Ліна Костенко Записки українського самашедшого



Сторінка1/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.89 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Annotation


Роман написано від імені 35-річного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом. За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси. Ліна Костенко

Ліна Костенко
Записки українського самашедшого

 

 



 

 



 

Я завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком. Раціо в мені явно переважало, поки не зустрів свою майбутню дружину. Тоді на деякий час взяло гору емоціо, а тепер вже не знаю. Зрештою, дружина в мене розумна й красива, упадальників біля неї не бракувало, і якби зі мною щось не так, то вона вибрала б не мене. Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було. Вчився в університеті, ходив на байдарках, навіть маю спортивний розряд. Кінчав аспірантуру, захистив дисертацію. Хобі у мене музика, література, у дитинстві збирав марки. Словом, все адекватно, а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов. Втім, це така тонка матерія, досконалої апаратури на це нема. Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі. Почалося це з того, що я раптом захотів на Канари. Не тому, що курорт, океан, екзотика. А тому, що вичитав у одному журналі, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях є плем’я, яке не говорить між собою, а пересвистується. І я подумав — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму, — а при чому ж тут я? Якби такою мовою спілкувалися люмпени чи бомжі, а то ж по всій вертикалі, починаючи з президента. А він же гарант Конституції, то що ж він мені гарантує? Краще б уже пересвистувались у тому його кабінеті, то не було б і «касетного скандалу», а був би художній свист. Я розумію, це втома. Сприймати все треба спокійніше. Фах у мене сучасний, абстрагований від ідіотської дійсності, я можу говорити виключно мовою комп’ютерних програм. Правда, мріяв піти в науку, але інститут змізернів, кадри розлетілись по світу, я залишився з принципу, все ж таки це моя країна, я тут виріс, я тут живу, я не хочу в Силіконову долину, я не хочу в найкращі комп’ютерні центри Європи, я хочу жити і працювати тут. І не абияк жити, а жити добре, достойно. Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу. Працюю у комерційно успішній фірмі, роботи, правда, багато, але платять пристойно. Маю від фірми добрий транспортний засіб, майже нового білого «Опеля» — мотатися у справах фірми, бо на своїй, ще радянській, тачці не наїздишся, завжди летить якась деталь. На ніч ставлю у дворі проти вікон, він на сигналізації, не вкрадуть, можна кудись поїхати у вихідні. Моя дружина гарно вписується в дизайн іномарки, правда, її трохи дратує, що цей «Опель» розмальований емблемою фірми, так що ми їдемо і водночас її рекламуємо. Але що вдієш, реклам тепер більше, як дорожніх знаків, то колись був Ленін на кожному перехресті, а тепер тампакси й снікерси, шоколад «Корона» і презервативи «Дюрекс». Рекламні щити, білборди, мигтючі літери світлових реклам: «Дихай вільно, живи мобільно!» — а чому й ні? Ми їздимо на природу, в Гідропарк, за місто, але я нікуди не можу поїхати від себе. З острахом дивлюсь на дружину — вона нічого не помічає? Часом вона зітхає, цілує мене в лоб, — і що б я робив, якби не така дружина? Син, правда, вже матюкається, він ходить у дитячий садок, йому шість років. Ну, це в нього від Борьки, це пройде, переросте. Борька у них лідер, за кожним словом — «блін», «круто». Ну, і мій теж. Не можу ж я йому заборонити дружити з Борькою, хоча варто було б, бо вже малі дівчатка на нього скаржаться, він підглядає за ними в туалеті, а одній навіть показав свій ще зовсім не переконливий пістолет. Дружина моя зривається і часом його лупцює, а потім плаче, я їх обох жалію, я мужчина, я не повинен зриватись, але іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно, і більше мене ніхто ніде не побачить. Вночі вона питає: — Це у нас секс чи любов? — Я мовчу, я не знаю, у мене це завжди було разом, тепер це чомусь окремо, боюся, що перемкне, а я люблю, коли в жінки щасливі очі, а вона тепер така роздратована, і ми одне одного не впізнаємо. Теща дивиться на мене перелякано, вона боїться, що у нас розвалиться сім’я, і я піду наліво або зіп’юся. Ні те, ні інше мені не загрожує, я не жлоб, теща вдячно киває і варить нам смачні селянські обіди з наших міських інгредієнтів. Вона вдова, з переселенської зони, у неї тепер немає нікого, крім нас, і я дуже боюся, що вона помітить, що зі мною щось не гаразд. Між іншим, з нею теж щось не гаразд. Наслухавшись новин з радіоточки на кухні, вона починає таке щось вигукувати, хоче з кимсь поділитися, не може переварити цей інформаційний коктейль і просто кричить: «Та що ж це робиться?!» Дружина просить: «Мамо, не слухайте радіо, я його викину!» Дала їй читати «Консуело» Жорж Санд — на кілька днів заспокоїлась. Потім знову послухала про «таращанське тіло» і почала кричати. Я її розумію, справді можна збожеволіти. Третій місяць тягають те «таращанське тіло», то кажуть, що воно може бути сином Лесі Ґонґадзе, то не може. Та обезуміла з горя жінка вже од вітру хитається, а вони її мордують, все беруть кров на ДНК, але не визнають потерпілою стороною, бо не певні, що труп умер насильницькою смертю, і взагалі, чий це труп, бо він без голови, і вже ніхто не розуміє, як це можна було до такого дійти, щоб таке терпіти?! Потім виявляється, що у нас не президент, а директор заводу, що він не може не матюкатися, бо він звик. То чого ж я хочу від свого маленького сина — він теж звик. І Борька звик. Тільки я, лох, очкарик, ніяк не звикну. Мені колега каже: «Ну, ти, блін, дайош». А я кажу: «Нормально», — і відчуваю, що не нормально, і хтось із нас божевільний, вони чи я. Дружина моя філолог, працює в академічному інституті. У них то скорочення, то їм не платять по кілька місяців, то здають вестибюль в оренду під якусь барахолку, — спочатку все це ЇЇ обурювало і вона вибухала, тепер замкнулася і страждає в собі. Дисертація не дописана, науковий керівник поїхав у Буркіна-Фасо. Але я працюю, сім’ю утримую непогано, міг би, звичайно, краще, але я не продвинутий, фантазія моя не сягає далі належного заробітку за належний труд. На роботі мене поважають, колектив нічого, спершу дивилися скоса думали, що я націоналіст, — у нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст. А потім звикли, дехто й сам би вже перейшов, але ж це мало не акт громадянської мужності, як було за радянських часів, так і тепер. Ціни підскакують як скажені. У Верховній Раді бедлам. Одного нардепа судять в Америці. Другий сидить у в’язниці в Ганновері. Третім цікавиться Інтерпол. Приїхав Сорос, каже, що Україна у світі має дуже погану репутацію, а до чого тут Україна, нам же її підмінили, а куди ж ми дивилися, так нам і треба! — я не помітив, що говорю сам з собою. Теща дивиться на мене з жахом, боїться грюкнути ополоником, я читаю газети, знову ж таки про «таращанське тіло» і «касетний скандал», і починаю розуміти, чому теща кричить. Вона хоче, щоб хтось її почув, зрозумів, що так далі не можна, — я її чую, розумію, але що ж я можу вдіяти? Це посліднє діло, коли мужчина нічого не може вдіяти, у нас всі мужчини нічого не можуть вдіяти, я боюся, що моя дружина стане феміністкою і пошле мене на фіґ. Вночі ми вже навіть не заходжуємося любитись, у мене комплекс, що я ж нічого не можу змінити, ні на ІЦО вплинути, то чого ж обнімати жінку, вона ж бачить, що я ніхто. Правда, коли в неділю виспишся і вранці виринаєш зі сну, і ще не тямиш, у яку реальність вертаєшся, обпалить тебе дотик до жінки, ми кохаємось до нестями, вона, може, уявляє собі когось іншого, о, як вона жагуче віддається йому! — і тоді цілий день у неї щасливі очі, і вона навіть не лупцює малого. Я міг би бути тим іншим, я ревную її до нього, але я такий зашуганий, я мушу заробляти гроші, тепер жорстка конкуренція, не встигнеш — злетиш з конвеєра. Іноді почуваюся роботом, у якого механічне серце. Найбільше боюся приниження, цей страх мене теж принижує. Мужчина повинен чутися переможцем, тоді він цікавий для жінки. А я в основному перемагаю себе. Мужчини зникають як явище. їхнє місце посіли круті — ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера. Словом, еволюція вспак. Час хисткий і непевний. У нас тепер «перезмінка». Думали, що нове століття почнеться з круглої дати, з 2000 року, а виявляється, що з наступного, коли крізь нуль проклюнеться одиничка. Але це арифметика. Все одно вже цей чорний лебідь з трьома нулями завершує свій царственний круг. Хоча, може, це й не лебідь, а Вселенський Змій з хвостом, звинутим у три нулі — символ страшний, космогонічний, не треба б людству накликати його на себе. Відверто кажучи, я навіть зрадів цій пролонгації. Якось треба зібратися з духом, налаштуватись морально — все ж таки це Міленіум, дуже високий поріг. Інші покоління жили й не переходили такий Рубікон. А нам випало перейти. Нам судилося жити ще в одному столітті, Господи, в тисячолітті! Яке воно буде? Які ми будемо? Як зустрінемо таку грандіозну дату — новий 2001 рік? 2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну. У нас прийшов нетиповий Прем’єр-міністр і заходився робити реформи. Щоправда, для цього довелося розгрібати такі авгієві стайні, розворушити такий гадючник, що в суспільстві уже зовсім немає чим дихати. Але народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім’я чогось, — головне, щоб не було гірше. Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії. Я особисто дуже надіюсь, що у новому столітті все буде інакше, і ми будемо інакші, і не потягнемо за собою шлейф тих самих проблем. Бо я вже не так боюся нових найскладніших проблем, як тих самих, хронічних. Проблеми ж — як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік. Як там у Гоголя в «Записках сумасшедшего»? «Год 2000 апреля 43 числа». Це ж коли тому самашедшому приверзлася така дата! А ось він уже й минає, цей такий нереальний тоді 2000-й рік. Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній. Пролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льоту. Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер. Отже, за місяць до нової ери, — а це таки має бути нова ера, в історії людства досі так і було: нове тисячоліття — нова ера, — за місяць до нової ери повно всіляких прогнозів і передбачень. Астрологи радять, зорі віщують. В одній газеті жирним шрифтом на розворот: «Не залишайте на наступне століття те, що можна зробити в цьому!» А що вже можна зробити в цьому? Докторську я не написав, і вже не напишу, кому вона тепер потрібна? Сина не зумів виховати. З дружиною проблеми. Майбутнє щодня стає минулим. Вйо. 1 грудня, дев’ята річниця референдуму, коли на руїнах імперії постала наша Незалежність. Синій птах з перебитими крилами, майже до смерті закльований двоголовим орлом. Скільки тоді було радості, скільки надій, а тепер що? Мряка, туман, ожеледиця. Настрій на нулі, сезонна депресія. І це ж треба, саме сьогодні Всесвітній день боротьби зі СНІДом. Ну, світ як світ, у нього свої міжнародні дати. А от чому саме на цей день президент призначив Професійне свято працівників прокуратури, — це вже фрейдистський ляпсус. Бо що ж святкувати? Держава загрузає в корупції, резонансні злочини не розкриті, президент обмотаний «касетним скандалом», а історія з «таращанським тілом» — то взагалі ганьба на весь світ. Третій місяць прокуратура ловить фантоми: то їй ввижався Ґонґадзе у кав’ярні, то на сходах львівського банку, то у поїзді на Донецьк, — опитує сотні свідків, висуває всілякі версії. Тим часом тіло без голови два тижні пролежало у таращанському морзі, з автентичним ланцюжком і браслетом, потім щезло, потім знову з’явилося, вже у київському морзі, теща недарма кричить, Едґар По такого б не придумав, а у них професійне свято. Обростаєм абсурдом. Ядерну зброю віддали, державу розікрали, чекаємо інвестицій у свою економіку. Танки продаємо у Пакистан, гладильні дошки купуємо в Італії. Проводимо військові навчання, а влучаємо ракетою у власні Броварі. Криза енергетики, над Україною пронеслася стихія, позривало дахи, поломило дерева, дроти обледеніли, стовпи попадали, три тисячі населених пунктів сидять без електрики, а вони під цю лиху годину, проти зими, надумали закривати Чорнобильську атомну станцію. Хоча що вже там закривати? Перший блок давно вже закритий, другий згорів кілька років тому, четвертий — руїна під «саркофагом». А єдиний цей, третій, постійно на ремонті, він і зараз стоїть, то чи встигнуть відкрити, щоб було що закрити? Центрифуга ідіотизму, голова йде обертом. — Не переймайся, — каже дружина. — Бо вони нас з ума зведуть. Репродуктор на кухні бубонить і виспівує. Телевізор підморгує срібним більмом. Деренчить телефон. Дзумкотять комп’ютерні ігри. У сусідів ремонт, мозок просвердлює електродрель. Я вже весь підмінований тими дзвінками і звуками. Мегабайти моєї пам’яті привалила інформація. Борсаюсь, як у пісках. — Читай менше газет, — каже дружина. — Або хоча б по діагоналі. Але я звик читати газети. Інтернет втягує, так і будеш плавати у віртуалі. А газету раз-раз, і проглянеш. Це як у дитинстві калейдоскоп. Струснеш — і нова картинка. Струснеш — і нова. Тільки тепер картинки щораз страшніші. Там катастрофа, там теракт, там вибух метану. Там військовий літак випадково знісся бомбою. Там якийсь маніяк перестріляв перехожих. Там спалахнула невідома інфекція. Там захопили в заручники автобус з дітьми. В Альпах зірвався гірський фунікулер. В Токіо секта перетруїла газом людей у метро. В Червонограді школярі перетоптали самі себе на сходах після фільму «Армаґедон», — у голові не вкладається, це вже не хроніка подій, це документальний фільм жахів. Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації. Що б де не сталося, всім віддає в плече. Літак у Каракасі розбився — урни з прахом привезли в Італію. Чхнув наш реактор — упало на скандинавські мохи. Підірвався на власній торпеді російський підводний атомний човен — увесь світ здригнувся. А що, як там є крилаті ракети?! Росія запевняє, що нема. Боронь Боже, бабахнуло б, був би ще той Армаґедон. І голови. Голови, голови, голови. Колись на плаху котилися — так то ж у часи великих смут. Козацькі голови на палях — так то ж у якому столітті! Француз Ґійотен гільйотину придумав — так то ж для революційної зручності. Голова Йоана Хрестителя — так то ж за царя Ірода. З двох ударів відсічена голова Хаджи Мурата — так то ж російське приростання Кавказом. «Вершник без голови» — так то ж Майн Рід. Персей голову Горгоні втяв — то воно хоч міф. А тепер же наче цивілізація, на якому ж ми щаблі? То чотири одрізані голови на снігу в Чечні, то «таращанське тіло» без голови, то голова без тіла в кущах біля автозупинки в Одесі. Звично й буденно, в ряду інших подій. Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході. Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна. Скрізь по всій Україні — на стовпах, на стінах, на транспарантах — чорний силует голови Ґонґадзе. Так, наче диявол ножицями вирізав її тінь. Це ж тільки прокуратура не знає, де та голова. Диявол знає. Душа пручається вірити, що це вбивство замовив президент. Втім, він чи не він, але вони могли. І ось цей розлом суспільства на «ми» і «вони» — фатальний. Це спрацювало, як детонатор. І все, що накипіло за ці роки, вибухнуло і зірвало дах. Київ заклекотів. На Майдані мітинги. Люди кричать, протестують, вимагають правди. Скрізь відозви і заклики — вийти на всеукраїнську акцію протесту. — Не піду, — сказала дружина. — Протестувати проти своєї держави?! А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну. — А куди ж ви дивилися? Теж мені, мужчини, — зиркнула спідлоба дружина. Ух, як я не люблю цього її погляду! — блисне, мов камінь «тигрове око». До нового століття 29 днів. Телебачення рекламує котячий «Віскас». Безпритульні діти у підвалах нюхають клей. Кілька областей і досі ще без електрики. Ні радіо, ні телефонного зв’язку. Села одрізані від світу. Кам’яний вік. Читаєш газети, як детектив: «У темряві сільських вулиць розгулялися криміногенні елементи». Десь убили молодого бухгалтера, десь вирізали цілу сім’ю. Поночі з хлівів виводять худобу. Сигналізація не працює, у тростянецькому райсуді викрали дві папки з кримінальною справою. У Вінницькій області пологи приймали при свічках. — Навіть після війни такого не було, — каже моя теща. До нової ери 28 днів. В Америці все ніяк не виберуть президента. Голоси розділилися майже порівну. Чотирнадцять тисяч голосів на Флориді будуть перераховувати вручну. У нас, коли проходять вибори, фальсифікати йдуть на мільйони. І ніхто нічого не перевіряє, навіть механізмів таких нема. Ми хто? Ми статисти духовної пустелі. Ми гвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі. Почуваю себе засмиканим з усіх боків. Але на завтра, конкретно на завтра, астрологи прогнозують зростання фізичного тонусу. Зорі все знають: «Може потягти до алкоголю, але приймати його не слід». До алкоголю мене не тягне, тягне до жінки, але вона геть збайдужіла. У мене вже навіть почалися якісь чоловічі фобії, — може, зі мною щось не так? Я ніколи раніше не писав щоденників, не чоловіче це діло. Але світ глобальний, душа не справляється. Розвантажую психіку. Та й цікаво ж, як людство входить у Міленіум. І я разом з ним. У Нідерландах дозволили одностатеві шлюби. У Парижі продали з молотка норковий палантин Марії Каллас. Скандинави схрестили телефон з комп’ютером. Шотландці — картоплю з медузою. До нового століття 26 днів. У мусульман священний місяць Рамадан. У нас політична криза, президент каже, що ні. Але сформовано полк спецпризначення для охорони державних об’єктів. Нова каста з’явилася у нашій незалежній країні — Ті, кого охороняють. Круті двометрові хлопці прикривають їх зівсібіч, а як кого, то й по тридцять бережуть за державний кошт. Олігархи, нардепи, бізнесмени, очільники, кримінальні авторитети, УІР-персони і поп-зірки — ось він, золотий фонд суспільства, його неоціненний скарб. Всі інші — це маса, це посполите тло. Навіть Борьку охоронець возить у дитячий садок і забирає звідти. Борьчин батько підприємець, в джунглях конкуренції кожен кожному звір. У нас тепер — як на Дикому Заході, йде амбал, на ходу запихає за пояс пістолет. Наш президент, коли зустрічається з народом, — усі його бодіґарди стоять боком і обмацують очима цей народ. Тільки наші життя, очевидно, нічого не варті. їх охороняють від нас, а хто нас охоронить від них? Недавно у Львові вбили композитора, сидів у кав’ярні з друзями, співали українських пісень. Навпроти п’яні молодчики горлали свою попсу, почули ненависну їм мову аборигенів і убили. їх не зразу й заарештували. Свої не арештовують своїх. її То ж дивуватися, що у справі Ґонґадзе ніяких зрушень? Вчора по телебаченню показали Феміду із зав’язаними очима. Все знали давні греки, і про нашу прокуратуру теж. Туркменбаші заборонив балет. Китайській миші відростили людське вухо. Таїландська принцеса бачила мамонта. — Ти що, колекціонуєш абсурди? — каже дружина. — Картина світу, — кажу я. — Виклич сантехніка, кран тече. «Пропорції дрібного й великого — ось у чому різниця між розумом жіночим і чоловічим», — подумав я. Втім, кран справді тече, і я давно мав би викликати сантехніка. Але така властивість моєї пам’яті: пам’ятаю бозна-що, забуваю елементарні речі. Взагалі-то щоденник — жанр особистих записів. А яке моє особисте життя, і чи буває воно в одружених? Записувати, як тебе жінка пиляє, як засмоктують будні? Це вже був би не щоденник, а буденник. А так принаймні знаєш, що в світі робиться. Там вулкан. Там землетрус. Там садист з’їв мазохіста. У Сонячній системі за орбітою Нептуна американці відкрили нову планету. В Росії все ніяк не затвердять державного гімну. Одні хочуть «Боже, царя храни», інші ностальгують за гімном Радянського Союзу. А один депутат Ґосдуми вніс пропозицію — замкнути найкращих поетів на три доби, а потім вибрати з того, що вони там напишуть. Творчо перспективний метод. У нас теж. Ніяк не створять Монумент Незалежності. Проектів багато, художніх ідей чортма. Митців наших повбивали, мистецькі школи знищили. Старі соцреалісти вийшли в тираж, нові Праксителі ще не дозріли. Тож конкурс за конкурсом, рекорди б’є посередність. А час підпирає: наступного літа вже перший ювілей Незалежності, 10 років. Світ готується до Різдва. Ілюмінує вулиці й фасади. У нас, як завжди, енергетична криза. Електорат сидить без електрики. І доки одні розчищають завали скрижанілого бурелому, тягачами й танками тягають по бездоріжжю бетонні опори, інші валять стовпи, змотують кілометри дротів і розбирають рейки. Мефістофель дуже реготався б: люди гинуть не за метал — за металобрухт. Когось убило струмом. Когось підстрелив сторож з мисливської рушниці. На хуторі біля Диканьки новітні Вакули літали на зеленому змії, залишивши без тепла і світла тисячі абонентів. Крадуть усе підряд. Гвинти. Дроти. Меморіальні дошки. Алюмінієві секції цвинтарних огорож. Збивають металеві літери з барельєфів. У Рівному на Монументі Слави одпиляли бронзові пальці. До нового століття 23 дні. Дев’ять років тому в цей день розпався Радянський Союз. У Біловезькій Пущі зубри підписали угоду. Свистить над головою бумеранг. У Росії таки затвердили нову державну символіку — старий герб з візантійським орлом і ту ж саму мелодію радянського гімну. Нових слів поки що немає, але дехто подумки підспівує ті ж самі. До нового століття три тижні і один день. У Централ-Парку в Нью-Йорку запалюють свічі пам’яті Леннона, убитого маніяком двадцять років тому. До закриття Чорнобильської атомної п’ять днів. Однак її ще не відкрили. Хотіли підключити вчора, але спрацював аварійний захист. Проте газети сповнені оптимізму, запевняють, що світ нарешті зітхне з полегкістю. Готується грандіозне шоу «Світ без Чорнобиля». Президент Академії наук пропонує цей день оголосити державним святом. І навіть висловив думку, що «президент України, який закриває Чорнобиль, заслуговує як мінімум на Нобелівську премію миру». Так і сказав: як мінімум. Чорнобильці мруть по максимуму, сорок-п’ятдесят тисяч щорічно, це в самій лише Україні. Пік захворювання на рак щитовидної залози прогнозують на 2005 рік. Але нічого. Британські вчені вивели курку, здатну нести протиракові яйця. Першу таку генетично модифіковану курку буде презентовано в середу. Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди. Краще б на ту невідому планету, що за орбітою Нептуна. Тим паче, що я народився під впливом зірки Альґерат у сузір’ї Ворона, — поняття не маю, у якій це галактиці, просто чув з радіоточки на кухні: «Народжені у цей день». В астрологічний патронат я, звичайно, не вірю, а все ж приємно бути народженим під зіркою з таким загадковим іменем. «Ці люди, — віщала радіоточка, — навряд чи коли досягнуть влади. Але самі по собі талановиті й добрі. В товаристві їх люблять». Втім, у мене вже давно нема товариства. Друзі мої і знайомі пороз’їжджалися — хто в Америку, хто в Європу. Найближчий мій друг у Каліфорнії, в Силіконовій долині. Має вже зелену картку, забрав сім’ю. Там уже майже весь мій курс. А тут часом нема з ким зустріти Новий рік. Уриваються й уриваються людські зв’язки. Та й робота у мене зовсім не за фахом. Заповідався на вченого, а фактично я ж навіть не інженер. Спеціаліст з комп’ютерної техніки, так це тепер називається, а насправді — їжджу на виклики, ремонтую комп’ютери по офісах і міністерствах, міняю диски, доставляю пам’ять. Словом, обслуговую клієнтів. Одноманітна робота, рутинна. Але хоч би не втратити й таку. І «Опель» мій, тільки й слави, що «Опель». «Опелі» теж бувають різні. Це як коні — може бути ломовий кінь, а може бути й рисак. У мене ломовий. Працює на дизелі, їздить повільніше, зате дешевше, ніж на бензині. — Тобі аби дешевше, — каже дружина. — А я, може, хочу іномарку меланжевого кольору, а не цей твій помальований рекламою драндулет. Я розумію, вона мене дражнить, хоче допекти до живого, щоб я розсердився, щоб захотів щось змінити. Але, видно, така вже моя зірка Альґерат у сузір’ї Ворона, — хоч би що вона сказала, ця жінка, я змовчу. Від того вона ще більше лютує: — Ти якийсь загальмований! Куди я дивилася, коли виходила за тебе заміж?! Вона забула, невже вона забула? Вона ж не виходила за мене заміж. Ми одружилися, ми побралися, ми обрали одне одного. Для того, щоб оце тепер загубити?! Часом мені здається, що я не скажу ні єдиного слова і піду. Як у Генріха Бьолля: «І не сказав ні єдиного слова». Колись я не розумів, про що це. Тепер, на жаль, розумію. У неділю ходив з малим в університетський парк, він собі розважався на дитячих атракціонах, а я блукав по алеях. Навіть газет з собою не прихопив, лави засніжені, з дерев капле. Дружина аж полагіднішала, що я виявив таку ініціативу — погуляти з малим. Він прийшов такий розпашілий, веселий, теща спекла пиріжки з яблуками, в домі повіяло теплом і родинним затишком. Треба буде частіше водити його у цей парк. Це ж тут близько, біля університету, де ми вчились обоє. Скільки тут побачень було призначено, скільки цвіту з каштанів осипалося на нас! Там є стареньке фотоательє, куди ми колись забігли в дощ. Фотографом тоді була маленька сива жінка з підфарбованим синькою волоссям, схожа на постарілу Мальвіну. Фото вийшло гарне, вона його виставила у вітрину, ми й досі там усміхаємося за склом, такі не схожі на нас теперішніх. Мабуть, у всіх родинах буває оце переродження в побут. Будні роблять людей буденними. А може, ось як настане цей рокований час, цей урочистий момент в історії людства — Міленіум! — всі ми зупинимось перед його порогом, витремо порох своїх підошов і оновимося душею. Все-таки тисячоліття буває раз на тисячу років. Час натягується, як тятива, але не в руках Купідона. Росіяни бомбили Грозний. Полковник Буданов зґвалтував і задушив чеченку. На Балканах бої. В Руанді різанина. Скрізь по світу конфлікти, сутички, протистояння. Навіть з найгуманнішою метою — покласти край насиллю на Балканах, і то було скинуто бомби, а бомби, як відомо, сліпі. В Індії землетрус. У Туреччині землетрус. В Румунії прорвало дамбу. В Дніпропетровську провалився будинок. Отакий був рік, що минає. Кров, радіація і недуги. Уже не знаєш, яка тепер найстрашніша хвороба сучасності. То вважалось, що рак. Потім чумою XX століття назвали СНІД. А це вже пропасниця Ебола, таке щось дике, нечуване, — людина спливає кров’ю всередину, кров проступає з очей, і з вух, і крізь шкіру. Людей незліченно вимерло на Чорному Континенті. В Уганді, Заїрі, Судані, а завтра де? СНІД хоч передається у групах ризику, а це ж навіть через потиск рук. Спасибі, не через погляд. Колись, коли йшла холера, при в’їзді в село забивали осиковий кіл. А тепер що заб’єш, чим перепиниш інфекцію у цьому глобалізованому світі? Всесвітня дифузія радіації, хімії, інфекцій і вірусів, міграція людей, товарів і епідемій, в океанічних лайнерах, у міжконтинентальних літаках, — скільки люду мотається по світу, скільки всякої контрабанди ввозиться, не виключено, що й живності з африканських лісів. Може, вже де й проскочив той вірус Ебола, в екзотичному сувенірі, у вишуканій страві — біфштекс з антилопи або ж добре усмажена зебра. То хоч на зелених мавп думали, а ця кривава лихоманка звідки взялася? Не з космосу ж занесло. Отакі ми йдемо у XXI століття. Над нами озонова дірка, під нами отруєні ґрунтові води. Купив екологічну карту України — плямиста, як саламандра, вже ж нема де жити на цій землі. Все в завалах сміття, брухту, ядерних відходів, руйнівних енергій духу і болячок тіла, в суцільних зонах екологічного лиха, — то чого ж я надіюсь на той Міленіум, на те оновлення людства? Чи воно ж здатне оновитися? Дехто взагалі вважає, що Третє тисячоліття — це вже кінець Історії. Мій кінець мене не хвилює. Але мій син, моя змарніла дружина. Так уже природа задумала, таку програму заклала в мужчину, — він має бути сильний і мужній, має бути опертям для сім’ї. А я, чи відповідаю я такій програмі? Син мене розуміє, ми з ним пересвистуємося. Дружина гримає, щоб не свистів. До нового століття три тижні. «Таращанське тіло» лежить у морзі. Акціонерне товариство «Мазепа» спонсорує «Людину року». У Севастополі російська мова проголошена другою офіційною. У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються. Сина в дитячому садку задражнили, навіть Борька сказав: «Хохол». Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови. Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк. Хочу на Канари. Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п’ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: «Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!» Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються — чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет. Наш нетиповий Прем’єр, такий незвичний на наших політичних пейзажах, звертається до совісті громадян, каже, що «кожен повинен сам з собою поговорити». Ось я сиджу і говорю сам з собою. З того боку у мене відняли життя, і з цього віднімають. Тоді я задихався, і тепер задихаюсь. Там тисла ідеологія, тут — тотальний цинізм. Я хочу займатися наукою, а мушу обслуговувати чийсь бізнес. Свого бізнесу я не хочу, я людина не бізнесова, — маю я право робити свою роботу, на яку вчився, на яку здатен, якою міг би принести найбільше користі? Чи я мушу терпіти, щоб ця квазідемократія нищила мене не згірш, як той псевдосоціалізм?! На науку коштів нема, на культуру нема, зате є олігархи і тіньовий капітал, який одмивається через Антиґуа і Науру, у паспорті національність не вказана, так що тепер будь-яка погань називається українською — «українська мафія», «українська корупція», «українська проституція». Шахраї, злодюги, антисеміти, хабарники, пофіґісти і матюгальники, держиморди й політикани, бюрократи й нувориші, затхлий спадок імперії, потолоч зужитих ідеологій — все приписується цьому народові, який уже й не знає, що з ним діється і в які Бермуди попав. «Нужда и бедность — неизбежный удел стоячего государства», — писав Гоголь. Стоячого! Дожились. — Не клади газет на мою дисертацію! — сердиться дружина. — Дисертація у неї про Гоголя. Герменевтика історичних детермінацій творчості Гоголя. Профетичний дискурс. Актуально. Бо тепер часто дискутують — російський він письменник чи український? Навіть почали писати сукупно: російський і український. Ні. Звичайно ж, Гоголь — це російський письменник, але це — український геній. На перший погляд так просто. А якщо вдуматись? Вдумуватись їй нема коли. Треба ходити на роботу, зарплата мізер, та й та з перебоями. Приробляє перекладом, нерідко сидить до пізньої ночі. Вранці сина відвести в дитячий садок, увечері за ним заїжджаю я. Тим часом вона захрясає у побуті, занепадає, нервується і вже бачить світ у ряботинні дрібниць. На моїх очах зникає жінка, красива-прекрасива жінка. От я гляну на неї — вона прекрасна. Торкнуся до неї — вона магніт. Але втомлена жінка під вечір — це вже ступа. А коли ще й задубіла в роздратуванні, то це вже ціла меґера. З іншого боку, вона ж, мабуть, бачить і мій занепад, це ЇЇ мучить, я їй не подобаюсь. Дві людини взаємно мають творити одна одну. Ми руйнуємо, бо руйнують нас. Колись ми хотіли мати двійко дітей. Тепер хоч би виховати одного. Вчора син побився з Борькою, прийшов і каже: «Борька — мудак». Дружина його мало не прибила, я відняв. Терпіти не можу сварок, уникаю конфліктів, я завжди позитивно налаштований. Колись вона це любила в мені, а тепер кричить: — Як ти можеш?! Хіба ти не бачиш, до чого йдеться? Бачу. Але у мене такий характер. За гороскопом я Терези. Я сім разів зважу, один раз одміряю. Але вже потім не переважую. І нікого в житті не обважив. А також я — Кінь. Я тягну. У мене великий запас витривалості. Холеричний темперамент дружини я зрівноважую. Уявляю, що б це було, якби її супутником був Тигр або Скорпіон. У мене один полюс українського характеру, у неї — другий. Найкраще, звичайно, було б посередині, але у нас так. Зима цього року противна, то сніг, то дощ. Влітку не відпочили, хлопчик не набігався, не засмаг. Чиїсь діти їздять в Італію, у Францію, на Кубу. У нас ані коштів таких, ні зв’язків. У Крим далеко й дорого. Київське море — відстійник радіонуклідів. У ліс по гриби — де тепер чисті гриби? До тещі в село — там тепер зона. На Канари теж поїхав не я. Життя нудне й безпросвітне. Телевізор хоч не вмикай. У парламенті скаженіють шовіністи, брунькуються фракції, сповзають у водевіль патріоти. Кількох депутатів стабільно немає у сесійному залі, вони сидять деінде. А ці щодня в телевізорі, — ось чому вони здаються карликами, вони ж усі вміщаються в ящику, дрібненькідрібненькі, як у перевернутий бінокль. Сновигають, куняють, чубляться, виступають, тиснуть на кнопки, тасуються в більшість і меншість, і безнастанно дбають про народ. Хоча навіщо про нього дбати? Він поганий. Він увесь вік стояв на колінах, він спить, у нього препаскудний менталітет, у нього жахлива історія, яку не можна читати без брому, у нього продажна інтелігенція, у нього немає еліти, він роздав своїх геніїв у сусідні культури, а сам сидить яко наг, яко благ, неконкурентоспроможний. Я за все своє життя не наслухався таких пасквілів на народ, як наговорено при цій, з дозволу сказати, демократії. Навіть у радянському ідеологічному казані не варили в такій смолі українців. У нас є два крени в не-істину. Крен апологетичний і крен в негації. Одні запевняють, що український народ найкращий, історія — найгероїчніша. Що у нас трипільці глечики ліпили, коли в Єгипті ще пірамід не стояло, танцювали триколінний гопак, коли у москалів ще й гармошки не було! А мова солов’їна і така пра-прадавня, що походить мало чи не від ханаанської. Та й узагалі, все і всі походять від України. Навіть Іспанія це, по суті, Жупанія, від слова жупан, — знахідка для гоголівського божевільного, його дуже цікавили іспанські проблеми. Етимологія України — «украна», бо украдена в Індії, перенесена через гори й доли і гепнута тут. Градус національного пафосу вказує на гарячку. А інші вправляються в протилежному. Нації ще нема, є недолугий етнос. Гетьмани його — запроданці, письменники — пристосуванці, культура неповноцінна, психологія рабська, національної гідності нуль. А що робити мені? Я ж то, в принципі, запрограмований на щось інше. Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що. Важко належати до такого народу. Націю запрограмували на безвихідь. А вона добра, вона терпляча. Вона, як я — Терези і Кінь. У нас немає людини, яка б думала солідарно. Зате є понад сотню партій, які вегетуються й конфронтуються. І є вже аж три Рухи, які рухаються врізнобіч і закликають до єдності. На мене вже газети падають, нема куди класти. Одна все падає заголовком догори: «Формувати історичну свідомість». Нове тисячоліття на носі, а вони все історичну свідомість формують. І хто?! Несвідомі власної несвідомості. Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само. Вчора один з неформалів кричав під гітару: «У меня голова не помойка! Оставьте меня в покое!» Я його розумію, я теж готовий кричати, але я вже знаю, що не поможе. А він не знає, у нього вся біологія проти, він молодий. Почуваюся препогано, нерви роздриґані. Зайшов до аптеки — і там листівка з головою Ґонґадзе. Він усе ще оголошений у розшук, повідомляються його дані. Близько шукають, між анальгіном і аспірином. Тіло без голови лежить у морзі, листівка з головою під склом в аптеці, і невідомо, чи це голова від того тіла, чи те тіло не від цієї голови. І взагалі, чому тіло обезголовлене? Має ж бути якась причина, якесь пояснення! Якщо для того, щоб не впізнали, то чого ж підкинуто прикраси, щоб, навпаки, впізнали? Якесь божевілля. Дружину Ґонґадзе до опізнання не допускають. На матір страшно дивитися. Давні греки хоч трансформували свої трагедії в міфи, а в сучасній оптиці все перетворюється на абсурд. Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них. Вимотаний за день, вночі не можу заснути. А якщо й засну, таке щось верзеться, дублі денних кошмарів. Учора передавали інтерв’ю з одним російським психотерапевтом, він говорив про диспластику людини і диспластику ситуацій. Сказав, що в Росії суспільство хворе. А в нас? Ну, бо як там у Гоголя каже той самашедший? «Советую вам нарочно написать на бумаге Испания, то и вьійдет Китай», — підказала дружина. Вона того Гоголя знає напам’ять. Та все доскіпується, у чому ж справжня причина, що український геній став російським письменником? У колоніальному становищі нації, мови, в моноцентричності імперії, чи відторгнення генія зумовлене також і специфікою питомого реципієнта? В такому разі, чим детермінована ця специфіка? Я часто її не розумію. Особливо, коли вночі хочу її любити, а вона виголошує такі сентенції. Цікаво, що це в неї уживається з буквально містичним сприйняттям тієї ж летаргії Гоголя, його непояснимих душевних станів. Її глибоко вразило, що чорний камінь, привезений з Кавказу для могили Гоголя, ніби перекотившись через століття, став надгробком на могилі Булгакова, — в цьому вона вбачає якийсь вищий знак ретрансляцій духу і вважає, що наступний етап цієї містерії має замкнутися десь тут, в Україні, з того й почнеться її неймовірний злет. Я не розуміюсь на таких матеріях, думаю, що і її науковий керівник з Буркіна-Фасо мало б що в цьому запоміг. Післязавтра мають закрити Чорнобильську атомну, а вона й досі ще не відкрита. Отже, фактично закриють недіючу станцію, відкривши її спеціально для закриття. Суто радянська схильність до фікцій. Фахівці протестують, застерігають, не радять, але президент надумав зробити свою політичну акцію, і він це зробить. Ось уже й поїхав на станцію зі своїм ескортом. Уся міліція взяла під козирок. Вулиці перекриті, машини сигналять, люди запізнюються на роботу, скрізь корки, вже сталося кілька аварій. Я тільки не розумію, чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе. До нового тисячоліття 17 днів. У США, нарешті, вибрали президента. Довго вибирали. У нас швидше. Пообіцяв бути інакшим — і вибрали. А тепер мітингують, вимагають імпічменту. Лідери кричать у мегафони. Провокатори сновигають у натовпах. Перед лицем грізних подій українське козацтво зібралося на Велику Раду. Побалакали, поспівали, помолилися в церкві і зварили куліш. У тещі на підвіконні зацвів алое. У Кодорській ущелині пропало двоє оонівських спостерігачів. На Парламентській Асамблеї в Європі обговорили нашу свободу слова. Газети забомбили свідомість. Нова форма свободи слова — що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн. У найкращі вечірні години біля телевізора вже не зберешся родиною. На одному каналі стріляють, на другому б’ються, на третьому хекають одне на одному. Син повергає нас у паніку своїми репліками, теща тихенько хреститься і йде спати. В голові сумбур. Кожен тобі сипле в голову своє сміття. З’явилися теоретики, які можуть заморочити кого завгодно. Закидаються чутки, які ферментують хаос. Нав’язується кут зору, який деформує суть. Приміром, таке: «Сьогоднішня ситуація в Україні — це відображення загального падіння моралі». Загального! Тобто привселюдно з телеекранів нами ж обрані карлики ображають цілий народ. А гарні й порядні люди по всій Україні, у яких мораль нікуди не падала, — слухають, сприймають і вже навіть звикли, що так і є, мораль впала, усі винуваті. Звиродніння окремих амортизоване словом — «всі». Людей зомбують, дезорієнтують, пошту й телеграф не треба захоплювати — телебачення захопило все. — Ступінь деградації цього суспільства ти не можеш зміряти, ти не термометр, — сказала дружина. — Заспокойся. Я не хвилююсь. Я тільки хочу на Канари. У парламенті шок. Депутати дивляться відеозапис майора. Той майор їм упав як сніг на голову. Мало того, що записував президентські бесіди з-під дивана, він ще й заговорив. І говорить речі страшні й несподівані. Що Ґонґадзе убили ніякі не бандити, а самі ж правоохоронці. Що намір його вбити визрівав у найвищому кабінеті, голоси впізнавані. Тобто у нас при владі злочинці, через те й не розкритий злочин?! Депутати вимагають пояснення від силових міністрів, ті запевняють, що це фальшивка і провокація, що такого майора взагалі не існує. Одразу ж газети публікують фото, де цей майор стоїть в охороні за плечем президента. Ще й кружечком обвели, щоб краще було роздивитись. Люди не витримують. Селеві потоки брехні заливають суспільство. З брудної піни дезінформації виринають уламки правди. Демонстранти несуть емблему голови Ґонґадзе і транспаранти: «Георгій, ти з нами!» А Георгій чи не Георгій лежить у морзі на вулиці Оранжерейній, експертиза за експертизою, і жодна не достовірна. Вдалися вже навіть до політико-психологічної експертизи, і ось ця остання дала вражаючу презумпцію невинуватості влади. Виявляється, Ґонґадзе не був аж таким опозиційним журналістом, щоб влада могла його вбити. Отже, якби був, то могла б?! — Могла б, — не сумнівається дружина. — У кожної влади в генах — знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить її наскрізь. То вже інша річ, що спонукало майора, з погляду інспірацій і стимулів, — тут уже дружина цитує іншого майора, гоголівського, у якого були проблеми з носом: «Извините… если на это смотреть сообразно с правилами долга и чести… вы сами можете понять…» Завтра закриють Чорнобильську атомну станцію. Номінально ще діючий президент Клінтон звернувся до українського народу. Він сказав: Америка на вашому боці. Слава Україні. Все буде о’кей. 450 років тому з’явилася книга Нострадамуса. 15 грудня. Закрили ЧАЕС. Але чомусь закривали не на самій станції, а в палаці культури «Україна», в постановці народного артиста, диригував теж народний артист. Зал був переповнений. «Україна посідає перше місце у світі за смертністю чоловіків до 60 років». А, це з іншого файла. «Віртуальна проститутка Карлотта», теж з іншого. Третій блок таки встигли вчора відкрити, щоб було що сьогодні закрити. Президент підійшов до трибуни. Транслювалося на увесь світ. «Дивіться, всі народи, вся плането!» — урочисто закликав соковитий дикторський баритон. Співав хор хлопчиків: «Чом, чом, земле моя?» Зненацька прогримів вибух — чи салют, чи вибухнув третій блок, — теща злякалася: криваве сонце на півекрана і покорчене дерево. Слава Богу, це документальні кадри. Закрити атомну станцію, виявляється, дуже просто. Директор у прямому ефірі сказав: «Ґаспадін прєзідєнт Украіни! Реактор к аканчатєльному астанову ґатов». Президент дав команду: «Заглушіть рєактор ключом аварійной защіти АЗ-5». «Реактор заґлушон ключом АЗ-5, — доповів директор. — Начато расхолождєніє блока, замєчаній нет». «Спасібо!» — сказав президент. Заграла музика, усі встали. Над залом урочисто пролунав дикторський баритон: «Дамоклів меч, який висів над нами усі ці роки, відходить у небуття!» Публіка зааплодувала. Було дуже радісно і приємно. Прикрим контрастом виглядали тільки обличчя хлопців у білих халатах, працівників станції, вони були чомусь дуже похмурі. Президент пообіцяв подбати про їхній соціальний захист, у оператора було обличчя мов кам’яне. Музика гриміла, усі зітхнули з полегкістю: Чорнобильську атомну, нарешті, закрито. Дивно було читати у пресі наступного дня, що це ж тільки називається — закрити, а ще ж треба вивести з експлуатації. Котельня недобудована, «саркофаг» небезпечний. Сховищ для ядерних відходів не вистачає, щось треба побудувати, щось добудувати, — так що дамоклів меч нікуди не дівся — як хитав його чорнобильський вітер над нашими головами, так і хитатиме. Якісь там пікети були під палацом, хтось там обурювався, але суспільство уже не чуло. Всім сподобався новий кліп «Чорнобиль forever», себто назавжди. І як же було не повірити на такій хвилі піднесення, що справді почалася постчорнобильська ера? Партія зелених з «Таврійськими іграми» відзначила це благодійним концертом. Ридали клавіші й струни, децибели рвали перетинки, дівчатка шаліли в екстазі, гопали на плечах у хлопців. Моторошні документальні кадри тільки заважали радіти, їх просто вимкнули: «Кончай, надоєло!» Все завершилося дискотекою, класно провели врем’я. Хотіли поспівати ще і в Лондоні, але щось не вдалося. Європа нас не зрозуміла. Сьогодні чув на Майдані дивний звук — наче забивали віко труни. Я знаю цей звук, це забивають кілочки для наметів. На тому ж граніті, де голодували студенти одинадцять років тому. «Гранітні плити знову стали полігоном протесту», — пишуть газети. Брезентові хвилі наметів накрили Майдан. Люди мітингують, кричать, обурюються. Атмосфера непримиренна й розпечена. Але чомусь мені тепер тут самотньо. Може, тому, що то була моя молодість. І то була революція, хай локальна, лише на цьому граніті, але повстали студенти, голодували студенти, то було перше таке повстання, ще ж за радянських часів. Може, й назва Майдан Незалежності пішла від цього. Тут я вперше побачив свою майбутню дружину з білою пов’язкою на голові. Вона була худенька, аж чорна, на восьмий день голодування, але мені здалася прекрасною, як сама Україна. Я ступив до неї як заворожений, перечепившись через огорожку. Вона засміялася. Ми кілька днів дивилися одне на одного, я теж голодував, ми всі голодували, декого навіть забрала швидка допомога, а кияни тісним солідарним колом усі ті дні обступали нас. Тепер не так. Нема того співчуття й солідарності. Опозиція легальна, ніхто нічим особливо не ризикує. Хоча хтозна. Є одна зловісна відмінність: тоді домінували білі пов’язки, тепер — чорні трикутники на обличчях. Молодь не вірить владі, молодь опустила забрало. Друга відмінність — прапори. Неприродне поєднання комуністичних, червоних, з національними. Вперше в Україні така політична ідилія: об’єдналися ліві й праві, сірі, білі й волохаті, всі вимагають правди, всі несуть транспаранти. Дружина просить мене туди не йти. Вона не боїться, вона не вірить. — Надто багато червоної свитки, — каже вона. — Солопій Черевик би злякався. І третя відмінність: намет, символічний намет Ґонґадзе, з тим уже знаковим силуетом його голови. Там живе Ґія. Так його звали друзі, а тепер уже й вся Україна. Погано виходимо на фініш століття. В біді, в конфліктах, у кошмарі нерозкритого злочину. В бенкетах цинізму в нашому Домі Буття. Але наш нетиповий Прем’єр сказав, що все це — екзамен для нашої державності і що з цього треба виходити чесно. «Тоді ми вийдемо сильніші, а не як поранені звірі», — сказав він. Люди виходять чесно, люди складають екзамен, — а екзаменатори хто? Люди вимагають правди — їм сервірують брехню. Люди вимагають відставки одного з головних фігурантів злочину, — а його, навпаки, нагороджують орденом святого рівноапостольного князя Володимира «За великі заслуги в духовному розвитку України». Дружина дала тещі читати «Крістіну, дочку Лауранса». З Москви приїхали депутати Ґосдуми, провели з нашими шаховий турнір. Виграли російські нардепи. А один чомусь одламав голову ферзю. Зима бере своє. То дощ зі снігом, то ожеледиця. Намети обледеніли. Протестувальники задубіли. Приїжджі сплять у спальних мішках під двома ковдрами. Пікетники б’ють нога об ногу. П’ють гарячий бульйон із термосів. Дехто збирається голодувати, аж до безстрокового голодування. У таборі багато застуджених, у когось температура. Занепокоєні канадійці українського походження чемно просять президента добровільно піти у відставку, бо ж «українська молодь змушена ризикувати своїм здоров’ям». Тим часом найневибагливіші імпрези розважають суспільство. «Золотий Гусь» по телевізору править свої анекдоти. Вигарцьовує московська попса. Гримлять нічні клуби, світяться казино. У підземному переході кишить хрещатицька тусовка. Втім, і тоді, коли ми голодували на граніті, тут же, у цій підземній трубі, бринькала на гітарі всяка шпана. Шастали підозрілі типи, провокували сутички. Але студентська молодь була така красива, енергетика гніву така чиста, що ніхто нас не міг зламати. Якось швидко усе міняється. Через десяток років тут товклася уже зовсім інша молодь — якісь галасливі дівчатка і круті парубки, що пили пиво з горла, яким уже ніякого діла не було ні до нас, ні до України. «Душа Крещатика — Тоша и Гаррик». Висвистіло нашу Незалежність у підземну трубу. А час іде. Мадонна вийшла заміж за Ґая Річчі. Вінчала їх вікарійжінка. Весілля справили у старовинному шотландському замку. Десь у лісах Північної чи Східної Європи виявили слід снігової людини. Якийсь німецький вчений шукав сім років, і таки знайшов. Мало чого буває. Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. У нас під Кобеляками теж бачили снігову людину. Навіть хотіли вибрати у парламент. У Києві раптом об’явився орден тамплієрів, ліквідований у Франції ще років шістсот тому, а він візьми і об’явись тут у нас, на території православного монастиря, та ще й зареєстрований Мін’юстом. Одягнуті дивно, моляться не по-наськи. їхній пріор спирається на меч, подарований, кажуть, кимось із наших силових міністрів. Одна матушка як укмітила, в монастирі почалася паніка, благочестиві черниці мліли. Одній привидівся у келії портрет Антихриста. Тамплієри зникли. Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було. То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера. Крім того, останній місяць століття — це ж не просто місяць, це — зріз, це анамнез, це як в археології — культурний шар. Його не можна бульдозером, не можна лопатою, його знімають по міліметру, просіюють, розглядають крізь лупу — кожну дрібку, кожну грудочку, кожну деталь. Звичайно, аж так не вийде, у мене ж не електронний мозок. Але принаймні хоч п’яте через десяте, що дозволяє мені моя людська пам’ять. Батальйон наших миротворців вилетів у СьєрраЛеоне розміновувати сьєрра-леонські поля. Дружину Ґонґадзе нарешті допустили до опізнання «таращанського тіла», але воно вже не надається до опізнання. На орбітальній станції «Мир» нештатна ситуація — станція кружляє навколо Землі безконтрольно. Росія вперше визнала, що Валленберґ був жертвою політичних репресій і що його розстріляли. Але де і коли на її безмежних просторах, вона, як завжди, не знає. Із Коста-Ріки висилають якогось діда за злочини ще часів Другої світової війни. Весь вік до маразму кантувався десь по світах, тепер надумали видворяти його в Україну. В Англії пройшов фільм про нацистських поплічників, знову прокотилася каламутна антиукраїнська хвиля. Але чому?! Хто має право ідентифікувати націю з її відламками й виродками? Українців у тій війні кожний шостий загинув. Не оминуло й мій рід. По українцях доля стріляє дуплетом. Один дід загинув на фронті, другий на Колимі. І, між іншим, комуністичних карателів ніхто ніде не карає і не видворяє. Вони собі доживають віку на персональних пенсіях, пишуть мемуари, та ще й претендують на почесний суспільний статус. Непокаране зло реґенерує себе. З тим і підемо у XXI століття?! — А якби, як у «Страшній помсті», земля заворушилася, — каже дружина, — і «одни только кости поднялись высоко над землею»? Кості всіх репресованих, закатованих і вбитих комуністами у XX столітті. Уявляєш, який густий ліс стояв би над рікою Часу? — Думайте в хорошу сторону, — каже теща. — Сьогодні Миколая Угодника. Напекла миколайчиків, розповідає малому, який чемний хлопчик був святий Миколай. Немовлям уже постував, приймав таїнство хрещення стоячки. А в Отєчественну войну виводив поранених бійців з оточення. У них там на Поліссі рятував заблуканих на болоті. Один чоловік крикнув: «Рятуйте!» — святий Миколай нахилив до нього березу і врятував. Теща у нас — як Мері Поппінс, занесена радіоактивним вітром, тільки що з деревами не розмовляє, бо десятий поверх, і про танцюючу корову не розказує, бо у неї в селі собаку роздер вовк. Борьці святий Миколай подарував пістолет, і тепер Борька цілими днями стріляє. — Нащо вони йому купують агресивні іграшки? — питаю я. — Хлопець, — каже дружина. — Не купи йому пістолет, він із пальця вистрелить. Наш малий знайшов під подушкою нову комп’ютерну гру «Живі іграшки». Сподіваюся, що хоч іграшки не вбиватимуть одне одного. На Одещині в зоні стихійного лиха за святого Миколая був контр-адмірал, який звелів розконсервувати дизельні електрогенератори і встановити у школахінтернатах, щоб діти не мерзли. Російський президент помилував Едмонда Поула, засудженого на 20 років рекомо за шпигунство, і той повернувся у свій штат Орегон. Білл Клінтон диригував у Нью-Йорку симфонічним оркестром. А ще в цей день народилася Едіт Піаф, давним-давно, у 1915 році. Століття ще не закінчилось, але я вже відчуваю його як минуле. Я думав, що я його не люблю, а чомусь таки сумно. У мене таке відчуття, що я відчалюю від якогось дуже рідного берега на якомусь великому кораблі, — а може, він «Титанік», і напевно «Титанік», — а на березі стоять дорогі мені люди. І моя мати. І мої молодші від мене теперішнього, невідомо де поховані, на Заході й на Сході, діди. І Едіт Піаф — «горобчик» — махає мені рукавом недов’язаного светрика. І Генріх Бьолль. І Камю. І Маленький Принц з Екзюпері. Вони мені всі махають руками, і я сам махаю собі рукою, і хочеться кожний день затримати, і роздивитись, і провести очима… До кінця століття 10 днів. По київських вулицях марширують Діди Морози. На ялинкових базарах продаються жертви санітарних порубок. Справжніх лісових красунь везуть і підвозять, жваво торгують у підворіттях, на перонах приміських електричок. Ялинки пахнуть свіжістю давно неходжених лісів, мерехтять радіоактивним інеєм. їх тягнуть звідусіль — з Чорнобильської зони, з ботанічних садів і парків. Бомжі і бабульки обчухрують рідкісні породи дерев. З поштової скриньки вивалюються якісь привітання, листівки, знижки, анонси святкових імпрез. «Новорічна акція Sim-Sim», реклами новорічних турів. Мальдіви, Сейшели, Сінгапур. Гірськолижні курорти в Альпах. Новий рік у Марокко. Карнавал у Венеції. Канари теж. Заклопотаний люд бігає по магазинах, прокладаючи шлях навпрошки через Майдан. Влади хвилюються. Мер вважає, що намети псують імідж столиці, заважатимуть киянам святкувати Новий рік. — Нічого, знайдемо вітер, який їх здмухне, — обіцяють йому його ушкуйники. Головну ялинку держави принципово споруджують саме тут. Монтують металевий каркас. Звозять сотні ялинок. Шум, брязк, скреготіння. Над головами демонстрантів нависає гігантський кран, мов залізна чапля, що хоче повикльовувати їх з Майдану. Розгойдуються бетонні брили і фрагменти важких конструкцій. Протестуючих просять посунутися, згорнути намети з міркувань безпеки. Насправді ж їх просто витісняють з Майдану. Влада ніби натякає, що може їх стерти з лиця землі. Розмазати. Однак опозиція не здається. Вона збирається тут і зустріти Новий рік. «Суспільство не може змиритися!» — волають транспаранти. «Справа Ґонґадзе — остання крапля, що переповнила чашу терпіння». — Але у нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже без дна, — каже дружина. Її скепсис мене добиває. Кажу їй: — Дивися! Навіть «Ліберасьйон» пише, що за всі посттоталітарні роки такого ще не було. Дві тисячі демонстрантів, усі протестують, усі вимагають, щоб президент подав у відставку! — Так він тобі й подасть, — каже вона. — Для цього треба мати поняття честі. Справді, з поняттям честі у наших політиків дефіцит. У пресі мигтять означення: «лівий реванш», «всеукраїнський шухер». Суспільство мало того, що хворе, воно ще й виразно плебейське. Насамперед воно хоче хліба й видовищ. А видовища будуть. Готується грандіозне новорічне шоу. Буде «Міленіум на Хрещатику» й «Міст тисячоліть», флеш-лампи й прожектори, китайські ліхтарики і світлодіодний дизайн. Ялинка буде висока, сорок метрів заввишки, на неї піде 450 сосен. «Такої ще ніде не було й не буде!» — з гордістю заявив наш мер. Ну, це він даремно. У Вільнюсі, наприклад, буде ще вища, і сосен рубати не треба — там прикрасять телевізійну вежу, яку десять років тому штурмом брав російський омон, а тепер вона засяє 25 грудня, як тільки задзвонять дзвони, звістуючи про народження Ісуса Христа. А найвища буде у Бразилії — супер-ялинка, 76 метрів, і теж не рубатимуть живе дерево — поставлять штучну, самої гірлянди неміряно, сім тисяч лампочок, сяятиме на двадцять кілометрів довкруж. Словом, увесь світ святкуватиме, весь світ радітиме. Помолились би за Вифлеем, де народився Син Божий. Там на Різдво буде темно й безлюдно. Там не до свята. Там говорить війна. 22 грудня. Найкоротший день року. І найдовша ніч. Дружина спить, я дивлюся у стелю. Втім, вона, здається, теж не спить, чекає, поки я засну, щоб теж дивитися у стелю. На Майдані протистояння сягає апогею. Розпечена спіраль обурення обвуглюється у слові «ГЕТЬ!» Альтернативний натовп вигукує супротилежні гасла. Хлопці у чорних масках, наче корсари, грізно дивляться крізь вузькі прорізи для очей. Вже якась бабця підштовхує іншу. Вже якийсь люмпен потирає руки: «ГЦас што-то будєт сєрйозноє». Але політологи вважають, що ніяких особливих подій не буде, позаяк у нас немає громадянського суспільства. Одначе події є. Одному лідеру розсікли брову. Міліціонера побили прапором. Подекуди локальні сутички переходять у вуличні бої. Уже мало хто розуміє, де які проводяться експертизи, де майор, де касети, де фрагменти «таращанського тіла». Навіть у генпрокуратурі одні вважають, що це на 100 % Ґонґадзе, інші — що на 200 % не він. Роздають ті шматочки на експертизу в Росію, Європу, Америку. Сваряться, пересмикують факти, одне одного звинувачують. «Це ж треба так не любити Україну, щоб зробити таку провокацію!» — сказав президент. І слушно. Бо таки провокація. І таки дуже багато хто не любить Україну. Гетьман українського козацтва підтримав президента морально. Від імені нащадків козацької слави надав йому звання почесного гетьмана. А також, відповідно до його заслуг і атмосфери в суспільстві, вручив йому орден Відродження № 1. Вчена рада університету одноголосно обрала його ще й почесним професором. Очевидно, за заслуги в розвитку української словесності. Так що він тепер у нас і професор, і гетьман. В бонеті і з булавою. Телебачення на всю потужність своїх проданих і перепроданих каналів демонструє палку відданість владі, лає опозицію, показує підставних осіб з обличчям то провокатора, то дебіла, експонуючи їх як студентів, що мітингували за гроші, — буцімто всі підкуплені, всім платили. Але я не вірю, бо якби знав, хто є хто, хто за що й проти чого, я примкнув би до них безплатно. От хто у нас має чітку позитивну програму, то це Федерація альпінізму і скелелазіння. До Десятої річниці Незалежності наші альпіністи збираються підкорити одну з найвищих вершин Гімалаїв у Королівстві Непал, встановити на ній наш державний прапор і назвати її — Україна. Так що у Королівстві Непал України буде більше, ніж тут. До кінця століття 8 днів. Араби вважають цей день сприятливим для викриття ворогів. І справді, всі всіх викривають. Опозиція — президента, президент — опозицію, теща — усе, що робиться, а моя дружина — мене. 25 грудня. Католицьке Різдво. Папа Римський запалив у своєму вікні символічну свічку миру. На Балканах війна. У Чечні війна. Майже скрізь жарина конфлікту пропалює карту світу. У нас теж бої місцевого значення. Міська влада таки придумала вітер. Він налетів у міліцейських формах, брутально змів намети разом з державними прапорами, жужмом покидав у вантажівки і вивіз у невідомому напрямку. Дехто з протестувальників зазнав тілесних ушкоджень і травм. Одна депутатка зі струсом мозку втрапила до лікарні. Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко. Нове століття уже от-от. Мусульманам продовжили Рамадан, бо їм ще не вдалося побачити молодого місяця. Пуерторіканцям привезли триста тонн снігу з Канади, щоб вони мали уявлення, що таке Біле Різдво. У Нідерландах двоє перестрілялися через жінку. Так що, незважаючи на звабливу можливість одностатевих шлюбів, хтось ще когось кохає і в спосіб звичний, і навіть викликає на дуель. Що то як багато тюльпанів і вітряки. Цей рік був високосний, та ще й Дракона. Наступний буде — Змії. Але ніби якоїсь такої Змії позитивної, що сприятиме людям у їхніх культурних інтенціях. ЮНЕСКО проголошує наступний рік Роком Культури. Отже, і Змії, і Культури. Головні кольори — синій, зелений та срібний. Моїй дружині всі кольори до лиця, однак вона збайдужіла й до себе, ходить у вицвілих джинсах і непрасованій блузі, і я заплющую очі, щоб пригадати, якою вона була колись. На шахті Краснолиманській вибухнув метан. В італійських Альпах загинули десять альпіністів. У горах біля Берґамо розбився вертоліт, у якому лікарі везли донорське серце на пересадку. Не довезли. Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але, на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій. А надто чомусь під кінець року. Та й місяця. Не кажучи вже про кінець століття. В Одесі поховали екіпаж літака, що розбився в Анголі. Власне, не сам екіпаж, а чотири урни з прахом, бо загинуло там п’ятдесят чотири людини, розпізнати, де хто, було неможливо, тож спалили у крематорії, прах розділили на п’ятдесят чотири частини і розіслали родичам. Чого той літак розбився, невідомо. Хто каже — зіткнувся з птахом, хто — через технічну несправність. Вибухнули баки з пальним, дим був дуже жовтий. То вже інше питання, чому доля закинула наших пілотів у далеку африканську країну. Як і наших моряків плавати на чужих кораблях під чужими прапорами. А під якими ж їм плавати? Свій торговельний флот влада роздерибанила, от і плавають на чужому. Замість снігу йде дощ. Діди Морози перевзулися з валянок у черевики. Фрагменти решток «таращанського тіла» відправлені на експертизу в Росію. Вже навіть не тіла, а його решток! Л також генетичний матеріал матері. Тобто з цієї жінки знову пили кров. Американський посол сказав, що «від результатів розслідування цієї справи залежить майбутнє України». А наш нетиповий Прем’єр-міністр казав, що від енергетики. То від чого ж воно не залежить, майбутнє України?! І взагалі — світу. Глобалізація глобалізує всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза. Синоптики від політики прогнозують всілякі потрясіння й теракти. Вчені — парниковий ефект, дефіцит води, техногенні й природні катастрофи. Папа Римський у своєму посланні «ІІгЬі еґ огЬі» застерігає, що наступне століття може піти під знаком культури смерті. Закономірно. Коли починається смерть культури, настає культура смерті. Дружина каже: «Піди купи ялинку. Хоч би перед Новим роком не читав газет!» Я кажу: «Коли інтегруєш факти, бачиш загальну картину людства». «Далося тобі це людство, — каже вона. — Тут хоч би вижити самим». Але ж якщо я не виживу, то людство й не помітить, а якщо людство не виживе, то й мені гаплик. — І взагалі, — сказав я дружині, — у Мексиці замість ялинок прикрашають кактуси. Вона покрутила пальцем біля скроні. Завтра Новий рік. У штаті Флорида врятували крокодила, що застряг у дренажній трубі. В Росії знайшли яйце динозавра. Бенгальському тигру запломбували зуб. У США відбувся безпрецедентний суд: якийсь чоловік покусав собаку. На фермах Великобританії виявили коров’ячий сказ. Дим залоскотав ніздрі Європи — в Туманному Альбіоні спалюють десятки тисяч корів. Так що не виключено, що рік Змії може піти під знаком Скаженої Корови. Санта-Клаус їде з Лапландії. Всім хотілося якось незвичайно зустріти Міленіум. 87-річна американка стрибнула з парашутом. Уральський пенсіонер зробив 2001 присідання. Мексиканець узяв шлюб з нареченою на кораловому рифі у Карибському морі біля острова Косумель. Лахмітник в Аллахабаді станцював з чотирма запаленими свічками у вусах. Американський ілюзіоніст Девід Блейн просидів майже три доби у крижаній брилі, звідки потрапив до шпиталю і до Книги Ґіннеса. Одеські аквалангісти зустріли Міленіум на дні моря у товаристві пропливаючих риб. Не знаю, як на Канарах, а на острові Балі спекли довжелезного пляцка з кольорового рису. Італійці викидали старі меблі. Британці споглядали феєрверки над Темзою і слухали свій Біґ-Бен. Норвежці почастували гномиків. Австралійці засмагали на пляжах. Голландці стрибали у крижану воду. На Кубі поєднали Міленіум з 42-ою річницею кубинської рево

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка