Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна



Сторінка5/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
ПОБРАТИМСТВО

Воно відоме намі із козацьких часів... Коли двоє козаків поклали побрататися, вони йшли до церкви і, стоячи на колінах під омофором, в один голос промовляли: «Клянемося горілки не пити, брат брата любити, Україні вірно служити» (за Д. Яворницьким). Але побратимство виникло за скіфських часів, і се зайвий раз доводить: скіфи і українські козаки — сини однієї нації. Відомий археолог і поет Борис Мозолевський (саме він віднайшов славнозвісну золоту пектораль у Товстій Могилі) у книзі «Скіфський степ» (1983 р.), йдучи за

античними джерелами, описує скіфський обряд побратимства. ...Майбутні побратими, надрізавши пальці, капали в ріг із вином кров. Відтак занурювали в ріг леза мечів своїх; по тому, обійнявшись і стоячи на колінах перед скульптурою бога бойового побратимства Тура, пили вино. Після сього ніяка сила не могла їх розлучити... Про се розповідає давньогрецький письменник ЛУКІАН (II ст. н. е.), який записав із вуст скіфа Токсарі-са хвилюючу бувальщину про те, НА ЩО СПРОМОЖНІ ПОБРАТИМИ. ...Двоє скіфів, Дандаміс і Амізок, побраталися. їхнє військо стояло на прикордонному правобережжі Та-наїсу (Дону). На лівому березі — ворожа сарматська кіннота... Одного дня Дандамісові випала черга гнати табун на випас. Коли він другодні повернувся, то побачив замість свого табору руїну. Скіфські воїни ховали вбитих, на розстелених ряднах лежали поранені. Дандамісдізнався, що напередодні, під вечір, сарматська кіннота перепливла Танаїс і несподівано напала на скіфський табір. Була коротка січа: сармати, використовуючи свою чисельну перевагу, перемогли. Забрали багатьох скіфів у полон. Серед них—Амізока. Почувши про се, Дандаміс кинувся в річку і поплив до протилежного берега. Сармати кинулися до нього з мечами, але він вигукнув заповітне слово: «ЗАРІН» (тобто — «викуп», золото за когось). Його одразу відвели до сарматського царя. «Царю, — сміливо сказав Дандаміс, — твої воїни полонили мого побратима Амізока. Відпусти його!» — «А що ти маєш і що хочеш віддати за життя свого друга?» — запитав жорстокий цар. «Нічого, крім життя, у мене немає, — сказав твердо Дандаміс. — Але якщо тобі, царю, заманеться — я можу віддати життя своє за волю побратима мого Амі-зока». Цар подумав і, хижо блиснувши очима на юнака, сказав: «Життя нам твого не треба, але коли хочеш звільнити побратима, то віддай лише частину того, що пропонуєш— ОЧІ!». «Бери! — вигукнув Дандаміс, не вагаючись. — Бери, царю, бери!». Цар махнув рукою — і двоє охоронців підскочили, вихоплюючи гострі кинджали з піхов. Мить — і... лише криваві вирви на місці очей... Цар повелів привести Амізока. А він, уздрівши осліпленого Дандаміса, зблід, обійняв побратима і вигукнув: «Хочу розділити твій біль і твою долю!». І різким рухом своїх обох дужих рук та цупких пальців вирвав свої очі... Сцена зі скіфського життя. Фриз чортомлиської вази.Дніпропетровська область. IV століття до н. е. Се вразило царя. Він повелів провести сліпих побратимів до ріки, посадити в човен і перевезти на протилежний берег. Відтак замислено мовив: «Людей, подібних до Амізока й Дандаміса, можна полонити, напавши зненацька, але ж яким буде кінцевий результат битви з ними?». І наказав своєму війську відступити. А коли невдовзі у Скіфію вдерся перський цар Да-рій із 700-тисячним військом — сарматський цар прийшов зі своїми полками на допомогу скіфам... ІДАНТИРС І СКОПАСИС ПРОТИ ДАРІЯ



Ось уже понад 2500 років, починаючи з Геродота, ся подія цікавить учених-істориків та вабить палких прихильників Її Величності Історії усього світу Немає, напевно, такої розвиненої, цивілізованої країни, історики та аматори-краєзнавці якої не досліджували б драматичні й водночас знаменні та не менш загадкові події 514 року до н. е. на терені Південної України-Скіфії. Усіх вражає перемога скитів. Ще б пак: могутній і, як його називали, непереможний перський царДарій І, котрий підкорив понад 80 народів Ближнього Сходу та Передньої Азії і який повів на степову Скитію 700 тисяч добре вимуштруваних і витривалих вояків та 674 кораблі, що утворили на Дунаї понтонний міст... Се — з одного боку, а з другого — лише 150 тисяч скіфських вояків. І прудконогі коні. І... Дарій внаслідок60-денної війни, втративши половину війська, — власне, втікає з поля бою, що мав бути вирішальним. А скити—давні українці—при сьому демонструють лицарство, яке не назвеш інакше як українським: дозволяють Дарієві з рештками свого війська втекти зі Скитії благополучно, тобто—форсувати Дунай понтонним мостом, що складався з тих же 674-х кораблів, — котрі скіфи мали можливість підпалити (першими прийшли до переправи), але сього не зробили. Що ж, така знайома нам благородна риса українців: ВЕЛИКОДУШНІСТЬ. Се така риса, що завдаватиме українцям чимало лиха, коли ворог не реагуватиме адекватно, тобто — не відповідатиме добром на добро... ...Святослав Хоробрий, ідучи на ворога, благородно, по-лицарському (чи не єдиний у світі!) попереджав: «Іду на ви!..». А каган Куря, вождь печенігів, вистежував, як вовк, великого князя—та й принагідно підкрався вночі, мов змія, і вбив сонного Святослава... Але є ще одне дискусійне питання: НАВІЩО ДАРІЮ СКИТІЯ? У науці є кілька версій. Перша: перси воювали з Грецією. А вона була сильна ще й тим, що купувала у скитів щороку ПО МІЛЬЙОНУ ПУДІВ ПШЕНИЦІ! От, буцімто, й поклав Дарій знищити хлібну базу греків, задушити її голодом... Що ж, можна припустити й таке,— хоча військом у кількості 700 тисяч вояків та з 674-ма кораблями можна було, здається, задушити Грецію фізично, не вдаючись до великого походу. Друга версія — зовсім непереконлива: ніби Дарій хотів завоювати не лише Скіфію, а й народи Північного Кавказу і вийти в Середню Азію, — словом, розширити й без того розбухлу імперію. Але для сього був значно коротший шлях— із південного сходу. Третя версія: буцімто похід Дарія — то помста за розгром скіфами Мідії... сто років тому. Також непереконливо. Тому пропоную найвірогіднішу—з моєї точки зору— версію, що її обумовлює ГЕНЕТИЧНИЙ КОД ПЕРСЬКОГО ЦАРЯ. Давніх оріан-українців, як про се йшлося вище, називали ДАРІЯМИ (VI тисячоліття — перша пол. II тисячоліття до н. е.). Бо не знали торгівлі, а мали добре серце, щедру душу й дарували гостям, сусіднім племенам усе, що мали. Віриться, що Дарій і є нащадком тихдаріїв. Аргументи? По-перше, згадувана вище праця Лева Клейна «От Днепра до Инда», де подається карта міграції оріїв — давніх українців до Індії, Месопотамії, на терени Ближнього Сходу, Передньої Азії. Орії з-над Дніпра принесли автохтонам хліборобську цивілізацію. По-друге, відбувалися змішані шлюби. Асаме шлюби географічно віддалених партнерів породжують таланти, геніїв. З історичних джерел відомо, що першоназва персів — ІРАНІ — майже оріани. Саме з тих змішаних шлюбів і утворилася держава АХЕМЕНІДІВ (II ст. дон. е., засновник — КІР), і провідну роль у її створенні відіграли саме вони — «Ірані» — оріани. По-третє, Дарій І, проводячи грошову реформу, золоту монету назвав «д ариком» (УРЕ. — Т. 4. — С. 11), тобто словом, корінь і суфікс якого — українські... По-четверте, за Геродотом, саме Атосса — дружина Дарія підбила свого чоловіка на похід у Скіфію. На таке спроможна тільки войовнича косачка-амазон-ка, вихованка давньоукраїнської дівочої вольниці в південних степах Давньої України: адже жінка на Головний убір скіфської цариці (реконструкція Б. Н. Мозолевського за матеріалами розкопок у кургані Товста Могила). Дніпропетровська область. IV століття до н. е.

Сході була і в ті часи безправна, «безголоса», принижена... Та найвагоміший аргумент: Дарій ішов за покликом своєї крові. Бо він був скіф! У ньому текла скіфська кров. Вона кликала його в похід. Точніше: Атосса розбудила скіфа у своєму мужеві. Справді: як на позір, похід Дарія — безглуздя. І чому він розрахований на 60 днів із можливим поверненням до переправи (що й сталося)? Бо то був, говорячи сучасною мовою, ніби туристичний похід: Дарій, здається, конче прагнув пройтися землею предків своїх, вдихнути степового повітря, напахченого євшан-зіллям. А ще, можливо, — вклонитися могилам дідів і прадідів своїх. Та чи знав перський цар — скіф у якомусь коліні — чи відав, які сюрпризи й «дарунки» наготували йому далекі брати по крові?.. «Я не знаю людей, мудріших за скіфів». Се слова Геродота. Вони можуть бути складовою національної гордості українців. Зокрема, сі слова накладаються на методу ведення війни скіфів з військом Дарія. Адже стратегія і тактика скіфів точнісінько така, як буде згодом у запорізьких козаків. А саме... Стратегія: МАЛИМИ СИЛАМИ ПЕРЕМАГАТИ ВЕЛИКІ СИЛИ. За мінімальних втрат. Тактика: або вночі нападати на авангардні загони ворога і знищувати їх, або вистежувати, коли вороже військо стає вечеряти, й вихором налітати на нього... А в цілому: виснажувати нападника, не давати йому спокою, робити все, аби горіла земля у нього під ногами. Однакуже в ті далекі часи — VI століття до н. е. — гостро постало питання ЄДНОСТІ ДАВНІХ УКРАЇНЦІ В. І «пронесуть» се питання українці крізь усі віки й тисячоліття аж до наших днів... ...Так, се була перша в історії Стародавньої України спроба ОБ’ЄДНАННЯ давньоукраїнських племен саме перед загрозою агресії. Тож царські скіфи, зокрема Верховний Володар Скіфії Ідантирс та полководець Скопасис, скликали вождів чи не усіх давньоукраїнських племен на Велику Раду. З’їхалися посланці від ТАВРІВ (мешкали в горах Криму, тобто сей півострів на початках історії належав Давній Україні, був українським), від НЕВРІВ (поліщуки, наддеснянці), МЕЛАНХЛЕНІВ (сіверяни), ГЕЛОНІВ (полтавці), БУ-ДИНІВ (слобожани), АГАФІРСІВ (прикарпатці, гуцули), САВРОМАТІВ із-за Танаїсу (Дону). Велика Рада, як засвідчує Геродот, відбулася, але вожді давньоукраїнських племен згоди не дійшли. У лиху годину скитів підтримали лише ГЕЛОНИ, їхні сусіди БУДИНИ та... САРМАТИ. Так-так, се ті сарма-ти (савромати), що поведуть поступовий і невпинний наступ на скитів — на батьків і дідів своїх. Одначе перед спільною загрозою вони, сармати, поспішили об’єднатися. І се був важливий історичний крок, знаменна акція: українці здатні на об’єднання. Але оскільки об’єднатися всім племенам не вдалося, то Ідантирс і Скопасис «вирішили уникати відкритого бою й поступово відходити, знищуючи на своєму шляху криниці, джерела й пасовища» (Давня історія України — Т. І, —С. 114). Для сього й поділилося об’єднане скіфське військо на дві частини. До полків Ідантирса увійшли гелони й будини, до війська Скопасиса—хоробрі сармати. Гнався Дарій за скитами поспіль 27 пекельних днів — без перепочинку (уявімо, які то витривалі були перські воїни, що їх добирав цар з українських переселенців — вони звиклі були до тяжких переходів!). Кажу — пекельні дні, бо щоночі скіфи нападали на авангардні й ар’єгардні загони персів і нищили їх. Військо Дарія щодоби скорочувалося, мов шагренева шкіра. Вояки були виснажені не лише від безсоння, а й від голоду: скити відбивали в персів табуни коней і віслюків, череди бичків, гнали з собою свою худобу, залишаючи після себе «палаючу пустелю» (Дарій обрав невдалий час нападу—другу половину літа, коли трави вже сухі — і їх легко підпалити). Нарешті, дійшовши до Танаїсу (Дону) в районі сучасного Воронежа, Дарій поклав дати спочинок війську і собі. «...Коли, — пише Геродот, — Дарій прибув до пустелі (Ще однієї. — С. /7.), він припинив похід і отаборив своє військо на річці Оар. Після того почав будувати ВІСІМ ВЕЛИКИХ УКРІПЛЕНЬ на відстані одне від одного до шістдесяти стадій (Виокремлення моє; 60 стадій — це 8,5 кілометра — С. /7.)». Які то були укріплення — видно із дописки Геродота: «їхні руїни існували ще за моїх років...». Тобто — через 100 літ. Таким чином, після виснажливого 27-денного походу вояки Дарія зазнали ще кількаденної каторжної праці. Так, упізнаються українці, вічні найманці чужих військ. Те, що Дарій обрав для стоянки найбезпечніше місце — в районі Воронежа, де сходилися (за Геродотом) три річки — Танаїс, Лік і Оар (за В. Петруком — сучасна Усмань), свідчить про те, як допекли цареві «нічні» скіфи. Найкраще місцерозташування табору дослідив В. Петрук: «...Намет Дарія стояву вельми захищеному місці за двома водними рубежами, аж на третьому. Відстань у 8,5 км якраз відповідала тим 60 стадіям, про яких каже Геродот. Очевидно, вісім великих укріплень будувалося на берегах Дону, Воронежа й Усмані за фортечним принципом: водний рубіж, а за ним високі вали. Тобто штучно підвищувався берегу місцях можливих переходів річок» (Володимир Петрук. Велика Скіфія — Оукраїна. — К., 2001). Отже, могутні укріплення. Але... де скіфи? Куди вони поділися? Чом не нападають?.. Стоять розгублені перси на гребенях нагорнутих ними валів, прикладають дашком долоні до чола, озираються навсебіч... Жодного скіфа до самісінького обрію!.. Що сталося? Так, недарма Геродот вигукнув: «Я не знаю людей, мудріших за скіфів». Ось і тепер: СКІФИ ВИРІШИЛИ ПОЗНУЩАТИСЯ НАД ПЕРСЬКИМ ЦАРЕМ. Справді: навіщо штурмувати грізні укріплення? Навіщо втрачати людей? Адже Дарій сам собі вчинив пастку: він у «пустелі», де немає ніякого харчу. Військо голодне. Бо цар привів не лише 700 тисяч вояків, а й пригнав сто тисяч голів усілякої худоби: воїнам потрібне м’ясиво, аби сила була в руках. Та ось біда: під час 27-денного походу «нічні» скити відбили майже всю худобу. Тож Дарієві та його війську не до спочинку... На четвертий день «спочилі» голодні перси швиденько полишають свої вісім укріплень і йдуть на захід —до Середньої Наддніпрянщини, де немає степів; де є ліси, що кишать звіром; де багато річок, у яких клекоче вода від риби; де табуни коней, череди биків і корів; де можна нагодувати військо. А що Ідантирс? Він по-лицарському дає можливість персам трохи наїстися. А далі... Все жтаки «гості» — непрохані. Пекельним був наступ Дарія. Пекельний і відступ. Бо попереду загони Ідантирса знову «клюють» авангардні сили Дарія. А позаду б’є ар’єгарди Скопасис. І втікає Дарій до Дунаю між двома вогнями. Військо його тане, як віск. До того ж воно знову голодне: скіфи вночі переймають перських фуражирів і постачальників... 15 днів (за В. Петруком) Дарій ішов до Дніпра. День потратив на форсування великої ріки. Ще два дні він «переслідує» Ідантирса, втікаючи від Скопасиса. Нарешті, як дотепно зауважив В. Петрук, нерви царя не витримують. І він вдається до такого рідкісного на той час писемного жанру як... ЕПІСТОАЯРІЯ


Хоча се свідчить про високу культуру і духовність як Дарія, так і скіфів, зокрема Ідантирса. І пише Дарій Ідантирсові. «Диваче! Чому ти постійно втікаєш, коли тобі надано вибір? Якщо ти вважаєш себе спроможним учинити опір моїм силам, то зупинись і стань до бою. А коли почуваєшся занадто слабким — припини втечу, принеси мені, твоєму Господарю, дари — землю й води — і почнімо переговори». Тон Дарія, як бачимо, сумирний, поблажливий, навіть зверхньо-зичливий. Так може промовляти українець до українця. Для нас важливо, що Дарій користувався КЛИНОПИСОМ — найдавнішою абеткою людства і давніх українців. Таке письмо вкарбувалося на скелях і гротах Кам’яної Могили із XI 1-го тисячоліття до н. е. (див.: Анатолий Кифишин. Древнейшее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XI—III тысячелетий до н. з. — К., 2001). Текст листа витискувався на глиняній табличці. Про те, що Дарій користувався клинописом, свідчить історичний документ — його кругла печатка, на якій у трьох рядках клинопису подаються його подвиги (вбив гігантського лева на полюванні тощо). Головний володар скіфів не забарився з відповіддю. Зрозуміло, що й він також писав клинописом — першою абеткою давніх українців. «Царю! Моє становище таке: я й раніше ніколи не утікав ні від кого. І зараз утікаю не від тебе, а чиню так, як завше за мирного часу. А чому я не став до бою з тобою — поясню. Ми не маємо ні міст, ні обробленої землі (йдеться про східну степову Україну. — С. П.), — і не боїмося, що хтось їх може захопити або знищити. Тож і не квапимося вступати в бій із вами. Якщо ви бажаєте будь-що стати до бою з нами, то ось у нас є батьківські могили. Ну ж бо знайдіть і спробуйте поруйнувати їх—тоді дізнаєтесь, чи станемо до бою за ці могили. Але до того часу, доки нам не заманеться, ми не воюватимемо з вами. Це щодо битви. Своїми ж володарями вважаю Зевса і Гестію, царицю скіфів. Тобі ж, замість землі і води, надішлю такі дарунки, яких ти заслуговуєш. Аза те, що ти назвав себе моїм господарем, ти ще дорого заплатиш...». Та Дарій і так «платив» вельми дорого: військо його ослаблене, виснажене, занепале духом. Щоночі від набігів скіфів гинули сотні перських вояків. Хоча й проходили багатими краями Скіфії-України, воїни страждали від голоду: скіфські нічні загони, як і раніше, переймали постачальників і фуражирів, знищували їх, а добуте відбирали. А Ідантирс виконав свою обіцянку: він таки надіслав через свого гінця символічні «дарунки» перському цареві. То були ПТАХ, МИША, ЖАБА І П’ЯТЬ СТРІЛ. Дарій — людина щира й трохи наївна (як це характерно для більшості українців) — спочатку вельми зрадів таким дарункам. Він розтлумачив їх по-своєму: скіфи, отже, віддають йому, Дарію, передусім свою військову могутність (стріли), і небо (птах), і землю (миша), і води (жаба). Однак один із найближчих і най-мудріших його радників ГОБРІЙ (тежукраїнського походження) розкрив справжній зміст символічних дарунків: «Якщо ви, перси, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не сховаєтесь у землю, ставши мишами, чи не скочите в болото, обернувшись на жаб, — ви не повернетесь назад, уражені цими стрілами». Тож Дарієві нічого не лишалося, як поспішати до переправи . Але тепер — за якусь добу переходу до Дунаю—дорогу персам перегородили грізно ощетинені бойові порядки скіфів: піхота посередині, кіннота на флангах. То Ідантирс і Скопасис розрахували, що тепер, коли військо Дарія скоротилося вдвічі, вони, скіфи, здатні перемогти персів. Тим паче, що перси були вельми охлялі. Але до кривавої січі справа не дійшла. Бо... «ПЕРЕМІГ» ...ЗАЄЦЬ. ...У стані скіфів раптом зчинився крик, шум, гамір... Вибухи реготу... Веселі гуки... Дарій послав своїх помічників довідатись, у чому річ? З’ясувалося, що перед рядами скіфів біжить заєць. Усі пуляють по ньому стрілами — і ніхто влучити не може. Се вельми вразило Дарія. Він сказав: «Ці мужі ставляться до нас із великим презирством, — і мені тепер ясно, що Гобрій правильно витлумачив скіфські «дарунки». Оскільки й мені самому тепер вже здається, що справа йде саме до того, — необхідно подумати, щоб наше повернення назад було цілком безпечне». Однак Дарій не думав, а діяв: з його наказу в таборі залишилися найослабленіші воїни, які мусили підтримувати вогонь у ватрах. Та ще залишили віслюків, котрі своїм ревиськом створювали ефект присутності армії. Сам же Дарій з військом тихенько знявся з місця і щез у темряві, прямуючи до переправи... В історії України се не єдиний випадок, коли сміх українців переміг ворога. 2300 років по Дарію. наприкінці XVII ст., турецький султан Мухамед IV привів своє 200-тисячне військо, аби захопити Україну. Перед битвою надіслав запорожцям (а їх було 20 тисяч) грізного листа, вимагаючи здатися без бою. У відповідь козаки, як відомо, написали свого знаменитого саркастичного листа, що з нього реготав увесь козацький табір. Послання від козаків передали султанові. Зну-щальницький уїдливий лист і регіт запорожців змусили Мухамеда IV разом з військом накивати п’ятами. ...Азаєць... Дивовижне створіння. Звеселяв, бувало, він і воїнів Другої світової війни... 8 січня 1944 року... Ми, шістнадцятилітні, прокладаємо разом із солдатами другу лінію оборони під Кіровоградом. Надвечір’я. Мороз. Я заглибився у своєму окопі. Раптом чую: із правого флангу котиться до мене стрілянина одиночними патронами. Визираю з окопа й бачу: попереду, метрів за 40, у видолинку біжить заєць — уздовж фронту. Бійці стріляють по ньому одиночними з автоматів — і ніхто не може влучити: заєць благополучно забігу густий байрак. А регіт, кпини, веселі згуки і сміх воїнів у морозяному повітрі лунали до півночі. ...Перемога скіфів над грізним Дарієм прокотилася славою на всю Європу... Вона, ся перемога, ознаменувала початок нового етапу в історії Скіфії-Украї-ни: розвиток мистецтва, що збагатило не тільки українську, а й світову культуру. Однак висока культура оріїв, їхнє благородне місіонерство, їхня щедрість на віддавання й доброта не врятували їх від зла, що ширилося світом. Настав час — і давнім українцям довелося брати мечі в руки, аби захистити себе і свою цивілізацію. І першими навчили їх це робити жінки-оріанки. Так, саме з мечів починався... ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ


«Мати-Слава сяє до облаків, як сонце, і віщує нам побіди, а загибелі не боїмося, бо то є життя вічне». «Велесова книга» (д. 7-Б) Так, на тлі світової історії українська жінка займає особливе місце: вона є явищем самобутнім і неповторним. Чому? Чим зумовлена поява на теренах України таких феноменальних постатей, як Мирина, Фале-сгра, Пантесилая, Фемішкіра (про цих визначних українок я розповім згодом), далі — Анна Ярославна, Євпраксія, Роксолана (Настя Лісовська), Лисавета Гу-левичівна, Маруся Чурай, Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Леся Українка, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, Марія Башкирцева, Ольга Кобилянсь-ка, Марія Вітрова, Оксана Петрусенко, Зинаїда Тулуб, Олена Теліга, Ліна Костенко... Відповідь на ці питання треба шукати у прадавній історії України. Недарма в пантеоні давньоукраїнської міфології жінки-богині займають найпочесніші місця: КОЛЯДА— богиня Неба: вона, згідно з віруваннями давніх українців, народжує щороку, в найдовшу зимову ніч, Нове Сонце; МОКОІ1ІА— богиня вагітних, захисниця Матері й Дитини, головна повитуха Оріани; БЕРЕГИНЯ — богиня дому, захисниця родини, дружина СВАРОГА, мати СВАРОЖИЧІВ; ЖИВА — богиня родючості, жита, життя; ДАНА— господиня річок і всіх вод; ЛАДА—богиня весни, родючості; СЛАВА— перша жінка на Землі, богиня перемоги («побіди»); БІЛІ ВИЛИ — натхненниці й захисниці обдарованих юнаків. Зупинимось на МОКОІ1ІІ. Це слово походить від поняття МАТИ КОША. Тобто йдеться про ті часи, коли люди жили стійбищем, кошем, родом-родиною—й володарювала там жінка. То була доба матріархату. Мати Коша розпоряджалася всім у роду: посилала чоловіків на полювання чи риболовлю, наказувала малечі збирати хмиз для вогнищ чи пасти худобу; навчала дівчаток готувати страви; приймала пологи, лікувала хворих; благословляла молодят на злюб; дбала про охорону стійбища тощо. Вона була заклопотана від світання й до смеркання, не було спокою їй і вночі. І в цьому крилася її майбутня трагедія. Бо чоловіки, виконавши навіть найважче завдання Матері Коша, мали час відпочити і... помислити. І поміркувати зокрема над тим, як полегшити свою працю. З тих міркувань і виникло колесо, плуг... А коли Чоловік присвоїв коня, сів на нього верхи і подивився на Жінку згори вниз, — тоді саме й закінчився матріархат. На новому возі Чоловік в’їхав у ПАТРІАРХАТ... Перехід від однієї суспільної формації до іншої відбувався драматично. Чимало жінок не могли примиритися з чоловічим верховенством у родині. Так утворилося неповторне явище в людській історії — ВОЛЬНИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА. Так утворилася на терені Стародавньої України нова держава в державі під назвою... АМАЗОНІЯ


Дівоча держава зайняла причорноморські степи. Войовничі, дебелі, гарні дівчата з важкими мечами на чересі носили ще й довгі коси до п’ят—як ознаку своєї незалежності, нескореності чоловічій зверхності. Тому їх так і називали в народі — КОСАЧКИ. Греки ж їх згодом назвали АМАЗОНКАМИ (тобто — безгрудими). Історія назви така. Щороку на свято ЯРИЛА косачки мали злюб (шлюб) з молодими оріями, згодом — із молодими скіфами. Виховували лише дівчаток. За описом Геродота, дівчинці у п’ятнадцятирічному віці амазонки випікали праву грудь, аби молода войовниця могла вільно володіти мечем і луком. Але про цей факт Геродот писав із вуст старих скіфів, які ставилися до амазонок упереджено і навіть вороже (про причину такого ставлення скажу далі). Тому Геродот помилявся. Проте «батька історії» поправив «батько медицини» Гіппократ. Він ретельно вивчав народну медицину амазонок і встановив, що ніякого каліцтва над своїми доньками амазонки не чинили: вони накладали на праву грудь малої дівчинки мідну пластинку спеціального виготовлення, внаслідок чого молочна залоза не розвивалася і права грудь не росла, зате «вся сила переходила до правого плеча і правої руки дівчини». Гіппократ пише, що амазонки калічили народжених ними хлопчиків, аби не дати їм потім можливості воювати проти жінок (у дитинстві хлопцям накладали на ніжку спеціальну колодку, що чинила травму порівняно безболісно). Покалічених таким чином чоловіків амазонки використовували як ремісників, скотарів, рибалок тощо. Косачки — вправні вершниці, хоробрі, витривалі й дужі воячки, які добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком і стрілами. Вони займалися військовим добутництвом, але водночас — і скотарством (надто дбали про коней), і мисливством, і рибальством, і хліборобством, і ремісництвом. Але чому ж про них так уперто замовчують сучасні вчені? Надто — російські та малоросійські. Та тому, що етнокультура косачок, як бачимо з археологічних даних, — давньоукраїнська. А вдача — і поготів. Се були українські дівчата — і в сьому їхня «вина», і тому їх «не помічають». Якби таке явище було в історії будь-якої іншої європейської чи західної держави — скільки б телесеріалів, романів, монографій, драматургічних творів явилося на світ! Зате ми не знайдемо жодного античного історика, який би не писав про цих гордих і хоробрих дівчат із пониззя Дніпра та приазовських і причорноморських степів. Ось античний історик Лісій (насправді — Лисий, українець за походженням, 459—380 роки до н. е.) пише, що амазонки ПЕРШИМИ ВИНАЙШЛИ ЗАЛІЗНУ ЗБРОЮ Й СІЛИ НА КОНЯ, чим довгий час переважали своїх піших ворогів. Се дало можливість амазонкам захопити великі території, підкорити сусідні й віддалені народи. Се підтверджує Страбон (68 р. до н. е. — 20 р. н. е.), який зазначає, що амазонки свого часу захопили Малу Азію, Мізію, Лідію, Кірію, а також частину Кавказу. Амазонки, за свідченням Страбона, відіграли значну державотворчу роль у Малій Азії, де заснували багато міст. Діодор Сіцилійський (І ст. до н. е.) розгорнуто описує подвиги цариці косачокФЕМІШКІРИ (Феміскіри), котра зі своїм хоробрим, мобільним жіночим військом «підкорила багато народів заТанаїсом» (Доном) і сама героїчно загинула в одній із битв. Ще більшої слави зажила її донька (її ім’я, на жаль, до нас не дійшло), яка з великим військом косачок підкорила Фракію, частину Азії й завоювала Сирію. На ті часи військо амазонок сягало кількості 120 тисяч хоробрих войовниць. Пише Діодор Сицилійський і про велику царицю амазонок ПАНТЕСИЛАЮ, котра у бойовому союзі з царем ЕНЕЄМ брала участь у Троянській війні й мужньо загинула у двобої з Ахіллом. Після цього її військо розпалося, окремі бойові жіночі громади косачок розбрелися по всьому світу — саме з них і утворилося поселення африканських, острівних та південноамериканських амазонок, які, до речі, добре оволоділи морською справою (їхнє життя глибоко досліджував французький історикXVI ст. Андре Теве). Діонісій Скіфобрахіон (II ст. до н. е.) пише про стародавні племена амазонок, які захопили Лівію «за багато поколінь до Троянської війни». Діонісій розповідає про царицю амазонок МИРИНУ, яка на чолі свого війська пройшла Єгипет і Аравію, підкорила Сирію, великим походом пройшла через Малу Азію, захопила Фракію і там загинула з частиною свого війська. Велику увагу приділяють античні автори зв’язкам амазонок з Олександром Македонським, котрий походив із пелазгів. Зокрема, Діодор Сицилійський пише про царицю «незвичайної краси і фізичної сили» ФА-ЛЕСТРУ, яка забажала одного разу зазнайомитись з Олександром Македонським. Для цього вона залишила своє стотисячне військо в Гіккії, взяла триста бойових подруг і рушила в стан Македонського. Великого полководця занепокоїло її наближення (Фалестра була непереможною в бою), і він з військом рушив їй назустріч. Вони зустрілися серед випаленого сонцем степу. Фалестра зіскочила з коня, взяла у правицю три дротики й підійшла впритул до великого полководця, що теж спішився й ступив наперед. «Се ти?» — запитала трохи здивовано, тримаючи напоготові короткі списи. Вона була дещо розчарована: думала зустріти велетня, але Македонський не відзначався богатирською статурою. А дротики тримала напоготові, бо така була звичка амазонок розмовляти з чоловіками: як тільки співрозмовник чимось ображав войовницю, вона тут же пронизувала його списом. Саме амазонки привчили чоловіків до лицарства, тобто по-лицарському ставитися до жінок. «Так, се я...», — трохи розгублено мовив Македонський. І він, і все його військо були заворожені виглядом косачок. ... Сяють їхні золоті шоломи. З-під них звисають довгі тугі коси. В кожної красуні оголена, за звичаєм, ліва грудь та дівочі коліна й стегна. Довгі кіммерійські мечі звисають із могутніх рамен. Далі Фалестра проказала слова, на які здатна лише безпосередня й щира українська дівчина: «Я прийшла, аби мати від тебе дитину. Із усіх чоловіків ти здійснив найбільші подвиги. Кажуть, немає в світі й жінки, гарнішої та хоробрішої від мене. Мені здається, що від таких визначних людей, як ми з тобою, має народитися дитина, яка перевершить усіх смертних». Олександр Македонський провів із Фалестрою тринадцять днів і з великими почестями та дарунками супроводив її в далеку Сарматію. Відомостей про їхю дитину античні історики не подають. Усі античні автори пов’язують історію амазонок із виникненням могутнього племені сарматів. Сталося це так. У середині І тисячоліття до н. е. проти причорноморських косачок вели постійні війни греки, котрі прибували в гирло Дніпра з метою колонізації краю. Останню битву косачок із греками описав Геродот. У цій битві перемогли греки й забрали полонених косачок на кораблі, аби повезти до Еллади й узяти шлюб зі степовими красунями. Коли парусники вийшли в Південне (Чорне) море, греки відзначили свою перемогу вином. До полонянок вони вже ставилися як до коханок. Цим скористалися горді войовниці, що дружно повстали й перебили своїх переможців. Але невдовзі на морі здійнялася буря. Степові косачки не знали морської справи, тому віддалися на милість стихії. Вітер заніс кораблі через Керченську протоку до Меотійського озера (Азовського моря) і там викинув їх на берег. Ступивши на землю, косачки захопили табуни скіфських коней, погромили місцеві стійбища, деякі скіфські городища. Скіфські царі надіслали загін молодих воїнів, щоби приборкати бешкетниць. Проте битви міжкосачками і молодими скіфами не відбулося: обидва табори зійшлися і мирно одружилися. Так настав кінець вольниці амазонок. Але косачки не захотіли жити «в приймах». Вони примусили своїх чоловіків піти до батьків, «узяти належну частину майна», повернутися і «жити окремо». Так скіфські юнаки і вчинили. Тоді косачки повели їх у дикі й суворі степи за рікою Рос (давня назва Волги). Далі утворилося нове могутнє давньоукраїнське плем’я, що дістало назву САРМАТИ (САР-МАТИ, ЦАР-МАТИ). У назві відбилася сутність сімейних взаємовідносин: у родині сарматів головувала жінка. Найістотніші ознаки племені: жінки їздили на полювання й на війну нарівні з чоловіками, носили чоловічий одяг тощо. Дівчина-сарматка не мала права вийти заміж, доки не вб’є ворога. Із часом старі косачки намовили своїх синів та онуків напасти на Скіфію й відібрати в «розпанілих» батьків і дідів «свої законні землі». Загартовані за суворих умов сармати пішли війною й нещадно розгромили скіфів, які, захопившись збагаченням, певною мірою втратили свої бойові здібності. Замість Скіфії утворилася...
Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка