Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна


«НАЙОСВІЧЕНІШИЙ НАРОД СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»



Сторінка7/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
«НАЙОСВІЧЕНІШИЙ НАРОД СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ»

Маємо пишатися такою оцінкою українського народу в давнину. Се є справедлива оцінка. Вона підтверджується фактами, які не слід оминати: для побудови Капіто-лійського храму в Римі залучили зодчих і робітників з Етрурії. Це вони вилили бронзову вовчицю з двома дітьми, стверджує Тит Лівій. Римляни посилали дітей учитися в школи Етрурії. «ВЧИЛИ ЕТРУСЬКУ МОВУ ТАК, ЯК ТЕПЕР ГРЕЦЬКУ»,— пише Тит Лівій. А ось свідчення Страбона: "ВІД ЕТРУСКІВ РИМЛЯНИ ЗАПОЗИЧИЛИ СВОЄ БОГОСЛУЖІННЯ, БУДОВУ ХРАМІВ, ЖЕРТВОПРИНОШЕННЯ, МУЗИКУ, ОДЯГ, ЗБРОЮ, ВСІ ВИДИ ВІРИ, СУДОЧИНСТВО, КОНСУЛІВ...». Із цього видно, якою досконалою та гармонійною була державна система Етрурії. Отже, час уже забути антинаукові небилиці про те, як римська культура впливала на наддніпрянську. Слід ґрунтовніше вивчати історичну місію давніх українців у творенні давніх культур і цивілізацій. Маємо відновити справедливість щодо багатьох давньоукраїнських племен і держав. А також — щодо давньоукраїнських міст-держав — зовсім забутих, навіть викреслених з пам’яті історії. Маю на увазі такі міста, як... СКІФОПІЛЬ



«Князь Славень... свій город... ствердив, а брат його Скіф коло моря був». «Велесова книга» (д. 6-А) Мабуть, ми б і не знали про це славетне колись давньоукраїнське місто на терені стародавньої Палестини, якби не «Библейская энциклопедия», що була видана в Москві 1891 року стараннями та коштом архимандрита Никифора. Якось кілька років тому, завітавши до Спілки письменників України, я побачив таку картину: знайомий мені письменник — єврей за походженням — роздаровує працівникам спілчанської бухгалтерії примірники Біблії в перекладі російською мовою. Щедрою рукою простягнув і мені примірник. Я взяв і на титульній сторінці прочитав: «Подарок, не подлежит продаже. Напечатано в Финляндии, 1990». Чудовий папір, зразковий друк. Та все ж у цій благородній акції відчувалася певна тенденція. Гортаю книгу, цікавлюсь, як звучить 27-й вірш першого розділу із «Книги суддів». Читається так: «И Манассия не выгнал жителей Бефса-на и зависящих от него городов». Прийшов додому й подивився, як перекладені ці рядки українською мовою у виданні Московського патріархату 1988 року. Ось так: «А Манасія не повиганяв мешканців Бет-Шеана та його залежних міст», ідентично до цього звучать і відповідні рядки в канонічному виданні Біблії (М., 1988). Тоді я пішов до бібліо-

Генеалогічна карта походження індоєвропейських мов, на якій схематично зображено розповсюдження індоєвропейських мов від Середньої Наддніпрянщини(із книги Р. Макрама;У. Крена та Р. Макнійла «The Story of English»)

Золота пектораль із кургану Товста Могила. Дніпропетровська область. IV століття до н. е.

Бій скіфів. Зображення на гребені. Курган Солоха. Запорізька область. IV століття до н. е.

Бронзова монета із зображенням Горгони Медузи.

Ольвія. IV століття до н. е.



Голова богині Дємєтри (прикраса на скіфському вбранні). Запорізька область,IV століття дон. е. Хіоський кубок. VI століття до н. е. Керамічні вироби трипільських майстрів.IV століття до н. е.

Як творився світ. Малюнок Сергія Танайдачука. теки і поцікавився, як звучать ці рядки у московському виданні Біблії за 1911 рік. А ось так: «И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть СКИФОПОЛЬ) и зависящих от него городов» (Виокремлення моє. —Авт.). Як бачимо, фальсифікатори не бояться кари Господньої й брудними руками тенденційно підредагову-ють Святе Письмо, канонізоване святійшими Вселенськими Соборами. Але що воно за місто СКІФО-ПІЛЬ? І чому воно таке небажане для сучасних видавців Біблії? Бібліофіли радять звернутися до «Библейской энциклопедии» 1891 року видання, де є, мовляв, науковий коментар до всіх географічних назв та імен Біблії. Справді, на стор. 657 сього раритетного видання є стаття «Скіфопіль». Тут повідомляється, що це місто (інша назва — Скіфський город чи Бео-Сан) лежить за «600 стадій від Ієрусалима». Енциклопедія пише: «Он был весьма сильною крепостью как по своєму естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне». І далі найголовніше: «Во времена Спасителя (Тобто за часів Ісуса Христа.—Авт.) Скифополь был ГЛАВНЫМ ГОРОДОМ ДИКОПОЛЯ или СОЮЗА 10 ГОРОДОВ, населенных большею частью язычниками» (Виокремлення моє. --Авт.). Отже, Скіфопіль — столиця Дикополя, союзу десяти міст, що їх населяли язичники, тобто — давні українці, діти Сварога й Дажбога. Дикополе... Се ж наше українське південно-степове Дике Поле, пам’ять про яке понесли скіфи з-над Дніпра в далекі землі. Туди, на руїни Скіфополя, годилося б спорядити археологічну експедицію НАН України. Віриться, що такі експедиції в майбутньому, коли Україна зміцніє, провадитимуться. Хоч їм і чинитимуть опір ТІ, ЯКІ НЕ ХОЧУТЬ БУТИ ВТОРИННИМИ на тій землі, на котру першими ступили й упорядкували її, окультурили давні українці — орії, скіфи, анти... На чолі з волхвами. З тими волхвами, українськими жерцями, які, живучи тут, у Палестині, дві тисячі років тому вирахували по зорях народження Спасителя. Раніше в Біблії мовилося про них. Але тепер фальсифікатори й комбінатори і волхвів тихцем викреслюють, виганяють з Біблії. Ще в канонічному виданні їх можна зустріти: «Когда же Иисус родился в Вифлееме Иудейском во дни царя Ирода, пришли в Иерусалим волхвы с востока...». Зірочкою тут позначено поклик, у якому пояснюється, що волхви — се «мудреці». Коментар фарисейський, бо волхви є жерці, а мудреці не були звіздарями. Ще більша наруга над Святим Письмом та Істиною чиниться в українському перекладі Московського патріархату: «Коли ж народився Ісусу Вифлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то ось мудреці прибули до Єрусал и му зі сходу...». Ся зухвала фальсифікація чиниться в ім’я того, аби не було в Біблії й згадки про давніх українців, їхніх жерців. Тому волхвів затуляють терміном «мудреці» — точнісінько так, як давніх українців — назвою «слов’яни». Хоча термін і саме поняття про слов’ян як спільноту споріднених народів з’являється в VI—VII століттях. А до сього ще була велика держава — «Тако анти ми, маємо співати честь і славу, богам». АНІІЯ АБО ОРАТАНІЯ

«Велесова книга» (д. 24-А) «Се бо антами були по Рок-солані». «Велесова книга» (д. 24-Б) Антами, тобто велетнями, дужими, нас називали давні греки й римляни. А конкретніше — ця назва пристала до воїнів-охоронців (першокозаків) давньоукраїнських племен, що заселяли Іллірію та інші території древньої Італії та Греції. Про популярність антів свідчать старовинні топоніми: давньоукраїнське войовниче плем’я з-над Росі — ВОВКИ, заселивши в II тисячолітті до н. е. узбережжя Тиренського моря, одне зі своїх міст, як свідчить Тит Лівій, назвало АНТИ (АпЛит). Під час заснування Рима один з його пагорбів було названо АпЬроПэ (поле Анта) і т. п. * * ж * І ♦ Наскільки анти — люди надзвичайної фізичної сили й високої духовності та культури, тобто люди всебічно обдаровані, гармонійні — мали вплив на давній світ, на автохтонні племена Греції й Риму, свідчить той факт, що їхнє ім’я пов’язане з великим історичним періодом в історії людства—АНТИчний світ, АНТИчна культура і т. д. Та все ж зараз, у наші дні, коли Україна переживає тяжку кризу, коли наша державність у небезпеці, коли нація вимирає, і нам, українцям, так потрібні мудрість віків, і дужість, і єдність, — хочеться придивитись до * Великої Антії—України III—VI ст. на берегах тоді ще вільного й чистого Дніпра. Бо в ній, тій Антії, вбачається тисячолітній досвід державницької ходи давньоукраїнських племен. Бо вперше тоді давньоукраїнські племена утворили могутню, стабільну і першу в історії українського народу ОБ’ЄДНАНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ, яку арабські мандрівники називали ОРАТА-НІЄЮ (Артанією, Ратанією), тобто — країною орачів. Країною нащадків Оря та скіфів-орачів. Період Антської держави (Антії-України) археологи пов’язують з розвитком ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, тобто з розквітом стародавньої української етнокультури. Зокрема, за часів Антії-України великого розквіту набула українська писемність («буквиця», «Іванове письмо»). Численні археологічні знахідки вказують на те, що українці-анти III—VIII століть, окрім свого рідного, знали старогрецьке письмо й латинь (за Євгенією Махно). Анти займалися орним землеробством (із застосуванням залізного плуга), осілим тваринництвом, мисливством, рибальством. За дослідженнями М. Брайчевського, високого рівня досягли народні промисли, ремесла — залізо-обробне, гончарне (із застосуванням гончарного кола), гутне виробництво та ін. Розвивався залізорудний промисел, металургійна справа (із застосуванням домниць). Особливого розквіту набуло ужиткове мистецтво, надто—ткацтво, золотарство, мосяжництво, різьба по дереву й по кості. За Антської держави панує індивідуальне землекористування та приватне землеволодіння. Розвивається приватне господарство. Широкого розвитку в Оратанії набуває торгівля на основі грошового обігу. Налагоджуються міцні економічні стосунки з зарубіжжям — передусім з АРАБСЬКИМИ КРАЇНАМИ, Римом, Візантією, Грецією та Єгиптом. Зовнішня торгівля сприяла збагаченню і зміцненню Антської держави (У нас же сьогодні все навпаки: 47 відсотків зовнішньої торгівлі займає Росія, яка зухвало спустошує Україну, не платить за наші товари або платить значно нижче від світових цін, а свої товари продає нам за цінами, що перевищують світові. Нас може порятувати торгівля з арабським Сходом, Іраном, країнами «третього світу»: це наші найвигідніші партнери). Для державного устрою Антії характерне гармонійне поєднання автократіїй демократії. Взагалі, Ора-танія — КЛАСИЧНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, якої не було ні до, ні після неї. Законодавчою владою було ВІЧЕ на всіх рівнях. Воно ж було і судовою владою. Виконавча влада — цар (рекс) і воєводи на місцях. Але найголовнішою була ДУХОВНА ВЛАДА— влада волхвів: їй підкорялись і цар, і воєвода, і всі люди. Волхви були оточені ореолом святості й шанобливості (Се те, що бракує нам зараз — духовної влади речників нації. Національні письменники зараз — жебраки: їм ніде друкуватися, на радіо й телебачення їх не пускають, аби вони «не протаскували» націоналізм. Та й узагалі, вони оточені з часів совдепіїатмосферою зневаги і презирства. Учителі... 40 тисяч найкращих українських педагогів було знищено в 30-ті роки, і тепер компартійна номенклатура, що при владі, не дає відродитись освітянській еліті). За адміністративно-територіальним устроєм Антська держава була першою в історії Стародавньої України УНІТАРНО-ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЮ ДЕРЖАВОЮ, що й дозволило об’єднати всі давньоукраїнські племена від Венедського (Балтійського) моря до Евксинського (Чорного) та від Лаби (Ельби) й Одра (Одера) до Дону. Столицею Антії-України був Київ. За описом Прокопія Кесарійського, анти мали потужну військову організацію, що могла виставити стотисячне військо. Одним із найвідоміших і найславетнішихдержавних діячів Антії-України був цар БОЖ або БУС (IV ст.). Його історична роль — в об’єднанні давньоукраїнських племен (укрів, росів, полян, деревлян, сіверців, уличів, тиверців та ін.) у міцну всеукраїнську спільноту Се дало можливість Божеві зупинити навалу готів (об’єднання давньогерманських племен) і вщент розгромити готське військо на чолі з королем Вінітарієм (385 р.). Готи змушені були платити антам данину. За кілька років після поразки Вінітарій пішов на підступність і запросив Божа та його соратників на «бенкет миру». Бож із характерною українською довірливістю та щирістю прибув у гості до готського короля з усіма своїми воєводами й синами. Під час бенкету Божа та його сімдесятьох супутників — воєвод і синів підступно й віроломно схопили і розіп’яли на хрестах, що їх виставили на перехрестях доріг Антії-України. Водночас Вінітарій з військом захопив Київ і перейменував його на Данапрштадт. Проте окупація готів тривала 9 місяців. Боротьбу проти віроломних ворогів очолили волхви. Навесні 391 року вони зібрали військо й повели його проти загарбників, але в першій битві зазнали поразки. Програли анти й другу битву. Тоді волхви скликали воїнів зі всієї Антії-України. Надійшли укри з-над Лаби, венеди, русини з Карпат, волиняни, білі руси... Була велика січа на лівому березі Стугни. Один із волхвів поцілив стрілою Вінітарєві в шию. Загибель короля зчинила паніку серед готів. Анти оточили вороже військо й повністю знищили його. Данапрштадт знову став Києвом. Антія відродилася в могутню державу. Але її чекали великі потрясіння. У подальшій боротьбі проти готів та інших варварських племен анти об’єдналися з південними своїми родичами — сарматами, яких тоді називали гуннами. Чому так? Я вже розповідав про те, як галли свого часу побили етрусків. Проте слід уточнити: велике плем’я мандрівних галлів-галичан, вихідців із Прикарпаття, поділялося на дві частини: мирну і войовничу. Войовничих галлів називали ще КЕЛЬТАМИ. Мирні галли осіли на крайніх західних землях Європи, обробляли свої ниви, вирощували хліб і виноград, займалися скотарством; саме вони й утворили велику державу Галлію, що згодом стала називатися Францією. А войовничі галли-кельти не могли всидіти на одному місці, їх тягло в походи, їм хотілося воювати. Тому дзвін їхніх мечів чули і в Бельгії, і в Швейцарії, і на Британських островах (де їх, кельтів, називали бриттами!), і в Карпатах. А один з найпотужніших бойових загонів кельтів зробив стрімкий рейд від території Данії до Криму. Але тут їм не давали спокою сармати, що стали витискувати непроханих гостей геть. їх, сарматів, роздратовані кельти називали «гуннами», тобто — «злими сусідами». Це слово в ті часи було модним. Пішло воно від китайців, які назвали своїх сусідів — войовничих ка-захів-кипчаків словом «хуна», тобто «злий сусіда». Так давньоукраїнське плем’я сарматів стало зватися гуннами. І очолив се об’єднання антів і гуннів київський цар Аттила. Чимало написано про сього грізного царя, великого стратега й полководця. Але й досі найґрунтовнішою і найвичерпнішою розповіддю про Аттилу є капітальна праця О. Вельтмана «Аттила и Русь IV и V века» (Москва, університетська друкарня, 1858 р.). На основі цієї монографії відомий український письменник нашого часу Іван Білик написав цікавий історичний роман «Меч Арея», де вивів Аттилу під колоритним і співзвучним українським іменем Гатило і показав його як українського вождя. На критиці сього «націоналістичного» роману зробив свою стрімку наукову кар’єру молодий на той час археолог Петро "Голочко, що виступив на догоду ЦК Компартії України та КДБ з погромницькою статтею на адресу Білика. Тож відомо, як дісталися йому і звання академіка, і крісло директора Інституту археології, і посада віце-президента НАН України. Не буду розповідати про Аттилу та повторювати Вельтмана, Білика, інших авторів. Не полемізуватиму з академіком Толочком. Бо зараз важливо з’ясувати одне: ЯКУ РОЛЬ відіграв Аттила в розвитку Антії-Укра-їни і, зокрема, в утвердженні Української державності. Одразу скажу — НЕГАТИВНУ. А ще точніше — РУЇННИЦЬКУ РОЛЬ. Посівши престол великого князя Київського (443 р.) та ганебно вбивши свого брата Бледу (445 р.), Аттила встановив, по суті, військову диктатуру і повів грабіжницькі війни без будь-якої на те потреби. Віче при ньому не діяло. Він став диктатором. Талановитий полководець, він не знав поразок у січах. Так, сучасники відзначали його добрі риси: мудрий у порадах своїх; поблажливий до прохань; вірний слову своєму, скромний у побуті (ходив у білому полот-няному одязі без прикрас, їв мало, не любив марнотратства тощо). Але всі ці позитивні риси лише посилювали завойовницький ритм його буття. Невдовзі Антія перетворилася у велику мілітарну імперію, що простяглася від Волги до Рейну. Десятки підкорених народів і держав. І трималася ця супердержава на силі й страхові. Помер Аттила (453 р.) — і супердержава гуннів-антів розвалилася враз. Тут мимохіть згадується Бож. Він перший об’єднав давньоукраїнські племена у велику державу. Але об’єднав не силою, а розумом. І — добром. Чому потяглися народи і племена до Антії, до Божа в спілку? Та тому, що він дав мир і волю ратаєві, селянинові. Зробив його не воїном, а господарем на землі, утвердив приватну власність. Бож заперечував рабство (Аттила всіх полонених зробив рабами!). Бож підтримував волхвів, їхню духовну владу. Він дав ініціативу, простір воєводам. Бож прислухався до віча, його ухвал. Загинув Бож, а ДЕРЖАВА НЕ РОЗПАЛАСЯ. Навпаки, анти ще дужче згуртувалися і перемогли силою всіх своїх племен. Аттила — антипод Божа. Він зорганізував велику державу не добром, а силою. І коли він помер, то всі народи поклали — жити окремо, бути господарями своєї долі. Великий се був потяг до волі, до самостійності — і... АНТІЯ ВЖЕ НЕ ВІДНОВЛЮВАЛАСЯ. Народи боялися знову потрапити в рабство. Так стали утверджуватися самостійні держави, що їх згодом назвуть державами чи народами слов’янської спільноти. А в глухих лісах Півночі завдяки Аттилі почалося формування суспільного утворення, яке згодом стане грізним явищем під назвою... МОСКОВІЯ

«Від ранку до ранку бачимо, як зло діється на Русі, і чекаємо, що поверне на добро. / то не буде інако, якщо сили свої не згуртуємо і не візьмемо мету одну...». «Велесова книга» (д. 8-Б) «Що ви найбільше цінуєте в людях?» — запитав мене один журналіст, беручи інтерв’ю. «Совість! — сказав я. — Іноді кажуть — доброта, мужність... Але все те визначається совістю людською. Ось такий приклад. Російськомовні, що вікживуть в Україні й не можуть (та й не хочуть) двох слів зв’язати по-українськи чи відверто глузують над нашою мовою, — се люди без совісті. Жити серед українського народу, їсти український хліб — і так зневажати мову корінного населення, глумитись над нею (та ще й — над такою чарівною мовою!)—се вказує на відсутність будь-яких ознак совісті, що є, до речі, мірилом людяності, чуйності, добросердності; показником наявності відчуття обов’язку й обов’язковості перед суспільством та ближнім своїм. Відсутність совісті — се є тваринний егоїзм, з якого починаються шовінізм і фашизм. «Я відберу у вас таку химеру, як совість!» — обіцяв Гітлер своїм солдатам. У російськомовних немає що відбирати. І водночас в Україні є росіяни (їх, щоправда, одиниці), які вивчили чи вивчають українську мову. Так чинять ті, в яких пробудилася совість...». Коли було надруковане інтерв’ю, я помітив, що цю відповідь мою викреслили. Журналіст мав прізвище на «ов». Видно, його заїло... Заїдає й нас, коли в Криму шовіністи ходять із транспарантами: «Крым — русская земля»; у Харкові — «Харьков — город русский». Заїдає нас, що Росія досі не повернула історичні цінності, вивезені з України. Заїдає нас, що Україна не отримала своєї частки золото-валютного запасу колишнього Радянського Союзу, не розрахувалася за каторжну працю мільйонів українських політв’язнів, за вивезену в Росію тактичну і стратегічну ядерну зброю... А всі ці біди почалися з Аттили. До нас дійшли чотири документи —угоди Аттили з Візантією. Укладалися вони так... Як тільки кляті ро-меї переставали платити данину могутній Антії, Атти-ла погрожував війною. Одразу приїздили посли зі щедрими дарами, і монарх Антії диктував угоду. Перший пункт в усіх чотирьох документах звучав однаково: «Повернути всіх скіфських (гуннських) утікачів». Останній пункт був також стереотипним: «Не давати притулку втікачам скіфським (гуннським)». Он як «добре» жилося за Аттили і волхвам, і зодчим, і вчителям, і лікарям та майстровитим ремісникам: усі вони втікали до демократичної Візантії. Але були втікачі й на Північ. У сувору глухомань, куди не завжди ступала нога людська. Аттила завів суворий закон: украв — смертна кара. Убив будь-кого — голова з пліч. Учинив розбій, пограбував — те ж саме. Хто ухилявся від війська — того також чекала смерть. Від смертної кари втікали в далекі північні ліси. До Москви-ріки (слово «москва» по-удмуртському — «ведмежа вода», тобто — ведмежий закуток, глухомань). Туди рука Аттили не діставала. Так гуртувалася чоловіча община русів-утікачів. Женилися вони на удмуртках, марійках, естках, фінських дівчатах — і про синів їхніх казали: руський удмурт, руський фінн... Ось таким чином і з’явився «загадковий» прикметник РУСЬКИЙ (РУССКИЙ). Відтоді почала формуватися нова войовнича нація — нація людей добре згуртованих (чи не найважливіша риса), сміливих, витривалих, невибагливих у побуті, але — жорстоких, злих, агресивних, вельми ледачих (звикли не працювати, а вбивати, грабувати), — людей, для яких не існувало відчуття совісті. Формування се йшло кілька століть. Уперше нова войовнича нація заявила про себе 8 березня 1169 року, коли вона вже була Московсько-Суздальським князівством і мала свого вождя — Андрія, що його, за іронією долі, називали Боголюбсь-ким, хоча йому більше пристало б ім’я — Сатанинський. З юних літ не захотів жити в Києві, бо сліпо возне-навидів український народ за його вільнолюбність і розум. Тож як тільки став князем суздальським — привів свої полки під Київ, зненацька захопив його і влаштував не бачену за всю історію різню та розбій. Три дні й три ночі московитяни, сп’янілі від крові, вирізували дітей, жінок, старих; грабували, ґвалтували, палили. Три доби над Києвом стояв крик, зойк, ґвалт. Заволала тоді, здається, сама Україна: «Зупиніться, сини мої! Я ж ваша Мати!». Але вбивці й ґвалтівники не впізнавали своєї Матері. І не визнавали її. Вони вчинили свою страшну справу: Київ був залитий невинною кров’ю. Чому так сталося? Головна причина — ГЕНЕТИЧНА ЗАПРОГРАМОВАНІСТЬ московитян на розбій, убивства, насилля. Адже на ті часи чимало народів суворого північного краю — фінни, шведи, норвежці, ести — вели цілком цивілізований спосіб життя, продуктивною працею забезпечували собі добрий життєвий рівень. А ледачі московитяни жили в дикості — власне, вели напівтва-риняче існування. Тому до генетичної запрограмованості додалася ще й заздрість — що, до речі, стала вічним бичем для українців. Тож у ті березневі дні 1169 року московитяни чинили помсту киянам за їх високу матеріальну й духовну культуру, за їхню цивілізованість, людяність, доброту. Мовляв, ми там гибіємо в холоді й голоді, а ви тут розкошуєте — тож нате вам! Заздрість, ненависть убогішого розумом і злиденнішого до розумного, багатшого, ще й — вродливішого сусіда стане основою вічного національного конфлікту між московитянами й українцями. Страшна се річ — нерівність народів! Нерівність між людьми — бійка, нерівність між народами — війна, нашестя, геноцид. Тому українці — вічні страждальці через свій високий розум і працьовитість, через свою добродушність і потяг до краси, зрештою — через свою людську вроду. А також через свої найбагатші у світі чорноземи. Згадаймо наслідки т. зв. Переяславської Ради, якої, по суті, не було, а була трагедія українців із першої ж хвилини: Хмельницький склав присягу на вірність Росії, а Бутурлін тут же відмовився складати присягу на вірність Україні. Одразу ж військо генерала Шереметьева нахабно ввійшло до Києва, не маючи на те дозволу гетьмана Хмельницького. Тоді Шереметьев повісив дві тисячі киян із Куренівки — буцімто за те, що вони не хотіли брати на постій і годувати чужинців. А згодом страшну різанину киян влаштував ставленик Москви, кривавий київський воєвода Барятинський: він сам хвалився, що «вирізав 15000 мирного населення»6. Яка ж причина такої дикої кривавої розправи над мирними киянами? Адже вони не бунтували проти Ба-рятинського, не повставали проти москалів. Причина одна — вічна зоологічна ненависть москалів до заможніших, розумніших, культурніших єдинокровних братів своїх по Матері — Оріані-Україні. Така звіряча потворна мстивість керувала і солдатами Меншикова, що вирізали все мирне населення Батурина восени 1708 року А як люто винищував мирних українців лише за те, що вони—українці, посланець Леніна в Україну кривавий кат Муравйов 1918 року. Зрештою, свідками московитянського терору стали й ми, люди незалежної України, 18 липня 1995 року, коли озвірілі змопівці вчинили бандитський напад на мирну похоронну процесію, що проводжала в останню путь Патріарха всія України святійшого Володимира Романюка. У світовій практиці це другий випадок подібної варварської акції. Перший стався 1994 року в грудні, коли російський літак обстріляв мирну похоронну процесію чеченців у мирному чеченському селі. Але і там, і тут почерк один: московський. Почерк російського фашизму. Бо хто ж давав наказ бити віруючих Київського патріархату? Генерал Будников і полковник Куликов. Ось хто вершить долі й справи в «незалежній» Україні—будникови й куликови. Ахтожтакі змопівці? Весь світ обійшла світлина: троє вишкірених змо-півців нещадно б’ють, вірніше — убивають сиву людину — відомого художника Олександра Фесуна. В одній руці в нього портфелик, у другій — букет квітів на могилу Патріарха. За що катують поважну й шановану людину? Та за його розкішні козацькі вуса, за те, що він українець!... Бо змопівці — се росіяни чи зрусифіковані малороси, які ще страшніші за росіян. І як можна охарактеризувати це варварське дійство: побиття похоронної процесії? Лише так: ПОМСТА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, хоч і паперову, зате — конституційну. Помста за те, що УКРАЇНЦІ ЄІ БУДУТЬ. Але геноцид українського народу триває. І почався він 8 березня 1169 року. Точніше сказати — посилився. Бо почався він ще раніше. Власне, важко й встановити початок знищення й самознищення української нації. Зате коли осягаєш тисячолітню історію нашесть, воєн, спустошень, геноцидів — то мимохіть проймаєшся думкою: який великий, героїчний і стійкий український народ. Незнищенний і невмирущий народ. Таким він постає, зокрема, у «Велесовій книзі», яку вже давно, років зо двадцять, годилося б вивчати у школах і вузах, ставлячи її в навчальних програмах попереду «Слова про Ігорів похід». Але поки що навіть історики в найостанніших своїх монографіях, книгах і статтях про давні часи замовчують її, обминають, «не помічають» її, «Велесовоїкниги». Бо так хочеться московитянам. Бо се ж — про Україну стародавню, величну, героїчну, яка є часткою сьогоденної та майбутньої України. А ми не оминемо сієї визначної пам’ятки, бо... «ВЕЛЕСОВА КНИГА» — НАША ГОРДІСТЬ І СЛАВА

Передусім, що таке «Велесова книга»? І про що вона? Се є старовинний язичницький епос VIII—IX століть, що зображує життя давньоукраїнських племен протягом великого історичного періоду — з VII ст. до н. е. аж по IX ст. н. е. включно. Пам’ятка давньоукраїнської писемності, міфології та історії. Єдина у слов’янському світі писемна пам’ятка язичницькоїдоби. Реліквія давньоукраїнської літописної літератури. Деякі дослідники трактують «Велесову книгу» як «збірник проповідей, що читалися народові під час богослужінь», чи як «збірник релігійних повчань»7. Сутність пам’ятки, її значення для сучасного українського читача влучно охарактеризував один з її дослідників, Микола Скрипник (Голландія): «Влес-книга» обговорює не тільки суто історичні події та проблеми, а й багато аспектів культурно-релігійного та політичного життя нашого минулого, впливи яких діють ще й донині в нашій сучасності. «Влес-книга» дає тим, хто здібні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на питання: ХТО МИ? ЧИЇ ДІТИ? ЯКИХ БАТЬКІВ?». Полемічний пафос епосу, його ідейне спрямування вдало визначив один із найперших дослідників і популяризаторів давньоукраїнської пам’ятки професор Володимир Шаян. «Велесова книга», — підкреслює він, — є перша відкрита і блискуча ОБОРОНА ВІРИ ПРЕДКІВ і водночас — заклик до об’єднання дав-ньослов’янських племен та рішучої боротьби проти ДУХОВНОГО ПОНЕВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З БОКУ ВІЗАНТІЇ». Назва епосу походить від того, що в тексті твір названо «Велесовою книгою», яку присвячено «Богові нашому». Пам’ятка написана давньоукраїнською докирилів-ською «буквицею» («Іванове письмо»). Сучасні дослідники називають абетку книги ВЛЕСОВИЦЕЮ. Мова пам’ятки—давньоукраїнська («русинська»), основу якої становить гуцульський діалект. ТЕХНІКА ПИСЬМА НА ДЕРЕВІ. Літопис викарбу-ваний (видряпаний шилом чи предметом, подібним до нього) на дерев’яних березових дощечках розмірами 22 X 28 см. Товщина дощечок — 6—9 мм. Підготовка таблички до письма полягала в тому, що її занурювали в розтоплений віск, а після охолодження на ній карбували (видряпували) літери. Коли дощечка з обох боків була списана, їїзанурювали в спеціальний розчин, від якого борозенки видряпаних літер чорніли, а вкрите восковою патиною тло залишалося світлим. З часом віск стирався, а літери залишалися чорними. Хімічний склад розчину досі не відомий. У кожній табличці зверху просвердлено дві дірочки, через які просовувався мотузок, що з’єднував дощечки на зразок сучасного відривного календаря. Графічно «влесовиця» карбувалася так: спочатку впоперек дощечки проводилася більш-менш рівна лінія — рядкова риска. Потім під нею зліва направо писалися (видряпувалися) букви, які горішніми кінчиками «прилипали» до рядка. При цьому буква «П» зливалася своєю верхньою горизонтальною частиною з видряпаною лінією; літера «І» карбувалася у вигляді вертикальної палички, а крапка над нею зливалася з рядковою рискою. В літері «Т», аби вона відрізнялася від «І», горішню горизонтальну рисочку карбували дещо нижче від рядкової лінії і т. д. Усі літери писалися як великі (заголовні). Вони карбувалися впритул одна до одної, початок чи кінець слова або речення нічим не позначався. Абзаци й розділові знаки відсутні, наголоси—теж. Хоча чимало слів скорочено на дві-три літери — титлів над ними немає (що дуже ускладнює прочитання тексту). Правил переносу слів не дотримано: якщо слово наприкінці рядка не закінчене, то кінець його переноситься в наступний рядок (навіть якщо це одна літера) без рисочки. Незакінчений текст переходить з одного боку дощечки на зворотній без будь-якої позначки. Оригінал «Велесової книги» кількістю 41 дощечка (три з них були розбиті) знайшов полковник денікінсь-кої армії Федір Ізенбек у серпні 1919 року. Тому в дослідницькій літературі «Велесову книгу» називають ще «дощечками Ізенбека». ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ. Федір Артурович Ізенбек, Туркмении за національністю, художник за покликанням, народився 1890 року в Петербурзі. Батько його був морським офіцером, дід — беком (дворянином) із Туркестану. Мати—українка. Федір Ізенбек закінчив Морський кадетський корпус. Служив у «туркестанській» (тобто в російській окупаційній) артилерії. Рано облишив військову службу в чині прапорщика і вступив до петербурзької Академії мистецтв. На праваххудожника-замальовника брав участь в археологічній експедиції до Туркестану. Під час громадянської війни 1918—1920 років Ф. Ізенбек опинився в Добровольчій армії генерала Де-нікіна. Починав у чині капітана, а 1919 року вже мав звання полковника і був командиром Марківського артилерійського дивізіону. У серпні 1919 року його дивізіон, діючи на Курському напрямку, дислокувався поблизу хутора Великий Бурлюк (Слобожанщина), де був маєток князів За-донських-Захаржевських. Після бою Ізенбек пішов оглядати маєток, господарі якого були по-звірячому закатовані більшовиками. Ізенбека зацікавила велика бібліотека, що також була пограбована й розкидана. На підлозі, поміж книгами, полковник помітив якісь дощечки, що потемніли від часу і були густо вкриті незнайомими письменами. Ізенбек наказав своєму ординарцеві зібрати таблички, акуратно скласти їху речовий («морський») мішок і берегти «як зіницю ока». Із цими таємничими дощечками Ізенбек пройшов фронти, благополучно емігрував до Франції, а звідти переїхав до Брюсселя, де оселився назавжди. Працював на килимарській фабриці товариства «ТАПІ», де створив понад 15000 малюнків до перських та туркменських килимів. Дощечки з письменами він утримував у себе вдома, точніше—у своїй майстерні на вулиці Бесм в Юкклі (район Брюсселя). Старовинну пам’ятку української писемності Ізенбек нікому не показував. Він відхилив навіть пропозицію Брюссельського університету дешифрувати «Велесову книгу» силами візантійського відділу факультету руської історії та словесності. Єдиною людиною, якій довірив Ізенбек старовинну пам’ятку, став Юрій Петрович Миролюбов (Лядський). Але і його ізенбек допустив до реліквії лише на третій рік їхнього знайомства. Юрій Миролюбов (1892—1970) народився в місті Бахмуті. Українець за походженням, хімік за фахом і водночас людина, що закохана в сиву давнину, в історію слов’янського світу. Він прослухав курс лекцій зі славістики у відомого чеського історика та етнографа Л. Нідерле. Над оригіналом «Велесової книги» Миролюбов працював 15 років. Се був творчий і громадянський подвиг Миролюбова перед історією і, зокрема, перед Україною, її народом. Бо завдяки Миролюбову маємо можливість сьогодні вивчати цю священну книгу українського народу, Старий Заповіт наших предків. Миролюбов не лише скопіював «Велесову книгу», а й упорядкував її, склеїв побиті дощечки, розібрав текст, здійснив розбивку слів і речень (може — не завжди вдало), тобто ПЕРШИМ ПРОЧИТАВ СТАРОДАВНЮ ПАМ’ЯТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ й дав можливість прочитати її нам. ПРО ЗМІСТ «ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ». Кілька потужних ідей пронизують «Велесову книгу». Найголовніша з них — ЗАКЛИКДО ЄДНАННЯ РУСІВ (давніхукраїнців). Автори засуджують ворожнечу між племенами, показують, наскільки це згубно для рідного краю й вигідно для ворогів України-Руси. «Русколань роздерта смутами», — мовить літописець. І далі: «Довга вражда між родами роздирала тих-бо русинів». У цьому ж розділі бачимо таке порівняння: «На ті часи не мали ми єдності, то й стали, як вощина». Ця метафора актуальністю своєю звернена в сучасність: вороги й донині «ліплять» з українців, ніби з воску, кого завгодно: русофілів, юдофілів, манкуртів, перевертнів—тільки не патріотів рідного краю. Композиція «Велесовоїкниги» фрагментарна. Це тому, що писали її кілька поколінь волхвів (проф. Парамонов фіксує принаймні три покоління авторів). Однак усі її розділи об’єднує тривога авторів із приводу роз’єднаності племен росів. Тобто композиційним стержнем твору є клич до об’єднання. Цей заклик з’являється вже на першій «сторінці» пам’ятки, тобто на палітрі дощечки № 1 (за нумерацією С. Лесного—Парамонова). На жаль, композиційний лад авторів нам не відомий, бо на час віднайдення дощечок вони перебували в хаотичному стані, а своєї цифрової нумерації не мали. Однак логічному осмисленню оповіді сприяє те, що кожна дощечка має свій зміст. VI дощечці № 1 мовиться про те, що прабатько Орь (йдеться не про бога орачів, а про конкретного царя давньоукраїнського племені гелонів) прагне об’єднати два племені русів (росів). Орь говорить: якщо споріднені племена об’єднаються, се буде радість для богів. Але плем’я Кия чомусь не захотіло об’єднуватися з племенами гелонів, учасники переговорів «розійшлися в різні сторони». При цьому Орь збудував город Голинь (мовиться, ймовірно, про історичне, описане Геродотом місто Гелон, тобто сучасну Полтаву). Із тексту стає очевидним, що сам Кий у переговорах з Орем участі не бере. Причина не відома. Час переговорів не датований, але можна твердити, що йдеться про VIІ ст. до н. е. — адже у клинописах Урарту за VIІ ст. до н. е. згадано про Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь. Апро Гелон і гелонів пише Геродоту Vст. до н. е. Ідея об’єднання племен русів є основним змістом і дощечки № 2, що розпочинається словами: «ЯКЩО ОБ’ЄДНАЄМОСЯ З ІНШИМИ (ПЛЕМЕНАМИ), ТО ЗМОЖЕМО ВІДРОДИТИ ВЕЛИКУ РУСЬ». Другий потужний мотив, що пронизує «Велесову книгу» і яким пройнятий ледь не кожен рядок епосу — УТВЕРДЖЕННЯ СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВІРИ як духовної основи життя русів та й усіх племен. Власне, давньоукраїнські боги подаються у «Велесовій книзі» як СПІЛЬНІ СВЯТИНІ для всіх племен Оріани-Руси-України. Боги і є тією силою, що здатна об’єднати русів. І — посприяти їхнім перемогам та щасливому «кладному» (багатому) життю: «Так була Руксолань сильна і тверда — то бо од ПЕРУ НЯ, що утри мує нас» (ч. 11., д. 6-В). Книга сповнена болем за долю рідної землі, нате-рені якої йде нещадна кривава боротьба з лютими ворогами, що хочуть захопити й заселити цей благодатний і чи не найкращий у світі край. Водночас автори ведуть боротьбу і проти духовної інтервенції, якою стала для України-Руси чужа віра, їй і протиставлені велич та краса давньоукраїнських богів, їм присвячено навіть окремі розділи (дощечки 11-А та 11-Б другої частини). Всього тут описано понад 70 богів і божеств давньоукраїнського пантеону. Визначальною рисою «Велесової книги» є її ІСТОРИЗМ. У висвітленні Стародавньої України розповідь охоплює, як встановили дослідники, чотири великі періоди в житті давніх українців. ПЕРШИЙ ПЕРІОД: часи легендарні — настільки віддалені, що літописці не можуть пригадати імен історичних осіб. ДРУГИЙ ПЕРІОД: часи «прабатька Оря», «батька Богумира» та князів окремих племен — Кия, Щека та Хорива (VII—II століття до н. є ). ТРЕТІЙ ПЕРІОД: доба Антії-України, готів і гуннів (II—VI століття н.е.). ЧЕТВЕРТИЙ ПЕРІОД: часи Аскольда, Діра та Єрика (очевидно, Рюрика)—VII—IX століття. Поділ умовний, бо автори чітко не розбивають свою розповідь на розділи чи періоди. До того ж тут є розповіді про давньоукраїнські племена, життя і діяльність яких припадає на всі вказані періоди. Ще одна особливість: «Велесова книга» — це не розповідь про окремих царів, князів чи воїнів: ніхто з них не висунутий на перший план (як це бачимо, скажімо, в пізнішій «Повісті минулих літ», котра є, по суті, хронікою з життя Рюриковичів). «Велесова книга» — ДУМА ПРО РІДНИЙ НАРОД, ПРО ЙОГО ГЕРОЇЧНУ БОРОТЬБУ, ПРАЦЮ, ВІРУ І КРАСУ ★ ★ ★ Те, від чого застерігали автори «Велесової книги»,— сталося. Взагалі 988-й рік і досі неправильно трактують як рік прийняття християнства. Насправді вчення Ісуса Христа, віра в НЬОГО була сприйнята давніми українцями (скіфами-орачами, сарматами, росами (або ру-сами) роксоланами, венедами, украми, галичанами та ін.) ще з 35-го року після народження Христа. Тобто тоді, коли Андрій Первозванний з’явився на Дніпрі серед скіфів-орачів і став проповідувати Слово Господнє, а потім поставив дерев’яний хрест на Старо-київській горі, де сьогодні височить Андріївська церква в Києві. І річ була не тільки в проповідницькому таланті Апостола Андрія, котрий походив із пелазгів, а конкретніше — з брегів (чи оберегів) — стародавнього й численного українського племені, яке ще з XVI ст. до Різдва Христового переселилося з-над Росі й Дніпра до Північної Італії та Палестини. Сприйняттю християнства у стародавній Україні сприяли вагомі чинники. І перше: ХРЕСТ як головний символ християнства був запозичений Іваном Хрестителем та його послідовниками від язичників із давньоукраїнських пелазгічних племен. Хрест як найдавніший оберіг, священний знак вогню з’явився за неолітичної доби, коли людина навчилася тертям палиці об палицю добувати вогонь. Давнє язичницьке походження хреста ґрунтовно довів на археологічному матеріалі російський історик і археолог В. Даркевич у статті «Символы небесных светил в орнаменте Древней Руси», що була надрукована в журналі «Советская археология» (1960, № 4). Водночас Хрест стає у язичників і символом Сонця (власне — це перший солярний знак давньоукраїнської етнокультури). Те, що християни запозичили цей символ у язичників, останні сприймали з гордістю за свою предковічну віру. По-друге, Ісуса Христа давні українці справедливо шанували як свого кровного родича з могутнього пра-українського племені етрусків — тобто русинів (щоправда, один із найретельніших біографів Ісуса Христа, французький дослідник Б. Ренан, називає його греком,— але ж греки, як відомо, пішли від етрусків). Добре відали язичники наддніпрянської Оріани й те, що мати Ісуса Христа була сарматкою, тобто їхньою одноплемінницею, землячкою, та ще й нелегкої долі; а істинний батько—легіонер Пандира (по-сучасному Бандура) з етрусків (достовірні відомості про діву Марію та її Сина, про легіонера Пандиру подає римський історик І ст. н. е. ЦЕЛЬС — переклад його праці надруковано в книзі О. Рановича «Античные критики христианства» (М., 1935)). По-третє, мало значення для сприйняття християнства й те, що саме українські жерці-волхви, які обслуговували давні українські громади в Палестині, першими визначили за зірками народження хлопчика, якому судилося стати Месією. По-четверте, те, що ІсусХристос свідомо пішов на самопожертву, на смерть в ім’я порятунку людства від духовного занепаду й звиродніння — було зрозуміло всім язичникам: адже таке офірування себе було в традиції давніх українських жерців-волхвів ще за часів держави Оратти (про це докладніше пише Юрій Шилов у своїй праці «Прародина ариев» (К., 1995)). І найголовніше: толерантність і пошана язичників до чужої віри була в традиціях давніх українців, які, осідаючи на нових землях, терпимо ставилися до вірувань автохтонних диких племен. І якщо в Римі виловлювали перших християн і віддавали їх на розтерзання диким звірам — то в Києві у цей час волхви гостинно зустрічали Андрія Первозванного, якого за кілька років, коли він повернеться на терени Римської імперії, схоплять і розіпнуть на особливо мученицькому — «андріївському» — хресті. Таким чином, християнство вільно й поступово розповсюджувалося на землях Стародавньої України. Волхви не дозволяли тільки поширювати Старий Заповіт Біблії, вважаючи його чужою й не потрібною для русів хронікою іудейського життя. Але сама віра не сприймалася чужою. І вже могутній цар Антії-України Бож (IV ст.) та всі його сімдесят воєвод і синів були християнами — за що прийняли великі страждання, коли готи заманили їх на «бенкет миру» і підступно полонили та розіп’яли на хрестах, як Ісуса Христа (до речі, за ними й досі не служиться панахида в церквах). Понад 900 років на терені Стародавньої України існувало дивовижне й неповторне в історії людства явище — ДВОВІР’Я. І цей синкретизм відповідав духовним потребам давніх українців, він збагачував їх, тобто розвивав інтелект. Віра в Ісуса Христа не позбавила давніх українців права бути водночас і СОНЦЕПОКЛОННИКАМИ. Тож із І ст. після Різдва Христового роси, анти та інші носили на грудях і хрест, і оберіг, а поблизу язичницьких храмів-капищ виростали церкви. Це гармонійне єднання двох релігій — сонячної і християнської, споконвічної й нової—віроломно поруйнував князь Володимир Святославич. Тому 988-й рік слід трактувати передусім як дату ВАРВАРСЬКОГО ЗНИЩЕННЯ ЯЗИЧНИЦТВА—тисячолітньої віри давніхукраїнців. Це, водночас, дата скасування народовладдя (віча) й узурпації влади князем. Волхви, які тисячоліттями плекали й успішно вели свій народ попереду всього людства, ці геніальні творці української духовності — були ФІЗИЧНО ЗНИЩЕНІ. Така була плата за Їх900-річну толерантність до християнства. Князь Володимир грубою збройною силою розчавив поетичний світогляд давніхукраїнців, їх духовність і єдність із Природою, з рідною Землею. То був початок національноїтрагедіїУкраїни-Руси... Саме з 988-го року починається екологічна криза в Україні, бо церква забороняла поклонятися й обожнювати «ні стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочніци, ні древеса...». Суворо заборонялися жертвоприношення «озерам, і кладезям, і рощенієм (рослинам. — Авт.), якоже прочий погани». Що ж, природа стала «поганью», тому після 988-го через кожні п’ять—шість років літописець занотовує: «бысть глад велик»; «бысть глад крепок»... Дуже небезпечним було те, що вчорашні ДІТИ Даж-бога, ВНУКИ Трояна стали враз РАБАМИ божими. Величезної шкоди здоровому менталітетові українців завдали есхалатичні мотиви християнства. Адже до 988-го року вони були абсолютно чужі українцям, які відзначалися, навпаки, оптимізмом, вірою в безсмертя, палкою любов’ ю до життя, до всього земного, жадобою до праці й діяння. Підступне чуже вчення про близький кінець світу, страшний суд, тимчасове перебування на Землі тощо вносило в душі багатьох українців елементи ПЕСИМІЗМУ Й ПАСИВНОСТІ, що на важливих поворотах історії завдало великих втрат Україні, її державності, бо привчало МАСИ до покори, до байдужості, сіяло відчуття безвиході тощо. Та найтрагічніше було те, що християнська ідея подавляла державницьку, національну. Згадаймо нашого великого полководця Б. Хмельницького, у якого християнська ідея взяла гору над національною, державницькою, — і він закликав православну Моско-вію в Україну на погибель українській нації та всім нам. Чи пригадаймо 1659-й рік, коли гетьман Виговсь-кий — людина високої державницької й національної ідеї—ущент розфомив стотисячну російську армію— і шлях на Москву був відкритий. Московія втратила все військо — і, здається, утвердження Української Самостійної Держави стало реальністю. Але в ті дні славний кошовий Іван Сірко з військом своїм запорізьким розгулює по Криму, палить улуси, б’є «бусурманів» — союзників Виговського — і сим присуджує Україні лишатися колонією. І таких фактів, коли християнська ідея душить державницьку, в історії України можна наводити безліч. Ось чому вельми важливим для будуччини України є те, що СЬОГОДНІ Українська православна Церква Київського патріархату ХРИСТИЯНСЬКУ ІДЕЮ ОТОТОЖНЮЄ З ДЕРЖАВНИЦЬКОЮ. Це і є початком великого майбутнього України — того майбутнього, яке я бачу в такому аспекті: ВІД СУПЕРДЕРЖАВИ ОРІАНИ ДО СУПЕРДЕРЖАВИ УКРАЇНИ

«То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди під стяги наші». «Велесова книга» (д. 7-Г) У вічному конфлікті між Росією й Україною рано чи пізно переможе Україна. Ні, не зброєю, а МИРОМ, РОЗУМОМ І ПРАЦЕЮ. Із цього починалася супердержава Оріана. Цим завершиться тисячолітня боротьба українського народу за свою незалежність і відродження. Росія занепадатиме внаслідок свого войовничого, шовіністичного, злого менталітету; її поступово задушать імперські амбіції, атавізми фашизму. Зараз війни загарбницькі — анахронізм. Імперії— також. Остання імперія на планеті — РОСІЯ — розвалиться остаточно, бо ніхто — крім виродків — не захоче воювати за цього монстра двоголового. Маючи найбагатші у світі землі, природні багатства, великий розумовий потенціал, не розтрачену ще працелюбність і працездатність — Україна вийде із кризи, нарощуватиме економічну свою потугу і з часом стане великою ДЕРЖАВОЮ МИРУ, ДОБРА І КРАСИ. Збудуться віщування Нострадамуса! В ім’я цього варто жити й працювати, перемагаючи наші біди, утверджуючи нашу українську національну ідею. 1995, 2005 ВІД СУПЕРДЕРЖАВИ ОРІАНИ ДО СУПЕРДЕРЖАВИ УКРАЇНИ .... 157 Євгенові Івановичу РОМАНИШИНУ, заступникові голови обласного об’єднання «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, заслуженому лікареві України - за сприяння у перевиданні цієї книги. ПЛАЧИНДА Сергій Петрович ЛЕБЕДІЯ Як і коли виникла Україна ЕСЕ Літературний редактор Ганна Плачинда Набір Людмили Козир Дизайн обкладинки Людмили Козир Верстка Віри Возняк Підписано до друку 01.06.2012. Формат 60x84/16.Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура «АгіаІ Суг». Умов. друк. арк. 9,77. Наклад 2100 прим. Зам. № 4282. Видавець: Видавництво «Місто НВ» 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 53, тел .: (0342) 55-94-93. Свідоцтво ІФ № 9 від 02.02.2001. Віддруковано: Друкарня «Місто НВ» 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності, 53. Плачинда Сергій Петрович

- відомий український письменник, громадський діяч -народився 18 червня 1928 року на хуторі Шевченка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) у селянській родині. Саме насувалась колективізація - сталінська доба знищення українського селянина-господаря... Вигнання родини з рідної хати, що її батьки збудували своїми руками. Поневіряння. Голодомор-33, коли він -завдяки самопожертві рідної матері - лишився єдиним живим хлопчиком на все вимерле село. Свідок репресій 30-х років. Війна. Три місяці в прифронтовій смузі. Перші трудові кроки токаря, вантажника, жаткаря. І знову голод -1947-го...

Такі “віхи” формували письменника-громадянина й націоналіста. Автор 35 книг. Серед них-екологічний роман “Ревучий” (на захист Дніпра), що 20 років пробивався крізь цензурні загати... Збірка історичних повістей “Неопалима купина” (у співавторстві), через яку - переслідування, цькування, перебування в “чорних” списках ЦК КПУ та КДБ - списках літераторів, яких заборонялося друкувати й згадувати в пресі... А ще: книги історичних повістей “Київські фрески” та “Козаки в Дюнкерку”. Біо графічні романи-есе “Олександр Довженко” та “Юрій Яновський”... Книга життя письменницького “Україна в небезпеці”. Зрештою - повість-есе “Лебедія” (Як і коли виникла Україна)”. Сергій Плачинда один із небагатьох українських письменників, якого не зламала кадебістсько-комуністична система, який за складних умов завжди правдиво висловлював свої думки. notes

1

Донедавна раритетний екземпляр книги О. Кондратьева «Славянские боги» перебував у приватній бібліотеці львів'янина Ростислава Засса, але зараз видання «загадково щезло», - здається, викрадене ворогами української культури. - Авт. 2



До речі, Лев Силенко цілком справедливо називає давніх українців УКРАМИ. Це слово побутує в нашому народному усному епосі. За древніми міфами, першу жінку на Землі боги Вирію назвали СЛАВОЮ, а першого чоловіка - ГУКОМ. Це тому, що він мав потужним гуком зголосити свою появу на Землі. Плем'я, що пішло від Слави й Гука, назвали, за легендою, Г/КРАМИ, а згодом - УКРАМИ. Про ІСТОРИЧНЕ плем'я укрів говоритиму далі. — Авт. 3



Биккерман Е. Хронология древнего мира. - М., 1976. - С. 242. 4



Не можу погодитися з тими дослідниками, які трактують образ козака на горельєфі як полоненого. Насправді він КОНВОЮЄ полонених. - Авт. 5



створив опозицію. Боротьба тривала 10 років і завершилась, як визначає Біккерман, ПОВАЛЕННЯМ гиксоської династії (див.: Е. Биккерман. Хронология древнего мира. - М., 1976. - С. 242.). 6



Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. - Т. II. - С. 66. 7





Сергей Лесной. «Велесова книга» - языческая летопись доолеговской Руси. — Виннипег, 1966. - С. 34-35.
Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка