій. А потім вийде на яв, білий і пухнастий, і ми його оберем у президенти. — Я думаю, все було значно простіше, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — І страшніше у своїй примітивності. Була вказівка залякати, провчити журналіста, який критикував президента, та ще й в інтернет-виданні. Совки ж бояться розімкнутості на світ. Ну, й доручили генералові. А той тупий виконавець узяв таких, як сам, викрали Ґію Ґонґадзе, вивезли в ліс і застосували свої звичні методи. Вони ж і перед тим залякували журналіста, може, й не одного. Це почерк влади. Бандитський почерк. Ґія, ясно, не дався, чинив опір, вони звіріли, почали його душити, генерал погрожував пістолетом, руки тряслися, вистрілив, попав у голову. А може, й наказ був — убити. В кожному разі, зброя ж табельна, за калібром кулі могли б встановити убивцю. А відтак і замовників. От і вся причина, чому голова одрубана й не можуть знайти. Взагалі-то схоже на правду. Хоча в пресі проскочила думка, що Ґонґадзе убили під спеціально сфабриковані плівки, щоб навісити злочин на президента. Сам президент заявив, що все це провокація, за якою стоять чиїсь спецслужби, не уточнив, правда, чиї. Я вже не виключаю нічого. І ніхто не виключає нічого. Куди там той фільм про сицилійську мафію «Спрут»?! У нас тут спрут суцільний, всюдисущий і невидимий. Достоту чудовисько Амброза Бірса, мав рацію Лев, інвертований на пустелю. Ну, баритони, мене вже дістали. Сьогодні співає: «Україно моя, світанковий розмаю, Щоби славу твою та й понесли у світ!» Яка слава, який розмай?! Колись Довженко написав «Україна у вогні». Пора вже писати «Україна у багні». 13 листопада. День сліпих. Моя теща читала без окулярів. Мій батько лише недавно звернувся до окуліста. Ні я, ні дружина на зір не скаржимось. А наш малий вже потребує корекції зору. Йому вже лікар прописав окуляри. Єдине, чим його можна умовити їх носити, це те, що в окулярах він схожий на Гаррі Поттера. — Заберіть вашого Бетховена, — скаржиться вчителька музики. — І слух є, і здібності. Але не можу ж я його примусити! Ми вже «Менует» Гайдна розучуємо, а він у футбол ганяє. — Дівчинка у Криму, без рук від народження, грає на піаніно ногами! — плаче дружина. — А наш, у кого він такий вдався?! Спробували прилучити його до прекрасного, повели на «Лебедине озеро». Заснув. Зате йому дуже сподобався мюзикл «Кошки» по телевізору. Тепер ходить, насвистує арію Кицьки. Йдеться до зими, сутеніє рано. Малий з Борькою застрягли у ліфті, годину сиділи, поки хтось викликав майстра. Консьєржки не докличешся, вона дивиться телевізор. Взагалі консьєржі у нашому домі — це епопея окрема. Оскільки інститут консьєржів у нас справа нова, з кадрами сутужно. Це контингент плинний, за рік їх змінилося чоловік з десять. Той перший був хлопчина похмурий, з демобілізованих. Спорудив при вході кабінку, обладнав комірчину, хотів зачепитися у Києві. Знав два імперативи: «Стоять!» і «Закрой платформу!», і цього було досить, щоб бомжі не потикалися, п’янички не розпивали на сходах і наркомани не кололися у під’їзді. Але якось уночі, спросоння не розібравшись, врізав мешканцю будинку, що напідпитку ломився у замкнені двері. Отже, звільнили. Другий був відставний полковник, що гостро потребував спілкування. Розгледівши в Ґламур женщину одиноку, він тупцяв у неї під дверима з кульком чорного винограду зі своєї дачі, вона, ясно, не відчиняла, після чого від її дверей до ліфта були чорні сліди від натоптаних чорних ягід. Третій був прихований інтелектуал. Він тягав передплату з поштових скриньок, тут же читав газети і на них же обідав, випивав і закусював, після чого повертав їх у скриньку, так що я отримував пресу на другий день, всю пошарпану і в масних плямах. Четвертий був дуже вусатий і неадекватний, чомусь кидався в під’їзді цілувати жінок, незалежно від віку і товарного вигляду. Під’їзд темний, жінки лякалися. Його теж звільнили. Після чого почали брати в консьєржі тільки осіб жіночої статі. Перша була привітна й комунікабельна, але звечора зачинялася, пила по-чорному, вранці чергова зміна не могла достукатись на робоче місце. Друга розповідала, що працювала на телебаченні, і цілком можливо, бо літа й негоди не стерли вроди, красувалася у вікні, як на телеекрані, і один задивився. Та й почав учащати до неї, як сказала двірничка, «на секси», її звільнили. Третя була вкрай заклопотана букетом своїх сімейних колізій, вона сідала на лавочку біля вхідних дверей, клала біля себе каменюку і горлала на весь двір невідомо до кого: «Ворюги! Підараси! Фашисти!» Четверта була, як фея, Граціозна й субтельна, в минулому балерина кордебалету, через що її називали Жізель. Всі вони говорили безугаву по телефону, і коли приходив рахунок, поставало питання, хто мав платити, бо попередніх уже звільнили. Тому їм кабель відрізали і видали стареньку мобілку. Тепер подзвониш і незмінно чуєш: «Ваш абонент перебуває поза зоною досяжності». Бо, зрештою, хто там сидітиме за таку зарплату? Так що лишилася одна Жізель. Вона ходить, як на пуантах, у якійсь постсценічній прострації, всім усміхається і нікого не впізнає. У нас уряди не падають, у нас міняють прем’єрів. Той, що мав бути «лошадкою», тягнув плуга недовго, тепер у нас новий прем’єр, десятий за десять років. З огляду на його статечну поставу і прибуття з Донбасу, його вже в народі поштиво назвали дон. Чоловік він поважний, з біографією. В роки політичних репресій теж був засуджений. Перший раз за розбійний напад, вдруге за нанесення тілесних ушкоджень. Словом, зі всього видно, приходить сильна політична фігура. Його вже проголосили «Людиною року», він уже кинув крилату фразу: «Донбас порожняк нє гоніт», чим перекрив у народній пам’яті гуркіт шахтарських касок перед Кабміном і постійні катастрофи донецьких шахт. Формується новий уряд. «Молодий амбіційний уряд, який ми привели до влади», — як з гордістю сказав один речник парламенту, зігнорувавши благородні сивини деяких міністрів. Уряд справді амбітний. Попередній почав відроджувати славу України як житниці Європи, цей продовжив і примножив цю славу, хоча після грибка в Бразилії французи у нашій пшениці виявили ще й дуст. Але уряд вважає, що це інсинуації, просто вони там у Європі злякалися сильного конкурента. Новий прем’єр народу сподобався, незважаючи на чутки про його дві судимості, все списали на його важке дитинство і бездоглядну юність. Головне, що тепер він такий статечний і говорить все прямо. Він не став з народом лукавити, він так і сказав: «Кажу прямо, в президенти я не збираюсь», чим дуже заімпонував електорату. І одразу ж, тільки-но обійнявши посаду, помчав до Москви. Там він зустрівся з нашим же президентом. А де ж і зустрітися главам незалежних держав, як не в колишній метрополії? Така вже наша політична еліта. Голови, як на шарнірах, все звернуті до Москви. Недавно аборигени Австралії наклали прокляття на свого прем’єра — вказали на нього кісткою кенгуру. Нам би якийсь такий звичай. Ми б давно вже на них усіх вказали кісткою кенґуру. Зайшов Лев, інвертований на пустелю. — Ну, як тобі цей прем’єр? — запитав. І сам собі відповів: — 3 ним у нашу історію входить новий мезозой. Панування гігантських рептилій, диктат головоногих молюсків, трансгресія кримінального елемента. І навіть новий національний символ — Пальма Мерцалова, виклепана з чавунної рейки у позаминулому столітті для всеросійського нижньогородського ярмарку. І май на увазі, він піде у президенти. — Цього не може бути, — сказав я. — Він же говорив, що не збирається в президенти. І потім — дві судимості. Не може бути. — У цій країні все може бути, — сказав він. — У цій країні противно жити. — То виїжджай! — закричав я. — І виїду, — тихо сказав він. Нікуди він не виїде. Він закохався. Запав, як тепер кажуть, на нашу Ґламур. Знову став елегантний, завжди гарна краватка. Часто заходить до нас, тисне кнопку дзвіночка, тоскно поглядаючи на сусідні броньовані двері. Ґламур все така ж мовчазна й печальна, обличчя — як венеційська маска. Він її зустрічає з роботи, ніби випадково, і сумку допоможе нести, і проведе до самих дверей, а вона сухо подякує й піде. Ця жінка — закритий для нього код. Що б я робив на його місці? Те, що роблю й на своєму. Люблю. Ще одне 1 грудня. Президент привітав працівників прокуратури і побажав їм великих звершень (на додаток, очевидно, до вже існуючих). Справа Ґонґадзе заведена в глухий кут. Справа Александрова, убитого торік у Слов’янську, пущена по фальшивому сліду. Зниклого журналіста знайшли в білоруському лісі, повішеного. Так що тепер у морзі на вулиці Оранжерейній на одного журналіста більше. Справу порушили за статтею «Доведення до самогубства», потім тихо закриють, так ніхто й не дізнається, хто кого до чого довів. Оскільки ж сьогодні ще й Всесвітній День боротьби зі СНІДом, у Києві відбувся масовий «Забіг заради життя». Свідомі громадяни усіх вікових категорій бігали Хрещатиком на підтримку ВІЛ-інфікованих. Імпульсу до прискорення додавав темп поширення цієї хвороби в Україні, бо за якихось п’ятнадцять років догнали і перегнали, і вийшли на шосте місце у світі після п’яти африканських країн. До чого ж гарну пісню передають по радіо! «Я співаю при долині колискову Україні». А я думав, чого вона так спить? Бо соковиті баритони співають їй колискову. «Нині чорний місяць перебуває у знаку Овна, — каже бородатий астролог з голубого екрана. — Не можна кривдити птахів». А ми й не кривдимо. До нас на балкон прилітає синичка. Ми їй кришимо хліб і шматочки сала, дружина спеціально купує, у нас дома ніхто не їсть, а синичка любить. Прилітали й омелюхи, і навіть дятли. Не ті, в малинових шапочках, а якісь дивні, я таких раніше не бачив, — може, це вже сирійські? Сови, правда, ще не прилітають. А ворон тьма. Обклювали горобину, тепер сидять на тополях, каркають так, що аж струшується сніг. Найгаласливіша все та ж каркарона, — ну такий вже голос деркучий, позаздрив би едґарівський Крук. І якби у нас, як у Стародавньому Римі, були ауспиції, тобто гадання за криком птиць, то це каркання могло б навести на дуже сумні думки. 5 грудня почався перепис населення. Ми все ще думаємо, що ми велика нація, що нас 52 мільйони. Але ж за ці роки виїхало мільйонів п’ять. І баланс демографічний від’ємний. Так що добре, якщо набереться мільйонів сорок шість — сорок сім. Та й з тих половина не ми. А з тої половини ще половині байдуже. Так історично склалося. Так історично розклалося. Продукти того розкладу отруїли суспільство, от воно й тхне. Росія — це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації. — Ти даремно рефлектуєш, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Україна вступила у найкращий, продуктивний період своєї історії. Аж нарешті українці об’єктивно побачать самі себе, не в патетиці нарваних патріотів, не в чужих інтерпретаціях, не в ностальгійних візіях, а реально, без ілюзій і сентиментів, як воно є насправді. І саме це їм допоможе, врешті-решт, вирішити своє гамлетівське питання: будьмо чи не будьмо? Інакше й справді залишається тільки зняти фільм «Відбраковані світом», як «Віднесені вітром», і заспокоїтись. — Ти можеш змінити тему? — не витримав я. — Будь ласка, — сказав він. — У Сінгапурі один бізнесмен зробив зі свого авто акваріум і напустив туди рибок. Абсолютно нестерпний тип. Дружина боїться моїх депресій. Вона рада, що я щось пишу, щось тут клікаю на комп’ютері. Раніше не звертала уваги, а тепер каже: — Пиши, пиши. Це сублімація. — Навіть поставила кактус біля монітора, бо він буцімто вбирає шкідливі промені. Не знаю, вбирає чи не вбирає, але він зелений, хоча й колючий, і коли очі стомлюються від комп’ютера, я дивлюся на той кактус. І опиняюся в пустелі. А там піски, піски… і Лев, інвертований на пустелю. Я йому кажу: — Пам’ятаєш, у Шевченка: «Заворушилася пустеля»? — Та ніколи вона не заворушиться, — каже він. — Тут самі тільки міражі. Міраж незалежності. Міраж свободи. Міраж майбутнього. Але, на відміну від чудовиська Амброза Бірса, міраж прозорий, не перекриває реальності. Він стоїть по той бік міражу, я — по цей. Предки мої, що ви зробили не так, що нащадки потрапили в таку халепу? — Не мали письменників, чутних для світу, — каже він. — Не створили ні Божественної комедії, ні людської. — Мова, — сказав я. — Віками дискримінована мова. Колоніальне становище. — Я не аналізую причин, — сухо сказав він. — Я констатую факт. Оце й уся різниця між нами. Він констатує, а я страждаю. — Ти людина, а він чурбан, — резюмує дружина. Відходять останні могікани XX століття. Помер Микола Амосов, видатний кардіохірург. Чоловік суворий, парадоксальний, розум, як скальпель. Тисячі врятованих людей на фронті, тисячі уже в мирний час. Десятки книг, сотні наукових праць. Його іменем названо малу планету. Чув од батька, що Параджанов був у захваті, коли його побачив. — Гамлет! — кричав він. — Ось який має бути Гамлет! Батько знав їх, він багатьох знав. Фактично він був сучасником великих людей, і аж тепер це стає зрозумілим, — коли вони відходять. Бо поки вони є, ми ж не знаємо, що поруч з нами планети. Дивлюся на теперішній пейзаж і думаю: чиїм сучасником буде мій син? Чиїм сучасником себе можу вважати я? І кого з наших теперішніх політиків майбутні історики назвуть по імені, а кого і в лупу не розгледять? І на кому поставлять Каїнову печать? Друга річниця закриття Чорнобильської атомної станції. Панує зірка Лестаґ. Ну, і хто ж народився під цією зіркою? Нерон, Ейфель і творець мови есперанто Замменґоф. Ні, це ж треба, в цей день народився і Анрі Беккерель, фізик, що чи не перший помітив дивні властивості «смоляного каменя», як тоді називали уран. Навіть термін є такий — беккерель. У нас тепер усе життя в кюрі і в беккерелях. Закривали станцію під овації і фанфари, а її й досі ще не закрито. Овацій, виявляється, мало, треба ще й пару мільярдів для остаточного закриття. А там навіть з зарплатнею перебої. І фахівці роз’їжджаються. І чорнобильці мітингують. І «саркофаг» небезпечний. І сховища для ядерних відходів не добудовані. І Дамоклів меч хилитається. Отакий «Чорнобиль forever». 16 грудня. Преподобного Феодула. Завіяло і задуло. Президент СІЛА запалив новорічну ялинку. У Колумбії біля супермаркета вибухнув автомобіль. Емісари ООН усе ніяк не знайдуть в Іраку зброю масового знищення. Однак у Вашингтоні вважають, що вона там є. Джіммі Картер в Осло, при врученні Нобелівської премії миру, сказав: «Світ стає дедалі небезпечніший». Один із політологів зауважив: «Якщо Вашингтон розпочне війну з Іраком, він відкриє ворота до пекла». Завіси уже скриплять. Незабаром католицьке Різдво. У Мексиці святкуватимуть «Ніч редьки». З’їдуться фермери, виставлять на уквітчаних стендах свій урожай. Оберуть переможцем господаря найбільшої, найкрасивішої редьки. Потім із тих білих тугих плодів вирізьблять мініатюрні фігурки — Діву Марію, Ісуса, волхвів, ягняток. Я заздрю своєму другові. У них там у Каліфорнії вже мерехтять деревця в міріадах кольорових гірлянд. У вітринах галантно розкланюються Санта-Клауси. Поблискують золотими ріжками цукрові баранці. Над Божим немовлятком у яслах схиляється святе сімейство. І вже, як прирожденний американець, друг мій на дверях свого котеджу, мабуть, почепив традиційний різдвяний вінок. Він може скликати на Новий рік увесь наш курс. Він може скочити в Мексику на «Ніч редьки». Поїхати в гори Сьєрра-Невади покататись на лижах. Подивитися на перелітних метеликів у ландшафтному парку. Щоправда, він такий холерик. Він чорна блискавка смислу. Йому ніде не буде добре. А про колібрі, це він так. Щоб захистити свій особистий простір. У нас тут свій вертеп. Аж тепер уже судять тих хлопців з 9-го мартобря. Склепали вже звинувачення, судять. Але чомусь не в суді, а на околиці міста, в колишньому кінотеатрі «Загреб». Чи приміщень не вистачає, чи подалі від людських очей. Уявляю собі той театр тіней на тлі старого екрану з проекції минулого — підсудні інші, а судді усе ті ж самі. Колись під таким судом уже був би тисячний натовп. У 60-х роках люди протестували, захищали підсудних, навіть якщо їх раніше й у вічі не бачили. Просто з почуття справедливості, бо суди були закриті, отже, неправедні. А тепер жменька друзів, родичі, кілька депутатів з опозиції. Коротка інформація в пресі. Вирок читали вісім годин. Витривалі судді, радянського гарту. Дали хлопцям від двох до п’яти років. Комусь навіть зарахували час, відбутий під слідством, — рік і дев’ять місяців. Засуджені інсургенти простягали руки крізь ґрати, прощалися. Співали у клітці Гімн України. Плакали матері, кам’яніли батьки. Один студент не витримав і пошпурив у суддю стільця. Двоє закоханих цілувалися крізь залізне пруття. А суспільству байдуже. Є слово, залишене йому у спадок від радянської влади, слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст. А відтак — жест Нерона, хай хоч і пропадуть. — Я гидую суспільством, — сказала дружина. — Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, постгеноцидне. І постлюдське. З півночі йде циклон. У Москві вже люті морози. Люди хукають на руки, слизґаються по ожеледицях. Водії в дибаластих дублянках прогрівають мотори. Читав, що від переохолодження там уже вмерло понад сто осіб. Видно, то були безпритульні особи. Людство у Всесвіті теж безпритульне. Крім гіпотези про глобальне потепління, є ще й інша — про глобальне обледеніння. Колись пролітала комета Галлея — мені здалося, що вона озирнулася на нас і зареготала. Я не Хлєбніков, фатальних закономірностей не виводжу, але ж… Знову, як завжди, фінальна трагедія під кінець року. В горах поблизу Ісфахана розбився український літак. Летів з Харкова до Ірану на якийсь авіапоказ, з найкращими фахівцями на борту. Врізався у гірський хребет. Тепер збирають уламки в радіусі сорока кілометрів. В Індії у християнських храмах прогриміла ціла серія вибухів. Дружина затулила малому очі, коли в кадрі чиїсь поморщені руки згрібали з підлоги кров. Ізраїль своїх військ із Вифлеєму не виводить навіть на Різдво. Так закінчується рік Коня. Наступний буде роком, хто каже — Кози, хто — Чорного Барана. Як на мене, Баран тварина солідніша, ніж Коза. Біла, то ще нічого, а чорна, з ріжками й бородою — викапаний чорт. Астрологи віщують всіляке, а один розіклав карти Таро і сказав, що людина буде в плюсі. А поки що Діди Морози вже ходять з газовими пістолетами. В Англії Санта-Клаусам заборонили цілувати дітей і брати їх на коліна, щоб запобігти випадкам педофілії. Береги Іспанії омиває чорний прибій. Але є й позитивні тенденції. Цього року від ВІЛ-інфікованих матерів народилися здоровими 212 дітей. Видно, допомагають всенародні забіги. Метелики «монархи» долетіли зимувати у Мексику. Вдова Сержа Лифаря передала його особисті речі на батьківщину в Київ. В Одесі відбувся конкурс краси серед сліпих. І останній акорд під завісу Нового року. 26 грудня привезли тіла загиблих з Ірану. Вісімнадцять тіл уже впізнали, решту ідентифікує судово-медична експертиза. Несподівано серед загиблих виявилася семирічна дівчинка. Хтось, певно, взяв із собою, розважив дитину. В Україні оголошено траур. Похилено державні прапори. У Бангладеш вибух. У Венесуелі вибух. Береги Ґалісії усе ще очищають від мазуту. Але на прохання Папи Римського Ізраїль таки вивів танки з Вифлеему.  

 


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка