Лебедія як І коли виникла Україна есе івано-Франківськ «Місто нв» 2012 ббк 84 (4укр) 6 п 37 плачиндас. П. п 37 лебедія. Як І коли виникла Україна



Сторінка2/7
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
ЯК І КОДИ ВИНИКЛА УКРАЇНА?


Передусім — як держава. І — як творець людської цивілізації. Ми мали можливість переконатися: зародки української нації та й людської цивілізації— в надрах Мізинської культури. Тобто УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ (І ЦИВІЛІЗАЦІЯ ТЕЖ) ПОЧИНАЛАСЯ З ДУХОВНОСТІ: меандровий орнамент, що символізував безконечність буття (українці, тобто, утверджувалися як нація оптимістична та філософічна): палеолітичний музичний ансамбль (співуча нація!); жіночі статуетки: наскельні написи (із XII тисячоліття до н. е.!) — нація несла людству перше письмо. Але процес становлення і нації, й цивілізації тривав понад 10 тисяч років (відстань між Мізинською і Трипільською культурами). І то були лише ознаки цивілізації та нації. Бо цивілізація почалася з винайденого колеса і плуга, із присвоєння коня. А се вже Трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Як відомо, цивілізація — се розвиток продуктивних сил. Се комфорт людства. Се — нація, що здобула державність. ... Колесо і плуг винайшли давні українці у Vтисячолітті до н. е. Водночас було приручено й коня. І чи не першими про се проголосили американські археологи Райнер Бергер і Райнер Проч. Як відомо, 1993-й рік ЮНЕСКО проголосило роком ТРИПІЛЬСЬКОЇ культури. Ця благородна акція присвячувалася сторіччю від того дня, коли батько української археології Вікентій Хвойко віднайшов під старовинним українським селом Трипіллям рештки першої людської цивілізації, яку й було названо Трипільською культурою. Значення її в історії людства й визначило ЮНЕСКО своєю ухвалою. Адже перша людська цивілізація починалася не з меча, а з ПЛУГА і з сонцеподібної ХЛІБИНИ. Цю ХЛІБОРОБСЬКУ КУЛЬТУРУ ЗАСНУВАЛИ ДАВНІ УКРАЇНЦІ-ПЕРШООРАЧІ — ОРІЇ, що їх здебільшого досі неправильно називали аріями. Саме тут, на степових обширах між Прикарпаттям і Дніпром, сім тисяч років тому ОРІЇ (або оріяни) ПЕРШИМИ В СВІТІ ПРИСВОЇЛИ КОНЯ, ВИНАЙШЛИ КОЛЕСО І ПЛУГ, ПРОКЛАЛИ ПЕРШУ БОРОЗНУ, ПОСІЯЛИ ЖИТО І ПШЕНИЦЮ, СПЕКЛИ ПЕРШУ ХЛІБИНУ, ЯКУ ЗГОДОМ ПОНЕСЛИ У СВІТИ. У світовій науці визнано, що людська цивілізація почалася з винайденого колеса і присвоєного коня. «Коні вперше були присвоєні в степах Оріяни — України... Вози двоколісні й чотириколісні були побудовані там, де вперше були присвоєні коні», — так пише відомий український вчений-шумеролог і санскритолог, історик Лев Силенко у своїй фундаментальній праці «Мага Віра» (Нью-Йорк, 1979. — С. 79). Українська правда очі коле злим людцям. Проти названої книги запеклі ненависники України, її найлютіші вороги — шовіністи, сіоністи, фашисти та їх вірнопіддані лакузи українського походження (тобто — малороси!) — оголосили хрестовий похід. Потоки бруду виливаються на святу книгу, що є, фактично, Українською Біблією (бо виникнення і утвердження укра- Нєолітичні культури на території України -ВОНИ ОХОПЛЮЮТЬ ТЕРЕНИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ(упорядкування карти Д. Я. Телегіна, мал. М. М. Ієвлєва) їнської національної віри подається тут у КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНИ). Навіть московська «Литературная газета», що завжди наряджається в демократичні одяганки (які є насправді фіґовим листочком російського шовінізму), хлюпнула відро помиїв на Силенкову працю, тобто на рідну нашу історію. Проте жоден злостивець не може навести бодай якийсь аргумент проти Силенкової концепції Стародавньої України як першопочатку людської цивілізації. Навпаки, всі аргументи — в Силенка, який посилається на праці американських археологів. «Коні вперше були присвоєні в степах України понад 4350 років перед Христом», — це висновок американських археологів Райнера Бергера і Райнера Проча (Каліфорнійський університет). І проголошений він на основі археологічних розкопок побіля українських сіл Усатово, Дереївка і Євминка, де в культурних шарах V тисячоліття до н. е. було знайдено кістки коней, упряж і — КОЛЕСА. Є ще один вагомий доказ того факту, що колесо винайшли давні українці — орії. Свідченням цього є давня українська ЛЕГЕНДА ПРО КОЛЕСО. Уперше я почув її давно-давно від свого діда Максима. Потім один з її варіантів мені переповів мудрий хлібороб зі степового села Комишувате, що на Кіровоград щині. Власне, це не просто легенда, а усний народний епос, що є ніби живим голосом тисячоліть нашого буття на цій священній землі. ★ ★ ★ ... Волхв Родь дуже любив свого молодшого брата Дана. Іноді його, Родя, навіть починало гризти сумління. «Мій молодший брат Дан — вельми мудрий чоловік, — розмірковував старий волхв. — Він є най-мудріший серед нашого великого роду, та й серед гу-крів, чи росів, такого мудруна я не зустрічав. Він міг би бути волхвом». «О так! — розпалював себе Родь. — Мій брат Дан міг би бути кращим волхвом, ніж я. Він ліпше лікував би людей. Він швидше визначав би долі людські по зорях. Він сильніше зачаровував би Чорнобогові сили. Але він не захотів учитися на волхва п’ятнадцять літ. Чому? Бо йому завжди було ніколи. Бо він змалку був найпрацьовитішим з-поміж усіх нас, його братів і ровесників. Бо ще хлопцем він цупко й уміло тримав у руках гостру кам’яну сокиру та різні тесла. А юнаком він, Дан, уже найдосконаліше оволодів Свароговою наукою ставити кутини. І він ставить ті хатини людям усе життя — ставить швидко і красиво. Кажуть, ніби сам Сварог йому допомагає. Так, я мусив би тоді настояти, аби він став волхвом. Але... здається, я заздрив йому, своєму молодшому братові. Невже Мара прокралася вдушу мою і дмухнула трунком заздрощів?». Так часто картався головний волхв Родь, якого всі шанували і слухалися. Адім Дана!.. Перед тією ошатною хатиною завжди стояв натовп людей. Це ті, що приходили здалеку подивитися, як треба будувати гарну добрячу хату. Чарувала всіх висока стрімка очеретяна стріха з гост-рими охайними вершалами; осяйна білизна стін; приваблива весела лиштва на невеличких вікнах та дверях із майстровито вирізьбленими «соколами» й «берегинями». Та й усередині — краса. Розмальована піч. Над вікнами і дверима — рушники з вишитими «стрілами Перуна», що також не пускали чорні сили в дім. Відчувалося, що й дружина Данова — чарівна Дара добре перейняла вміння Берегині ткати, вишивати, розмальовувати. «Так, йому, Данові, годилося б головним волхвом бути. Будувати людям хати і печі та насилати в людські оселі щастя й добро», — зітхав Родь. І думав: а хіба Дан лише кутини вміє будувати? Адже ніхто так не любить коней і не вміє їх доглядати, як його молодший брат. Це ж бо він, Дан, перший серед гукрів і росів сказав: «Ви подивіться, яка спина в коня! На цій спині так зручно сидіти людині!». Кілька сміливців, почувши сі слова, поклали осідлати своїх коней. Та коні скинули їх зі своїх спин і повбивали копитами. Після того ніхто вже не наважувався сідати на коня. Зробив се він, Дан. Він два роки доглядав лоша, плекав його, годував зі своїх рук, на третій рік став привчати молодого коня возити важкі кулі зі збіжжям на спині, — а потім і сам сів верхи. О, то був знаменитий день. Бо тільки-но Дан скочив верхи на свого Любка, як звідкілясь налетів шалений вихор, здійнялася буря, стовпи пилюги стали до неба й затьмарили Сонце. Скажений холодний вітер намагався здути Дана зі спини коня, повалити й самого Любка на землю. Всі люди поховалися по домівках. Лише Дан і його кінь у хмарі пилюги, серед завивання бурі стійко боролися зі смертельним подихом духів Чорнобога. Та ще він, Родь, став проти вітру й голосно закликав: «Злі духи, згиньте!». Йому самому ледь бороду тоді не вирвало, та він переміг. Чорнобогові слуги хутко знесилились, видихалися. Натомість настала Тиша, і Перун вдарив стрілами в хмари, пустив трохи дощу, що покропив землю. Затим хмари розійшлися й виглянуло Сонце. Над Землею зависла барвиста Купайлова наречена — Яруна-Веселка. Люди зі страхом повиходили з домівок, сподіваючись побачити Дана мертвим на землі. Та ба — він сидів верхи на коні, змучений, але веселий, і привітно помахував усім рукою. «Йому сприяють боги», — казали люди. Тоді ж Дан і задумав створити те незвичайне й велике диво, що дозволить людям не ходити, а їздити: не носити на спині своїй, а возити збіжжя; і долати відстані великі, і мандрувати, в гості вибиратися до далеких сусідів. «Я зроблю з дерева маленькі «сонця», на яких будемо їздити», — казав Дан. Одні вірили, інші — ні. Але слух пройшов по Землі, що мудрий Дан збирається робити маленькі «дерев’яні сонця», на яких їздитиме по світу. І прийшли до Дана шестеро великих майстрів із країни гукрів і сказали: «Візьми нас, Дане, у помічники. Хочемо з тобою робити «дерев’яні сонця». Зрадів Дан. Бо прийшли майстри не з порожніми руками — мали свої кам’яні гострі сокири й тесла. Одразу й стали до діла. Збудували величезне Дворище — оддалік від села, на горі біля лісу. Обгородилися високим і міцним частоколом, аби зайве око не зазирало сюди, аби Мара не підгледіла, що діється за стіною. На Дворище нікого не впускали, окрім Дари, яка приносила їсти майстрам, та волхва Родя, що благословляв працю. Працювали дружно, злагоджено. Одні рубали дерева, стругали брусся, другі — виливали велетенський мідний казан, у якому мали випарювати брусся і гнути їх, треті шили з цупкої шкіри збрую — «одяг» для Любка, що мав тягнути оті «дерев’яні сонця». Зі світання й до смеркання йшли роботи. Іноді майстри довго й палко сперечалися, як робити тучи іншу річ. Та мудрість Данова гамувала суперечку— і тоді знову всі мовчки працювали. А Родя всі ті дні не полишала тривога. Майстри падали від утоми на сіновалі під повіткою й миттєво засинали, а Родь виходив за браму, аби стерегти Дворище. Він чув, як у лісі виє, шипить і скрегоче зубами Чорнобогове поріддя. І він насилав на них свої грізні закляття. І так було до ранку... Та однієї місячної ночі не зчувся, як заснув, стоячи, від утоми і впав під брамою. А прокинувся від стогону Дана. Був уже ранок. Родь метнувся у Дворище й побачив, що всі шестеро майстрів лежать почорнілі й мертві на сіновалі, а Дан побивається над ними і кляне Мару, яка наслала чорну хворобу на працьовитих гукрів. Однак се не спинило Дана. І, поховавши помічників, він далі завзято майстрував «дерев’яні сонця», «золоті кола» чи просто колеса, як він їх називав. А відтак до нього прийшли всі шестеро його синів. Обступили його, мов дуби, і в один голос мовили: «Тату, ми вам допоможемо». І батько Дан сказав: «Добре, беріть сокири!». Прибігла мати Дара. Вона владно повеліла синам вертатися до своїх родин, бо Мара і їх знищить, — бо Чорнобог і весь Чорний Світ не хочуть, аби люди їздили на «дерев’яних сонцях». Та сини вперше не послухали матір. Сказали: «Ні, ми допоможемо батькові. Будемо з ним, що б там не сталося». І взяли сокири, й відвернулися від матері. Тоді Дара гірко заплакала, бо побачила, що вона вже не є матір’ю Коша. Вона знала се ще тоді, як Дан, її чоловік, сів верхи на коня. Тоді відчула, що не вона, жінка, відтепер володарюватиме в родині, а він — чоловік... Тепер уже й сини не слухають її... Тієї ночі Родь був особливо пильний. Він ходив довкола Дворища, вдивлявся в темні кущі й шепотів за-кляття на Мару, на чорняків і зміїв, на всякого звіра, на всіх найманців Чорнобога. Асам так близько відчував смердючий подих Мари. «Не зможу я її побороти, не зможу!.. АДанзмігби... Йому слід би бути волхвом замість мене, йому! Та вже пізно... Пізно...». Хода Родя уповільнювалась. Голова стала важка, якДанів мідний казан. І ноги вже — ніби колоди. «Вона сильніша від мене», — подумалося йому в’яло і якось байдуже. А там, за частоколом — несподівано чітко і ясно згадалося Родеві, — там стоїть малий віз на «дерев’яних сонцях»... Завтра Дан запряже в нього коня... Завтра!.. І Родь зробив останню відчайдушну спробу струсити із себе чорне напинало Мари, устати на весь зріст і прокричати ЗАКЛИНАННЯ, від якого щез би Чорнобогів рід. Але замість того він, Родь, важко, мов куль, упав на землю й захріп. І вже не чув, як єхидно загиготіла Мара над ним, і не бачив, як зловісно шугонула вона на своїй кочерзі через частокіл. Збудився Родь від того, що його пекло щось у спину. Розплющив очі... Довколишній світ увесь був червоний і палахкотливий. А небо чорне-чорне.! спину йому, Родеві, ніби змій лиже своїм вогненним язиком. «Що горить?!» — підхопився Родь. І вжахнувся: «Дворище палає!!! Малий віз горить! О, боги, де ж ви були?! А де був я?! Се душа моя палає!». Метнувся Родь крізь полум’я на сіновал. Шквар-чала його борода від вогню, але витягнув усіх — і Дана, і шістьох його синів. Усі були обгорілі, мертві. А довкола догоряли «дерев’яні сонця», палали брусся, дбайливо витесані голоблі, і повітка, і частокіл. Лементували люди, що набігли із села; голосили Дара й шестеро її невісток. І впав Родь на коліна перед мертвим Даном, шепочучи: «Прости мені, мій молодший брате! Се я винен! Був би ти замість мене — ти відігнав би Мару, ти здолав би її. Бо ти дужчий був від мене. Се моя заздрість убила тебе, брате!». Довго клякав Родь перед небіжчиком. Відтак підвівся, затятий і мовчазний. Узяв гостру кам’яну сокиру й пішов до лісу валити дерева. Йому допомагав його учень Петрь. І ще кілька чоловіків. «Робитимемо лодію», — коротко сказав Родь. І вони витесали велику лодію. По тому на згарищі виклали велику гору дров, а зверху встаткували лодію. В неї посадили скупаних і вбраних у білу одіж Дана та його шістьох синів. Родь велів убити коня Любка і покласти в лодію. Туди жукинули важкий мідний казан, вісім гострих кам’яних сокир, багато тесел та кінську збрую. І обгорілого малого воза. Мали вже підпалити човен, коли в нього ступила Дара. Натовп завмер. «Мати, мати!» — зашелестіло довкруг — і стихло. А вона мовчки поцілувала мужа і всіх синів своїх, відтак рвучко вихопила з-за пояса свій довгий гострий ніж і, розмахнувшись, вдарила вістрям собі в серце. Зойкнуло село і вмовкло. І всі погляди звернулися на Родя. А він сказав: «Най іде з ними. Хто ж їм там їсти наготує?». І повелів укинути в човен ще й посуд, ножі, харчі — все, що треба для господині. Лише по тому піраміду дров підпалили. Страшне полум’я здійнялося до неба. Три доби палала, горіла й догоряла подія з усім, що в ній. По тому три дні люди носили землю на пожарище — і вивершили високу могилу, довкруг якої розстелили білі рядна і на них тризну влаштували. Коли люди після п’янких медів зірвалися з білих ряден, ухопилися за руки й закружляли довкола могили у стрімкому танку Сонця — вогненному «аркані», старий волхв тихо відійшов від них. Не спав цілу ніч. Думу думав. Відтоді він усамітнився. Не лікував недужих. Не визначав долі людські по зорях, не давав імен новонародженим — усе це робив за нього вірний учень його Петрь. А Родь щовечора виходив на околицю селища й довго вдивлявся в Зелений Край, на Схід. По тому шепотів: «Я піду туди... Я мушу піти туди — у Царство Тіней. ВОНИ—там! ВОНИ лише там. Я піду туди...». Сі слова він, мов клятву, повторював щовечора. Та якось раз він прокинувся, коли ледь-ледь починало світати. Він підхопився, бо чітко почув слова: «Іди! Ми чекаємо на тебе, Родю!». То був голос Дана. Родь не сумнівався в цьому. Хутко вдягнувся. Зазирнув у торбу, що давно лежала напоготові: перевірив, чи є в ній гостра кам’яна сокира, тесла, білий одяг і трохи харчів. Усе було на місці. Тоді Родь поклав ЗНАК СОНЦЯ на себе1 й рішуче вийшов із хати. Надворі лише світало — і ніхто не помітив, як Родь виходив із села, як він пішов у бік Зеленого Краю. Лише його вірний учень Петрь усе бачив. Бо не спав ніч, охороняв сон свого вчителя. Однак Петрь нічого не сказав Учителеві. Душею молодого волхва-ясновидця він розумів, куди і навіщо йде Родь. Але мовчав. Не сказав нічого й людям. І вони не знали, куди подівся їхній головний волхв. А Родь усе йшов і йшов. Туди, де сходить Сонце. Він уже проминув рідну землю гукрів—Гукраїну, перетнув країну Росів. Юнак-рибалка перевіз волхва човном через Славуту. І ось Родь вийшов у неозорі степи. Він ішов і йшов. Не ховався ні від дощу, ні від спеки, ні від снігу. Коли його путь перетинала річка, він робив невеличкого плотика й перепливав її. І йшов далі й далі. Зупинявся лише, аби накопати їстівного коріння, трохи поїсти й перекуняти На гілляці дерева. Обходив звіра й людей. Нарешті він обійшов стійбища чорняків і вийшов у цілковито безлюдні простори. Тут він був уперше. Високі трави. Безконечні гаї й ліси. Розкішні галявини. Повні дупла меду. Річки й озера, що кишіли рибою. І —жодної живої людської душі довкруг. «Ось куди треба переселятися нашим людям. Сюди, на нові землі! Але без «дерев’янихсонць» не дістатися сюди молодим общинам нашим», — думалося йому. І Родь поспішав. У дорозі його застала зима, люті морози, завірюхи. Здолав. Потім — зустрів і весну. 'Тобто - перехрестився. — Авт. І ось нарешті він дійшов до межі, де Земля закінчувалася. Далі було провалля. Власне, й не провалля, а просто щілина, яку можна було й перескочити. Але знизу з тої щілини дув холодний вітер — і Родь утримався від спокуси перестрибнути цю перепону. Таж він чув колись від старих волхвів, що ся щілина — коли стрибати через неї—має здатність розширюватися. Тож ніхто ніколи її не перестрибне. Він боязко зазирнув у щілину — і побачив далеко на дні білі людські кістки. «Нещасні! — зітхнув. — Хотіли перескочити прірву — і опинялися в ній навіки». «Се край Землі, — згадалися Родеві слова його учителів-волхвів. — За сим проваллям — Царство Світлих Тіней». Тепер він знав, ЩО слід робити. Родь обережно попростував уздовж щілини, звідки виривався шалений вітрюган. Десь там, далі, він мусить знайти вхід у Царство Світлих Душ. Але той вхід охороняється. Се він не раз чув у молоді роки від своїх учителів. Тому зараз ішов поволі, сторожко, уважно розглядаючись навсебіч. Та ось він побачив охоронця входу в Царство Тіней: на низькому дереві з товстим покрученим стовбуром сидів Див. Так, се був він... Родь упізнав його з розповідей волхвів... Велетенський хижий птах із потворним жіночим обличчям і великим чорним ротом. Дивуп’явся гострими кігтями в гілку і своїми страшними немигаючими очима вдивлявся в довкілля. Ховаючись за кущі, Родь підступив ближче й угледів: земля перед Дивом усіяна людськими кістками. «Отож були сміливці, які виходили на прю із цим страховиськом, — зміркував Родь. — Хоробрі. Але нерозумні. Хіба ж не знали, що Дива неможливо перемогти силою — лише хитрістю? Див і найдужчого богатиря звалює з ніг своїм свистом або ж смерчем, що вилітає з його велетенського рота. Він котить сміливця по землі, аж доки не вб’є, не перетворить на купу кісток». Родь підповз до крайніх кущів перед галявиною, на якій був дуб із Дивом. Тут він став терпляче очікувати слушної миті. Старий волхв добре бачив вузький прохід між глибоченними проваллями: так, лише тут можна пройти в Царство Світлих Тіней. І Родь таки дочекався слушної нагоди: Сонце повернуло на захід, і його проміння било тепер просто у здоровенні, витріщені вирла Дива. Тоді Родь хутко вибрався з кущів і сміливо пішов уперед. Він знав, що осліплений вечірнім Сонцем Див зараз нічого не бачить. Тож Родь, м’яко ступаючи й затамувавши подих, увійшов у Царство Світлих Тіней. Тут відітхнув із полегшею. Із розповідей своїх учителів знав, що тут Див уже не володарює, — бо охороняє Царство велетень ЧУР, і ніхто з Чорнобогових слуг не сміє сюди ступити. Тож Родь відчував себе у повній безпеці. Він ще трохи пройшов — і спинився, вражений довколишньою красою... Ось воно — Царство Світлих Тіней, чи Душ, про яке він, Родь, стільки чув. Куди не кинь оком — веселий розмай квітів. Хитаються від леготу високі трави. Духмяніють луки. Зеленіють гаї. Звідусіль лине пташиний щебіт. Віття дерев зігнулося під вагою плодів. Із дупел старих дерев витікає золотий мед — і його запах витає довкола. Дзвенять чисті джерела і струмки. А ген за лісами здіймаються білі засніжені гори. Десь тут живуть Світлі Душі тих людей, що творили за життя лише добро. А Душі Темні, переповнені злом, провалюються в Пекло, до триголового Пека. І чим більше зла на Душі—тим глибше вона падає. «А наші десь тут. Лише тут, — подумав Родь. — Шукатиму їх». Він з’їв кілька стиглих груш, скуштував запашного меду й відчув, що наситився. Відтак напився джерельної води і спокійно влігся на траву під розлогим кущем. Знав, що тут йому ніхто не заподіє зла. Уперше за багато місяців своєї тяжкої мандрівки Родь заснув міцним і безпечним сном. Прокинувся він уранці, вже за Сонця, підкріпився медом і пішов далі. Іти через зелені гаї, сонячні луки, розкішні ліси, під супровід чарівного пташиного співу, було приємно, весело й легко. Десь опівдні він вийшов на узлісся і спинився. Далі шляху не було. Попереду широка ріка несла кудись у далечінь свої води. За нею виднілися стрімкі скелясті гори із засніженими вершинами. Одразу ж за річкою, у схилі гори чорніли широкі отвори печер, — їх було без ліку. «Там ВОНИ перебувають удень, — згадалися слова вчителя. —А вночі...». Родь придивився до піщаного берега по сей бік ріки — і аж здригнувся, коли побачив там... великий мідний казан. «То казан Дана!» — скрикнув він. Родь хутко помчав на піщаний висип. Пробіг трохи—і став: на прибережному піску лежали такі знайомі йому речі з Данового Дворища: обгорілий малий віз, дерев’яні «сонця-кола», кінська упряж, гострі кам’яні сокири й тесла, обтесані й необтесані брусся... І ЖОДНОГО СЛІДУ ЛЮДСЬКОЇ НОГИ НА ПІСКУ!.. Отже, сюди приходять лише Тіні людей. Сеїночі вони тут були: у всьому відчувалася їхня присутність, сліди їхньої кипучої праці. Бо ще диміло вогнище, над яким висів Данів мідний казан, парувала вода в ньому, і пахло свіжою стружкою. «Я прийшов дуже вчасно», — зрадів Родь. Він перевдягнувся в білу одіж, заховався в кущах і став чекати ночі. Як тільки стемніло, Родь уже не зводив очей з ріки. Місяця не було, але при сяйві яскравих зір він побачив, як тихо долає ріку великий пліт. На ньому біліло багато Тіней. Серед тиші Родь почув знайомий голос: «Мерщій, хлопці, мерщій, — ніч коротка!». Захвилювався волхв: голос той належав його молодшому братові Данові. Ось пліт причалив до берега. «Прив’язуй!» — знову почувся голос Дана. Із плота сипонули Білі Тіні й одразу стали до праці. Родь спостеріг: тут були Світлі Душі не лише загиблих Данових синів, а й шістьох майстрів-гукрів, які померли раніше. Разом з ними вистрибнув на берег і кінь та почав пастися на траві неподалік. Звичайно, се була лише Тінь Любка. На березі закипіла робота. Весело запалахкотіло багаття. В казані парилося брусся для коліс. Білі Тіні вправно тесали голоблі, штельваги, полудрабки. Працювали всі мовчки й завзято. «Зрубайте ще одну деревину», — звелів Дан, і декілька Тіней метнулося до лісу. До них приєднався й Родь. На нього ніхто не звернув уваги. Адже він також був у білому, а що за довгу дорогу ще й вельми схуд, — то був цілком подібний на Білу Тінь. До того ж і Родь мав сокиру. Працював він на рівні з усіма — швидко й зосереджено: рубав дерево, обтинав гілля, здирав кору, підставляв плече під стовбур, що його несли до майстрів, тесав брусся. І весь час приглядався, що і як робить Дан. Так минула ніч. Коли почало світати, Дан мовив: «Годі! Пішли на пліт». Білі Тіні попростували до води, а Родь відстав. Тоді скочив у кущі і причаївся. «Заганяйте Любка на пліт!» — почувся голос Дана. «Чи багато риби наловили?» — запитав хтось. «О, чимало! Мати Дара зготує нам сьогодні смачне снідання». І знову голос Дана: «Кого немає? Хтось ніби в кущі заходив...». «Усі є, як один!». «Гаразд, попливли!». На сході вже палала заграва — і було добре видно, як пліт перетинає річку, як він причалює до протилежного берега і як Білі Тіні разом з конем зникають у чорному отворі підземелля. Та ось сонячне проміння лягло на піщаний берег, де щойно вирувала робота, а тепер стояла безмовна тиша, — і на піску Родь побачив лише свої сліди. Коли звідусіль защебетали птиці, звіщаючи прихід нового дня, волхв повалився на землю й міцно заснув по важкій праці. Аз настанням ночі все повторилося. Родь знову непомітно пристав до гурту Білих Тіней і працював щомоці. Сього разу гнули пропарене брусся, робили колеса, вкладали спиці. Наприкінці роботи Дан мовив: «Славно попрацювали! Завтра усе завершимо». Коли небо на сході заясніло, всі Тіні опинилися на плоту, а Родь — у прибережних заростях. І знову неспокійний голос Дана: «Чи всі зібралися? Здається, хтось залишився в кущах?..». «Ні-ні, батьку! Ось ми тут усі. І Любко з нами». «Тоді — рушаймо». І ось настала третя ніч перебування Родя серед Білих Тіней. Віз уже був майже готовий. Майстри варили дьоготь і змащували осі. Ще трохи поморочилися з полудрабками. Закріпили штельваги й голоблі. Почало сіріти, коли Дан нарешті сказав: «Усе! Запрягайте коня!». «Сьок-сьок-сьок!» — покликав хтось Любка, і кінь побіг до гурту «Ох і покатаємось ми сьогодні!» — вигукнула радісно Тінь одного з Данових синів. Привели Любка, натягнули йому на шию хомут, накинули упряж. Довгенько ставили коня між голоблями. «Швидше, швидше!» — підганяв Дан. Тіні заметушилися. Родь же тим часом тихцем робив своє. Він метнувся буцімто натягнути вузол посторонки на штельвагу, а зробив навпаки. Забігз іншого боку і вчинив так само. І коли кінь рушив — віз лишився на місці. Знову попхали коня між голоблі. Поки Тіні чіпляли посторонки до штельваги, Родь непомітно відв’язав одну, а далі й другу голоблю від хомута. Рушив кінь, а голоблі впали на пісок. «Хутко, хутко!» — закричав Дан. Бо вже розвиднялось. Кинулися Тіні до голобель... і враз застигли: лише тепер вони угледіли серед свого гурту ЖИВУ ЛЮДИНУ. Зойкнули всі й відсахнулися від Родя. А Родь сказав: «Дане, брате мій дорогий! Ти кликав мене — і ось я прийшов». «Брате Родю! — тихо промовив Дан. — Не я кликав— се душа моя кликала тебе, бо...». Та в цю мить промінь Сонця сяйнув із-за гори. Білі Тіні — із тужним квилінням — ураз зметнулися вгору й розтанули у вранішньому мареві. Щезла й Любкова Тінь—лише кінська упряж важко впала на пісок. — Брате! Дане! — закричав щосили Родь. Та тільки луна прокотилася понад рікою. Даремно видивлявся схвильований Родь довкола. Сивий туман здійнявся над рікою й долиною, застелив чорні отвори підземелля. А пліт раптом, немовби живий, тихо поплив сам на той бік ріки. А може, то невидимі Душі тягнули його? І Родь знову загукав: «Дане-е-е! Від усіх людей, які є і які ще прийдуть у Білий Світ, — дякую-у-у!». Ау відповідь — тиша, і сонце вже заливало своїм промінням піщаний берег, і збагнув Родь, що зараз не можна гаяти й миті. Він закинув у воза упряж, свої сокиру й торбу, вхопився руками за голоблі і щодуху потягнув першого воза за собою—у Білий Світ. На піску залишилися сліди від його ніг і від коліс. Поспішав. Не спинявся. Не хотів зоставатися на ніч у Царстві Світлих Тіней: боявся, аби вони не забрали свого воза. Тож тягнув його й тягнув — аж доки не побачив Дива у спину. Тоді сховав воза у кущах, узяв свою кам’яну сокиру й поволі став наближатися до чудовиська. «Я будь-що маю вбити його зараз! — твердив він сам собі. — Бо вночі Див бачить ще краще, ніж удень». Вечоріло. Сонячні промені вже били прямо у величезні очиська Дивові. «Поможи, Божиче, і ти, Перуне, і ти, Дажбоже, поможи мені!» — шепотів гарячково Родь. Він нечутно підкрався до дуба позаду Дива. Тут на землі, під хвостом потвори, височіла ціла гора за-сохлого посліду. По ній і поліз обережно Родь. А як зіп’явся наверх — устав і щосили вдарив сокирою по одній нозі Дива й відразу ж за сим — по другій. Страшно крикнуло чудовисько і звалилося з дуба та й гепнуло на галявину, усипану кістками. Від його падіння аж Земля задрижала. Упавши, Див розсипався на дрібні кавалки, наче глиняний. Аз кожного того кавалка виповзла змія — але їх Родь умів заклинати. Тож вельми швидко він уже викотив воза у Білий Світ. І перехрестився. Попереду його ще чекав довгий і важкий путь. Але Родь сяяв од щастя... ...Петрь упізнав його перший. До їхнього селища наближався якийсь страшний чоловік: босий, напівголий, обідраний, кістлявий, сивобородий, із почорнілим лицем: тягнув за собою щось дивне, ніколи ще не бачене, й без упину повторював: «Маємо колеса! Маємо віз!». Люди вжахнулися: «Мара! Мара суне!». Але Петрь сказав їм: «Ні, люди, се не Мара, — се наш головний волхв Родь». А він тягнув воза і гукав: «Маємо колеса! Маємо віз!». Дійшовши до своєї домівки, спинився і впав. Люди подумали, що вмер. Але він спав. Тоді його перенесли в хату, де він спав непробудно аж три доби. А Петрь одразу закотив воза у капище, де стояли боги і палали вічні ватри — і куди ніяка Чорнобогова сила не могла проникнути. Коли Родь вийшов до людей — скупаний, весь у білому, — його й тоді ще не впізнали. А він мовив: «Люди! Маємо колеса! Маємо віз! Його зробив мій брат Дан із синами і майстрами у Царстві Світлих Тіней. Я там побував і звідти привіз воза вам. На ньому наші молоді мужі поїдуть на нові землі. Ми, укри, засіємо всі пустельні землі золотою пшеницею. Ми повеземо у світи хліб, мед і добро — бо ми на колесах! На «дерев’яних сонцях»! І хай бережуть нас боги!». Того вечора великі жертовні вогні запалали над краєм укрів, над землею росів, знаменуючи великі переміни в їхньому житті. Усі поминали того вечора Дана, Дару, їхніх синів і шістьох майстрів-гукрів. А Родь доволі довго стояв і приглядався до зоряного неба. І враз вигукнув: «Он вони! Дан, і Дара, і шестеро їх синів, і шестеро майстрів. Дивіться, люди! Нові зорі з’явилися в небі. То вони, наші рідні!». Люди вдивлялися в небо. «Бачите сім зірок? — показував Родь. — То Великий Віз, що його змайстрували Світлі Душі, а я прикотив сюди. А он іще семеро зірок — Малий Віз. І Дан — найяскравіша зірка на кінчику дишла того Малого Воза». [ люди всі припали на коліна перед новими зорями в небі. Аза якийсь час Родь знову вигукнув: «Ось помітив я, що і Великий Віз, і Малий Віз не стоять на місці. І вони, і всі інші зорі — рухаються! Вони кружляють довкола Дана!». ...Відтоді всі орії люблять споглядати вечірнє небо і в нових зорях Великого Воза та Малого Воза упізнавати тих, хто сотворив велике диво для людей — КОЛЕСО. ★ ★ ★ Я зумисне не скорочував міфу, не обминав деталей усного епосу, аби читач міг відчути подих далекої доби, — її, так би мовити, ароматі неповторність. Так, неповторність. Багато років вивчаю міфи народів світу. Тисячі захоплюючих сюжетів, оповідей пропустив через свій мозок, а от подібної легенди — про КОЛЕСО — не зустрічав більше ніде: немає її в жодній із міфологій світу. Бо колесо було створене саме тут, на Дніпрі. І створили його давні українці. Тому-то з такою винятковою ретельністю, навдивовижу сумлінно передавалася оповідь про створення колеса із вуст в уста протягом тисячоліть. До того ж—оповідь у неповторних подробицях. Це навіть важко уявити: були безконечні війни, нещастя, міжусобиці й спустошення краю, були цілеспрямовані й систематичні пожежі, що поглинали українські книгозбірні й архіви, була кріпаччина, були окупації й геноциди українського народу, голодомори й репресії, русифікація й люмпенізація, — а от пам’ять про далеке-далеке й величне минуле народ зберіг І це теж—знак високої духовності й внутрішньої культури нашого народу. На таке спроможні люди, які несуть у собі, тобто—в генах своїх, священну ПЕРВИННІСТЬ цивілізованого буття. На таку духовність здатні саме ПЕРШОТВОРЦІ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЯКА ПОЧАЛАСЯ ВСЕ-ТАКИ З КОЛЕСА. Однак із колеса та присвоєного коня зачалася не лише цивілізація, а й...
Каталог: authors
authors -> Анна Хома Провина Частина перша Меа culpa…
authors -> Annotation Який сором для дівчини — повернутися додому з байстрям! Але якщо дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до міста в пошуках кращої долі. Та якби Олена знала, що їй доведеться понести не свій хрест!
authors -> Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Харків
authors -> Літературне мистецтво рідного краю
authors -> Дмитро донцов
authors -> Переходимо до любові Роман Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності»
authors -> Іван Багряний Людина біжить над прірвою
authors -> Іван Багряний огненне коло
authors -> Джеймс Дешнер Бігун у Лабіринті


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка