Ліна Костенко Записки українського самашедшого



Сторінка6/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




 

 

Вже й 2002-й. Рік Коня. Властиво, мій рік. Але він — Темного Коня, а я Кінь терплячий, майже, як віл. Такого, мабуть, у східному календарі немає. Не люблю цього свята. Новий рік для мене це завжди ще один привід відчути свою самотність. Родина, рідні — це найближче, моє. Але людина потребує ще й свого ширшого кола. Прибився, правда, Лев, інвертований на пустелю. Він помітно схуд і змитарився, пережив якийсь свій особистий облом. Зняв ляльку з подіуму, а тепер має. Лялька завела собі крутого, стильним дєвочкам потрібні круті. Тож урвав полу, все їй залишив і тепер десь винаймає кімнатку за пів своєї зарплати. Працює у тому ж видавництві, воно вже трохи оговталось, переорієнтувалося зі збиткової української літератури на «Камасутру» і «450 способів досягти оргазму», так що тепер уже більш-менш платоспроможне. Також прийшла Борьчина мати з Борькою. їм тепер нема куди йти, вона всього боїться, хоча чого вже тепер боятися? Фірма перейшла в інші руки, конкуренти заспокоїлись, але й друзів поменшало. Так що ми були не самі, за рахунок чужих самотностей. Ялинка весело мерехтіла. Малий з Борькою гралися в Гаррі Поттера в суміжній — таємній! — кімнаті, час від часу вриваючись до нас у саморобних чаклунських ковпаках, вигукуючи слова магічні й незрозумілі. Вперше я придивився до Борьчиної матері — вишуКЗ.НЗ. Ґламур, бліде обличчя, ані штриха косметики, на пальцях перстень з димчастим топазом і обручка — мов золоте кільце невидимого ланцюга, яким ця жінка прикута до свого мертвого чоловіка. Вони тепер з Борькою як неприкаяні, охоронця нема, залишився тільки великий, чорний з підпалинами, пес. Жінка мовчазна, стримана, достоту камея з різьбленим профілем. Мені здалося, що наш Лев задивився на неї. Розмовляти фактично не було про що, ми всі дуже різні. Виручав телевізор, потроху пили шампанське. Хлопці набігались, Борька й заснув у нас. Під ранок завив пес у їхній квартирі, і Лев, інвертований на пустелю, що у своїх негараздах не втратив ще джентльменських навичок, провів Борьчину матір вигулювати його у вкритий памороззю сквер. Батько зі своїми зустрічав Новий рік удома, по той бік Дніпра. Тінейджер, як завжди, в інтернеті. У нього вже новий монітор, мультимедійний, на LCD панелі. Кажу їм, — зверніть увагу, у нього ж комп’ютерний синдром, він мружить очі, сутулиться. Вони вже давно звернули, але як на нього вплинеш? Дивиться, як-ізкосмосу-і-ніяких-позивних. Зима й цього року аномальна. То дощ хлющить, то раптом заморозки. Так що у нас тепер головний вид спорту — фігурне катання на ожеледицях. Травмопункта не встигають приймати. Руки-ноги у гіпсі, милиці як засіб пересування. Днями мене розвернуло, угнув бампер об парапет. Місто Луганськ окупували сови. Вдень сидять на деревах, вночі полюють на гризунів. Світять жовтими очима, як ліхтарики з потойбіччя, ширяють в темряві вулиць, тиркаючись об скрижанілий сніг. З’їли всіх мишей і кажанів, тепер голодні коти інфернально нявкають по дворах. Ще десь у тих краях з’явилися дятли, і не просто дятли, а якісь дятли сирійські. Клюють телеграфні стовпи. Друг мій пише з-за океану, що у них там теж дивна погода. Промчався ураган зі зливами, потім ударив мороз, — саме під час перельоту метеликів «монархів» на зимівлю, і вони попадали, як скляні, встеливши собою землю на декілька кілометрів. Не долетіли до Мексики. Він теж ніяк сюди не долетить. П’ять років не бачився з матір’ю, кличе її до себе, але вона стара вже літати. Хотів її провідати, а тут цей нью-йоркський теракт. Мати просить його не літати, особливо з дитиною. У неї хворе серце, каже: «Не переживу». Благає переждати лиху годину. А лиха година якась безрозмірна. Перший же рік нового століття — суцільна смуга трагедій і нещасть. Та якби хоч смуга, а то ж все сплелося у такий всесвітній вузол, що нема того Гордія, який би його розрубав. Металева Змія одсичала. Рік Коня обіцяють кращий. Особливо для харизматів і людей творчих, як віщує астролог з ассірійською бородою. Жінки будуть гіперактивні, і взагалі цей рік буде Роком Великих Ставок. Я особисто вже ставлю тільки на себе і на свою сім’ю. Дружина дверима не грюкає, не пише Хартій і Тендерних програм, і прокурені гарпії з зубами у два ряди до нас вже не ходять. Покинула свій нефункціональний академічний інститут, перейшла на викладацьку роботу. Принаймні каже, бачиш перед собою молоді обличчя, а не зношені маски вчорашніх теоретиків соцреалізму. Знову пише дисертацію. Інколи навіть радиться зі мною, хоча я й не великий знавець Гоголя і найбільше знаю «Записки сумасшедшего». Сутеніє тепер рано. Часом затримається, я вже так не хвилююсь — після тої біди з Борьчиним батьком у нас уже є консьєрж, прямо як у Парижі, і не похнюплена бабця чи пенсіонер, а кремезний хлопчина з демобілізованих. Я вже навіть рідше пишу свої Записки. Я, мабуть, і писав їх від самотності, за браком свого власного життя. Бо що в мене було? Будні, обов’язки, смерч інформаційного поля. Жив, як запряжений. А тепер у мене є вона. Це ж треба було так втратити одне одного, щоб тепер знайти! Зійдемося увечері, не наговоримось, новини дивимося разом, не вмикаючи світла, і рука моя мимоволі блукає (як там у Довженка? — коли хлопці й дівчата заворожено сидять під місяцем, а руки їхні блукають по заборонених сферах), і настає мить, коли я не витримую, несу її на руках до канапи, ми любимось у відсвітах світових катаклізмів, у стрілянині, зойках і вибухах — якось особливо жагуче відчуваєш жінку на цій фонограмі світового безумства, — потім я дистанційно вимикаю той гримучий блокбастер і ми поринаємо в сон. Розумію тепер, чому я раніше так реагував на все, чому так прискіпливо стежив за подіями, — я думав, що від мене ще щось залежить. Це ще інерція радянських часів, бо яка б там не була та радянська влада, а вона зі шкільної парти втовкмачувала всім, що «человек — это звучит гордо». І хоч би як вона того «человека» знікчемлювала, як би його не принижувала, а в нього все була ілюзія, що він звучить гордо. А тепер він не звучить гордо, він ніяк не звучить і ні на що не впливає. Тепер єдиний критерій — умовні одиниці. Відтак безумовних цінностей нема. Але куди ж вони так швидко поділися, якщо вони були?! Десять років державі, стільки депутатів і партій, патріотів і лідерів, а ні засад, ні цінностей, ні ідеології. Я не знаю, це якийсь диявольський план чи просто так вийшло? Приснився дятел, що клює націю в скроню. Дятел був як дятел, дзьобатенький і пістрявий, а нація якась аморфна, розпливчаста, і все підставляє скроню. Я почав відчувати вік. Йдеться ж не до тридцяти, береться на четвертий десяток. А там далі, кому я буду потрібен у цих ринкових умовах? Все частіше себе питаю: де ж поділося моє життя? Чому розтанула моя глибока лінія долі? Працюю тепер на одному зі старих, дивом ще уцілілих заводів. Умовно його для себе називаю «Кварк», хоч назва в нього колишня, гучна й наукова, але він їй відповідає не більше, ніж цей химерний гіпотетичний кварк. Словом, «Три кварка для містера Марка», як там кигикнули ті чайки у Джойса. Робота майже та ж сама, що й раніше, тільки ще рутинніша, і платять удвічі менше. — Нічого, — каже дружина. — Аби здоров’я. Вчора ми повінчалися у маленькій автокефальній церкві. Дружина спершу здивувалася: стільки років одружені і раптом вінчатися. Але я наполіг. Ми всі вискочили з Радянського Союзу нехрещені й невінчані, без благословення, сповіді і причастя. Тепер багато хто надолужує — дорослі хрестяться, одружені вінчаються. Бо що таке штамп у паспорті? Де зафіксований соціальний стан. А є ще й потреба душі — шлюб має бути освячений. До чого були дійшли, сама собі купила обручку. Мені таки добре допекла тоді та обручка. І дружина згодилася. Вінчалося кілька пар — молоді й підстарші, йшли, як у полонезі, одне подружжя зовсім уже в літах, однак почувалося невимушено й природно, не так зніяковіло, як ми. А надто коли стояли під вінцем і дружби тримали над нами корони — над нею Ґламур, наді мною Лев, інвертований на пустелю. Я думав, він буде іронізувати, коли ж ні. Спокійно й серйозно тримав над моєю головою той царський вінець. Може, тому, що поруч була Ґламур. Коли нам подали дві золоті обручки і ми обмінялися ними, я одяг їй, а вона мені, ми зустрілися очима, її очі сміялися. Ось тепер уже все по-людськи. Тепер уже й ми, як птахи, окільцьовані долею. Малий наш ходить у школу, з Борькою в один клас. Борьку не впізнати, дуже чемна дитина. Один лише раз натер дошку парафіном і разів зо два замінував школу по телефону. Тінейджер їздить на олімпіади, привозить призи й дипломи, і вже отримав запрошення у якийсь комп’ютерний Центр, чи то в Польщі, чи десь в одній з країн Балтії, його ж не допитаєшся. Підручників не вистачає. Книжки шалено дорогі. Та тепер вже й не модно читати. Тепер модно ловити кайф. Хто тепер читає Флобера, Байрона чи Шекспіра? Кому тепер цікавий такий Ромео, — мало було у Вероні тьолок? Запав на якусь пискуху і віддав кінці. Або той Гамлет — «Бути чи не бути?» Звичайно, бути, мать його за лапу. Замочив би того Клавдія і жив на повну, чого було кіпеш здіймать? Тепер час просунутих. Час рімейків, сиквелів і адаптацій. Кажу батькові: — Скоро література взагалі не буде потрібна. Що ж ти перекладаєш класику? Хто буде читати великих? — Ні, — каже батько. — Ти не бійся. Людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі. Стоїчне покоління. Не те, що наше. Ми можемо втратити Україну. Ми вже фактично її втрачаємо. Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване за принципом поколінь, сконфронговане соціально й національно, навіть регіонально, — а ми, що зробили ми? — ми, покоління у силі віку, ми, ніби ж уже громадяни вільної країни, ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля. 29 січня. День пам’яті Героїв Крут. Ходив з малим на Аскольдову могилу, треба ж колись приступати до національного виховання. Хотів розповісти йому про наші українські Фермопіли, про тих героїв — їх було триста, як і спартанців, — молодесеньких, необстріляних, що вступили в бій з п’ятитисячною армією Муравйова і полягли юними обличчями у закривавлений сніг. Як з них уже й з мертвих знущалися. Добивали багнетами, виколювали очі, стріляли розривними кулями, а двоє друзів обнялися перед смертю, і їх поховали в одній могилі. Але він так гарно з’їжджав з гірки, так весело обстрілював мене сніжками, і гадки не маючи, що бігає по кістках, що я подумав: «Боже! Що ж це ми своїм дітям віками розказуєм про героїв і про жертовні подвиги? Вони ще ж тільки-но почали жити, а ми їм про трагедії й поразки, і неспокутуване блюзнірство зарівняних могил! Хай грається, хай кидається сніжками…» Може, хоч це покоління виросте не для поразки? Якщо, звичайно, захоче за щось боротися. Он ті хлопці з 9-го мартобря боролися, тепер сидять уже майже рік. Суспільство й не сколихнеться. А якби хто й обурився, підняв голос протесту, на нього подивилися б як на божевільного. Суспільство уже не хоче, щоб його на щось піднімали, його уже не цікавить ніяка форма протесту. Старі хочуть більшої пенсії. Молоді класного кайфу. А такі, як оце я, недоумки, все чогось рефлексують. Час від часу увага суспільства гальванізується — то від чутки, що хтось когось убив, хтось прокрався, у когось гроші у швейцарському банку, «хатинка» на Кіпрі, і знову штиль. Всім не до того. Всі мляво обурюються. Не зачепила й чутка, що ті хлопці з 9-го мартобря оголосили голодування, що їх уже мали судити, але суд відкладено, бо один знепритомнів і вдарився головою об ґрати. Будь-яке громадянське почуття атрофувалося. — Це якби в шістдесятих, — каже батько, — ми б уже були під в’язницею, били б кулаками по воронках. Допомогло б чи не допомогло, але принаймні влада знала б, що хтось її не боїться. Вони таки справді були заанґажовані, ті шістдесятники. Заанґажовані в добро, в справедливість, в поняття честі й солідарності. Крізь них ніби світилася Україна, відтак не виникало сумніву, що вона є. А тепер тільки й того, що ще не вмерла, як співається у нашому Гімні. Сходить зі світу батькове покоління. Зносить Океан Часу останніх незабутніх людей XX століття. Наприкінці січня померла Астрід Ліндґрен, і тепер її іменем названо одну з небесних планет. Шкода, що наш малий вже не відкриє для себе цю чудесну планету. Ні цю, ні Сельму Лаґерльоф, ні навіть казку мого дитинства — Андерсена. Добре, що хоч Гаррі Поттера читає. Щось вичерпується у людства. Людство й не помітило, що перестало створювати казки, і навіть розповідати їх дітям на ніч. Є в нього і Ейнштейн, і Ґейтс, і глобальна мережа, і космічні станції. Є Міккі Маус і Гаррі Поттер. Але немає Андерсена. Як помер понад століття тому, так більше й не з’являвся. Тільки на одній з тихих вуличок Данії залишилися ледь обведені сліди його підошов… Нова ера набирає динаміки. З кожним днем вона все новіша. Минуле сторіччя завершилося тим, що якийсь чоловік покусав собаку. Тепер це вже річ звичайна. Дві пані похилого віку покусали одна одну. Якась дівчина у Берліні куснула власника магазину за тім’я. Кількість взаємно покусаних людей зростає, топографія укусів урізноманітнюється. Метал як крали, так і крадуть, тільки ще з більшим розмахом. Це вже не дроти, гвинти, не секції цвинтарних огорож. Тепер вже цуплять і електродвигуни з ліфтів. Тягнуть металобрухт з Чорнобильської зони, з артилерійських складів. Десь украли вагон металу, десь зняли рейки з колії. Десь розібрали понтонний міст і продали залізні конструкції. У південних степах розтягли зрошувальну систему. Замірялися на унікальний радіотелескоп під Харковом. У Херсонській акваторії притопили щойно збудований корабель — вночі підпливли безшелесно, відкрутили все, що блищало при місяці. Подекуди навіть виникла проблема відкритих каналізаційних люків. Можна йти по вулиці і, як в останньому акті трагедії, провалитися в люк. В американських аеропортах вибухівку шукають вже навіть у черевиках. Триста рейсів затримали у Сан- Франциско, бо на підошвах у котрогось із пасажирів виявили сліди підозрілої речовини. А він, може, ні сном ні духом. Тепер багато в що можна вступити — в бруд, кров, радіацію, в білий порошок, у метил, тротил, аміачну селітру. Це вже така епоха, треба звикати. Вчора по той бік Дніпра щось бабахнуло. Дзвоню до батька, питаю: — Що сталося? Це близько від вас? — Ні, — каже, — далеко. Але шибки деренчали. — Потім стало відомо, що це в роздягальні тренажерного залу був закладений вибуховий пристрій. А опостінь у кімнаті школярі дивилися телевізор. — Хоч не випускай дітей на вулицю, — каже дружина. — А як же в тих країнах, де постійно війна? — Нічого, — кажу. — Один французький інженер для дітей в «гарячих точках» винайшов протимінне взуття. Треба закуповувати великими партіями. Щоб дітки могли до школи ходити, раз дорослі їм забезпечили такий світ. А так, в цілому, час минає спокійно, бо тепер, що б де не сталося, все відскакує від свідомості, як град від підвіконня. У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а вона одскочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас костуром, каркнула: — Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя! Здесь же святая православная Лавра! Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє — чому українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно святим. Це ж навіть і не вони — самі б вони не додумались, — це їхні дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди ксенофобії. Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам. А до чого тут ми? До чого тут Україна? — Це ж не Україна, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать. Він має рацію. Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути. Стрімко наближаються вибори. Це як цунамі, ураган, самум. Мабуть, час їм давати вже імена і визначати ступінь руйнації. Минулого разу це був Леонід, тепер насувається Рада. Карлики заметушилися в ящику, забігали, залопотіли, хочуть вирости в наших очах. Влада, влада, нічого крім влади! Вони пропонують себе, нав’язують. Вони рекламують себе як товар. Вони прикрашають себе, як свинячу голову хріном. Бубонять по радіо. Усміхаються нам з білбордів. Дбають про наш соціальний захист. Визначають нам прожитковий мінімум. Тобто — мінімум для прожитку. Навіть не для життя, для прожитку! Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум? Пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об’єкти й копалини, і землю, — нам вона Батьківщина, їм — бізнес-територія. Фактично це навіть і не політика, це камуфляж їхніх там інтересів. Вони купують собі місця у парламенті, обсідають його цілими кланами, втягують туди своїх братів, сватів, кумів, коханок, масажистів, шоферів, зміцнюють свої лави спортсменами типу приматів на випадок силових протистоянь. Вони ж там, як тет-з-тетом, з криміналітетом. Підім’яли під себе суди. Захопили інформаційний простір. За деким в’язниця плаче, але ж вони недоторканні. їх ніхто не може звільнити, відкликати — уже як потрапив у коридори влади, так уже й курсує довіку. Або заляже, як Мінотавр, і ні з місця. Обвішуй його орденами, вшановуй, бо він звик. Цілителька Аль-Ґалія радить із телеящика — для очищення від скверни тримати в хаті тоненьку свічку. Але ніяка свічка не допоможе, насувається ураган «Рада». Злітаються різні круки, консультанти й політтехнологи. Аналітики б’ють на сполох. Прохіндеї продукують ідеї. Компромат фонтанує, як у Долині Гейзерів. В очах електорату двоїться й троїться. У страшному сні ввижається адмінресурс. Вчора у Верховній Раді шукали вибуховий пристрій. Сьогодні був обстріляний автобус із членами блоку леді Ю. Саму її дедалі частіше викликають до генпрокуратури, проти неї порушено вже кілька справ. Сьогодні по дорозі до суду вона потрапила в аварію. На перехресті узвозу і траси хтось на когось наскочив — її машина чи на її машину, чи, як завжди, незрозуміло. Той водій зник. По телебаченню показують розбитий чорний «Мерседес». Президент балакає про реформи. Депутати дивляться у вічі народу (з телеекранів). У шахтах вибухає метан. У Європі вводиться євро. У країнах азійських з’явилася нова смертоносна інфекція. І хоч рік уже не Змії — якогось любителя рисової настоянки у Китаї вкусила маринована гадюка. Місяць ковзнув, як по ожеледицях. Байбачок Філ у Пенсильванії сахнувся своєї тіні і заліг ще поспати. Отже, весна буде пізня. У нас інша прикмета. «Байбак свиснув», — було каже теща. І оце вже аж тепер, у лютому, рік східний, китайський, рік Темного Коня. У нас — Рябої Кобили. У нас вибори. У нас постійно якісь вибори. Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й немисляче — електорат. Ми ж їх обираємо не тому, що хочемо обирати, а тому, що вони хочуть бути обраними. Вони маневрують і маніпулюють, вдаються до найпаскудніших технологій. Висувають відомих і невідомих, підставних і технічних. Гальванізують неіснуючі партії. Створюють ситуативні блоки. В очах рябіє від однофамільців. Жоден орнітолог не розбере, хто з десяти Горобців головний Горобець. У Криму висувалося три Грачі. Одна брюнетка на Сході України змінила своє протослов’янське ім’я на Усаму бен Ладена, висунула себе в депутати і на доказ своєї політичної спроможності зробила стриптиз у прямому ефірі. Виникають партії «диванні», партії-клони, партії заклично лозунгового типу: «За красиву Україну», «За єдину Україну», її вже назвали скорочено «За єду». Десь навіть об’явився кандидат на прізвище Сталін. А один блок називається «Проти всіх». Наш президент повернувся з Уренгоя і, обвіяний вітрами Сибіру, сказав, що вектор руху України і Росії співпадає. Тут же створилася депутатська група «До Європи разом з Росією!» Це як той вершник у Гоголя, що вже й коня повернув, а їде «в противную сторону и все вперед». Зійшов місяць уповні. Дружина в такі ночі не спить. Хтось у її роду був лунатиком не лунатиком, по дахах не ходив, але котрась із її прабабусь виходила поночі в сад і вносила яблука з заплющеними очима. Тому їй ставили з ночі перед ліжком миску з водою. Тільки-но місяць покличе, вона, як сновида, встає, опустить ноги в холодну воду і зразу очкнеться, і вже тоді спить, вранці нічого й не пам’ятає. Я щільно затягую штори, щоб цей магічний проектор не світив їй в обличчя, я її пригортаю, як пташку, і ми тихенько говоримо, поки вона не засне. Вночі вона така ніжна, де й дівається її денна різкість, вона тулиться й щось шепоче, вона піддається шовковим припливам пристрасті, потім засинає, і вранці її личко світиться, як порцелянове. А цеї ночі процитувала письменницю, здається, англійську, яка сказала, що у своєму житті треба залишати місце й для свого життя. Така ніби проста істина, але можна вік прожити й не знати. У моєму житті для мого життя місця не було. Я його віддавав, роздавав, у мене його відбирали. Єдиний, хто мені повертає життя, — це вона. Шкода, що вже не йде «Маленька ніжна соната для жінки, чоловіка і троля». Але у нас є вже своя власна ніжна соната. От тільки чимало клопотів завдає наш малий троль. Хлопчик вродливий, мамина генетика, але вчитись не хоче. Колись на гречку ставили, тепер нема тої гречки, що змусила б до науки. Що його цікавить, що він любить, вловити не можу. Здається, крім гульні й комп’ютерних ігор — нічого. І дуже все переймає. Борька почав заїкатися після смерті батька, і наш заїкається, хоч я ж, дяка Богові, живий. У мого батька в його теперішній родині інша проблема, їхній Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп’ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється — ні. Він слухає голоси природи — шум вітру, шум води, щебетання пташок. У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, — вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах. 14 лютого. Сьогодні день поминальний. З’їздив на два кладовища. У тещі барвінок зеленіє під снігом. У матері на могилі тріснув від морозів хрест. І сьогодні ж День Усіх Закоханих. Отакий збіг. І закоханих, і поминальний. Знову навідав нас святий Валентин. Знову пишуться валентинки, проводяться конкурси найтривалішого поцілунку. Дехто навіть одружується в цей день. То, може б, уже перейняти й Вальпуржину ніч у німців, якраз під свято усіх трудящих 1 Травня? У нас же теж є Лиса Гора. Чи святого Ісидора Севільського, покровителя інтернету? Правда, тоді ще інтернету не було, але святий Ісидор дуже любив науки. Однак ми вподобали собі саме Валентина — куди дивиться Московський патріархат, такий чутливий до інших конфесій? З’явилося навіть припущення, що він і похований десь в Україні, причому зразу в трьох місцях. Те, що син Моцарта жив у Львові, це факт. Що Захер-Мазох родом з України, і Малевич, і Конрад — теж факт. Навіть Роккі Більбоа, «італійський жеребчик», він же Сильвестр Сталлоне, а і його мати шукала свого коріння в Одесі. Але щодо святого Валентина, дайте спокій, сподіваюся, що він і похований десь в одному місці, і його голова при ньому. Моя дружина знову отримала загадкову валентинку без підпису. В мені прокидається Отелло. Але я нічого їй не сказав, не хочу бути смішним. Зрештою, я навіть розумію того консула. Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт. Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам’яті. Колись була п’єса, я вже й назву її забув, і автора, а епіграф пам’ятаю: «Куди зникають всі дні?» От ніби наївне дитяче запитання, але ж і справді — куди зникають всі дні?! Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся — уже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було? Дата сьогодні предивна — 20.02.2002, рідкісний паліндром. Подібний був тисячу років тому — 10.01.1001, а буде знов через тисячу — 30.03.3003. Важко проходив світ крізь цей паліндром. Мов крізь вузьку горловину часу. І дехто застряв, як той поїзд «Каїр — Луксор» у Єгипті, що зайшов у тунель і не вийшов, заблокований димом і полум’ям. «Єгипетський тунель смерті» назвали цю катастрофу. Загинуло майже 400 чоловік. Але забудеться й це. Мозаїка світу мерехтить, сяє, обсипається. Із порохів, з диму, з темряви постає інша, омивається дощами й кров’ю, і знову проступає нова. Колись обсиплеться й наша мозаїка. Щодня хтось заходить у свій смертний тунель. Наразі це американський журналіст Даніел Перл, викрадений у Пакистані, а тепер вже відомо, що й убитий, у якого залишилася вдома вагітна дружина. І тисячі, може, й мільйони людей на планеті, яких щодня, щохвилини хтось невблаганно викреслює з Книги Буття. — Думай в хорошу сторону, — нагадує дружина колишні тещині настанови. Вона підходить до мене, прилягає мені на груди, обдавши пахощами своїх парфумів — чи то вечірня фіалка, чи терпкий і п’янкий «Едем». Раніше сказали б: «Я втрачаю від неї голову», тепер кажуть: «Я торчу». А я старомодний. Я втрачаю від неї голову. Я називаю її доленька й зіронька. Я часто думаю: «За що мені таке щастя, щоб любити дружину як коханку, щоб шаліти від неї, щоб додому поспішати, як на побачення?!» Вчора приніс їй оберемок рожевих тюльпанів. Завдяки преподобній Ґорґонії знову три вихідних. Але помічаю: останнім часом їй надходить щось забагато листів. Я не питаю, від кого, хоч бачу, що вона реагує на них нервово. Одного разу навіть порвала на дрібні шматочки — невже вона думає, що я здатен на домашню перлюстрацію? А це ось прийшов лист, я сам його вийняв з поштової скриньки. Вона при мені розірвала, з конверта посипалася глиця. Спасибі, що не білий порошок. Але чому — глиця? Може, це натяк, якась тільки їм зрозуміла мова? Спогад про якусь зустріч у лісі, незабутню новорічну ялинку? Фантазія моя розігралась, я боявся, що у мене здурніє обличчя і вона помітить. — Це не те, що ти подумав, — сказала дружина, підмітаючи глицю. — Це колишня моя колега, вона чомусь усім розсилає. Я пригадую цю жінку. Така мила, скромна, інтелігентна, пише дисертацію про шістдесятників. Хотіла зустрітися з батьком, але батькова дружина категорично відмовила: — Він не об’єкт для досліджень. У вас є науковий керівник, звертайтесь до нього. А в неї наукового керівника все одно що нема. Ні, він не поїхав у Буркіна-Фасо, він депутат Верховної Ради, вона його бачить по телевізору. Тому потребує поради, звертається до колег, хотіла б знати батькову думку. Але його дружина завернула їй бандеролі. Нащо йому читати ці теперішні опуси про шістдесятників? Це писання з позицій зовсім іншого досвіду, більш чи менш об’єктивна препарація їхньої долі. Холодні наукові викладки, а молодість була красива й гаряча. Дикі бувають інтерпретації. Або й злісне сичання, хтось ще їм і заздрить. Батько через це перейшов стоїчно, хоча, я думаю, йому не раз бувало боляче. Так що цю дисертацію частинами читає моя дружина, добросовісно править, робить позначки на марґінесах. Недавно поскаржилась: — Розумієш, така велика робота, блискучий категоріальний апарат, а зі смислу зісковзує. От ніби є все, а нема нічого. — А ти не читай, — раджу я. — Ну, як же, колега. Одного разу прийшло три бандеролі поспіль. А це ось конверт із глицею. Потім пішли якісь загадкові тексти, що вона на прямому зв’язку з космосом, у неї паранормальні здібності і за це її хочуть знищити. Далі почалися нескінченні телефонні дзвінки, спершу ми брали слухавку, потім перестали, і я змушений був купити телефон з автовідповідачем. Усе це нас досить-таки вибило з колії. Дружина вже просто здригається від тих дзвінків. Автовідповідач не вмовкає, блимає червона кнопка, у квартирі постійно лунає чужий намогливий голос, ми дивимося одне на одного і розводимо руками. Європа ввела шумові обмеження для літаків. Летиш над Європою — уважай, внизу люди. А нас тут глушать, як рибу в ставку. І не так літаками, як бедламом у парламенті, бедламом усіх цих виборів, бедламом у голові громадян. Кави нормально не вип’єш, увімкни брехунець на кухні, все тебе чимось приголомшать. А тут ще й ці безперервні дзвінки. Афганістан знову трясе, особливо гірські райони. Кілька селищ опинилося під завалами зрушених скель, рятувальники не можуть дістатись. Мало того, ще й зверху бомби летять. Бої ведуться в районі печер. Американська операція в Афганістані називається «Анаконда». Але ж до чого тут анаконда, величезна змія з родини удавів, що водиться десь у тропіках, живиться рибою і молодими крокодильчиками, — вона ж присохне до тих кам’янистих гір, як присохли були англійські чоботи, присохли радянські. Байбак свиснув, а весни немає. Холодно. Дружина кутається в плед. Щоп’ять-щодесять хвилин деренчить телефон і щось нагукує з апарата її схибнута колега. Вчора вона повідомила, що за нею стежать з даху сусіднього будинку і вже зробили дистанційні заміри. А сьогодні — що вона розкрила змову Ізраїлю з Москвою проти України шляхом схрещення космічних парабол, треба негайно вживати заходів, але вона вийти не може, вони беруть двері штурмом. Вимагає її кудись вивезти, звинувачує у байдужості. То їй двері палили напалмом, тепер вже під двері підведений струм. Виношується ідея злому, ведеться ментальна війна, але у них є стамеска. Опівночі вона прокричала, що над Києвом радіоактивна хмара, — негайно вимийте вікна і зачиніть усі кватирки! Я не витримав, зняв трубку, спробував їй пояснити, що не можна ж так, дитина спить, мені вранці на роботу. Вона чемно вибачилась, а вже о п’ятій ранку тишу знову розпанахав телефонний дзвінок, і той же зірваний голос прохрипів, що в неї повний рот радіації, що за нею ходить радіоактивний потік, і вона змушена зачинитися з телефоном у ванні. Дружина моя від цих дзвінків як зацькована, це вже тягнеться третій тиждень, ми не знаємо, що робити. Річ у тому, як мені пояснили, що оскільки радянська влада порушувала права людини, запроторюючи до психушок людей нормальних, то тепер у нашій демократичній країні навіть хвору людину до психлікарні не візьмуть без дозволу її близьких. А ті близькі чи порозбігались, чи вже махнули рукою, — то що ж можемо вдіяти ми, сторонні? Я вимкнув телефон і, оглушені за ці дні дзвінками, ми сиділи у такій незвичній тиші і думали, який це жах. Людина акумулювала в собі всі подразники, всі кошмари того й цього часу — КДБ, радіацію, напалм, зомбування, корупцію, паранормальні явища, загрози, вибухи і постійний стрес, психіка не витримала, хруснула. Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства. Зайшли на виставку актуального мистецтва «Клінічна антропологія». Експонувався альтернативний психоз. У буклеті так було й сказано: «Своєрідний штучний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкцій, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба. Дружина обурюється: «Ренуар писав людей, як прекрасні плоди. А тепер все зводять до руйнацій, до розпаду, до тваринного стану. Що це дає людству на перспективу?» Раціоналістка. Неодмінно їй перспектива. А ти відчуй алгоритм безвиході. Естетику перероджень. Чому ж постмодерне мистецтво? Бо постмодерне життя. В суботу я все-таки спробував увімкнути телефон і відскочив, як вдарений струмом, — наче увімкнув не в розетку, а зразу в голос, різкий, роздратований, дзвонила знову вона, я озирнувся на свою зблідлу дружину і буквально заблагав: «Ради Бога, у вас же є родичі, близькі вам люди, чого ж вони кинули вас напризволяще?!» Вона обізвала мене дурнем, і я знову висмикнув шнур. Отакі наші людські справи. І це ж не поодинокий випадок, це почалося давно, спершу потиху, непомітно, а тепер набуло масштабів. Я, коли був у Москві, ще за часів перебудови, їздив на студентську олімпіаду, — бачив таку картину. На сходах головпоштамту стояв юнак і схвильовано звертався до людей, що його обступили: «Ви мені скажіть, від мене ж приховують, я син Горбачова чи ні? Я не питав би, але ж мені у живіт вмонтовано датчик, я ж транслюю державні таємниці і можу підвести Михайла Сергійовича». Симпатичний хлопець, пристойно вдягнутий, без особливого блиску в очах, нормальні рухи, — він просто благав притихлих людей: — Я вас прошу, скажіть, це буде між нами. Якщо я син Горбачова, то яке ж вони мали право вмонтувати мені цей датчик? Я ж ходжу і транслюю, я ж можу видати секретну інформацію! — Та не вірте йому! — обурився якийсь старший чоловік. — Якби він щось транслював, у нього на голові була б антена. А де в нього антена? Антени ж нема! Це виявилось настільки переконливим, що всі почали розходитись. Я теж пішов, відчувши потребу помацати голову, чи немає у мене там антени. Час від часу у Києві з’являється жінка, яка всіх закликає садити горіхи, бо це дерево сакральне, посіяне з космосу, про що свідчить форма його плодів, що нагадують звивини людського мозку. Отже, необхідно створити всеукраїнський рух «За горіхи!», щоб усі їх садили й вирощували, і якнайбільше споживали, бо це додасть звивин до мозку нації, і Україна буде врятована. Одного разу вона зупинила мене на вулиці, умовляла, переконувала, і я пообіцяв їй посадити у себе під вікнами горіх. І тепер щоразу саджу його подумки, коли чую засідання Верховної Ради або виступи наших посадових осіб. А тут ще ці постійні шоу, хіт-паради. «Золота фортуна», «Людина року», «Бренд року», той же «Прометейпрестиж». Наразі «Людина року». Музика грає, публіка аплодує. Комерційні наяди підносять дорогі презенти від фірм. Панство панству вручає премії. Тому за заслуги, тому за звитяги, тому за вірність Вітчизні, тільки невідомо, чиїй. Трудову еліту нагороджують «Кришталевим рогом достатку», когось із м’ясокомбінату орденом Грушевського, президента макаронної фабрики почесним дипломом рейтингу. А типаж! Куди там колишні Дошки пошани — Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, — Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?! — Розумово відстала нація, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Дозволяє сидіти у себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує. Мені важко з ним говорити. Я відчуваю якийсь резон у його словах, але краще б він не приходив. Третя річниця з дня загибелі Чорновола. Ще одна загадкова загибель. Справу тоді швиденько закрили, кваліфікували як нещасний випадок. Сьогодні відкрито пам’ятник. Зняли покривало, як саван. І він ожив, кам’яний. Мій батько добре його знав, вони майже ровесники. Каже, гарний був хлопець. Природжений лідер, з тих борців за Незалежність, на честь яких закладено Парк. Загинув напередодні виборів, президентських. Батько не вірить у випадковість його загибелі — у пустелях тієї ночі, на безлюдній дорозі, коли КАМАЗ із причепом зненацька розвернувся впоперек траси, і автівка на повній швидкості врізалася в той причеп… Ніхто не вірить. Пшеницю, розсипану з того причепу, довго ще на тій трасі колеса впресовували в асфальт. Потім там на узбіччі поставили кам’яний хрест. Це вже така доля українців — ставити хрести на місцях нерозкритих убивств. Кінець березня. Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори. «Я пішов би в зорепади»— як співають хлопці з «Піккардійської терції». Але пішов на вибори, з якогось органічного вже почуття обов’язку. От не хочеш, а йдеш. І всі так прийшли. Не пошкодували вихідного дня, черги були довжелезні, але люди стояли, вони прагнули віддати свої голоси. Вони все ще сподіваються, що ось цього разу таки вдасться обрати достойних і щось зміниться. Мало горіхів їдять. Нічого не зміниться. Знову обрали тих самих, отже, буде те саме. У нас є така стабільна обойма, яка завжди проходить. Моя теща називала їх проходимцями. У Вашингтоні зацвіла японська вишня. На мосту в Сан-Франциско якийсь дивак захопив у заручниці свою дружину. У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердне вбивство. Бо немилосердне вже узаконене скрізь. А на Канарах повінь. На тих далеких нереальних для мене Канарах цілком реальна повінь. Населення СантаКрус сидить без електрики. Закриті аеропорти, залиті пляжі. Як там те моє плем’я, що пересвистується? Воно ж, мабуть, не потребує електрики, воно ж десь високо в горах, йому там світять кокоси й банани. Його там обступили дикі хащі й драконові дерева, і стежки заплели ліани, й над прірвами немає мостів… А може, воно вже існує лише у моїй уяві. Може, воно давно вже не пересвистується. Хлопці пішли у комерцію, а дівчата продають смагляву екзотику своїх тіл у нічних барах. Передвиборні білборди потроху злиняли, до наступних виборів. Все опосіла знову реклама. Вона врізається в найтрагічніші кадри світових новин. Вона перериває фільми, концерти, прес-конференції. Зрештою, вона перериває моє життя, я не хочу її в таких дозах і децибелах. Але вона міниться, мімікрує, шукає найулазливіших форм. Вже є співана і танцьована, інтонаційна й звуконаслідувальна. Її вже вплітають у двозначні натяки, карколомні трюки і античні сюжети. Олімпійські боги дудлять вітчизняне пиво. Махають крильцями гігієнічні прокладки. Пританцьовують пральні машини. Співає арію бутерброд. Я вже, як Одіссей, хотів би залити вуха воском. В очах мигтить біжутерія, мазі Мертвого моря і сметана «Президент». Вібромасажні крісла, дихаючі підгузки «Libero», чіпси «Екстрелла», продукція фірми «Дриґало» і «Шкварки від Одарки, європейська якість». Чай «Маброк» і аж три чайні принцеси — «Канді», «Нурі» і «Ява». Препарат з рогів північного оленя і губна помада, цілий патронташ. Патрони, як налиті кров’ю — червоні, рожеві, пурпурові, багряні. Пробі, мене розстрілюють косметикою! Вже рекламують морозиво у вигляді фала. Продуктову фірму називають «Баядера», ласощі — «Вкус соблазна Натали», коктейль — «Орґазм крокодила». А горілок! Цілі горілчані династії з прізвищами на — ов або й на — off. CMipHoff, Мягков, Медов, Шустов. Українського продукту теж вистачає, тут переважно історичні алюзії — «Гетьман», «Хортиця», «Холодний Яр», «Княжий келих» або ж любов до природи — «Житомирська на бруньках». «Первак» рекламують з таким притиском, так значущо, ніби це національна ідея: «Щоб стояв у кожній хаті!» Невже не стоїть? Словом, була епоха Відродження, епоха Просвітництва, а у нас тепер «Время Шустова», «Время Мягкова». «Час український, напої теж». Незвична тиша. Телефон не деренчить, автовідповідач замовк — колегу моєї дружини забрали в психіатричну лікарню. Все одно, як сказав один цілитель: «В людині одночасно дзвенять п’ятсот будильників». Подразників вистачає. Життя навантажує тебе щодалі більше. Недарма на старість люди вже ледве ходять. Хоча мій батько добре тримається. На роковини тещі вони прийшли втрьох. Тінейджер, як завжди, сидить у навушниках, з ввічливо відсутнім виразом обличчя, слухає голоси природи. А якщо й заговорить, то виключно до малого — інтернет, комп’ютер, іншої теми нема. Що за покоління росте? Якесь беземоційне. Глухе до всього. Аполітичне. Невже й наш такий виросте? Або ще й гірший. Принаймні Тінейджер хоч не матюкається. А наш як пішов до школи, знову набрався. Італійського «per favore» ненадовго вистачило. Великдень цього року пізній, майже як і в чорнобильський рік. А ми молодці, атеїсти, тоді й не помітили, що катастрофа сталася якраз напередодні Страсного тижня, коли розпинали Христа. Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо. їздили на гробки до тестя. Хотіли взяти й малого, хай би побачив мамину малу батьківщину, поки там все не позаростало. Але передумали — нащо йому бачити таку Україну? Як співає один баритон: «Таку тебе ми мусим берегти, Бо рівної тобі немає!» Думаю, справді немає. Бо де ж іще на планеті є така чорнобильська зона, що там, де й не зона, все одно зона? Блок-пости на дорогах, шлагбауми — тричі нас перепиняли, тричі перевіряли документи. І це ж по трасі, не за колючим дротом, а села мертві, як після атомної війни. Тут тільки цвинтарі живі — раз на рік, коли люди приїжджають на гробки. Дивний гомін стояв між хрестами. Колишні односельці христосувались, опоряджали могили, поминали своїх. Лелеки, довго не бачивши людей, радісно клекотіли над соснами. Кладовища тут лісові, дерев’яні хрести високі. На польському кладовищі є й кам’яні надгробки. Дружина плакала, згадувала батька. Він був лісником, його підстрелили браконьєри. Вже після Чорнобильської катастрофи внадилися полювати на лосів, диких кабанів. Ліс і зараз вирубують. Треба було дивитися крізь пальці, серед них було й начальство, а він був чесний чоловік. Беріг ліс. Он і досі стоять годівнички для лосів, які він ставив. Мурашники, які він обгородив. А тепер села обгороджені колючим дротом. Партизанські села. Німці не допалили, свої знищили. Я слухав, обрубуючи чагарі навколо могили. Вона полола й висмикувала бур’яни, оббиваючи коріння об огорожу. До материнської хати не дійшли — в хащах стежку переповзла гадюка, дружина сприйняла це як недобрий знак, ледве її заспокоїв. Назад їхали мовчки. Тричі зупинялися біля почорнілих дерев’яних хрестів при дорозі, читали написи: «Поклоніться людям, які колись тут жили!» Ну, поклонилися, а що далі? Так і будуть витісняти людей зі своєї землі? Ось добудують ще ті «компенсуючі потужності» на двох атомних станціях, і там буде зона, і звідти людей переселять, або вже й не переселятимуть, бо куди? Вже ж зона наїжджає на зону. Був геноцид, був лінгвоцид. А це вже, по суті, етноцид — відняти у поліщуків Полісся і розсіяти їх по світу. А баритони усе співатимуть про рідний край з калиною і солов’ями. Дружина недаремно їх вимикає. Цей баритональний тембр наших прострацій уже справді набрид. Виїхати б кудись, вирвати себе з корінням з цієї замордованої землі! — І що, — каже дружина, — оббити коріння об огорожі рідних могил? Це як у кого є рідні могили. У дітей Ґонґадзе, у його матері й це відняли. Дружина Ґонґадзе дивиться уже з-за океану, з голубих екранів «Голосу Америки». Майже щовечора візаві з Україною, усміхається нам через супутник, розповідає новини. Отримали вже статус біженців у США. Подумати тільки — біженців з України! Але назагал люди адаптувалися вже й до цієї трагедії. І якщо у 2000-му ще обурювались, 2001-й увесь пройшов під знаком протестів, то тепер уже дивляться без емоцій, що й дасть прокуратурі можливість замотати цю справу, заплутати і спустити на гальмах. Знову «постріл з минулого», як сказав колись Горбачов. Усі ми обстріляні з минулого. Але чому? Чому кожне покоління потрапляє в капкан ретроспекцій? Чому несе тягар не своїх провин?! Наразі — цвинтар Орлят польських у Львові. Танками й бульдозерами пройшла радянська влада по їхніх могилах. Як і по могилах наших Січових стрільців. Взагалі вона мала звичай прокладати шлях у майбутнє по кістках. Але поляки це поляки, це нація честі. Вони хочуть віддати шану своїм полеглим. «Відкриємо цвинтар у Львові, — сказав президент Польщі, — і будемо говорити на тому цвинтарі про польсько-українську дружбу». Така наша посттоталітарна доля — говорити про дружбу на цвинтарях. Але сторони ніяк не дійдуть згоди щодо тексту, який має бути на меморіалі. Все дискутують, хто за що боровся і за чию землю поліг. «Орлята польські» були молодесенькі, і вони боролися, як вони розуміли, за свій Львів. Наші теж були молодесенькі, і вони теж боролися за свій Львів. Мертві мертвих уже не ненавидять, а живі все конфронтуються, шукають взаємно прийнятних формулювань. То поки політики сперечалися, узгоджували позиції, — львівські студенти пішли на цвинтар, стали на коліна і помолилися за всіх загиблих, і за своїх, і за їхніх.. Ні, мала рацію моя теща — всі у всіх повинні просити прощення. Іншої ради нема. Але будь відвертий з собою. Чи можливо простити все і всім? Не задля політичної доцільності, а от просто по-людськи. А Голокост, а Катинь, а Ґулаґ, а Голодомор? — Ти якийсь підірваний на проблеми, — каже дружина. А куди ж подінешся від проблем? Не ти їх, вони тебе доженуть. Сьогодні у Штатах День пам’яті всіх полеглих у всіх війнах за Америку. Всіх полеглих у всіх війнах! Ставлять прапорці на могилах, моляться. Нашим би діячам повчитися, чий мозок залубенів у формаліні радянської ідеології. Вони не здатні вшанувати всіх полеглих. Вони вибірково — хто правильно поліг, хто неправильно. Хто за ту Україну, а хто не за ту. Кровних своїх ворогів, нацистів, ладні простити, а карпатська наша трагічна ґерилья, свої ж українські хлопці, що боролися зразу проти двох нелюдських систем, для них вороги, націоналісти. Отак і живемо у своїй незалежній державі, мій твого не розуміє — з кого зліпити громадянське суспільство? Страшна історична карма націй, які віками не самі визначали свою долю! І зовсім уже в останній день травня ще одна дитина реалізувала свої дитячі права. Вдова Даніела Перла народила хлопчика і назвала його Адамом. Якщо ж врахувати, що першу клоновану дівчинку назвали Свою — то чи не час уже розпочати історію людства заново? Може б, вона якось інакше склалася. 5 червня. На півночі Ізраїлю, на перехресті Хабідо, у повітря злетів автобус, вибух був такої сили, що автобус двічі перевернувся, загинуло вісімнадцять чоловік, поранено сорок чотири. І саме на перехресті, «саме на тому місці, — пишуть газети, — де за пророцтвом має початися кінець світу». А хто його знає, де він має початися? Може, він давно вже почався. Скрізь по світу щось вибухає. Тепер може вибухнути будь-що. Газ, бомба, побутова техніка, метан, пропан, торба під лавкою, склади боєприпасів і навіть курчатаґріль, як недавно в одній із чернівецьких кав’ярень. Певно, з космосу Земля вже, як у протуберанцях. Спокійно. 6 червня. Керує біло-блакитна зірка Ріґвей. Цього дня народився Веласкес. Цього дня народився Пушкін. І Дерибас, той, що вулиця Дерибасівська в Одесі. І один із братів Люм’єр. І Томас Манн. А також композитор Хачатурян, «Танець з шаблями». Колись і ми танцювали з шаблями. «А какой важный, какой сильный народ был! — цитує дружина Гоголя. — Вольный рыцарский народ». «Из-за пояса торчала пищаль и изогнутая татарская сабля». «Размахнулись… ух! сабли звенят…» А тепер танцюємо під чужу дудку. То «славянскую хороводную», то «хохла с придурью». Теж, до речі, крилатий вираз нашого президента, і теж під час візиту в Росію. Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав: «Мы, кацапы, с придурью»? Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня. А у нас все можна. Народ і не помітив. — Дивуюся, що в тебе ще є якісь ілюзії, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Це ж не народ, це жертва історичних мутацій. — Вихід! — закричав я. — Має ж бути якийсь вихід! — Безвихідь — це теж форма існування, — спокійно сказав він. Друг озвався з Каліфорнії. Відпочивав з родиною на Гаваях. Жили в екзотичному готелику. Купалися в океані. Підпливали до коралових рифів на човні з прозорим дном. їли соте з ананасами, пили коктейль «май-тай». Засмагли, як індіанці. їхній малий ловив черепах на березі Тихого океану. А наш сидить дома, читає чергову книгу «Гаррі Поттера». Дружина вже у відпустці, пише дисертацію. Мені у відпустку ще не випадає, працюю заледве півроку. Дружина якось дивно покашлює, вона, як канарка, перша відчуває радіацію. Але це щось інше — тягне згаром і димом. Зачиняємо кватирки. Спека. Горить торф під Києвом. Юні ексґібіціоністки вже оголились по саме нікуди. Відкритий животик, низенька лінія талії, часом перлинка в мушельці пупа, змійка ланцюжка на нозі. Як яка, то й бісики очима пускає. Та й чоловіцтво їх очима пасе. Звісно, пасе. Але, все одно, любиш одну, і драма твого життя розгортається навколо неї. Вона сильна і владна. Її характер скрутить кого завгодно. І водночас вона дуже ніжна. У неї чудесний овал обличчя. У неї пасмо волосся ніби завжди відкинуте вітром. У неї очі, які бувають лише у чаклунок, і не чорні, й не карі, а з оливковим полиском. Коли вона їх примружує — говорять стихії. Для зручності вона прикидається звичайною жінкою. Займається побутом, пише дисертацію, дозволяє себе любити по-земному. Але й чуттєвість її особлива, затамовано вибухова. Вона ніколи не каже, що кохає мене. Я це зчитую з її губ, з дотику, з магнітних бур ЇЇ тіла. Її треба вміти покликати, у неї все починається з очей. Я не святенник, у мене до неї були жінки, але такої я не бачив. Розумію того дивака, який захопив свою дружину в заручниці. Я теж хотів би захопити її в заручниці, щоб вона була завжди моя. Читав колись промови знаменитих російських адвокатів. Так там один адвокат сказав про дружину свого підзахисного, що для нього це була «жінка з обличчям єдино коханої». Оце вона для мене така. Жінка з обличчям єдино коханої. Цієї ночі зірки вибудувалися в зодіакальний знак Риб. Знак моєї дружини. Я її зодіакально люблю. Вона фантастично погарнішала, у неї сяють очі. Я маю своє божевільне щастя — мати у себе вдома Ліліт. Вставати доводиться рано, «Кварк» мій далеко, на іншому кінці міста. Не люблю будильників. Особливо пластмасових, деренчить, підскакує. Друг мій при оказії передав сувенір-будильник, і тепер я прокидаюся під тихий і лагідний голос Памели Андерсон: «Ти вважаєш, що робота у тебе лайно? І все-таки треба встати і піти туди. Або принаймні вмийся і випий чашечку кави». Встаю. Умиваюсь. Випиваю чашечку кави. Це я колись був трудоголіком, коли займався наукою. А тепер аби день до вечора. У неділю не знаєш, куди подітися. Ми б то зашторились і жили. А малому треба повітря. Місто, задуха, а поткнешся у ліс… Особливо ці наші приміські ліси. У скандинавських сагах «мед поезії гноми ховають в лісах», а у нас сміття вивертають під соснами. Зовсім люди втратили совість. Де який непотріб, все вивозять у ліс. І не лише городяни, що як їдуть до батьків у село, то прихоплять і свій мотлох із мегаполіса, щоб викинути по дорозі, а вже й люди сільські втрачають повагу до землі, до лісу. Такі стрункі сосни були, папороть крильми прикривала суниці, гриби росли, як зачакловані. А за ці пару років ніби якісь бомжі потойбічні оселилися, химородь ганчір’яна, примари — скрізь дрантя, пляшки, пружини старих матраців, розбиті унітази, купи битої цегли, скло. Насмітило людство, обгидилось, накопичило терикони відходів, ніаґари сміття. Водойми навколо Києва занечищені. В Одесі закрито дев’ять міських пляжів. У Криму розгрібаються перед кожним курортним сезоном. Інфекції пурхають, як горобці. То в Чернівцях діти полисіли. То в селі Вербка понепритомніли. А це вже у Болеславчику похворіли невідомо чим, невідомо від чого, чотириста чоловік, переважно діти. Тут уже й протимінні черевики не допоможуть. Потрібні протитоксичні. Протихімічні. Протирадіаційні. Нова ера підкидає моделі раніше нечуваних практик. 9 червня у Москві на Манежній площі — що це було? Зграя молодих звіроніжок вдерлася у гуляючий натовп, поперекидала машини, побила вітрини, перетоптала людей і зникла. Загинув 17-річний хлопець, десятки людей травмовано. «Центр міста опинився в руках погромників», — пише російська преса. «Вибиті вікна в російській Думі». Хуліганство, провокація, просто п’яний дебош? Але ж хтось приніс пляшки з вибуховою сумішшю, хтось їх спеціально мав при собі. І прицільно потрощений був лише один бік вулиці, другий не зачепили, — отже, хтось керував. Технологія путчів? Репетиція хаосу? Якийсь новий сатанинський задум — увійти в ядро натовпу, посіяти жах і розчинитися в масі? А ще перед тим були якісь віяльні нальоти. Зграйка молоді, несподівано об’єднавшись, вдиралася в магазин, кінотеатр, кав’ярню, не робила ніяких бешкетів, от просто налітала і, спричинивши паніку, шок, остовпіння, миттєво розліталася, розпавшись на знов незнайомих між собою людей. Може, воно й цілком безневинна забава, такий собі флеш-моб. А може, й чийсь експеримент над масовою свідомістю. Колись це спрацює. Поки що просто так. Дружина заглядає мені через плече і відбирає газету. — Ось що треба читати, — каже вона і підкладає стосик, весь у пастельній райдузі ЇЇ підкреслень. На одному з німецьких озер лебідь закохався в катамаран. У Норвегії пінгвіна підвищили у військовому званні, був старшим сержантом королівської гвардії, тепер він молодший лейтенант. У Кенії врятували слоненя, яке втратило маму. У США народився собачка зеленої масті. Вона має рацію. Світ красивий. Треба жити своїм життям. Треба читати щось приємне і веселе або й взагалі не читати. Краще послухати «Арабески» Шумана. Краще піти в театр. Краще обнятися й побути разом. Я відчуваю її дотик до свого плеча. Закинувши руки, притягаю її до себе. Я в неї закоханий, як той лебідь в катамаран. А про собачку зеленої масті — розповісти б професорській вдові, це їй напевно було б цікаво. Але вона десь зникла. Кажуть, хтось її обдурив, одібрав квартиру, підробивши документи, й продав, а її упекли чи то у психушку, чи в будинок для перестарілих. Сонце палить немилосердно. На Майдані клаксонять машини швидкої допомоги. Голодують шахтарі, домагаються своїх прав. Сидять, як африканці, голі до пояса, гуркають касками по асфальту, калатають пластиковими пляшками з-під мінералки. Це вже звичний тамтам нашої демократії. Але хто їх почує? Вибори вже минули. І як це ми обираємо — може, колода мічена? Ті ж самі тузи і ті ж самі шістки. Тусуються, тасуються. Ділять портфелі, сплять на засіданнях, давлять кнопки. Це у них вважається роботою. Одна тільки леді Ю порушує загальний спокій. То з трибуни скаже щось радикальне, то полишає зал під час виступу президента. Влада відповідає їй взаємністю — шельмує, переслідує, здіймає пилюгу старих звинувачень. Інша б уже не витримала. А вона йде, як по линві, у цьому політичному цирку, легка й мініатюрна, як ельф, але зі сталевим хребтом. Моя дружина рішуче за неї. Я уникаю дискусій на цю тему. Міледі ж теж була і гарна, й смілива. Хтозна, чи нема там клейма на плечі. Правду кажучи, я їм усім не вірю. Хіба що нетиповому екс-Прем’єру. Ще двом-трьом з опозиції. І взагалі, чому я повинен думати про політиків? Ця всеприсутність політиків у нашому житті, це жахливо. Даремно вони так позиціонуються. Вони ж у людей, як на долоні. Хочеться здмухнути. Але що сталося з Україною? Куди поділася її здатність до протистояння? Хто нав’язав нам цей дурний постулат: «була ейфорія, тепер апатія»? У мене ніколи не було ейфорії і немає апатії. У мене завжди одне — як вийти Україні з її історичної безвиході? Мойсей виводив з єгипетського полону, і вивів. А ми ж на своїй землі — чому ж ніяк не можемо вийти?! Зникає наш горизонт. Всихають наші джерела. Двогорбі верблюди терпіння покірно бредуть у пісках. Колись вірменські матері у вигнанні, без даху над головою, на палючих вітрах, писали пальцями на піску алфавіт, щоб діти не забули вірменську мову. А нашу мову заносять піски духовних пустель. Нема України в душах. Люди зробилися злі, наче їм щось пороблено. Живуть на рефлексах роздратування. Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх. Тим часом у світі таки переміни. Світ виходить у зовсім інший вимір — глобальний. Нові явища, нові проблеми, нові виклики і загрози, — а ми й не задумались. І якби навіть хто вдарив у найпотужніший дзвін, все одно не почуємо. Надто багато світових алярмів. Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі. Сьогодні чув повідомлення, що до Землі летить астероїд. Навіть дату назвали, коли він може врізатись: 1 лютого 2019 року. Скільки ж це буде малому? Саме женитись. Згодом, правда, підправили, що, можливо, трохи пізніше — у 2060-му. Перспектива для внуків. От і спробуй жити своїм, і тільки своїм, життям. Зайшов Лев, інвертований на пустелю. Засмаглий, обвітрений, наче вікінґ з морських походів. Дивно, що Ґламур не звертає на нього уваги, такі подобаються жінкам. Вона саме була у нас, сухо привіталася і пішла. Він розгублено провів її очима, але швидко оволодів собою і вже спокійно розповідав, як вони плавали на байдарках, мало не перекинулися в грозу, вечорами сиділи біля багаття, ночували під зорями. Я не мав чогось особливого йому розповісти — місто, спека. Уникаючи розмов на драстично актуальні теми, я сказав, що в Єгипті у піраміді Хеопса знайшли досі невідомі науці двері з двома мідними ручками. Запустили маленького робота з відеокамерою, і знайшли. — Нові двері у старі гробниці, — усміхнувся він. — Це те, чим займається й наша історія. Тільки єгипетські піраміди серед пісків навсібіч відкриті для світу. А наші запали в землю, заросли бур’янами, і кожен невіглас може там пасти свого віслюка. Знаєш, чому нашу історію не можна читати без брому? Не тому, що вона страшна, бували страшніші. Тому що вона при-ни-же-на. А відтак принизлива. У нас навіть відлік часу — від поразок і катастроф. Від війни, від революції, від Голодомору, від репресій, від Чорнобиля. Або як тепер — від виборів до виборів. Розхотілося говорити. Увімкнув новини, а воно те ж саме й те ж саме. Нові двері у старі гробниці. Нові гробниці у старі двері. Друг мій, що в Каліфорнії, політикою не цікавиться. Це не Лев, інвертований на пустелю, що діагностує жорстко й нещадно. І не я, рефлектуючий неврастенік, що реагує на все. Він і раніше відчував нехіть до політики, а тепер зовсім абстрагувався. Тут це було б неможливо, тут уся атмосфера просякнута чадом віками тліючих проблем. А живучи там, він, мабуть, зрозумів, що можна жити інакше. От просто інакше і все. Своїм життям у своєму житті. Можливо, його математична свідомість не сприймає суми абсурдів. Моя теж не сприймає, але я пручаюсь, а він зрезиґнував. Іноді здається, що він не від світу цього. Мати хвилюється, розпитує про землетрус, про лісові пожежі. А він їй розказує, що у нього за вікном літають колібрі. Це людина цифри і музики, як буває з дуже талановитими вченими. Колись ми з ним, ще студентами, часто ходили в органний зал, у філармонію. Причому він любив не найзнаменитіших композиторів. Равель, Малер, Сарасате, Гайдн — це його. І дружина у нього піаністка, не професійна, просто дуже добре грає, хоч сама теж працює з цифрами. Живуть біля океану. Екологія чиста. Робота цікава. Побут облаштований. Завжди кудись їдуть у вихідні. Возять свого малого на авіа-шоу «Голубі ангели», поблизу Сан-Франциско. Там ті «Голубі ангели» таке витворяють у небі, віртуози. Може у піке піти, може під мостом пролетіти. А недавно возив своїх дивитися Кам’яний Ліс. Неймовірне, каже, видовище. Три мільйони років тому на той ліс випав вулканічний попіл, дерева ніби запеклися й розчинилися зсередини, вони вже як містичні ієрогліфи вічності, — наче Вічність тобі щось пише, а ти ніяк не можеш збагнути. Назад заїхали на виноградники, купили ящик шампанського. А я тут плаваю в інтернеті, тону в океані інформації. Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас немає. А цей такий загазований, і качки літають. Куди подітись від інформації? Читай не читай газет, не слухай радіо, не заглядай в інтернет — все одно доганяє. На роботі скажуть, по дорозі почуєш, уривком трансляції долетить. Вже навіть з мобільного телефону можна почути останні вісті. Може, вже просто вчепити в голову чіп і хай транслює цілодобово? Липень був місяцем авіакатастроф. Напочатку в небі Німеччини зіткнулися літаки, пасажирський з вантажним «Боїнґом», через помилку швейцарського диспетчера. Загинуло понад сімдесят людей, переважно діти з Башкирії, що летіли до Іспанії на відпочинок. А наприкінці липня була чорна субота, те фатальне авіа-шоу на Скнилівському аеродромі під Львовом, коли тисячі людей, цілими сім’ями, у захваті дивилися в небо, де наші доблесні аси робили фігури вищого пілотажу, — і раптом на бриючому польоті літак врізався в землю, у саму гущу людей, бризнув уламками, полум’ям, кров’ю, вибухнув і огорнувся димом. — Шоу-апокаліпсис, — сказала моя дружина. Сотні людей покалічено. Майже вісімдесят убито, і теж переважно діти, побільшости хлопчики, бо кого ж найперше беруть на авіа-шоу? Число жертв щоденно зростає, поранені умирають в лікарнях, у морги звозять ще не впізнані тіла. Дехто з очевидців потрапив до психіатрії. Льотчики залишилися живі. їх судитимуть. Але хіба це тільки їхня вина? Це ж не «Голубі ангели», які повсякчас тренуються, у яких спеціально обладнані літаки. Ці літали на тому, що було. У них не було нальотів. їм сказали зробити номер. От вони й зробили. Смертельний номер. Всіляких інших катастроф теж вистачало. Світ великий. Біля озера Балатон в Угорщині розбився автобус з польськими туристами, що їхали до церкви святої Марії. В одній з психіатричних лікарень Індії живцем згоріло двадцять п’ять хворих. Очевидно, буйних, бо прикутих до ліжок. Росіяни скинули бомби на Панкійську ущелину, хоч це й грузинська територія, бо вважають, що там є чеченські бойовики. Тепер же так — хто що вважає, туди й може гатити бомбами. І за один тільки місяць — три аварії на шахтах. Макабричний був місяць. У Німеччині над Боденськнм озером збирали тіла й уламки. В Угорщині над озером Балатон автогеном розпилювали сплющений в гармошку автобус. На Скнилівському полі шукали бортові самописці, які б прояснили причину катастрофи. Над Чорним морем був якийсь загадковий спалах, а саме пролітав ще один ізраїльський літак, — льотчику здалося, що то летіла ракета, тепер же там всім ввижатимуться ракети. Добре, що якийсь дядько вніс ясність, що це у його двір біля повітки впало небесне тіло. Так закінчився липень — днями всеукраїнської жалоби. І так почався серпень. В лікарні у Львові померла ще одна людина. Тепер уже 79 загиблих. Знайдено бортові самописці, які мало що прояснили, хіба що озвучили, як ті доблесні аси матюкалися в небі. У серпні спека ще спекельніша. Вночі легше. Виходжу на балкон. Десь під Києвом димить торф, на балконі димлю я. Дружина каже, що у Ватикані декретом Святого Престолу заборонене паління. Так то ж у Ватикані. Папа Римський прибув до Польщі. Під Краковом його зустрічали два мільйони поляків — як одна велика душа. Бо вони нація, одне ціле. Це ж не ми, перетовчені в ступі імперії невідомо на що. Іван Павло II облетів на гелікоптері своє рідне місто Вадовіце. Відвідав свій отчий дім, поклонився могилам батьків. — Господи, — тихо сказала дружина. — Він прощається з Польщею! Спека патологічна. Хоч би не згоріла хата моєї тещі — там уже й хати немає, сама піч і крокви, все одно шкода. Випалюється навіть слід малої Батьківщини. Спершу випалювала радянська влада. Потім війна. Потім радіація. Тепер випалює забуття. Аеропорт Бориспіль вітав мільйонного пасажира. На жаль, не приїхав, а від’їжджає. За контрактом у Голландію, на пару років. Мій друг теж поїхав у Каліфорнію на пару років. А минає вже шостий рік. «ГЦодва дні з України виїжджає один програміст», — передавали сьогодні. А скільки непрограмістів? Куди?! Чи як у Кафки в одному оповіданні — «Аби звідси»? Проте знаменитий астролог з ассірійською бородою сказав, що Україна — це прекрасна країна під знаком Тільця, яка уміє чекати, і що вона таки дочекається свого зоряного часу. «Процвітання почнеться під знаком двох мужчин і однієї жінки», — сказав він. — Ага! — сказала моя дружина. — І однієї жінки! Однак з тою жінкою не так все просто. Навколо неї накрутили таких туманностей, що Андромеди не видно. Уже й новий генпрокурор порушив проти неї дві кримінальні справи. Уже заарештовано її чоловіка. Уже вимагають, щоб Туреччина передала нашому правосуддю колишніх її співробітників, що забігли кудись аж в Анталію. Ніби змістилися полюси — у Скандинавії спека, у Барселоні град. Європу заливає дощами. Рейн вийшов із берегів. Дунай загрожує Братиславі. Вода змиває населені пункти. З Праги евакуювали двісті тисяч людей. Вулицями Дрездена ходять хвилі. «Сикстинську Мадонну» перевезли у безпечніше місце. Підвозять тонни мішків піску, зміцнюють береги. Ельба прорвала дамбу. Тварини з німецького зоопарку плавають у Чехії. У празькому зоопарку тонуть звірі у клітках, довелося кількох застрелити. А тюлень на ім’я Ґастон втік. За ним гналися два чеські катери, не догнали. У нас теж налітав буревій з Одеси. У Криму пройшло десять смерчів. Але в цілому клімат у нас благодатний. Ні тобі вулканів, ні землетрусів. Дамбу на Прип’яті не прорвало. Рукотворне Київське море нуклідами не розлилось. Землю ще не всю сплюндрували, шмат чорнозему ще є. І хоч яка спека цьогоріч, урожай зернових небувалий. Золоті потоки зерна сиплються в засіки Батьківщини. Окрилений таким успіхом уряд збирається відновити славу України як житниці Європи. Ще один скандал. Сказати б, езотеричний. Виявляється, керманичі нашої держави є членами якогось ордену. Поповзли чутки, що вони масони. Суспільство розхвилювалося, хтось навіть пригадав тамплієрів, що були окопалися у православному монастирі, а їхній пріор спирався на меч. Актуалізувалося питання, хто ж таки із міністрів подарував йому той меч? Може, нами уже й керують члени невідомо якого ордену? Цього разу достойникам не вдалося відмовчатись, і вони пояснили, що це аж ніяк не масонська ложа, а старовинний Орден святого Станіслава, і що ж тут такого, що вони вступили до цього ордену, це всього лише чоловічі ігри. Добрі мені чоловічі ігри. Орден справді старовинний. Але ж відродив його Станіслав Август Понятовський, якого після своїх жіночих ігор підсадила на польський трон Катерина II, за правління якого якраз і відбулися поділи Польщі. А потім уже й російські царі однойме

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка