Ліна Костенко Записки українського самашедшого



Сторінка10/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




 

2004-й рік. Рік Зеленої Мавпи. Вона сидить на пальмі Мерцалова і їсть банани. Три роки, день у день, я записував це нове століття — досить. Не хочу, щоб моє біополе було, як решето, все в дірках і пробоїнах. Та й, власне, нічого нового, все той самий прейскурант кошмарів, хіба що в кубі й квадраті. Якщо раніше одна ракета влучала в одні Броварі, то тепер вже один за одним вибухають склади боєприпасів. Якщо досі літаки розбивалися поодинці, то тепер уже два в Росії і вилетіли, й розбилися синхронно. Якщо позаторік був один теракт на острові Балі, то недавно уже три поспіль на курортах у Єгипті. Якщо й раніше пускали поїзди під укіс, то тепер уже загрожують Франції по всій мережі її залізниць. Світ входить у фазу безвиході. Війні в Іраку не видно кінця. Ще кілька наших миротворців загинули — хто в бою над ріками вавилонськими, хто підірвався на фугасі, кого підстрелили із засади. Бог війни вже навіть не загинає пальців. І голови. Голови, голови, голови — як з якоїсь всесвітньої плахи. Щодня їх комусь стинають або погрожують, що зітнуть. То британцю, то американцю, то двом французам. То біля метро у Москві вибухом відкинуло голову чеченки. То в Іраку зразу дванадцять обезголовлених непальців. То дві італійки, дві Сімони, з чорними мішками на головах. Спочатку хоч якось реагували на всі ці жахи, а тепер вже збилися з ліку, звикли й адаптувалися. Критична маса катастроф заклинює до неможливості їх сприймати. В Іраку навіть бізнес, кажуть, такий з’явився: компакт-диски зі сценами страти заручників. Фільми жахів набридли, порно приїлося, всілякі збочення теж — чим ще підігріти холонучу кров людства? Розумію Тінейджера. Одягти навушники і слухати голоси природи. Під Новий рік дружина подарувала мені мобільник з музичним сигналом, і тепер час від часу Тореадор кличе мене в бій. Зима. Сніг. Снилося, що на мене упав кінь з балкона. Чи варто витрачати своє життя на життя не своє? Люблю цю жінку і хочу бути щасливим. Тоні Блер визнав, що зброї масового знищення в Іраку не було. Але там уже громадянська війна. Так що масове знищення буде. В Америці відбувся конкурс на швидкісне поїдання сосисок. В Індії обвалився гірський тунель. У нас на півдні пролетів смерч. Підіймав у повітря трактори й вивертав з корінням дерева. Майже як у Маркеса — Ремедіос Прекрасну, підняло якусь бабу в городі і перекинуло на сусідський сарай. Три місяці наче вітром здуло. Незчувся, як уже й весна. Путін вдруге балотується в президенти. Клінтон їздить по світу, презентує свою книжку. Наш президент відбув з державним візитом до султана Брунею. Я зрозумів, я не маю рації. Чому люди повинні все пам’ятати, про все думати, якщо я сам уже не витримую? Треба зайнятися автотренінгом. Стати або спокійним, до цинізму, як Лев, інвертований на пустелю, або абстрагуватися від усього, як мій друг у Каліфорнії. Циніка з мене не вийде, а спокійнішим я став. Не цілком, правда, але намагаюсь. Не завжди вдається, все щось дістає. У Москві в День усіх закоханих обвалився розважальний центр «Трансвааль». З дитинства пам’ятаю: «Трансвааль, Трансвааль, ты весь в огне». А тепер це всього лише аквапарк, сталево-скляна-бетонна конструкція, що обвалилася на голову молоді, яка пурхала там на ковзанах, поняття не маючи ні про англо-бурську війну, ні про апартеїд. Там кров лилася, там боролися за свободу, Нельсон Мандела сидів 27 років, а їм розважальний центр. Ну, назвали б Цицикамма, у Південній Африці є такий парк. Або Лімпопо, річка така є. Але ж ні, Трансвааль. Красиве слово. Може, їм що Трансвааль, що трансвестит? Профанація чужих трагедій, навіть на рівні слів. У Києві одна фірма називається «Грааль». — Знову тебе втягнуло, — каже дружина. — Знову реагуєш на все на світі. Воно тобі треба? Так можна збожеволіти. Можна. Може, я вже й збожеволів. А може, я — навпаки — нормальніший від нормальних, просто у мене більше сигнальних лампочок у голові. — Специфіка українського божевілля, — сказала дружина. — «За всіх скажу, за всіх переболію». Тільки на себе не вистачило. Чую її вузенькі прохолодні долоні на своєму лобі. У неї, мабуть, є якісь екстрасенсорні здібності. От вона торкнулася — і як рукою зняло. Але… Але… Знову налітають події, не встигаю записувати. — А обіцяв, що у своєму житті матимеш місце для свого життя, — докоряє дружина. — Життя світу — це теж і моє життя, — виправдовуюсь я. 11 березня рвонуло на залізниці в Іспанії. Нечуваний теракт. Люди їхали на роботу, рано-вранці, ще, може, хтось і дрімав. І раптом вибух, рознесло вагони, скинуло з рейок. Під насипом криваве місиво. Двісті загиблих, понад тисячу поранених. По світу поминальні служби. В Іспанії День скорботи. Іспанський прем’єр сказав, що треба знищити тероризм у зародку. Буш закликав боротися з глобальним тероризмом. То він глобальний чи він у зародку? Думаю, що й не глобальний, і не в зародку. В геометричній прогресії. — Ти можеш про інше? — спитала дружина. — Можу. В день виборів президента Росії у Москві згорів Манеж. У центрі Багдада обстріляно два готелі. — А зовсім про інше? — Тепер зовсім іншого не буває. — Ні, буває, — сказала дружина. — У московському зоопарку народилося тигреня з блакитними очима. У Варшаві в королівському замку виставка Рембрандта. А в якомусь містечку в Італії прийняли закон про гуманне ставлення до тварин. Забороняється кидати живих лобстерів у киплячу воду. І навіть собачу будочку треба ставити в екологічно чистому місці. Мені завжди хочеться торкнути губами шовкову дужку її брови. Ось уже й рік з початку війни в Іраку. Затягнувся бліц-кріґ. Американці протестують, виходять на демонстрації. Виклали перед Білим домом портрет Буша з фотографій загиблих американських солдатів. їх уже 706. А сьогодні, на Благовіщення, коли Бог благословляє все живе на землі, уже й нам прийшла не блага вість. Вчора ще запевняли, що наші миротворці участі у військових діях не беруть, а сьогодні вже — перший убитий в бою. Не в перестрілці, не від нещасного випадку, а в тяжкому тригодинному бою! І наш гарант, забувши, що гарантував їм безпеку, бадьоро запевняє: «Але ми посилимо там вогневу міць». Холера ясна, як кажуть поляки, то ви туди посилали миротворців — мир творити чи посилювати вогневу міць?! Але ж у нас нема до кого звертатися. Це ж «временщики», тимчасовці. Нароблять шкоди й підуть. їм же не до хлопців в Іраку, то ж для них біомаса, ми всі для них біомаса, їм головне — вибори, наразі місцеві вибори як репетиція президентських, проба сил, відпрацювання методів, розставляння своїх людей. В одному з тихих західноукраїнських міст стався буквально бандитський заколот. Місцеві влади кинули на опозицію криміналітет. Депутати вертаються травмовані й побиті. У парламенті колотнеча. В дискусіях домінує аргумент кулака. Хтось уже навіть похмуро пожартував — чи не вивести миротворців з Іраку і ввести їх сюди? 9 квітня, у Страсну п’ятницю, поховали того миротворця, першого вбитого у бою. Його поховали на сільському кладовищі, в голубому береті. Люди плачуть. Мати ламає руки. «Хлоп’ята юні, чорноброві знов чорнобривцями стають…» Малий притих, ходить коло мене, сіпає за рукав. Вони з Борькою порадились, як зробити, щоб куля не вбила. Ось, у комп’ютерній грі, дуже просто — треба повернутись до неї боком. — Добре, — сказав я. — Передам. Дуже слушна порада. Наприкінці квітня загинуло ще двоє миротворців, третій тяжко поранений. Батальйон був обстріляний майже впритул. На вулицях горить українська бойова техніка. Філіппіни вже вивели свої війська. Іспанія виводить. Польща скорочує свій контингент. А наші захрясли у тих вавилонських пісках, і принаймні до президентських виборів ніхто їх звідти не виведе. А ти кажеш, воно мені треба. Воно нікому не треба. Але патріоти у своєму репертуарі — провели конференцію «Українське суспільство від розбрату до єдності». Яка може бути єдність на такій Голгофі? І де вони бачили розбрат? Роз-брат, це коли між братами. А хіба ці люди, що запустили пазурі в Україну, нам брати? Віками її розпинають, штрикають у груди, перевіряють, чи ще жива, чи здригнеться? Віддеріть їх від тіла нації і відкиньте чимдалі, отоді й буде єдність. А якщо це справді розбрат між братами, то такі брати нічого не варті. І не давайте мені знеболюючого. Я повинен нарешті відчути правду. В ніч на 1 травня ще десять країн стали членами Євросоюзу, і серед них Польща. Дружина то радіє, то плаче. Переживає за Україну, радіє за поляків. Вони там співали й танцювали до ранку. На весь світ транслювався концерт з Королівської площі, гриміла «Ода до радості» Бетховена. Президент Польщі підняв європейський прапор. Поляки передали українцям прикордонний стовп Євросоюзу. От і опустилася перед нами ще одна завіса. Тільки та була залізна, а ця прозора, Шенґенська. Весь наш політичний хорор буде видно, як у кіно. 59-ту річницю перемоги над фашизмом відзначили грандіозним салютом — в степах України вибухнув склад боєприпасів. Снаряди свистіли над головами, вибухали в садах і городах. Трава під ногами горіла, солом’яні стріхи ставали дибом. Люди бігли, як у війну, але тепер вже розбомблені своїми. Третій день гримить, з великим розльотом. Евакуйовано чотири села. А ще ж недавно вибухало в Артемівську. Вибух у Дамаску. Вибух у Пакистані. У Багдаді постійні вибухи і вуличні бої. Словом, скоро, як на Івана Купала через вогонь, людству доведеться стрибати через вибухи. Рідко яка пташина долетить до середини Стікса. — Тобі треба було бути істориком, — сказала дружина. Можливо. Але якимсь таким дивним істориком. Я ж не досліджую певні періоди, не інтерпретую фактів, подій. Просто я хочу знати, крізь що проходить людство, крізь що проходжу я. Кадр змінюється кадром, миготять і кліпають кліпи, перемикаю канал. У Каліфорнії горять ліси. На південну Африку випав сніг. У Таїланді помер леопард від пташиного грипу. У Колумбії вкрали єпископа. Сюрреалістичний Вавилон сучасного світу. Американські вчені уловили сигнали з Космосу, десь між сузір’ям Риб та Близнюків. І то ж не була музика сфер. Надпотужний радіотелескоп, що стоїть у ПуертоРіко, зафіксував щось дуже схоже на сигнали з іншої галактики. Видно, вони там розхвилювалися, вже подають знак. У степах і далі гримить. Осколки, як шрапнель, б’ють по вікнах. Горіла школа. Горіла нафтобаза. Кілька снарядів ударило в цвинтар. Прямим попаданням пошкодило газопровід. Поїзди наче спіткнулись, завмерли на місці. У Мелітополі оголошено надзвичайний стан. У Запоріжжі цілу ніч приймали потерпілих. Станція переливання крові просить здавати кров. Але ж там десь і Запорізька атомна станція! Добре, якщо не в радіусі розльоту. Мало нам Чорнобиля. Тим часом у Росії вдруге обраний Путін під президентські фанфари пройшов анфіладою кремлівських кімнат. Двері перед ним розступалися, як Сезами, ряди почесних гостей шанобливо схиляли голови. Склавши присягу на Конституції, він виголосив промову про велич Росії і вийшов на Соборну площу. Народ не безмолствував, народ занімів од захвату. Внутрішньо калатав Цар-колокол, аж підскакував, хотів вистрелити Царпушка. Гриміло урочисте глінківське «Слався!» Царственно пройшов президентський кортеж. Щоправда, в День Перемоги у Грозному прогримів кривавий салют — 56 поранених, 6 загиблих, серед них і глава республіки Ахмад Кадиров. Але на велич Росії це не вплинуло. У нас баритони співали: «Перемога, перемога, перемога! Не забудемо нікого і нічого». Військовий хор грянув: «Эх, путь-дорожка фронтовая! Не страшна нам бомбежка любая». Розчулені ветерани змахували сльозу. В степах продовжувалась бомбьожка. Пішов дощ, може, трохи пригасить. Прем’єр оглянув територію з повітря, облетів постраждалі райони. Бачив вибух в ілюмінаторі. І дійшов висновку: «Треба наводити порядок у військових силах». Президент висловив докорінно іншу думку. «Ми живемо в техногенному світі, — сказав він, — і від техногенних катастроф ніхто не застрахований». А до чого тут техногенний світ? Воно ж вибухнуло від нехлюйства, вибухнуло вдень, о першій годині дня. Щось пиляли, щось крали, хтось кинув недопалок. Групи розмінування «зачищають» територію. Населенню дозволено повернутися у чотири села. Люди гірко жартують: «Перемогу відсвяткували, можна вертатись додому». Але як їм жити? Де гарантія, що знову не вибухне? Воно ж там порозліталося, все не визбираєш. — Самі винуваті, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Вони заслужили, щоб у них літало над головою. — Ти що?! — жахнувся я. — Люди?! Заслужили?! — А вони що — не бачили, що у них там під боком валяється десятки років? Вони задумалися, звідки воно вивезене і на кого було націлене? Два мільйони боєприпасів заростали травою. Хлопці тягали на металобрухт, комерційні фірми чиргикали. їм же і в голові не було, поки над головою не свиснуло. Що тут скажеш? І нам у голові не було. Під Києвом теж заростало травою. І під Харковом. І під Львовом. В Артемівську чомусь вибухали й вагони. Звідкись вони ж приїхали. Може, це саме ті, що вивозили артилерійський склад із-під Києва? Ми ж теж не питали, куди. Отакі з нас громадяни. Словом, час розкидати снаряди, час їх збирати. Недовибухлі боєприпаси знаходять по городах, кущах і байраках. Поїзди кримського напрямку пустили в обхід. До всього ще й кури похворіли на пташиний грип. Робиться таке кволе, кахикає — помітили люди, вернувшись до своїх обстріляних хат. Тепер там ходять з епідемстанції, як марсіани, в зелених комбінезонах, у масках, хапають курей за лапи, кидають у мішки. Воно б’є крильми, кудкудакає. Хай уже той леопард, ще бракувало людям і курячих епідемій. У школах, нарешті, розпочалися заняття. Дітям рекомендують ходити обережно, обминаючи вибухонебезпечні предмети. То що їм, на пуантах ходити, як по мінному полю? Баба козу має висилати уперед на довгій шворці? Вєрка Сердючка співає: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!» Гуляєм. Але як сказав телеведучий з ящика: «Святковий настрій дещо зіпсований». Дещо! Обстріляли мирне населення. Привезли трьох убитих з Іраку. Народ протестує, матері виходять з плакатами: «Поверніть нам наших дітей!», — але президент заявив, що ми там «виконаємо свій обов’язок до кінця». Який обов’язок? Перед ким? До якого кінця?! 21 травня. День народження Ґії Ґонґадзе. Це б йому було 35 років. Всього лише 35! А його вже немає четвертий рік. Нова біда. Ректора Ужгородського університету знайшли з ножем у серці. І відразу ж було повідомлено, що це самогубство, та й по всьому. Щось забагато цих загадкових самогубств у нашій державі, нещасних випадків, нерозкритих убивств. Але суспільство адаптувалося вже до всіх трагедій. Всі до всього звикли. Всі од всього втомилися. Справу Ґонґадзе вже теж сприймають як серіал. Наростає підземний гул президентських виборів. Ще де ті вибори, а карлики вже посунули з усіх екранів. На безконечних ток-шоу токують, як глухарі. Об’єднуються дони й подонки. Роз’єднуються патріоти. Дивлюсь я на цих політиків і думаю. А були ж колись лідери нації, такі, як Ганді. Народ назвав його Махатмою, по-їхньому це — Велика Душа. Господи! Де ж наша Велика Душа?! Чи ми вже тепер більше цінуємо Велику Кишеню? Однак є ще у світі й диваки, які живуть своїм окремим життям. В’їхав у Київ італієць, поляк за походженням, — Януш Рівер. Худий, засмаглий, на велосипеді. Стартував з Риму ще на початку століття, поклавши собі за 10 років відвідати 110 країн. Зупиняється, де хоче. Ночує, де доведеться. Під зорями, то й під зорями. Під скиртою, то й під скиртою. У нас тут ночував у старому вітряку в Музеї просто неба. Може, він самотній. Може, пережив якесь потрясіння. Може, одробив своє і просто хоче свободи. Тримає курс на Китай, Індію і Непал. Може поїхати в Кенію на велосипеді. І не конче вбивати лева, йому вже на цьому не залежить. Йому 68. Оце, я розумію, землянин. Хоче побачити Землю, на якій живе. «А якщо вмерти, то тільки в дорозі», — жартує. І знову тисне на педалі. Нестеменні ознаки наближення виборів. Листівки, відозви, газети, буклети. Медійна артпідготовка. Безсоромний піар. Агітація забиває всі рецептори. Стрілочники нашого бездоріжжя переводять стрілки, політики з великої дороги переставляють семафори, б’ють ліхтарі і підмінюють назви станцій — то було хоч «в комунє остановка», а тепер хто куди. А цей народ їде, як у товарняку, нужденний, задурений, принижений і забитий, щось жує, визирає з вікон, ремствує, а й не подумає зірвати стоп-кран, або хоч пробратися по вагонах, подивитися — що там за машиніст? Може, він дурний, може, п’яний, може, навмисно веде не туди, може, він взагалі не вміє водити поїзд, може, у нього до потилиці приставлений пістолет? Горіховий наш інтелект. Вибираємо тих самих і тих самих, а потім жахаємось — що це за чудовиська у нас при владі? Та це ж сон нашого розуму їх і породив. Третього липня президентська кампанія стартувала офіційно. Кандидати, як по комаді, рвонули на перегони. Україну заклеїла агітація. У Сінгапурі за таке обклеювання у громадських місцях можуть оштрафувати, посадити або й дати бука з бамбука. А тут кожна партія обклеює своїми лідерами усе, до чого береться клей. В Японії створили синю троянду. У нас — блок «Сила народу». Народу справді зібралося сила-силенна. А що народ у нас співучий, то й кандидата у президенти висували на Співочому полі. Він дуже гарно говорив, дякував за довіру і, прихиливши коліно, поцілував краєчок національного прапора. Народ зірвався в аплодисментах. Народ вбачає у ньому лідера, вождя, батька нації, тим паче, що він уже має опінію батька гривні. Як на мене, трохи завелика дистанція — від гривні до нації. Але народу видніше. Співоче поле співало. І чомусь було дуже багато помаранчевих прапорів. Я раніше таких не бачив. Палахкотіли над полем, як полум’я. Кажуть, це нова символіка блоку: оранжевий форс-мажор з підковою посередині. Що ж, дай Боже, підкова у нас — щаслива прикмета. — У баварців фестиваль пива, — каже дружина. — У Венеції фестиваль шоколаду. А в нас вибори, вибори, вибори! Вибори стають грізною реальністю нашого життя. Не встигаємо одбути одні, як неухильно насуваються інші. Фактично, це ж і не вибори. Як сказав мій друг з Каліфорнії, це переставляння ширм. Влада — опозиція, опозиція — влада. Часом з обох боків виткнеться така пика, що хочеться бити обидві. Кандидатів до трьох десятків, на всі електоральні смаки. Є бомж, є слюсар, є академік. Є поет, режисер і посланець Бога в одній особі. Є комуністи, соціалісти і провокатори. Є слов’янофіли і українофоби. Є червоні, зелені й ніякі. Один приїхав реєструватися на бронетранспортері. Другий — на поливальній машині. Бруд, яким вони обливають один одного, не змиєш ніяким шлангом. Але реальних кандидатів двоє. Наш нетиповий експрем’єр, що в аурі народної адорації стрімко набуває рис справдешнього лідера, і кандидат провладний, в розпорядженні якого адмінресурс, сприяння московських політтехнологів і підтримка всіх донів і шевальє. Він уже твердо ввійшов у роль єдино можливого переможця. Він проносить себе крізь мітинги з поставою і усмішкою вождя. Звідусіль на нас дивляться білборди з його портретами, в народі їх називають «біґмордами». Часто їх хтось обливає фарбою або пише щось непоштиве, через що в кущах несе почесну варту міліція, чигаючи на зловмисників, що породжує дошкульні жарти й анекдоти і стимулює інтерес до його двох судимостей, скасування яких і досі ще не доведене. — Та найтемніший правитель М’янми не обрав би собі такого наступника! — обурюється дружина. — І якби хоч одна судимість, а то ж дві! — Якось негуманно випоминати людині гріхи юності, — зауважив я. — А хто б йому випоминав, якби він не перся у президенти? — вибухнула вона. — Та ради Бога. Може, він золотий чоловік. Може, хороший господарник. Але закон є закон. Читай додатки до Конституції. Двічі судимий президентом бути не може. — Якби мені хто сказав, — каже батько, — коли нам крутили руки під судами, коли хлопці гинули по тюрмах і таборах, і ще й мріяти не могли про свою незалежну державу, що десь у шахтарському посьолку вже підростає майбутній президент України, зриває шапки з перехожих і матюкається, відбуває вже другий термін, десь тут же, на зоні, поруч з політв’язнями, юний рецидивіст із табірною кликухою Хам, — чи могли б ми повірити в такий абсурд, змиритися з таким блюзнірством?! Мій батько зовсім розхворівся, сьогодні викликали швидку. По Києву пронесли олімпійський вогонь. У Памплоні бігали наввипередки з биками. В Іраку розпочався суд над Саддамом Хусейном. У Гаазі — над Мілошевичем. А у нас тут свої вікопомні події. Святкуємо 10-ліття президентства нашого президента. Хоча що святкувати? З тринадцяти років омріяної Незалежності десять років забрав цей фактично випадковий у нашій історії чоловік, який навіть не знав, яку державу будуємо, за правління якого Україна увійшла в смугу принижень і нестатків, корупції й ганебних скандалів, занепаду й переродження. Однак преса оцінила цей період як епоху великих звершень. До такої знаменної дати випущено сувенірну медаль з діамантами із серії «Президенти України». У нас уміють вшанувати великих. І не були б то шевальє — чув, що вони вже навіть обзавелися гербами. Цікаво, яка там геральдична символіка? Мабуть же, не свині й шакали, а все благородні символи — орли, леви, соколи. Хоча це той випадок, коли більше пасувала б пляшка горілки і крилатий російський мат. А декому — то й одрубана голова над схрещеними кістками. Майорські плівки на експертизі в Голландії на предмет ідентифікації голосів. А навіщо так далеко? Ми ж і так їх чуємо тут щодня. Враження таке, що цю справу свідомо спускають на гальмах. Міняються слідчі, міняються прокурори. Імітація слідства триває. Час від часу ловлять якусь підставну особу, потім, виявляється, блеф. А це вже навіть затримали генерала, одного з ключових свідків, а може, й безпосереднього вбивцю. Потримали і раптом чомусь відпустили. Тепер імітують пошуки по закордонах, але поширюють думку, що його вже немає в живих. Щоправда, у пресу потрапив лист, ніби від нього, який зразу ж оголосили фальшивкою. В листі генерал запевняє, що Ґонґадзе убив не він, а зовсім інший генерал, і подає некрофільську версію підміни й переміщення трупа, до якої нібито були причетні черкаські міліціонери і той генерал, що стрілявся специфічним пострілом у підборіддя. Розважається диявол. Переставляє фігурки. 12 липня. До виборів 111 днів. Красива цифра — як три гвіздочки. Баритони співають: «Прокидається наша могуть!» По регіонах гарцюють групи підтримки, «золоті голоси» України співають разом із «платиновими» Росії. Провладний кандидат відкрив у Києві «Російський клуб». Кандидат від опозиції здійснив сходження на Говерлу. Колись у Китаї той, хто мав стати імператором, найперше піднімався на священну гору. Не конче найвищу, але конче священну. У нас зі святинями скрутно, вони переважно запльовані. Тож лідер опозиції піднявся на Говерлу. Принаймні вона у нас таки найвища. — Тобі не здається, що в цьому є якась мойсейність? — спитала дружина. — Завжди ти іронізуєш, — сказав я. — Просто він любить сходити на Говерлу, з людьми, зі своїм народом. — Між іншим, Бог звелів народові сидіти під горою, поки Мойсей принесе їм скрижалі. Бо понатоптують і насмітять, — зауважила вона. — Вони підбирали сміття під час сходження, — заперечив я. — І за собою, і за туристами. — У Мойсея були випростані плечі, — сказала вона. — Бо коли щораз нагинатися й підбирати сміття, то й за сорок років по сорок народ із пустелі не виведеш. — Ти дуже категорична, — сказав я. — Кожен народ повинен мати свою гору Синай, де Господь говорить з Мойсеєм. — А чи не пора перестати почувати себе Мойсеями, а просто працювати? — сказала вона. — А якщо хтось таки почувається Мойсеєм, то хай це буде таємницею між ним і Богом. Сперечатися з нею марно. Вона фугас. Розмінувати її можна лише поцілунком. Президентська кампанія виходить на фінішну пряму. Штаби кандидатів гарячково виробляють стратегію, десанти агітаторів висаджуються в регіонах. Вирують мітинги і народні віче. Гуготять масштабні розважальні акції. Горять офіси, вибухають машини. Шкандибають підбиті довірені особи. Політичні клоуни жонглюють словом «народ». Перші жертви серед народу. Комусь підпалили хату. Комусь підперли двері труною. Багатодітний батько, що збирав підписи за кандидата від опозиції, облив себе з каністри бензином і самоспалився, доведений до відчаю, хто там буде розбиратися — ким. На троєщинському ринку вибухають сміттєві урни, — гине жінка, стогнуть поранені громадяни. Чи це теракт, чи кримінальні розбірки — ще невідомо. Однак уже задекларовано, що це справа рук опозиції, кількох уже й схоплено, і звинувачено, що це вчинили саме вони з метою дестабілізації суспільства, відпрацьовуючи технологію антиурядових дій. Якісь бандитські преамбули до президентських виборів. У влади ведмежа хвороба, їй ввижається «каштанова революція». Чомусь саме каштанова, хоч наші знамениті каштани всихають і жовкнуть, — коріння в асфальті затерпло чи радіація вплинула? Однак після грузинської Революції троянд у влади ботанічний синдром. Але політологи кажуть, що це безпідставна тривога. Народ у нас дуже інертний, суспільство не громадянське, так що протести дорівнюватимуть нулю. Знову нуль. Невже це єдине колесо, на якому їде наша Історія? Снилося, що я Тарас Бульба. Хотів повести козаків у бій, а ні в кого не виявилося шаблі. Всі шарудять у сіні. Важкий рік. Високосний. Рік, позначений печаллю непоправних втрат. Лише за ці кілька місяців з початку травня померло шестеро людей, і яких! Джеймс Мейс, американець, якого покликали наші мертві. Микола Вінграновський, дивовижний поет, без якого в українській поезії утворилася чорна діра. Яцек Куронь, етичний камертон Польщі, до якого прислухалися всі. Кость Степанков, актор магічної вроди й таланту. Чеслав Мілош, польський поет, нобеліант, діагностик «поневоленого розуму». Франсуаза Саґан, чарівна травесті французької прози, яка свого часу у свої вісімнадцять років написала книгу таких сексуальних досліджень, куди теперішній кошкалді. Словом, \«yitaj, зппйки». Відходять останні знакові постаті XX століття. Вони полишають нас з такою невідворотністю, — то дев’ять днів по Вінграновському, то сорок по Мейсу, то вже сорок по Вінграновському, і знову печальна вість. А я ходжу на кожний той похорон, за себе й за батька, він їх знав і любив. Прощаюся з ними, кидаю жмені землі у їхні свіжі могили. Потім роблю великий обхід давніших могил. А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. І далі, й далі у вічності — всі, про кого співає один з наших молодих співаків: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої». І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони. А живі мітингують. Борються за крісла. Проводять конгреси, брифінги, прес-конференції. Закликають одне одного сісти за стіл переговорів. Для мене це все одно, що шарудіти в сіні. У поштову скриньку щодня вкидають якусь макулатуру. То агітаційні рептильки, то рекламу, то брошурки несосвітенного змісту. Сьогодні хтось вкинув «Конституцію Статистичного Всесвіту, аргумент 9-й». В цьому аргументі 9-му сказано, що Сонце — потужне джерело Пропорційної Атомної Радіації, і якщо на нього подивитися крізь призму інфрачервоних променів, то наша Земля схожа на апельсин. Далі берете апельсин і обштрикуєте його 22-ма довгими пластиковими канцелярськими кнопками. «Затим треба уявити, що кожна така кнопка — це Ракетне Сопло, а Бренд Всесвіту — Сонце в мініатюрі». І якщо на кожне Сопло подати атмосферний тиск в 1 кг, то зрозуміло, що такий Атомний Статистичний Двигун не здатен переміщатися в просторі. «Таким чином Сонце зупинилося над Києвом, а не над Ґаваоном». Душно. Погано. Здається, я теж «підчепив тут одну хворобу. Нею можна пишатись. Вона психічна», як сказав поет. Дружина каже, що мені треба відпочити. Борьчина мати запрошує на свою дачу. Але мені підкреслена російська мова цієї Ґламур теж набридла. І навіть її бездоганна стильність у сіро-бузковій гамі кольорів. Це таки дуже стоїть між людьми — чиясь нелюбов до чиєїсь мови. А Ґламур явно не любить українську, тільки що вміє чемно це приховати. Для нас вона робить виняток, ми їй симпатичні, але за великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю — та розкажи це кому нормальному, не зрозуміє. Зрештою, я хочу, щоб мій син не мав цих проблем, а він їх має, і в школі з дітьми, і з Борькою. Борька нахабний, і наш малий піддається, мимоволі переходить з ним на російську, інакше це убоїсько з глибоко прихованим потенціалом обсміє його і задражнить. «Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», — сказала перша леді Росії. Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж. А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?! Хіба що під час футбольних матчів. Спортивний патріотизм у нас є. Одна якась перемога на футбольному полі — і вчорашні ненависники всього українського уже скандують на весь стадіон: «Ук-ра-ї-на! Ук-ра-ї-на!» Вимахують прапорами, підскакують, і в пароксизмі національної гордості ідентифікують себе саме з цією державою. Перемоги піднімають на дусі, поразки знікчемлюють. А в нас уже стільки тих поразок, — навіть перемоги обертаються на поразки, як от наша омріяна Незалежність, яку ми зґавили і тепер почуваємось у своїй державі, як меншина у резервації. Щоправда, останнім часом доля нам трішечки усміхнулась, кутиками вуст. Наша Руслана перемогла на Євробаченні у Стамбулі, і тепер співає скрізь, дивуючи світ енергетикою своїх «Диких танців». І вже анонсує наступний кліп — «Танці серед вовків». Дуже слушна метафора з огляду на наш історичний і особистий досвід. Олімпіада в Афінах теж надихає. Дев’ять разів піднімався наш прапор і звучав наш оптимістичний Гімн, звістуючи світу, що Україна ще не вмерла. Відкриття Олімпіади було грандіозне. Грецька співачка виходила, як із піни морської, у хвилях синьосріблястої сукні, і співала античним голосом. Пройшли спортсмени всіх континентів, усіх рас і народів, кожен під своїм прапором, у ритмах свого темпераменту. Ішли Кірибаті, Комори й Мальдіви. Йшли Федеративні Штати Мікронезія. Йшов Барбадос, Гамбія і Габон. Ерітрея, Вануату і Сенегал. Замбія, Тонго і ҐвінеяБісау. Я люблю ці далекі, мало нам відомі держави. Люблю ці маленькі народи, їхню екзотичну одежу, їхні стрункі, прогартовані сонцем постаті. Відчуваю в цих людях якусь первозданну вроду. Може, ми всі родом з Африки, тільки потім вицвіли. Наша делегація була численна, в одежі стримано уніформній і, як завжди, з баластом чиновників, неавантажних для Олімпійських ігор. На жаль, я не встиг розгледіти, чи були Канари? Те плем’я, що пересвистується, воно ж, мабуть, усе спортивне. Втекти від цивілізації — то неабиякий спринт. Наш прем’єр, що не збирався у президенти, теж приїхав на Олімпіаду. Помолився на горі Афон, підтримав олімпійців своєю присутністю, і зі всім своїм почтом, як і належить прем’єру великої і заможної країни, зупинився у найдорожчому готелі на пароплаві «Роттердам». Пароплав м’яко похитувався на воді, світився вечірніми вогнями своїх респектабельних ресторанів і кают. А я чомусь подумав про того багатодітного батька, котрий, щоб самосиалитись, позичив десять гривень на каністру з бензином. Ну, що — розмінялись в історії? За що ж віддав своє життя і той мій дід, що загинув на фронті, і той, що загинув на Колимі? У Сумах збунтувалися студенти. У нас була революція на граніті, у них революція на траві. Місяць жили в наметах, а оце вже третій день пішки ідуть на Київ. Міліція їх переймає, б’є кийками. Суд забороняє їм іти. Кількох заарештували. А вони йдуть. Протестують проти об’єднання трьох вузів. Я думаю, що це протест узагалі. Київські студенти виходять їм назустріч. Житомирські оголосили акцію мобільної непокори. Львівські з ними солідарні. Та й не лише студенти. Щось нуртує в цьому суспільстві, шукає виходу і вдаряє в глуху стіну. 7 серпня на Хмельницькій атомній станції відкрили й освятили компенсуючу потужність, 2-й блок. А вже за тиждень — три аварійні зупинки. Однак запевняють, що ситуація штатна, зупинки планові, небезпеки нема. А ще ж відкриють і на Рівненській, де вже й так постчорнобильські села живуть під страхом генетичних ушкоджень. Недавно на тій станції виявили фахівців з липовими документами, порушено десять кримінальних справ. Але наших співгромадян це не хвилює. їм утовкмачили і вони вірять, що компенсуючі потужності компенсують нестачу електроенергії, що без них нам ніяк не можна, бо інакше поринемо в темряву. Потім забудуть і сам цей термін — компенсуючі потужності і, як кров у наших жилах, цей струм у наших дротах любісінько продаватиметься за кордон. І ніхто нам не компенсує відмерлих зон України і вже непозбутнього страждання втрати Малих Батьківщин. І що воно таке? Компенсуючі потужності нічого не компенсують. Гарантуючі гаранти нічого не гарантують. У степах вже було вщухло. Коли ж раптом один снаряд як сказився — влетів прямо в село. Військові запевняють, що не знають, як це сталося. Я їм вірю. Бо якби вони знали, то цього б не сталося. І загинув ще один наш миротворець. Пішов набрати води з біблійної річки, а воно й пальнуло. На березі був установлений радіокерований фугас. Взагалі наша дійсність — це колосальний детектив з елементами фантасмагорії. Можна обстріляти села своїми ж снарядами. Можна послати хлопців на чужу сумнівну війну. Можна не платити зарплату робочим людям. У законодавчому органі може засідати кримінальний авторитет. У виконавчій владі угніздитись корупція. У православному монастирі оселитися тамплієри. Так досі й невідомо громадськості, що то за мігруючі тамплієри і яке вони мають відношення до давно неіснуючого французького ордену. Недавно вони знову раптом вигулькнули, у Кам’янець-Подільському. Придивлялись до старої фортеці, хотіли взяти в оренду, і знову зникли. Втім, громадськість не дуже й запитувала. У громадськості в одне вухо влітає, в друге вилітає. Схоже, на цю аудіотурбулентну властивість нашого слуху влада і розраховує, коли сьогодні говорить одне, завтра інше, а позавтра вже й зовсім протилежне. Святкуємо. Цього разу — день народження президента. Дата не кругла і навіть не квадратова, але еліта мистецька, і всяка, рвонула у його кримську резиденцію «Мухолатка» засвідчити своє шанування. Видно, думають, що піде на третій термін. Бо вже Конституційний Суд шляхом казуїстичних маніпуляцій винайшов для нього таку можливість — вважати третій термін за другий, бо перший пройшов не за цієї Конституції, через те допустимі будь-які реституції. Тим паче для нації, звиклої до профанації. Особливо, якщо попросить народ. Але народ чомусь не просить. Це ж не фільм про Івана Грозного. У київському зоопарку сумна подія. Померла слониха. Слон Бой залишився вдівцем. Я його пам’ятаю змалку, мене мати завжди водила у зоопарк. Тоді ще у нього були два бивні, потім один украли. Як можна украсти бивень у слона?! У нас можуть. У нас все можуть. У нас навіть Незалежність украли. Ми думали, що вона є, а її вже не було. Атмосфера помітно міняється. На стінах з’являються метрові написи: «ВСБО БУДЕТ ДОНЕЦК!» В лексику міцно входять блатні слоґани. В’язні полтавської буцегарні, відчувши свою електоральну значущість, виявляють бажання поїхати миротворцями в Ірак. Тим часом кандидат від опозиції в рамках літнього відпочинку завойовує серця електорату на півдні. Але його маршрути відстежуються, то на Ай-Петрі за ним учепиться хвіст, то назирці їздять якісь машини. Щоправда, кримська міліція запевняє, що це ніяке не стеження, просто лідера опозиції охороняють від психів. Психів там справді багато, хоч, може, й не більше, ніж скрізь. Вони його зустрічають погодинно оплаченими протестами, а дехто, мабуть, і щиро, криком і лайкою, і гаслами парканного типу. На херсонській дорозі його машину тричі намагався зіпхнути у кювет КАМАЗ із причепом, що наводило на сумні аналогії. А він їздить, він молодий, він невтомний. По дорозі зупиняється, розмовляє з людьми, купує кавуни на південних базарах, засмагає під кримським сонцем. І так біблійно розламує коровай, так картинно роздає його в простягнуті руки, що це вже скидається на рекламний ролик, його часто крутять по телебаченню. — Ну, це вони перебрали, — каже дружина. — Для Месії він надто спортивний. А мені він подобається. Таки ж харизматик, а не маразматик. Приємно. Тринадцяту річницю нашої Незалежності відзначили гідно. Грало сорок п’ять військових оркестрів. Майоріли прапори і плакати. Високих гостей зі світу, правда, не було, зате привітав султан Брунею. Міжнародний авторитет як росте, то вже росте. Трибуна стояла під Тріумфалосом, на тлі скляних пірамід і Жовтневого палацу, в підвалах якого колись були катівні НКВД, а потім над ними двигтіла сцена від всіляких культурних імпрез. Тож і тепер там через весь екран за трибуною тяглося довге біле полотнище з анонсом гастролей театру Віктюка «МАЙСТЕР Г МАРГАРИТА». Я не зразу навіть помітив, а дружина аж скрикнула: — Диви! — Я дивився і думав, що все ж це не випадково. Коли ховали Брежнєва і виступав на мавзолеї Андропов, навскоси через весь екран пролетіла ворона. А тепер он стоять на трибуні наші достойники на тлі анонсу «МАЙСТРА І МАРГАРИТИ» — як Воланд, Азазелло, Коров’єв і Бегемот. Гриміла музика, цвіли фонтани і квіти, і раптом мені здалося, що зараз із того підвалу, як із пекельного булгаківського каміна, почнуть виходити нескінченним строєм скелети, на ходу одягаючися в тіла й одежу колись закатованих там людей. Дружина дістала з полиці Булгакова і, поки гупав чобітьми парад і нечутно рухалися тіні з підвалу, читала вголос уривки з «Великого балу Сатани»: «В это время внизу из камина появился безголовый, с оторванной рукой скелет, ударился оземь и превратился в мужчину во фраке». «Воланд остановился возле своего возвышения, и сейчас же Азазелло оказался перед ним с блюдом в руках, и на этом блюде Маргарита увидела отрубленную голову человека с выбитыми передними зубами». — Ґия, — негромко обратился Воланд к голове. — «И тогда веки убитого приподнялись, и на мертвом лице Маргарита, содрогнувшись, увидела живые, полные мысли и страдания глаза». Азазелло передав блюдо з головою Коров’єву. Парад продовжувався. Вечоріло. Празник плавно перейшов у дискотеку. «На эстраде за тюльпанами, где играл оркестр короля вальсов, теперь бесновался обезьяний джаз», — читала дружина. «На высоте, на холмах, между двумя рощами, виднелись три темных силуэта. Воланд, Коровьев и Бегемот сидели на черных конях в седлах. Плащ Воланда надуло над головами всей кавалькады…» Азазелло, очевидно, пішов у народ. На урочистому засіданні виступив президент, продемонструвавши блиск і злиденність політичної мислі. Зокрема він обґрунтував закономірність приходу до влади у новій державі старих компартійних кадрів. Дисиденти, мовляв, і патріоти, просидівши все життя у таборах та в’язницях, досвіду керівництва державою не мали, тож «номенклатура була єдиною наступницею влади». Він стояв за трибуною, як за штурвалом, — сокири не треба, коли такі люди при владі, вони давно вже збили Україну з курсу. Насамкінець він відзначив успіхи України під своїм керівництвом і неабияк ошелешив новиною, що вона вже стала «економічним дивом Європи». Йому бурхливо аплодували стоячи. Майже як генсекам за радянських часів. Пресу облягли «темники». У самому слові є щось темне, ніби це не від тем, а від темнощів, темноти. Але раптом на телебаченні з’явився Канал чесних новин. І справді схоже, що чесних, бо його вже відключають по регіонах. Десь навіть порубали кабель, десь підпалили щитову. У Києві він ще тримається. Журналісти молоді, сміливі, я вже дивлюся тільки цей альтернативний канал. А ще мені там подобається типова афроукраїночка Ґабріела Масанґа. Вона з таким темпераментом розказує про погоду, такою органічною українською мовою рекламує якусь «Плацент-формулу», біжутерію, цілющі квіти альпійських лук. І на завершення з легким відтінком ностальгії додає: «А на африканському континенті тепло». Може, десь там Януш Рівер їде у саванах. Може, відпочиває під баобабом. Чи вже взяв курс на Кенію і десь вантажиться на пором зі своїм велосипедом. Скінчилося літо. Ґабріела Масанґа обіцяє сонячну погоду з невеликою хмарністю. По світу бушують тайфуни і урагани, тепер уже чоловічого роду — «Ґастон», «Чарлі», «Френсіс» і навіть «Іван Грозний». На південь Італії налетів сіроко, наніс піску з Сахари, люди вкривають виноградники. В Азії мусонні дощі. В Японії ураганом змило в океан двох дівчат. «Чарлі» пройшов над Кубою. «Ґастон» лютує на узбережжі штату Кароліна. На Флориду налетів «Френсіс» — видно, шукає свою фуріозну «Жаннет». На Карибах женеться «Іван Грозний». Вивертає з корінням дерева, яхтами в’їжджає в будинки, викидає крабів і камбалу з дна морського на верхівки пальм. Як там той острів Косумель з поштою і летовищем, чи не змило в океан наш віртуальний літак? Друг дзвонив з Каліфорнії, кілька разів переривався зв’язок. Мабуть, десь на Флориді захитало антену. У Тібеті монахи повертаються з літнього усамітнення. У нас депутати з курортів. За літо зал засідань зазнав значних реконструкцій. Крісла розширили на вісім сантиметрів, зручніше буде дрімати. Люстру під куполом закріпили, щоб не впала депутатам на голову, бо це завдало б невідшкодовних збитків національному інтелекту. Але чомусь на відкритті сесії не було лідера опозиції. Кажуть, прихворів, застудився. Воно й не дивно, такий перепад температури після його південних турів. Сонце вже, мабуть, спинилося над Ґаваоном. Осінь. Дощить. Зате леді Ю з’явилася, як ундіна, тоненька й засмагла, з хвилястим золотистим волоссям. — І чого такі гарні жінки йдуть у політику? — не втримався я. — Якби мужчини були як мужчини, то й не пішли б, — відрізала дружина. Скільки я собі казав: мовчи. Все-таки характер у неї нестерпний. Вранці 1 вересня, коли наш малий уже пішов до школи, раптом передали про Беслан. Три доби кошмару ми жили в надії, що тих заручників у бесланській школі врятують. Спершу повідомляли, що їх там не більше трьохсот, насправді ж було понад тисячу, і то ж насамперед діти, що прийшли до школи, — святкові, з букетами, а потрапили в чорну пастку терору. їх визволяли штурмом наосліп, пробоєм в стіну, коли все падало, все вибухало, наче й не було недавнього досвіду «НордОсту». Самі терористи не подужали б перебити стільки людей. Вони були в масках, вимагали припинити війну в Чечні. Заручники задихалися у страшній тисняві у спортзалі. Терористи вибили вікна через брак повітря. Ніхто з ними від влади на переговори не вийшов. Кілька шахідок чи підірвались, чи підірвали себе. Ситуація вийшла з-під контролю. І тоді терористи зняли маски, це означало, що вони готові йти до кінця. Марна річ встановити, хто по кому перший відкрив вогонь. Школа горить, горять сусідні будинки. З обгорілої школи виносять живих і мертвих. Пишуть, що за ці три дні Беслан втратив своїх жителів більше, ніж за Другу світову війну. Часом з одного двору по шестеро дітей, з однієї сім’ї по двоє. Поранених поспіхом розвозили по лікарнях, найтяжчих літаками відправляли в Москву. Тепер їх розшукують обезумілі від горя батьки. Приголомшені діти не можуть пригадати своє ім’я, не пам’ятають, хто вони й звідки. У Беслані ростуть могили, і християнські, і мусульманські. В Росії оголошено дводенний траур. По всьому світу хвилина мовчання. В Італії запалили два мільйони свічок. В одній з британських газет написано: «Беслан змінить світ». Ні, не змінить. Цей світ уже нічого не змінить. Він уже звик і адаптувався. До всього. До Чорнобиля. До Хіросіми. До усіх гарячих точок. До теракту в Нью-Йорку. До «Норд-Осту» в Москві. До чеченської війни. До війни в Іраку. Звикне й до Беслану. Час іде і здмухує попіл. Безмірна людська здатність до адаптації. Ще лише третя річниця трагедії у Нью-Йорку, ще чорніють вирви тих манхетенських веж, а вже десь у коробочку з шоколадом вкладено сувенірчик — мініатюрну копію вежі, в яку врізається крихітний літачок. Вже якась естрадна вертигузка хотіла зробити шоу в костюмі шахідки. Вже, списавши все на історію, в Росії міркують, чи не прокласти туристичні маршрути по місцях сталінських концтаборів. Екскурсоводів вистачить, там є кати на пенсії, а хто хоче гострих емоцій, зможе взяти напрокат арештантську робу і переночувати в бараку. Вже й у нас у Чорнобильській зоні розцвітає екстремальний туризм. Дивно, що немає ще коміксів про Чорнобиль. Комп’ютерна гра вже є, малий з Борькою годинами грають, ловлять терористів, що засіли в ядерному реакторі. А що ж тут такого? Адреналін. «Прошло несколько лет, и граждане стали забывать и Воланда, и Коровьева, и прочих», — процитувала дружина. Вона завжди цитує то Гоголя, то Булгакова, то мою тещу. Про війну в Іраку вже теж забувають. Там уже й не шок, і не трепет — операція в Ель-Фалуджі називається «Гнів примари». Буйна фантазія у військових, назви прямо з кінобойовиків. Неясно тільки, хто кому там примара, і чому такий кривавий у тієї примари гнів. Населення в паніці полишає місто. На вулицях валяються мертві. Червоний Хрест вважає ситуацію в Ель-Фалуджі гуманітарною катастрофою. По-моєму, гуманітарна катастрофа тепер всесвітня. Мертві тіла валяються не повсюдно, але скрізь повно мертвих душ. І якийсь глобальний Чічіков торгується з глобальним Собакевичем за «золотий мільярд». В Іраку стратили італійського журналіста. Третій день коаліція бомбить Ель-Фалуджу. В Багдаді вибухнув офіс «Червоний півмісяць». У Парижі рвонуло перед посольством Індонезії. Так і дивись, чи не літають де шматки твоїх співвітчизників. — Слухай, — сказала дружина. — Поїхали в ліс. І ми поїхали. Не в цей близький, приміський, затоптаний, а в той наш далекий, справжній. Ми давно вже не були в цьому лісі. Він заріс і задичавів. Малі берізки повиростали стрункі й високі, і шуміли аж у небі. Казковий ліс, чистий, тепер тут люди не ходять. Грибів хоч косою коси. Є просто гігантські, і боровички, і польські, й красноголовці. Дідухи стояли, як парасольки. Опеньки визирали з-за пнів. Білочка запасалась на зиму. Вечоріло. Ми сиділи на поваленій сосні, одне навпроти одного, а згори зірвався вже пожовклий листочок і, тихенько кружляючи, падав. І це єдине, що було між нами, — цей березовий листочок. Ми простежили його очима, поки він летів, їли якісь канапки. Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики і ховали мед поезії у лісах. У друга мого в Каліфорнії олені цього року не об’їли троянди. Він поставив парканчик, а вони такі — побачать перепону, не здогадаються обійти. Зате білка об’їла персики. Тобто натягала їх, щоб підсохли, потім з’їсть кісточку. Розлузає і з’їсть. Він уже остаточно вирішив залишитися у Каліфорнії. Бо які тут перспективи? Тягти лямку, як оце я, заробляти на прожитковий мінімум? Перетворитися на одиницю електорату? Перегорати в попелі тих самих проблем? Боротися за Україну, яка за себе уже не бореться? Віддати сина у школу, де його дражнитимуть хохлом? А там вони уже звикли. Там їм добре. Там у них є все. Умовляє матір на переїзд. Вона вже ніби й згодна, тільки просить трохи відкласти. Бо постійно щось десь вибухає, пасажири в аеропортах проходять через детектори. На деяких рейсах, кажуть, літаки вже літатимуть у супроводі винищувачів, які в разі підозри на теракт можуть превентивно відкривати вогонь. Мабуть, світ скучив за Третьою світовою війною. Фактично вона вже почалась. То там, то там глобус Воланда наливається вогнем і кров’ю. — Пам’ятаєш, — каже дружина, — як Воланд сказав Маргариті: якщо ви зблизька придивитесь, то побачите й деталі. У нас, ясно, не глобус Воланда, а всього лише маленький голубий глобус, який я колись подарував малому, але я нахиляюсь над ним, знаходжу цяточку Іраку і бачу, як вона росте, вібрує, перетворюється на рельєфну карту, і по ній повзе манюсінький танк. Він збільшується, збільшується, посуваючись до мечеті. І вже видно обличчя танкіста, з запаленими очима, в шоломі, і може, це той, що убив нашого журналіста в Багдаді. Залп по мечеті — і все огортається димом. Ось будиночок, як сірникова коробочка, вибух — і осідають стіни на мертву жінку з дитиною. А це, я не розумію, що це. Якийсь білий дим у Фалуджі, і на асфальті не трупи, а наче відбитки тіл. Я нахиляюся ближче, впритул, придивляюсь… — Білий фосфор, — каже дружина. — Він випалює тіло з одежі. Це одежа уже без тіл. «Робота Абадонни бездоганна». І ми, що віддали свій третій у світі ядерний потенціал, що заповідались на державу позаблокову і нейтральну, — ось уже й нас стосуються погрози Аль-Каїди. Ось уже й наші військові відпрацьовують на пленері способи боротьби на випадок захоплення школи, лікарні, атомної станції. Росія хоче створити систему рівнів терористичної небезпеки. У США вона вже є. У Білорусі збираються навчати рятувальників зі шкільної парти. У нас, я пропоную, з пелюшок. Так почалася осінь. У Києві багато оранжу. Листя, листівки, тріпотіння оранжевих стрічок на гілках у сквері. Навіть на ручці дверей у під’їзді хтось пов’язав помаранчевий бантик. Спершу я навіть не зрозумів. Думав, це діти бавляться. Я собі їздив на роботу, приїжджав стомлений. Дружина перша одягла помаранчевий шалик. їй дуже пасує цей колір, я похвалив. І нарвався: — Ти й досі не помітив! Це колір свободи. Це наша символіка! — Тоді я теж одягнув помаранчеву краватку. І нарвався вже на роботі. Мій колега, злісно мружачи очі, сказав: — Похоже, ви тоже под етімі знамьонамі? Я обурився: — А що це вас обходить? Яку хочу, таку й одягаю. — В нашому здоровому колективі війнуло холодком. Далі намітилася тріщина. Далі розкол, конфронтація. Дехто з деким перестав вітатися. І все через вибори, шляк би їх трафив. Можу загриміти й з цього «Кварка», начальник мною незадоволений. Він уже чоловік передпенсійного віку, а провладний кандидат обіцяє підвищення пенсій. Нашій бухгалтерці він просто подобається як мужчина. А кілька моїх колег, наслухавшись нісенітниць, бояться націоналізму, моя українська мова їх тепер вже дратує. А ще хтось угрівся при цій владі і не хоче, щоб щось мінялось. Хто боїться Америки, хто Росії, хто одне одного. Так розпоровся всі ці роки декларований мир і злагода у суспільстві. Четверта річниця загибелі Ґонґадзе. Вже четверта! Європарламент закликає українську владу знайти убивць. Якщо досі не знайшла, то чи й шукала? Доказова база знищена. Оперативна документація зникла. Ключового свідка випустили. Новий генпрокурор — за цей час уже третій — сказав, що справу треба починати з нуля. Нічого вони не почнуть. Нуль дуже гадючий. Лише колеги й друзі Ґонґадзе, як і щороку, поїхали на те місце, де колись було знайдено «таращанське тіло», помолилися біля кам’яного хреста. Увечері об’єдналися у живий ланцюг і провели акцію «Досить брехні». Влада чекала провокацій, виставила кордон — влада завжди чекає провокацій, а як нема, то сама їх створить. Люди йшли зі свічками, Ґія усміхався з портрета своєю незабутньою усмішкою. Потім всі розійшлися, і дощ загасив свічки на асфальті. Влада закручує гайки. Вона скрутила б і голови, але крізь прозору Шенґенську завісу все видно, мусить з цим рахуватись. Але таки не витримала. Вчора схопили радника міжнародної правозахисної організації Freedom House. Ніч протримали в каталажці, без пояснень посадили в літак і витурили з України. Незвичний до такого сервісу іноземець скаржиться, що зроду з ним ще такого не було, це його перша у житті ніч за ґратами! Ото щоб знав, що таке фрідом на пострадянських просторах. Але щось довго не видно лідера опозиції. Всі розвивають шалену діяльність, а його нема. І раптом, як грім із ясного неба, звістка, що його отруїли! Ніякий не грип, не застуда, це був замах на його життя. Він у віденській клініці, його ледве вдалося врятувати. Клініку охороняє поліція. Лікарі, незвиклі до політичних пресинґів, нервуються. Ані підтверджують, ані спростовують факт отруєння. Аналізи передано до спецлабораторій, результатів треба чекати. Опозиція приголомшена. Всі наперебій висувають припущення. Хто каже, що це був рицин, типу зарину, як колись у токійському метро. Хто — що отрута з групи ендотоксинів. Ще хтось — що сепсис поліорганний. І навіть уже зовсім сенсаційна заява — що проти лідера опозиції було застосовано бактеріологічну зброю! Я мовчу. Я не знаю. Я тільки знаю, що з ним сталося щось страшне. Його політичні супротивники скептично все заперечують. У них свої версії: панкреатит, харчове отруєння, сепсис, хребет, латентна герпевтична інфекція. У цьому суспільстві багато чого латентного. Але щоб так зразу людина підірвалася на хворобах — такого не буває. Коли він повернувся з Відня, на нього було тяжко дивитися. Ще ж недавно такий молодий і вродливий, тепер він ледве говорить, у нього спотворене обличчя, повело щоку, шкіра зробилася груба, бугриста — наче диявол поставив на обличчя печать. У суспільстві шок. — Перекошене обличчя нашої демократії, — сказала моя дружина. Оце така і є Україна в очах світу. Цікаво, що Бог вибрав саме його для метафори. Але він демонструє чудеса витривалості. В перервах між лікуванням їздить, літає, виступає. Моторошна маска його обличчя викликає полярні емоції, у когось жах і співчуття, а в кого й зловтіху. Камери безжально чатують на нього, дають крупним планом обличчя, вихоплюють окремі деталі. Галалакаюгь що хто хоче. Навіть що це піар опозиції. Добрий мені піар так скалічити власного лідера. У нас вже телеведучі прощаються: «До нових отруєнь в ефірі!» Передвиборні пристрасті наростають. Протиборчі сторони зчепилися в політичному клінчі. Газети — як Піфії в отруйних випарах політики. Парламент мордується у прямому ефірі. Президент сказав, що нам потрібна політреформа, і чомусь перехрестився. Леді Ю вже викликають і в російську військову прокуратуру. Оскільки ж вона не з’являється, тутешні силові структури погрожують доправити її туди силою. Її вже навіть оголошено в міжнародний розшук через Інтерпол. Однак її голими руками не візьмеш. На превелику втіху моєї дружини, вона заявила, що готова захищатися зі зброєю в руках, оскільки мисливською зброєю володіє. І поки з неї тут роблять якусь невловиму міледі, за якою має ганятися міжнародна кримінальна поліція, вона відкрито їздить з передвиборними турами, полум’яно виступає з трибун, і дуже імпонує народові своєю пасіонарністю і золотою косою віночком на голові. Провладний кандидат теж їздить, але його спіткала невдача. В одному з університетських міст 17-річний студент шпурнув у нього яйце, але, на відміну від Клінтона й Шварценеґера, він знепритомнів і його забрала швидка у колаптоїдному стані. Дехто з його прихильників запевняє, що то було не яйце, а камінь або який інший тупий і важкий предмет, приміром, штатив чи шарикопідшипник, — інакше як пояснити таку неадекватну реакцію? В подібних випадках леді Ю мізинчиком струшує шкаралущу та й виступає далі. А тут могутньої статури мужчина падає, скошений курячим яйцем. Міліція кілька днів шукала попід кущами якихось речових доказів, але нічого, крім яєчної шкаралупи, так і не знайшла, що спричинило нову серію анекдотів про важкий і тупий предмет. Телеведучі уже прощаються: «До нових яєць в ефірі!» Міністр оборони пішов у відставку. Одразу ж призначили нового. Тобто нового-старого, того ж самого, при якому ракета влучила в Броварі. У нас нових не буває. Тасується одна й та ж колода карт, миготять ті ж самі королі й валети. І кілька політично вагомих дам. Країну трясе. Політики не злазять з екранів. Розперезалися пасквілянти. Вже такого нагородили про нашого кандидата! Малюють його мало не монстром, з рогатою підковою на голові. Провладного кандидата теж достатньо шельмують, а надто обігрують ту його недавню пригоду з яйцем. Малюють шаржі, карикатури. То в арештантській робі, то за ґратами. Як на мене, це поганий стиль. Людина відсиділа, людина спокутувала. Навіщо знущатись? Інша річ, що людина з минулим не повинна йти в президенти. У президенти повинна йти людина з майбутнім. У передмісті Луганська рознесло газом будинок. У Донецьку вибухнула квартира. У Миколаївській області перекинулась яхта. На вулиці Києва вийшла ще якась політична сила під гаслом: «Демократія — курва, бюрократія!» Словом, вересень був гарний, а жовтень ще кращий. У Краматорську зайнявся морг (отже, у нас гинуть уже й небіжчики). У Криму на північному схилі Ай-Петрі замерзло троє донецьких студентів. В Іраку знову обстріляли наш блок-пост. В Японії пронісся тайфун, на цей раз із земноводною назвою — «Токато», що в перекладі — «Ящірка», після чого стався ще й такий землетрус, що в Токіо хиталися хмарочоси і швидкісний поїзд скотився з рейок. Нас теж трохи труснуло, але ми й не помітили. У нас вибори. Але ж скрізь якісь вибори, і нічого, всі живі. Лише у нас таке божевілля. Усі всіх ненавидять, всі з усіма сваряться. В телефонах щось клацає, на телеканалах гуде. Розбиваються душі, рвуться родинні зв’язки. «Зорі радять виспатися». Мабуть, я так і зроблю. Але і в сон не втечеш. Снився національний балет — вибори. Розумію, чому в Бразилії на одній зі станцій метро підвісили боксерську грушу — щоб кожен міг розрядити свій стрес. Бо у нас тепер люди, як наелектризовані, б’ють струмом одне в одного. А так би влупили в боксерську грушу й полегшало. Друг кличе на барбекю. Хоч подумки. Сьогодні у них там День Колумба. Відзначали всім курсом, весело, на пленері. А в мене тут тільки й товариства, що Лев, інвертований на пустелю. Та й з тим стосунки напружені. Вчора каже: — Простраційні патріоти, що застрягли в іншому часі. Вони думали, що Українська держава — це коли всі заговорять українською, Дніпропетровськ перейменують на Січеслав, президента оберуть почесним гетьманом і т. д. А опинилися у реальному часі і сіли маком. — Але ж я не застряг у іншому часі! — обурився я. — Він застряг у тобі, — сказав він. — Він застряг у всіх нас. Та так глибоко, що вже не надається до хірургічного втручання. Живеш з ним, уже й не помічаєш. Тільки болить і ниє на політичну погоду. А політична погода паскудна. Просто хлющить. Болото. 10 жовтня. Міжнародний День психічного здоров’я. Не знаю, як у світі, а в нас уже чверть мільйона людей з порушенням психіки. Це офіційно, а насправді, то, може, й більше. Стрес. Депресія. Суїцид. Один психіатр сказав по телебаченню, що такі перманентні вибори згубно впливають на психіку населення, і що кожен кандидат у президенти повинен мати довідку від психіатра. А тут в одного немає навіть про зняття судимості, другому перекосило обличчя, на лаві запасних — паноптикум. Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого. Вчора наш кандидат повернувся з віденської лікарні. По дорозі виступив у Львові на мітингу. Становчо сказав, що зеки ніколи не будуть керувати долею цієї країни, а що долею цієї країни керуватимуть чисті люди. І закликав, знову ж таки, встати з колін, навіть склав пальці дзьобиком і показав, на скільки. — Малувато, — сказала дружина. Важко належати до народу, національна свідомість якого прокидається аж тепер. А надто, якщо у тебе вже давно безсоння. 14 жовтня. Покрова. Головне свято українського козацтва. Козаки у нас принципові. Рішенням Великої Ради саме сьогодні, в день своєї заступниці пресвятої Покрови, дали знати, що виступають на підтримку провладного кандидата. Обрали його гетьманом, нагородили орденом Козацької Слави. Нашого ж кандидата, лідера опозиції, виключили зі своїх лав за несплату членських внесків. А він, щойно приїхавши з Відня, вже десь на Одещині. Вибачається за свій некосметичний вигляд, не кремпується, виступає, надолужує. Моя дружина припадає до телевізора, щоб роздивитися зблизька — ну, як він? Ну, як йому? Уже краще, вже краще! Дай, Боже, йому видужати! Шекспір був добрим психологом. «Вона його за муки полюбила». Ось він уже в Харкові. Ось у Луганську. Люди збираються, людей багато. Але вони, як і все наше суспільство, різнозаряджені. Одні аплодують, інші ревуть, як на стійбищі. Десь шпурляли каміння. Десь підкинули муляж вибухівки. Десь сотня амбалів з битами не допустила до виступу. Чи знаєте ви, що таке українські вибори? Ні, ви не знаєте, що таке українські вибори. Виборам підпорядковане все. Час, ресурси, закони, совість, переконання. Навіть осінні шкільні канікули, їх перенесли й ущільнили. Раз, що школи підуть під виборні дільниці. Два, що учителям ніколи, вони працюватимуть на дільницях. І взагалі, в такий високовідповідальний період не до дітей. Хай сидять дома. Малий скачав з інтернету нову комп’ютерну гру «Хамське яєчко», і тепер вони грають з Борькою цілими днями і страшенно регочуть, коли вдається влучити в голову, що бігає на павучих лапках, ухиляючись від траєкторії яйця. — Що з них виросте? Що з них виросте?! — мало не плаче дружина. Друг пише з Каліфорнії, що син його уже грає на скрипці, читає Марка Твена в оригіналі. Нічого не розумію. Чи ми свого погано виховуєм, чи це вплив вулиці, школи? Він уже в третьому класі. Вони вже фанатіють, балдіють і тусуються. Борька не дуже й лідер, наш може дати йому фору. Кумир у них Менсон. Тримаються незалежно, дівчат ігнорують, вітаються за руку: «Здоров, братан!», «Прівєт, дружбан!» Називають одне одного — «конкретниє пацани». Хто прихильник року, хто попу, хочуть створити ансамбль. Але розійшлися в поглядах на назву. «Бляхадраха» — щось подібне уже було. «Крейзі пеніс» теж було. Одні пропонують «Шухер-блін», інші «Сексдрекс», вибір великий. Зійшлися на назві «Дружбани», Борька вніс істотне уточнення: «Дружбанда». Тепер бринькають на гітарі в під’їздах, наш Бетховен у них головний соліст. Але що він співає, що він співає! У музичній школі розучував менуети й сонатини, а тут бацає то «Стильного чувачка», то «Місісіпі-кля-кля-кля». Спасибі, хоч не перейняв у того кумира хіт «Убий свого батька!» Не забезпечив я еволюцію. Мушу признатися, не забезпечив. Боюся вранішніх дзвінків. Боюся, що раптом мій «Тореадор» покличе мене не в бій, а на Лівий берег. Все частіше провідую батька. Він дуже слабкий, у нього був інсульт, відібрало мову, тепер перекладачем у нього дружина. Забрала його вже з лікарні, сама доглядає, возить в інвалідному візку. — На цій землі головне набутися разом, — каже вона. — Набутися разом, Тінейджер цього року вже студент. — На вибори підеш? — питаю без надії на відповідь. Але він, спасибі, таки почув мене крізь голоси природи і вийшов у реал: — А коли вони будуть? 31 жовтня? Так це ж Геловін. — І справді, як же я не подумав? Ніч на 1 листопада, ніч кошмарів, привидів і всілякої чортівні. Це що, випадковий збіг чи макабричний жарт Сатани — призначити вибори на таку дату? Втім, у нас завжди політичний Геловін. Країною правлять привиди минулого. Мигтить червона свитка, рохкають якісь пики. Торохтять кості, літає одрубана голова. Гойдаються зашморги у котельнях, на соснах, на ручках холодильників. Налітають рейдери в чорних масках, як чорти з преісподньої. Круки корупції докльовують Україну. Блимають очима з трибун гарбузові голови. Пікірують під склепінням кажани, літають на мітлах кікімори. Лисої Гори не треба, у нас шабаш у Верховній Раді. Тіні минулого хапають за ноги майбутнє. Якийсь диявольський ілюзіон. Перевертні, упирі й вовкулаки. Як казав колись Опанас Заливаха, російські бєси сплелися з малоросійською чортівнею і віками творять веремію. Карлики діловито обстукують і обплутують сплячого Ґуллівера. То свіфтівський Ґуллівер напружив м’язи і розірвав те ліліпутське мотуззя. А наш український Ґуллівер, не знаю, чи зможе. Надто їх багато. І надто він звик бути обплутаним. Та й спить. — Це не народ, — сказав мій знайомий Лев. — Це слухняне бидло. Я його вигнав. Він спокійно встав і пішов. Мене дивує цей його спокій. Він навіть не образився. Образився я. За те, що мусив його вигнати. Більше він не дзвонить і не приходить. Навіть бажання побачити Ґламур не змусить його прийти. Гордий. Інвертований на пустелю. Почуваюся препогано. Вичерпаність страшна. Снилася мати, що вона лежала на землі і невтішно плакала. Ось уже й почалися репресії. Тільки за радянських часів «воронки» під’їжджали вночі, а тепер налітають вдень «беркути» в чорних масках. Б’ють чобітьми у двері, вламуються, проводять обшуки. То наскочили на КиєвоМогилянську Академію. То хотіли закрити «Еру», тобто не саму еру, а поки що телеканал. Мені вже обличчя цієї влади — як зашкарубла підошва здоровенного чобота. Вчора брали штурмом приватні двері, сім’я тримала оборону, вимагаючи ордер. Ордер виявився не на того, яка різниця, до всіх дійде. Десь навіть пустили натренованих на вибухівку собак, знайшли тротилову шашку і наркотики. Що підкинули, те й знайшли. Телеведучі прощаються: «До нових обшуків у ефірі!». Лютує цензура. Власне, не цензура, а ті остогидлі всім темники. Годі знайти щось об’єктивне в газетах чи почути по телебаченню. Хіба що у малому віконечку сурдоперекладу, де телеведуча розказує правду мовою жестів для глухонімих. Каналу чесних новин взагалі перекрили кисень. Вирубують цілі регіони, під його логотипом подають фальшиву інформацію. За 17 днів до виборів взагалі хочуть вилучити з ефіру, позбавили ліцензії на мовлення. А коли вже й заарештували банківський рахунок — тятива терпіння урвалася, канал розпочав голодування. Як ми тоді на граніті, з білими пов’язками на головах. Дружина дивиться на них і мало не плаче, ми згадуємо самих себе. Журналісти збунтувалися. Телевізійники оголосили бойкот. Пишуть заяви про звільнення, протестують, вимагають права на професію. На знак солідарності з Каналом чесних новин оголошують велике мовчання. Влада боялася каштанової революції, а сталася журналістська. І назріває студентська. Молодь іде по Хрещатику і кричить: «Правди!» А то взяли мітли, швабри й віники і метуть вулиці по всіх містах. Хочуть вимести цю владу, вона брудна. А ще вважали молодь аполітичною. А вони одягли на ноги кайдани і гримлять ними по Хрещатику. Взялися за руки і скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» Над ними клекочуть помаранчеві прапори. З’явилася молодіжна організація, називається коротко і ясно: «Пора!» Бо таки пора. Наш гарант, схоже, забезпечив собі наступника і по лінії ненормативної лексики. Навіть по телевізору можна було почути в його численних зустрічах з виборцями, як він старенького вчителя послав на три букви. А що ж тут такого? У нас письменники матюкаються, а йому не можна? Може, це у нього й не лайка, про

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка